Міністерство освіти та науки України
РЕФЕРАТ
На тему:
Розвиток районного підходу в соціально-економічній географії
Чернігів 2010
Історично у вітчизняній СЕГ сформувалося два основних дослідницьких підходи – галузевий
і територіальний
(районний
). У межах першого підходу найбільш відома галузево-статистична школа економічної географії Володимира Едуардовича Дена. Але з 30-х років ХХ століття розвиток СЕГ більш динамічно відбувався у межах районного підходу, особливо після формування "районної школи" Миколи Миколайовича Баранського.
Незважаючи на значні досягнення "районної школи" в минулому, слід відзначити, що сучасні тенденції розвитку суспільної географії викликають потребу дещо переосмислити та по-новому оцінити основні фактори територіальної організації суспільства
, які лежать в основі понять СЕГ:
1. Перехід від пошуку оптимального розміщення окремих підприємств до розміщення їх сукупностей або окремих технологій на вже сформованому економічному каркасі для збільшення гнучкості виробничих процесів.
2. Зміна значущості "класичних" факторів розміщення:
· працересурсний фактор
– збільшення значення не стільки кількісних, скільки якісних показників ринку робочої сили (рівня освіти, професійної підготовки, кваліфікації);
· природно-ресурсний фактор
– включення у господарський обіг вторинних ресурсів, а також нових (у т.ч. нетрадиційних) видів енергії та сировини; орієнтація на ресурсо- та енергозберігаючі технології;
· транспортний фактор
– відстані перестають бути визначальним фактором навіть для масових перевезень, найважливішими вимогами стали швидкість та ритмічність поставок, продовжується створення нових типів підприємств без розвинутого складського господарства ("робота з коліс"), збільшується роль транспортної логістики.
3. Поява принципово нових факторів, які раніше не враховувалися суспільною географією, а саме:
· комунікаційно-інфраструктурний фактор
у широкому розумінні. Інфраструктура стала найважливішим видом ресурсу для розвитку території. Інвестиційна привабливість території багато в чому визначається ступенем її інфраструктурної освоєності (насиченості);
· фактор власності
(типу виробничих відносин
) в зв’язку з наявністю різноманітних форм і типів власності визначається різними інтересами власників (інколи протилежними);
· інституційний
, у т.ч. законодавчий
фактор
, вимагає врахування особливостей регіонального законодавства і наявності територій з особливим статусом (наприклад, вільних економічних зон). Цей фактор значною мірою визначає інвестиційний клімат регіонів;
· екологічний фактор
все частіше виступає як обмеження для традиційних форм господарської діяльності та рівнів їх територіальної концентрації;
· політичний фактор
обумовлений зростанням багатопартійності, формуванням регіональних політичних еліт, тісно пов’язаних із бізнесом;
· національний фактор
вимагає враховувати зростання національної самосвідомості населення та сепаратизму окремих регіонів.
Цей перелік об’єктивних факторів можна продовжувати, але і названих достатньо, щоб зрозуміти, що сучасна СЕГ зіткнулася з реальною проблемою відповідності класичного теоретичного і методичного багажу реаліям сьогодення і перспективним тенденціям розвитку. У відповідності до цього і розглянемо основні поняття і концепції СЕГ: економіко-географічне положення, географічний поділ праці, енерговиробничий цикл, територіально-виробничий комплекс, економіко-географічний (економічний) район.
Економіко-географічне
(або суспільно-географічне) положення
(далі – ЕГП) – це одно із самих розвинутих власних
понять в системі СЕГ. ЕГП виступає і в якості одного з критеріїв географічного мислення, тому що воно оцінює і систему просторових відносин, і просторовий взаємовплив. Воно тісно пов’язано з таким критерієм географічності дослідження, як можливість явищ і процесів бути відображеними на карті
. В цьому розумінні оцінку ЕГП не можна зробити поза його картографічною інтерпретацією, а будь-яка економіко-географічна карта є в кінцевому підсумку сукупністю ЕГП зображених на ній об’єктів. Оцінка ЕГП – базисний етап будь-якого економіко- або соціально-географічного дослідження.
Під ЕГП розуміється положення того чи іншого об’єкту в системі територіальних зв’язків суспільства. ЕГП – це частковий випадок відношень у тій великій та складній системі, якою є територіальна організація суспільства.
Оцінка ЕГП має в цілому якісний, суб’єктивний (експертний) характер. Вона вимагає географічного мислення, знань, інтуїції, її досить важко формалізувати. Хоча поняття ЕГП – одно з фундаментальних в СЕГ, ступінь його впровадження у практику незначна, що є причиною значних помилок при прийнятті і реалізації управлінських рішень, у т.ч. в сфері інвестиційної політики.
Концепція ЕГП має низку нереалізованих можливостей. Розвиток теоретичних засад ЕГП може йти у наступних напрямках:
· розвиток "в ширину" за рахунок включення нових видів просторових відношень, по-перше у соціальній сфері, а також за рахунок застосування його до нових об’єктів;
· розвиток даного поняття шляхом кількісної оцінки ЕГП на основі інтеграції його окремих видів ("сусідського", транспортно-географічного, еколого-географічного, геополітичного та ін.);
· надання динамічності за рахунок введення четвертого виміру – вектору часу, що дозволяє оцінювати динаміку явища і прогнозувати його розвиток.
Географічний поділ праці
(далі – ГПП) – це провідне системоутворююче поняття СЕГ. ГПП надзвичайно важливий для СЕГ, тому що відбирає і втягує в обіг в кожній країні, районі, центрі з множини галузей і виробництв найбільш економічно доцільні (діє як своєрідний аналог дарвінівського природного відбору в біології).
Енерговиробничий цикл
– це типова стійка сукупність виробничих процесів, яка виникає взаємообумовлено навколо основного процесу для даного виду енергії та сировини.
Технологічний фактор в сучасних умовах соціально-економічного розвитку грає дуже важливу роль. Можна стверджувати, що економічна географія в епоху НТР стала наукою не стільки про розміщення виробництва, скільки про розміщення технологій. Тому важко переоцінити значення і роль поняття і концепції ЕВЦ, розроблених М.М. Колосовським
(1891-1954), хоча його й досі деякі вчені звинувачують у надмірній технологізації економічної географії.
Концепція і метод ЕВЦ мають низку переваг, які не втрачають значення і сучасних умовах. Сам метод ЕВЦ є дуже плідним для аналізу територіальної структури господарства. Закладений в концепції ЕВЦ комплексний підхід до використання ресурсів, а відповідно, до впровадження маловідходних технологій, є одним з радикальних методів оздоровлення екологічної ситуації.
Отже, ЕВЦ – це концепція економіко-географічного процесу, побудована на технологічному чиннику. Хоча вона не позбавлена і певних недоліків: слід відзначити деяку схематичність, ресурсну спрямованість та орієнтацію на ресурсоспоживаючий тип економіки (якраз він і був представлений в СРСР), відсутність зв’язку із соціальними факторами розвитку регіонів. Можливо саме тому в умовах ринкової економіки концепція ЕВЦ почала трансформувалася у концепцію кластерів
, як своєрідних "виноградних грон" пов’язаних між собою виробництв.
Класичні ЕВЦ М.М. Колосовського і А.Т. Хрущова давно вийшли за межі економічних районів і значною мірою втратили районоутворюючі функції. ЕВЦ перестали бути районними, а стали міжрайонними та міжнародними. Це обумовлюється впливом НТР на виробництво і транспорт. Розвиток спеціалізації і кооперації виробництва, втрата лімітуючого значення транспорту (перевезення зараз порівняно дешеві і швидкі), втрата провідної ролі енергетичного фактору (створені єдині енергосистеми, в результаті ефективне "перекидання" електроенергії здійснюється інколи на тисячі кілометрів).
Територіально-виробничий комплекс (ТВК)
– це взаємопов’язане і взаємообумовлене поєднання галузей виробництва на певній території (масштаб цієї території може бути різним – від країни до економічного району, підрайону або місцевості). Економічна єдність ТВК створюється виробничо-територіальними зв’язками підприємств, використанням загально районних пр
Поняття і концепція ТВК розроблені М.М. Колосовським та міцно ввійшли у теорію СЕГ і регіональної економіки більше ніж півстоліття тому. В сучасних умовах простежуються спроби замінити ТВК на поняття "виробничий кластер
", яке отримало розвиток у західній регіональній економіці.
Виробничий кластер
– це сукупність технологічно пов’язаних та географічно сконцентрованих підприємств. Географічні масштаби кластеру можуть варіювати від одного поселення до значного регіону.
Кластерний підхід до розвитку національних економік давно працює у США, Канаді, Італії, Нідерландах, Новій Зеландії. В Україні на початку ХХІ століття теж почали говорити про необхідність "кластеризації економіки". Накопичення досвіду буде відбуватися через створення експериментальних мікрокластерів. Дійсно, Україна дякуючи особливостям її економічної географії має низку переваг для такого способу організації економіки. Скажімо, досить ефективний морегосподарський кластер можна сформувати навколо міста Миколаїв, в якому сусідять суднобудування, судноремонт, галузева наука і портове господарство. Або, наприклад, навколо с. Коблево Миколаївської області – відомого курорту і центру виноробства. Тут можна вдало поєднати власне виноградництво і його наукове обслуговування (зокрема селекцію нових сортів) з виноробством і сокоекстракцією, виробництвом бочок, пляшок, корків, кришок та ін. з потужною рекреацією (у т.ч. з використанням винотерапії), яка притягує до себе готельне господарство та індустрію ресторанів і, звичайно, рекламну діяльність. Така територіальна концентрація вертикально і горизонтально пов’язаних підприємств, як правило, веде до утворення спільної виробничо-фінансової групи, яку власне й можна розцінити як стрижень виробничого кластеру.
З практичного досвіду західних економік прийшло і поняття "технополіс", що є видозміненим варіантом концепції ТВК по відношенню до постіндустріального суспільства. У технополісі створення особливого середовища для прискорення інноваційного процесу досягається шляхом територіального комплексування таких сфера як освіта, наука, сервіс, венчурний капітал та ін. Сам технополіс
визначається як місто науки і передових технологій, найсучасніша організаційна форма інтеграції освіти, науки та виробництва.
Поняття району і концепція економіко-географічного районування
Значення категорії району в географії, у т.ч. в СЕГ, важко переоцінити. Це не тільки критерій географічності дослідження, але й критерій географічності мислення, один з критеріїв само ідентифікації географії серед інших наук, у першу чергу регіональних (власне щоб не "потонути" у морі регіональних наук, не "розчинитися" у регіональній економіці СЕГ має "піднімати на щит" метод районування).
Вчення про райони виконує інтегруючу, пов’язуючу функцію в географії. Районування є частиною теоретичної географії, якщо під останньою розуміти виявлення загальних для різних наук географічного циклу закономірностей у вивченні територій.
У вітчизняній географії термін "район" став широко вживатися з 90-х років ХІХ століття. У більшості зарубіжних країн цей термін не використовувався. Там віддавалася перевага терміну "регіон" (region), який потім потрапив і в українську мову як запозичений.
Поняття "район" і "регіон" концептуально різняться. Під районом географи зазвичай розуміють частину території, якій властиві цілісність та унікальність. Регіон – це досить довільно обрана дослідником територія з метою регіонального аналізу. Тому уявляється правильним твердження: "Будь-який район є регіоном, але не будь-який регіон є районом
".
Районний аналіз передбачає спочатку певну процедуру районування і встановлення сітки районів, яку географи використовують для подальших досліджень. При регіональному аналізі вихідні територіальні одиниці є довільними, можна прийняти практично будь-яку "нарізку" території.
При районному аналізі територія досліджується як "біла скринька" (по термінології системного аналізу), тобто важливо знати внутрішню організацію території зсередини. При регіональному аналізі традиційно використовується принцип "чорної скриньки", при якому в принципі не важливо, що являє собою територія по внутрішній структурі.
Географії властивий районний аналіз території. Регіональний аналіз використовується в регіональній економіці, регіональній соціології, регіональній політології та ін. Отже, поняття району – суто географічне, а поняття регіону – систематичне.
У вітчизняній (радянській) районній школі СЕГ категорія району має виключне значення. Уявлення про район сформувалося під впливом декількох факторів. В його основі, безумовно, лежить поняття економічного району, вироблене у межах Держпланівського районування 20-х років ХХ століття (план ГОЕЛРО) та розвинуте надалі М.М. Колосовським. Економічний район
– це територіально цілісна частина господарського комплексу країни, яка має спеціалізацію
, комплексність
, керованість
. Утворення економічних районів є результатом процесу територіального поділу праці (як різновиду географічного поділу праці).
Економічний район характеризується безумовною об’єктивністю, приматом енерговиробничого принципу побудови, економічною доцільністю, оптимальним поєднанням спеціалізації і комплексності, опорою в розвитку на концепцію районних ТВК, обов’язковим суміщенням економічних і адміністративних кордонів.
У західній географії поняття району дещо видозмінене. Район розглядається як суб’єктивна категорія, котру людина відчуває, придумує... Тому і акцент при вивченні території робиться не на самих районах, а на відчуттях, на сприйнятті району індивідуумами ("ментальні
" райони).
СЕГ оперує різними видами районів. В її межах виділяють районування економічне, соціальне, політичне, культурне та ін. Останнім часом широко вживається поняття "інтегрального соціально-економічного (суспільного) районування". Головні теоретичні і методичні основи економічного районування були закладені у першій половині ХХ століття і залишаються практично незмінними. Але в сучасних умовах формування ринкових відносин вони вимагають певного перегляду. Можливо, саме через ці причини ми досі не маємо загальновизнаного варіанту економіко- і соціально-географічного районування території України.
Галузевий і територіальний принципи управління
Економічне районування країни безпосередньо пов’язане з проблемою оптимального поєднання галузевого і територіального принципів управління народним господарством.
За галузевим (відомчим) принципом
групування підприємств кожне з них підпорядковане своєму міністерству (відомству) незалежно від того, у якому з районів воно розміщене. За територіальним принципом
усі підприємства окремого району різних галузей і відомств підпорядковані єдиному органу, що керує економікою району в цілому.
Кожний з принципів управління має свої переваги і недоліки. Зокрема. галузевий (відомчий) підхід породжує так звані відомчі бар’єри, тобто помітно ускладнює економічні зв’язки між підприємствами різних галузей. Внаслідок цього виникають певні труднощі в організації взаємодії підприємств різних галузей у конкретному районі або територіальному комплексі. Переважання галузевого принципу веде до придушення місцевої ініціативи та зайвої централізації управління.
В умовах територіального принципу управління створюються передумови для тенденції "місництва" – протиставлення місцевих економічних інтересів загальнодержавним цілям. І, що найголовніше, при територіальному управлінні втрачається єдина в масштабах національної економіки організація галузі, послаблюється її організаційно-економічне та науково-технічне керівництво. Дуже важко в таких умовах додержуватися сучасних світових стандартів і жорстких техніко-економічних нормативів.
Отже, переваги певного принципу управління соціально-економічним розвитком ефективні лише у певних межах. Впроваджувати принципи управління потрібно з врахуванням рівня розвитку продуктивних сил країни та конкретних історичних умов. Проблема оптимального поєднання галузевого і територіального принципів управління лишається актуальною і в наш час.