ОУН-УПА в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ”ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Повідомлення з Історії України

на тему:

ОУН-УПА в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу

Виконав:

Войнович Тарас Богданович

Студент I курсу ПМ-11

Керівник:

Землинський Теодозій Іванович

ЛЬВІВ-2001

„Нехай вічна буде слава,

же през шаблі маєм права!"

(Гетьман Іван Мазепа)

Боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу— як передумову і єдине забезпечення волі, творчої пра­ці та свобідного росту всієї української нації і кожної української людини зокрема — це зміст змагань всіх по­колінь українського народу від найдавніших часів його історії. Само-собою, що форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах нашої державності — це була боротьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої війни з імперіалістичними сусідами; в часах національного поневолення — це була боротьба за відновлення української державності в формі полі­тичних і революційних дій, чи таж у формі всенаціональних збройних повстань.

Так мусило бути й тепер, коли зовсім нову політично-правну ситуацію на українських землях створи­ла німецько-большевицька війна: український нарід му­сив виступити збройне проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель укра­їнських земель, якщо мала бути збережена славна тради­ція, геройської збройної боротьби за свої права, — оця основа незнищимості нашої нації, та чистота великої ідеї — боротьби за суверенні права української нації проти кожного окупанта, який допче ці права. Згляд на жертви, які треба було скласти у цій титанській боротьбі на два фронти — проти Німеччини і проти Москви, — ні безвиглядність ефективно-позитивного закінчення цієї бо­ротьби вже в даній ситуації, не могли мати значення, бо ж ішло не про долю одного покоління в даний мент, а про конечне звено, яке мусить лучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поста­ву українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

Зрозумів хвилину і її наказ весь український на­род, І тому, своєю поставою в час другої світової війни і в роках після неї, він створив одну з найсвітліших сторі­нок своєї історії.

Українська Повстанська Армія постала, як це стверджує офіційно Головне Командування УПА у своїй заяві з 25. вересня 1947 р., „з бойових груп ОУН (керованої С. Бандерою) в 1942 р. в умовах завзятої боротьби укра­їнського народу проти гітлерівських загарбників». Та свій несподівано скорий і могутній ріст завдячує УПА тому фактові, що унапрямлюючо-формуюча ініціатива ОУН зустрілася з народною стихією, яка пливла в тому са­мому напрямі — в напрямі збройного спротиву обом оку­пантам України. Ця стихія була так сильна, що керівни­цтво ОУН під її тиском зрезиґнувало "зі свого первісного плану одностайного виступу повстанських збройних сил в той сам момент на всіх теренах України і погодилась на створення відділів УПА відповідно до політичного й пси­хологічного стану кожного терену зокрема. Немає най­меншого сумніву, що при тодішньому політично-психо­логічному наставленні українських мас повстанські зброй­ні загони були б появилися й без ініціативи ОУН, тільки що тоді, не маючи унапрямлюючого політично й органі­заційного центру, вони були б виявлялись у такій же фор­мі, як 1917-23 рр., у формі дій самостійних отамансь­ких загонів. Завдяки ОУН народна стихія влилась політично й організаційно у величаві форми одностайної Укра­їнської Повстанської Армії з виразним політичним облич­чям, під одним командуванням і одним політичним ке­рівництвом.

Перший відділ Української Повстанської Армії зорга­нізував, як відомо, уродженець Полісся Остап (Сергій Качинський) з поліщуків, на Поліссі. На перший погляд Це виглядає курйозом, бо ж Полісся це одна з найбільш віддалених від центрів українського самостійницького ру­ху та найбільш гноблених окупантом частин Західньої України.

Подібні як на Поліссі боєві настрої панували й на Во­лині і тому в скорому часі й ціла Волинь вкривається ме­режею повстанських загонів УПА.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА УПА Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенаціональною армією, єднаючи під своїми прапорами симпатиків різних партійно-політичних концепцій. Все ж та­ки, виростаючи з боєвих відділів революційної ОУН (Революційну ОУН названо тоді ОУН-СД, — «Організацією Українських Націоналістів — Самостійників Державників», для відрізнений і протиставлення ОУН полк. Мельника, яка в тодіш­ній політичній ситуації відмовилась від ведення самостійної ук­раїнської політики і не наголошувала важливості питання укра­їнської держави.), УПА, головно в початках, була організаційно тісно по­в'язана зі структурою ОУН. Ця пов'язаність не перерива­лась ніколи, а з моментом повороту більшовиків на укра­їнські землі вона знов скріпилась з причин, про які гово­ритимемо окремо. Тому керівні становища в УПА зай­мають звичайно провідні члени ОУН на відповідних по­стах.

Основним завданням УПА була оборона українського населення. В зв'язку з цим майже кожний відділ УПА був зв'язаний з певною територією. А тому і в основу організаційної побудови УПА ліг принцип територіальності

Ціла УПА поділяється на чотири групи: 1. УПА-Північ, Що її терен дії обіймає Волинь і Полісся; 2. УПА-Захід, з тереном дій: Галичини, Буковини, Закарпаття і Закерзоння; 3. УПА-Південь на терені областей: Кам'янець-Подільської, Житомирської, Вінницької і південної час­тини Київської; 4. УПА-Схід, на теренах північної смуги Житомирської області, північної частини Київської області і на терені Чернігівської області.

Кожна із груп поділяється на Воєнні Округи (ВО), а Воєнні Округи, у свою чергу на Тактичні Відтинки.

ПІД ОДНИМ ПОЛІТИЧНИМ ПРОВОДОМ Українська Повстанська Армія стала вже в перших місяцях свого існування загальнонаціональною армією, збройним раменем всього українського народу. Свою бо­ротьбу провадила вона за інтереси цілої української на­ції. В скорому часі опанувала вона великі простори Ук­раїни,

стаючи у висліді цього перед конечністю приймати на себе теж завдання політичного й адміністративногоо характеру, що виходили далеко поза рамки військових дій. Наближення кінця війни гітлерівської Німеччини з більшовицькою Москвою створювали нову політичну си­туацію на українських землях. Все це разом — висувало конечність створення єдиного політичного проводу укра­їнського народу, який керував би боротьбою всього на­роду на всіх фронтах і всіх ділянках життя. В виду цього Головне Командування УПА вже восени 1943 р. зініційовує акцію творення загальнонаціонального, всеукраїнського політичного центру, який взяв би на себе найвище політичне керівництво визвольною бороть-бю за Українську Самостійну Соборну Державу та ре­презентував би цю боротьбу назовні.

Таким керівництвом не могло стати Українське Дер­жавне Правління, створене в червні 1941 р. з тієї про­стої причини, що частина членів його у висліді німець­ких репресій загинула, а друга частина перебувала в ув'язненні в німецьких концтаборах. Йшло, отже, про створення нового керівного центру. Для підготовчої пра­ці було з ініціативи УПА окремий ініціативний комітет.

Беручи за основу формування загальнонаціонального керівництва українського народу демократичний прин­цип, Ініціативний Комітет змагав цим способом якнай­краще; якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парламенті всі, існуючі в той час в Україні, здо­рові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціативний Комітет приділяв притягненні до проекто­ваного органу представників східно-українського гро­мадянства, що стояло в опозиції до більшовицького ре­жиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої ґенерації, вихованих уже в умовах більшовицької окупації.

...Поза акцією мусили опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусили

опинитися групи, які були ворожо наставлені до УПА і які нерідко, як методу міжпартійної боротьби стосували денунціацію перед ворогом. Крім представни­ків кіл суто політичних, Ініціативний Комітет притягнув до Представництва ще декількох визначних громадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські гро­мадські кола. В червні 1944 р. праця Ініціативного Комі­тету була закінчена.

11. липня 1944 р., далеко від непрошеного ока, в Кар­патах, почалися наради нового Українського Революцій­ного Парламенту. Курінь УПА охороняв місце нарад пе­ред можливим наскоком німців чи большевицьких пар-

тизанів. Зібралися представники всіх Українських Зе­мель, при чому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних полі­тичних поглядів. Збори святочне проголосили себе Тимчасовим Україн­ським Парламентом і назвали себе Українською Голов­ною Визвольною Радою (УГВР).

На знак підчинення Української Повстанської Армії єдиному урядові України Українській Головній Визволь­ній Раді, УПА зараз після сформування УГВР склала їй присягу.

ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В другій половині 1944 р. вже всі українські землі опи­нилися знов під більшовицькою окупацією. На українські землі поверталися більшовики з позою визволителя. Про свою допомогу „братньому українському народові" в його боротьбі проти німецького наїздника трубіли більшовики при кожній нагоді: на мітінґах, улаштованих в кожній оселі, по радіо, в пресі, на афішах, приправляючи при тому свою пропаганду обіцянками го­сподарських та політичних полекшень та всяких інших благ.

А дійсність була така, якої можна було від більшовиків сподіватися; привернення каторжної праці, нужда і голод— в господарській ділянці, русифікація й винищування всього самостійницького елементу — в політичній, і пово­рот до більшовицького примітивізму — в культурній. Першим „благом" більшовицьких „визволителів" був примусовий загальний набір до війська. В армію забрано всіх, хто тільки міг носити кріс. Мобілізованих не висилано на ніякі, хоча б кількатижневі вишколи, а від­разу висилано на фронт. Не дивлячись на величезне воєнне спустошення укра­їнських земель, більшовики негайно після свого вмаршу наложили на українські села контингенти хліба і м'яса, незмірно високі, і стягали їх з жорстокою безоглядністю.

БОРОТЬБА УПА Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА про­довжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існу­вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чи­сельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо полі­тики УПА та її політичної надбудови — УГВ Р, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними дер­жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста­новленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг ор­ганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945— 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорсто­ких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних україн­ців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували україн­ських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надавало, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною полі­цією ОУН. Одночасно більшовики засипали

партизанів, котрі жили взимку на гра­ні голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкри­тої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати пар­тизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зо­середилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колек­тивізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вби­вали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з ра­дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що припи­сується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за йо­го роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у бе­резні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі заго­ни УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.

Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону на те­ренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому регіоні: завдяки ретель­ним дослідженням УПА польськими воєнними істориками (які незрівнянно більш інформативні, ніж пропагандистські трактати їхніх радянських колег) відомо, що її сили включали близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле­нів ОУН. Неодноразові намагання польського війська витіснити українських парти­занів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один із загонів УПА влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й заступника міністра оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій у цьому регіоні — й водночас поклала початок своїй загибелі.

Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську про­блему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою «Вісла», що мала як військовий, так і цивільний виміри. Близько ЗО тис. польських солдатів, спираю­чись на підтримку численних чеських і радянських сил, оточили українських парти­занів і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про­рватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччиною й досягли союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків (близько 150 тис.) без попередження викорінили із землі їхніх предків і розселили по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. В такий спосіб поляки на­решті позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть.