Роздержавлення та приватизація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З державного регулювання економіки

на тему:

“ Макроекономічні фактори забезпечення ефективних процесів роздержавлення та приватизації
”

Чугу Михайла

ЕП -21

ВТЕІ КНТЕУ

Вінниця 2001

ЗМІСТ

1.Державне управління процесами приватизації.......................................... 3

2.Порівняльна характеристика механізмів приватизації інших країн......... 3

3.Управління процесами приватизації в Україні. Способи приватизації..... 5

4.Державна підтримка малого підприємництва............................................ 7

5.Використана література............................................................................ 10

Державне управління процесами приватизації

Одним з елементів економічної політики і однією з найваж­ливіших функцій держави у період переходу до ринку є зміна еко­номічної структури - створення структури змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержав­лення і приватизацію. Поняття роздержавлення і приватизація не ідентичні. Роздержавлення - глибший процес, його метою є при­скорене створення потрібних для повноцінної ринкової економі­ки різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності, ліквіда­ція майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо), комерціаліза­цію діяльності державних підприємств (запровадження принци­пу самостійного господарювання); демонополізацію виробницт­ва і розвиток конкуренції; приватизацію державної власності, тоб­то її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та ін.).

Зміну форми державної власності провадять через комерціа­лізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжуєть­ся зняттям підприємств з державного фінансування і переведен­ням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Порівняльна характеристика механізмів приватизації інших країн

Приватизацію у країнах з ринковою економікою вели з ме­тою розвитку підприємництва. Вона відбувалася за умов сталих ринкових відносин, була орієнтована на вільні грошові кошти гро­мадян, мала локальний характер; відмінними були лише форми, способи і темпи приватизації.

Найповільнішою приватизація була у Великобританії. Голов­ною її формою тут став продаж державних підприємств, який вели переважно двома методами: публічним (відкритим) з обов'язко­вим перетворенням підприємств у відкриті акціонерні товариства і приватним (закритим) без зміни його юридичної форми. У випадку публічного продажу для працівників приватизованого підприємства були передбачені деякі пільги. Продаж підприємств супроводжувався збереженням або створенням нових механізмів регулювання. Уряд резервував так звану золоту акцію, що давала змогу контролювати нові компанії. Процес приватизації у Великобританії відбувався не лише на національному, а й на регіональному рівнях, тому важливими об'єктами приватизації були житло та муніципальні підприємства.

У Японії приватизацію, розпочату 1985 р., провадили шля­хом перетворення: державних корпорацій у санкціоновані юри­дичні особи з приватним володінням (санкціоновані компанії); державних компаній в акціонерні з наступним продажем части­ни акцій приватним власникам (спеціальні компанії); держав­них або державно-приватних корпорацій у приватні (повна при­ватизація).

Процес приватизації в США відбувався у вигляді передачі приватної власності (повністю або частково) трудовим колекти­вам.

Програма з формування власності працівників ESOP, прийнята конгресом США 1974 р., довела свою високу ефективність. Керівники компаній, які мали працівників-власників, що брали участь в управлінні компанії, домоглися високих результатів виробництва, високої якості продукції та оцінок споживачів. Закла­дену у програмах ESOP концепцію застосовують нині більше, ніж у 50 країнах світу. У багатьох випадках вона стала складовим еле­ментом денаціоналізації.

У Франції розпочату у 80-х роках приватизацію розгорнули, як пріоритетний напрям економічної політики держави. У її про­цесі головну роль відводили не приватним, а юридичним особам, що дало змогу організувати шляхом переговорів групу стабіль­них акціонерів - "тверде ядро". Акціонери "твердого ядра", які володіють 15-30% капіталу, забезпечують стабільність управлін­ня, тобто реальний контроль над діяльністю підприємства. Інша частина капіталу розділена між індивідуальними акціонерами.Тому основою економічної структури приватизації у Франції є самоконтроль, перехресна участь і розподіл капіталу.

Отже, приватизація у країнах з ринковою економікою набула таких форм: продаж державних підприємств приватним юридич­ним і фізичним особам, рекапіталізація державних підприємств за участю приватних інвесторів, продаж частини акцій підприємств, які є власністю держави або вона їх контролює; про­даж акцій приватних компаній їхнім працівникам.

У нових індустріальних країнах, наприклад, у Південній Ко­реї, можна визначити п'ять головних напрямів приватизації:

1) уряд, створивши підприємство, надає змогу приватному секто­ру керувати ним; 2) підприємство або його частину продають одній або кільком юридичним особам (наприклад, через аукціон); 3) акції державного підприємства частково продають приватним особам;4) державне підприємство ліквідують, у результаті чого є доступ у галузь приватним фірмам; 5) проводять опосередковану прива­тизацію через пільги у кредитуванні й оподаткуванні приватним особам.

Приватизація у країнах Східної Європи, досвід якої має для України найвагоміше значення, відбувалася у двох напрямах: по-перше, через передачу державної власності у приватні руки і, по-друге, через розвиток і виникнення приватного сектора на власній базі. Особливість такої приватизації полягає в тому, що вона відбу­вається не у ринковому середовищі, а за умов державного моно­полізму, який поступово демонтують. Характерним для країн Східної Європи є те, що для приватизації у них були створені спе­ціальні органи впливу на цей процес: у Польщі - Міністерство з перетворення форм власності, у Румунії- Національне агентство з приватизації, у Чехо-Словаччині (нині Чехії і Словаччині) - Фе­деральне міністерство у справах національного майна і привати­зації, в Угорщині - Державне майнове агентство, в Болгарії — Агентство з приватизації, у східних землях ФРН - Опікунське уп­равління державною власністю.

Незважаючи на такі спільні проблеми, як потреба робити ве­ликі капітальні вкладення у трансформовані підприємства, недостатність доходів населення, спричинена низьким рівнем життя, приватизацію у країнах Східної Європи також розрізняють за тем­пами, формами і способами.

В Угорщині приватизація відбувалася за трьома напрямами: з ініціативи Агентства державного майна ("згори"); з ініціативи самих державних підприємств; з ініціативи потенціальних інвес­торів та власників. Хід приватизації "згори" підприємств сфери обслуговування і внутрішньої торгівлі ("мала" приватизація) ре­гулює закон, згідно з яким передбачено обов'язкове переведення протягом двох років у приватну власність усіх орендних і договір­них підприємств. Механізми приватизації різні - це відкритий кон­курс або реалізація акцій через фондову біржу, збільшення ос­новного капіталу.

Процес приватизації за ініціативою підприємств контролює Агентство державного майна, яке затверджує або відхиляє пропонований підприємством приватизаційний проект. Найпоши­реніше роздержавлення за "зовнішньою" ініціативою, коли вітчиз­няні та іноземні підприємці звертаються з пропозиціями щодо придбання державних підприємств у повну або часткову власність.

Програму приватизації у Польщі планували на п'ять років. Підприємства, які підлягали приватизації, були розділені на дві кате­горії: перша - великі, друга - малі і середні (у сфері послуг, торгівлі і промисловості). Підприємства першої групи спочатку комерціа­лізували, але їхнім власником - як єдиним акціонером - залишається скарбниця. У ході приватизації 60% акцій державної власності пе­реходить до інвестиційних компаній, 10% безоплатно отримують працівники приватизованих підприємств, 30% залишається у дер­жавній скарбниці для реформи соціального страхування. Дорослі громадяни отримали право на частку державного майна у вигляді бон.

Приватизацію малих і середніх підприємств ведуть: шляхом перетворення їх на громадські підприємства, власниками акцій яких стають фізичні особи і приватні польські або іноземні ком­панії; шляхом ліквідації підприємств, які мають незадовільні еко­номічні результати діяльності (повного продажу або продажу де­якої частки майна).

У Чехо-Словаччині приватизація відбувалася також у двох формах - "малій" та "великій". Об'єктом "малої" приватизації ста­ла сфера обслуговування. У цьому випадку основні та обігові фон­ди продавали колективам через аукціони. "Велику" приватизацію проводили на засадах використання купонів.

Приватизація у колишній НДР - завдяки злиттю з економі­кою ФРН - відбувалася досить інтенсивно, що дало змогу ліквіду­вати низку підприємств-банкрутів, зберегти кілька сот тисяч ро­бочих місць, а також створити нові на приватизованих підприєм­ствах. Досвід цієї країни свідчить: гарантом успішного ходу при­ватизації є формування правової бази і державних структур, по­трібних для її проведення.

Управління процесами приватизації в Україні. Способи приватизації

Процеси приватизації в Україні контролює держава. Голов­ним виконавчим органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України.

У 1994 р. було прийнято рішення про створення єдиної сис­теми органів приватизації. Зокрема, регіональні відділення Фон­ду в областях і органи приватизації областей були об'єднані й пе­ретворені у регіональні відділення Фонду. На рівні районів і міських підрозділів органів приватизації були створені представ­ництва Фонду в районах і містах. Це дало змогу вести єдину дер­жавну політику приватизації на всій території України. Одночас­но з формуванням структури ФДМ України, його регіональних відділень та представництв з'ясовували функції і завдання органів державного управління процесами приватизації.

У сучасних умовах ФДМ України е головним органом, який формує і провадить політику держави у сфері приватизації, є орен­додавцем і продавцем державного майна. ФДМ України підпо­рядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і система управління процесами приватизації в цілому.

Загальна структурна схема організації ФДМ показана на рис.1. Така громіздка структура центрального апарату зумов­лена, по-перше, великою кількістю функцій і завдань, які покла­дені урядом на цей орган, по-друге, неузгодженістю з іншими уря­довими структурами, по-третє, швидкими темпами реорганізації економіки України тощо.

У процесі приватизації застосовують такі способи:

- викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що ЇХ створили працівники цих об'єктів;

- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;

- викуп державного майна, зданого в оренду;

- викуп державного майна, зданого в оренду з викупом;

- продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

- продаж з відтермінуванням платежу.

Викуп об'єктів малої приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Приватизація об'єктів малої приватизації, до яких належать невеликі підприємства переробної і місцевої про­мисловості, легкої і харчової, промисловості будівельних матері­алів, будівництва, торгівлі і громадського харчування, побутово­го обслуговування населення, окремих видів транспорту, може відбуватися також шляхом продажу на аукціоні і за конкурсом.

Продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропон

ував найліпші умови подальшої експлуатації об'єкта або за однакових умов - найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який за фіксованих почат­кових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відтермінуванням платежу на три роки за умови попереднього вне­сення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернатив­ним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власни­ком об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану, запропонованого комі­сією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає орендар відпо­відно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб приватизації, за яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств на конкурсних за­садах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за най­більшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умо­вах.

Акціонування, як процес перетворення державних підприємств в акціонерні компанії з розміщенням акцій в інвес­тиційних банках, провадять шляхом випуску в обіг цінних па­перів. Цінні папери
- це грошові документи, що засвідчують пра­во володіння часткою капіталу, визначають взаємовідносини між організацією, яка їх випустила, та їхнім власником і передбача­ють виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових або інших прав на ці документи іншій особі. Головними видами цінних паперів є облігації та акції. Облігації
- це цінні папери, які засвідчують про внесення їхнім власником грошових коштів і підтверджують зобов'язан­ня імітента (акціонерного товариства) покрити йому номінальну вартість у передбачений термін з оплатою фіксованого відсот­ка, якщо інше не передбачено умовами. Акції
- це цінні папери без визначеного терміну обігу, які свідчать про внесення певно­го паю до статутного фонду, визначають можливість управління ними, дають право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участь у розділі майна у разі ліквідації акціо­нерного товариства. Акції, які випускають в обіг, бувають різно­го виду і різної категорії (привілейовані, прості, іменні, закриті, акумулюючі та ін.).

Особливим видом державних цінних паперів, які засвідчу­ють право власника на безоплатне одержання у процесі привати­зації частки майна державних підприємств, державного житлово­го фонду, земельного фонду, є приватизаційні папери
. Вони мо­жуть бути лише іменними.

Для оплати придбаних об'єктів приватизації поряд з грошо­вими коштами на спеціальних приватизаційних рахунках грома­дян України застосовують приватизаційні майнові сертифікати. До випуску приватизаційних майнових сертифікатів зазначені платежі ведуть з приватизаційних депозитних рахунків грома­дян. Ці рахунки відкривають на суму номінальної вартості прива­тизаційного майнового сертифіката.

Державна підтримка малого підприємництва

Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від З квітня 1996 р. № 404 "Про концепцію державної політики роз­витку малого підприємництва".

Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприєм­ництва, вжитих на державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.

Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову
систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідно­син між ними, відродження виробництва, гуртово-роздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінан­сових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.

У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумо­вило створення регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад, свій обчислювальний центр та інші об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури. Об'єднан­ня їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.

Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестицій­ної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгод­ження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтрим­ка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидію­вання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товари­ствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кре­дитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива по­даткова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучен­ня амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інфор­маційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; орга­нізаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, до­помога в інноваційній сфері, технічна допомога.

Перелічені форми і засоби сприяння розвитку малого бізне­су в більшості країн передбачені державними програмами, спря­мованими на підтримку і стимулювання розвитку МП. Несистемність та непослідовність дій на підтримку малого бізнесу в Україні зумовили повільні темпи його розвитку. Тому Президент України указом від 12 травня 1998р., №456/98 "Про державну підтримку малого підприємництва" визначив таке.

1. Вважати підтримку малого підприємництва одним з най­важливіших завдань державної політики, яку вести за такими на­прямами:

- формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва;

- створення сприятливих умов для використання суб'єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-тех­нічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;

- запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

- удосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення ква­ліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

- фінансова підтримка інноваційних проектів.

2. Державна підтримка малого підприємництва ведеться згідно з державною та регіональними програмами підтримки малого підприємництва, які затверджують відповідно до законодавства.

Державна та регіональні програми підтримки малого підпри­ємництва спрямовані на реалізацію таких головних заходів:

- удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку і підтримки малого підприємництва;

- фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

- створення бізнес-інкубаторів, бізнес-центрів, консультацій­них та інформаційних систем тощо;

- удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підви­щення кваліфікації кадрів для малого підприємництва;

- створення сприятливих умов для залучення до підприємниць­кої діяльності соціальне незахищених категорій населення -інвалідів, жінок, молоді, звільнених у запас військовослужбовців, безробітних тощо;

- сприяння в отриманні суб'єктами малого підприємництва приміщень (будівель), обладнання, потрібних для ведення підпри­ємницької діяльності, а також інформаційних матеріалів;

- залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання на­уково-технічних і соціально-економічних програм, поставок про­дукції (робіт, послуг) для державних потреб;

- фінансового забезпечення програм підтримки малого підпри­ємництва з коштів державного та місцевих бюджетів, позабюд­жетних коштів, у тому числі, одержаних від приватизації держав­ного майна та інших джерел фінансування.

Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва визначений у видатковій частині Державного бюд­жету України та Державній програмі приватизації. Розпорядни­ком цих коштів є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва.

Державну підтримку малого підприємництва забезпечують Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місце­вого самоврядування.

Органам державної влади та місцевого самоврядування ре­комендовано виділяти для підтримки малого підприємництва кошти у розмірі не менше 0,5 % річних доходів відповідних бюд­жетів.

До Закону України "Про підприємництво" внесено низку змін, зокрема, щодо суб'єктів малого підприємництва. На підставі цьо­го Закону суб'єктом малого підприємництва є юридична або фізич­на особа, яка займається підприємницькою діяльністю і відпові­дає одночасно таким чотирьом вимогам:

- кількість усіх працівників не перевищує 50 осіб (враховую­чи сумісників, контрактників, працівників усіх філій і підрозділів);

- обсяг виторгу від продажу товарів (робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн грн;

- у статутному фонді засновники (учасники) - юридичні осо­би, які самі не є суб'єктами малого підприємництва - можуть мати частку не більше 25%;

- суб'єктом малого підприємництва не може бути довірче то­вариство, страхова компанія, банк, інша фінансово-кредитна та небанківська фінансова установа.

Введено також поняття мікропідприємства
, яким є суб'єкт малого підприємництва, у якого всіх працівників не більше 10 осіб, а обсяг виторгу від продажу товарів (робіт, послуг) - не більше 250 тис. грн. за рік.

Міністерство економіки України 30 вересня 1998 р. на вико­нання відповідного указу Президента затвердило Положення про спрощену форму бухгалтерського обліку для суб'єктів малогобізнесу, які оберуть спрощене оподаткування. Ця форма передба­чає два варіанти;

1) просту форму бухгалтерського обліку;

2) форму бухгалтерського обліку з веденням реєстрів обліку.

Проста форма бухгалтерського обліку, передбачає ведення Книги обліку господарських операцій і Відомості обліку заробіт­ної плати, тоді як друга - ведення дев'яти реєстрів. Проста форма дає змогу за один робочий прийом виконати хронологічний і сис­тематичний запис господарських операцій, отримати в одному реєстрі дані для складання бухгалтерської звітності, використо­вуючи метод подвійного записування й документування. Реаліза­ція продукції, товарів, робіт і послуг у цій формі відображена за єдиним принципом нарахування - після відвантаження готової продукції, товарів, підписання документів про виконані роботи і надані послуги.

Суб'єкти малого бізнесу не зобов'язані вести облік витрат за статтями калькуляції, видами продукції, робіт і послуг, у розрізі місць виникнення витрат та ін.

Той суб'єкт малого бізнесу, який обрав спрощене оподатку­вання доходів на підставі єдиного податку, є платником податку на додану вартість, однак не є платником таких видів податків і зборів (обов'язкових платежів):

- податку на прибуток;

- податку на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності);

- плати за землю;

- збору за спеціальне використання природних ресурсів;

- збору до Фонду Чорнобиля;

- збору до Державного інноваційного фонду;

- збору на обов'язкове соціальне страхування;

- відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;

- комунального податку;

- податку на промисел;

- збору на відрахування до Пенсійного фонду;

- збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

- внесків до фонду соціального захисту інвалідів.

У сучасних умовах підприємства малого і середнього бізнесу функціонують при недосконалому нормативно-правовому забезпе­ченні. Деякі види діяльності малого підприємництва надмірно рег­ламентовані чинними нормами законодавства, що негативно впли­ває на економічний та фінансовий стан таких підприємств.

Використана література

1. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. – Львів: “Українські технології”, 1999. – 640 с.

2. Дідівська Л., Головко Л. Державне регулювання економіки. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.