Предмет политэкономии

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля

Кафедра
пол
ітичної економії

КУРСОВА РОБОТА

з політичної економії

на тему:

« ПРЕДМЕТ ПОЛІТЕКОНОМІЇ»

(варіант №
1
)

Виконав

студентка групи ЕКз 202у

Кисильова О.Ю.

Перевірив

Луганськ 2010

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП
............................................................................................................... 3

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Предмет політекономії
......................................................................6

1. Зародження та розвиток політичної економії............................................. 6

2. Розвиток політекономії в Україні................................................................ 11

3. Трактування політекономії різними школами............................................26

4. Основні течії в економічній теоретичній науці..........................................29

5. Економічні категорії та закони.....................................................................34

6. Методи і функції політичної економії.........................................................38

III
Висновки
...............................................................................................48

IV
Список використаної літератури
........................................50

Політична економія поряд із правоведенням, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності.

Назва “економіка” виникла з поєднання двох слів грецького походження “ойкос” — будинок, господарство і “номос” — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.).

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами і т. д. Сьогодні економіку суспільства вивчають понад 50 окремих економічних наук, у тому числі політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних учень.

Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

До 90-х років XX ст. в нашій країні у формуванні економічного мислення виключне місце займала марксистська політична економія. Тому предмет дослідження економіки як науки трактувався однобічно, інші теорії не вивчалися або оголошувалися ненауковими, що було суттєвим недоліком у викладанні суспільних дисциплін і формуванні світогляду. Як свідчить історичний досвід, такий догматичний підхід зробив погану послугу цьому великому вченню при спробі побудувати соціалістичне суспільство. Відомо, що будь-яка догма заперечує розвиток, гальмує рух пізнання і тим самим заважає поступу теоретичного мислення та практичної діяльності людини і суспільства.

Тому ознайомлення з багатим розмаїттям різних ідей, концепцій і теорій, які мали місце в історичному розвитку економічної думки, мають незаперечне значення у формуванні світоглядної позиції особистості і сприяють здійсненню соціально-економічних змін та трансформаційних процесів у суспільстві.

На мою думку визначення предмету політичної економії необхідне для ґрунтовного та осмисленого вивчення усієї економічної науки, тому ця тема заслуговує бути розглянута у курсовій роботі.

Метою курсової роботи є визначення предмету політичної економії та його еволюції.

Для досягнення встановленої мети у курсовій роботі було вирішено наступні задачі:

- проаналізовано зародження і розвиток політичної економії від перших до сучасних економічних теорій;

- вивчено розвиток політекономії в Україні;

- проведено аналіз відмінностей трактування політекономії різними школами;

- визначено економічні категорії та закони;

- проаналізовано основні напрямки сучасної політекономії;

- розглянуто методи економічних досліджень;

- з’ясовані функції політичної економії.

У роботі використано загальні положення та висновки, що містяться в публікаціях вітчизняних і зарубіжних науковців, які стосуються дослідження предмету політичної економії.

Для вирішення конкретних задач дослідження застосовано такі загальнонаукові підходи:

-єдності історичного і логічного – для теоретико-методологічного аналізу наукової літератури з питань еволюції політичної економії від перших до сучасних економічних теорій та вивчення розвитку політекономії в Україні;

-аналізу і синтезу – для обстеження складових елементів відмінностей трактування політекономії різними школами та їх взаємозв’язків, та встановлення зв’язку між політекономією і обгрунтуванням економічної політики;

-порівняльного аналізу – для вивчення основних напрямків сучасної політекономії, її методів та функцій.

Робота написана з використанням сучасної навчальної літератури, в якій розглядається проблема дослідження.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Предмет політекономії

1.
З
ародження і розвиток політичної економії
.

Джерела економічної думки мають глибоке коріння і спрямовані в давнину. Уже перші люди володіли початковими економічними знаннями. З виникненням перших класових суспільств на древньому Сході в центрі економічної думки стали проблеми організації та управління державним господарством.

Економічна теорія вперше виникла в античному суспільстві як “економія” – наука про домогосподарство. Термін “економія” вперше запропонував Ксенофонт. Найбільш глибоким дослідником економічних проблем був Аристотель.

В більш пізній період виникли проблеми, пов’язані з економікою, яких не знав античний світ і які вимагали свого осмислення. Їх намагались вирішити такі вчені як Томас Мор, Томазо Кампанелла та ін.

Становлення капіталізму сприяло виникненню економіки як самостійної науки, яка дістала назву політичної економії.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору.

Термін “політична економія” ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю “Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)”, де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Відтоді до початку XIX ст. (майже 200 років) дослідники економічної науки розвивали її як науку про багатство і в назвах їх наукових праць термін "політична економія" не зустрічався. Але це були лише зовнішні спостереження, які не стосуються предмета і змісту науки політичної економії.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова “мерканте” — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ.
Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

З часом економічна наука поглибила дослідження стосунків між людьми, охоплюючи як зовнішню сферу обігу й ототожнення багатства лише з грошима, так і глибинні відносини виробництва і причини антагоністичних протиріч учасників (суб'єктів) виробничого процесу.

Зародження і подальший розвиток буржуазних суспільно-економічних відносин об'єктивно сприяли розвитку політичної економії як науки. Серед опублікованих наукових праць представників економічної науки XIX ст., які досліджували категорії політичної економії, велике значення мали праці, що закріпили в науковому обігу назву науки "політична економія" і поглибили суть і зміст цієї науки.

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у політичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисності —
маржиналізму,
в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і
Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938).

Представники економічної науки XIX ст., особливо з появою марксизму, завершили формування політичної економії як наукової системи з чітко визначеним предметом — дослідження виробничих відносин у єдності з продуктивними силами.

Досягнення вчених-економістів XIX ст. були визнані в усьому науковому світі і за всієї їх неоднаковості та внутрішньої суперечливості започаткували політичну економію як методологічну науку, що визначає суть відносин виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг у суспільстві.

Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував “Принципи економічної науки”. Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство,
фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”. У другій половині ХХ ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії Пол Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначенні нова політекономічна школа трактується як “
неокласичний синтез”.
Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву “Економікс” або “Економіка”. Представники економікс уважають його предметом дослідження “проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини” [3].

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм,
який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму. З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло “Назад до Сміта”, що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мелтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що “грошові імпульси”, грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. Цікаво, що економічний курс, названий “рейганомікою”, значною мірою спирався на погляди монетаристів. Взагалі, XX століття стало особливим історичним періодом. Його початок ознаменувався поділом суспільного життя людей на дві системи, що пізніше отримали назви капіталістичної та соціалістичної.

Наукові дослідження цих двох суспільних систем сприяли появі нових назв — "політична економія капіталізму" і "політична економія соціалізму". За предметом вони однакові й відрізняються лише за назвою відповідно до назви двох соціально-економічних систем.

У XX ст. водночас сформувались і розвивались однакові за назвою "політична економія", але різні за сутнісним змістом і поняттям свого предмета економічні науки — буржуазна політична економія та марксистська політична економія.

Буржуазна політична економія пов'язувала сучасне й майбутнє людства із соціально-економічною системою капіталізму, марксистська політична економія — із системою соціалізму й комунізму.

У XX ст. окремі науковці у межах політичної економії намагались поєднати уявлення щодо двох систем у єдину теорію — теорію конвергенції.

Поряд із політичною економією як навчальною дисципліною у вищій школі країн світу наразі з'являються дисципліни, які начебто прийшли на зміну політичній економії, — це економічна теорія, макроекономіка, мікроекономіка, економікс. Тож на початку XXI ст. науковці намагаються з'ясувати зміст кожної з економічних наук, у тому числі й політичної економії, насамперед визначивши предмет кожної з них.

2. Розвиток політекономії в Україні

В Російській імперії, складовою частиною якої була Україна, політекономія набула певного розвитку ще до реформи 1861 p. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 pp.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по­літичної економії Харківського університету. До нього користува­лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу­зькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова по­значилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо­мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо­мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від­ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за­робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до­хід тощо.

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, ба­гатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння. Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Т. Степанов, не будучи цілком оригінальним мислителем в галу­зі політичної економії, не тільки аналізував і пропагував теоретич­ні ідеї західноєвропейських економістів, а зв'язував їх із російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи. Мріючи про світле майбутнє людства, Т. Степанов спо­дівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвіт­ництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також про­фесор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Эко­номический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосниц­тва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він за­хищає буржуазні відносини, стає прихильником великого вироб­ництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт­ва, І.Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе­льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І.Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос­подарювання.

Як прихильник класичної школи в політичній економії І. Вер­надський заперечував протекціонізм, втручання держави у приват­ну ініціативу, наголошував на позитивних аспектах вільної кон­куренції.

Значне місце в дослідженнях І. Вернадського займає проблема праці. Ще в докторській дисертації «Критико-історичне досліджен­ня італійської політико-економічної літератури до початку XIX ст.» (1849) він визнає працю «головним і єдиним джерелом багатства». Він розрізняє споживну вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається працею, а не придатністю». Отже, у пи­танні про вартість і про джерело доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте, усупереч класикам, вважав усі ви­ди праці продуктивними.

Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І.Вернадсь­кий присвячує визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії полягає в тому, писав він, щоб відкрити «природні закони виробництва». Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. Він виступає проти визначення політич­ної економії як науки про багатство і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цінність. Пред­мет науки він обмежує товарним виробництвом.

Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав про­ти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу зв'язував зі зростанням пауперизму.

Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х pp. розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікав­лять проблеми аналізу економічних категорій, з'ясування предмета політичної економії, якій вони надавали виняткового значення в су­спільному житті.

Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський, професор Новоросійського університету. Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Шторх, Горлов; заперечував ви­значення Маклеодом і Бастіа політичної економії як науки про обмін.

Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому ро­зумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб.

Май­же на таке саме визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Осно­ви політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задо­волення як духовних, так і матеріальних потреб».

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано».

М. Бунге вказував на ве­лике значення для розвитку політичної економії правильного визна­чення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояс­нюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й при­родного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджува­ли існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою».

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корис­ність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Ки­ївського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив тео­рію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність ко­рисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антоно­вич («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає осно­вним у політичній економії, від розв'язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за­роджується самостійна політико-економічна література. А. Анто­нович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумов­лені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цін­ність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва.

До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визна­чення цінності. З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як приро­да й капітал.

На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Анто­нович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало вироб­ництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільне необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільне необхідний час дії трьох факто­рів: природи, праці й капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію та­ких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропо­зицією, що впливають на цінність.

Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діале­ктичним методом, як це робив К. Маркс.

М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цін­ність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він ука­зував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корис­ність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Кос­совський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса. Будучи палким прихильником і захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, на­даючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактува­лася ними й теорія розподілу.

М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економістів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибу­ток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти «чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня».

М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між пра­цею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспі­льстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудо­вої вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київсь­кого (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецен­зії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'яс­неннями». 1876—1878 pp. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при­вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо­го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха­рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю­ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб­ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен­ня грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За­слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко­го визначення різних грошових функцій.

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до­сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль­ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор­мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос­тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо­мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре­волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха­рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка­піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо­лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ­ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи­раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економіч­ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко­ла.

Її представники розглядають явища економічного життя з по­гляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те­орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно­го напряму в Україні на початку XX ст. були P. M. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь­кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри­мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ­ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його за­гальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін­ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по­значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив­но-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття­ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео­рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо­вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту­пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро­бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа­тації зависла у повітрі». У О. Білимовича цінність е продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра­нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль­кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математич­них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме­тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль­но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя­щих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цін­ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат­ний український економіст М. Туган-Барановський.

Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес­тиційної теорії циклів. Ще 1894 p. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси­теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видане майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання». Великого значення у про­блемі відтворення він надавав виробничому споживанню.

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок промисло­вих коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Ту­ган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зу­мовлюють таку активність.

М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активнос­тей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповід­но до якого фази промислового циклу визначаються активністю ін­вестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів еконо­мічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта­лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен­ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе­зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес­тиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо­мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря­мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко­номічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар­тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар­тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси­хології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео­рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче­ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла­сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден­тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його до­кторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розпо­ділу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологіч­ної шкіл.

1902 p. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слуш­ність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються'. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб'єктивному трактуванні ко­рисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обгрунтування принципів за­стосування математичних методів з позицій психологічної школи О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для еко­номічних досліджень і вважав за доцільне використовувати матема­тику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста-математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив ве­личезний вплив на розвиток сучасних економ і ко-математичних до­сліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), викладач Київського ко­мерційного інституту (1913—1926). Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Йо­го твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної ста­тистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 p. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів на­селення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в іта­лійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал» (1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про статтю Слу­цького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були опу­бліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому ви­знати, що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці «Вартість і капітал»), належить, по суті, Слуцькому...».

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економі­чної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 p. він опублікував працю, присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцін­ку його теорії поведінки споживача.

Високо оцінюють

економісти і внесок Слуцького в розробку ос­нов праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою мовами, Слуцький уперше в світовій лі­тературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної по­ведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апара­том, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Алле­на, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Підсумовуючи, слід ще раз наголосити на певних особливостях розвитку політекономії нв теренах нашої Вітчизни. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії за­хідних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-еконо­мічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові тео­рії, які стали надбанням світової економічної думки.

3.
Трактування політекономії різними школами.

Питання про предмет і метод політичної економії - вихідне і одночасно основоположне в економічній науці. Незважаючи на це, в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії.

Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці “Дослідження про природу та причину багатства народів” [5]. Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається [6].

У відомому вітчизняному підручнику з економічної теорії [7] визначається, що предметом політекономії є “…вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства”.

Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені тим, що ця наука розвивається та диференціюється на різні політекономічні школи та напрями.

Ряд західних економістів визначають політекономію як науку про багатство, народне господарство, забезпечення добробуту тощо. З цього приводу у свій час А. Маршалл писав: «Політична економія, або економічна наука (economic), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, що найтіснішою уявою пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту» [4].

Сучасне розуміння західними економістами політичної економії нерозривно пов’язано з поняттям «економікс», що перекладається як «економіка». Предметом економікс є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку.

У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками? У тому, що економікс є одним з напрямів політичної економії як теоретичної економічної науки в широкому смислі, він спеціалізується на дослідженні функціональних зв’язків у економічній системі. Рідкість виробничих ресурсів і задоволення потреб людей — саме та вісь, навколо якої “крутяться” всі розділи курсу з економікс. «
Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини» [3].

Визначений цими авторами предмет економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого виникнення.

Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування — економічного ладу суспільства (капіталістичного, соціалістичного, соціал-ліберального та ін.). Пострадянська політична економія в Україні все більше уваги приділяє глибокому вивченню функціональних зв’язків у економічній системі суспільства, орієнтуючись на здобутки в цій сфері сучасної неокласичної політичної економії.

П. Самуельсон, автор підручника «Економікс», стверджує, що економікс, або політекономія, вивчає дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів.

Деякі економісти (наприклад, С. Фішер) не роблять акцент на виборі саме таких ресурсів, а предметом вивчення в економікс називають ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.

Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

При зіставленні двох підходів до визначення предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними.

Зокрема, економікс акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія (марксистська) — на тому, що люди в процесі праці (що передбачає їх дію) вступають між собою у певні відносини.

Зв’язки і залежності, характерні для системи виробничих відносин, виражаються економічними законами. Тобто, політична економія — це наука про найзагальніші економічні закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг.

На відповідному щаблі розвитку людського суспільства ці закони політекономічна наука розглядає як об’єктивні, тобто такі, що не залежать від волі і свідомості людей. Економікс так само не заперечує, що предметом його вивчення є економічні закони (які ще називаються принципами), але він не розглядає їх як об’єктивні, а трактує як вірогідні.

Значна розбіжність існує між політекономією та економікс при характеристиці згаданих законів. Так, політекономія досліджує закон вартості, закон цін, закон обігу грошей, закон концентрації виробництва, закон підвищення продуктивності праці, закон економії часу і багато інших. Економікс оперує такими законами, як закон (принцип) спадної віддачі, обмеженості ресурсів, граничної корисності тощо.

4.
О
сновні течії
в е
кономічній теоретичній науці

В сучасних умовах в економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії:

- Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Пред­ставники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Найбільше прихильників має в СІЛА, економічній системі яких найбільш притаманні ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди економічного лібералізму були в перші роки становлення економічної системи самостійної України. Серед прибічників економічного лібералізму виділялися такі відомі

економісти, як Людвіг Мізес (1881-1973 рр.) і Фрідріх Хайєк. В Україні апологетами ідеї економічної свободи виступали переважно представники Руху (підтримувані Президентом Л.Кравчуком) до тих пір, поки не демонтували централізовану систему управління економікою. Починаючи з 1994 р. більшість з них переходять на інші позиції.

- Економічний дирижизм. Представники його обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів - "регульована економіка". Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм оформився після 2-ї світової війни. Він об'єднує концепції й погля­ди, пов'язані ідеєю "недостатньої ефективності" ринкового механіз­му, обмеженості "приватної ініціативи" та необхідності свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Як практика, економічний дирижизм передбачає: а) націоналізацію та утворення значного державного сектора у виробництві та кредитно-банківській сфері; б)державне фінансування та орієнтацію капітало­вкладень; в)планування економіки; г) адміністративний контроль над кредитом, цінами, заробітною платою.

Основними загальнотеоретичними концепціями економічного дирижизму є концепції "регульованої економіки", "змішаної економіки", "планової економіки". Представники: Б.де Жувенель, Е.Гейлак, Ж.Піру, Р.Курбі та ін.

- Інституціоналізм. - течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 - початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних "інституцій" - держави, права, приватної власності, податків, сім'ї, релігії, монополій. Інституціоналізм - одна з перших течій політекономії, яка висту­пила з виправданням "адміністративного капіталізму" (державно-монополістичного), вважаючи, що державне втручання в економі­ку - це введення "соціального контролю" над виробництвом або організація "регульованої економіки".

Визначними представниками інституціоналізму були відомі аме­риканські економісти У.Гамільтон, У.Мітчелл, Дж.К. Гелбрейт.

- Марксизм - виник в середині 19 ст. як узагальнення досвіду того періоду історії, коли в передових країнах Європи загострилися суперечності, властиві капіталізму, і на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас. Марксизм у політекономії - це система соціально-економічних поглядів на закони розвитку виробництва та революційні перетворення людського суспільства.

Тому його прибічники вважають головним завданням політекономії вивчення об'єктивних економічних законів, які передбачають неминучість формаційного розвитку історії людства й на основі цього форму­вання економічної політики держави.

Основоположниками марксизму та практичними його провід­никами в життя були К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін. У сучасних умовах марксизм як течія в політекономії після більш як століт­нього визнання широким загалом людей у всьому світі, переживає певний занепад, відбувається процес очищення від застарілих поглядів і догм, які не витримали випробування часом.

- Неолібералізм - один із напрямів сучасної політекономії, який прийшов на зміну економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними в умовах, коли постійне безпосе­реднє втручання держави в господарське життя стало невід'ємним фактором процесу відтворення. Його прибічники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції. В той же час неолібералісти, на відміну від своїх попередників, не вважа­ють, що дія вільної конкуренції може бути забезпечена автоматич­но. Вони визнають ряд суттєвих недоліків капіталізму (панування монополій, диспропорції та економічні кризи), які деформують механізм ринкового регулювання. Тому неоліберали роблять висновок про необхідність постійного державного втручання в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції і свободи ціноутворення.

Система неоліберальних поглядів почала складатися в 30-ті ро­ки 20ст., але найбільшого розповсюдження набула після 2-ї світової війни. Ідеї неолібералізму поділяли багато економістів Франції, Великобританії, СПІА, Італії. Однак центром неолібералі­зму стала Німеччина (ФРН) в особі таких видатних економістів, як Вальтер Ейкен (1891-1950 рр.), Людвіг Ерхард (1897-1977 рр.).

- Кейнсіанство - один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х рр. 20 ст. під .впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових економічних криз 1920-21 рр. і 1929-33 рр. Засновник - згадуваний уже англійський економіст Дж.М.Кейнс у 1936 р. опублікував монографію "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей", в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки.

Особливості методу Кейнса полягають у тому, що він розглядає економічні процеси як відображення психології господарюючих суб'єктів, а не як породження матеріальних умов буття людей.

А звідси прихильність до мінової концепції, виходячи з якої виріша­льною сферою відтворення проголошується ринок (що характерно для сучасних вітчизняних "реформаторів"). В той же час розгляд масових, а не індивідуальних психологічних проявів людей дає можливість виявляти кількісні зв'язки в економіці, які проявля­ються в масових діях класів і соціальних груп, і відповідно до цього будувати соціально-економічну політику, запобігаючи загостренню соціальних конфліктів.

Кейнсіанство набуло багатьох прибічників у СІЛА, Англії та інших країнах світу, суттєво вплинувши на економічну політику деяких капіталістичних країн. Ідеї Кейнса набули подальшого розвитку і конкретизації з урахуванням економічних та політич­них особливостей ситуації після 2-ї світової війни в роботах представників лівого кейнсіанства та неокейнсіанства. Але форсу­вання економічного розвитку під прапором неокейнсіанської теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці 60-х - І половині 70-х рр. таке загострення соціально-економічних суперечностей (посилення страйкового руху, економічні, валютні, енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще зовсім недавно зображали кейнсіанство як "революцію в політичній економії", змушені були заявити про кризу сучасної економічної науки.

- Неокласицизм - суб'єктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлу­атації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксис­тів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптималь­ного режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 рр.), Бем-Баверк (1851-1914 рр.), американець Джон Бейте Кларк (1847-1938 рр.) і Альфред Маршалл (1842-1924 рр.) - англійський економіст. Серед сучасних пред­ставників неокласицизму найбільш: відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 р.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.), Василь Леонтьєв (нар. 1906 р.) - СПІА.

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного регулювання економіки. Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі свої концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають необхідність часткового втручан­ня держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпе­чення свободи дії ринкових сил.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетарна. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання.

5. Економічні категорії та закони

Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип. Економічна категорія —
це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища, це теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток, власність і т. ін.). Кожний закон нібито «групує» навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: - відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей; - має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність; - має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає. У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших. В економіці діє низка економічних законів. Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічні закони виражають внутрішні, суттєві, постійні причинно-наслідкові (детерміновані) зв’язки між економічними явищами і процесами. Вони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Одночасно економічні закони істотно відрізняються від законів природи, оскільки виникають і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, а також, на відміну від перших, діють не вічно.

Класифікуючи економічні закони, виокремлюють такі типи:

загальні, тобто закони, властиві всім економічним системам (закон підвищення суспільної продуктивності праці, закон економії часу та ін.);
специфічні — це ті закони, що функціонують у межах однієї економічної системи (основний економічний закон);
стадіальні, що діють лише на одній зі стадій розвитку економічної системи, наприклад закон породження монополій концентрацією (централізацією) виробництва.

Механізм дії економічних законів зумовлений їх об’єктивним характером. Механізм використання включає насамперед пізнання законів людьми та врахування їх вимог при розробці економічної політики.

Оскільки економічні закони виражають взаємодії економічних відносин і продуктивних сил, тож предмету політичної економії можна дати розширене трактування, як науці про економічну структуру суспільства.

Політична економія як наука має фундаментальний характер. Проте вона обмежена щодо свого предмета. Іншими проблемами економічного порядку займаються такі напрями в економічній науці, як мікро- і макроекономіка.

Мікроекономіка розглядає економічну систему на мікрорівні, досліджує діяльність окремих економічних суб’єктів, характеризує їх поведінку і пояснює, ким, як і чому економічні рішення приймаються на цьому рівні, наприклад, що, скільки і коли купити або продати і т. п.

Макроекономіка досліджує економіку як єдине ціле, у системі, комплексі всіх її проблем на рівні народного господарства. Макроекономіка вивчає великомасштабні економічні процеси (походження і природу прибутків населення, багатства нації в цілому, продуктивність суспільної праці і чинники, що її визначають, динаміку процента, безробіття та його природу і т. ін.) і шукає шляхи розв’язання загальноекономіч-них проблем (як створити нові робочі місця, як захистити економіку від інфляції, як підвищити загальний рівень життя населення країни, як забезпечити макроекономічне зростання тощо).

Мікро- і макроекономіка як складові економічної теорії перебувають у нерозривній єдності, у взаємозв’язку. Одночасно поділ економічної науки на мікро- і макроекономіку певною мірою є умовним. Це тим більше природно, якщо зважати на те, що обидві ці значні частини економічної теорії досліджують свої проблеми на основі пізнання законів і категорій, які є предметом політичної економії.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами:

- усезагальні закони,
які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; - особливі економічні закони,
що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; - специфічні економічні закони,
які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного. У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто суспільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх. З іншого боку, економічні відносини людей нерозривно пов’язані з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними інститутами. Наука досліджує вплив цих відносин на економічні процеси. Виходячи зі сказаного, можна сформулювати предмет науки політекономії так: політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

6. Методи і функції політичної економії

Політична економія, як і будь-яка інша наука, має справу з фактами реальної дійсності. Вони служать тим первинним матеріалом, що підлягає науковому дослідженню. Вони також є об’єктивним критерієм, що підтверджує або спростовує результати наукових висновків.

Проте дані самі по собі нічого не пояснюють. Завдання наукового дослідження полягає не в тому, щоб реєструвати і колекціонувати цифри, події, а в тому, щоб за видимістю явищ розкрити їх сутність, зрозуміти внутрішній зв’язок між ними, пізнати закони їх виникнення і розвитку. Лише на цій основі можуть бути зроблені правильні практичні висновки, і людина матиме можливість не тільки спостерігати життя, але й перетворювати його у своїх інтересах. У сфері суспільного життя, як і в природі, сутність і явище не збігаються. Щоб політична економія повною мірою могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має застосовувати ті методи досліджень, які дають їй можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів, поглиблювати розуміння закономірностей розвитку економіки та їх особливостей на певних етапах, історичних періодах. Головною метою політекономічних узагальнень є розкриття основних напрямів розвитку економічної системи на передбачувану перспективу. Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки. Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні (загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному методам. Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище: 1) перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає; 2) має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв’язання суперечностей та повне утвердження нового. Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика вбачає в єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Однією з ознак системи є її цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв’язках між структурними елементами системи та кількісних характеристиках їх.

Західними економістами активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища. Так, політекономія як суспільна наука вивчає поведінку індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг. При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств. Існують також інші загальні методи пізнання.

Кожен дослідник використовує той метод пізнання, якому він довіряє. Практика показує, що кожен загальний метод дає досліднику можливість досягти позитивних результатів. Проте жоден з них не захищає дослідника від недоліків, а то й глибоких помилок.

Наука розробила і застосовує с
пеціальні (конкретні) методи пізнання. До них належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи і т. д. Математика потрібна при збиранні та систематизації фактів, для обробки кількісних величин, складання моделей, графіків, числових і алгебраїчних прикладів тощо. Усі вони не протистоять тому чи іншому загальному методу пізнання, а є їх конкретизацією стосовно того чи іншого методу пізнання. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках. У політичній економії велике значення має такий метод поглибленого пізнання дійсності, як метод наукової абстракції.
Абстрагування означає очищення наших уявлень про процеси від випадкового, минулого, одиничного і виокремлення в них сталого, стійкого і типового. Саме завдяки методу абстракції вдається виявити сутність явищ, від сутності одного рівня переходити до сутності вищого рівня, описувати закони і категорії науки, що виражають ці сутності. При застосуванні цього методу пізнання повинна братися до уваги вся сукупність явищ, що стосується даної галузі, а не окремі факти. У результаті абстрагування виводяться економічні категорії, тобто наукові поняття, які характеризують окремі сторони економічних явищ (наприклад, товар, гроші, ціна). Подальше поглиблення пізнання дозволяє формулювати економічні закони, які характеризують найбільш стійкі залежності і взаємозв’язки в економічних процесах.

Але і цим процес пізнання не завершується. Абстрактний метод пізнання повинен поєднуватися з іншими методами пізнання, які доповнюють один одного. У дослідженні проблем політекономії має велике значення збирання фактів. Спочатку економіст виявляє і збирає факти. Він активно використовує статистичні дані і спостереження. Це завдання іноді називають описовою, або емпіричною економічною наукою. Досліджений матеріал використовується для виведення економічних принципів, тобто узагальнень окремих сторін реальних відносин (поведінки) людей та інститутів. У більш чіткому викладі це означає, що економісти застосовують також дедуктивний та індуктивний методи. Індукція — це форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

У результаті індукції досягається той самий результат, що і при абстракції — “викристалізування”, або виведення принципів, законів і категорій із фактів. Пізнання починається з нагромадження фактів, котрі потім систематизуються і аналізуються таким чином, щоб можна було вивести узагальнення, принципи чи закони. Отже, індукція іде від окремого до загального.

Дедукція означає перехід від загального до окремого. Дедуктивний метод бере своїм початком узагальнення чи теорію. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень істинних і реальних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Дедуктивний метод є водночас і гіпотетичним.

Таким чином, економісти можуть опиратися на випадкове спостереження, умовивід, логіку чи інтуїцію, щоб сформулювати попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою. Правильність гіпотези потім повинна бути перевірена систематичним і багатократним вивченням відповідних факторів. Гіпотеза —
це припущення про ймовірність зміни економічного явища і спосіб його пізнання, одне з можливих розв’язань економічної проблеми.

Дедукція та індукція являють собою не протилежні один одному, а взаємодоповнюючі методи дослідження. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези є для економіста орієнтирами при збиранні і систематизації емпіричних даних. У свою чергу відомі уявлення про факти дійсності, про реальний світ є передумовою для формування досить змістовних гіпотез. Політична економія, пізнаючи явища і процеси, дає їм певну назву. Виникає велика система термінів. Найчастіше економісти використовують такі поняття, як “закони”, “принципи”, “теорії”, “моделі”. Усі ці терміни фактично близькі за змістом, вони означають узагальнення або констатацію закономірностей в економічних відносинах чи поведінці людей та інститутів. Термін “економічний закон” передбачає високий ступінь точності, загальності його використання і навіть етичної справедливості. У реальній же дійсності, як буде показано при подальшому вивченні дисципліни, економічний закон не абсолютно точне явище. Він, скоріше, виступає як стійка тенденція.

Дещо меншою мірою це стосується терміна “принципи”. Принцип у політичній економії — це першооснова, те, що лежить в основі певного явища. Будь-яка економічна система ґрунтується на принципах, пов’язаних між собою. Теорія про якесь явище теж може бути теорією певного закону чи принципу, хоча часто термін “теорія” означає спрощення картини дійсності, абстрактне узагальнення дійсної поведінки відповідних економічних явищ. Політична економія доводить свої дослідження до узагальнень, які застосовуються при утворенні понять, суджень, теорій. Економічні узагальнення мають у собі дещо неточні кількісні визначення. Приміром, вираз: “середньомісячна заробітна плата в Україні досягла в 1999 р. 178 гривень” — є неточним у тому розумінні, що одні працівники мали середньомісячну зарплату в декілька разів нижчу, а інші — у десятки разів вищу від загального середнього рівня.

Економісти в дослідженнях використовують припущення та спрощення. Так, узагальнення будуються за припущенням, що “всі інші фактори незмінні”, тобто “за інших рівних умов”. Отже, такий метод спрощує аналіз зв’язку чи процесу.

У наукових працях з політичної економії, підручниках і навчальних посібниках активно використовуються графіки, таблиці, формули тощо. Графіки і таблиці мають велике значення для ілюстрування зроблених у політичній економії висновків щодо законів, економічних явищ чи процесів. Політична економія як наука використовує також такі методи пізнання, як експеримент, економіко-математичні методи.

Одним із засобів пізнання соціально-економічних процесів є поєднання якісного та кількісного аналізу. Кількісні характеристики є невід’ємною частиною політекономічного дослідження. Точний кількісний аналіз дозволяє досліднику глибше розкрити суть економічних процесів, тенденцій розвитку економіки. Процес виявлення тенденцій економічного розвитку зумовлює широке впровадження математичних прийомів пізнання (формули рівностей, нерівностей, функцій, графіків, інтегралів тощо) та використання їх у підручниках з політичної економії.

Конкретним прийомом пізнання дійсності є збирання фактів. Це безмежно складне завдання. Світ економічної дійсності заповнений безліччю різних фактів: реальних і нереальних, закономірних і випадкових, довго- і короткострокових, макро- і мікроекономічних. Збираючи факти, варто визначити, котрі з них стосуються конкретної проблеми, яка розглядається, а котрі ні. Оскільки факти відображають економічну дійсність, то їх збирання і систематизація має велике значення для з’ясування сутності певних економічних явищ і процесів.

Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести в систему зібрані факти, дослідити їх, виявити суттєві риси явища, тенденції його руху, вивести економічний закон. Закономірності і закони — центральна ланка політекономічного дослідження. Вони пояснюють чинники буття фактів економічної дійсності, їх сутнісні риси, взаємозв’язок між ними та джерела їх руху. Теорія спирається на факти, без фактів це — лише гіпотеза. Нарешті, при розгляді методології політичної економії постає і таке питання: що є критерієм правильності результатів пізнання, узагальнень і висновків, до яких приходить політекономія? Вищим критерієм істинності знання виступають факти реального економічного життя, тобто суспільна практика. Економічне життя — поведінка, зв’язки, відносини індивідів та інститутів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг — з часом змінюється. Тому необхідно постійно звіряти існуючі теоретичні висновки і концепції з економічною дійсністю, яка, як живий організм, піддається і кількісним, і якісним змінам.

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов’язана її практична функція.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії. Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка. Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою. Виникає запитання: чому теоретично-методологічною основою цих економічних наук є саме політична економія? Відповіді на це питання такі: 1. Політична економія досліджує явища багатогранної економічної дійсності не в локальному розрізі (фінанси чи мікроекономіка), а в системній цілісності. На відміну від усіх інших економічних наук політична економія вивчає не тільки функціональні зв’язки, на чому спеціалізуються конкретні дисципліни, а й соціальні зв’язки і відносини. Щоб дати визначення грошам, потрібно досліджувати всю економічну систему, всі провідні зв’язки, суперечності, стратегічні тенденції тощо. Це не може зробити жодна економічна наука, крім політичної економії. Ясна річ, що політична економія не відривається зовсім від галузевих чи функціональних економічних наук, які теж розробляють теоретичні положення щодо даних сфер знання. Це стосується тих фактів реальної дійсності, які політекономічна наука повинна узагальнювати і робити відповідні висновки (позитивні чи негативні). 2. Політична економія — це така наука, яка досліджує найбільш суттєве, найбільш глибинне в явищах і процесах економічного життя суспільства. Вона акцентує увагу не на одному явищі, а на безлічі, які є загальними або для всіх економічних наук, або для більшості з них. І ці загальні принципи чи закони, теорії чи моделі, що їх розробляє політекономія, стають позитивним надбанням для всього комплексу економічних наук. 3. Ніяка галузева чи міжгалузева економічна наука не може замінити політекономію в дослідженні сутності соціально-економічної системи суспільства, закономірностей її розвитку, властивих їй соціально-економічних суперечностей, причин відмирання та заміни її новою системою певного типу. Це безпосередньо є прямою функцією саме політичної економії. Хоча політична економія є наукою, але вона не є точною наукою. Економічні явища, на відміну від фізичних чи біологічних, не можна досліджувати в лабораторних умовах і точно фіксувати кількісні та якісні величини чи зміни. Проте її узагальнення, що спираються на факти реальної дійсності, часто є досить точними. Наприклад, політекономія досить точно зафіксувала появу капіталістичного способу виробництва, фіксує конкретні етапи його розвитку. Точними є висновки про наявність таких законів, як закон первісного нагромадження капіталу, закон конкуренції, закон вартості, основний закон капіталізму, закон зростання потреб та ін. Позитивна політекономія.
Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження).

Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв’язуються за допомогою певної сукупності фактів. Питання можуть бути простими або складними, але всі вони належать до сфери позитивної політекономії. Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абстрагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів — політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства.

Нормативна політекономія.
На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах. Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. Замість того, щоб розробляти теоретичні принципи і наукові рекомендації, радянська політекономія виконувала функцію апологетики моделі соціалізму, яка із самого початку містила в собі тенденцію до виродження. Разом з тим треба зазначити, що радянська політекономія мала наукові досягнення у розробці таких теоретичних проблем, як планомірність, економічні функції держави, механізм планового ціноутворення, безпосередньо суспільна праця, господарський розрахунок тощо. Багато з теоретичних розробок радянських економістів-теоретиків було використано в 30-ті та післявоєнні роки західними країнами та економістами-теоретиками. Проте в цілому радянська школа політичної економії не була самостійною і незалежною суспільною наукою (як і всі інші суспільні й конкретні економічні науки) від одержавленої марксистсько-ленінської ідеології. Тому вона зазнала краху разом з Радянським Союзом.

Висновки

1. Політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари і послуги, розподіляти й обмінювати їх з метою максимального задоволення потреб людей. 2. Політичну економію вивчають, тому що вона: а) розкриває соціально-економічну сутність суспільства та ступінь його розвитку; б) виявляє закони і принципи, які регулюють поведінку людей та їх відносини у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання різноманітних благ; в) озброює суспільство економічними знаннями, необхідними для прийняття правильних фундаментальних рішень.

3. Політична економія використовує різноманітний інструментарій для дослідження економічного життя суспільства: всезагальні методи та різні конкретні способи і прийоми. До останніх належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, збирання й упорядкування фактів, моделювання процесів, складання графіків, використання числових і алгебраїчних прикладів та ін.

4. Виведені економістами узагальнення називаються “теоріями”, “категоріями”, “законами”, “принципами”, “моделями”. Формулювання цих узагальнень становить завдання політичної економії. 5. Позитивна політекономія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Нормативна політекономія уособлює в собі оцінні судження (“що має бути”).

6. Політична економія виконує перш за все пізнавальну функцію: вивчає і пояснює процеси та явища економічного життя на основі наукового доказу. Крім того, політекономія виконує практичну, ідеологічну та теоретико-методологічну функції.

Список використаної літератури

1.Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001. —328с.

2.Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічних знань: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

3.Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика / Пер. с англ. — В 2 т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 18.

4.Маршалл А. Принципы экономической науки: Пер. с англ.— Т. 1. — М.: Прогресс, 1993. — С. 56. 5.Смит А.
Исследование о природе и причине богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1961 6.Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — М.: РОССПЭН, 1998. — С. 34 7.Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — К.: Вища шк.: Знання, 1997. — С. 16

8.Основи економічної теорії. / За ред. С. В. Мочерного. - Тернопіль: Тарнекс, 1993.

9.Основи економічної теорії. / За ред. В. П. Чухна. - К, 2000

10.Основи економічної теорії / За ред. П. С. Єщенка К.: Наука, 2001

11.Политэкономия (история экономических учений, экономическая теория, мировая экономика): Учеб. для вузов / Под ред. Д. В. Валового. — М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интелл-Синтез», 1999