Вступ
Будь-яка нація пишається плодами діяльності своїх підприємців. Але будь-яка нація і кожен її окремий представник пишаються і своєю причетністю до втілення якої-небудь конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм прояву суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального і духовного потенціалу суспільства, не тільки створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей і талантів кожного індивіда, але і веде до єднання нації, збереженню її національного духу і національної гордості.
Зараз ми усі є свідками кризового стану нашої економіки, знецінення національної валюти і падіння життєвого рівня населення. За роки незалежності уряд не зміг активізувати діяльність приватних підприємців, створити сприятливі умови для їхнього росту. Це означає, що ми практично заново стаємо перед проблемою розвитку підприємництва. Значить усі перераховані вище риси підприємництва не знайшли відображення в конкретних діях ні з боку держави, ні з боку населення, що і привело до даної кризи. Традиційна комуністична модель суспільного розвитку завжди базувалася на необхідності придушення підприємницького духу в суспільстві і підприємця як носія такого духу. Досвід перебудови (особливо її початкового періоду) показав, що, відмовляючись на словах від традиційної комуністичної моделі суспільного розвитку, фактично ми багато в чому продовжуємо саме цю лінію. Загальне неприйняття підприємництва поступово переходить в усвідомлення необхідності створення умов для його найшвидшого й ефективного розвитку.
За підприємництвом в Україні майбутнє, процес нагромадження критичної маси неминуче приведе до «підприємницького бума». Тому на даному етапі важливо вивчити поводження підприємця, щоб у наслідку не допускати помилок, зроблених раніше. У своїй роботі я розглянув такі питання як розкриття сутності підприємництва, дати йому чітке визначення; у другому розділу висунуті такі питання як середовище існування підприємництва та активізація його діяльності; у третьому розділу розглянуто проблеми існування українського підприємництва на вітчизняному та світовому ринку.
Метою роботи являється дослідження підприємницької діяльності в сучасних умовах господарювання та проблем існування українського підприємництва.
1. Підприємництво як сучасна форма господарювання
Сутність, значення та організаційно-правові форми здійснення
Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник – підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Формування й використання цього потенціалу – це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску.
Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи – підприємця або юридичної особи – підприємства (організації).
Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати: 1) творчу – генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну – формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідну – практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи.
Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обгрунтованими принципами. До цих принципів належать: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюджетів; 5) самостійне здійснення підприємцями – юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.
Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо). Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як: а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна; б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності; в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.
Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінне орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.
Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.
В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими його розділами є: 1) загальні положення щодо підприємництва (суб'єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми); 2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності); 3) стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори). Для дальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року №456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами:
1. формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;
2. створення сприятливих умов для використання суб'єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;
3. запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;
4. удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
5. фінансова підтримка інноваційних проектів.
Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державну програму підтримки малого підприємництва на 2008–2009 роки.
Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібна власність; 2) товариства (партнерства); 3) корпорації (акціонерні товариства).
Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.
2. Типологія, середовище та активізація підприємства
Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності – виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприємницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування в певні блоки.
Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з використанням техніко-технологічних новацій, більш якісних характеристик продуктів праці, нових елементів організації виробничих процесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуванням часткових інновацій. Коли ж виробництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту з принципово новими властивостями чи навіть сферами використання.
Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність.
Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.
Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних товарів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.
Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер – посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення.
Як суб'єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції, виступають: 1) оптово-роздрібна фірма (база) – безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів; 2) торговий дім – здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах; 3) дистриб'ютор – придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм постійним клієнтам; 4) дилер – перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок; 5) комівояжер – продаж товарів із доставкою покупцям.
Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів і нерухомості, а міждержавна – періодично і стосується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).
Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції: 1) товарні – оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами; 2) фондові – купівля-продаж цінних паперів; 3) валютні – купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти; 4) праці (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) – облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання. Специфічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є: а) ф'ючерсний контракт – контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну; б) опціон – договірне зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів.
Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб'єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого – надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.
Формування і функціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесового середовища треба вважати: 1) стабільність національної кредитно-грошової системи; 2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців); 3) державну фінансову та інфраструктур ну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва; 4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрунтоване й ринкове спрямоване ціноутворення; 6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.
В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:
1. створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);
2. практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва).
підприємництво господарювання правовий конкурентоздатність
3. Підприємництво в Україні: проблеми і перспективи конкурентоздатності українського підприємництва
Підприємство займає центральне місце в хазяйновитому-господарчому-народно-господарському комплексі будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.
Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.
Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном, одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими підприємствами, на зарплату.
Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.
Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.
При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні).
У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільш прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем.
Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.
Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося. Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох напрямках:
1. приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і невизначеності кінцевого результату діяльності;
2. ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і широким використанням нововведень;
3. особливе новаторське, творче поводження суб'єкта, що хазяює, його заповзятливість, що є рушійною силою економічного процесу.
Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі суб'єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки (усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:
1. перевага приватної власності на засоби виробництва;
2. юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;
3. спрощена система керування;
4. професійна взаємозамінність працівників;
5. особиста участь власника в керуванні підприємством;
6. ініціативний, пошуковий характер діяльності.
Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у
Очевидна і причина цього явища (широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими господарськими структурами.
Конкуренція (ця основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.
Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності значно переважали великі і найбільші підприємства.
Монополізм планово-директивної системи (це, головним чином, відомчий монополізм, природа якого, по суті, не зв'язана з розмірами підприємств і їхньою кількістю. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по собі аж ніяк не формує конкурентного Середовища, оскільки в більшій частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва, тобто перевага невеликої кількості великих підприємств. Відбувається лише деяк зрушення в структурі монополізму (монополізм відомчий витісняється монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий монополізм залишає деякі можливості контролю над надмірними «апетитами» підприємств-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому виді породжує ціновий, створює можливість «пригорнути до стінки» покупців у змісті асортименту продукції і її якостей, відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва.
Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.
Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств конкурентоздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.
Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи. Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.
Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.
На цю структурну особливість «традиційних» підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і, разом з тим, зростає кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.
Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.
Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм'якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній.
Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т. п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням виробництва і, отже, розподілом і використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.
Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути зв'язане з акціонуванням (наприклад, шляхом додання підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність з рук великого підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб'єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також (у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів.
Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб створення малих підприємств на основі дезінтеграції більш великих не здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим фактором скорочення випуску продукції, зниження її конкурентоздатності.
Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з розвитий сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як «Дженерал моторс», обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних дилерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії (електронним, автомобільним, будівельним і іншої. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон'юнктурою, що складається.
З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різних функцій. Однією з найважливіших умов виходу України на рівень конкурентоздатності з підприємствами далекого зарубіжжя є створення найбільш сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності здатні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі.
Це повинні бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників узагалі (сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідні Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури.
Уся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, доводячи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу вимагає визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов.
Додання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, здатної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зіштовхується з багатьма труднощами і проблемами.
За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно спрощений порядок проходження документів, зв'язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це привело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищені труднощі і складність заповнення необхідних документів. Але ці труднощі легко переборні, оскільки виникли фірми, за порівняно невелику плату, що беруть на себе весь процес оформлення.
При всім цьому, однак, залишаються численні фактори, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це відноситься до сфери виробництва і тієї її частини, що здатна виконувати функції інфраструктури підприємств. Зовсім недостатня інтенсивність цього процесу. Разом з тим у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки.
Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволене створювати підприємства. У результаті, якщо той чи інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необґрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перелічуються заборонені види діяльності. Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, зв'язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно платити як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особливо. Усі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні доходи і прибуток.
Особливо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком обкладається лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці представленню про оптимальний рівень оподаткувань прибутку. Але це (лише оманна видимість. Підприємства зобов'язані включати у свої витрати відрахування в різні фонди (їхній п'ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно, а прибуток відповідно скорочується.
Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб'єктів ринкової економіки, їхня здатність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті, (поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, то напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності (прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін.
Прийнята в Україні система оподаткування прибутку і відрахувань, що включаються у витрати, не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямку. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні відносно великі первісні капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він спрямовується головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово, що в цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так званих «човників».
У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільш ефективним інструментом її регулювання. В Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі малі, не одержують прав на податкові пільги. Немає диференціації рівня податків на прибуток і розмір відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибутку. Немає знижок з податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. Немає такої форми державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності).
Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв'язку з виходом національної економіки з кризового стану на основі приборкання інфляції і введення стабільної національної грошової одиниці. Лише на такій основі розвиток підприємництва здатний зупинити падіння виробництва і валового національного продукту, домогтися їхньої стабілізації, а потім і росту.
Масове підприємництво вимагає підготовки людей, здатних до цього роду діяльності. Така задача повинна зважуватися на всіх рівнях утворення і навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що регулює відносини, зв'язані зі створенням і функціонуванням малого бізнесу, що забезпечує його захист від монопольних структур, сваволі чиновників і рекету.
У свою чергу, створювана на державному рівні програма повинна бути заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий підхід може допомогти уникнути великих помилок у процесі створення системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її формування і забезпечити практичну реалізацію всіх її елементів.
Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур указує на те, що найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної форми власності. Формування її правової бази в Україні повинне передбачати ряд мір:
1. удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову приватизацію;
2. установлення довгострокової перспективи розвитку приватного підприємництва, твердження права спадкування і продажі власності;
3. надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних зазіхань на власність з боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.
Особлива увага необхідно звернути на той факт, що в нормативних актах по регулюванню підприємництва існує деяка невизначеність у розумінні термінів «мале підприємство», «мале підприємництво», «малий бізнес», недостатнє розмежування організаційної, організаційно-правової й організаційно-економічної форм господарської діяльності. У світовій практиці переважне більшість малих підприємств (це юридично і фінансово самостійні, незалежні, невеликі по чисельності зайняті фірми, засновані на приватній власності одного чи декількох громадян, що безпосередньо керують і працюють на своєму підприємстві. Тільки зазначені якості дозволяють відносити такі форми до малого бізнесу і дають їм право на значну підтримку з боку держави.
підприємництво господарювання правовий конкурентоздатність
Висновки
Серед безлічі завдань, що слід вирішити Україні при виході з економічної кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення виробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляху стабілізації і зростання ефективності економіки нашої країни полягають у її переході до нового стану (демократизації і ринковим відносинам, що підтверджуються багаторічним досвідом розвитих країн світу. Але перехід від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, ніж представлялося. Новосформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів вчасно сформувати політичну й економічну моделі формування нового демократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин.
Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту України найбільш значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентоздатності і суспільного процвітання.
Стає очевидним, що ведуча роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі підприємства об'єктивно по своїй природі, особливо на першому етапі свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні з більш великими й об'єктивно вимагають відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, що враховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств у різних сферах діяльності.
Перелік використаної літератури
1. Абаджи А.Р., Черняк В.І, Жуковський А.Г. Підприємництво в Україні. Юридичесий і економічний аспекти. Одеса, 2005 р.
2. Агєєв А.И. Підприємництво: проблеми власності і культури. – М., 2001.
3. Бусигін А. Підприємництво: Основний курс – М., 2004
4. Грузинов В., Грибів В. Підприємництво: форми і методи організації підприємницької діяльності – М., 2003
5. Грузинов В.П., Грибів В.Д. Економіка підприємства. – М., 2006
6. Економіка / Під ред. А.С. Булатова. – М., 2000
7. За редакцією Булатова А.С. – Підручник за курсом Економічна теорія, 2-і видання, М., 2001 р.
8. За редакцією Осипова Ю.М. – Основи підприємницької діяльності, – М., 2002
9. Зайцев Н.Л. Економіка промислового підприємства. – М., 2004
10. Котлер Ф. Основи маркетингу. – М» 2000.
11. Курс предпринимателства / Під ред. В.Я. Горфинкеля, В.А. Швандара. – М., 2004
12. Кэмпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю – Экономикс, М, 2001 р.
13. Малов А., Майн Е. Економічне становище підприємства // Економіст. – 2002. – №8. – С. 30–41
14. Половцева Ф., Власова А. Кадрова політика – основа маркетингу підприємства // Маркетинг. – 2005.
15. Ремізів К.С. Керування кадрами підприємств в умовах ринку // Вісник МГУ. – 2003.
16. Самыгин С.И., Столяренко Л.Д. Менеджмент персоналу. – Ростов – на-дону, 2000.
17. Сергій Рижків «Підприємництво сьогодні і завтра» // «Комерсант України», №6 2002 р.