Прихід до влади М С Горбачова випадковість чи необхідність

А. В. Кислицький, магістр історії

ПРИХІД ДО ВЛАДИ М. С. ГОРБАЧОВА: ВИПАДКОВІСТЬ ЧИ НЕОБХІДНІСТЬ?

(ПРО ВИТОКИ ПЕРЕБУДОВИ В СРСР)

Як ві­до­мо, пі­с­ля 18-рі­ч­но­го пра­в­лін­ня Л. І. Бре­ж­нє­ва (1964—1982 рр.) до вла­ди всьо­го ли­ше на 15 мі­ся­ців при­йшов ком­па­р­тій­но-­че­кі­ст­сь­кий ви­су­ва­нець Ю. В. Ан­д­ро­пов. Йо­го пра­в­лін­ня від­би­ло­ся в на­род­ній па­м’я­ті не­од­но­зна­ч­но. З од­но­го бо­ку,— це бо­ро­ть­ба з ко­ру­п­ці­єю се­ред пар­тій­но-­де­р­жа­в­но­го апа­ра­ту СРСР, а з ін­шо­го — бо­ро­ть­ба за тру­до­ву ди­с­ци­п­лі­ну, ко­т­ра в тих умо­вах яв­ля­ла со­бою по­за­еко­но­мі­ч­ний ме­тод при­му­су до пра­ці. Про ос­та­то­ч­не при­ду­шен­ня ди­си­де­нт­сь­ко­го ру­ху та­кож не­мо­ж­ли­во за­бу­ти. Зре­ш­тою, Юрій Во­ло­ди­ми­ро­вич по­мер у ві­ці 69,5 ро­ків, за­че­пи­в­ши на по­ча­т­ку 1984 р. ін­те­ре­си на­віть де­яких сво­їх со­ю­з­ни­ків і ви­су­ва­н­ців. (Сво­го ча­су про ді­я­ль­ність на по­са­ді 1-го се­к­ре­та­ря Ле­нін­град­сь­ко­го об­ко­му Л. М. Зай­ко­ва [1983—1985] де­що роз­по­вів ко­ли­ш­ній 1-й за­сту­п­ник на­ча­ль­ни­ка УКДБ по Ле­нін­град­сь­кій об­ла­с­ті ге­не­рал-­ма­йор О. Д. Ка­лу­гін [1980—1987]). Та­ким чи­ном, Ю. В. Ан­д­ро­пов ви­яви­в­ся оди­на­ком-­іде­а­лі­с­том, чиї ме­то­ди пра­в­лін­ня при­зве­ли до йо­го вла­с­ної за­ги­бе­лі.

Ще менш три­ва­лим ви­яви­ло­ся пра­в­лін­ня ста­в­ле­ни­ка кон­се­р­ва­ти­в­них бре­ж­нєв­сь­ких кіл К. У. Че­р­не­н­ка — всьо­го ли­ше 13 мі­ся­ців. Фа­к­ти­ч­но від­бу­в­ся пе­ре­во­рот з ме­тою від­но­в­лен­ня по­лі­тич­ної ста­бі­ль­но­с­ті. Ко­с­тя­н­тин Усти­но­вич за­йняв у се­ре­ди­ні лю­то­го 1984 р. по­са­ду Ге­не­не­ра­ль­но­го се­к­ре­та­ря ЦК КПРС, а че­рез два мі­ся­ці був об­ра­ний Го­ло­вою Пре­зи­дії Вер­хо­в­ної Ра­ди СРСР. На­сам­пе­ред, збе­ре­г­ли­ся при вла­ді ке­рі­в­ні ка­д­ри Пре­зи­дії Вер­хо­в­ної Ра­ди СРСР (2/3 за­сту­п­ни­ків Го­ло­ви і 1/2 чле­нів Пре­зи­дії) та Ра­ди Мі­ні­с­т­рів СРСР (3/4 за­сту­п­ни­ків Го­ло­ви та мі­ні­с­т­рів). Най­бли­ж­чи­ми осо­ба­ми до К. У. Че­р­не­н­ка ви­яви­ли­ся В. В. Ку­з­не­цов (пе­р­ший за­сту­п­ник Го­ло­ви Пре­зи­дії Вер­хо­в­ної Ра­ди СРСР [1977—1986]) та М. О. Ти­хо­нов (Го­ло­ва Ра­ди Мі­ні­с­т­рів СРСР [1980—1985]).

1984 рік ви­яви­в­ся ро­ком своє­рі­д­но­го мі­ні-­за­с­тою з усі­ма йо­го ат­ри­бу­та­ми — по­дя­ка­ми осо­би­с­то Ге­не­ра­ль­но­му се­к­ре­та­рю ЦК КПРС і ре­а­к­ці­єю на будь-­які йо­го про­по­зи­ції та за­ува­жен­ня з на­сту­п­ним їх од­но­стай­ним схва­лен­ням, з чи­с­лен­ни­ми на­го­ро­джен­ня­ми зо­ло­тою ме­дал­лю «Серп і Мо­лот» та ор­де­ном Ле­ні­на, за­га­ль­но­со­ю­з­ни­ми на­ра­да­ми, що ма­ли уро­чи­с­тий ха­ра­к­тер, з уста­но­в­лен­ням бю­с­тів жи­вим лю­дям — Дві­чі Ге­ро­ям Со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної Пра­ці. Зда­ва­ло­ся, що час зу­пи­нив свій рух.

Але все­ре­ди­ні Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу на­зрі­ва­ла по­лі­ти­ко-­еко­но­мі­ч­на кри­за, до якої при­зве­ло за­до­в­ге спів­пра­в­лін­ня Л. І. Бре­ж­нє­ва та О. М. Ко­си­гі­на (1964—1980 рр.). За­по­бі­г­ти їй спро­бу­вав Ю. В. Ан­д­ро­пов, але отри­мав при цьо­му по­ра­з­ку. К. У. Че­р­не­н­ко не пе­ре­йма­в­ся та­ки­ми про­бле­ма­ми, а тим ча­сом СРСР ввій­шов у ста­дію еко­но­мі­ч­ної ста­г­на­ці­ї.

Йшов ус­пі­ш­ний роз­ви­ток вій­сь­ко­во-­про­ми­с­ло­во­го ком­пле­к­су, ма­ши­но­бу­ду­ван­ня, ви­ро­б­ни­ц­т­ва ста­лі, ви­до­бу­т­ку на­ф­ти і га­зу. Ра­зом з тим спо­сте­рі­га­ло­ся від­ста­ван­ня вве­ден­ня в дію ви­ро­б­ни­чий по­ту­ж­но­с­тей для ви­ро­б­ни­ц­т­ва то­ва­рів ши­ро­ко­го вжи­т­ку. Це ста­ло при­чи­ною не­до­ста­т­ньо­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва, ни­зь­кої яко­с­ті та не­ве­ли­ко­го асо­р­ти­ме­н­ту цих то­ва­рів. По­ві­ль­но йшли бу­ді­в­ни­ц­т­во та ре­ко­н­с­т­ру­к­ція про­ми­с­ло­вих під­при­ємств, не ви­ста­ча­ло об­ла­д­нан­ня. Та най­в­ра­з­ли­ві­шим ста­ло те, що ма­ши­но­бу­ду­ван­ня не мо­г­ло ви­рі­ши­ти за­вдан­ня тех­ні­ч­но­го пе­ре­об­ла­д­нан­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Як­що на За­хо­ді на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­ний про­грес йшов і йде ре­во­лю­цій­но, то в умо­вах пла­но­вої со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної еко­но­мі­ки він йшов ево­лю­цій­но. За­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва остан­ній раз оно­в­лю­ва­ли­ся в СРСР в 1966—1970 рр. («зо­ло­та п’я­ти­рі­ч­ка»). Ко­е­фі­ці­єнт оно­в­лен­ня ос­но­в­них фо­н­дів не­ухи­ль­но зни­жу­ва­в­ся.

В сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві ста­но­ви­ще та­кож бу­ло не­вті­ш­ним. Ма­ю­чи Пів­ден­ну Укра­ї­ну, Ку­бань, Ста­в­ро­піл­ля, Цен­т­ра­ль­но­-Че­р­но­зе­м­ний ра­йон Ро­сії та Ці­ли­ну кра­ї­на не мо­г­ла са­мо­за­бе­з­пе­чи­ти­ся зе­р­ном, здій­с­ню­ю­чи йо­го за­ку­пі­в­лі в США і Ка­на­ді ще з 1962 р. Да­ва­ла­ся взна­ки не­ста­ча м’я­с­них і мо­ло­ч­них про­ду­к­тів при на­яв­но­с­ті та­ких ре­гі­о­нів, як: Пів­ні­ч­на Укра­ї­на, Бі­ло­ру­сія, При­ба­л­ти­ка, Не­че­р­но­зе­м­на зо­на Ро­сі­ї. Оче­ви­д­ною ста­ва­ла не­мо­ж­ли­вість за­до­во­ль­ни­ти по­тре­би на­се­лен­ня в про­ду­к­тах ха­р­чу­ван­ня за ни­зь­кої про­ду­к­ти­в­но­с­ті та зби­т­ко­во­с­ті кол­го­с­пів і рад­го­с­пів. Тим бі­ль­ше, що кол­го­с­п­но-­ра­д­го­с­п­на си­с­те­ма го­с­по­да­рю­ван­ня втра­ча­ла го­ло­вне — мо­лодь. Тіль­ки 1/5 де­ся­ти­кла­с­ни­ків сіль­сь­ких шкіл вва­жа­ли, що їх про­фе­сія бу­де по­в’я­за­на з сіль­сь­ким го­с­по­дар­с­т­вом. Ще ме­н­ше (1/6) де­ся­ти­кла­с­ни­ків ви­ра­зи­ли на­мір по­сту­пи­ти в на­вча­ль­ний за­клад сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ко­го про­фі­лю. Пе­ре­ва­ж­на бі­ль­шість (9/10) юна­ків і ді­в­чат ба­жа­ли пе­ре­їха­ти до мі­с­та.

Хо­ча в Ра­дян­сь­ко­му Со­ю­зі з се­ре­ди­ни 1950-х рр. ре­гу­ля­р­но здій­с­ню­ва­ло­ся ма­со­ве жи­т­ло­ве бу­ді­в­ни­ц­т­во, на се­ре­ди­ну 1980-х рр. во­но зна­хо­ди­ло­ся в ста­ні за­сто­ю. По­тре­ба гро­ма­дян у бла­го­ус­т­ро­є­но­му жи­т­лі не бу­ла за­до­во­ле­на че­рез вла­с­не дер­жа­в­ний се­к­тор. На­то­мість зро­с­та­ли об­ся­ги ко­о­пе­ра­ти­в­но­го бу­ді­в­ни­ц­т­ва як аль­те­р­на­ти­ви дер­жа­в­но­му.

Ра­дян­сь­ка то­р­гі­в­ля, як зо­в­ні­ш­ня, так і вну­т­рі­шня, та­кож ха­ра­к­те­ри­зу­ва­ла­ся на­яв­ні­с­тю ни­з­ки про­блем. СРСР екс­по­р­ту­вав си­ро­ви­ну і на­пів­фа­б­ри­ка­ти до кра­їн За­хі­д­ної Єв­ро­пи, США і Ка­на­ди, ім­по­р­ту­ю­чи на­то­мість го­то­ву про­ми­с­ло­ву про­ду­к­цію та ха­р­чо­ві про­ду­к­ти. Не слід за­бу­ва­ти і про мо­но­по­лію дер­жа­ви на зо­в­ні­ш­ню то­р­гі­в­лю, що ді­я­ла до 1989 р. В се­ре­ди­ні кра­ї­ни то­р­гі­в­ля ха­ра­к­те­ри­зу­ва­ла­ся об­ма­ном по­ку­п­ців, по­ру­шен­ням пра­вил то­р­гі­в­лі і про­да­жем не­доб­ро­які­с­них то­ва­рів у то­р­гі­ве­ль­них під­при­єм­с­т­вах.

Зма­ган­ня з США під га­с­лом «На­з­до­г­на­ти і пе­ре­гна­ти!», яке здій­с­ню­ва­ло­ся в 1960-х — пе­р­шій по­ло­ви­ні 1980-х рр. за­ве­р­ши­ло­ся для СРСР не­вда­ло. На­ці­о­на­ль­ний прибуток СРСР ста­но­вив 2/3 на­ці­о­на­ль­но­го прибутку США. Про­ду­к­ти­в­ність пра­ці в про­ми­с­ло­во­с­ті СРСР бу­ла май­же вдві­чі ме­н­шою, ніж у США, а в сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві — в 4,5 ра­зи. Го­ло­вною при­чи­ною цьо­му бу­ла зрі­в­ня­лі­в­ка в опла­ті пра­ці. Не­ви­ко­на­ною за­ли­ши­ла­ся 3-тя Про­гра­ма КПРС, в якій го­во­ри­ло­ся про роз­го­р­ну­те бу­ді­в­ни­ц­т­во ко­му­ні­з­му в Ра­дян­сь­ко­му Со­ю­зі, ко­т­ре ма­ло, в ос­но­в­но­му, за­ве­р­ши­ти­ся в 1980 ро­ці.

Ускла­д­ню­ва­ли­ся про­бле­ми на­вчан­ня і ви­хо­ван­ня під­ро­с­та­ю­чо­го по­ко­лін­ня, ко­т­ре ма­ло з 1980 р. жи­ти при ко­му­ні­з­мі. Ра­дян­сь­ка за­га­ль­но­ос­ві­т­ня шко­ла орі­є­н­ту­ва­ла­ся на на­вчан­ня, ви­хо­ван­ня і роз­ви­ток лю­ди­ни по­се­ре­д­ніх зді­б­но­с­тей. Не бу­ло мо­ж­ли­во­с­тей для роз­ви­т­ку зді­б­но­с­тей уч­нів за умо­ви рі­в­но­го ста­р­ту. Від­так ком­со­мо­ль­ців (юна­ків і ді­в­чат ві­ком 14—29 рр.) все ча­с­ті­ше охо­п­лю­ва­ло спо­жи­ва­ць­ке ста­в­лен­ня до жит­тя, не­ди­с­ци­п­лі­но­ва­ність, гро­мад­сь­ка па­си­в­ність, все­до­з­во­ле­ність, утри­ман­ни­ць­кі на­строї та его­ї­с­ти­ч­ні ам­бі­ці­ї. (Са­ме про це го­во­ри­ло­ся в кон­с­та­ту­ю­чій ча­с­ти­ні По­ста­но­ви ЦК КПРС «Про по­ліп­шен­ня пар­тій­но­го ке­рі­в­ни­ц­т­ва ком­со­мо­лом і по­си­лен­ня йо­го ро­лі в ко­му­ні­с­ти­ч­но­му ви­хо­ван­ні мо­ло­ді» [1984 р.]). Мо­лодь не ба­жа­ла бу­ду­ва­ти ко­му­нізм і ста­ви­ла під сум­нів пра­ви­ль­ність по­бу­до­ва­но­го со­ці­а­лі­з­му.

Від­но­в­лен­ня по­лі­тич­ної ста­бі­ль­но­с­ті за К. У. Че­р­не­н­ка ви­яви­ло­ся ні­чим ін­шим, як за­га­ль­му­ван­ням чи­с­т­ки пар­тій­но-­де­р­жа­в­но­го апа­ра­ту, роз­по­ча­тої за Ю. В. Ан­д­ро­по­ва. Але об­ми­ну­ти по­с

и­лен­ня бо­ро­ть­би з ко­ру­п­ці­єю се­ред пар­тій­но-­де­р­жа­в­но­го чи­но­в­ни­ц­т­ва ста­ло­ся не­мо­ж­ли­вим че­рез по­бо­ю­ван­ня ос­та­то­ч­но­го за­не­па­ду по­лі­ти­ко-­еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу. То­му за на­ка­зом ЦК КПРС на по­ча­т­ку 1985 р. ЦК Ком­па­р­тії со­ю­з­них ре­с­пу­б­лік про­ве­ли Пле­ну­ми з пи­тан­ня ка­д­ро­вої по­лі­ти­ки КПРС на су­час­но­му ета­пі. Бу­ло ви­зна­но, що для пар­тій­них пра­ців­ни­ків ха­ра­к­те­р­ні спо­жи­ва­ць­ка пси­хо­ло­гія, при­ва­т­но­вла­с­ни­ць­кі те­н­де­н­ці­ї, по­ру­шен­ня норм мо­ра­лі і пра­ва, сут­тє­ві не­до­лі­ки в ке­рі­в­ни­ц­т­ві на­род­ним го­с­по­дар­с­т­вом, без­від­по­ві­да­ль­ність, зе­м­ля­ц­т­во, при­пи­с­ки, ха­ба­р­ни­ц­т­во і роз­кра­дан­ня. Ці­ка­во, що рі­шен­ня ли­с­то­па­до­во­го (1982 р.) Пле­ну­му ЦК КПРС про по­си­лен­ня пар­тій­ної і дер­жа­в­ної ди­с­ци­п­лі­ни ні­хто не ска­со­ву­вав. Для то­го, щоб до­би­ти­ся ви­ко­нан­ня цього рішення та­ким ан­д­ро­пов­сь­ким ста­в­ле­ни­кам у По­літ­бю­ро і Се­к­ре­та­рі­а­ті ЦК КПРС, як Г. Алі­є­ву, М. С. Со­ло­ме­н­це­ву, В. І. Во­ро­т­ни­ко­ву, В. М. Че­б­ри­ко­ву, Є. К. Ли­га­чо­ву та М. І. Риж­ко­ву по­трі­б­на бу­ла ка­н­ди­да­ту­ра на по­са­ду Ге­не­ра­ль­но­го се­к­ре­та­ря ЦК КПРС. Та­кою ка­н­ди­да­ту­рою ви­яви­в­ся М. С. Гор­ба­чов (се­к­ре­тар ЦК КПРС з пи­тань сіль­сь­ко­го го­с­по­дар­с­т­ва), най­мо­ло­д­ший член По­літ­бю­ро ЦК КПРС. Йо­му до­ру­ча­ла­ся роль від­но­в­лю­ва­ча і про­до­в­жу­ва­ча вну­т­рі­шньої по­лі­ти­ки СРСР, здій­с­ню­ва­ної за Ю. В. Ан­д­ро­по­ва.

Що­до зо­в­ні­ш­ньої по­лі­ти­ки, то тут пе­ред­ба­ча­ло­ся від­но­ви­ти роз­ря­д­ку у від­но­си­нах з кра­ї­на­ми За­хі­д­ної Єв­ро­пи, США і Ка­на­дою, по­хо­ва­ну зі всту­пом ра­дян­сь­ких військ до Аф­га­ні­с­та­ну на­при­кі­н­ці 1979 ро­ку. Са­ме то­му А. А. Гро­ми­ко за­про­по­ну­вав у се­ре­ди­ні бе­ре­з­ня 1985 ро­ку (од­ра­зу пі­с­ля сме­р­ті К. У. Че­р­не­н­ка) М. С. Гор­ба­чо­ва на по­са­ду Ге­не­ра­ль­но­го се­к­ре­та­ря ЦК КПРС. Зви­чай­но, що бу­ла при­су­т­ня й осо­би­с­та за­ці­ка­в­ле­ність: збе­ре­жен­ня член­с­т­ва в По­літ­бю­ро че­рез очо­лен­ня Пре­зи­дії Вер­хо­в­ної Ра­ди СРСР. Але най­сут­тє­ві­шим був мо­тив усу­нен­ня бо­ро­ть­би на два фро­н­ти: про­ти За­хо­ду (осо­б­ли­во пі­с­ля за­го­с­т­рен­ня в кі­н­ці бе­ре­з­ня 1983 р. що­до аме­ри­н­кан­сь­кої про­ти­ра­ке­т­ної про­гра­ми COI) і про­ти вну­т­рі­шніх по­лі­ти­ко-­еко­но­мі­ч­них не­га­ра­з­дів. Адже, як ви­зна­ли вче­ні Ака­де­мії су­с­пі­ль­них на­ук при ЦК КПРС у 1990 р. на 1985 р. у Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу бу­ли не­вті­ш­ні пе­р­с­пе­к­ти­ви осла­б­лен­ня позицій в внутрішній і зовнішній політиці в най­бли­ж­чі 10—15 ро­ків (тоб­то до 1995—2000 рр.). (Про за­гро­зу роз­па­ду в ці стро­ки в ра­зі про­до­в­жен­ня кон­се­р­ва­ти­в­ної вну­т­рі­ш­ньо­-по­лі­ти­ч­ної лі­нії во­ни не на­ва­жи­ли­ся ска­за­ти. На­віть в умо­вах по­ча­т­ку «па­ра­ду су­ве­ре­ні­те­тів»). Та­ким чи­ном, М. С. Гор­ба­чо­ва об­ра­ли на най­ви­щу пар­тій­ну по­са­ду як осо­бу, зда­т­ну ре­а­ль­но оці­ни­ти по­лі­ти­ко-­еко­но­мі­ч­не та зо­в­ні­ш­ньо­-по­лі­ти­ч­не ста­но­ви­ще СРСР і ви­су­ну­ти від­по­ві­д­ну про­гра­му дій.

Що ж за­про­по­ну­вав Ми­хай­ло Сер­гі­йо­вич? На­сам­пе­ред — сут­тє­ве при­ско­рен­ня со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­но­го про­гре­су че­рез ши­ро­ке впро­ва­джен­ня до­ся­г­нень на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­ної ре­во­лю­ції та при­ве­ден­ня форм со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня у від­по­ві­д­ність з су­час­ни­ми умо­ва­ми та по­тре­ба­ми. Од­но­ча­с­но пе­ред­ба­ча­ло­ся пе­ре­бу­ду­ва­ти управ­лін­ня і пла­ну­ван­ня еко­но­мі­ки, стру­к­ту­р­ну та ін­ве­с­ти­цій­ну по­лі­ти­ку. Ви­зна­ва­ла­ся не­об­хід­ність на­да­ти пріо­ри­те­т­ний ха­ра­к­тер роз­ви­т­ку ма­ши­но­бу­ду­ван­ня з ме­тою швид­ко­го пе­ре­хо­ду на ви­ро­б­ни­ц­т­во но­вих по­ко­лінь ма­шин та об­ла­д­нан­ня. Ка­та­лі­за­то­ра­ми на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­но­го про­гре­су ви­зна­ча­ли­ся ве­р­с­та­то­бу­ду­ван­ня, при­ла­до­бу­ду­ван­ня, еле­к­т­ро­те­х­ні­ка та еле­к­т­ро­ні­ка. При­ско­рен­ня на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­но­го про­гре­су і зро­с­тан­ня ефе­к­ти­в­но­с­ті ви­ро­б­ни­ц­т­ва по­єд­ну­ва­ли­ся з рі­шу­чим по­кра­щен­ням яко­с­ті про­ду­к­ці­ї. М. С. Гор­ба­чов ви­знав, що, на від­мі­ну від 1983 р., у 1984 р. бу­ла по­сла­б­ле­на ува­га до пи­тан­ня про укріп­лен­ня по­ряд­ку та ди­с­ци­п­лі­ни. Те­пер пла­ну­ва­ло­ся від­но­ви­ти і про­до­в­жи­ти по­лі­ти­ку Ю. В. Ан­д­ро­по­ва що­до по­до­лан­ня за­стою ка­д­рів пар­тій­но­го і дер­жа­в­но­го ке­рі­в­ни­ц­т­ва.

Га­с­ло при­ско­рен­ня на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­но­го про­гре­су не бу­ло ори­гі­на­ль­ним: ще в 1983 р. ЦК КПРС і Ра­да Мі­ні­с­т­рів СРСР при­йн­я­ли по­ста­но­ву «Про за­хо­ди що­до при­ско­рен­ня на­у­ко­во-­те­х­ні­ч­но­го про­гре­су в на­род­но­му го­с­по­дар­с­т­ві». На­віть сло­во «пе­ре­бу­до­ва» сто­со­в­но еко­но­мі­ки впе­р­ше вжив М. І. Риж­ков, ко­ли го­во­рив про своє­ча­с­ну пе­ре­бу­до­ву ви­ро­б­ни­ц­т­ва на ви­го­то­в­лен­ня но­вої про­ду­к­ції та ко­рін­ну пе­ре­бу­до­ву ро­бо­ти під­при­ємств, про­ду­к­ція яких за­ли­ша­єть­ся на скла­дах (се­ре­ди­на 1984 р.). Але, ще за Ан­д­ро­по­ва при­ско­рен­ня спо­лу­ча­ло­ся з бо­ро­ть­бою за тру­до­ву ди­с­ци­п­лі­ну, по­за­еко­но­мі­ч­ним ме­то­дом при­му­су до пра­ці, то в період Гор­ба­чо­ва взя­ли­ся за по­до­лан­ня пи­я­ц­т­ва та ал­ко­го­лі­з­му. Що ж сто­су­єть­ся пе­ре­бу­до­ви еко­но­мі­ки в умо­вах, ко­ли во­на на 80% на­ле­жа­ла вій­сь­ко­во-­про­ми­с­ло­во­му ком­пле­к­су, то пря­мо за­яви­ти про кон­ве­р­сію на­ва­жи­в­ся та­кож М. С. Гор­ба­чов (1988 р.). Подолати нерентабельність підприємств стало можливим тіль­ки за до­по­мо­гою держ­при­йман­ня (1987 р.).

Від­но­в­лен­ня про­до­в­жен­ня по­лі­ти­ки Ю. В. Ан­д­ро­по­ва що­до чи­с­т­ки пар­тій­них і дер­жа­в­них ке­рі­в­ни­ків ці­ка­ви­ло М. С. Гор­ба­чо­ва з то­ч­ки зо­ру мо­ж­ли­во­с­ті по­зба­ви­ти­ся бре­ж­нєв­сь­ких ка­д­рів. (Все­ре­ди­ні 1988 ро­ку по­ча­ли за­ва­жа­ти вже ан­д­ро­пов­сь­кі ви­су­ва­н­ці, ко­т­рі опи­ра­ли­ся ре­фо­р­мі по­лі­тич­ної си­с­те­ми СРСР). О. К. Ли­га­чов ще на по­ча­т­ку кві­т­ня 1985 р. за­явив, що лі­нія ли­с­то­па­до­во­го (1982 р.) Пле­ну­му ЦК КПРС бу­де про­до­в­же­на і роз­ви­ну­та. Сам же но­во­об­ра­ний Ге­не­ра­ль­ний се­к­ре­тар ЦК КПРС за­явив на­при­кі­н­ці кві­т­ня то­го ж ро­ку (той са­мий кві­т­не­вий Пле­нум) про де­яке по­кра­щен­ня об­ста­но­в­ки в 1983 р. та про не­об­хід­ність но­вих зу­силь для швид­ко­го ру­ху впе­ред. Но­вий Ге­не­ра­ль­ний се­к­ре­тар ЦК КПРС не од­ра­зу пра­г­нув за­яви­ти про но­ву Ге­не­ра­ль­ну лі­нію пар­ті­ї. Але до­сить сим­п­то­ма­ти­ч­ним ста­ло при­зна­чен­ня ан­д­ро­пов­сь­ко­го про­па­га­н­ди­с­та Б. І. Сту­ка­лі­на (1982—1985 рр.) над­зви­чай­ним і по­в­но­ва­ж­ним по­слом до Уго­р­щи­ни. На йо­го мі­с­це при­йшов О. М. Яко­в­лєв, який в 1970—1973 рр. фа­к­ти­ч­но очо­лю­вав Від­діл про­па­га­н­ди ЦК КПРС. 10 ро­ків (1973—1983) він про­вів у Ка­на­ді на по­са­ді над­зви­чай­но­го і по­в­но­ва­ж­но­го по­сла. В пе­рі­од між за­сто­єм і пе­ре­бу­до­вою (1983—1985 рр.) Оле­к­сандр Ми­ко­ла­йо­вич очо­лю­вав Ін­сти­тут сві­то­вої еко­но­мі­ки та між­на­ро­д­них від­но­син АН СРСР.

Та­ким чи­ном, мо­ж­на го­во­ри­ти про те, що ко­жен по­ба­чив у М. С. Гор­ба­чо­ві ту осо­бу, ко­т­ру хо­тів по­ба­чи­ти. Ста­в­ле­ни­ки Ю. В. Ан­д­ро­по­ва — від­но­в­лю­ва­ча і про­до­в­жу­ва­ча ан­д­ро­пов­сь­кої по­лі­ти­ки, а ви­су­ва­н­ці са­мо­го Ми­хай­ла Сер­гі­йо­ви­ча — лі­де­ра, ко­т­рий при­йшов здій­с­ни­ти ре­фо­р­му­ван­ня по­лі­ти­ко-­еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми СРСР. Але без сум­ні­ву мо­ж­на ска­за­ти од­не: М. С. Гор­ба­чов до кі­н­ця три­ма­в­ся за со­ці­а­лізм (тіль­ки в жо­в­т­ні 1990 р. бу­ло за­яв­ле­но про не­до­ці­ль­ність по­да­ль­шо­го про­ве­ден­ня п’я­ти­рі­чок) і за Ра­дян­сь­кий Со­юз (ли­ше 25 гру­д­ня 1991 р. єди­ний Пре­зи­дент СРСР зми­ри­в­ся з роз­па­дом СРСР, за­яви­в­ши про при­пи­нен­ня ви­ко­нан­ня пре­зи­де­нт­сь­ких обо­в’я­з­ків).

Все ж та­ки, об­ра­з­но ка­жу­чи, як­що всі по­пе­ре­дні Ге­не­ра­ль­ні се­к­ре­та­рі ЦК КПРС, які за­яв­ля­ли про се­бе хо­ча б спо­ча­т­ку як ре­фо­р­ма­то­ри (М. С. Хру­щов, Л. І. Бре­ж­нєв, Ю. В. Ан­д­ро­пов), здій­с­ню­ва­ли по­то­ч­ний ре­монт бу­ді­в­лі під на­звою «Ра­дян­сь­кий Со­юз», то М. С. Гор­ба­чов зва­жи­в­ся на ка­пі­та­ль­ний. І не йо­го ви­на, що з ка­пі­та­ль­ним ре­мо­н­том за­ба­ри­ли­ся, на ду­м­ку Г. А. Ар­ба­то­ва, ще пі­с­ля сме­р­ті Й. В. Ста­лі­на (1953 р.).