Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів 2

Реферат на тему:

ЗМІСТ І ПОРЯДОК РОЗРОБЛЕННЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ПІДРОЗДІЛІВ

Виробнича програма

підрозділів основного виробництва це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозді­лів. Виробнича програма є надзвичайно важливим розділом пла­ну роботи підприємства і його виробничих підрозділів, оскільки вона виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів під­приємства значною мірою залежить від призначення їх продук­ції та економічного статусу. Передусім тут має значення техно­логічний зв'язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу об­робку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства.

Загальна схема розроблення виробничої програми за умов на­явності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготов­ляють продукцію безпосередньо на ринок, показана на рис. 5.1. У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприєм­ства (централізоване розроблення плану “зверху-вниз”) або ос­таточно його формувати (метод “знизу-вверх”), що передбачає самостійне формування підрозділами — центрами прибутку пор­тфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детального розгляду тут не потребує.

Коротко зупинимось на розробленні виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номен­клатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за но­менклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складає­ться з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсяг у натуральному виразі. Це завдання конкретизується за ча­сом виконання в оперативно-каледарних планах (планах-графіках).

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення пи­тання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, прила­дів тощо).

Рис. 5.1. Порядок розроблення виробничої програми підприємства

Ця проблема розв'язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість.

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції"), у яких установлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випу­скних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг гото­вих виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одини-

чному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як пра­вило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну оди­ницю (вузол, агрегат). За масового виробництва цим цехам пла­нується випуск заготівок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються у порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу, тобто від випускних цехів до заготівельних. У плановому завданні кожного цеху враховую­ться поставки продукції (заготівок, деталей, комплектів тощо) цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива зміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні. Цей загальний порядок розроблення ви­робничої програми цехів можна подати так:

Nв=Nп+Nс+Nн-Nф, (5.1)

де Nв — плановий випуск виробів у натуральному виразі в пе­вному цеху;

Nп — поставка виробів наступним за технологічним маршру­том цехам-споживачам;

Nc — поставка виробів на склад готової продукції (як запчас­тини для сервісних центрів, продажу);

Nн,Nф — відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу (для комплектації, у вигляді оборотного запа­су та ін.).

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення проду­кції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного, виробництва. Покажемо це на простому прикладі виготовлення деталі — корпуса редуктора машини — заготівель­ним і механічним цехами для складального цеху. Планом заводу передбачено виготовити за квартал 500 машин. На одну машину потрібний один корпус редуктора. Крім цього, слід поставити 10 корпусів у свій сервісний центр і є замовлення іншого заводу на 50 заготівок корпусів. Оскільки машина випускається постійно, незавершене виробництво періодично коригується і підтримуєть­ся на нормативному рівні. Складемо плани виробництва корпуса редуктора для цих цехів.

Складальний цех:
для виготовлення 500 машин потрібно 500 корпусів; крім цього, цеху слід довести фактичну величину ма­шин у незавершеному виробництві (15 шт.) до нормативної (20 шт.). Отже, загальна потреба у деталі складального цеху становить 500 + (20 - 15) == 505 штук. Цю кількість слід одержати від механічного цеху.

Механічний цех:
випуск корпусів для складального цеху стано­вить 505 штук, для сервісного центру — 10 штук. У незавершено­му виробництві корпусів редуктора є на 8 штук більше за норма­тив. Таким чином, виготовити треба 515 корпусів (505+10), а запустити у виробництво — 515-8=507 штук. Стільки треба одержати заготівок від заготівельного цеху.

Заготівельний цех:
випуск корпусів для механічного цеху — 507 штук, для поставки на сторону — 50 штук. Незавершене ви­робництво підтримується на нормативному рівні. Програми ви­пуску і запуску заготівок збігаються і становлять 507 + 50 = 557 штук.

Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільни­цями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпе­чені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виро­бництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання з виготовлення закріплених за ними деталей і складаль­них одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією вироб­ництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підроз­ділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з догово­рами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забез­печення цієї вимоги важливе значення має організація плануван­ня й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада за умов бригадної форми організації праці.

Для того щоб продукція виготовлялась бригадами комплект-но, слід обґрунтовано вибирати планово-облікові одиниці для бригади. Такими номенклатурними позиціями можуть бути бри-гадокомплекти. Бригадокомплект — це набір заготівок, деталей, складальних одиниць, що входять у певний виріб (машину, при­лад тощо) і виготовляються конкретною бригадою. Кількість найменувань бригадокомплектів, закріплених за бригадою, від­повідає здебільшого кількості найменувань готових виробів, де­талі для яких виготовляє бригада. Завдання з виготовлення про­дукції бригаді встановлюється в певній кількості бригадокомп­лектів кожного найменування. Комплект вважається готовим, якщо здані всі деталі, що в нього входять. Деталі і складальні одиниці, що не ввійшли в бригадокомплект, не вважаються готовою продукцією бригади і не оплачуються. За таких умов бригада сама стежить за своєчасним запуском деталей в обробку, забез­печенням комплектного їх виготовлення, що сприяє своєчасному випуску продукції і скороченню незавершеного виробництва.

Планування й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребує певної організаційної підготовки. Слід організовувати бригади так, щоб кожна з них виконувала закінчений технологіч­ний цикл робіт. При цьому треба намагатись об'єднувати в бри-гадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо кон­струкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чин­ники, наприклад величини партій запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

При оперативному плануванні серійного виробництва проду­кції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі ви­готовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, ос­кільки їх величини впливають на ефективність виробничого про­цесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості пере-наладок устаткування, внаслідок чого поліпшується його викори­стання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та об­лік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими пар­тіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у неза­вершеному виробництв

і, тобто збільшується потреба в оборот­ному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Важливо й те, що запуск у виробництво деталей великими парті­ями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії де­талей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання івтрати від відволікання коштів у незавершене виробництво бу­дуть мінімальними. Методика розв'язання цього завдання роз­глядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва.

Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник виконує ряд функцій залежно від специфіки підрозділу. Він використовується для визначення частки підрозділу в загаль­ному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробницт­ва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, — для обчислення об­сягу продажу і прибутку.

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кін­цева (готова) продукція. У неї входять вироби, складальні одини­ці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробни­чий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад го­тової продукції.

Вк= (5.2)

де Вк — випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в уста­новлених одиницях виміру;

п —
кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що виготовляються у підрозділі;

Ni—
випуск виробів i-го найменування у натуральному виразі;

Цi — загальний вимірник (ціна) i-го виробу.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається більш загальним показником обсягу виробництва, який на практиці ще називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:

Вв=Вк+DН, (5.3)

де Вв — обсяг виробництва в певному вимірі;

DН — зміна залишків незавершеного виробництва за розра­хунковий період у тому самому вимірі.

Величина DН обчислюється на основі фактичних запасів неза­вершеного виробництва на початок планового періоду (Н1) і роз­рахункової планової їх величини на кінець періоду (Н2).

Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг виробництва (DН) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем го­товності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві до­сить часто обчислюється умовна кількість виробів у незаверше­ному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається за формулою (5.2). Умовна кількість виробів обчис­люється так:

Nу=Тн.в./t

де Nу — умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

Тн.в.— трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

t — трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюємся в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності Для визна­чення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фзнду зарплат ти й деяких інших показників найбільш вдалим є натуральний вимірник. Але він можливий лише в однономенклатфному вузь­ко спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу засто­сування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універ­сальніш! вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг.

Універсальним, загальним вимірником обсягу проіукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, — ринкові ціни, у внутншньркоопераційних підрозділах — трансфертні (планово-розрахункові).

На практиці досить широко обсяг продукції (викоіаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення — у стабіль­них (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також ні виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника — йо­го простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є нор­ми часу, і яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості проду­кції, що спрощує формування фонду оплати праці. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах уіає недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок ме­ханізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обгрунтованим.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробни­чою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробни­цтва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструмен­тального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особ­ливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробни­цтва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потре­бами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний ін­струмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні за­мовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інст­румент, що виготовляється вперше для нових виробів, включає­ться у виробничу програму відповідно до плану-графіка техноло­гічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою “макси­мум-мінімум”. Роботи із заточування, ремонту, відновлення інст­рументу включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах. гривнях) на підставі замовлень цехів або факти­чних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спромо­жності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткуван­ня всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запас­них деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробни­цтво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібно-серійного типу виробництва.

Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ре­монтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробни­цтва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймо­вірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потуж­ності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10—15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні уста­новки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, транс­форматорні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес ви­робництва, передачі та споживання енергії — це єдиний енерге­тичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має у своєму складі тільки ті генеручі підрозді­ли, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами в ній, які визначаються на основі складання енергетичних балансів під­приємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обгрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали. Що стосується обгрунтування виробничої програми ма­теріальними ресурсами, то це питання вирішується більшою мі­рою на рівні підприємства і вивчається в дисципліні “Планування діяльності підприємства”. У наступних параграфах коротко зупи­нимось на методичних аспектах обґрунтування виробничої про­грами виробничою потужністю і трудовими ресурсами.