Відтворення та вдосконалення основних фондів

Курсова робота

В
ідтворення та вдосконалення основних фондів

План

Вступ 2

1. Спрацювання і старіння основних фондів 2

2. Амортизація 4

3. Строки експлуатації 7

4. Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці 8

5. Розширене відтворення основних фондів 12

6. Показники ефективності відтворення основних фондів 14

7. Напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів 15

Висновок 17

Використана література 18

Вступ.

Одне з чинних місць в управлінні матеріальними ресурсами займає процес відтворення та вдосконалення основних фондів. Мета даної роботи розглянути форми відтворення та вдосконалення основних фондів. В першу чергу розкрити зміст видів спрацювання основних фондів - фізичного та морального. Розглянути значення амортизації, процеси ремонту, модернізації і заміни основних виробничих фондів в управлінні матеріальними ресурсами. Визначити зміст розширеного відтворення виробничих фондів. Визначити показники ефективності та основні напрямки інтенсифікації відтворення виробничих фондів.

1.
Спрацювання і старіння основних фондів.

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуван­ням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втра­ти ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсив­не), особливості технологічних процесів, якість технічного догля­ду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, ус­таткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періо­дично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті решт стає таким, що унеможливлює дальше використан­ня засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізич­ного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на но­вий аналогічного призначення. У зв'язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань ок­ремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів виз­начають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів (моральне спрацювання) — це процес зне­цінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спра­цювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характе­ризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вар­тості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових за­собів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів ви­робництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв'язане з реальними економічними збит­ками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показни­ка) Ктес
, що його розраховують за формулою

де В0
, В1
– повна вартість (ціна) застосовуваного й нового за­собів праці; П0
, П1
— відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовую­чи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв'язок (рис. 1.).

2.
Амортизація.

Безперервний процес виробництва потребує по­стійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів — це процес перенесення авансова­ної раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто вста­новлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізич­ного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахуван­ня включають до собівартості продукції, реалізують під час прода­жу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортиза­ційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано за формулою

де Ф – балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л – ліквідаційна вартість основних фондів; Ан
– амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходи­ти з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старі­ння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амор­тизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та еко­номічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експ­луатації, строків настання техніко-економічного старіння, можли­вих темпів оновлення тощо.

У міру розвитку техніки, удосконалення технології та органі­зації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фондів, виникає об'єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв'яз­ку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба пе­реглядати та уточнювати.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів потре­бує правильного нарахування амортизації за встановленими нор­мами. Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправочні коефіцієн­ти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок роз рахункового року різниці між середньорічними величинами вве­дення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Се­редньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множен­ня абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування про­тягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів. У прак­тиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перене­сення балансової вартості основних фондів на собівартість про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом аморти­заційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відраху­вань за першою, другою і третьою групами основних фондів ста­новлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залиш­кової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчис­лених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансо­вої, а щодо залишкової вартості основних фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискоре­ної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою кла­сифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуа­тації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий - 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий - - 5%. Збіль­шення масштабів застосування прискореної амортизації сприяти­ме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в організаціях України.

3.
Строки експлуатації.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації передовсім активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин (устаткування), з одно­го боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто змен­шення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого — призво­дить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортиза­ційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощу­вання виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямувати більше ресурсів для розширеного їх­нього відтворення, але спричиняє зниження сукупної продуктив­ності діючих знарядь праці, значне збільшення витрат на їхнє ут­римання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у ви­робничому процесі протягом усього періоду функціонування. Найбільш поширеною є методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого устаткування за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю корисно­го ефекту (наприклад, сумарної продуктивності устаткування за різних строків його функціонування). Проте результати спеціаль­них досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на еконо­мічно доцільний строк експлуатації устаткування справляють два фактори — щорічний розмір амортизації та середньорічні ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого методу оптимізації строків експлуатації - через міні­мізацію сумарної величини цих економічних показників з викори­станням графічного способу.

4.
Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устатку­вання та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об'єктів у цілому стане непридатним для дальшого викорис­тання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства зас­тосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту ) устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають пері одичне проведення необхідних профілактично-технічних опера­цій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення поточного ремон­ту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобіган­ня прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ре­монту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі про­міжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномір­ними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що уне­можливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фон­ду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

За сучасних умов господарювання і формування ринкової еко­номіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Це по­яснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом фактичного строку експлуатації капітально ремонтують кілька разів. Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є економічно вигіднішим за придбання нової машини (він здійснюється, як правило, до настання техніко-економічного старін­ня, а фактичні витрати на нього не перевищують 35—40% балан­сової вартості), то наступні капітальні ремонти часто коштують до­рожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ре­монт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капіталь­ний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експ­луатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що по­требує капітального ремонту, на нову. Для кожного варіанта визна­чають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт Ri
і перевищен­ня експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої ма­шини над поточними витратами щодо нової машини Se
, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення нової машини Кн
над втрати від недоамортизації діючої машини Sa
.. Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співвідношення: а) продуктивності діючої та нової машини (α); б) тривалості ре­монтно

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ре­монт будь-якого виробничого устаткування (ep
) визначається за формулою

Коефіцієнти обчислені за даною формулою можуть набувати додатного, від'ємного або нульового значення. За всіх додат­них значень коефіцієнта ep
капітальний ремонт устаткування є еко­номічно виправданим, за від'ємних - недоцільним, а за нульо­вого значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

Коефіцієнти ер
, розраховані щодо всієї сукупності устаткуван­ня, котра підлягає капітальному ремонту в конкретному році, мо­жуть використовуватися для визначення послідовності заміни тих одиниць, що їх капітально ремонтувати невигідно. Передовсім треба замінювати фізично зношене устаткування з найбільшим від'ємним значенням коефіцієнта е за абсолютною величиною.

Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фак­тичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ре­монту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на ремонт устаткування та інших видів основних фондів (ремонтно-експлуатаційні витрати на підприємствах України надмірно великі) необ­хідно: по-перше, довести до раціонального мінімуму кількість ре­монтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; по-друге, максимально зменшити витрати на проведення одного ре­монту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти, збільшуючи фізи­чну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ре­монтних робіт є істотне підвищення організаційно-технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто мак­симальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в цілому передбачає:

• збільшення централізованого виготовлення машинобудівними підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьо­ваних деталей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15-20% обсяг виробництва нових запасних частин;

• усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різ­них ланках управління виробництвом (створення розгалуженої те­риторіальної системи фірмового машиносервісу підприємствами-продуцентами; централізований капітальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціалізованими ремонтними під­приємствами і підрядними організаціями; максимально можлива централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка уможливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозділами єдиної ремонтної служби).

За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, ко­тра означає його вдосконалення з мстою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних па­раметрів до рівня сучасних вимог.

За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк мо­дернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування ви­робничих потужностей, збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід багатьох підприємств України пока­зує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів вироб­ничого устаткування збільшує його продуктивність на 30—50%, а зв'язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доці­льніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну (цільо­ву) модернізацію устаткування під час проведення його капіталь­ного ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий самий, як і витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна користуватися попередньою формулою, поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість витрат на капітальний ремонт від­повідного устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капі­тальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, мо­жна розрахувати за формулою

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини α, β і Se
,що входять у дану формулу , треба визначати за даними модернізо­ваної та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного об­сягу заміни засобів праці передбачає: 1) встановлення оптималь­них строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп); 2) розра­хунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити до­тримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтво­рення -- залежатиме не лише від нормативного строку експлуа­тації (норми амортизації), а й від темпів щорічного збільшення об­сягу основних фондів.

5.
Розширене відтворення основних фондів.

Нагромадження та оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції й розширення діючих або спорудження нових виробничих об'єктів (цехів, виробництв, підприємств у цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснен­ня відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що пе­редбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окре­мих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, мо­дернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства є здійснюва­ним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. За необхідності можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об'єкти. До рекон­структивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об'єктів замість тих, дальшу експлуатацію котрих визнано недо­цільною. Піл розширенням діючого підприємства заведено розумі­ти спорудження його другої та наступних черг, додаткових вироб­ничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва (новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об'єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках та за затвердженим окремим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв'язани­ми елементами єдиного відтворювального процесу, які доповню­ють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв (господарств) треба вважати технічне переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об'єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва (надання нових послуг) та необхідності забезпечення належного рівня еко­логічної безпеки виробничо-господарської діяльності.

6.
Показники ефективності відтворення основних фондів.

Система показників, яка може вичерпно харак­теризувати ефективність основних фондів, охоп­лює два блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; дру­гий — показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Необхідність виокремлення в само­стійну групу показників відтворення засобів праці, які характери­зують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо вплива­ють на ступінь ефективності використання застосовуваних у ви­робництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчис­лення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтво­рення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визна­чається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відно­шенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних по­казників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методо­логічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення ха­рактеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з ек­сплуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Ре­альний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й пере­дачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на ба­ланс іншого.

Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтен­сивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основ­них фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нор­мативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності викорис­тання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потре­бують лише деякі, а саме:

• Коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — від­ ношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до техні­чної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використову­ваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визна­ти досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологіч­но правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта вико­ристання календарного фонду часу і максимальної змінності ро­боти устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної трива­лості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фон­ду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

7.
Напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів.

Протягом останніх років на більшості під­приємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефектив­ності відтворювальних процесів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів на промислових підприємствах, коливаються в межах відпо­відно 5—6 та 2—3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт еконо­мічного спрацювання досягає 50—55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізич­но спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим пе­редовсім пояснюється невідкладне завдання прискорення й підви­щення ефективності відтворення основних фондів, зростання тех­нічного рівня застосовуваних засобів праці. За сучасних умов слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

- усебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, радикальна перебудова його структури з метою макси­мально можливого задоволення народногосподарського попиту на достатньо широку номенклатуру різних видів машин та устатку­вання, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закінчених (технологічно зв'язаних) систем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виго­товлялись або імпортувались з інших країн;

- зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках науково-технічного прогресу, форсованому розвитку пере­довсім наукомістких виробництв, істотному підвищенні техніко-організаційного рівня та соціально-економічної ефективності виробництва на підприємствах різних галузей народного господарства;

- докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обґрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу (проек­тування — виробництво — розподіл — запровадження — експлуа­тація нової техніки);

- дотримання кожним підприємством власної стратегії техніч­ного, організаційного та економічного розвитку; переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об'єктів; різке збільшення мас­штабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування, перехід від практики оди­ничної заміни спрацьованих знарядь праці до систематичного ком­плексного оновлення техніко-технологічної бази взаємозв'язаних виробничих ланок підприємств;

- створення ринкового економічного механізму країни, спромо­жного забезпечити постійну заінтересованість усіх ланок управлі­ння виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів і сприйнятті науково-технічних та організаційних но­вацій (нововведень).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтен­сифікації відтворювальних процесів потребує не лише актив­ної інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, а й мобі­лізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, без­посередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.

Висновок.

Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взає­мозв'язаних форм — ремонту, модернізації та заміни окремих еле­ментів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а та­кож спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. Необхід­ною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів. Вчасний ремонт, модернізація та зміна основних фондів відіграють велику роль в процесі підвищення ефективності виробництва.

Забезпечення високих темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе лише за умови інтенсифікації відтворення та ліп­шого використання діючих основних фондів підприємств. Ці про­цеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належно­го технічного рівня кожного підприємства, а з іншого — дають змо­гу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвес­тиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок ско­рочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Використана література

1. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

2. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф.Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. Та доп. – К.: КНЕУ, 2001. -528с.

3. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2002. – 176с.