Суб єкти засоби та методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державна податкова адміністрація України.

Академія державної податкової служби України

Реферат

З предмету: «Менеджмент»

на тему:

“

Суб’єкти, засоби та методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності
”

Виконала:

Студентка групи ФБ-313

Мельникова А.Г.

Перевіри
ла:

Новицька О.В.

м.Ірпінь 2000

Сукупність економічних функцій держави реа­лізується через механізм державного регулюван­ня, котрий являє собою втручання адміністратив­них органів у підприємницьку діяльність з допо­могою різних форм та методів переважно еконо­мічного характеру. Основунаціональної системи регламентування зовнішньоекономічної діяль­ності

становить набір допустимих засобів і ме­тодів обмеження експорту й імпорту з допомогою тарифних або нетарифних елементів та валютно-кредитних засобів, способів стимулювання експорт­ного виробництва, а також технічних норм, стан­дартів і вимог до товарів, що ввозяться.

Торгово-політичні засоби впливу

на зовніш­ню торгівлю будь-якої країни набувають форми або самостійних односторонніх актів її уряду, які встановлюють режим зовнішньої торгівлі цієї країни, або угод з урядами інших країн, що регу­люють торговельні взаємовідносини.

Звідси два основні правові джерела торгово-політичних засобів: національне законодавство, котре встановлює режим експорту та імпорту то­варів, і торговельні договори й угоди (дво- і багато­сторонні) уряду однієї країни з урядами інших країн.

Митні тарифи

будь-якої країни являють со­бою переліки товарів, що на них встановлюється ми­то. Щ товари об'єднані в групи за ознакою походжен­ня (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за сту­пенем оброблення товару. Навпроти кожного то­вару (чи товарної позиції) вказується розмір уста­новленого мита. Для групування товарних позицій використовуються класифікації, розроблені ООН.

Мито

—

це податок, що сплачується у зв'яз­ку із ввозом іноземного товару в країну.

Воно стягується під час випуску товарів митницями на внутрішній ринок. Економічна дія мита полягає в тому, що воно збільшує ціну іноземного товару, що ввозиться в країну, і створює різницю в ціні того самого товару на світовому ринку і в межах цієї країни.

Мито в тарифі встановлюється двома метода­ми. Один із них — це визначення розміру (став­ки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене в такий спосіб, називаєтьсямитом від ціни,

абоадвалорним.

Інший метод — це вста­новлення розміру мита безпосередньо у грошово­му виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, обсягу чи одиниці товару. Мито, виражене в такий спосіб, називаєтьсяспецифічним митом.

У сучасних митних тарифах використовують­ся обидва види мита. Однак адвалорне та специфіч­не мито по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. У разі підвищення цін ефек­тивнішим виявляється адвалорне мито, у випадку зниження — специфічне. Оскільки у післявоєн­ний період ціни на товари постійно зростали, то в сучасній митній політиці промислове розвинених країн спостерігається тенденція до підвищення ролі адвалторного мита у тарифах.

За своїм походженням мито може бути авто­номним чи конвенційним.Автономне мито

ство­рюється постановою державної влади даної краї­ни незалежно від будь-яких угод з іншими краї­нами.Конвенційне мито

виробляється у процесі укладення угоди чи договору з іншою країною і фіксується в цьому договорі. Воно не може зміню­ватися протягом строку його дії. Конвенційне мито зникає з митного тарифу тоді, коли договори, за якими воно було надане, припиняють свою дію.

Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) та складні (багатоколонні) тарифи.

Прості митні тарифи

встановлюють одну ставку мита для кожного товару незалежно від по­ходження цього товару.

Складний митний тариф

передбачає дві та більше ставок мита для кожного товару. Найви­ща ставка називається максимальною, чи генераль­ною. Вона використовується для товарів тих країн, з якими немає торговельних угод. Найнижча, мінімальна ставка застосовується до товарів тих країн, з якими підписано торговельні договори й угоди і, що особливо важливо, яким надано режим найбільшого сприяння.

Оскільки кожна країна має свою національну структуру тарифу, то протягом багатьох років дер­жави намагалися уніфікувати митні тарифи. До певної уніфікації тарифів спонукали численні ба­гатосторонні угоди, укладені після другої світової війни — ГАТТ (Генеральна угода з торгівлі й та­рифів), ЄЕС (Європейська економічна співдруж­ність), НАФТА (Північно-Американська угода про вільну торгівлю) тощо, які вимагали зіставлення тарифів різних країн. У 1950 році у Брюсселі було підписано конвенцію про уніфікацію номенклату­ри митних тарифів і створено так званубрюс­сельську схему митного тарифу.
За
цією схе­мою в основу уніфікації покладено поділ товарів за виробничим принципом. Товари, які належать до певної галузі виробництва, починаючи з сиро­вини і закінчуючи готовим продуктом, об'єднані в один розділ. Відповідно до цієї схеми нині встанов­лено митні тарифи Англії, Франції, Німеччини, Італії та інших західноєвропейських країн, а також митні тарифи багатьох країн, що розвиваються.

Рівень митних ставок, як правило, зростає з підвищенням ступеня оброблення, науко- та техноємності: на сировину встановлюється низьке мито або взагалі не встановлюється, за техноємні ж, готові товари та послуги стягується високе мито.

Кількісні обмеження.

Поряд із митом у зовніш­ній торгівлі з метою боротьби за ринки викорис­товуються також і кількісні обмеження. Основні форми кількісних обмежень імпорту — це так зва­не контингентування та ліцензійний порядок імпорту.

Контингентування

—
обмеження державною владою ввозу товарів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Контингенти можуть установлюватися шляхом укладення двосторонніх угод. У такому разі контингенти дійсні тільки для країн, що підписали цю угоду. В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, що його можуть використовувати всі країни. Загальний контингент дає імпортерові країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як двосторонній контингент обмежує вибір імпор­тера тільки тією країною, якій цей контингент надано.

За ліцензійної системи

вільний увіз тих чи інших товарів забороняється. Імпорт таких

товарів може здійснюватися тільки за спеціальним доз­волом — ліцензією.

Ліцензія —
це дозвіл, який дає право імпорте­рові ввезти певну кількість товару в країну. Ліцензії звичайно видаються урядовими органа­ми найбільшим імпортерам товарів. Ліцензії, як правило, використовуються у формі генеральних чи індивідуальних ліцензій.

Індивідуальна ліцензія
—
це переважно разо­вий дозвіл на ввіз певного товару, дійсний протя­гом обмеженого терміну.

Генеральна ліцензія являє
собою список товарів, що їх дозволяється ввозити вільно протягом за­значеного в ній часу. Генеральна ліцензія звичай­но публікується в офіційних виданнях країн. Ба­гато країн світу застосовують кількісні обмежен­ня і щодо експорту.

Поряд із прямими обмеженнями ввозу товарів у вигляді мита та кількісних обмежень промислово розвинені країни використовують цілу систему заходів непрямого протекціонізму. До них нале­жать різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, що стосуються використання іноземних товарів, та ціла низка інших положень, котрі прямо не пере­шкоджають імпорту, але, по суті, створюють при­ховані перешкоди для ввозу іноземних товарів. Так, поширеними формами непрямого протекціо­нізму є внутрішні податки й акцизні збори.

Торгово-політичні засоби розширення екс­порту товарів.

Сьогодні існують два основні на­прями торгово-політичних методів розширення екс­порту, що їх застосовують промислове розвинені країни.

Один із них —кредитування експорту

в різ­них формах із метою розширення збуту товарів. У цю групу торгово-політичних засобів входять екс­портні кредити, державні гарантії щодо експорт­них кредитів, державні методи фінансування ви­возу товарів за програмами допомоги іноземним державам.

Другий напрям у розвитку торгово-політичних засобів розширення експорту —продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, вста­новлені конкуруючими монополіями, і нижчи­ми, ніж світові ціни, у підсумку — за демпін­говими цінами.

Субсидування експорту

—
форма державної політики, яка дає змогу продавати на зовнішньо­му ринку товари вітчизняного виробництва за більш низькими цінами, які часто є нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій промислове розвиненими країнами спричиняло гострі торгово-політичні конфлікти.

Експортні премії

також є одним із торгово-по­літичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій чи непрямій формі.

Прямі експортні премії здійснюються шляхом надання експортерам прямих разових субсидій під час експорту товарів. Вони видаються з фондів державного бюджету і дають змогу експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і таким чином розширювати експорт.

Податкові пільги —

непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінан­сові пільги. Дуже часто це — звільнення ком­паній, які експортують товари, від сплати внутрішніх податків чи надання податкових пільг. Одна з давно практикованих форм непрямих екс­портних премій — це система звільнення від мита чи його повернення компаніям, котрі застосову­ють імпортну сировину для виготовлення експорт­них товарів (так званий умовно безмитний ввіз і повернення мита). Суть цієї системи полягає в тому, що для розширення вивозу товарів експор­терам повертають мито під час вивозу товарів, яке було сплачене за ввіз імпортної сировини чи напівфабрикатів, використаних для виготовлен­ня цих товарів.

Торговельні договори та угоди

належать до най­важливіших засобів сучасної торговельної політи­ки країн світу. Вони визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб дер­жав, котрі підписали договір. Торговельні догово­ри та угоди використовуються порівняно давно.

Сучасні торговельні договори та угоди промислово розвинених країн і країн, що розвиваються, мають різні найменування та охоплюють широке коло регульованих процесів. За своїм змістом, ха­рактером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи: торговельні договори
(догово­ри про торгівлю і мореплавання), які визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємин між країнами, і торговельні угоди
(угоди про товаро­оборот, угоди про товарооборот і платежі), які ре­гулюють окремі аспекти економічних взаємовід­носин.

Міждержавну регламентацію зовнішньої еко­номічної діяльності здійснюютьміжнародні ба­гатосторонні інститути регулювання зовніш­ньоекономічного співробітництва.

Загальну координацію економічної та соціальної діяльності ООН та її спеціалізованих установ здійснює Економічна і соціальна рада ООН — ЕКОСОР.

У структурі ЕКОСОР діютьміжнародні регіо­нальні економічні комісії:

Європейська економіч­на комісія — ЄЕК, Економічна комісія ООН для Африки — ЕКА, Економічна комісія ООН для Ла­тинської Америки — ЕКЛА, Економічна комісія ООН для Західної Азії — ЕКЗА, Економічна і со­ціальна комісія ООН для Азії й Тихого океану — ЕСКАТО.

Комісії покликані вивчати соціально-економічні проблеми країн регіону, сприяти їхньому еконо­мічному розвиткові та співробітництву, зміцненню зв'язків з іншими країнами світу. Вони проводять дослідження, розробляють рекомендації урядам країн-членів, здійснюють практичні заходи.

Регулювання зовнішньої торгівлі здійсню­ють такі міжнародні організації:

·ГАТТ (Генеральна угода про тарифи й торгів­лю). Основні її принципи — багатосторонність зов­нішньої торгівлі; застосування загального режиму найбільшого сприяння; зниження митних тарифів та інших обмежень; взаємність поступок; ведення зовнішньої торгівлі на приватноправовій основі;

·ВТО (Всесвітня торгова організація). Її головна мета — сприяння розвиткові торгівлі як засобу економічного зростання та розвитку; вдосконален­ня технології;

·ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та роз­витку) — спеціалізована організація ООН, яка по­кликана сприяти розвиткові міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі.

Головні функції Конференції: заохочення до міжнародної торгівлі, особливо з погляду приско­рення економічного розвитку; встановлення прин­ципів політики, що стосуються міжнародної торгів­лі та відповідних проблем економічного розвитку;

сприяння координації діяльності інших установ у рамках системи ООН у сфері міжнародної торгівлі;

ведення переговорів і затвердження багатосто­ронніх правових актів у сфері торгівлі (у співпраці з компетентними організаціями ООН); узгоджен­ня політики уряду та регіональних економічних угруповань у сфері торгівлі та пов'язаного з нею розвитку.

Товарні угоди асоціації імпортерів та екс­портерів

відіграють важливу роль у координації політики й цін між експортерами та імпортерами на світових ринках.