на тему:
“Зовнішня політика України.
Її сучасні пріоритети”
ПЛАН
Вступ
1. Основні напрямки зовнішньої політики України
2. Україна та ЄС
3. Україна і НАТО
4. Пріоритети українсько–американських взаємин
5. Україна — Російська Федерація: проблеми взаємодії в сучасних умовах
Висновки
Використана література
Вступ
У статті 18 Конституції України зазначено: “Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.
Протягом останніх десяти років Україна стверджувалась як суб'єкт міжнародних відносин і набувала певного іміджу.
Після проголошення України незалежною державою багато що заважало в формуванні позитивного іміджу, оскільки навіть сам факт приналежності до Радянського Союзу сприяв "обережному" ставленню до України. Окрім того, економічні проблеми - шалена інфляція, закриття заводів, зріст безробіття, і т.ін. - створювали імідж нестабільності.
Втім, позицію Заходу можна було назвати хоч і обережною, але оптимістичною. Україна, що відмовляється від ядерної зброї, держава, що починає своє становлення; від України чекали реформ, швидкого зростання. Але надії не зовсім справдились.
Зараз Україна сподіваєтся на визначену позицію Європейського Союзу щодо її майбутнього членства (про це нещодавно в Зальзбурзі заявив Президент), але при цьому в своїй зовнішній політиці керується навіть не законом, як встановлено Конституцією (ст.92, п.9), а "Основними напрямами зовнішньої політики України", що були схвалені постановою Верховної Ради ще в 1993р. і вже багато в чому застаріли.
Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році.
Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнiшньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.
1. Основні напрямки зовнішньої політики України
Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: 1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
2. європейська iнтеграцiя;
3. багатостороння дипломатiя.
У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і впливовими державами свiту.
В свою чергу європейська iнтеграцiя для України - це подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:
· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;
· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
· активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.
2. Україна та ЄС
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу. Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем'єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях. Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України. Президент України у Посланні до Верховної Ради України у червні 2002 року визначив європейську інтеграцію стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС. Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія.
На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн-членів ЄС припадає 33% зовнішньоторговельного обороту України).
У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени. Відповідно до Угоди, квота України на поставки сталевих виробів до країн ЄС на 2004 рік складатиме 606 тисяч тон. Завершується процес опрацювання ЄСівською стороною питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.
Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до СОТ. ЄСівська сторона на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, та і двосторонньому переговорному процесах у рамках СОТ. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи. Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісії, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази.
В контексті розширення ЄС Україна прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в'їзду до країн-членів ЄС своїх громадян. Робота на цьому напрямі, зокрема, передбачає: перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь у економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі - спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян. В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.
За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу "Південний" та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса-Броди- Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо. Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми ТАСІS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складає понад 1 млрд. євро.
Перспективним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. Враховуючи той факт, що Україна належить до вісімки держав, які мають значний космічний технічний та технологічний потенціал, 2 вересня 2004 року Європейська Комісія звернулася до Ради Міністрів ЄС з пропозицією розпочати переговори з Україною щодо угоди про співпрацю у створенні Глобальної навігаційної системи (GNSS). Передбачається, що така співпраця буде розвиватися в галузі промисловості, науково-дослідницькій роботі, зокрема, в питаннях стандартизації, в контролі сумісності регіональних систем тощо. Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому - запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.
3. Україна і НАТО
До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.
Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі.
Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною, зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму, що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має ввести нові, незміцнілі демократії, що постали на посткомуністичному просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячи з визначальної ролі політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім - військовими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство.
З наближенням НАТО до кордонів України значущість країни для Альянсу зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україною неможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому русі Україна відіграватиме значно більшу роль для НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. У процесі розширення Україна набуває для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення. Якщо приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування північно-східного флангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме завершення формування південно-східного флангу Альянсу. Членство Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішує проблему контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ [9].
Геостратегічна важливість членства України в НАТО визначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом, оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції - домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних зв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави доленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави питань.
1. Надає міцні гарантії її національної безпеки, територіальної цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.
2. Зміцнює національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.
3. Сприятиме залученню високих технологій в оборонну промисловість та повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.
4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільність країни, оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.
5. Створює сприятливі політичні передумови для залучення потужних західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.
6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.
7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичного домінування Росії і досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.
8. Створює також вагомі передумови інтеграції в європейську спільноту, його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.
9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитету України, активнішій участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненні стабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.
Отже, приєднання до Альянсу - це проблема історичного вибору між європейською і євразійською циві-лізацією, між демократією і авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.
Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна – НАТО”. Наступний важливий крок — це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО.
4. Пріоритети українсько– американських взаємин
Від самого початку новітньої історії незалежності Української держави розвиток взаємин із Сполученими Штатами Америки міцно утримує місце одного з зовнішньополітичних пріоритетів. У базовому документі — “Основних напрямах зовнішньої політики України”, — ухва
Так, під час державного візиту до США у листопаді 1994 р. Президента України Л. Кучми лідерами двох держав було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, чим відкрито шлях до повномасштабного міждержавного співробітництва в політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших галузях. Відтак цю подію можна вважати початком якісно нового етапу українсько-американських відносин: вже у вересні 1996 р., під час робочого візиту до США Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, сторони констатували вихід українсько-американських взаємин на рівень стратегічного партнерства. Цю констатацію було підкріплено оголошенням про створення Українсько-американської міждержавної комісії на чолі з Президентом України Л. Кучмою та віце-президентом США А. Ґором (“комісія Кучма-Гор”).
На початку червня 2000 р. відбувся офіційний візит в Україну президента США У. Клінтона, який став демонстрацією зміцнення відносин стратегічного партнерства між Україною та США: президентами було ухвалено Спільну заяву, зміст якої зобов’язував сторони до поглиблення цих відносин. Протягом зазначеного періоду була напрацьована солідна юридично-правова база українсько-американських відносин: вона складається з більш ніж сотні документів різного рівня (міждержавного, міжурядового, міжвідомчого) та змісту (галузі економічна, торговельна, енергетична, екології, культури, науки та технологій, транспортна, безпеки, військова тощо).
На жаль, у 2002 р. була втрачена динаміка українсько-американських взаємин, які взагалі зазнали неабияких випробувань, спричинених так званою “кольчужною справою”. Обидві сторони досить швидко зрозуміли необхідність якнайшвидшого розблокування цієї ситуації, і вже наприкінці того ж року почався інтенсивний пошук шляхів виходу з неї. Відтак одним з пріоритетів української зовнішньої політики поточного року було визначено виправлення існуючих негативних тенденцій в українсько-американських відносинах і виведення їх на рівень усталеного стратегічного партнерства. У Зверненні до Верховної Ради України у зв’язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Главою держави наголошується на особливому значенні “відновлення конструктивного діалогу зі Сполученими Штатами Америки, спрямованого на утвердження принципів стратегічного партнерства, розвиток відносин на засадах взаємоповаги, невтручання у внутрішні політичні процеси, усунення бар’єрів на шляху двосторонньої торгівлі та інвестицій”.
Поставлене завдання вимагає усвідомлення наявних активів, що можуть бути покладені у підвалини такого партнерства та визначення напрямів їхнього ефективного використання.
Важливо пам’ятати, що “стратегічне партнерство” між державами може виникнути на підґрунті несуперечності їхніх базових стратегічних інтересів, а послідовна реалізація партнерами намічених напрямів діяльності у життєво важливих для них вимірах національної безпеки є взаємовигідною та спрямовується на досягнення основних цілей, які вони ставлять перед собою на конкретний, визначений термін. У цьому зв’язку слід зауважити, що не тільки Україна, але й увесь пострадянський простір не належить до пріоритетів поточної стратегії США. Це пояснюється двома причинами.
По-перше, характерною особливістю стилю адміністрації президента Дж. Буша є те, що усі її наявні ресурси зосереджуються на вирішенні не більше як однієї-двох проблем, що визнані найактуальнішими. До таких сьогодні віднесені міжнародний тероризм і країни-ізгої, першою серед яких був визначений Ірак.
По-друге, вважається, що успішна реалізація завдання ядерного роззброєння трьох ядерних спадкоємців колишнього СРСР - України, Казахстану і Білорусі - та зміцнення за допомогою США системи забезпечення безпеки і фізичного захисту ракетно-ядерного арсеналу РФ дозволили викреслити цей простір з переліку джерел найбільших небезпек і загроз стабільності.
Проте викладене не означає втрату з боку США зацікавленості у пострадянському мегарегіоні взагалі. Передусім американські інтереси щільно прив’язані до зазначеного вище основного завдання адміністрації - боротьби з тероризмом. Тому не дивно, що особливої уваги Білого дому на пострадянському просторі стрімко набули регіони Центральної Азії й Кавказу. Невипадково єдиною пострадянською країною, стратегічне партнерство якої із США зафіксоване документально, є Узбекистан. (У березні 2002 р. США та Узбекистан домовилися про стратегічне партнерство: Сполучені Штати зобов’язалися надати Ташкенту загальні гарантії безпеки. Зокрема передбачаються консультації з узбецькою стороною “за невідкладною потребою” стосовно зовнішніх загроз узбецькій безпеці. Сторони зобов’язуються інтенсифікувати військове співробітництво, включаючи “переоснащення збройних сил Узбекистану”. Примітно, що при цьому до Ташкента висунуті вимоги щодо “інтенсифікації демократичних трансформацій” та забезпечення свободи преси.)
Невдала політика Російської Федерації під час загострення ситуації навколо Іраку та бойових дій у цій країні спричинила втрату довіри до Москви з боку Вашингтона, що матиме далекосяжні наслідки для американсько-російських відносин і політики США щодо пострадянського простору взагалі. Зокрема йдеться про таке.
На відміну від російського напряму американської зовнішньої політики, якому притаманна виразна автономія завдань, український вектор міцно прив’язаний до європейського контексту. Передусім це стосується проблем європейської безпеки та стабільності, для яких ця велика, за європейськими вимірами, країна має бути не загрозою, а чинником зміцнення. За американським геополітичним проектом, Європа має бути єдиним, стабільним континентом.
Відтак зрозуміло, що в цьому проекті немає місця потенційним джерелам небезпек - штучним лініям поділу, державному егоїзму та ворожнечі, неузгодженості оборонних завдань тощо. Тому зацікавленість США в повномасштабній участі України в провідних європейських та євроатлантичних інституціях - передусім ЄС і НАТО — є природною, а їх готовність сприяти руху Києва в європейському напрямі не викликає сумнівів у щирості.
З огляду на зазначену стратегію, США зацікавлені у наступному:
•утвердження в Україні демократії та ринкової економіки західного зразка;
•готовності Києва посісти відповідне місце в системі забезпечення регіональної безпеки;
•спроможності України до надійного партнерства у глобальній справі боротьби з тероризмом, очолюваній Сполученими Штатами.
Шанси України увійти до кола стратегічних партнерів США значно зростуть, якщо вона зможе посісти чільне місце у перспективних проектах транспортування каспійських вуглеводнів до Європи.
По-третє, загалом сприятливий для України новий політичний клімат, що створюється у зв’язку із покращенням українсько-американських взаємин, дає можливість вирішити деякі проблеми українсько-російських відносин на користь України.
Зрозуміло, що пріоритетні завдання розвитку українсько-американської взаємодії не обмежуються викладеними вище, їх значно більше. Але головне полягає в тому, що вони добре узгоджуються зі стратегією США щодо України, метою якої, як зазначив вже згаданий новий посол США в Україні Дж. Гербст, є “забезпечення інтеграції України до Євроатлантичної співдружності”.
5. Україна — Російська Федерація:
проблеми взаємодії в сучасних умовах
Українсько-російські відносини мають усі підстави стати чи не головною інтригою для європейської політики початку століття. Чи спроможна Україна виконати стратегічне завдання повномасштабної інтеграції до Європи, не тільки не загострюючи при цьому відносини з РФ, а навпаки, зближуючись з останньою? Відсутність конфлікту між двома країнами для європейців не просто бажана: за інших умов євроукраїнський проект не матиме шансів на реалізацію.
Водночас надмірне зближення між Москвою та Києвом також не відповідає ні національним інтересам України, ні стратегічним розрахункам Заходу. Отже, українська зовнішня політика на цьому векторі вимушена балансувати на тонкій межі можливостей, що вимагатиме від неї ювелірної вивіреності та справжнього мистецтва компромісу.
Підґрунтям сучасних українсько-російських міждержавних взаємин є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 1997 року. До інших визначальних міждержавних документів можна віднести Угоду про економічне і культурне співробітництво на період до 2007 року, Угоду про суходільну ділянку українсько-російського міждержавного кордону, а також три угоди про умови перебування і функціонування в Україні Чорноморського флоту РФ.
Офіційні політичні оцінки стану міждержавних відносин з обох сторін практично не відрізняються. Так, здобутками українсько-російської міждержавної взаємодії за перше півріччя 2003 р. можна вважати наступне:
•узгодження позицій стосовно Угоди про створення Єдиного економічного простору за участю РФ, Білорусі, Казахстану, України та Організації регіональної інтеграції (ЄЕП-ОРІ);
•ухвалення Угоди про суходільну ділянку міждержавного кордону та Угоди про екологічне відродження басейну Дніпра;
•заходи, пов’язані з проведенням “Року Російської Федерації в Україні”;
•розробка концепції створення Міжнародного газотранспортного консорціуму (МГТК);
•стимулювання розвитку військово-технічної співпраці;
•інтенсифікація міжпарламентських зв’язків та співробітництва в галузі юстиції.
Аналіз стану українсько-російських торговельних відносин протягом 2000-2002 рр. також дає підстави для висновку щодо їхнього пожвавлення. Зокрема у січні-квітні 2003 р. експорт українських товарів до РФ збільшився на 26,6 % порівняно з аналогічним періодом 2002 р., а імпорт - на 43,3 %. Серед країн СНД Російська Федерація залишається для України основним партнером на ринку послуг - на неї припадає 95,2 %, що складає 55,3 % загального обсягу українського експорту послуг.
У поточному році активізувалося політико-економічне і військово-технічне співробітництво між країнами, проголошено амбітні плани поглиблення інтеграційних процесів. Втім, залишається нерозв’язаною низка проблем, які негативним чином позначаються на стані національної безпеки України. Зокрема неоформленість міждержавного кордону, питання створення Єдиного економічного простору та Міжнародного газотранспортного консорціуму тощо.
Україна знаходиться у сфері впливу одразу двох інтеграційних зон — європейської та російської (євразійської). У європейській головними об’єднуючими чинниками є розвиток взаємодоповнюючого політичного, економічного і безпекового співробітництва. Євразійська формується єдиним центром - Москвою, тому природно, що головним завданням виступає забезпечення російських національних інтересів, передусім - запобігання дезінтеграційним процесам в самій РФ, створення преференційних умов російському капіталу на просторі СНД і утворення воєнно-політичного союзу. (У нещодавній публікації В. Третьякова, відомого наближеністю до російського політичного керівництва, завдання сформульовано абсолютно однозначно: “Наша держава (РФ. - Авт.) повинна докласти усіх зусиль щодо відновлення щонайменше на конфедеративній основі Великої Росії у складі України, Білорусі, Казахстану й Росії. Сьогодні ми маємо, можливо, останній унікальний шанс досягти цього.) Зазначене, за усієї зацікавленості України у збереженні стабільності на території сусідньої держави й на пострадянському просторі в цілому, не може відповідати її національним інтересам. Відтак Україна ідентифікує себе складовою європейського об’єднуючого процесу, а її стратегічні завдання мають чимало принципових відмінностей від російських стратегічних настанов.
Для України неприйнятним є, зокрема, таке:
•визнання пострадянського простору Російською Федерацією виключною сферою власних геополітичних інтересів;
•неконтрольована експансія російського капіталу в національну економіку;
•затягування процесу повноцінного оформлення міждержавного кордону (28 січня 2003 р. Президенти України і РФ підписали Договір про державний кордон, яким визначена його суходільна частина. У травні поточного року узгоджений Атлас карт українсько-російської суходільної частини кордону. Проте не вирішеною залишається проблема вододільної частини. Продовжується обговорення питання організації взаємодії в Азовському морі та Керченській протоці. Україна погодилася визнати акваторію Азовського моря і Керченської протоки внутрішніми водами обох країн, як того прагне РФ, але наполягає на проведені делімітації цих акваторій згідно норм міжнародного морського права.);
•надмірна російська присутність в українському інформаційному просторі;
•пролонгація російської військової присутності на теренах України;
•синхронізація процесу отримання членства в СОТ;
•збереження монопольного стану Росії у постачанні енергоносіїв та забезпеченні паливом ядерної енергетичної галузі України;
•надмірні кооперація та узгодженість виробничих планів і експортної політики ОПК;
•створення економічного та воєнно-політичного об’єднання держав на пострадянському просторі, підпорядкованого (навіть неформально) РФ;
•можливість миротворчої діяльності РФ на теренах колишнього СРСР поза межами мандату ООН чи ОБСЄ тощо.
Останнім часом, опираючись на існуючі стратегічні відмінності й протиріччя, взаємини між двома країнами набули дещо вираженого конфліктного характеру. Проте міждержавні відносини повинні залишатися позитивно сталими і толерантними, інші напрямки є неприпустимі. Протягом найближчого періоду сторони мають відшукати прийнятні форми взаємовигідної кооперації з урахуванням існуючих розбіжностей, що створить підґрунтя для переходу до реального стратегічного партнерства.
Висновки
Отже, Україна прагне стати активним суб’єктом, який формує геополітичний простір навколо себе. Але при цьому вона залишається здебільшого пасивним об’єктом масштабних процесів, що розгортаються в новій Європі. Втім, існує реальна небезпека, що Україна може стати заручником Сходу або Заходу, а ще гірше – розмінною монетою в геополітичних іграх великих держав або їх об’єднань. Тому Україна, на нашу думку, повинна чітко визначити і настійно впроваджувати в життя цілісну зовнішньополітичну стратегію.
Говорячи про геополітичне майбутнє України, можна спрогнозувати деякі його сценарії:
1. Хитання між Сходом і Заходом. Відсутність справжньої інтеграції з Росією і євроатлантичними та європейськими структурами. Якщо процес піде в цьому руслі, то для України це означатиме ізоляцію від реальних світових інтеграційних процесів.
2. Включення України до геополітичного процесу співробітництва з Росією і через Росію, а саме: створення союзу Росія – Україна – Білорусь; проникнення російського капіталу в галузі української економіки. Цей варіант є найпростішим. Але для нашої країни він безумовно буде означати “кінець історії”, втрату своєї специфіки, своєї державності.
3. Інтеграція в Європейський Союз паралельно із зближенням Росії з Європейським Союзом і рівноправним партнерством Росії й України в економічній сфері. Цей сценарій, на нашу думку, буде єдино корисним для України. Отже, для нашої країни найбажаніше майбутнє – справжнє поєднання суверенності, економічної ефективності і соціальної справедливості. Досягти цього можна лише через інтеграцію в Європейський Союз. При цьому Україні необхідно вибудовувати свою зовнішню політику, орієнтовану тільки на власні інтереси.
Це сприятиме тому, що Україна зможе стати впливовим фактором створення механізму оптимальної моделі безпеки Європи ХХІ століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже й міжнародного становища нашої держави.
Використана література
1. Зовнішня політика України: реалії та перспективи (виступ Удовенка Г., 13 грудня 1995 р.) // Політика і час. - 1996. - N1. - С. 9.
2. Кравчук Л. Нова Україна в новій Європі // Політика і час. - N2. -1993. - С. 4.
3. Лещенко Л., Пащук В. На вістрі великої політики // Політика і час. - 1993. - N8. - С. 19.
4. Литвин В. Зовнішня політика України: від адаптації до конкретних дій // Віче. - 1993. - N3. - С. 59.
5. Маркусь В. Атрибут самостійної держави. Зовнішня політика сучасної України: деякі принципи та актуальні проблеми // Політика і час. - 1993. - N2. - С. 49.
6. Осадчук Б. Солом'яний вогонь ідей і швидкий попіл забуття. Укр. зовнішня політика. Погляд з-за кордону // Час-тайм. - 17 січня. - С. 8.
7. Пирожков С. Бажані орієнтири і реальні можливості // Політика і час. - 1994. - N5. - С. 22.
8. Пріоритети зовнішньої політики (виступ Удавенка Г. на засіданні ВР України 15 вересня 1994 р.) // Політика і час. - 1994. - N10. - С. 3.
9. Політика передбачувана, послідовна і виважена (виступ Удовенка Г. ) // Політика і час. - 1994. - N11. - С. 3.
10. Стан і перспективи української зовнішньої політики (виступ Кучми Л. 15 липня 1996 р.) // Політика і час. - 1996. - N8. - С. 3.
11. Султанівський П. Для нас це аж ніяк не шляхопровід (китайська складова української зовнішньої політики) // Політика і час. - 1996. - N11. - С. 32.
12. Табачник Д. Новий курс зовнішньої політики України: досягнення і перспективи // Політика і час. - 2005. – N5. - С. 4.