ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. Теорія, сутність та ознаки змішаної економіки………………………………….5
1.1. Теорія та сутність змішаної економіки………………………………………….5
1.2. Умови та причини виникнення змішаної економіки………………………….10
РОЗДІЛ 2. Особливості та моделі змішаної економіки…………………………………….14
2.1. Особливості змішаної економіки країн, що розвиваються…………………...14
2.2. Моделі змішаної економіки……………………………………………………..22
РОЗДІЛ 3. Проблеми соціальної орієнтації змішаної економіки…………………………..32
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………....35
СПИСКИ ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………37
ВСТУП
Актуальність даної роботи полягає у необхiдності функцiонування змiшаноï економiчноï системи яка була теоретично обгрунтована економiчною наукою, зокрема кейнсiанством, пiсля економiчноï кризи 30-х рокiв XX
ст. Практика довела, що ринковий механiзм має вродженi недолiки: перiодично виникають економiчнi кризи, не задовольняється ряд економiчних потреб суспiльства, породжується соцiальна несправедливiсть, розвиваються монополiï, тощо.
Метою даної роботи є дослідження сучасної системи господарювання. Сучасна система господарювання розвинутих країн є “змішаною економікою”.
Завданням роботи є визначити проблеми сучасної змішаної економіки. Основними характерними рисами змішаної економіки є такі: різноманітність форм власності, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пануючу систему політичної та економічної влади. Вивчення цих питань дуже актуальне на сучасному етапі трансформації економіки України.
Структура роботи складається з трьох частин: перша частина розкриває теоретичні питання щодо сутності та змісту змішаної економіки, друга частина описує складові елементи змішаної економіки, третя частина присвячена проблемам, які мають місце на сучасному етапі переходу до ринкової економіки в Україні.
Даною проблемою займалися такі відомі економісти як: Альберт Шеффлє, Адольф Вагнер, економісти С. Чейз, А. Хансен, Дж. М. Кларк, П. Семюельсон, Э. Крослендом, Дж. Стрейчі, Вернер Зомбарт, К. Макконнелл, С. Брю, С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмелензі, Д. Кейнс.
РОЗДІЛ 1
Теорія, сутність та ознаки змішаної економіки
1.1 Теорія та сутність змішаної економіки
Сучасна господарська система розвинутих західних країн є "змішаною економікою": по-перше, визначальним способом передачі інформації в ній є механізм цінових сигналів; по-друге, у приватній власності знаходиться обмежена частка ресурсів, головним з який є капітал; по-третє, термін "змішана економіка" відбиває те, що в чистому виді не існує ні стихійних процесів, ні ієрархії, тобто немає правового режиму тільки приватної власності і тільки державної власності. Мова йде про деякий "третій шлях", по якому йдуть такі країни як США, Великобританія, Швеція, Японія, Південна Корея і т.п. Більш того, рішення розширити границі державного сектора з неминучістю буде підсилювати ієрархічні компоненти в даній системі господарських зв'язків і чревате наростанням транзакційних витрат, що можуть перекреслити благі наміри, з якими пов'язане посилення ролі держави в економіці.
Теорія змішаної економіки зародилась в кінці XIX століття в умовах переростання капіталізму вільного підприємництва у монополістичний капіталізм та зростання економічної ролі держави. Саме тоді німецькі економісти Альберт Шеффлє та Адольф Вагнер в ряді економічних праць виступили з обгрунтуванням ідеї змішаної економіки. Будь-яке втручання держави в економічне життя А. Шеффлє називав "соціалізмом", а А. Вагнер - "державним соціалізмом".
Теорія змішаної економіки - буржуазно-реформістська концепція, відповідно до якої економіка розвитих капіталістичних країн у результаті росту масштабів господарської діяльності держави перетворилася із системи приватного підприємництва в систему т.зв. змішаної економіки, що складається з приватного і державного секторів, які взаємно доповнюють один одного. Активними прихильниками теорії змішаної економіки виступили в період 2-ї світової війни 1939-45 і після неї буржуазні економісти С. Чейз, А. Хансен, Дж. М. Кларк і П. Семюельсон (США) , які стверджували, що контроль над сучасною економікою здійснюється як суспільством, так і приватними інститутами нібито з метою підвищення "соціального добробуту" народів, що завдяки "революції" у функціях буржуазної держави його економічна і соціальна діяльність може ліквідувати протиріччя капіталізму, забезпечити безкризисний розвиток економіки, високі і стійкі темпи її росту. У розгорнутій формі реформістський варіант теорії змішаної економіки, що спирається на буржуазні теорії, був розроблений правими лейбористськими ідеологами Э. Крослендом, Дж. Стрейчі (Великобританія), на думку яких після 2-ї світової війни відбувається трансформація капіталізму в зовсім іншу систему, характерними рисами якої в економічній області є: перехід керівної ролі від капіталістів до менеджерів, зростаюча економічна роль буржуазної держави, повна зайнятість і безупинне зростання виробництва.
Ці погляди знайшли відображення в заяві керівництва Лейбористської партії Великобританії (1957). Елементи соціалізму, на думку теоретиків лейборизму, представлені націоналізованим сектором, а також зв'язані зі здійсненням державою економічних і соціальних функцій і більш рівномірним розподілом "багатства і доходу". У цілому, на їх погляд, "змішана економіка", не будучи вже капіталістичною, не є ще соціалістичною.
Оскільки в умовах переходу до монополістичного капіталізму економічна роль держави зростала, то, на їх думку, економічна система капіталізму трансформувалася в нову систему, де є елементи і капіталізму і соціалізму. Проте цілісну теорію змішаної економіки вони не створили і не могли створити, оскільки на той час недостатньо проявилися ті явища і процеси, які послужили об'єктивною основою виникнення даної теорії
Цілісну теорію змішаної економіки розробив німецький економіст Вернер Зомбарт у 20-х роках XX століття. В працях "Соціалізм і соціальний рух", "Сучасний капіталізм" та деяких інших він ототожнював соціалізм з будь-якими формами державних підприємств. Оскільки в цей період відбулося переростання монополістичного капіталізму у державно-монополістичний, що характеризувалось значним зростанням державного сектору в капіталістичній економіці та посиленням втручання буржуазної держави в господарське життя, оскільки це дало підстави говорити про формування системи змішаної економіки.
«Наша економічна система, — пише П. Самуельсон, — це «змішана» система вільного підприємництва, економічний контроль в якій забезпечується з боку як суспільства, так і приватних інститутів». Про те, що сучасний капіталізм виступає як система змішаної економіки, пишуть й інші західні економісти: К. Макконнелл, С. Брю, С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмелензі.
Розрізняють три основних варіанти змішаної економіки: 1) консервативний, 2) ліберальний, 3) соціал-реформістський. Кожен з них має певні відмінності.
· Консервативний варіант змішаної економіки виступає за обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектору і ринкових важелів саморегулювання.
· Ліберальний варіант передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найважливішими представниками цієї моделі є відомі американські економісти Дж. Гелбрейт та Р. Хейлброннер.
· Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.
На думку відомого українського економіста С. Мочерного, змішана економіка — це модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу.
Ми вважаємо, що свідомий процес формування капіталізму зі змішаною економікою почався в західних країнах, в США з уведенням у дію реформістських положень, започаткованих «Новим курсом» американського президента Ф. Рузвельта в 1933 р. Теоретичне обґрунтування конкретного механізму функціонування капіталістичної змішаної економіки дано в праці англійського економіста Д. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.).
Змiшана економiчна система (ринково-державна) є промiжковою мiж чистою ринковою економiчною системою i командною економiчною системою. Уряд тут вiдiграє активну роль:
=> сприяє стабiлiзації i зростанню економiки;
=> забезпечує економiку деякими товарами i послугами, якi виробляютъся в недостатньому обсязi, або й зовсiм не постачаютъся ринковою системою;
=> модифiкує розподiл доходiв i ресурсiв тощо.
Крiм цього, в змiшаних економiчних системах функцiонують штучнi економiчнi органiзацiï у виглядi великих корпорацiй (монополiй) та профспiлок. Тобто, змiшана економiчна система є регульованою ринковою економiчною системою, де ринок, як форма органiзацiï суспiльного виробництва, контролюється i регулюється державою за допомогою адмiнiстративних економiчних заходiв, через якi держава забезпечує ефективнiсть, справедливiсть i стабiльнiсть (див. рис 1.1). Перехiднi економiчнi системи є рiзновидом змiшаноï, в перiод трансформацiï економiчноï системи з одного в iнший функцiональний чи функцiонально-iсторичний тип.
Структура змішаної економічної системи.
Змiшаною вважається економiка, у якiй i державнi, i приватнi рiшення визначають структуру розподiлу ресурсiв. Залежно вiд того, якi методи регулювання економiчних процесiв домiнують у нацiональнiй економiцi, змiшанi економiчнi системи подiляються на двi частини: ринково-державнi і державно-ринкові.
| Цінове регулювання |
| Ринкові механізми регулювання |
| Змішана економічна система
|
| Адміністративні механізми регулювання |
Рис. 1.1.
Ознаки змішаної економічної системи.
Структура кожноï нацiональноï змiшаноï економiчноï системи має два сектори: •
державний
i •
приватний
(див. рис.1.2.) .
У ринково-державних
змiшаних економiчних системах приватний сектор, представлений домогосподарствами та приватними пiдприємствами, є визначальним вiдносно державного. Поруч iз ринковим цiноутворенням iснує капiталiстичний спосiб розподiлу, що перєдбачає значну майнову нерiвнiсть у суспiльствi. Вiдсоток державноï власностi у соцiально-економiчнiй системi ринково-державноï змiшаноï економiки незначний, а може бути i повнiстю вiдсутнiй. Домiнує приватна власнiсть на фактори виробництва: iндивiдуальна та корпоративна. Державне регулювання економiки вiдбувається через податкову систему i зводиться до антимонопольноï дiяльностi, виробництва суспiльних благ тощо. Розподiл ресурсiв у галузi народного господарства значною мiрою визначається економiчними, а не адмiнiстративними законами. Макроекономiчне планування нацiоналъного виробництва з боку держави мiнiмальне, носить iвдикативний, рекомевдацiйний характер.
Другий тип змiшаних економiчних систем - державно-ринковi.
Цi системи мають дещо iншi особливостi. Адмiнiстративнi методи регулювання тут бiльш поширенi. Держава централiзовано впливає на врiвноваження сукупного попиту i пропозицiï, здiйснює перерозподiл доходiв з метою усунення надмiрних вiдмiнностей у рiвнi доходiв, корегує розподiл ресурсiв з метою змiн структури нацiонального продукту, активно регулює зовнiшньоекономiчнi вiдносини i валютний ринок, займається пiдприємницькою дiяльнiстю, тощо.
Рис. 1.1.
Структура змішаної економічної системи.
1.2
Умови
та причини
виникнення змішаної економіки.
Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки. П. Самуельсон стверджує, що з кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалось розширення економічних функцій держави. Посилюється взаємозв’язок, взаємодія приватного, акціонерного, державного секторів, розвивається державно-корпоративний або державно-монополістичний капіталізм як специфічна нова форма господарювання. Тому деякі вчені ототожнюють змішану економіку з державно-корпоративним або державно-монополістичним капіталізмом, а виникнення датують кінцем ХІХ або початком ХХ ст.
У перші десятиліття ХХ ст. необхідність державного втручання в економіку у формі регулювання і навіть планування обґрунтовують американські вчені Дж. Дьюї, У. К. Мітчелл, Дж. М. Кларк і особливо Дж. М. Кейнс. Так, У. Мітчелл вважав за необхідне створення спеціального державного органу індикативного планування, що приведе до утворення змішаної економіки в США, а Дж. Кларк умовою цього вважав виникнення економіки великих фірм з посиленням ролі уряду.
Інший підхід до розуміння змішаної економіки базувався на поєднанні, змішуванні принципів організації і господарювання двох систем: капіталістичної саморегульованої з принципами планомірності та соціалістичної з державним соціальним захистом. Американський учений С.Чейз наприкінці 30-х рр. запропонував у книзі «Тиранія слів» замість понять «капіталізм» і «соціалізм» ввести поняття «змішана економіка»
Після Другої світової війни цю теорію розвивають Е. Хансен, Л. Харріс, П.Самуельсон та ін. У всіх працях мова йде про поєднання систем, заснованих на приватній і суспільній власності, «чистого» капіталізму і соціалізму.
Відомо, що приватна власність реалізується завдяки ринковій конкурентній формі організації суспільного виробництва, а суспільна — завдяки планомірній організації виробництва. Але розвиток суспільного виробництва під впливом НТП визначає еволюцію приватної власності і, відповідно, ринкової форми організації. Вільний конкурентний ринок сприяє утворенню великих підприємств, корпорацій, монополії та олігополії. Виникають організація і планування на рівні первинних ланок (теорія «організованого» і «планового капіталізму») та можливість регулювання ринкових відносин монополіями. Корпоративна економіка вимагає у свою чергу посилення державного втручання в економічну діяльність шляхом координації, регулювання, індикативного планування суспільного виробництва. Організація суспільного виробництва стає «змішаною» конкурентно-планомірною.
Необхідно звернути увагу на те, що власність як економічна основа і визначальний елемент економічної системи не завжди визначає відповідну форму організації. Слід підкреслити, що «командна економіка», або «авторитарна», не тотожна «планомірно-організованій економіці», бо авторитарною вона може бути за будь-якої форми власності.
Причинами
виникнення змішаної економіки є: недосконалість і неспроможність ринкового механізму саморегулювання на основі дії природних законів і «невидимої руки» А.Смита та загострення соціально-економічних суперечностей, порушення економічної і соціальної стабільності розвитку економіки; необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах підвищення суспільного характеру продуктивних сил і економічно обумовленого одержавлення виробництва, розподілу, обміну і споживання; зростання ролі особистого фактора в суспільному виробництві в умовах НТР; необхідність збереження і захисту навколишнього середовища. Вирішення цих проблем визначило необхідність еволюції саморегульованого механізму в змішаний механізм господарювання, в якому зростають економічні, а потім і соціальні функції держави, яка починає активніше регулювати суспільне виробництво.
Виникнення і посилення державного регулювання капіталістичної економіки (від «регульованого ринку» до «регульованого капіталізму») стало історичною передумовою утворення і подальшого розвитку змішаної економіки. Економічне регулювання почало доповнюватися соціальним, соціалізацією ринкової економіки, відносин власності, а капіталізм почав поступово перетворюватись у змішану економічну систему.
Головні причини еволюції змішаної системи такі:
· Недосконалість і негативні соціально-економічні наслідки ринкової системи саморегулювання (безробіття,бідність і соціальна нерівність, економічна і соціальна нестабільність, економічні кризи і т. д.);
· Зростання монополізації виробництва, капіталу і ринку, що порушує відносини економічної свободи і вільної конкуренції, еквівалентного обміну і справедливого розподілу життєвих благ у суспільстві, веде до загострення приватних, групових і суспільних інтересів; приватна монополія визначає виникнення державної монополії;
· Зростання суспільних потреб у товарах і послугах колективного користування (оборона, транспорт, освіта, наука, зв’язок та ін.), виробництво яких не стимулює ринковий механізм, ринок;
· Необхідність збереження невідтворюваних ресурсів, захисту навколишнього середовища, раціонального використання загальнолюдських ресурсів, державного захисту недостатньо інформованих споживачів про якість товарів, терміни вживання тощо;
· Необхідність перерозподілу доходів з метою задоволення соціальних потреб і соціального захисту населення, що живе за межею бідності;
· Розвиток колективних і державної форм власності, які містять у собі формальний засіб, матеріальні умови розвитку нових укладів і переходу капіталізму в нову соціально-економічну систему (формацію, цивілізацію).
· Соціалізація ринкової економіки в умовах змішаної форми її організації, національні особливості розвитку країн визначаються особливостями економічної та соціальної політики уряду, яка залежить від певної політичної його орієнтації і відповідної теоретичної моделі розвитку національної економіки.
РОЗДІЛ 2
Особливості та моделі змішаної економіки
2.1
Особливості змішаної економіки країн, що розвиваються
На думку німецького економіста В. Ойкена історія знає два ідеальних типи економічних систем: вільне ринкове господарство, де зв'язок між господарствами здійснюється через ринок, і центрально кероване господарство, в якому окремі підприємства підпорядковані єдиному керівному центру. Обидва типи господарств існували та існують в усіх історичних епохах, але їх поєднання в кожній епосі різне.
Іншими словами, якщо дотримуватись думки В. Ойкена та класифікації економічних систем авторами й прихильниками теорії змішаної економіки, то економіку країн, що розвиваються тобто економіку переважної більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки, слід вважати змішаною. І це в той час, коли на початку отримання національної незалежності в цих країнах панувала відстала, переважно докапіталістична, структура господарства, застосовувалися примітивна техніка і технологія, натуральне господарство та архаїчні форми виробництва Все це зумовлювало вкрай низьку продуктивність праці. Навіть, сьогодні в них рівень продуктивності праці в промисловості у 5-7 разів, а в сільському господарстві 20-25 разів нижчий, ніж у промислово розвинутих капіталістичних країнах.
Формування нинішніх економічних систем країнами, що розвиваються, розпочалося практично після отримання ними політичної незалежності) тобто після того, як в результаті кризи, розпаду і краху колоніальної системи імперіалізму в історично короткий строк перестали існувати британська, французька, голландська та португальська колоніальні імперії. Якщо в 1945 році на колонії припадало майже 30 % території та населення земної кулі, то в 1975 році, коли рухнула остання велика колоніальна імперія (португальська), під колоніальним гнобленням залишилося лише 1 % території та 0,5% населення світу. (На місці колишніх колоній виникло понад 100 нових держав, перед якими постало завдання створити умови для формування економічних систем, які забезпечили б реальну економічну незалежність. Адже після отримання політичної незалежності ці умови тривалий час залишалися вкрай несприятливими, оскільки молоді національні держави не знищили основ економічного гніту, не подолали політичного й ідеологічного впливу колишніх метрополій, не розв'язали важливих національно-визвольних задач, об'єктивно поставлених всім ходом історичного розвитку. Економічна залежність більшості молодих національних держав від колишніх метрополій була зумовлена головним чином двома групами факторів:
1) Вкрай низьким рівнем економічного розвитку спричиненим примітивним ступенем зрілості продуктивних сил, однобічною структурою господарства, спрямованою на забезпечення потреб метрополій у сировині, багатоукладністю, переважно натуральним виробництвом, рабовласницькими, феодальними та напівфеодальними формами експлуатації трудящого населення;
2) Панівними позиціями колишніх метрополій у світовому капіталістичному господарстві, адже вони (колишні метрополії) намагалися не допустити молоді держави на ринки товарів, послуг, інвестицій, сучасних засобів виробництва, науково-технічних знань і досвіду - усього того, без чого неможливо подолати економічну відсталість і добитися економічної незалежності. Причому якщо перша група факторів була наслідком колоніальної залежності до отримання політичної свободи, то друга група - наслідок політики неоколоніалізму політики, спрямованої на економічну, політичну, ідеологічну, військову і іншу експлуатацію молодих національних держав колоніальними метрополіями. Призначення неоколоніалізму полягає в тому, щоб утримувати колишні колонії в економічній відсталості та залежному, нерівноправному становищі у світовому капіталістичному господарстві.Для цього використовуються головним чином наступні методи.
По-перше, вивіз монополістичного капіталу в країни, що розвиваються. Його здійснюють як імперіалістичні держави, так і приватні монополії. Держава вивозить капітал у формі допомоги та позик. Надаючи допомогу країнам, що розвиваються, розвинуті держави ставлять перед собою певну мету, а саме: утримати молоді національні держави у світовому капіталістичному господарстві, стимулювати іх розвиток по шляху капіталізму. Надання позик молодим національним державам, крім того, що воно, як правило має цільовий характер і обумовлює купівлю в краши-кредитора певних товарів чи послуг, здебільшого також ставиться в залежність від дотримання ними тих чи інших політичних умов. Вивіз приватномонополістичного капіталу в молоді національні держави хоча в порівнянні з державним в меншій мірі регламентує сфери його застосування і не так відкрито диктує політичні вимоги, проте держава сповна використовує наявні у приватних експортерів капіталу економічні, політичні, а інколи і військові важелі як знаряддя неоколоніалізму.Відносно самостійною і часто вживаною формою проникнення приватномонополістичного капіталу в країни, що розвиваються, виступає створення дочірніх підприємств транснаціональних корпорацій. Залучаючи до участі в дочірніх підприємствах національну буржуазію країн, що розвиваються, монополії таким чином мають можливість формувати своїх прихильників у середовищі національної економічної еліти.
По-друге, важливим методом неоколоніалізму виступає світовий капіталістичний ринок і пануючі на ньому монопольні ціни. Країни, що розвиваються, змушені переважну частину свого експорту реалізовувати за низькими монопольними цінами, а купувати товари за монопольно високими цінами. За підрахунками вчених, країни Азії, Африки та Латинської Америки в результаті нееквівалентного обміну одразу після отримання незалежності щороку втрачали понад 2 млрд. долар.
По-третє, іноземний монополістичний капітал всіляко підтримував консервативні групи національної буржуазії та Державної бюрократії, які виступали проти радикальних соціально-економічних перетворень. Причому ця підтримка здійснювалася не тільки економічними або політичними методами. Досить часто іноземні держави та монополії провокували, організовували, підтримували військові перевороти, в результаті яких до влада приходили реакційні, антидемократичні режими.
Всі ці методи неоколоніалізму в кінцевому рахунку призводили до того, що:
- Значна частка національного доходу молодих національних держав переходила в руки колишніх метрополій. Причому траплялися випадки, коли ця частка була більшою, ніж нові надходження від іноземних держав;
- Поглиблювалася колоніальна структура економіки і диспропорціональний розвиток галузей виробництва, оскільки іноземний капітал, передусім той, що надходив у формі прямих інвестицій, вкладався в галузі, що характеризували економіку молодих національних держав як сировинний придаток економіки колишніх метрополій;
- Іноземний капітал протидіяв розвитку прогресивних тенденцій в економіці, зокрема усуспільненню засобів виробництва, в тому числі і формуванню державного сектора в національних господарствах молодих країн.
Ці та інші несприятливі для формування більш прогресивних економічних систем умови не могли зникнути самі по собі. їх потрібно було крок за кроком долати шляхом здійснення соціально-економічних перетворень. Хоча ці останні в силу певних причин в різних країнах були різними за строками, формами, методами та глибиною, проте в них можна віднайти багато чого спільного. Таким спільним є: формування державного сектору економіки, здійснення індустріалізації, реформування сільського господарства, розв'язання соціальних проблем.
Формування державного сектора в економіці країн, що розвиваються здійснювалося трьома шляхами:
- шляхом націоналізації власності іноземних монополій. Молоді національні країни в першу чергу націоналізували велику промисловість, електростанції, зв'язок, транспорт, банки і цим отримали дійові важелі впливу на економічний розвиток. Вкупі із такими засобами обмеження та контролю за діяльністю іноземного монополістичного капіталу, як податкова, митна і валютна політика, ліцензування, створення підприємств, укладання концесійних угод тощо, націоналізована власність забезпечувала урядам молодих національних країн можливість ефективного впливу на процес суспільного відтворення;
- шляхом будівництва нових підприємств за рахунок коштів державного бюджету. Це головним чином великі об'єкти видобувної та обробної промисловості, енергетики;
- шляхом створення спільних з іноземними компаніями підприємств та придбання контрольних пакетів акцій в дочірніх підприємствах іноземних компаній.
В результаті всіх названих заходів в країнах, що розвиваються, питома вага державного сектора економіки становить сьогодні 60-85 %. А це дозволяє урядам не тільки більш ефективно контролювати стан справ в економіці але й розвивати її цілеспрямовано, виходячи з національних інтересів.
Одним із таких інтересів виступає індустріалізація, тобто піднесення ролі промисловості в народному господарстві, модернізація існуючих і створення нових промислових підприємств, переведення всіх інших галузей (передусім сільського господарства) на сучасну технічну основу. І хоча сьогодні країни, що розвиваються, мають різний рівень індустріального розвитку, всі вони після здобуття незалежності стали більш індустріальними. Серед них навіть появилися так звані нові індустріальні країни. За рівнем економічного розвитку країни, що розвиваються, прийнято поділяти на такі групи:
- Нові індустріальні країни, що постійно вдосконалюють своє виробництво, впроваджують нові технології, виробляють конкурентоспроможні товари і цим тіснять на світовому ринку промислово розвинуті капіталістичні держави. Це передусім країни Південно-Східної Азії: Південна Корея, Гонконг, Сингапур, Тайвань, Малайзія, Тайланд, Індонезія, та Латинської Америки: Аргентина, Бразилія;
- Краши-експортери енергоресурсів з активним платіжним балансом і високим доходом на душу населення, великим природно-ресурсним потенціалом і важливою роллю на капіталістичному ринку енергетичної сировини. До цієї групи відносяться Бруней, Ірак; Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Бахрейн і ін.;
- Чисті експортери енергоресурсів, але з переважно пасивним платіжним балансом та середнім доходом на душу населення (1000 дол. США). Це передусім Алжир, Болівія, Венесуела, Габон, Єгипет, Камерун, Конго, Перу, Сірійська Арабська Республіка, Туніс, Еквадор, Гватемала, Парагвай і ін.;
- Країни з великими територіями і населенням, могутнім природно-ресурсним потенціалом, але низьким рівнем ВВП на душу населення (300 дол. США). До цієї групи відносяться Індія, Пакистан і ін.;
- Найменш розвинуті країни, так звані країни четвертого світу, в яких виробляється 100-120 дол. ВВП з розрахунку на душу населення і мають гострі соціальні проблеми. До них відносять більшість країн Африки, деякі країни Азії (Бангладеш, Шрі-Ланка, Афганістан, Непал, Йемен), низку країн Латинської Америки (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа, Санто-Домінго і ін.). Таких країн близько 60, і всі вони наштовхуються на серйозні труднощі, породжені не тільки обмеженістю фонду нагромадження, але й вузькістю внутрішнього ринку, низьким рівнем професійної підготовки кадрів, відносно вагомими залишками докапіталістичних укладів, особливо в сільському господарстві.
Соціально-економічні перетворення в країнах, що розвиваються, включають в себе радикальне реформування сільського господарства на користь селян. Необхідність у реформах зумовлена, по-перше, тим, що молоді національні держави, будучи аграрними, як правило, не могли, а окремі з них і сьогодні не можуть, забезпечити себе продуктами харчування. По-друге, потреба здійснити аграрні перетворення зумовлена пануванням в сільському господарстві докапіталістичних виробничих відносин, які гальмують розвиток продуктивних сил не тільки на селі, але й в масштабі всього суспільства.
Справа в тому, що у переважній більшості молодих національних країн у сільському господарстві збереглися міцні позиції общинного укладу. Причому в окремих з них, передусім в Африканських країнах, він виступав у родоській племінній формі. Базуючись на общинній власності і натуральному господарстві, цей уклад не міг забезпечити потреби населення у продовольстві. Якщо його не реформувати, то він довго еволюціонуватиме або в напрямі дрібнотоварного укладу, який базується на приватній власності та особистій праці безпосередніх виробників, або в напрямі феодального чи напівфеодального укладу, що базується на феодальній власності і різноманітних формах докапіталістичної ренти. Цим архаїчним укладам відповідали такі ж архаїчні класи, які слід було переконати, мобілізувати, організувати на прогресивні перетворення, в тому числі на подолання панування в цих країнах іноземних аграрних компаній.
Аграрні перетворення, таким чином, включали в себе заходи антифеодального та антимонополістичного спрямування. В результаті їх здійснення підривалося феодальне землеволодіння, націоналізувалися або ставилися під контроль іноземні аграрні фірми. В багатьох країнах в ході аграрних реформ всіляко стимулювалося створення кооперативних підприємств, а також перетворення націоналізованих господарств іноземних колоністів і місцевих землевласників у державні на зразок колишніх наших радгоспів.
Уряди молодих національних держав беруть на себе відповідальність за зростання темпів виробництва, прогресивні зміни в галузевій структурі, індустріалізацію, проведення радик
Причому в ряді країн соціально-економічні перетворення були настільки глибокими, що дали підстави їх керівництву говорити про некапіталістичний шлях розвитку - шлях соціалістичної орієнтації". Щоправда, вибору, а ще більше реалізації цього шляху активно протидіяли і протидіють сьогодні колишні метрополії, іноземний капітал і так звана компрадорська буржуазія. Вони намагаються за будь-яких обставин зберегти країни, що розвиваються, в рамках світової капіталістичної системи господарства Як визнавав ще в кінці 60-х років відомий американський економіст Г.Кан, приклад соціалістичних країн може стати звабливим для країн, що розвиваються, оскільки він демонструє окремі переваги соціалістичного шляху розвитку. Інший американський економіст У. Ростоу навіть застерігав, що для капіталізму є небезпечним соціалістичний метод господарювання, оскільки дозволяє у гранично короткий строк перевести країну з відсталої у передову. А це означало б втрату колишніми метрополіями можливості експлуатувати країни, що розвиваються.
Не слід ототожнювати країни соціалістичної орієнтації з країнами, що здійснюють перехід від докапіталістичних укладів до соціалізму. В перших з них на відміну від других відсутні соціалістичні перетворення. В них швидко формуються капіталістичні виробничі відносини, діють економічні закони капіталізму і докапіталістичних економічних укладів, країни об'єктивно тяготіють до світової капіталістичної системи господарства, але зміст їхніх соціально-економічних перетворень може послужити передумовою для поступового вступу у перехідний період від докапіталістичних або незрілих капіталістичних відносин до соціалізму.
Перехід цих країн до соціалізму від докапіталістичних форм виробництва в певній мірі може стимулюватися тим, що історія вже знає подібні переходи. Скажімо, народи районів Середньої Азії, окремих районів Закавказзя та Крайньої Півночі при всебічній підтримці Радянської Росії змогли включитися у перехідний період від феодальних відносин до соціалізму, обминувши капіталізм. При допомозі Радянського Союзу стала на шлях побудови соціалізму, обминувши капіталізм Монгольська Народна Республіка. Всі вони в короткі строки ліквідували історичну відсталість і досягли відносно великих успіхів у соціально-економічному розвитку.
Щоправда, в сучасних умовах у зв'яжу з відновленням капіталістичних відносин на теренах колишнього СРСР і колишніх соціалістичних країн Східної Європи можливості світової соціалістичної системи господарства щодо надання допомоги країнам соціалістичної орієнтації значно скоротилися. Цим останнім доводиться розрахувати головним чином на свої власні сили і набутий людством досвід.
2.2
Моделі змішаної економіки
- Німецька модель «змішаної економіки»
Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).
«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.
Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:
— створення альтернативної щодо капіталу влади;
— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;
—оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;
— створення системи самоконтролю;
— запобігання зловживанням економічною владою.
Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.
За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.
Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:
— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;
— державна власність, державний сектор, державні підприємства;
— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).
Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.
Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.
Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.
Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.
Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:
— створення умов для виникнення економічної контрвлади;
— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);
— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макро-економічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.
Соціальна політика держави розглядається як могутній інститу-ціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.
Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).
Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 pp. (Ман-геймський з'їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непрямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсі-анську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.
Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («макрорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це «глобальною економічною політикою»).
«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому господарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.
Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформування. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.
У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.
- Австрійська модель «змішаної економіки»
На відміну від соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоретично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі «змішаної економіки». Ідею націоналізації виробництва, як необхідну умову побудови соціальне справедливого суспільства, було реалізовано негайно після виведення окупаційних військ.
У повоєнні роки в Австрії сформувався найпотужніший у Західній Європі державний сектор, який став основою австрійської промислової структури, визначав структурну політику, протистояв проникненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, керованим державою.
Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на користь приватного сектора. З ним зв'язана ідея планового індикативного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.
Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націоналізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов вилучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підприємництва.
Ідею демократизації управління в приватному секторі було законодавче зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування сильних профспілок, які мали регулювати відносини у приватному виробництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнерства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на загальнонаціональному рівні.
У 1966—1970 pp. соціалістична партія Австрії перебувала в опозиції, оскільки економічну політику уряду визначала коаліція партій. У цей період провадився курс на послаблення державного управління та протекціонізму, реприватизацію націоналізованої власності у формі акціонування, створення підприємств з участю іноземного капіталу. Наслідком економічних трансформацій неоліберальної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку. Більше того, узаконюється концентрація і централізація (фактично монополізація) капіталів державних підприємств.
На сучасному етапі австрійська модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель «шведського соціалізму».
- Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки»
Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.
Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв'язку стають державними. Наприкінці 70-х pp. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи змішаної економіки».
Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне — щодо корпорацій.
Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.
Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.
У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.
- Скандинавська модель «змішаної економіки»
Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.
Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.
Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.
Соціалізація суспільства в Швеції пов'язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обгрунтованими і здійснюються в раціональних формах.
Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:
—досягнення повної економічної демократії;
—збільшення обсягів суспільного виробництва;
— забезпечення повної зайнятості;
— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.
Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».
Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.
Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств. Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв'язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади.
Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.
Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).
Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.
- Французький варіант «змішаної економіки»
Французький варіант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об'єктивно-обумовленим процесом.
Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:
— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;
— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;
— підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку. У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.
У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.
РОЗДІЛ 3
Проблеми соціальної орієнтації змішаної економіки
Як зазначають автори і прихильники системи змішаної економіки, державне регулювання в соціально-економічній сфері покликане захистити населення від бідності, підвищити його добробут і компенсувати витрати, на які багато людей ідуть в інтересах суспільства (витрати на виховання дітей, отримання освіти, догляд за престарілими тощо). З цією метою держава розробляє систему заходів, які передбачають: захист рівня життя шляхом застосування різних форм компенсації від зростання цін та проведення індексації основних доходів; надання допомоги найбіднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування; встановлення мінімальної заробітної плати; розвиток освіти і охорони здоров'я; захист навколишнього середовища; підготовка і перепідготовка кадрів.
Найважливішим елементом у системі соціального захисту населення в умовах змішаної економіки є соціальне страхування, до складу якого входять пенсійне та медичне страхування і страхування від нещасних випадків та від безробіття. Пенсійне і медичне страхування здійснюється, як правило, шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У Швеціі соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави.
В країнах змішаної економіки важливими складовими політики зайнятості виступає виплата допомоги по безробіттю, система професійної перекваліфікації та працевлаштування, створення додаткових робочих місць, регулювання зайнятості осіб, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці. Допомога по безробіттю надасться зі спеціальних страхових фондів у розмірі 50-75% середнього заробітку за останній час протягом певного періоду. По закінченню цього строку в багатьох країнах надається державна допомога в меншому розмірі і, як правило, на основі індивідуального визначення потреб. Одержання допомоги по безробіттю здійснюється за певних умов: сплати внесків до страхового фонду, трудового статусу, періоду чекання, фізичної придатності до праці, реєстрації на біржі праці і ін. При відсутності встановлених умов допомога не виплачується, а отже безробітні залишаються без засобів до існування.
Інакше кажучи, наявна система страхування від безробіття не усуває ні самого безробіття, ні соціальних проблем, які спіткають безробітних. Справа в тому, що в умовах змішаної економіки, так само, як і при капіталізмі вільної конкуренції, діє капіталістичний закон народонаселення, суть якого, як відомо, полягає в тому, що робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим зростаючих розмірах само виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням. В системі змішаної економіки, як і в будь-якому капіталістичному суспільстві, існують три форми безробіття: плинне, яке характеризується періодичною зайнятістю, що набуває поширення в періоди спаду виробництва; приховане (аграрне), яке виникає в результаті розорення дрібних фермерів і неможливості усіх їх знайти роботу; застійне, яке характеризується тривалою відсутністю роботи.
В сучасних умовах в країнах змішаної економіки серед безробітних є чимало інженерно-технічних працівників, службовців, кваліфікованих робітників Досить високий процент безробітних серед жінок та молоді.
Зрозуміло, що відсутність роботи і допомоги по безробіттю породжують проблему бідності. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у вигляді життєвого (фізіологічного) мінімуму та соціального мінімуму. Перший відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб та основних послуг. Другий включає задоволення не тільки фізіологічних потреб, а й духовних і соціальних запитів.
Серед проблем соціального захисту населення країн змішаної економіки досить рельєфно проступають проблеми освіти та охорони здоров'я. Справа в тому, що в більшості цих країн переважає платна освіта і медична допомога. Причому плата є настільки високою, що навіть не кожний працюючий може дозволити собі навчання своїх дітей у престижному навчальному закладі чи належне лікування у разі хвороби. Але не всі працюють і не всі одержують допомогу по безробіттю. Тому й не кожен може навчатися і лікуватися.
Важливою проблемою, з якою стикаються суспільства змішаної економіки, є проблема якості навколишнього середовища та якості товарів народного споживання. В гонитві за високими прибутками виробники досить часто порушують екологічне законодавство, забруднюючи навколишнє середовище. Як визнають самі західні вчені, підприємства готові оплачувати негативні наслідки свого господарювання, замість того, щоб оплачувати заходи по і недопущенню.
Це саме стосується і товарів народного споживання. Досить часто вони виявляються не тільки низької якості, а й шкідливим небезпечними для здоров'я людей.
Раніше зазначалося, що однією із цілей державного регулювання, в умовах змішаної економіки є скорочення розриву в доходах членів суспільства. В Японії, наприклад, розрив між доходами найбагатших і найбідніших є найменшим. Проте в багатьох країнах, незважаючи на певні заходи щодо соціального захисту найбідніших верств населення, зберігається істотний розрив між доходами багатих і бідних.
Отже, систему змішаної економіки слід розглядати не як еклектичне поєднання капіталістичних і соціалістичних форм, а як об'єктивно зумовлений та історично закономірний етап еволюції ринкових відносин в напрямі соціалізації.
ВИСНОВКИ
В результаті проведених досліджень зробимо наступні висновки.
Зм
i
шаною
вважається функцiональний тип економiчних систем, у якому приватнi та державнi рiшення впливають на структуру виробництва, обмiну та розподiлу ресурсiв, продуктiв та доходiв мiж суб'єктами економiки. Домiнування адмiністративного чи ринкового механiзму регулювання зумовлює типологізацiю змiшаних економiчних систем на ринково-державнi та державно-ринковi. Визначальною рисою ринково-державних змiшаних економiчних систем є активне державне регулювання ринкових вiдносин, а для державно-ринкових властиве становлення ринкових вiдносин та поступове усунення централiзованих.
Структура
змiшаноï економiчноï системи охоплює державний та приватний сектори. У державному секторi здiйсшоється виробницгво суспiльних i квазiсуспiльних благ i послуг, держава закуповує товари та послуги та проводить трансфертнi платежi. Приватний сектор змiшаноï економiчноï системи складається з домогосподарств та пiдприємств. Домогосподарства забезпечують, приватнi фiрми необхiдними для виробництва економiчними ресурсами, а пiдприємства, в свою чергу, пропонують домогосподарствам споживчi блага i послуги iндивiдуального порядку. Актом обмiну у першому випадку виступає - ринок ресурсiв, а в другому - ринок продуктiв.
Змiшана економiчна система є основою соцiалъно-полiтичноï системи.
Поєднання iснуючих iнститутiв власностi на ресурси та механiзмiв регулювання дає можливостi по-рiзному класифiкувати такi соцiально-полiтичнi системи: змiшаний капiталiзм, соцiальна ринкова економiка, ринковий соцiалiзм тощо. Загалом видiляють два типи змiшаних економiчних систем: капiталiзм з елементами соцiалiзацiï та соцiалiзм з елементами капiталiзацiï. До другого типу можна вiднести i перехiдну економiчну систему Украïни.
Нац
i
оналъну економ
i
чну систему Украïни на сучасному етап
i
трансформац
i
ï можна визначити як пєрех
i
дну в
i
д адм
i
н
i
стративноï до зм
i
шаноï державно-ринковоï
з послабленням iмперативного планування i сгановлення натомiсть децентралiзованих елементiв iндикативного планування, а також як перехiдну вiд соцiалiстичноï до так званоï соцiально орiєнтованоï ринковоï капiталiстичноï економiчноï системи, заснованоï на системi державного регулювання, яка приносить у ринковi стихiйнi сили спонукання до економiчноï активностi, якостi, системностi, цілеспрямованостi та гуманності.
Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.
По-перше, система господарювання вирішує проблему задоволення потреб, і цьому сприяють різні моделі, у рамках яких є можливість успішно вирішувати цю проблему. Їхнє вивчення дозволяє створити прийнятну для кожної країни модель розвитку.
По-друге, сучасна економіка будь-якої країни є ринкової. Ринок - найбільша цінність, створена людством, і йому немає заміни. Що стосується держави, те його втручання в економіку бажано, але тільки у визначених рамках, обкреслених ринком. Пошук цих рамок, практичні ради, що випливають з цих вишукувань дають широке поле діяльності для досліджень.
По-третє, у даний час велика увага вчених залучає інституціональні аспекти економічних систем. Інституціоналізм вивчає поводження індивіда і діяльність людських інститутів (домогосподарств, фірм, корпорацій, профспілок, державних організацій і ін.). Саме рух інститутів і є чинником змін.
Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.
СПИСКИ ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Абалкин Л. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики /Вопросы экономики. -1997. –№6. –С.4-12.
2. Базилевич В.Д. Економiчна теорiя: Полiтекономiя: — К.: Знання, 2006. — 631 с. I8В№66-346-198-5
3. Грабинсъкий I.М. Сучаснi економiчнi системи: Навчальний посiбник. - Львiв: Iнтереко, 1997. - 176с.
4. Злупко С.М. Об'єктивнi передумови i нацiональнi особливостi формування украïнськоï економiчноï системи // Розбудова держави. - 1996. - №6. - С.43-49.
5. Кэмпбэлл Р. Макконнелл, Стэнли Л. Брю. Экономикс: принципы, проблемы, политика. 6. Климко Г. Н., Нестеренко В. П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник. — К.: Вища школа, 2002. — 743 с.
7. Корнаи Я. Тенденции постсоциалистического развития: общий обзор // Вопросы экономики. -1996. –№1. - С.5-17.
8/ Мочерний С. В. Економічна теорія. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 640 с.
9. Палкiн Ю. Соцiально-економiчна справедливiсть в умовах ринку // Економiка Украïни. -1997. - №10. - С.22-30.
10. Платонов Е. Экономические системы и их трансформация. МЭиМО, 1998, № 7, С. 30-40.
11. Рузавин Г. Самоорганизация как основа эволюции экономических систем // Вопросы экономики. -1996. - №3. - С. 103-115.
12. Ясин Е. Функции государства в рыночной экономике // Вопросы экономики. -1997. –№6.-С.13-22.