ПЕТРО ДОРОШЕНКО
|
З першим гетьманством Юрася Хмельниченка почалася найсумніша доба в історії козаччини — Руїна
. Згідне й однопільне дотепер запоріжське військо розбилося на два ворожі табори, що завзято себе поборювали. Не було одної влади, — на Правобережжі правив один гетьман, на Лівобережжі другий. Ідея самостійної Української Держави занепадала все більше, сусіди господарили на Україні, як у себе дома, а самі українці накликували на себе ворогів... Багата, цвитуча, вільна країна занепала до краю; на місці великих осель сіріли руїни, на місці родючих піль появився дикий степ.
Павло Тетеря
На місце Юрася Хмельниченка правобічні козаки обрали гетьманом Павла Тетерю (1663—1665 р.). Павло Тетеря-Моржковський походив із київської шляхти, вчився у василіянських школах, під кермою пізнішого холмського єпископа й історика Якова Суші; в 1647 р. був реєнтом гродської канцелярії у Володимирі на Волині. З вибухом повстання перейшов на сторону Хмельницького й дійшов до уряду переяславського полковника. З доручення старого гетьмана їздив двічі послом до Москви, раз у 1654 р. укладати перший договір з Московщиною, вдруге 1657 р. ладнати напружені відносини з царським урядом. В 1661 р. став генеральним писарем при Юрасю Хмельниченку, на бажання поляків. Був він жонатий, вперше з сестрою Якима Сомка, вдруге з Оленою Хмельницькою, дочкою Богдана, вдовою по Данилі Виговськім. Це близьке посвоячення з родом Хмельницьких, як і польська протекція, дали йому гетьманську булаву.
Тетеря, хоч довгі часи був співробітником двох найвизначніших гетьманів, не зумів перейнятися щиро їхніми змаганнями. Він не розумів потреби і значіння Української Держави, його бажання і змагання все були звязані з Польщею, уважав себе немов польським урядовцем, в своїх письмах він не вагався звати України польською «провінцією» а короля її «природним і власним паном». Не тільки не вмів утримати української держави на рівні, на якому поставили її Богдан Хмельницький і Виговський, але навіть не зумів оборонити автономії запоріжського війська. Все лиш закликав короля, щоби присилав як найбільше війська на Україну; поляки радо йшли на ці заклики і на Правобережжі рядив не гетьман, а польські команданти.
Іван Брюховецький
На Лівобережжі, що було під впливами Московщини, зразу наказним гетьманом був Яким Сомко
, шурин Хмельницького, уроженець Переяслава, з багатого міщанського роду. Він був представником козацької старшини, що бажала відокремитися від «черні» й утворити вищий, упривилейований стан. Він дораджував московському урядові списати козаків у військовий реєстр, а селян переписати окремо, не дозволити зватися козаками та присилувати їх платити податки. Супірником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко
, людина без вищої освіти, але амбітний і багатий; а дорадника мав ніжинського протопопа Максима Филимоновича, визначного письменника і промовця, що був прихильником тісної злуки України з Московщиною. Але ні Золотаренко ні Сомко не змогли добути булави, — випередив їх запорожський кошовий Іван Брюховецький
.
Іван Брюховецький був родом «полулях», мав бути зразу латинського обряду, але потім прийняв православну віру; на дворі Богдана Хмельницького був «старшим слугою», опісля поїхав на Запоріжжя з доручення Юрася Хмельниченка, осів на Січі і тут вибрали його кошовим 1660 р. Вищої освіти він не мав, але на гетьманському дворі набрався загального знання й оглади, а решту дав йому вроджений талант. Брюховецький був людиною вимовною, говорив гарною народньою мовою, писав образовим стилем і тим єднав собі людей. На Запоріжжі здобув собі перше місце через те, що голосив популярні кличі: виступав проти збагаченої старшини, заступався за бідний нарід і домагався широких прав для черні. «Вони» — писав він про старшину — «хочуть бути гетьманами над запоріжським військом і завидують нашій луговій саламасі, — ми з ними заміняємося на їхню городову, нехай посмакують, яка солодка лугова саламаха»... Політичні погляди Брюховецького були неширокі. Не міг він зжитися з поглядами таких самостійників, як Виговський і Дорошенко; існування України він уявляв собі тільки під пануванням одної з сусідних держав. Був він рішучим ворогом Польщі. Цю нехіть виніс він мабуть з двора Хмельницького і згодом утвердив її під впливом своїх дорадників. Одиноким правним володарем і дідичем України, Брюховецький вважав московського царя, а всі його змагання ішли в цьому напрямі, щоби звязки України з Московщиною зробити як найтіснішими.
В боротьбі з іншими кандидатами до булави, Брюховецький мав цю перевагу, що і чернь підпирала його, і московський уряд волів мати його гетьманом, як котрого із старшин-самостійників. На славній «чорній раді» в Ніжині 27—28 червня 1663 р., де козаки і посполиті рівний мали голос, гетьманом вибрано Брюховецького; Сомка і Золотаренка, без всякої вини, засуджено на смерть.
Польський похід на Лівоберіжжя
Таким способом рівночасно обрано двох гетьманів: на лівобічній Україні Брюховецького, на правобічній Тетерю. Ні одна, ні друга сторона не хотіла уступити і боротьба тривала дальше. Тетеря, що був гарячим прихильником польської влади, намовив короля Яна Казимира, аби він виправився на Лівоберіжжя і добув землі, що перед Хмельниччиною належали до Польщі. Король виправився з військом і перейшов Дніпро в осені 1663 р. Але польські війська не змогли здобути ані Києва, ані Переяслава, а також інші городи боронилися завзято. Врешті довга й безуспішна облога Глухова так знеохотила Яна Казимира, що наказав відворот на Правоберіжжя. Жертвою невдачі польського війська упав полковник Іван Богун.
Іван Богун
походив із київської шляхти. З початком Хмельниччини був він подільським полковником, пізніше кальницьким, врешті паволоцьким. Брав він участь у всіх війнах Хмельниччини і пізніших. Під Збаражем 1649 р. підчас наступу був тяжко ранений. В 1651 р. вславився обороною Винниці, де присилував ворожі війська до соромної втечі. Під Берестечком вибрано його наказним гетьманом, — тут він врятував військо від крайного розгрому. В 1653 р. бився з Чарнецьким під Монастирищами, був теж під Жванцем. В 1654 р. належав до противників союзу з Московщиною і не зложив присяги цареві; так само не підписав переяславської умови Юрася Хмельниченка. Але з другого боку Богун не приступав теж до умов з Польщею, хоч обіцювали йому маєтности й уряди. Через те поляки увязнили його і заслали до кріпости у Мальборзі. Увільнений звідтам, з наказу Тетері, пішов зі своїм полком на Лівоберіжжя і своїми впливами приєднав для Тетері деякі городи. Але тут впало на нього підозріння, що веде переговори з Брюховецьким і з москалями. Поляки арештували його і розстріляли під Новгородом Сіверським 27 лютого 1664 р. Так погиб один з найгарніших козацьких діячів, людина чиста, несплямлена ніколи чужою ласкою, найвірніший оборонець самостійности України.
Правобічне повстання
По відвороті Яна Казимира, також Тетеря залишив Лівоберіжжя і перенісся на правий бік Дніпра. Але тут, у ріжних місцях рівночасно, вибухло повстання проти Польщі 1665 р. Поворот польської влади і шляхетського панування викликав відразу глухе невдоволення між народом; колиж королівський похід покінчився невдачею, козацькі старшини дали гасло до повстання. Одним з перших, організаторів руху був запоріжський кошовий Іван Сірко
, що вславився своїми очайдушними походами на татар і турків; тепер він звернувся проти поляків і підняв південні полки. Появилося багато нових ватажків: «що козак, то полковник, що сотник, то гетьман», — така була приповідка. Над Дністром виступав Василь Дрозд
, давний сотник з полку Нечая на Білій Руси; при його боці почали військову карієру серб Дмитрашко Райча, згодом переяславський полковник і грек Константан Мигалевський. В Умані старшував Іван Сербин
, колишній сербський капітан, що ще за Богдана Хмельницького вступив до козацького війська; у боротьбі з поляками він поляг лицарською смертю у квітні 1665 р. До повстанців пристав також подільський полковник Остап Гоголь
і давний галицький повстанець Семен Височан
. У повстанні поляг також, розстріляний без суду, гетьман Іван Виговський.
Тетеря не був у силі стримати народнього руху, що піднявся з усіх сторін; зненавиджений усіми, склав він булаву в червні 1665 р. і виїхав до Польщі. Там він прийняв латинський обряд і дістав уряд старости на Волині. Вивіз з собою козацький архів і скарбницю, а загарбані гроші давав на ріжні католицькі фондації, нпр. на варшавських єзуїтів. Але й у Польщі не утримався довго; виїхав до Туреччини, де умер в Адріянополі 1671 р.
Умови Брюховецького з Москвою
Довше як Тетеря, утримався лівобічний гетьман Брюховецький. Невдача польського походу скріпила його становище, а правобічне повстання давало вигляди, що й правобережна Україна перейде під його булаву. Але Московщина не дала йому підмоги й остаточно Брюховецький мусів вдоволитися владою на Лівоберіжжі.
Зараз після вибору на гетьмана, Брюховецький обновив у Батурині умову з Московщиною, на основі статтей Богдана і Юрася Хмельниченка; зобовязався тоді доставляти безплатно харчі московським залогам на Україні. Коли скінчилася війна з Польщею, він рішився поїхати до Москви, поклонитися цареві. Московський уряд віддавна домагався, щоби український гетьман, по виборі, приїздив «побачити пресвітлі очі государя». Дотеперішні гетьмани відмовлялися від цеї почести, — Брюховецький перший згодився поїхати до Москви. Він був щиро відданий цареві і в тій вірності бачив запоруку кращого майбутнього України: «Мене ні страх, ні ласка неприятеля, ні меч, ні вогонь від православного і єдиновірного монарха нашого розлучити і відділити не може»... говорив бувало.
До Москви приїхав Брюховецький у вересні 1665 р. і лишився тут 4 місяці. З ним були два генеральні писарі, обозний, два осаули, один суддя, дальше трьох полковників, понад 80 ріжних старшин, делегати козаків, міщан і духовенства, разом 535 людей. Вїзд до столиці відбувся святочно, на вулицях були розставлені урядовці і стрільці; гетьман з козаками був на авдієнції у царя і зложив дарунки — воєнні трофеї, арабські коні, ридвани, зброю, дорогоцінні одежі. Обіди, прийоми й почести в столиці засліпили гетьмана, непривичного до розкоші і зробили йому ще дорожчим царське підданство. Він намагався примінитися до московських звичаїв, приняв титул боярина і навіть згодився женитися з московкою, боярською дочкою. За його прикладом пішла старшина, переважно люди неосвічені й навіть неграмотні; за титул дворян, який їм надано і за обіцяні маєтности, були готові на всякі уступки для Московщини.
Дня 1 листопада 1665 р. підписано в Москві новий договір. Гетьман зрікався на користь царя усіх податків, які платили міщани і селяни та дозволяв поширити на Україні горівчаний монополь. Вибір гетьмана мав відбуватися при царському делегаті, а вибраний гетьман мав приїздити на поклін до царя. Московські залоги в числі 11.600 людей мали бути в Києві, Чернигові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Кременчуці. і при гетьмані в Гадячі, по можности також у Каневі, Острі, Мотовилівці і на Запоріжжі. Гетьман згодився не вести зносин з іншими державами без волі царя. На київську митрополію мав прийти російський єпископ з Москви.
Цей московський договір Брюховецького був страшним ударом для української державности. Всі права, що за них боролися попередні гетьмани, гетьман-карієрович легкодушно запропастив...
Війна з Московщиною
Наслідки договору з Московщиною невдовзі дали себе відчути. До всіх визначніших городів увійшли московські воєводи з залогами; українське населення, відповідно до умови, мусіло доставляти москалям харчі. Зараз почалися спори і непорозуміння між воєводами та українськими полковниками; московські салдати безнастанно обиджали і дратували українських міщан і селян. На Україну зїхали також московські перепищики, що стали описувати всі податки й повинности, та на основі переписних книг почали стягати податки з невідомою дотепер безоглядністю. Все те схвилювало Україну, — почалися розрухи проти московського війська. Зокрема ще інтелігенція, особливо духовна, занепокоїлася чутками, що українська церква має бути піддана під зверхність московського патріярха. На чолі невдоволених станув єпископ Методій, управитель київської митрополії, та давніший протопіп Максим Филимонович, що перше був гарячим прихильником московської влади на Україні. «Як цар дозволить, щоби у них їхні вольности і права віднято і щоби був у них московський митрополит, — радше нехайби цар казав покарати їх смертю, як щоби вони мали на це згодитися. А як приїде до Києва московський митрополит, вони запруться в манастирях і хіба їх за шию і за ноги поволочуть, — тоді московський митрополит в Києві буде».
Але найбільше зворушив усіх мир Московщини з Польщею, підписаний в Андрусові
, на Білій Руси, в січні 1667 р. Послів Брюховецького не закликано до переговорів; Московщина потайно, без порозуміння з українцями, зреклася Києва на користь Польщі. Вісти про цю зраду Москви потрясли всею Україною. Київ, колишня столиця українських князів, з усіми святинями і памятками давньої слави, мала перейти знову в руки поляків, — на марне пішла двацятилітня, кривава боротьба!
Обурення було таке страшне, що стрепенувся головний виновник цих подій, Брюховецький. Він, побачивши, що народній гнів може звернутися проти нього, рішився виступити проти Московщини. Дня 18 лютого в гетьманській столиці Гадячі і по всіх інших городах завізвали московських воєвод безпроволочно виступити з залогами і перейти за московську границю. Де москалі послухали, там відворот їх відбувся доволі спокійно, деж пробували ставити опір, там приходило до боїв з козаками і розяреною людністю. Брюховецький видав універсали до народу, де повідомлював, що мусів «від руки і приязні московської відлучитися» через те, що москалі разом з поляками рішили «Україну отчизну нашу милу руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх великих і малих мешканців».
Брюховецький одначе не міг уже здобути собі симпатії народу. Його полковники потайки віднеслися до правобічного гетьмана Дорошенка і запросили його взяти Лівоберіжжя під свою булаву. Дорошенко перейшов Дніпро і під Опішнею на Полтавщині зустрілися оба гетьмани.
В цю хвилину у таборі Брюховецького прийшло до розрухів; старшина і козаки кинулися до гетьмана з криком, що через нього прийшло до війни і проливу крови, та що за гетьманство вони не будуть битися. Чернь почала грабувати гетьманські шатра; Брюховецького схопили за руки і привели перед Дорошенка. Дорошенко, серед метушні, зробив рух рукою; юрба зрозуміла, що це присуд смерти. «Взяли безбожного Брюховецького як недостойного раба і почали шарпати і плаття на ньому різати і палками, дулами, чеканами та рогатинами, як скаженого собаку убили його і нагого покинули». Це було 18 червня 1668 р. Дорошенко приказав похоронити його з гетьманськими почестями в Гадячі в церкві, яку Брюховецький побудував.
Петро Дорошенко
Як Тетеря виїхав з України, правобічним гетьманом проголосився сотник з Ведмедівки, Степан Опара
. Але гетьманував він недовго; татари увязнали його в серпні 1665 р. і віддали полякам, а ті, у таборі під Равою, покарали його смертю. Тоді рада в Чигирині віддала гетьманську булаву Петрові Дорошенкові
(1665—1676).
Петро Дорошенко, уродився 1627 р. в Чигирині; походив з старого козацького роду. Його дід Михайло, був запоріжським гетьманом 1623—1628 р. і поляг у поході на татар на Крим. Дорошенко цінив ту родинну традицію і з гордістю згадував свойого лицарського предка. Сам почав воєнну і політичну діяльність при боці Богдана Хмельницького, в часі найбільшого зросту і могутности України. Брав участь у початках повстання. 1649 р. був гарматнім писарем (товаришем обозного, начальника артилєрії), і проживав у Чигирині. Тут у гетьманській столиці, у центрі козацької держави, він познайомився із військовою організацією і з адміністрацією і з політикою України. Гетьман уживав його вже тоді до деяких посольств; потім Дорошенко дістав уряд прилуцького полковника. По смерти Богдана, Дорошенко стояв по стороні Виговського і лишився йому вірний до останньої хвилини, не вважаючи на упадок його політики. За гетьманства Юрася Хмельниченка і Тетері задержав своє значіння, а як дорадник і дипльомат мав головне слово у всіх переговорах з Польщею і Москвою.
Основою політики Дорошенка було ясне і тверде переконання про національну єдність і окремішність українського народу. Як границі української території він означав Перемишль і Ярослав; до цеї межі доходила колись «держава або князівство руське і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава»; зєдинення всіх українських земель, «цілість отчизни», це був головний його політичний клич.
Бажав він утримати державу самостійну, незалежну від сусідів. З рівним недовірям відносився і до Польщі, у якій панувала шляхта, як і до царської Московщини.
Будову української держави Дорошенко старався оперти на фундаменті згоди і єдности самих українців. «Хоч божою волею український нарід обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями». Дорошенко числився з настроями маси. Знав від добре всі добрі і лихі сторони народу і своєрідну його силу і необчислиму хиткість, та непостійність. «Наш народ подібний тростині, під більшою силою подаєтья без ніякого опору»... «У того невважливого народу більше зможе ласкавість як строгість». Він не переводив ніякого діла без відповідного підготовлення народньої опінії. Осуджував він «чорну раду», бачив її політичну безвартність, — але ніякий гетьман не скликував ради так часто, як саме Дорошенко. Безнастанно теж відбував наради зі старшиною. Радо слухав кожної поважної думки. Щоби не впливати на рішення, виходив з нарад підчас голосування. Ця його щира вважливість до голосу народу єднала йому незвичайні симпатії серед інтелігенції і сліпу віру серед маси. Львівський владика Шумлянський, що був гостем у Чигирині, пише: «Дорошенко дуже скріпився, панує вповні абсолютно і має найвищу любов серед народу, — злого про нього не чував я слова». Найвизначнішим дорадником Дорошенка був митрополит Йосиф Тукальський,— «котрого духом і гетьман і вся живе Україна».
Серед безнастанних воєн, що виповнили його час, Дорошенко не зміг перевести тривких змін у державній будові. Але на ріжних полях слідно його змагання до реформ. Він старався переводити плянову кольонізацію в спустошених частинах Правоберіжжя. Південну границю скріпив тим, що утворив новий, торговицький полк. Намагався збільшити фінанси України через поширення граничної, цлової лінії. Робив спроби бити власну монету. Дуже важні були заходи Дорошенка коло створення постійного війська. Це, що за Богдана Хмельницького і Виговського роблено доривочно, він перемінив на систему: основним ядром його армії стало наємне військо, т. зв. серденята, що визначалися великою хоробрістю.
Союз з Туреччиною
Дорошенко, у перші роки гетьманства, лявірував між Польщею та Московщиною; щойно андрусівський мир повернув його рішучо в іншу сторону, до Туреччини. На союзі з турками довший час опирав свою політику Богдан Хмельницький; Дорошенко задумав увійти на той сам шлях. Вперше вислав посольство до Константинополя 1667 р. і дістав проти поляків підмогу з яничарів і татар. В осені тогож року рушив з військом на Галичину. Польський гетьман Яи Собіський окопався під Підгайцями, але мусів почати переговори; татарам Польща обіцяла гарач, козакам дала запоруку, що польські війська не будуть переходити поза Горинь. Дорошенко мав принайменше забезпечену західню границю своєї держави. На короткий час, після смерти Брюховецького, опанував він лівобічну Україну; але татари занепокоєні обєднанням всеї козаччини під одною булавою, видвигнути свого кандидата на булаву, Петра Суховія; Дорошенко мусів вернутися на Правобережжя і тут організувати оборону. Тоді лівобічні полки знову відірвалися від нього й обрали собі гетьманом Многогрішного
.
Дорошенко не дав знеохотитися тим гірким обставинам і дальше старався оперти козацьку державу на союзі з Туреччиною. Посольства, під проводом наказного гетьмана Михайла Портянки і генерального писаря Луки Бушкевича, підготовили договір з Портою. У своїм листі до султана Дорошенко ставив такі домагання; основою договору має бути умова Богдана Хмельницького з Портою; українська держава має право до всеї української території від Перемишля по Путивль; запоріжське військо свобідно вибирає гетьмана на довічний уряд; українська церква має автономію під царгородським патріярхом; султан не має права до ніяких данин з України; помічні війська, прислані на Україну, стоять під владою гетьмана; грамоти на Україні мають бути писані українською мовою і посли мають володіти цею ж мовою; турки не мають ставити на Україні мечетів, брати ясиру і руйнувати осель; Туреччина і Крим не можуть заключати мира без відома України. Султан Мугамед приняв ці домагання і турецьке посольство 1669 р. святочно вручило гетьманові договір, булаву, бунчук, прапор і інші відзнаки. До Костантинополя вислано нове посольство, зложене з представників усіх полків; Михайло Портянка став пе
Похід на Галичину
Союз Дорошенка з Туреччиною занепокоїв сусідів України, що боялися обєднання українських земель. Поляки видвигнули свого кандидата на гетьмана, полковника Михайла Ханенка
. З другого боку проти Дорошенка почав виступати кошовий Сірко, на якого вплив мала Московщина. Але Дорошенко не залишав своїх плянів, — вірив, що турки допоможуть злучити цілу Україну під одною булавою.
Султан Мугамед IV у 1672 р. виповів війну Польщі і вирушив особисто у похід. У турецьких маніфестах зазначено також, що війна ведеться за справу України, мовляв «козаки, свобідний нарід, не могли знести чужої влади і хопили за шаблю». Похід почався в липні, Дорошенко вислав частину війська під Білу Церкву, де була польська залога, а сам з 18.000 серденят рушив на Браславщину. Під Четвертинівкою, коло Батога, заскочив польські війська та 18 липня 1672 р. погромив їх страшно: «не памятаю більшої втрати і замішання», писав польський офіцер, учасник цього погрому. Поляки чим скорше стали уступати з Браславщини разом з Ханенком. Дорошенко ішов дальше вперед на стрічу султанові, що вже стояв під Камянцем; там Мугамед вручив йому новий привілей на гетьманство. Дня 26 серпня, по 12-дневній облозі, здався туркам Камянець, фортеця, що вважалася дотепер нездобутою. Турецькі, татарські й українські війська ввійшли в Галичину і підійшли під Львів; по кількадневній облозі, в жовтні 1672 р., місто зложило окуп.
Поляки розпочали переговори з турками під Бучачем. Дорошенко жадав, щоби допущено до пересправ і його повновласників, але поляки на це не згодилися. Під Бучачем 16 жовтня 1672 р. підписано польсько-турецький договір. Поляки обовязалися платити щорічно 22.000 дукатів як гарач султанові; Поділля переходило під владу Туреччини; козакам віддано Україну «в давних границях», польські залоги мали залишити Придніпряшцину.
Кінець Дорошенка
Дорошенко був розчарований бучацьким договором, — далеко було до зєдинення всіх український земель, від Перемишля по московську границю. І навіть на цій малій території, яку йому забезпечено не дістав усього, чого бажав. Турецькі залоги, проти договору, обсадили важніші замки, як Браслав і Ладижин; султан домагався, щоби Дорошенко знищив укріплення міст і відібрав народові зброю; почав теж вимагати данин. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, доходили страшні вісти, що турки руйнують церкви або переміняють їх на мечети і воєнні склади, збирають дзвони, накладають данини, граблять і вязнять людей, забирають малі діти. Все те будило між народом невдоволення й обурення та підривало повагу Дорошенка. Турки показалися теж слабі на полі бою. Відновилася знов польсько-турецька війна. Під Хотином 11 листопада 1673 р. Собіський розбив турецькі війська. Поляки не тільки не уступили з Білої Церкви, але почали збирати війська на українській границі.
Між народом стало ширитися знеохочення, жах перед новою війною. Цілими сотками населення почало втікати з Правоберіжжя на лівий бік Дніпра. Новий лівобережний гетьман Іван Самійлович
підпирав це переселення і посилав теж заклики до старшини, щоби переходили під його булаву. Ці зазиви мали успіх: майже всі полковники покинули Дорошенка і перейшли до Самійловича.
Дорошенко не міг уже піднятися до давньої сили. Наїзди поляків та знеохочення народу, підривало його замисли у самім корені. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти віри і послуху навіть в улюблених серденят. Простір його влади зменшався безнастанно, — врешті остав йому тільки сам Чигирин. Тут, серед нездобутих укріплень, окружений споминами й памятками з часів Хмельниччини, він, як «останній козак» в самоті і одчаю доживав кінця свойого гетьманства. Звідси слав він письма до приятелів і ворогів, викладаючи їм ціль своїх змагань. «Не тільки це сам від себе смію світови обявити, але й багато товариства, моїх ровесників, можуть явно мені засвідчити, що ще з молодих літ не звик я ніякого зла нікому з синів моєї отчизни бажати; коли божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десять літ, не в чім іншім був мій умисл, а тільки в тому, щоби помножити вольности запоріжського війська і заховати безпеченство і цілість отчизни, щоби процвітанйям благочестивих церков народ христіянства українського міг тішитися... Тому не тільки з православними христіянами, але і з бісурменськими народами я старався все поступати прихильно і згідно, щоби Україну бачити у бажаному мирі»...
Врешті за порадою Івана Сірка, що приїхав до Чигирина, Дорошенко заявив, що готов зріктися булави і віддати військові клейноти в опіку Запоріжжя. Але рік ще минув і Дорошенко не уступав з гетьманства. Аж коли Самійлович в друге з московським військом прийшов під мури Чигирина, Дорошенко, у святочний спосіб, передав йому уряд і гетьманські відзнаки у вересні 1676 р.
З Чигирина Дорошенко переїхав на Лівоберіжжя і осів у Сосниці. Цар невдовзі зажадав, щоби відіслано його до Москви; Самійлович, що обіцяв Дорошенкові безпеченство особи, довго не хотів на це згодитися, але вкінці мусів уступити перед царським наказом. В Москві прийнято гетьмана з почестями, назначено йому високу платню і віддано просторий дім на мешкання; в 1683—1691 р. Дорошенко мав уряд вятського воєводи; кінець віку пережив у дарованому йому селі Ярополчі, волоколамського повіту. Там і умер він 19 листопада 1698 р. в 71 р. життя; до початку XIX в. заховався при тамошній церкві нагробний памятник цього великого гетьмана, що його названо «сонцем Руїни».
Дамян Многогрішний
Перемога Дорошенка над Брюховецьким не віддала цілої України під його булаву. Сіверщина й Чернигівщина, на якій правив, як наказний гетьман з руки Дорошенка, чернигівський полковник Дамян Многогрішний
, відсахнулася від Дорошенка в хвилі, як він перейшов на Правобережжя, щоби оборонити його перед наступом польських військ. Многогрішний, послухавши підшептів москвофільської партії, якій проводив чернигівський єпископ Лазар Баранович, дався вибрати незалежним від Дорошенка «сіверським гетьманом» й піддався під московську протекцію. Колиж проти Дорошенка виступило й Запоріжжя, під проводом претендента до гетьманської булави, кошового писаря Петра Суховія
, коли зрадили його татари, Лівоберіжжя висовгнулося зпід його влади.
Глухівські статті
В березні 1669 р. відбулася в Глухові генеральна рада лівобережних полків. Були на ній представники московського уряду — Ромодановський, Матвєєв та Богданов, що перевівши вибір Многогрішного на гетьмана, склали новий договір, відомий під назвою «Глухівських статтей». В основі спірався цей договір на «статтях Б. Хмельницького», але в подробицях змагав до ще більшого обмеження автономії України. Московські воєводи мали резидувати не тільки в Києві, але й у Чернигові, Ніжині, Переяславі та Острі. Вони не повинні були вмішуватися в місцеву управу, а збір податків для царського скарбу мали переводити гетьманські урядовці. Скількість реєстровиків означено на 30.000, а крім цього мав бути створений осібний полк з 1000 козаків-компанійців, щось як прибічна сторожа гетьмана, чи пак палева жандармерія для приборкування невдоволених. Заборонено теж гетьманові заводити дипльоматичні звязки з чужими державами, як теж заборонено козакам ввозити в Московщину тютюн та горілку.
Многогрішний, хоча й зрадив Дорошенкові, та гетьманував проти його волі, старався не рвати звязків з своїм колишнім шефом. Сам він, «мужичий син» з походження, неосвічений, але щирий і простолінійний, дуже скоро зрадив собі і власну старшину і Москву. Ніччю, з дня 13 березня 1672 р. впали до гетьманських покоїв у Батурині, старшини-заговірники, арештували Многогрішного й, під замітом зради Москві, віддали москалям у руки. Москалі вивезли Многогрішного в Москву й тут поставили перед суд. Тут його тортурували, а не допитавшися від нього нічого каригідного, всеж таки заслали на Сибір, разом з ріднею. На Сибірі опинилися й прихильники Многогрішного — військовий осаул Грибович та полковник Гвинтівка.
Конотопська рада
Зараз по арешті Многогрішного, виїхав у Москву делєгат збунтованої старшини, Іван Лисенко, й повіз з собою проєкт нових українсько-московських «статтей». В них сама старшина просила Москву обмежити права гетьмана так у міжнародніх зносинах як теж у внутрішній самоуправі. Між іншими запропонувала старшина, щоби гетьманові рішуче заборонити звязки з сусідними державами, обмежити його суддівську владу, так щодо козаків як і селян, та щоби у виборі гетьмана не приймала участи козацька чернь і поспільство. Очевидно, Москва дуже радо пристала на такі обмеження й зараз таки вислала свого боярина Григорія Ромодановського для переведення вибору нового гетьмана й заприсяження нових «статтей». Місцем виборів назначила Москва Конотоп, але козацька старшина настояла на тому, щоби вибори відбулися в глухому степу, біля містечка Козача Діброва, на самому українсько-московському пограниччю. Дня 16 червня 1672 р. відбулася нарада козацької старшини з Ромодановським, якій прислухувалося біля 4.000 козаків. На ній усталено 10 «статтей», що перейшли в історію під назвою «конотопських», а на другий день, при співучасти чернигівського архиєпископа Лазаря Барановича, переведено вибір нового гетьмана. Гетьманом став дотеперішний військовий суддя Іван Самійлович
, один з провідників старшинської змови проти Многогрішного.
Самійлович, що в противенстві до Многогрішного — «мужичого сина», був «поповичем», походив з Правоберіжжя. Він учився в київській академії й був людиною талановитою та освіченою. Почав свою карієру при Брюховецькому, але потім перейшов до Многогрішного, де дістав гідність генерального судді. Зразу ворог Москви, потім її прихильник, постійно ставився вороже до Польщі й був за орієнтацією на Крим і Туреччину. В них бачив він запоруку незалежности України; через ту орієнтацію нарешті й пропав. Постійно думав про обєднання цілої України під своєю булавою й у тому був супірником Дорошенка.
«Князь Сарматії»
Капітуляція Дорошенка не припинила руїни Правоберіжжя. Турки пригадали собі Юрася Хмельниченка, звеліли царгородському патріярхові розстригти його з чернецтва й проголосивши його «князем Сарматії», післали з військом на Україну. Поселився Хмельниченко в опустілому Немирові та почав, універсалами, закликати нарід до себе. Стрепенулася Україна на гомін прізвища Богданового нащадка, спалахнуло Запоріжжя, злякалися москалі. Москалі й Самійлович кинулися укріпляти гетьманську столицю — Чигирин. Під командою наказного гетьмана Коровченка й німецьких старшин, змобілізовано в ньому поверх 30.000 залоги. Літом 1677 р. станув Хмельниченко, з турецькою допомогою, під Чигирином. Та його сили були за слабі проти чигиринських укріплень і чисельної, та гарно підготованої залоги. Колиж обложеним наспів з відсіччю Самійлович з Ромодановським, Хмельниченко мусів відступити з нічим.
Правда, Хмельниченко не дав за виграну. Через рік, літом 1678 р. зявився під Чигирином удруге. Самійлович сподівався цього і приготувався зарання до облоги. Московській залозі в Чигирині проводив воєвода Ржевський, фортечними справами завідував шотляндський генерал Гордон, козаками командував наказний гетьман Павло Животовський. За вдержання Чигирина правлено молебні по всій Україні, для цього пощено три дні в тижні, на удержання сердюцьких і компанійських полків призначено податок з горівчаного, тютюнового й дьохтевого монополю, словом справу Чигирина видвигнуто як питання державного престіжу Гетьманської України.
Тимчасом Москва не думала щиро про оборону Чигирина. Не переконавши Самійловича про те, що Чигирин слід виселити й зруйнувати, вона дала воєводі Ромодановському потайне доручення повести діло так, щоби Чигирин не вдержався...
Облога гетьманської столиці почалася в половині липня й тривала, з невгаваючою завзятістю, більше місяця. В половині серпня згинув воєвода Ржевський, а через тиждень генерал Гордон підмінував укріплення й з останками залоги пробився крізь ворожі лави до обозу Самійловича, що стояв оподалік Чигирина. Турки кинулися на Чигирин, але тут ждала їх кривава лазня. Запалені Гордоном льонти догоріли до мін; з пекельним гуком вилетів у повітря верхній замок, ховаючи під србою 4.000 турецьких трупів. Решту доруйнував турецький везир. Столиця Хмельницького й Дорошенка зникла з поверхні землі... Населення перегнано на лівий беріг Дніпра й поселено над р. Орелею. Туркам і Хмельниченкові залишилися скривавлені румовища й опустіле південне Правоберіжжя. Даремне плакала Україна по втраті Чигирина, даремне затискала пястуки й проклинала Ромодановського, взиваючи його турецьким запроданцем. Ромодановський виконав доручення Москви й не лякався народнього гніву.
Тимчасом «князь Сарматії» Хмельниченко, не вспівши сісти в батьковому Чигирині, почав організувати владу в Немирові. Приборкавши останки правобережного населення, пробував заволодіти Лівоберіжжям, для чого виправлявся на Переяславщину й Лубенщину, але безуспішно. Колиж Правоберіжжя почало наново заселюватися, Самійлович вислав свого сина Семена з військом на Правоберіжжя, що поруйнувавши мало не всі міста й більші села, перегнав населення на лівий беріг Дніпра. Опустіла південня Київщина, занепало й Поділля. Хмельниченко побачивши безвиглядність своїх заходів над зорганізуванням Правоберіжжя під своєю булавою, попав у глибоку душеву депресію. Стався жорстоким і нестерпним для окруження — кількох своїх старшин покарав, без вини, смертю, а коли почав відгрожуватися туркам, вони його вхопили, вивезли до Камянця й тут, осінню 1681 року стратили.
Так скінчив син великого Богдана, нещасний «князь Сарматії»... Смерть Хмельниченка наче припечатала зупинку в боротьбі посторонніх сил за Правобережну Україну. Польсько-турецький мир, заключений в Журавні, закріпив південне Правоберіжжя й Поділля за Туреччиною. Рівночасно помирилася з Польщею Москва, що за 200 тисяч рублів і частину Витебщини дістала від Польщі Київ; не забарилося й московське перемиря з Туреччиною та Кримом. В 1681 р. заключено в Бахчисараї двацятилітнє перемиря, протягом якого ніхто з договірників не смів заселювати земель поміж Богом і Дніпром... Та умови бахчисарайського перемиря були нічим проти життя. Найплодовитша територія, колиска історичного життя України, не могла шуміти безлюдною пусткою. По смерти Хмельниченка передали турки владу над Правоберіжжям молдавському господареві Іванові Дуці
, що назначивши своїм наказним гетьманом Івана Драгинича
, почав заселювати й організувати країну.
Подібно як Туреччина не респектувала статтей бахчисарайського перемиря, нехтувала пункти журавенського миру й Польща. Король Собіський, захоплений ідеями боротьби з музулманським світом, майже не припиняв польсько-турецької війни за Поділля. Витиснувши турків до Камянця, він зразу взявся до заселення Поділля й південньої Київщини, та зорганізування її на козацький лад. Гетьманом Правоберіжжя назначив Собіський Степана Куницького
, що обрав собі столицею Немирів. Небаром закипіло на пустарях нове життя; Богуслав, Мошни, Корсунь та інші міста піднялися з румовищ. В 1683 р. ходив Куницький на південню Молдавію, але побитий татарами, покинув військо й утік до дому. За трусість покарали козаки Куницького смертю, а на його місце обрали запорожця Андрія Могилу
, що далі заселював і організував Правоберіжжя, очищуючи його від турецьких залог.
Відновлена Собіським правобережна козаччина кріпшала з дня на день, а навіть, в славній протитурецькій компанії Собіського під Віднем відіграла помітну ролю. Між іншими вславився під Віднем український шляхтич з Самбірщини — Юрій Кульчицький
.
В 1684 р. видав Собіський універсал про обнову козацької організації на Правоберіжжу, вслід за чим народ з усіх сторін повалив туди лавами. Самійлович мусів розставляти застави й силою стримувати своїх людей, щоб не пересолювалися сюди з лівого берега. Іскра в Корсуні, Самусь у Богуславі, Абазин на Побожжу, Семен Гурко Палій
на Хвастівщині, організують козацькі полки, що обороняють землю перед шляхетським засиллям, а там (1688 р.) підіймають отверту боротьбу з Польщею й Московщиною, що в 1686 р. заключили т. зв. «вічний мир».
Іван Самійлович
В противенстві до безупинно кипучого, пустошеного до тла й наново заселюваного й організованого Правоберіжжя, Лівоберіжжя, тобто Гетьманщина, зажила під рукою гетьмана Самійловича розмірним миром і добробутом. Гетьман і старшина, засмакувавши в «солодкому» московському ярмі, забігали царської ласки й поширення своєї влади та маєтностей. Взором для всіх був сам гетьман, що вислав своїх синів на науку в Москву, а свою дочку видав за московського боярина Шереметєва, пізнішого київського воєводу. Правда, Самійлович, що всіми силами забігав царської ласки, робив це не тільки для своєї, особистої користи. Кинувши думку про державну незалежність України, він як міг обороняв її автономію, а навіть думав про обєднання цілої України під своєю булавою. Для цього він робив усе можливе, щоби не допустити до миру поміж Московщиною й Польщею, так само був проти польсько-московської кампанії з Кримом. В Кримі бачив Самійлович природнього союзника України проти Польщі й Московщини, а тому старався ослаблювати вигляди московської перемоги над Чорноморським поберіжжям.
«Вічний мир»
Тільки ж для перемоги замало було дипльоматичного хисту й гнучкої спини Самійловича. До «вічного миру» поміж Польщею й Московщиною таки прийшло, а разом з ним і до остаточного поділу України поміж сусідами. Польща зрезигнувала раз на все з Лівоберіжжя, відступила Московщині Київ з околицею, зобовязуючися рівночасно не кольонізувати середнього Подніпрівя з Ржищевом, Трахтемировом, Каневом, Мошнами, Черкасами й Чигирином. Польща мала розвязані руки для боротьби з Туреччиною тоді, як Москва рішила натиснути на Крим. Негодував на московську політику Самійлович, навіть відгрожувався, але це тільки пошкодило його опінії на царському дворі. Становище Самійловича, було тим прикріше, що й у краю не мав він особливих симпатій. Особливо пошкодило йому в опінії українського громадянства занапащення автономії української церкви.
Скасування автономії української церкви
Безпосередня залежність української церкви від царгородського патріярхату, була сіллю в оці москалів, від часу зєдинення України з Московщиною. Київські митрополити — Сильвестер Косів, Діонізій Балабан і нарешті Осип Нелюбович Тукальський (1663—1675) дивилися з призирством на некультурну Москву та не хотіли й чути про яку небудь залежність української церкви від московського патріярхату. Навіть такий політичний москвофіл, як чернигівський архієпископ Лазар Баранович, що з наказу Москви заступав митрополита, високо цінив автономію української церкви, і щойно за гетьманування Самійловича вдалося Москві здійснити свій давній плян підчинення української церкви московському патріярхові.
Дня 29 червня 1685 р. зааранжовано в Києві вибори митрополита, що на них перепер Самійлович кандидатуру луцького владики князя Гедеона Четвертинського
, а в осені тогож року московський патріярх Йоаким висвятив номіната. Соболі, червінці й наказ турецького везира примусили царгородського патріярха погодитися з доконаним фактом відлучення української церкви від Царгороду й підчинення її Москві. Москва доконала свого, а Самійловичеві доволі скоро довелося спокутувати гріх проти незалежности української церкви.
Кримський похід
Згідно з вимогами «вічного миру», рушила стотисячна, московська армія, під проводом князя Василя Голіцина, на Крим. Нерадо прилучився до неї Самійлович з 50 тисячами козаків. Та не вспіли війська наблизитися до Великого Лугу, коли виснажений літньою спекою, степ, зайнявся пожаром. Татари, чи, як підозрівали москалі, козаки підпалили степ, щоби недопустити до розгрому Криму. З трудом наблизилася армія до Перекопу, а коли голод і спрага почали валити з ніг тисячі війська, команда рішилася на відворот. Сорок тисяч армії вислано під Кізикірмень для забезпечення відвороту, решта завернула назад. Завинив Голіцин, що не послухав Самійловича, який радив виступати в степ ранньою весною, коли ще трави свіжі й невиснажені спекою, але вся лють невдачників звернулася проти гетьмана. Скористала з нагоди козацька старшина, що вже здавна накипіла на гетьмана за його загребущість, потурання рідні, самовладство й безпримірне вислугування Москві. Скасування автономії української церкви, завинене Самійловичем, теж сиділо всім у печінках. Старшина, з генеральним обозним Дунін-Борковським, суддями Вуєховичем і Кочубеєм, генеральним писарем Прокоповичем і іншими військовими достойниками, склала на і Самійловича обвинувачення в зраді. Голіцин ухопився за донос, як за дошку власного рятунку.
Дня 22 липня 1687 р. в таборі над р. Коломаком арештували Самійловича й вислали в кайданах до Москви, а відсіля, без слідства й суду, заслали, разом з сином Яковом на Сибір. Неповинного в нічому другого сина гетьмана — Григорія, арештували, вивезли в Сівськ і тут серед страшних тортур замучили. Московський воєвода Неплюєв, загарбавши майно гетьманича, в той спосіб «пустив кінці в воду». Так закінчив свою карієру гетьман Самійлович з родиною. Вислугувався Москві, як вмів, занапастив автономію української церкви, алеж в доносі старшин на нього була одна стаття, що рятує його імя перед історією. В доносі сказано було м. і. що Самійлович був... неприхильний Москві й бажав створити з Гетьманщини незалежну державу...