РефератыАстрономияСоСоціалізм в Європі та українське питання

Соціалізм в Європі та українське питання

Соціалізм в Європі та «українське питання»


Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними.
Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.


Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система ХІХ ст.


Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.


Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами»
1.


Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.


Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазн
o
-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна
3. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію 4.


Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів
5. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української»
6. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість
8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.


Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.


Домінантними моделями європейської державності того часу були конституційна монархія та парламентська республіка. В обох випадках визначальну роль грав парламент, який формував уряд. Депутати обиралися, як в Україні сьогодні, від округів, пропорційне представництво з’явилося пізніше. Якщо й існував інститут президента, то на нього були покладені функції монарха в конституційній демократії: він мав обмежені права.


У хаосі подій після Першої світової війни соціалісти прийшли до влади в Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині. У перших трьох державах вони самі обмежили свої соціалістичні вимоги в інтереса

х демократії і збереження державності. В Угорщині прийшли до влади комуністи, очолювані Беллою Куном, які невдовзі поступилися владою військовому диктаторові Хорті.


Держави, створені соціалістами, — це Веймарська республіка в Німеччині, міжвоєнна Австрія та Друга Польська Річ Посполита. У Німеччині й Австрії соціалісти написали ліберальні конституції парламентського зразка, але не прагнули раптом збудувати «соціалізм», усвідомлюючи, що це спровокувало б соціальні конфлікти, котрі знищили б нові демократії. Вони справедливо вважали, що треба зберегти все, що можливо, від реваншистських союзників-переможців, передовсім від французів.


Ставши президентом Польщі, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський сам покинув свою партію, мотивуючи свій крок тим, що хоч він із соціалістами їхав в одному і тому ж потязі, але вирішив вийти на станції «незалежність». Тим же, хто хоче прямувати далі до станції «соціалізм», він бажає успіху, але сам залишиться тут, щоб будувати незалежну державу для всіх поляків. Пілсудський зумів примирити діаметрально протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети, або, говорячи мовою політиків, початкового пункту, без якого неможливе все інше. І ця ідея виявилася досить ефективною навіть в непростих умовах політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії). Звісно, логіка політичних подій у Польщі була зумовлена загальною кризовою ситуацією на європейському континенті, загальноєвропейським пріоритетом першочерговості створення
cordon
sanitaire
проти більшовицької Росії та французькими побажаннями сильного протинімецького бар’єра.


Тобто серед лідерів великих європейських країн існував консенсус щодо незалежності Польщі та її місця й ролі в майбутньому світі. Щодо України — традиційного ласого шматка для Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Туреччини та ін., такої одностайності не було не лише серед керівників західних держав, але навіть серед соціалістів європейських країн. Характерно,що тільки у серпні 1919 р. Міжнародна соціалістична конференція в Люцерні, в якій брав участь колишній президент УНР Михайло Грушевський, визнала право України на незалежність. До цього часу позиція європейських соціалістів залишалася невиразною.


Проте найголовніше — в Україні не знайшлося на той час жодної впливової соціалістичної політичної сили (тільки відносно слабенька Українська партія соціалістів-самостійників), яка б вчасно зійшла із соціалістичного потягу і проголосила створення української держави головною своєю метою. Політичні баталії розгорталися, як ми вже відзначали, навколо шляхів і методів соціалістичної трансформації суспільства, а не будування української держави. Заглядаючи далеко вперед, можемо вказати, що ця традиція раптово і з великою потужною силою проявилася навіть у 1991 році під час обговорення на засіданні Верховної Ради України проголошення державної незалежності. Чимало патріотично настроєних депутатів поставили проголошення держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що такі щасливі «ями» часу, як ҐКЧП (ДКНС), блискавично закриваються, і в такі моменти будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків. На щастя, історія все ж чогось учить, й тоді переміг здоровий глузд, хоч треба зазначити, що та ж історія, особливо в Росії, має фатальну схильність до постійного прокручування своїх кривавих сюжетів, особливо у політиці щодо тих реґіонів, які вона вважає своїми. Про це потрібно пам’ятати українським державникам, які сьогодні надто безкомпромісні у своїх політичних позиціях і не знаходять жодної спільної платформи для об’єднання зусиль.


Соціалісти Європи на початку ХХ століття в ім’я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян, що й було їхньою головною метою.


Однак розвинутих європейських країнах було грамотне населення, якого не було в імператорській Росії. Класична проблема, над якою билися консервативні критики демократії ХІХ ст., — як перешкодити грабунку багатшої меншини біднішою більшістю аж до знищення самих цінностей цивілізації — була розв’язана на Заході через зростання освіти й масового добробуту, через спеціальні програми соціального реґулювання. В імператорській Росії ні одного, ні другого не було. А головне: не було структур, здатних взяти на себе функції проведення еволюційних програм, бюрократично-чиновницький апарат був вихований на двох фундаментальних принципах поведінки: «слушаюсь», і «не пущать». Демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття і як у багатьох країнах «третього світу», така демократія виявилася просто нежиттєздатною.


Іншою моделлю була Чехословаччина, де президент фактично грав центральну роль арбітра між і над партіями. Це був продукт авторитету Масарика як батька держави і нації. Були різноманітні коаліції майже завжди з п’яти партій, і, наприклад, німецькі соціал-демократи знали, що їм була забезпечена своя черга при владі. Аж до створення нацистського руху серед судецьких німців система була досить ефективною й стабільною. І треба зазначити, що до другої половини 30-х рр. ХХ ст. серед усіх нових держав Європи демократія, хоча й у недосконалій формі, вижила тільки в Чехословаччині. Чехословаччина виникла на політичній мапі світу в ситуації, надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імперію Російську, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи тієї мови у народній школі чи на книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення. Взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою. В Україні роль батька нації і держави, подібну до ролі Масарика, взяв на себе М.С.Грушевський — видатний історик, філософ, літературний критик. Людина надзвичайних здібностей і авторитету. І вкрай трагічної долі, в силу особистих обставин, а ще більш тому, що справа, за яку він боровся, виявилася приреченою через зовнішню ізоляцію і брак політичної культури. Українські соціалісти, а може, насамперед сам Грушевський, просто не розуміли, що таке держава. Держава не лише, як твердили марксисти і підспівували леніністи, інструмент класового поневолення, це насамперед інструмент самозахисту нації.

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Соціалізм в Європі та українське питання

Слов:1854
Символов:14334
Размер:28.00 Кб.