Міжнародне право інформаційної безпеки

не тему:

Міжнародне право інформаційної безпеки

Співробітництво держав у сфері інформації базується на загальновизнаних міжнародно-правових принципах, таких, як суверенна рівність держав, зобов’язання держав утримуватися в міжнародних відносинах від застосування сили або загрози силою, невтручання у внутрішні справи держав, зобов’язання співробітничати за Статутом ООН, рівність і самовизначення народів, заборона пропаганди війни, расової та національної ворожнечі.

Наразі склалися, діють і розвиваються спеціальні норми і принципи, які безпосередньо регулюють питання міжнародного обміну інформацією. В міжнародно-правових документах можна виділити такі спеціальні принципи, на яких організується співробітництво в інформаційній сфері:

1) питання закордонного поширення інформації повинні регулюватися міжнародними документами;

2) ЗМІ можуть правомірно використовуватися для міжнародного поширення демократичних ідей;

3) держави повинні попереджати використання ЗМІ для транскордонного поширення ідей, заборонених міжнародним співтовариством;

4) держави несуть міжнародну політичну відповідальність за відповідність міжнародної діяльності національних ЗМІ загальновизнаним нормам міжнародного права

Процес формування цих принципів почався ще у довоєнний період (наприкінці ХІХ ст. на початку ХХ ст.). 23.11.1936р. у Женеві було прийнято Конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру. Конвенція забороняє державам вести на своїй території, радіомовлення, яке підбурює населення однієї країни до насильницьких дій проти внутрішнього порядку або безпеки іншої країни. Вона зобов’язує держави вживати заходів до припинення такого мовлення на своїй території, стежити за тим, щоб радіостанції не закликали до війни або інших дій, що її спричиняють

Практично в той же час була розроблена південно - американська угода про радіомовлення (підписана 1935р. в Буенос-Айресі і переглянута у 1937р. в Ріо-де-Жанейро), яка закріпила чинний принцип між латиноамериканськими державами заборони передачі недостовірної інформації та програм, метою яких є порушення дружніх відносин між країнами, образливих для національних почуттів, а також протиправних для підтримання миру і стабільності, суверенітету та цілісності держав.

В післявоєнний період (1945р.) питання обміну інформацією розглядалися на ГА ООН. Серед документів ГА ООН – Резолюція 110 „заходи проти пропаганди і розпалювання агресивних (насильницьких) воєн, в якій ООН засудила „будь-яку форму пропаганди, метою якої є створення або посилення загрози миру, порушення миру або акт агресії”. Одночасно Асамблея прийняла резолюцію 127 „Недостовірна або перекручена інформація”, в якій також містяться формулювання регламентуючого характеру щодо дій держав на міжнародній інформаційній арені і засуджується поширення інформації, яка підриває співробітництво і взаєморозуміння між народами.

Права людини на отримання або поширення інформації та ідеї усно, письмово та іншими способами було зафіксовано у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966р. Там передбачені і обмеження на використання цього права, зумовлені необхідністю охорони прав інших осіб, захисту національної безпеки, суспільного порядку, здоров’я або моральності населення (ст.19)

Ідея про розвиток міжнародного інформаційного права втілилась у низку інших документів ООН, серед яких:

1. Декларація про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги та взаєморозуміння між народами 1965р. Декларація підкреслює важливу роль ЗМІ у справі „поширення серед молоді ідеалів миру, гуманізму, свободи і міжнародної солідарності, а також всіх інших ідеалів, що сприяють зближенню народів”, ознайомлення молоді з роллю ООН як інструмента збереження і підтримання миру, а також сприяння міжнародному взаєморозумінню і співробітництву;

2. Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності і суверенітету 1965р., яка проголошує, що „всі держави повинні утримуватися від того, щоб організовувати, допомагати, створювати, фінансувати, заохочувати або сприяти збройній, підривній або терористичній діяльності, спрямованій на зміну устрою іншої держави”, і що „практика втручання в будь-якій формі не тільки є порушення духу і букви статуту ООН, але призводить до ситуації, що загрожує міжнародному миру і безпеці”;

3. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970р., в якій йдеться про таке: „Агресивна війна є злочином проти миру, який витікає з принципу відповідальності міжнародного права. Відповідно до принципів і цілей ООН держави повинні утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

4. Декларація ООН про виховання народів в дусі миру 1978 р., яка закликає всі держави „припиняти пропаганду ненависті і упередженого ставлення до інших народів як такого, що суперечить принципам мирного співіснування і дружнього співробітництва. Вона закликає держави забезпечувати відповідність діяльності національних ЗМІ щодо поширення серед молоді ідеалів миру;

5. Декларація про неприпустимість інтервенції або втручання у внутрішні справи держав 1981р., яка закликає держави „утримуватися від будь-яких наклепницьких кампаній, образливої або ворожої пропаганди, а також проголошує „право і зобов’язання держав боротися в рамках своїх конституційних повноважень проти фальсифікованої або перекрученої інформації, яка може розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, які завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружніх відносин між державами і націями.

Процес формування міжнародно-правових принципів відбувається на різних рінях – Міжнародних конференціях, корпоративних нарадах, в рамках міжнародних організацій************.....

довідник
Традиційна міжнародна безпека (тобто колективна) є визначеною системою міжнародних відносин держав з метою підтримання міжнародного миру і безпеки, що регламентується принципами і нормами статуту ООН. Ця колективна безпека охоплює: 1) основні принципи міжнародного права; 2) процедури мирного вирішення спорів; 3) колективні дії для попередження загрози миру; 4) повноваження ГА ООН та Ради Безпеки ООН з розгляду питань роззброєння та обмеження озброєнь. Практика ООН внаслідок трансформацій сучасного світу та досягнень нових технологій здійснюється шляхом розробки нових угод та рекомендацій з різних конкретних питань міжнародних відносин, зокрема питань міжнародної безпеки. Норми цих угод та рекомендацій складають вторинний відносно Статуту ООН конкретний шар міжнародного правопорядку, який базується на цілях і принципах Статуту ООН і є регулярною основою міжнародних відносин в галузі міжнародної безпеки. Стан договірних норм у системі колективної безпеки має різноманітний характер. Існують міжнародні договори, які мають імперативний характер, деякі принципи, прийняті у вигляді резолюцій, потребують кодифікації, щоб їх сучасний зміст набув зобов’язальної юридичної сили, окрім того виникають нові принципи міжнародного права, які не зафіксовані в Статуті ООН, і які потребують розробки і юридичного закріплення.

З проблем міжнародної інформаційної безпеки існують лише резолюції ГА ООН, які передбачають прийняття міжнародних договорів відповідного змісту. В інформаційній сфері необхідна кодифікація спеціальних принципів і норм, що склалися на основі Статуту ООН і досягнення нових угод, щоб впорядкувати і стабілізувати відносини держав, прогнозувати їх подальший розвиток, а також інших відносин, пов’язаних з проблемою інформаційної безпеки, зокрема політичних, соціальних, економічних, гуманітарних, екологічних тощо. У зв’язку зі значенням міжнародних договорів, які входять до системи міжнародної безпеки, особливий інтерес виникає з таких питань, як тривалість чинності договорів, можливість виходу з них, їх універсальність і забезпечення виконання.

Головним форумом для конкретної практики права міжнародної інформаційної безпеки є ООН – універсальна міжнародна організація з безпеки і співробітництва держав, яка відповідно до статуту є центром для узгоджених дій всіх націй у досягненні своїх цілей. Практично діяльність ООН охоплює всі сфери міжнародної безпеки: військову, політичну, економічну, гуманітарну, екологічну, інформаційну тощо. В резолюції 42/93 від 7.12.1987р. ГА ООН відзначила, що з часу прийняття статуту ООН у світі відбулися значні трансформації, зумовлені процесами політичної, економічної та технологічної глобалізації, зросла взаємозалежність держав та їх зацікавленість у підтриманні сталого миру і безпеки, що зумовлює необхідність спільних зусиль всіх акторів міжнародних відносин у сфері безпеки, мирного врегулювання конфліктів та кризових ситуацій, захисту прав людини і основних свобод. ГА ООН у Резолюції 44/21 від 15.11.1989р. закликала всі держави примножувати їх практичні зусилля в усіх напрямах забезпечення міжнародної безпеки, підтвердила дієвість і значення статуту ООН, необхідність дотримання основних його принципів, висловилась за співробітництво в рамках Організації та її основних структур (спеціалізованих установ) з метою знайти багатогранні підходи до зміцнення принципів і систем міжнародної безпеки на основі нормативних документів ООН. Міжнародна правова практика свідчить, що міжнародні угоди проходять тривалий шлях через ухвалення резолюцій і декларацій, але саме угоди є основою правового регулювання міжнародних відносин у сфері безпеки, зокрема міжнародної інформаційної безпеки.

Крутських А. Кримаренко Г. (м.ж.) + документи ООН
Нормотворча діяльність ООН має першочергове значення для вирішення проблеми міжнародної інформаційної безпеки. Вперше ця проблема розглядалася на 53 сесії ГА ООН на підставі доповідей Генерального Секретаря ООН (К. Анана) та Першого комітету (доповідач М. Захрейн (Єгипет), 18.11.1998р.) „Роль науки і техніки в контексті міжнародної безпеки і роззброєння”, коли було проголосовано (за – 77, переважно держави Південної Америки, Африки, Тихоокеанського регіону та Близького Сходу, тобто, країни, що розвиваються; проти – 43, переважно держави Північної Америки, Європи, Балтії, Австралії та Нової Зеландії, утримались – 16, переважно держави СНД, Японія, деякі країни Південної Америки та ПАР) проект резолюції А/С.1/53/L.15 „Роль науки і техніки в контексті міжнародної безпеки і роззброєння”. В ній зазначалися положення про подвійну природу досягнень науки і техніки (як у цивільній, так і у воєнній сферах), про застосування новітніх досягнень у модернізації сучасних озброєнь, зокрема зброї масового ураження, про здатність досягнень науки і техніки здійснювати негативний вплив на міжнародну безпеку. В резолюції підкреслюється, що новітні технології (пристрої, послуги „ноу-хау” подвійного призначення) мають важливе значення для економічного і соціального розвитку держав і водночас висловлюється занепокоєність щодо розповсюдження спеціальних та особливих режимів і механізмів регулювання експорту продукті і технологій подвійного призначення, здатних негативно вплинути на економічний та соціальний розвиток країн так званого „третього світу”.

Визнаючи необхідність регулювання передачі новітніх технологій подвійного призначення (у Заключному документі 12 Конференції глав держав та урядів країн Руху Неприєднання (Дурбан, Південна Африка, 29.08. - 03.9.1998рр.) було визначено проблему жорстких обмежень на експорт у країни, що розвиваються, новітніх матеріалів, обладнання та технологій для використання у мирних цілях. У проекті резолюції вказується на застосування узгоджених, на багатосторонній основі, загальноприйнятих, недискримінаційних керівних принципів, які мають врахувати законні оборонні потреби всіх держав і потреби з підтримання міжнародного миру і безпеки, сприяти використанню досягнень науки і техніки на основі передачі технічних знань та обміну ними в мирних цілях.

В Резолюції було запропоновано державам-членам вжити додаткових заходів із застосування досягнень науки і техніки з метою роззброєння та надання технологій відповідного характеру. Резолюція закликала держави-члени до багатосторонніх переговорів, щоб розробити керівні принципи щодо регулювання міжнародної передачі новітніх технологій подвійного призначення та високих технологій військового застосування. На основі проекту резолюції було прийнято постанову ГА ООН 53/70 „Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій у контексті міжнародної безпеки” (А/RES/53/70, від 4.12.1998р.) в якій підкреслюється необхідність розробки міжнародно-правової бази у сфері міжнародної інформаційної безпеки, вироблення документів на рівні конвенції та закріплення міжнародних принципів в національних законодавствах.

З ініціативи Росії (у 1996 році Федеральне агентство урядового зв’язку та інформації при Президентові РФ опублікувала аналітичну довідку „Інформаційні озброєння як загроза національної безпеці Росії”, у 1997-1998рр. Державна Дума РФ, потім Міжпарламентська Асамблея СНД звернулась до ООН, НБСЄ та РЄ з пропозицією прийняти міжнародну конвенцію про заборону інформаційних воєн та обмеження обігу інформаційної зброї) на 54 сесії ГА ООН було ухвалено оновлену резолюцію 54/49 від 1.12.1999р. „Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки”, якою концепцію міжнародної інформаційної безпеки було визнано глобальною проблемою сучасності. Об’єктивними умовами її прийняття були принципово нові потенціальні загрози для міжнародного миру, зумовлені науковотехнологічним прогресом та глобальною взаємозалежністю всіх сфер життєдіяльності міжнародного співтовариства. В контексті Резолюції запропоновано державам-членам висловитися щодо загальних проблем інформаційної безпеки, розглянути конкретну технологію інформаційних загроз, в тому числі несанкціоноване втручання та неправомірне використання інформаційних і телекомунікаційних систем та інформаційних ресурсів, розробити міжнародні принципи, спрямовані на зміцнення безпеки глобальних інформаційних та комунікаційних систем та боротьбу з інформаційним тероризмом і криміналом.

ГА ООН продовжила роботу над резолюцією „Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки” протягом 55 сесії, обговоривши доповіді Генерального Секретаря та представника Першого комітету Р. Габріеля, в яких містився аналіз позицій держав-членів у відповідь на вербальну ноту Генерального секретаря ГА ООН щодо міжнародної інформаційної безпеки. Так, позиція Польщі щодо загальної оцінки проблем інформаційної безпеки та визначення основних понять полягає у констатації впливу ІКТ на світовий розвиток, які стимулюють економіку, полегшують вільні потоки інформації, сприяють зміцненню демократії та свободі слова, формуванню громадського суспільства.

Польща вважає за необхідне заохочувати та забезпечувати подальший розвиток ІКТ та цивільне їх використання. Разом з тим Польща визнає наявність потенційних загроз несанкціонованого втручання або неправомірного використання ІКТ-систем, цілісності критично важливих інфоінфраструктур та інформаційних ресурсів урядових, неурядових, комерційних установ та приватних банків даних. Інформаційна безпека охоплює широкий спекр проблем, зокрема проблем доступу, конфіденційності, наявності і збереження інформації у процесі обробки. Недостатній захист інформаційних ресурсів та ІКТ-систем, що мають життєво-важливе значення для національної безпеки держав, розглядається і як загроза міжнародної безпеки. Ці загрози неможливо класифікувати виключно як цивільні або військові, ІКТ можуть бути використані окремими особами, терористичними організаціями та злочинними угрупуваннями, тому міжнародне співтовариство має сконцентруватися на захисті інформаційних ресурсів та інформаційних систем. Польща виступає за ефективне і багатостороннє міжнародне співробітництво, розробку нових законодавчих актів та за жорстке виконання чинного внутрішнього законодавства.

На міжнародному рівні було запропоновано підтвердити керівну роль ООН щодо розробки міжнародних принципів інформаційної безпеки, сприяти координації діяльності міжрегіональних та регіональних структур з попередження злочинного використання ІКТ. На національному рівні визначено за доцільне прийняти відповідні закони, зокрема про захист секретної інформації, приватної інформації в процесі автоматизованої обробки даних, встановити кримінальну відповідальність за руйнування, модифікацію та викрадення комп’ютерних даних, або передачі інформації щодо питань національної безпеки, безпеки ІКТ-систем та функціонування органів державної влади, укласти двосторонні міжнародні угоди (Польща веде переговори з ФРН, Угорщиною, Словаччиною, Україною, Францією, Естонією) про захист інформації щодо медичних даних, інтелектуальної власності, наукових досліджень від будь-якого несанкціонованого втручання, включаючи незаконні банківські та фінансові операції.

Іорданія, Катар також підтвердили необхідність розробки міжнародно-правових принципів щодо інформаційної безпеки, включивши до переліку загроз: „шпіонаж” (попередження несанкціонованого доступу до змісту ІКТ-систем); „саботаж” (попередження часткового або повного знищення ІКТ-систем); „підробку” (попередження підробки інформації в глобальному кіберпросторі). Від імені урядів цих держав було запропоновано ухвалити концепцію міжнародної інформаційної безпеки і сприяти підтриманню системи сталого миру.

Найбільш розгорнута відповідь на вербальну ноту від Генерального секретаря ООН та пропозиції надійшли від Російської Федерації, що представила на розгляд Асамблеї типологію термінів (інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційні війни, інформаційна зброя, інформаційна безпека, загрози інформаційної безпеки, міжнародна інформаційна безпека, неправомірне використання ІКТ-систем та ресурсів, несанкціоноване втручання в ІКТ-системи та ресурси, критично важливі структури, міжнародний інформаційний тероризм, міжнародна інформаційна злочинність) та принципи взаємодії держав у сфері міжнародної інформаційної безпеки. Серед них:

Принцип 1.

1. Діяльність кожної держави та інших суб’єктів міжнародного права в міжнародному інформаційному просторі повинна сприяти загальному соціальному та економічного розвитку і здійснюватися таким чином, щоб відповідати завданням підтримання сталого миру і безпеки, суверенних прав інших держав, інтересам безпеки, принципам мирного врегулювання спорів та конфліктів, незастосування сили, невтручання у внутрішні справи, поваги до прав і свобод людини.

2. Така діяльність повинна відповідати праву кожного шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї, як це зафіксовано у документах ООН, з врахуванням того, що таке право може бути обмежене законом з метою захисту інтересів національної безпеки кожної держави.

3. При цьому кожна держава та інші суб’єкти міжнародного права повинні мати рівні права на захист своїх інформаційних ресурсів та критично важливих структур від неправомірного використання; несанкціонованого інформаційного втручання і можуть сподіватися на підтримку світового співтовариства в реалізації цих прав.