Механізм макроекономічного регулювання

ЗМІСТ

Вступ

1. Циклічність як форма економічного розвитку

2. Безробіття його зміст, причини, форми

3. Інфляція та її наслідки

4. Причини інфляції та безробіття на Україні

5. Антиінфляційна політика

Висновки

ВСТУП

Макроекономіка
- це розділ економічної теорії, в якому досліджується функціонування національної економіки як єдиного цілого.

На національному рівні функціонує величезна кількість економічних суб’єктів, і кожен з них досягає певних економічних результатів, які досить суттєво відрізняються один від одного. У зв’язку з цим досліджувати національну економіку за індивідуальними поведінковими функціями суб’єктів та індивідуальними результатами їх економічної діяльності неможливо. Саме тому аналіз національної економіки ґрунтується на основних агрегованих макроекономічних показниках: валовий внутрішній продукт(ВВП), національний дохід та ін .Навіть суб’єкти аналізу будуть агрегованими: сектор домогосподарства, підприємницький сектор, сектор державний та сектор іншого світу(закордон).

Макроекономіка є складовою економічної теорії. В центрі уваги макроекономіки – причини та наслідки спільної діяльності всіх агентів національної економіки, які знаходять своє відображення через такі узагальнюючі категорії як валовий внутрішній продукт, сукупні витрати, зайнятість та безробіття, інфляція, державний бюджет, платіжний баланс, валовий курс тощо.

Від макроекономіки очікують не лише пояснення суті причинно – наслідкових зв’язків, а й розкриття можливостей суспільства в особі держави впливати на хід економічного розвитку країни. Тому макроекономіку можна назвати теоретичною базою економічної політики держави. Від рівня і динаміки макроекономічного розвитку залежить суспільно – політична та соціальна ситуація в країні та її місце у світовому співтоваристві.

Макроекономіка має справу зі складною системою взаємопов’язаних між собою економічних процесів.

Теоретичною основою державного регулювання економіки є кейнсіанська теорія. Але поряд з нею в макроекономічній науці широке визначення дістали інші теорії, які обмежують економічні функції держави або обстоюють ідею про державне невтручання в економіку. Викладання основних положень цих теорій дає можливість розкрити весь спектр сучасних уявлень про механізм макроекономічного регулювання та роль держави в цьому механізмі.

В своїй курсовій роботі я хочу розкрити проблеми циклічності, безробіття, його змісту та причинам та наслідки інфляції. А також приділити увагу проблемам інфляції та безробіття на Україні та Антиінфляційній політиці.

1. ЦИКЛІЧНІСТЬ ЯК ФОРМА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Кожне суспільство прагне до економічного зростання. Технічний прогрес, запровадження нових технологій, збільшення виробничих потужностей та підвищення життєвого рівня людей є стратегічними напрямами динамічного розвитку економіки кожної країни. Проте довгострокове економічне зростання не завжди є рівномірним. Воно переривається періодами економічної нестабільності, коливаннями у темпах економічного зрос­тання, структурі й ефективності відтворення. Періоди швидкого зростання економіки перериваються спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості (безробіттям) та зростанням цін (інфляцією).

Це явище було помічене давно вченими-економістами, особливо коли почастішали періодичні економічні кризи — торгові, фінансово-кредитні, а потім і промислові. Спо­чатку вони охопили окремі найрозвинутіші країни (насамперед Англію), а згодом набули характеру світових криз. Циклічний розвиток економіки став предметом дослід­ження багатьох учених-економістів.

Отже, важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить не прямо­лінійно зростаючий, а хвилеподібно зростаючий характер. У макроекономічній науці домінує думка, що хвилеподібні коливання в економіці відбуваються не хаотично, а в формі економічних циклів.

У чому ж полягає суть економічного циклу? Економічний цикл
— це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється.

Кожний цикл являє собою певну послідовність яка складається з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовід­творення.Крім цього, кожному економічному циклу притаманна регулярність його проходження. Все це дає змогу відзначити принципову спільність структури еконо­мічних циклів у ринковій економіці, а також більш-менш чітко виражену послідовність фаз.

Оскільки такий рух відбувається хоча й нерівномірно, але безперервно (останні фази попереднього циклу накла­даються на перші фази наступного), то динаміка макроекономічних показників має хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього і при народженні нового циклу (криза) відбувається погіршення показників; на нижньому рівні (депресія) встановлюється короткочасна рівновага; під час поширення нового економічного циклу (пожвавлення) показники різко зростають; на верхньому рівні піднесення (процвітання, бум) — досягнення рівноваги; потім знову спад (криза) і т. д. Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази — відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза утворює умови для її власно­го відмирання та виникнення наступної фази.

Отже, економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Піднесення змінюється спадом (кризою). Обсяги валового внутрішнього продукту, зайнятості і виробництва скоро­чуються. Ціни і прибутки знижуються, а безробіття зрос­тає. За спадом виникає депресія. Зрештою досягається певна критична точка, після якої починається пожвавлен­ня. Відновлення при цьому може бути повільним або швидким. У цьому випадку рівень виробництва підвищу­ється, а зайнятість зростає. В міру того як пожвавлення в економіці набирає сили, зростають темпи приросту цін. Після досягнення в економіці повної зайнятості, тобто повного використання виробничих ресурсів, економіка переходить до фази піднесення. Нова смуга піднесення може означати тривалий, стійкий рівень пожвавленого попиту, збільшення кількості вільних робочих місць, підвищення життєвого рівня населення або ж швидке роздування цін і зростання спекуляції, за якими настає нова криза.

Аналіз структури економічних циклів показує, що ми маємо досить просту картину послідовної зміни фаз циклу. У. К. Мітчелл, учений, який глибоко вивчав економічні цикли, а також багато інших учених – економістів поділяють цикли на чотири фази: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Фази економічного циклу

Як бачимо, фаз піднесення завершується і змінюється фазою кризи на так званій верхній поворотній точці, або вершині. Таким же чином фаза кризи завершується і відкриває шлях до нового піднесення через фазу депресії на кожній поворотній точці, або дні. Сьогодні основна увага приділяється розглядові не стільки піднесення чи кризи, скільки динамічним аспектам підвищення й зниження економічної активності. Не кожна вершина дає процвітання у розумінні низького безробіття, але й нижні точки, як правило, тепер не означають кризи. Кожна фаза економічного циклу, переходячи у наступну, характеризується різними економічними умовами і потребує спеціального підходу.

У процесі становлення та розвитку ринкової економіки багато уваги було приділено дослідженню причин і наслід­ків циклічних коливань та кризових явищ. Виникли різні теорії економічних циклів, в яких досліджувався механізм їхньої дії та шляхи стабілізації економіки. Знання цих теорій пояснює причини виникнення циклічних коливань в економіці.

Спочатку теорії економічних циклів розглядали кризи надвиробництва як незакономірні відхилення від нормального стану економіки, що суперечать її природі. Зго­дом (кінець XIX ст.) набула розвитку кредитно-грошова концепція циклу, відповідно до якої кризи — це наслідок порушення рівноваги грошового попиту й пропозиції (р. Дж Хаутрі, І. Фішер).

На початку XX ст. з'явилися праці М. І. Туган-Барановського, А. Шпітхофа, Г. Касселя та ін., що заклали основи концепції наднагромадження капіталу. Предметом дослідження цих економістів став рух основного капіталу, динаміка нагромадження якого становить основу еконо­мічного циклу.

Взаємодію між виробництвом предметів споживання і нагромадженням залежно від життєвого циклу основних фондів уперше проаналізував А. Афтальон. Він доводив, що навіть невеликі коливання споживчого попиту можуть призвести до значних коливань інвестицій. Більш загальну версію висунув Й. Шумпетер, пов'язуючи це явище з науково-технічним прогресом. Економічне зростання, на його думку, відбувається циклічно завдяки стрибкопо­дібному характеру оновлення основного капіталу.

Велике значення для розвитку теорій економічних циклів мали дослідження Дж. М. Кейнса та його послідов­ників Р. Харрода, Дж. Хікса, А. Хансена та ін., в яких цикл розглядається як підсумок взаємодії руху національного доходу, споживання і нагромадження основного капіталу. Відповідно до кейнсіанської теорії циклічний процес обумовлений динамікою ефективного попиту, що визнача­ється функціями споживання й інвестицій.

Протягом тривалого часу рекомендації для антициклічного державного регулювання, засновані на кейнсіанських моделях, давали позитивні результати, тобто сприяли розширенню сукупного попиту в періоди кризових спадів виробництва і його обмеження у періоди піднесення. Для цього використовувалася бюджетна та кредигногрошова політика. Проте, забезпечуючи відповідне згладжування кризових явищ, кейнсіанські моделі регулювання циклу водночас стимулювали інфляційні процеси. У 70—80-ті роки в умовах значної інфляції, коли економічний спад не супроводжувався зниженням цін, кейнсіанські моделі були доповнені так званою монетар­ною теорією циклу (М. Фрідмен). Ця теорія виходить з того, що головну роль у динаміці національного доходу і відповідного циклу відіграє нестабільність грошової про­позиції, надлишок якої «закладає» економічна політика самої держави. Тому держава з метою стабілізації еконо­міки відповідно до монетарної теорії циклу повинна зосе­редити основну увагу на регулюванні обсягу грошової про­позиції, тобто грошової маси, яка перебуває в обігу.

Економічні цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та амплітудою коливань. Тому деякі економісти вважають, що більш реально треба говорити про економічні коливання, а не про економічні цикли. Проте водночас усі вони мають багато спільного, в них можна виявити риси належності до однієї «сім'ї».

Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються
таким чином:

1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, трива­лість яких дорівнює сорок— шістдесят років. їхня го­ловна рушійна сила — радикальні зміни в технологіч­ній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;

2) цикли Кузнеца — їхня тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва;

3) цикли Джаглера з періодичністю сім— одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредит­них факторів;

4) цикли Китчина з тривалістю три— п'ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від одного до дванадцяти років та існують у зв'язку 9 коливаннями інвестиційної активності.

Не можна стверджувати, що всі коливання ділової активності пояснюються дією економічних циклів. Є й сезонні коливання ділової активності (наприклад, купівельний «бум» перед новим роком тощо). До сезонних коливань схильні й деякі галузі виробництва (сільське господарство, будівництво, автомобільний транспорт та ін.). Практично всі галузі економіки схильні до економічних коливань, але найбільшою мірою коливання вироб­ництва та зайнятості стосуються галузей промисловості, що випускають засоби виробництва й споживчі товари довгострокового користування. Це пояснюється тим, що в коротких циклах мають місце значні коливання в темпах інвестицій у товарно-матеріальні запаси. Вони збільшу­ються, коли обсяги виробництва і запасів зростають відповідно до зростаючого попиту на ринку, і зменшуються, коли обсяги виробництва і запасів скорочуються. У даному випадку скорочення інвестицій зумовлює знижен­ня доходів і прибутку, зайнятості і зменшення валового внутрішнього продукту взагалі.

У випадку довших циклів, наприклад у спорудженні залізниць, автомобільних шляхів і будівництві, коливання в темпах інвестицій викликають повільні економічні коливання та порушують економічну рівновагу. Це ж саме відбувається у випадку, коли коливається споживчий попит на товари довгострокового користування. Слід підкреслити, що цикли є насамперед результатом коливань сукупних чистих інвестицій незалежно від того, чим ці коливання викликані: чи зміною у заощадженнях, споживанні, державних витратах, чи в темпах технічних винаходів і нововведень, чи створенням депозитних гро­шей банківською системою (тобто розширенням або ско­роченням інвестиційних витрат). Отже, все, що стосується вироблення і відшкодування інвестиційних (капітальних) товарів, товарів тривалого користування, вдосконалення техніки і технологій, зростання доходу і споживання тощо, пов'язане з внутрішніми факторами, які впливають на виникнення економічних циклів.

Деякі дослідники вважають також, що причинами економічних циклів є фактори, які перебувають за межами економічної системи: виникнення сонячних плям, війни, революції, політичні перевороти, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових земель та родовищ корисних копалин, поява значних наукових і технічних винаходів і нововведень. Не всі ці фактори є причиною економічних циклів, а деякі з них (сонячні плями, політичні події тощо) мають відносний характер і вплив на економічні цикли. Водночас економічна система у багатьох випадках сама впливає на зовнішні фактори. Тому більшість учених-економістів, що аналізують при­чини економічних циклів, пов'язують їх із синтезуванням або комбінуванням зовнішніх і внутрішніх факторів, на­даючи при цьому вирішального значення коливанням інвестицій або виробництву капітальних благ.

Причинами коливання інвестицій є зовнішні фактори (технічні нововведення, динаміка приросту населення, відкриття нових територій), а також внутрішні фактори, що зумовлюють розширення інвестицій у виробництві засобів виробництва, яке набуває здатності самопідсилюватися, тобто має кумулятивний характер. Це пов'язано з тим, що працівники, зайняті у галузях, які створюють інвестиційні товари, частину своїх доходів витрачають на придбання споживчих товарів, що дає поштовх до еконо­мічної активності ділових кіл і призводить до розширення інвестицій у цій сфері виробництва. А це в свою чергу збільшує попит на інвестиційні товари, викликає подаль­ше зростання їх виробництва і доходів працівників даного виробництва, що дає новий поштовх діловій активності.

Аналіз чинників економічного циклу показує, що про­тягом тривалого часу, незалежно від досягнутого рівня доходу, запас Інвестиційних товарів відповідатиме цьому рівневі, а нові чисті інвестиції можуть скоротитися до нуля, якщо не відбудеться зростання доходу, вдосконален­ня техніки або нового зниження відсоткової ставки. Перший з цих процесів (зростання доходу), який показує, що попит на інвестиції може бути спричинений за умови зростання продажу товарів і доходу, дістав назву «принци­пу акселерації».

Суть принципу акселерації полягає в тому, що коли продаж товарів, які випускає підприємство, зростає на кілька відсотків, то виробництво машин і устаткування для випуску цих товарів збільшується у декілька разів. Це і є ефект прискорюваного (акселеративного) впливу змін у споживанні на рівень інвестицій. Він означає, що невеликий приріст продажу споживчих товарів зумовлює великий приріст інвестиційних витрат. Але тепер, щоб не зменшилися інвестиції, слід підтримувати зростаюче споживання. Якщо його зростання припиниться або вста­новиться на якомусь рівні, то чисті інвестиції впадуть до нуля, а валові інвестиції суттєво скоротяться.

Акселератор
— це коефіцієнт, що характеризує зв'язок між зміною доходу (споживання) і чистими інвестиціями.

Із коефіцієнта акселератора випливає висновок, що депресія може виникнути саме через те, що скоротилися темпи зростання споживання, навіть якщо його абсолютна величина не зменшилась, а лише встановилася на високому рівні.

За відсутності інвестування почнеться скорочення виробництва у галузях, які виробляють машини й устатку­вання, що призведе там до депресійних явищ, до зменшення доходів, а також витрат працівників на придбання споживчих товарів. У кінцевому підсумку все це може призвести до скорочення виробництва.

Очевидно, що принцип акселерації є потужним фактором, який породжує нестабільність економіки. Якщо про­даж товарів змінюється, то принцип акселерації може підсилити або зменшити ці коливання. У момент підвищення він спричинює зростання чистих інвестицій, отже й зайнятості, а під час зниження він з такою ж силою спонукає до чистого дезінвестування, тобто продажу частки машин та устаткування на ринку використовуваного обладнання і до зростання безробіття.

Протягом тривалого часу, якщо економіка зростатиме внаслідок збільшення населення або піднесення реальних доходів, принцип акселерації діє як стимулюючий фактор: зростання валового внутрішнього продукту викликає екстенсивне збільшення капіталу, що, в свою чергу, спри­чинює пожвавлений попит на інвестиційні товари й від­носно високу зайнятість. Тому знання природи економічних циклів, причин і наслідків циклічних коливань дає можливість приймати об'єктивні рішення щодо інвестицій і обсягів виробництва, прогнозування економічного роз­витку, а також активно діяти й впливати на економічні процеси.

Отже, зробимо деякі висновки. По-перше, короткострокові і середньострокові цикли в ринковій економіці мають ідентичну внутрішню структуру і у багатьох випадках спільні рушійні механізми. По-друге, середньострокові цикли мають переважно локальну дію і не впливають одночасно на всі сфери економічної діяльності, а у сукупності вони здатні викликати загальнонаціональні тривалі довгохвильові цикли, рушійними силами яких є масове оновлення науково-технічного потенціалу країни й значні структурні зміни в економіці.

Незважаючи на всі розбіжності відносно першопри­чини економічних циклів, беззаперечним є визнання того, що в кінцевому підсумку циклічні коливання в економіці обумовлюються суттєвим відхиленням сукупного попиту від сукупної пропозиції, сукупних витрат від потенційних можливостей виробництва. Головними індикаторами цих відхилень є коливання рівня виробництва, безробіття, інфляції, продуктивності праці, реальних доходів населення тощо.

2. БЕЗРОБІТТЯ ЙОГО ЗМІСТ ПРИЧИНИ, ФОРМИ

Безробіття
— це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів.

Фрикційне безробіття. Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку із добровільною зміною місця роботи, у суспільстві завжди існує певна кількість осіб, що змінюють місце працевлаштування у зв'язку із незадово­ленням рівнем заробітної плати, умовами праці, місцем проживання тощо. Безробіття, пов'язане із пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткочасним. Кожна з осіб, що шукають роботу, перебуває на ринку праці в середньому не більше одного місяця. Але ж частка їх у загальній кількості безробітних може бути досить знач­ною.

Складовою частиною фрикційного безробіття є так зване інституціональне безробіття, яке пов'язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гаранто­ваного мінімуму заробітної плати, недосконалість подат­кової системи тощо призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість без­робітних.

Структурне безробіття. Воно виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, тобто коли з'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними та іншими ознаками. Відомо, що повсякчас у технології та структурі суспільного виробництва відбуваються зміни, які, в свою чергу, видозмінюють структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменшується або зовсім зникає, а на деякі, зокрема нові, збільшується. Робоча сила повільно реагує на ці зміни. Отже, виникає ситуація, за якої структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, внаслідок чого з'являється структурне безробіття.

Циклічне безробіття
. Воно виникає внаслідок цикліч­ного спаду виробництва і є результатом зниження сукуп­ного попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скоро­чується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту.

Ми вже зустрічалися з поняттям «повна зайнятість». На перший погляд стосовно населення це поняття можна трактувати таким чином: усе працездатне населення має роботу. Проте повна зайнятість не означає відсутність будь-якого безробіття. В макроекономіці прийнято вва­жати, що фрикційне і структурне безробіття — це переду, мова, без якої економіка розвиватися не може, тобто це природна потреба для економіки. Повна зайнятість при цьому визначається як така, що становить трохи менше 100 % робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття дістало інтегровану назву — «природне безробіття». У зв'язку з цим повна зайнятість — це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Коли виникає циклічне безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто має місце надмірне безробіття.

У різних країнах і на різних етапах їх економічного розвитку рівень природного безробіття різний. Він залежить від багатьох факторів, зокрема міграційних і демографічних процесів, соціальної забезпеченості насе­лення, розбіжностей у темпах економічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва, систем підготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості, податкової системи тощо.

Щодо виміру рівня природного безробіття, то треба зазначити, що до цього часу не існує надійної методики його обчислення. А це призводить до розходжень у мето­дах оцінки рівня природного безробіття.

Найбільш відомий і простий спосіб визначення рівня природного безробіття полягає у розрахунку середньої величини фактичного безробіття за тривалий відрізок часу. Він заснований на тому, що середня величина фактичного безробіття за довготривалий період згладжує (вирівнює) циклічні коливання безробіття навколо його природного рівня.

Використовуючи цей метод, економісти США обчи­слили середній рівень безробіття за 1948—1985 рр. Він склав 5,6 % і був дуже близький до оцінки рівня природ­ного безробіття (5,3 %), зробленої багатьма макроекономістами цієї країни.

Інший метод оцінки рівня природного безробіття полягає у визначенні такого року, у якому, за припущен­ням, в економіці була повна зайнятість, а рівень очікуваної інфляції був близький до її фактичного рівня.

Безперечним є й те, що рівень природного безробіття може змінюватися у часі в зв'язку із демографічними зру­шеннями, т проводить уряд країни. Зараз вважається, то в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5—6 %. Це означає, що при використанні 94— 95 % робочої сили забезпечується повна зайнятість працездатного населення.. За цих умов фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП.

Перехід на ринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва, що зумовило появу і зростання безробіття. За нашими оцінками, на кінець 2006р. кількість офіційно зареєстрованих безро­бітних досягла 1,9 млн. чоловік, що становить 7,0 % від загальної кількості працездатного населення. За останні півтора року кількість безробітних зросла у п'ять разів. Рівень прихованого безробіття в середині 2006р. складав 4,4 млн. чоловік, або біля 20 % від загального числа працюючих.

Рівень безробіття є важливим показником економічного стану країни, проте його не можна вважати єдиним і розглядати ізольовано від інших макроекономічних показників, що характеризують ефективність національної економіки.

За наявності надмірного безробіття в економіці вини­кають певні втрати, тобто істотні економічні збитки від безробіття. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від його потенційного рівня. Для визначення втрат ВВП у світовій практиці використовують положення та висновки досліджень Артура Оукена. Американський економіст А. Оукен на основі макроекономічного аналізу дійшов висновку, згідно з яким: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1 %, то втрати ВВП складають 2,5 %. Це положення дістало назву закону Оукена..

3. ІНФЛЯЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Інфляція відноситься до основних індика­торів, які характеризують макроекономічну нестабіль­ність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Отже, інфляція передусім характеризує приріст цін в економіці. Вона вимірюється за допомогою індексу цін . Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменшення індексу цін — на дефляцію. По­казником інфляції є темп інфляції.

Для обчислення темпу інфляції застосовують два методи.:

Перший — на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):

Другий —
на основі індексу цін попереднього періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року).

Однією із закономірностей інфляції є постійне зрос­тання цін та знецінення грошей. В залежності від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфля­цію (дуже високу).

Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 10 %. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без поміт­ного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутний для економічних суб'єктів. Але з часом темпи зростання цін збільшуються. Наслідки цього явища стають відчутними насамперед у монополізованих секторах економіки де починають прискорено підвищувати ціни на товари у відповідь на зростання попиту. Покупці у зв'язку з цим зазнають певних втрат, а тому підвищують ціни на свої товари, включаючи і робочу силу. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Окремі групи еконо­мічних суб'єктів добиваються різкого підвищення цін, що змушує й інших посилювати свої економічні й соціальні вимоги. Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбаченим і не піддається регу­люванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціальне життя країни.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, відбува­ється натуралізація господарських зв'язків, набувають поширення бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в економіці та ін.

У залежності від характеру кінцевих причин, які викли­кають інфляцію, слід розрізняти два її види: інфляцію попиту і інфляцію витрат.

Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції гро­шей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси вже повністю викори­стані. Тому надлишковий попит призводить до підвищен­ня цін на стабільний обсяг продукції.

Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на вироб­ництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси — сировину, паливо, енерго­носії, або зростає номінальна заробітна плата, випереджа­ючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збіль­шення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Внаслідок того зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричинює інфляцію втрат.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падін­ням виробництва. Таке явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли одночасно зростають ціни і скорочується виробництво,

У залежності від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.

Очікувана інфляція спричинюється певними тенденціями в економіці або заходами, запланованими державою, Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

Неочікувана інфляція є результатом непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції.

Світовий досвід показує, що інфляційні процеси, як правило, супроводжуються зростанням обсягів вироб­ництва та зниженням безробіття. Але вони можуть також відбуватися за умов падіння виробництва, тобто в умовах стагфляції. Головною причиною інфляції, яка пов'язана зі спадом виробництва, є інерція очікувань на інфляційні процеси, насамперед очікування зростання цін на фактори виробництва, що збільшують витрати навіть при відносному скороченні грошової пропозиції з боку Національного банку.

Існують дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна й монетарна. Прихильники структур­ної концепції вбачають неминучість інфляції за умов на­явності структурних «вузьких місць» в економіці, до яких вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес, та ін. З точки зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати комулятив

ним (зростаючим) процесом.

Монетаристи розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, зумовлений «м'якою» грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Національного банку, зокрема щодо емісії грошей, валютного ринку та експортно-імпортних операцій тощо). Вони вважають структурні «вузькі місця» наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, викликане інфляційними процесами і спробами уряду стримати зростання цін у певних межах.

Щодо причин інфляції в країнах з перехідною еконо­мікою, то тут однією з них є ціновий механізм, який за відсутності або недосконалості ринкових структур неми­нуче призводить до дефіцитів, незбалансованості та пору­шення міжгалузевих пропорцій і пропорцій відтворення. В таких умовах зростання цін сприяє перерозподілу доходів із галузей споживчого комплексу на діяльність не­ефективних структур. Урбанізація та зростання доходів населення зумовлюють швидке збільшення попиту на продовольчі товари, які не задовольняються існуючими можливостями сільського господарства. Підвищення цін на продовольство неминуче призводить до компенсацій­ного збільшення грошових доходів, а далі —до зростання витрат і цін, тобто до виникнення й розвитку інфляції.

Однією з причин інфляції є також завищення офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом. Це заважає зростанню експорту, призводить до збільшення негативного сальдо платіжного балансу і до зниження реальних державних доходів.

Інфляція розвивається також унаслідок монополізації ринку (отримання надприбутку з боку монополій), неуз­годженості між монетарною і фіскальною політикою, роз­ширення податкової бази і підвищення податків, міліта­ризації економіки, збільшення необґрунтованих привілеїв та пільг.

Інфляція, особливо коли вона сягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно позначається на всіх сторо­нах суспільного життя країни. її соціально-економічні наслідки
проявляються у слідуючому:

1. Знижуються реальні доходи населення. Це стосу­ється насамперед осіб, які отримують фіксовані номіналь­ні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери та ін.). При зростанні цін їхні реальні доходи зменшують­ся. І навпаки, реальні доходи збільшуються у тих осіб, у яких номінальна заробітна плата зростає швидше, ніж рівень інфляції.

Стосовно перших можна стверджувати, що вони об­кладаються інфляційним податком; інші, навпаки, отримують інфляційну субсидію.

2.Знецінюються фінансові активи із сталим доходом. Інфляція знижує їхню реальну вартість. У цьому випадку скорочуються також і реальні доходи, що їх отримують власники таких фінансових активів.

3.Порушується нормальний розподіл доходів між дебі­торами та кредиторами. Від інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють кредитори (позичкодавці). Це обумовлено тим, що в умовах інфляції кредит надається за однієї купівельної спроможності гро­шей, а повертається за іншої, нижчої.

Найбільшу загрозу для кредитних відносин має неочікувана інфляція. Очікувану інфляцію можна врахувати і пристосуватися до неї. Наприклад, кредитори можуть індексувати відсоткову ставку з урахуванням очікуваної шфляції.

4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі.

5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни на товарно-матеріальні ресурси і нерухомість. Тому домашні господарства і підприємства намагаються позбутися грошей і вкласти їх у запаси товар­но-матеріальних цінностей та в нерухомість. Гроші стають «гарячими», від них намагаються якнайшвидше звільнитися.

Інфляція як фактор зайнятості та безробіття. В умо­вах неповної зайнятості інфляція може виконувати й позитивну функцію, якщо вона набуває вигляду інфляції попиту. В цих умовах держава, збільшуючи сукупні витра­ти, може ціною помірної інфляції стимулювати збіль­шення виробництва та зниження безробіття. Але помірна інфляція попиту може також самопримножуватися, якщо стає затяжною. За цих умов до неї звикають продавці і тому автоматично наперед підвищують ціни на свої товари та послуги. До неї звикають і покупці, тому намагаються робити закупки заздалегідь, що збільшує попит і породжує нову хвилю інфляції. Робітники теж вимагають врахувати майбутню інфляцію у своїй заробітній платі, що породжує інфляцію витрат. Остання становить особливу загрозу для економіки країни. Така інфляція свідчить про зростання цін на виробничі ресурси, що при незмінній кількості ресурсів скорочує виробництво і збільшує безробіття.

7. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації доходів негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової діяльності. Це пов'язано з великою диференціацією міжгалузевої заробіт­ної плати, розривом у рівні оплати праці в державному і недержавному секторах економіки, великим відставанням мінімальної заробітної плати від середньої, значною різницею у співвідношенні низько- і високооплачуваних категорій працівників у межах окремих галузей та ін. Зрозуміло, що вплив заробітної плати на зміну цін та інфляційні процеси не можна заперечувати. Разом з тим нинішня заробітна плата, питома вага якої в структурі витрат на виробництво продукції промисловості є не дуже великою, не може бути головним чинником інфляції.

8. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. В ринковій економіці держава використовує в основному економічні важелі регулювання. Зрозуміло, що таке регулювання може дати бажані результати лише за умови, коли грошова система досить стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних методів впливу. Інакше кажучи, інфляція знецінює не тільки гроші, а й усю систему регу­лювання економіки. Те, що нині в українській економіці відбувається бурхливий стихійний розвиток бартерних відносин, інфляційне походження яких є безсумнівним, демонструє це з усією очевидністю.

4.ПРИЧИНИ ІНФЛЯЦІЇ ТА БЕЗРОБІТТЯ НА УКРАЇНІ

Інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу. Інфляція негативно впливає на всі сторони життя суспільства. Висока інфляція знищує грошову систему, провокує витікання національного капіталу за кордон, послаблює національну валюту, сприяє її витісненню всередині країни іноземною валютою, підриває можливості фінансування державного бюджету.

Витоки інфляційних явищ є в макроекономічних диспропорціях, що склалися та постійно відновлюються, а також в створеній в адміністративній економіці формі управління, що визначає модель ціноутворення, спосіб прийняття інвестиційних та зовнішньоекономічних рішень. Розділення причин інфляцій на структурні, управлінські та монетарні досить умовне, оскільки всі вони тісно пов’язані та взаємообумовлені, між ними існують множинні прямі та зворотні зв’язки.

Очевидно, що розширення внаслідок інфляційних очікувань поточного попиту стимулює подальше зростання цін. Одночасно скорочуються заощадження та зменшуються кредитні ресурси, що стримує зростання виробничих інвестицій та, що випливає з цього, пропозиція товарів та послуг. Економічна ситуація в цьому випадку характеризується повільним збільшенням сукупної пропозиції та швидким зростанням сукупного попиту. Результат – загальне підвищення цін.

Проаналізувавши стан ринку України, чином, можна зробити висновок, що інфляційні очікування в Україні останнім часом погіршились. Заходи, що дадуть змогу призупинити інфляцію та і в першу чергу інфляційні очікування, наступні:

- стимулювання економічної активності;

- створення умов для зайнятості населення;

- стимулювання зростання організованих заощаджень;

- покращення стану платіжного балансу;

- відновлення банківської системи;

- вдосконалення платіжної системи.

Необхідно відмітити, що методи регулювання інфляції та інфляційних очікувань будуть ефективні лише у випадку їх адекватної відповідності до їх причин. Оскільки інфляцій в нашій країні носить структурно-системний характер, тобто породжена створеною структурою економіки та діючої довгий час системи керування господарством, і лише після того традиційними монетарними факторами, регулювання цього процесу повинне базуватись на знятті всіх бар’єрів на шляху дії ринкових механізмів, забезпеченні умов структурної перебудови економіки та включати в себе широкий спектр кредитно-грошових та бюджетно-фінансових регуляторів.

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби

Включають регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

2. Державне регулювання цін.

3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

За даними ООН сьогодні в світі кожний третій працездатний не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток ( 750 млн. чол. ). Тому безробіття є центральною соціальною проблемою сучасного суспільства.

Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці (МОП) - особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

· не мали роботи (прибуткового заняття);

· активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню;

· готові приступити до роботи впродовж двох найближчих тижнів.

Безробіття не може бути доцільним ні в економічному, ні в соціальному плані, оскільки його зростання створює цілий комплекс проблем: скорочується купівельна спроможність населення, бюджет втрачає платників податків, підприємство – персонал. Зростають ризик соціального напруження, додаткові витрати на підтримку безробітних. Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого – великим суспільним лихом. Всі країни світу прикладають багато зусиль для подолання безробіття, але жодній ще не вдалося ліквідувати його повністю. Взагалі експерти Міжнародної організації праці вважають, що найближчими роками в середньому в світі рівень безробіття досягне 10% і повністю ліквідувати його не зможе жодна країна. Уряд не визнає, що саме через відсутність роботи 7 мільйонів наших співвітчизників виїхали за кордон на заробітки. Він не включає до складу безробітних ні 2 мільйони селян, які живуть лише із присадибного господарства, ні тих, котрі працюють на «чверть ставки», ні тих, що мають тимчасові підробітки. За допомогою статистичного шахрайства нам демонструють фальшиве благополуччя, яке приховує справжній масштаб безробіття.

Уряд правління в Україні звітує, що 2006 року економіка зросла на 14 %. Але робочих місць побільшало тільки на 1%!

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих ре­гіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіт­тя характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних ре­гіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природно­му прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

Для вирішення хоча б частини проблеми уряд міг би розглянути хоча б таку перспективу: зарплати й пенсії збільшити до прожиткового мінімуму. Це дозволить людям заробляти й купувати товари та послуги, розширить внутрішній ринок. Та наш патріотичний уряд йде протилежним шляхом. Він зменшив мінімальну зарплату із 237 до 205 гривень і відтягнув її збільшення до виборів, коли зростання цін давно «з’їло» підвищення. Через незаконні маніпуляції з розрахунком пенсій кожен пенсіонер щомісяця втрачає 30-40 гривень. Із подачі Кабміну Президент наклав вето на законопроект, який передбачав виплати вчителям згідно зі статтею 57 Закону «Про освіту». Через безвідповідальність уряду заборгованість із зарплати два роки тримається на позначці 2 млрд. гривень.

Система заходів щодо регулювання безробіття в Україні включає: розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівників на скорочений робочий день; державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості; стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й подальшого працевлаштування додаткової робочої сили; залучення приватного (як вітчизняного, так й іноземного) капіталу в райони зі стійким рівнем безробіття; регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєднання України до міжнародного ринку праці;стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку робочих місць; збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти; введення в дію запасів невстановленого устаткування та підвищення коефіцієнта змінності його в цілому; заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп на ринку праці, безвідсоткові кредити, що надаються безробітним, які започатковують власний бізнес; організацію регіональними або місцевими органами влади у кооперації з окремими підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо. Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв'язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці стипендії на час професійної підготовки та перепідготовки, виплати допомоги по безробіттю. В Україні допомогу по безробіттю виплачують з одинадцятого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 міс. протягом наступних трьох років, а для осіб передпенсійного віку - 18 міс. Розмір допомоги гарантується не менш як 50 відсотків се-редньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, проте не нижче встановленої законодавством мінімальної заробітної плати. Громадяни, які шукають роботу вперше або після перерви більше одного року, одержують допомогу в розмірі не нижче ніж 75 від-сотків мінімальної заробітної плати. Система соціального захисту населення у сфері зайнятості повинна охоплювати три взаємопов'язаних рівні -макрорівень, регіонально-галузевий і первинний - з властивими для них функціями і механізмами реалізації їх. У моделі управління системою зайнятості повинні дістати відображення всі фактори, що впливають на поповнення ринку робочої сили, і мотиви, які формують поведінку населення допрацездатного віку, працюючого, працездатного не-працюючого і непрацездатного. Суспільне виробництво України в умовах переходу до ринкових відносин перенасичене робочою силою. За підрахунками спеціа-лістів, потенціальний надлишок її - надзайнятість - становить 18-20 відсотків. Це означає, що з кожним роком процеси вивіль-нення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей і цілих колективів, інтереси яких можуть і не збігатися. Головне завдання системи захисту від безробіття в цих умовах боротьба із соіальним утриманством, стимулювання людини до пошуків роботи і перенавчання, а також надання їй необхідної при цьому допомоги.

5.
АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВ

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країн ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого – призводять до погіршення господарської кон`юнктури та зростання безробіття.

Концепція оберненої залежності інфляції й зайнятості (безробіття) найповніше розроблена в працях англійського економіста А. Філіпса. На основі ретельного статистичного аналізу з широким застосуванням економіко-математичних методів А. Філіпс встановив жорстоку обернену залежність між величинами зайнятості робочої сили та динамікою заробітної плати в межах економічних циклів. Ця залежність легко переноситься на співвідношення між інфляцією та безробіттям. “Крива Філіпса” (рис. 1.), як вважають західні економісти, стала найбільш обгрунтованим “законом”, який розкриває причини та механізм розвитку інфляції і таким чином вказує на засоби боротьби з нею.

Темпи змін в

розмірі номінальної

заробітної

плати, %

Безробіття, %

Рис. 1. “Крива Філіпса”.

“Крива Філіпса” яскраво показує, що, чим вищий рівень безробіття, тим нижчий рівень інфляції і, навпаки, чим нижчий рівень безробіття, тим вищі темпи розвитку інфляції.

В усіх випадках регулювання інфляції зводиться до вибору альтернативних варіантів: або менша зайнятість без інфляції, тим вища зайнятість в умовах інфляції. Інфляція вважається ціною, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Сьогодні важливим його атрибутом є “крива Лаффера”, яка вказує на якісний та кількісний взаємозв`язок між сумою податкових надходжень до державного бюджету Т та податковими ставками t (рис. 2). Її винахідник професор А. Лаффер здобув світову славу, коли його дослідження були використані президентом Р. Рейганом в економічній політиці, що дала поштовх піднесенню господарства США. Вона знайшла відображення в макроекономічному регулюванні багатьох країн ринкового господарства.

T M

L

tопт
100 t, %

Рис. 2. “Крива Лаффера”.

При зростанні податкової ставки податкові надходження спочатку зростають, а потім знижуються. Це визначається тим, що після певної величини податкової ставкиtопт
починає діяти така закономірність: чим більша ставка податку, тим менші податкові надходження до бюджету Т. Це пояснюється тим, що зростання податкової ставки пригнічує ділову активність, веде до скорочення капіталовкладень, прибутків, а отже, і податкових надходжень. Якщо податкові надходження досягнуть максимуму (точка М) і починається зниження їх (точка L), є сенс знизити ставки податку.

Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної[i]
ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії “нової інфляції”, згідно з якою основною причиною розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зростання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки “інфляція витрат” є результатом зростання витрат виробництва і заробітної плати, то необхідно здійснювати “політику доходів”, яка передбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізоване та обов`язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх рекомендаціями корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкам слід відмовитися від боротьби зо підвищення заробітної плати.

Розглядаючи досить скрутне становище, що його спричиняє несумісність між високою зайнятістю і стабільними цінами, ми повинні спочатку проаналізувати можливу політику щодо ринків праці. Це висуває важливе питання: чи є природний рівень безробіття оптимальним? Якщо ні, то що можна зробити, щоб зменшити його до бажаного рівня?

По-перше, ми помічаємо, що термін “природний рівень” вводить в оману. Природний рівень в будь-якому разі не є природним, на нього впливають демографічні зміни, різні потрясіння в економіці, урядова політика на ринку праці, і, можливо, навіть історія самого безробіття. Ряд економістів віддає перевагу більш нейтральним термінам, таким як “інфляційно безпечний рівень безробіття”, або “рівень безробіття, який не прискорює інфляцію”.

До того ж, природний рівень не є обов`язково оптимальним для виробництва. Оптимальний рівень безробіття в економіці буде тоді, коли чистий економічний добробут максимізується. Ті, хто вивчав взаємозв`язок безробіття та економічного добробуту, вважають, що оптимальний рівень безробіття нижчий за природний. Вони відзначають, що існує чимало зовнішніх обставин, зовнішніх впливів на ринку праці. Наприклад, працівники, які тимчасово звільнені зазнають різноманітних соціальних й економічних незгод. Проте роботодавці не оплачують затрат по безробіттю; більшість цих затрат (допомога по безробіттю, витрати на лікування, збільшення доходу сімей тощо) виступають як зовнішні витрати і перекладаються на самих безробітних або на уряд. Тією мірою, якою безробіття несе зовнішні затрати, природний рівень безробіття; напевно, є вищим за оптимальний.

Природний рівень безробіття, ймовірно, вищий за оптимальний, тобто за той рівень безробіття, за якого чистий економічний добробут максимальний.

Якщо природний рівень безробіття є ані природним, ані оптимальним, то чому б не прагнути до нижчого рівня безробіття? Причина в тому, що такий крок призведе до зростаючої і неприйнятної інфляції. Величезний суспільний дивіденд, тобто винагороду, матиме суспільство, яке відкриває, як істотно зменшити природний рівень безробіття.

Які заходи можуть зменшити природний рівень безробіття?

Удосконалення служб ринків праці
. Певна частка безробіття існує внаслідок того, що вільні робочі місця невідомі безробітним. Через поліпшення інформації, зокрема, завдяки комп`ютеризованим спискам робочих місць, розмір фрикційного і структурного безробіття можна зменшити.

Підтримка урядових програм перекваліфікації
. Дехто вважає, що урядові програми перекваліфікації зможуть допомогти безробітним перекваліфікуватися для кращих робочих місць у сектори економіки, що розвиваються. Якщо такі програми успішні, то забезпечуть подвійну вигоду – дадуть людям змогу вести трудове життя і зменшать тягар урядових трансфертних програм

Усунення державних перешкод
. Захищаючи людей від труднощів безробіття і бідності, уряд водночас вирвав жало безробіття і послабив мотиви пошуків роботи. Ряд економістів закликає реформувати систему страхування по безробіттю, зменшити негативне ставлення до праці, соціальні програми забезпечення і посилити значення постійного місця роботи у досягненні добробуту.

ВИСНОВОК

Вивчивши теоретичний аспект макроекономічної нестабільності можна зробити такі висновки:

Економічний цикл
– це регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу ), за яких після зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням.

Велике значення для розвитку теорій економічних циклів мали дослідження Дж. М. Кейнса та його послідов­ників Р. Харрода, Дж. Хікса, А. Хансена та ін., в яких цикл розглядається як підсумок взаємодії руху національного доходу, споживання і нагромадження основного капіталу. Відповідно до кейнсіанської теорії циклічний процес обу­мовлений динамікою ефективного попиту, що визнача­ється функціями споживання й інвестицій.

Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються
таким чином:

6) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, трива­лість яких дорівнює сорок— шістдесят років. їхня го­ловна рушійна сила — радикальні зміни в технологіч­ній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;

7) цикли Кузнеца — їхня тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва;

8) цикли Джаглера з періодичністю сім— одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредит­них факторів;

9) цикли Китчина з тривалістю три— п'ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

10)приватні господарські цикли, що охоплюють період від одного до дванадцяти років та існують у зв'язку 9 коли­ваннями інвестиційної активності.

Незважаючи на всі розбіжності відносно першопри­чини економічних циклів, беззаперечним є визнання того, що в кінцевому підсумку циклічні коливання в економіці обумовлюються суттєвим відхиленням сукупного попиту від сукупної пропозиції, сукупних витрат від потенційних можливостей виробництва. Головними індикаторами цих відхилень є коливання рівня виробництва, безробіття, інфляції, продуктивності праці, реальних доходів населен­ня тощо.

Характеризуючи кризу як фазу, з якої починається економічний цикл, зазначимо, що цій фазі властиве безробіття
.

Безробіття як соціально – економічне явище є характерним для ринкової економіки, постійно хвилює суспільство, потребує глибокого вивчення причин, що породжують його, увага з боку урядових структур усіх рівнів і ґрунтованого аналізу економічної науки.

Безробіття –
це складна економічна, соціальна та психологічна проблема. Воно робить економіку неефективною, а а соціальні відносини – напруженими.

Високий рівень безробіття призводить до соціальних війн, політичних збурень і переворотів, руйнування матеріальних і духовних надбань поколінь, спричиненого відчаєм.

Існує досить багато форм безробіття, але найважливішими з них є три: фрикційне, структурне і циклічне
, - саме ці форми важливі для визначення природного рівня
безробіття. Кожна з форм має свої причини. Тому визначення форм пов’язують з причинами, що їх породжують, тривалістю та типом безробіття.

Фрикційне безробіття
виникає у зв’язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць – з іншого, потребує часу. Воно , як правило, добровільне і короткострокове.

Структурне безробіття
зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв’язку зі змінами структури економіки .Ця форма безробіття виникає у зв’язку з тим, що певні професії ’’старіють’’ і потреби в них значно зменшується або й зовсім зникає. Воно є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне.

Циклічне безробіття
– воно виникає внаслідок циклічного спаду виробництва і є результатом зниження сукуп­ного попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скоро­чується, а безробіття зростає.

Ми розглянули циклічність та безробіття як форму прояву макроекономічної нестабільності. Інфляція також є могутнім дестабілізуючим чинником.

Інфляція
– це підвищення загального рівня цін, переповнення каналів обігу грошової маси понад потребами товарообігу, що викликає знецінення грошової одиниці та відповідно зростання товарних цін.

З теоретичної точки зору інфляція – це дисбаланс між сукупним попитом та сукупною пропозицією. В своїй теорії послідовники Д. Кейнса пояснюють настання інфляції надмірним попитом при повній зайнятості, а неокласики, навпаки, зростанням видатків виробництва, тобто пропозицією. Тобто виділяються дві альтернативні концепції: інфляція попиту та інфляція пропозиції (видатків).

Cуттєвий вплив на зростання цін в Україні справляли фактори, які лежать поза сферою грошового обігу, тобто витрати та інфляційні очікування. Незаперечним є той факт, що неефективна економіка завжди є потенційно інфляційною. Адже зростання виробничих витрат тягне за собою і підвищення цін. Стосовно України ця закономірність стала особливо очевидною. І в наслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася. Водночас в умовах монополізованості нашої економіки відбувалося ослаблення інструментів, які б мали автоматично стримувати підвищення цін

На перших порах майже не існувало проблеми інфляційних очікувань домогосподарств. Але знецінення заощаджень населення дуже швидко навчило громадян України пристосовуватися до умов інфляції. Нова економічна поведінка їх проявлялася у прагненні якомога швидше звільнитися від готівки на користь інших активів, що не втрачали своєї реальної вартості.