Міністерство освіти і науки України
МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
Чернігівський інститут інформації, бізнесу і права
Факультет лінгвістики і права
Кафедра права України
з дисципліни: «
Етика
»
на тему: «
Що таке етика?Чому етика є філософською наукою?
»
студент: Кузьменко С.М.
спеціальність: Правознавство
курс 3 група ЗПТ-071
викладач:Кухар Т.В.
місто Чернігів
2007 рік
Що таке етика.
Термін етика
походить від давньогрецького ethos, яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові emoc почало переважати інше значення:звичай, влада, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища.
У творах давньогрецького філософа Арістотеля знаходимо два терміни, похідні від слова emoc: ethikos(етичний) і ethika(етика). Термін етичний
потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов’язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки – галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, - то таку науку Арістотель або його найближчі учні й називали етикою.
Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філісофське, осмислення людтни – як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури – Китаї, Індії. Водночас закріплення за даною гулуззю людського пізнання особливої назви «етики» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.
З часом поняття етика
й мораль
стали загальнопошириними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.
Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря. Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі. Аце вже царина етики. Та, незаважаючи на цей взаємозв’язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль – реального явища, предмета дослідження цієї науки.
З-поміжфілософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену уобставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель. Мораль і моральність постають у гегеля як послідовні ступені розвитку об’єктивного духу , при чому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насищена конкретним життєвим і соціальним змістом. Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводяться в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Щож до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення данах притципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних поравил і приписів моралі.
Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна не відповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Своєю чергою, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зведені навіть до найдосконалішої системи моральних настанов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згаджувати її гострі кути, пом’якшувати суперечності, робити її норми сумісними із свободою людини придатними до реалізації. Якщо реально існуючій моральності – звичайно, за нормальних суспільних умов – власне мораль надає неоюхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критерієм її ціліснолюдської обгрунтованості – або, точніше, камертоном, який визначає. Потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьоиу, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти, повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.
Завершуючи міркування про мораль і иоральність, додамо тільки одне: етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують, вважають викривленням як позицію пристосованця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізотора й ханжі. Котрий вважає єдиною правдою точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.
Таким чином, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як основний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї стосунки людей по-своєму вивчають психологія і соціологія, соціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деяки інші галузі знань, опрацьовують властивий саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, формулюють свою проблематику, застосовують специфічні методи її дослідження.
Чому етика філософська наука.
Міркуючи далі над природою моралі як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об’єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілісність. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційни врізців поведінки, як символічне діяння тощо – і все ж нічого не з’ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглянути біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо – і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його аспектних характеристик. Осягнути останні не можливо, не вводячи беспосередній предмет розгляду – скажімо, той чи інший поведінковий акт людини – в цілісну систему загального льдського осмислення дійсності, що включає ті або інші цінністі орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість. Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій, ми
Проте зазначені універсалії – предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй чутністній основі, може бути тільки наукою філософською
.
Що ж, зрештою, являє собою мораль як модифікація подібного загального відношення людини до світу?
Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це питання. Тут ми пошлемося на лаконічне визначення моралі, ідея якого належить недавнопомерлому московському професорові О. І. Титаренку, - не тому, що вважаємо його остаточним або бездоганним, а просто через те, що воно поєднує в чіткій і смисловій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найпростішими.
Отже, відповідно до даного визначення мораль
постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.
Що це, власне, означає?
По-перше,
мораль як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювалюного ставлення людини до життя. Вона знаходить свої духовні витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами виликого німецького філософа Ш. Канта. Відповідно до цього, й етику як науку в обиеженому океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які ціності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власні особистість.
Зауважимо, що в цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом. Деякі етики розрізняють дві істотно відмінні форми, що за аналогією з відповідними латинськими граматичними кострукціями одержали назву оптативної й імперативної. Для утичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше вельння, вимога або заборона щось робити.
Що ж до «хрещеного батька» етики Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль, що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щасття. Мораль потрібного гатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тілбки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирата балага і цінності, приймати щодо цього оюгрунтовані рішення. Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини її груцькою назвою – фронезис.
Проте в обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією нема й підстав говорити про мораль загалом.
По-друге,
в анведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді. Мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним спрямуванням. Навіть щонайістотніші якості людини. Як помітили ще давні стоїки. З погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров’я, насолода, сила, багатство – все це, на думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини. Оцінювати саме як дубру або злу, справедливу чи не справедливу, відповідальну чи безвідповідальну – мораль виступає у свої права.
Щоправда, як видно із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім. Отже, будемо рухатися далі.
Третій
суттєвий момент наведеного визначення пов’язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності.
Загалом. Нині ми бачимо, як найгострішого морального значення набувають, здавалося б, найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності. Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проблем спонукають до перегляду антропоцентричної парадигми в етиці і повернення на новому рівні до традиційного розуміння моралі саме як певного модусу відношення до дійсності. до світу загалом.
Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми світовідношення – стає більш очевидним саме філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу.
Але повернемося, нарешті, до нашого визначення моралі. Четвертим
з історичних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, колипотрапляє у сферу протистояння добра і зла – так би мовити, в силове поле напруги між цими протележними полюсами – й осмислюється в цьому зв’язку. Власне моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу.
До власне етичного аналізу проблем добра і зла ми ще звернемося далі. Поли ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним ізсередини й не існує у відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється й ошляхитнюється ним – так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культкри, повноту її смисложиттєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в системі культури людства.
Яке ж місце посідає етика у філософському осмисленні людського буття?
Докладну відповідь на це питання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблеиатики. Зараз звернімо увагу лише ось на що.
Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика – це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тотальністю вільного обмеження нею своїх суб’єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.
Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж – иверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського сіб’єкта.
Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація.
Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб’єкта нерідко вінчана собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візів, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно і власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв’язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах проаналізований нами.