1. Посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах
Як і неокласично-монетаристська теорія, посткейнсіанство базується та праві вибору економічних суб’єктів, децентралізованим координаційним інструментом яких є ринок. Таким чином, загалом все, що було зазначено про ринки, їхні можливі помилки та наслідки економічної теорії всезагального добробуту, залишається чинним. На відміну від некласично-монетаристської теорії, посткейнсіанство відмовляється від поглядів теорії досягнення оптимальної ефективності виробництва, за якої розподіл ресурсів та оцінка обмеженої кількості ресурсів через тимчасовий та нетимчасовий обмін здійснюються на різних рівноцінних ринках, на користь ідей ринкової теорії власності про володіння обмеженою кількістю ресурсів в рамках ринкової ієрархії. Завдяки розпорядженню ліквідним товаром економіки на ринку власності та ринку кредитів поряд з грошовими податками та податками на власність визначається також грошова маса (грошова маса Центрального банку або базова грошова маса) та номінальний обсяг інвестицій, за допомогою якого, знаючи основи теорії виробництва та споживання (функцію виробництва та мультиплікатор доходу), можна визначити загальноекономічний дохід та обсяг зайнятості, а також сукупність основного капіталу. Під управлінням ресурсами, на відміну від володіння ресурсами, розуміється, що такий фактор виробництва як робота, пропозиція якого може бути нееластичною протягом короткого або середнього проміжку часу, не має бути використаним повністю – отже, безробіття виникає, як консистентний наслідок ринку, а не як помилка «неповноцінного ринку».
Особливими рисами посткейнсіанської парадигми можна вважати наступні:
- Умови загальноекономічної рівноваги визначаються не на окремих, рівноцінних ринках, а ієрархічно, виходячи з ринку власності, через ринки товарів до ринку зайнятості. Це передбачає з одного боку, що закон Вальраса не може бути дійсним, з іншого боку, обсяг зайнятості є відокремленим економічним наслідком. Ринкова ієрархія означає, що відносини вибору власників логічно передують у часі відносинам вибору учасників ринків товарів та зайнятості та створюють через процес формування доходів обмеження їхнього бюджету.
- Неіснуєзалежного від реальної заробітної плати ринку праці з іманентним механізмом повної зайнятості. Точне значення і пояснення цієї якості моделі буде цікавити нас потім, коли ми зіткнемося з проблемою «безробіття». Учасники ринку праці можуть визначати лише номінальні величини, номінальну заробітну плату, реальна ж заробітня плата визначається як результат загальноекономічної рівноваги. При добровільному безробітті перевірка тарифних договорів вплинула б передусім на рівень цін, і не однозначно на кількість зайнятих. Можливий наслідок дефляційного розвитку та значущих змін у вартості можна попередити лише cтабільністю номінальної заробітної плати – стабільність цін є набато вагомішим стабілізатором загальної економіки у посткейнсіанській моделі, ніж у валрасіанській моделі.
- Споживчий ринок – ринок майбутнього, на якому важливу роль відіграють неточна інформація та відповідні очікувані процеси. Особливу увагу приділяють об’єктивно відсутній інформації, яка створює невпевненість в опорному сенсі. Можливі наслідки невідомі, а об’єктивні імовірності настання подій не очікувані. Крилаті слова Джона Майнарда Кейнса «Ми просто не знаємо» не означають, що майбутнє уже визначене і повинно бути «відкритим» або очікуваним економічними суб’єктами (хоча завжди можуть траплятися випадкові відхилення), а що майбутнє лише створюється співробітництвом економічних суб’єктів. Давідсон (1982-83) розглядає непослідовний світ, у якому особливо важлива роль у якості пов’язуючої ланки між сьогоденням та невизначеним майбутнім та фактора можливої інвестиційної готовності надається найліквіднішому товару – грошам та проценту з капіталу.
- Співвідношення інституцій, історичних типових умов та інших політичних та суспільних факторів описує кон’юнктури ринку, які визначають точний стан загальноекономічної рівноваги у грошовому господарстві.
На відміну від неокласичної теорії дезорганізації ринку, в рамках посткейнсіанської теорії участі у ринкових відносинах цілі економічної політики не виявляються функціонально, а мають бути встановлені суспільною та політичною домовленістю. Цей висновок неминучий, тому що теоретична точка відліку посткейнсіанської моделі – загальноекономічна рівновага – не обов’язково відображає парето-оптимальну ситуацію: наприклад, підвищення рівня зайнятості на противагу початкової рівноваги, призводить до того, що зайняте населення може мати кращі умови працевлаштування без необхідності звільнення кого-небудь. Проте інтуітивно близька ціль повної зайнятості не здійснюється функціонально, оскільки вірогідно, що вона може бути досягнута лише за умови дефекту виробництва власника, наприклад, якщо зміна вартості (інфляція) відбуватиметься одночасно із зростанням рівня зайнятості, як описує крива Філіпса. Встановлення цілей економічної теорії всезагального добробуту не може походити з глибин теоретичних основ, воно має бути точно визначено. У Федеративній Республіці з 1967 р. це встановлює закон стимулювання стабільності та зростання, який передбачає наступні цілі економічної політики:
- подобаюче зростання;
- високий рівень зайнятості;
- стабільність цін;
- зовнішньоекономічна рівновага.
2. Участі у ринкових відносинах замість відновлення ринку
Ефективність цілей має бути перевірена у кожному окремому випадку, а критерії ефективності мають бути відкритими для розгляду. Проте незалежно від конкретних цілей, безперечно можна вважати, що актори економічної політики повинні приймати умови ринку і, ні в якому разі, не можуть проводити політику проти преференцій акторів ринку – і тут, відповідно до ієрархії ринку, в першу чергу слід згадати учасників ринку споживання. Наприклад, спроби змусити власників легко розтаватися зі своїми грошима за допомогою зменшення податків (або за допомогою інфляції) зазнають поразки, оскільки створена невпевненість в оцінці вартості призводить до підвищення ліквідної премії на гроші. І якщо в наслідок цього законний засіб платежу (гроші) не залишатиметься найліквіднішим майном народного господарства, грошова функція захисту майна перейде на інший актив. Необхідність брати участь у ринкових відносинах замість «заміщення ринку» або «відновлення ринку» проявляється й у тому, що акторам економічної політики не вдається однозначно дискримінувати між бажаними масовими наслідками (наприклад, високим рівнем зайнятості) і небажаними ціновими наслідками (наприклад, інфляцією) у разі стабілізаційної політики та між бажаними ціновими наслідками (наприклад, дефляцією) та небажаними масовими наслідками (наприклад, безробіттям) у разі політики стабілізації цін. «Таким чином, економічна політика характеризується участю у ринкових відносинах, на противагу індивідуальному суб’єкту прийняття рішення, через те, що її рішення приймаються у макроекономічному контексті. Вони посилаються на суб’єктів прийняття рішень, які приймають умови ринку, що спрямовані на монетарне управліня економічного розвитку та впливу доходів, і впливають на них.»
3. Інституції, що забезпечують безпеку
У неокласично-монетаристській теорії інституції систематично заважають, оскільки вони потребують витрати на переміщення та перекваліфікацію робітників і звужують опції економічних суб’єктів, і тому неокласичний інституціоналізм повинен розшукувати можливу корисність інституцій, і завершується падінням транзакційних коштів. Інституції знаходяться у грошово-економічній парадигмі, що розглядає фундаментальну невпевненість, а саме встановлені елементи стабільної економічної системи, для того, щоб мати змогу приймати рішення у таких умовах.
Гроші розуміються у посткейнсіанізмі, в першу чергу, не як інституція зниження транзакційних коштів, а як забезпечуюча інституція, що має на меті забезпечення ліквідності.
У цьому сенсі всі інституції, які спроможні знизити невпевненість в оцінці вартості у грошовій економіці, зустрічаються з великою доброзичливістю та позитивістською презумпцією на право існування, навіть якщо можливі витрати на переміщення та перекваліфікацію персоналу не можна усунути. Системи колективних договорів – тобто об’єднання в картелі ринку робочої сили – розуміються як номінальна основа, що стримує зниження цінової спіралі при тривалій неповній зайнятості. Коли системи колективних договорів створені таким чином, що інституції можуть впізнати та інтерналізувати можливі кошти на пристосування, то ринкові проблеми розподілу ресурсів залишаються незначними.
У посткейнсіанській економіці чіткіше, ніж у валрасіанській теорії, виділяється незалежний емісійний банк в якості квазі-автономної інституції грошової політики. Якщо валрасіанська теорія надає грошам лише функцію міри вартості, яка дозволяє встановити загальноекономічний рівень цін, без довгострокового впливу на позиції рівноваги народного господарства, законний платіжний засіб може виконувати своє завдання утримання ліквідності тим краще, чим більше його очікувана стабільна вартість. З одного боку, доведений емпірічний зв’язок між рівнем інфляції та мінливістю інфляції. З іншого боку, можна встановити взаємозв’язок між рівнем інфляції та ступенем незалежності емісійного банку та пояснити проблему часової нестійкості. За допомогою теорії преференції ліквідності можна легко обгрунтувати, чому незалежний емісійний банк може реалізувати низький рівень доходу від інвестиційного капіталу, вирахованому по діючому курсу і, таким чином, покращувати умови аккумуляції до субординованого емісійного банку. Валрасіанська теорія відстоює підтримку «класичною дихотомією» кількісної теорії грошей, суперечною відсутністю взаємозв’зку між незалежністю емісійного банку та розвитком народного господарства, проте не може довести незалежність емісійних банків.
Разом із внутрішніми існують також зовнішні ринки, на яких здійснюється оцінка товарів та предметів власності. В якості значної аналітичної різниці між національною та міжнародною економікою виступає обмінний курс, який забезпечує порівняння національних грошових товарів. В той час як валрасіанська теорія принципово відстоює еластичність обмінних курсів, з метою забезпечення тривалої ліквідації девізного ринку і, разом з тим, рівноваги народного господарства, для посткейнсіанської теорії особливо важливу роль відіграє забезпечуюча функція стійкої, або принаймні напівеластичної системи обмінних курсів. Як і тарифна система, система обмінних курсів може перейняти роль опори обмінних курсів. Посткейнсіанство надає принципову перевагу стабілізації оцінки фіксованої системи обмінного курсу на противагу повної нерегульованої свободи девізного ринку, і цим суперечить поглядам класичного кейнсіанства, які вбачали у фіксованій системі обмінних курсів можливість роз’єднання внутрішнього господарства із міжнародним.
4. Створення ринкової кон’юнктури для зростання загального добробуту
Розумінню теорії участі у ринкових відносинах відповідає думка про те, що актори економічної політики не можуть реалізувати поставлені цілі в телеологічному сенсі, проте з цього не має випливати нігілізм економічної політики. Актори економічної політики можуть досить помітно, протягом довгого періоду впливати на загальноекономічні ефекти через свою потужну силу, а також за допомогою своїх можливостей створювати інституції, які змінюють загальні умови та умови торгівлі для інших, можливо, навіть для всіх інших ринкових акторів. У посткейнсіанстві обмеження керованості виявляються значною мірою з непослідовності реального світу, який унеможливлює об’єктивну прогнозованість актуальних економічних процесів, і, замість цього, пов’язує іх з конкретними діями економічних суб’єктів та квазі-автономних акторів. Так Кейнс сформулював відому параболу конкурсу краси, у якому учасники нагороджуються за конкретні прогнози переможни
Актори економічної політики, з одного боку, діють у специфічних ринкових кон’юнктурах, на які часто впливають політичні і культурні фактори, що не піддаються короткостроковому втручанню, наприклад світові економічні ефекти або наднаціональні інституції, такі як системи обмінних курсів або архітектура світових фінансів, а також кон’юнктури насичення ринку або навіть індивідуальні основні диспозиції економічних суб’єктів, які можна охарактеризувати «індивідуалістичними» або «колективістичними».З іншого боку, актори економічної політики можуть намагатися за допомогою власних дій – участі у ринкових відносинах, встановленні законів або створенні інституцій – так вплинути на кон’юнктуру ринку, щоб бажана ціль (наприклад повна зайнятість, стабілізація цін або повна зайнятість при стабілізації цін) виявляється досяжною. Оскільки ми присвоїли кон’юнктурам ринку таку якість як стійкість, такі втручання в економічну політику потребують у середньо- або довгостроковій перспективі, постійності та планування.
У посткейнсіанстві актор економічної політики ні в якому разі не екзогенний, відокремлений фактор, який може втручатися в економічні процеси виключно з метою усунення недоліків ринку і встановлення цілей під час цих коректур, а вагомий учасник ринкових відносин, який, вважаючи себе конфрантованим через обмеження раціональних, регулюючих дій економічних суб’єктів у грошовій економіці, що характеризується невизначеністю, намагається направити ефекти ринкової економіки в необхідному напрямку, практично, з ендогенної позиції. Необхідне роз’єднання суб’єктів управління (акторів економічної політики) та об’єктів управління (акторів ринку) для встановлення цілей і засобів очевидно відміняється.
Телеологічна діяльність настільки ж неможлива для актора економічної політики, як і для інших економічних суб’єктів, оскільки необхідна для цього умова об’єктивно відомого світу у системі поглядів теорії участі у ринкових відносинах відсутня – отже, актору економічної політики залишається лише, хоча він, безумовно, також переслідує цілі, діяти згідно з нормами.
5. Сфери інтервенції
Ми розглянули дві різні теоретичні моделі діяльності економічної політики, і, відповідно до цього, можемо вивести сфери інтервенції. У будь-якому разі, стає очевидним, що об’єктивно сформульованої, нейтральної економічної політики існувати не може: економічна політика може розумітися як балансування між існуючим і бажаним. Як ми побачили, існують одночасно розходження у теоретичному насиченні «бажаного» (загальної рівноваги ринку) та «існуючого» (недоліків ринку). Тому не може бути «правильної» або «неправильної» економічної політики, а існує посткейнсіанська і неокласична (залежно від парадигми) або соціально-демократична і неоліберальна економічна політика (залежно від встановлених цілей) або сучасна і несучасна економічна політика (залежно від застосованих інструментів). Герхарда Шрьодера, будучи представником з питань економічної політики Соціально-демократичної партії Німеччини, заявив про те, що соціально-демократичної економічної політики більше не існує, а існує лише сучасна і несучасна економічна політика. Таке твердження двічі неправильне: економічна політика не може бути орієнтована на раціональні цілі, а Соціально-демократичній партії було б невигідно відмовлятися від власних нормативних поглядів. У всякому разі, якщо досягнута єдність у встановленні цілей та парадигм, які лежать в основі цілей, вибір інструметів може бути «правильний» або «неправильний», «сучасний» або «несучасний».
У наступній главі ми хотіли б приділити більше уваги різноманітним концепціям економічної політики, які походять від різних парадигм або переслідують різні нормативні цілі (ідеології). Перед цим ми коротко класифікуємо потреби та сфери інтервенції. Неокласично-монетаристська теорія дезорганізації ринку має виходити з функцій ринку, в той час як посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах ставить у центр дослідження кон’юнктури ринку. Можна виділити наступні функції ринку та їхні сфери застосування:
- Функція ліквідації ринку: Ринкова координація має дозволяти узгодження між попитом і пропозицією, і, таким чином, забезпечити ліквідацію одиничного ринку, а також усіх ринків (повністю). У разі недоліків ринку політика стабілізації або дерегуляції може стати необхідною для того, щоб попередити дезорганізацію ринку. Стабілізаційна політика необхідна, якщо погрожує ліквідація ринку у короткі терміни. Політика дерегуляції необхідна, якщо мають місце структурні недоліки ринку.
- Функція нормалізації доходів: Досконалі ринки характеризуються тим, що ціни виключно покривають граничні витрати, тобто не забезпечують ніякого доходу як винагороду за фактори виробництва (відсутність виграшу у ринковій рівновазі). Якщо на ринку досягається норма прибутку вища за середню, відразу має відбутися реалокація факторів виробництва. Необхідною умовою для виконання цієї функції є існування та забезпечення конкуренції або контроль та скорочення позицій управління ринком за допомогою конкурентної політики.
- Функція ерозії переваг: Досконала конкуренція не дозволяє того, щоб один актор ринку – чи це покупець чи продавець, виробник або споживач – отримав перевагу в тому сенсі, що він може встановлювати ціни або обсяг виробництва за межами рівноваги. Тут наявність та забезпеченість конкуренції за допомогою контролю над конкуренцією та конкурентної політики також є необхідними передумовами для виконання цієї ринкової функції.
- Функція впровадження інновацій: Ринки зазвичай відображаються у якості статичних структур. Але насправді конкуренція вимагає постійних інновацій продутів і процесів. Коли винаходи стають новими продуктами або технологіями виробництва (інноваціями), вони задовольняють потреби учасників ринку краще, ніж попередні продукти (інакше вони б не просунулись на ринку) або знижують витрати на виробництво на відміну від попередніх виробничих процесів. Конкуренція за оптимальне розміщення ресурсів змушує інших учасників ринку також прийняти продукцію цих нових товарів або запровадити нові процеси виробництва. Інновації поширюються дуже швидко, якщо вони спеціально не захищені патентами. З іншого боку, інновації часто пов’язані з високими фіксованими коштами (наприклад науково-дослідницькі роботи), проте сподівання отримати високий дохід не завжди виправдовуються. Патентне регулювання, а також індустріально-політичне управління (наприклад за допомогою стимулювання науково-дослідницької роботи або за допомогою стратегічної кооперації підприємств) можуть зменшити кошти або забезпечити індивідуальне планування.
- Функція генерації доходів: Безумовно, отримання доходу є основною функцією ринків у народних господарствах, заснованих на поділі праці. Проте цю функцію ринку можуть використовувати лише учасники ринкових відносин. Отже, соціальна політика і політика розподілу має застосовуватися там, де людина не в змозі продати товари, послуги або робочу силу на ринку таким чином, щоб гарантувати очікуваний від суспільства мінімальний рівень життя.
Функції ринку, ринкова кон'юнктура та інтервенція
| Потреба в інтервенції | Функція ринку (неокласична) |
Сфери інтервенції | Політична функція |
| Поточна політика/ Структурна політика | Функція ліквідації ринку | Політика стабілізації/ Політика дерегуляції | Функція стабілізації/ функція аллокації |
| Структурна політика | Функція нормалізації доходів | Політика конкуренції | Функція аллокації |
| Структурна політика | Функція ерозії переваг | Політика конкуренції | Функція аллокації |
| Поточна політика | Функція впровадження інновацій | Індустріальна політика | Функція аллокації |
| Поточна політика | Функція генерації доходів | Політика розподілу ресурсів/ Соціальна політика | Функція збуту |
| Ринкова кон'юнктура | |||
| Структурна політика | Мінливість вартості/ Невпевненість | Формування інституцій | Функція стабілізації |
| Поточна політика | Управління ресурсами/ Безробіття | Стабілізаційна політика | Функція стабілізації |
Посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах виходить з ринкових кон'юнктур, які передбачають втручання у двох вимірах:
- Фундаментальна невпевненість оцінювання товарів та цінностей викливає необхідність у забезпечуючих інституціях і звичаях, поряд із раціональними підрахунками.
- Індивідуальна діяльність на децентралізованих ринках потребує управління ресурсами, наслідком якого є недостатність ресурсів (особливо робочої сили). Неповна зайнятість є типічною кон'юнктурою ринку. Якщо суспільство прагне до іншого розподілу ресурсів (наприклад, до повної зайнятості) актор економічної політики має вводити в дію свій економічний потенціал і намагатися стабілізувати родподіл ресурсів на бажаному рівні.
Різноманітні сфери інтервенції – політика стабілізації, соціальна, індустріальна політика, політика розподілу, конкуренції, дерегуляції – розподіляються на дві сфери потреб інтервенції.:
- Структурна політика. Тут, зазвичай, мається на увазі встановлення рамкових умов та правил гри, в межах яких економічні суб'єкти можуть приймати рішення вільно або за встановленими цілями. Ступінь втручання держави в економіку у випадку структурної політики можна вважати низьким, часовий лаг може бути від середньострокового до довгострокового, оскільки встановлені правила мають відігравати стабілізуючу роль. Дерегулятивна, регулятивна та конкурентна політика, а також право укладати договори та право власності (як умова ринкових трансформацій) вважаються частиною структурної політики.
-Поточна політика. Тут маються на увазі прямі специфічні втручання в економічні процеси. Поточна політика передбачає значно більше втручання держави в економіку ніж структурна політика, вона часто вживається у більш короткострокових періодах, проте посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах може обгрунтувати і середньострокові, і довгострокові інтервенції. Політика стабілізації, розподілу, соціальна та індустріальна політика можуть розумітися як форми поточної політики.
У неокласично-монетаристській теорії дезорганізації ринку діє примат структурної політики, яка повинна гарантувати найголовнішу функцію аллокації економічної політики, в той час як функція стабілізації та збуту відходять на другий план. В центрі посткейнсіанської теорії участі у ринкових відносинах знаходиться не оптимальне значення аллокацій, а управління ресурсами, яке випробовує функцію стабілізації економічної політики. Поточна політика не виділяється як окрема складова через обмежене регулювання. Поточна і структурна політика розглядаються як рівні заходи.