Нова Зеландія
Територія та географічне положення. Нова Зеландія — унітарна держава у складі Співдружності, що складається з 93 округів. Країна розташована в південно-західній частині Тихого океану, на південний схід від Австралії, і включає два великі острови — Північний і Південний, а також низку дрібніших островів. Острови Північний і Південний поділені протокою, ширина якої — від 22 до 91 км. Вона має ім'я видатного англійського мореплавця Дж. Кука.
Нова Зеландія витягнута більше ніж на 1500 км із північного сходу на південний захід, а її береги омиваються Тихим океаном, у тому числі Тасмановим морем. Протяжність берегової лінії — 15 134 км, найбільш порізана північна частина — острів Північний і південно-західна — острів Південний. Узбережжя острова Північний виділяється півостровами, затоками та бухтами.
Природа. У рельєфі країни вражає поєднання рівнинних і гірських територій, діючих і згаслих вулканів, сніжних вершин і піщаних дюн. Основну частину території займають гори та горбкуваті місцевості, а на рівнини припадає менше ніж десята частина території. Найбільша рівнина — Кентерберійська — розкинулася на сході острова Південний. У західній частині острова Південний височіють пасма найбільшої гірської системи — Південних Альп. Тут розташована найвища точка країни — гора Кука (3754 м). Корінні жителі називають її «Аорангі», що означає «Простромлена хмара».
Гірська система острова Південний продовжується й на сусідньому острові — Північному. Рівнинні ділянки тут розташувалися вздовж узбережжя, у тому числі поблизу найбільшого міста країни — Окленда. Нова Зеландія входить до зони сейсмічної активності. Підземні поштовхи тут відзначаються до 200 разів на рік, однак руйнівні землетруси трапляються рідко. Найчастіше «тремтіння» земної твердині відзначається на острові Північний і в північній частині острова Південний. На островах поширені гейзери, грязьові улоговини, гарячі джерела, у тому числі мінеральні, є діючі вулкани.
На більшій частині території країни клімат субтропічний морський. Його особливості визначаються острівним і широтним положенням Нової Зеландії, а також її протяжністю й гористістю. На крайній півночі клімат теплий і вологий, що нагадує середземноморський. На Кентерберійській рівнині холодніше й набагато сухіше. На крайньому півдні країни в зимовий час характерні сніжні бурі.
Середня температура на території Нової Зеландії в січні +14...+19 °С, у липні +5...+12 °С, у гірських районах трапляються морози до -12 °С. Великими є розбіжності в кількості опадів. На більшій частині країни річна норма опадів 400—700 мм, на західному узбережжі острова Південний — більше ніж 2000 мм, на навітряних (західних) схилах гір — до 5000 мм.
Достатня кількість опадів і гірський характер території визначають наявність густої мережі коротких, але повноводних річок. Головна річка країни — Уаїкато — протікає на острові Північний, її довжина 350 км.
У країні багато озер, причому на острові Північний багато з них мають вулканічне походження, а на острові Південний — льодовикове. Найбільше озеро — Таупо площею більше ніж 600 км2
— розташоване на Північному острові.
Нова Зеландія — країна з дуже своєрідним рослинним світом. Більшість рослин — ендеміки, серед них — новозеландський клен, агатіс і сосна каурі, що сягає висоти 60 м і живе до 1000 років. У країні також поширені вічнозелені деревоподібні папороті й пальми. На жаль, у період освоєння островів європейцями лісова рослинність сильно постраждала, тому Нова Зеландія поступово перетворювалася з лісистої країни на країну пасовищ. Зараз лісами зайнята менше ніж третина території. Так, знамениті й колись досить поширені хвойні ліси з агатісу новозеландського збереглися тільки на територіях, що перебувають під охороною.
Ще більш своєрідним є тваринний світ новозеландських островів. Він складався протягом багатьох мільйонів років, і потім ще тривалий час зберігав свою первозданність. Цікаво, що в Новій Зеландії відсутні цілі групи тварин, наприклад копитні, змії, черепахи, хижаки. Ще 500 років тому тут узагалі не було ссавців, за винятком двох видів кажанів. Це був світ птахів, причому країна стала єдиним місцем на планеті, де виявилася можливим поява кількох різновидів безкрилих птахів. Користуючись відсутністю небезпечних наземних ворогів, ці птахи «розучилися» літати. Серед них зустрічаються такі екзотичні види, як ківі, совиний папуга (какапо), новозеландський пастушок уека. Ківі є символом країни.
Однак найбільш приголомшливим нелітаючим птахом не тільки цієї країни, але й усього світу, був моа — птах із невеликою головою, без крил, але з потужними ногами. Існувало більше ніж 20 видів моа, серед яких був і великий моа. Він досягав висоти 3,6 м і важив близько 300 кг. Живих моа не бачив жоден європеєць, останні відомості, що збереглися в корінних жителів про великого моа, належать до 1670 р. Для полінезійського народу маорі, який почав заселяти острови приблизно 1000 років тому, ці нелітаючі птахи являли легку здобич. Полювання було головною причиною швидкого зникнення моа.
Із часу появи людини рівновага в природі Нової Зеландії стала нестійкою. Так, початковий етап заселення островів маорі супроводжувався випалюванням лісів і винищуванням тварин. Однак згодом маорі зрозуміли, що ці дії можуть загрожувати їхньому благополуччю й навчилися розумно використовувати землі своєї країни.
Однак із приходом європейців становище природи Нової Зеландії різко погіршилося. Із початком колонізації в прибережних районах почали поширюватися завезені моряками свійські тварини - вівці, свині, кози, коні. Це серйозно вплинуло на рослинний і тваринний світ країни. До середини XXст. становище місцевої флори та фауни стало критичним, й охороною природи зайнялося майже все населення країни.
У наш час Нова Зеландія стала зразком застосування науково обґрунтованих засобів, спрямованих на відновлення природи. У країні створені десять національних парків, два морські парки, численні заповідники та природні резервати, у яких знайшли захист багато зникаючих видів флори та фауни.
Країна має значні запаси окремих видів корисних копалин, серед яких вугілля, природний газ, титан, магній, свинець, будівельна сировина (пісок, гравій, глина, вапняк, доломит).
Історичний розвиток. Заселення Нової Зеландії полінезійцями маорі відбувалося в Х-ХІУст. Сюди вони дісталися просторами Тихого океану за допомогою гребних човнів. Маорі назвали свою нову батьківщину «Аотеароа», що означає «Земля довгої білої хмари». Протягом сотень років вони освоювали її та до моменту появи тут європейців мали порівняно розвинену культуру. Основними заняттями маорі були землеробство, полювання й рибальство.
Європейці були зустрінуті маорі вороже. Так, у сутичці з полінезійськими воїнами команда А. Тасмана, що в 1643 р. досягла острова Південний, утратила кількох людей. Наступного разу європейці прибули сюди вже в наступному столітті! Це була англійська експедиція на чолі з прославленим мореплавцем Дж. Куком. Як і у випадку з голландцями, маорі були дуже агресивні по відношенню до англійців. Тривалий час це стримувало колонізацію країни, однак поступово тут стали з'являтися мореплавці, китобої, торговці, місіонери, більшість із них прибувало з Англії. На островах стали стихійно виникати поселення, жителі яких вели торгівлю шкірами котиків і тюленів.
У 1840 р. представники англійського уряду підписали з вождями маорі договір, за яким вони погодилися приєднатися до Британії. При цьому корінні жителі одержали певну автономію й підтвердження прав власності на свої землі. Країна була оголошена колонією британської корони. Незабаром було вирішено, що землі, які не використовувалися маорі, мали відійти до володінь англійців. Це призвело до маорійських війн 1843-1872 рр. Хоча маорі програли, вони домоглися рівноправного становища з білими колоністами.
У наступні роки збільшився потік переселенців із Європи, їхня кількість до початку XXст. склала близько 300 тисяч.
У 1907 р. Нова Зеландія одержала статус домініону, а в 1931 р. здобула незалежність. При цьому країна стала членом Британської Співдружності націй, головою якої є королева Великої Британії.
Населення. На сьогодні новозеландці європейського походження складають 75 % населення, маорі - близько 10 %, полінезійці з інших районів Океанії - 3,8 %,.решта - це вихідці з Азії та низки інших регіонів.
Наприкінці XVIII ст. у країні проживало приблизно 120 тис. маорі, однак через сто років їхня кількість зменшилася вдвічі, а зараз їх налічується близько 400 тисяч. Більшість корінних жителів зараз населяють міста, багато їх в Окленді й прилеглих районах, а також у столиці країни — Веллінгтоні. Основна частина сільського населення маорі традиційно зосереджена в північній частині острова Північний.
Із давніх часів одним із найбільш сприятливих місць корінні жителі вважали район озера Роторуа. Маорі обжили цю область, незважаючи на жахаючу назву, яку самі ж їй дали — «Діри впекло». Під дірами вони/мабуть, розуміли вулкани, гейзери, гарячі джерела. Небезпека виверження вулкана або землетрусу не жахала маорі. Вони здавна користувалися теплом, яке дарувала їм земля. Так, вода гарячих джерел використовувалася під час приготування їжі, а теплий ґрунт обігрівав житла.
Густота населення країни є невисокою - 14 осіб/км2
, причому більш густо заселений острів Північний. Демографічна ситуація досить сприятлива, на що вказує віковий склад населення — 22—62—16 і середній вік, що складає 33,6 року.
Більшість населення країни є протестантами, найбільше представників англіканської церкви, просвітеріан і методистів; значна частина населення — католики.
Нова Зеландія — високоурбанізована країна, у містах проживає 86 % жителів. Населення столиці держави (із 1865 р.) — міста Веллінгтон —
перевищує 340 тис. осіб. Місто розташоване на острові Північний, на березі протоки Кука. Тут розташовані урядові заклади, підприємства харчової, легкої, деревообробної та паперової промисловості, машинобудування та металургії, а також великий морський порт. Більшість промислових підприємств зосереджено в районах Лоуер-Хатт і Аппер-Хатт.
Широко відомі Національна галерея мистецтв і Національний музей, що розташовані в столиці країни. У них зберігаються колекції дерев'яних скульптур та інші вироби, що розповідають про етнографію та історію Нової Зеландії.
Найбільше місто країни та її найважливіший промисловий центр — Окленд.
Тут проживають 1,074 млн осіб, тцо складає майже чверть населення країни! У місті виробляється близько третини промислової продукції, тут працюють підприємства машинобудування, хімічної, харчової, легкої, деревообробної промисловості. В Окленді розташований університет, всесвітньо відома картинна галерея, музей транспорту й техніки, Трояндовий сад Парнелла.
Місто розташоване в унікальному місці -- на вузькому перешийку, що з одного боку омивається Тихим океаном, а з іншого — Тасмановим морем. Саме тому життя оклендців неможливо уявити без морських просторів і вітрильного спорту. Про це нагадують численні яхти та човни, що стоять у бухтах і гаванях.
Культура. На відміну від аборигенів Австралії, маорі змогли відстояти свої права й традиції. Сьогодні їхня культура є невід'ємною частиною культури Нової Зеландії. Світове визнання одержали традиційні вироби місцевих майстрів, виготовлені з дерева, у тому числі різьблена культова скульптура. Унікальним є татуювання маорі, особливо коли воно виконане на обличчях чоловіків; не втратили свого колориту воєнні ритуали, багато з яких виглядають досить страхітливими. Маорі дбайливо зберігають свої давні легенди та міфи.
Сучасні новозеландці утворюють досить однорідне за рівнем життя суспільст
Багато новозеландців займаються спортом. Найбільш популярні крикет, регбі, перегони, альпінізм., спортивне рибальство, полювання.
Господарство. Тривалий час економіка Нової Зеландії ґрунтувалася на високорозвиненому сільському господарстві. Однак протягом останніх десятиліть країна досягла значних успіхів і в
розвитку промисловості. Сьогодні ця галузь дає близько чверті національного багатства.
Найбільш розвинені індустріальні галузі пов'язані з наявними тут природними ресурсами та сільським господарством. У країні добувають вугілля (в основному на Південному острові), природний газ (велике родовище відкрите на шельфі, біля міста Нью-Плімут, острів Північний), розробляються родовища нафти, добувають рудну сировину, із якої виробляють чорні й кольорові метали.
Найважливішими галузями промисловості залишаються: харчова (насамперед м'ясна й молочна), целюлозно-палерова й деревообробна (в основному використовуються штучні ліси), легка (килими, переробка вовни, шкіри, виробництво текстилю). Швидко розвивається хімічна промисловість (пластмаси, побутова хімія) машинобудування (електротехніка, електроніка, транспортне обладнання)..
Районами концентрації промислового виробництва є північна частина острова Північний і східний район Південного острова. Найбільші промислові центри: Окленд, Веллінгтон, Крайстчерч, Гамільтон.
Нова Зеландія — Один із лідерів у виробництві електроенергії за допомогою альтернативних джерел енергії. Так, підземне тепло використовує одна з найбільших геотермальних електростанцій світу, розташована на острові Північний.
Сільське господарство дає 8 % національного продукту, і його роль в економіці країни постійно зменшується. Провідне місце посідає тваринництво, що забезпечує до 4/5 сільськогосподарської продукції. У країні налічується більше ніж 60 млн овець (приблизно по 15 на кожного жителя) і близько 10 млн голів великої рогатої худоби (в основному корів). Сприятливий клімат, велика кількість пасовищ, використання новітніх досягнень агротехніки та сучасних засобів механізації дозволили досягти високого рівня сільськогосподарського виробництва.
Головні райони молочного тваринництва зосереджені на Північному острові, тут же вирощують цитрусові, ківі, яблука, грунті, різні овочі. Головний сільськогосподарський район острова Південний — Кентерберійська рівнина, де займаються відгодівлею ягнят, вирощують пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу, горох, фрукти та овочі. В окремих районах обох островів розвинені виноградарство й виноробство.
Значне місце в економіці країни також посідають лісництво й рибальство. Прибережні води Нової Зеландії багаті на цінні види промислової риби та інші морепродукти.
Щороку країну відвідують десятки тисяч іноземних туристів, найчастіше з Австралії.
У транспортній системі країни переважають автомобільний і морський. Загальна довжина авто/доріг — 92,4 тис. км. Вони з'єднують усі райони країни та великі міста. Острови Північний і Південний сполучаються за допомогою кількох поромних переправ, що перевозять поїзди та автомобілі.
У зовнішній торгівлі майже весь обсяг перевезень припадає на морський транспорт. Найбільші порти: Окленд, Тауранга, Веллінгтон, Нью-Плімут, Фангареї (усі вони розташовані на Північному острові)
ФЕДЕРАТИВНІ ШТАТИ МІКРОНЕЗІЇ - федерація 607 тихоокеанських островів
Територія та географічне положення. Мікронезія — федеративна держава, що складається із чотирьох штатів. Країна включає 607 островів центральної та східної частини Каролінського архіпелагу загальною площею лише 701,4 км2
і розташована приблизно за 1500 км на північ від Нової Гвінеї. Острови, що простягайся із заходу на схід на 2500 км, розкидані на величезному просторі в західній частині Тихого океану.
Чотири штати країни - Понпеї (раніше називався Понапе), Яп, Чуук (раніше — Трук) і Косрае (раніше — Кусає) — мають назви найбільших островів держави. Більшість інших островів й острівців розташовані усередині утвореного головними островами чотирикутника. Крім того, трохи південніше, біля самого екватора, розташований атол Капінгамарангі.
Природа. Рельєф дна океану в західній частині Мікронезії сильно розчленований. Трохи північніше, уздовж східної окраїни Маріанських островів, розташована найглибша западина планети — Маріанський жолоб завглибшки більше ніж 11 км. Клімат островів екваторіальний і субекваторіальний. Середня температура протягом року коливається в межах +25...+30 °С, екваторіальна спека тут пом'якшується океаном і пасатами. Кліматичні умови можна було б назвати ідеальними, якби не величезна кількість опадів і висока вологість повітря. Так, на острові Понпеї випадає до 300 дощових днів на рік. Загалом в країні випадає від 2250 до 4500 мм атмосферної вологи на рік, а в деяких гірських районах східної частини норма опадів сягає 6000 мм. Острови розташовані в зоні зародження тайфунів, у середньому вони проносяться тут 25 разів на рік, в основному із серпня по грудень.
Велика кількість опадів — гарантія забезпечення жителів Мікронезії прісною водою. На великих островах є маленькі річки, що починаються в гірських районах і стрімко несуть свої води до океану. А от корисних копалин тут майже немає, за винятком фосфоритів, на які багатий атол Фаїс, розташований у штаті Яп.
Рослинний світ коралових островів є бідним. Це можна пояснити їхньою молодістю, оскільки вік рослинності не перевищує кількох сотень тисяч років. Вулканічні острови вкриті вічнозеленими екваторіальними лісами, що складаються з панданусів, пальм, хлібного дерева, бананів, бамбука, деревоподібних папоротей, а внутрішні лагуни вкриті мангровими заростями.
Історичний розвиток. Предки мікронезійців, імовірно, припливли сюди з інших островів, у тому числі із Зондських і Філіппінських, а також через Вануату. Згодом вони досягай високого рівня розвитку, про що свідчать руїни давнього кам'яного міста Нанмадол, розташовані біля південно-східного узбережжя острова Понпеї. Він був зведений на великих блоках, споруджених із коралових щебеиів і облицьованих базальтовими плитами. Частина міста, наприклад зовнішні стіни, що сягали висоти 8 м, збереглися до нашого часу. Вони нагадують про досягнення й велич цивілізації острів'ян. Однак ім'я того, хто зводив ці потужні стіни та будував бруковані дороги серед безкраїх просторів океану, точно не відоме. Місцеві перекази розповідають про те, що місто було центром середньовічної держави Сауделерів.
У XVI—XVIIст. острови були відкриті європейцями, першими тут побували португальці й іспанці. Вони шукали золото й прянощі, але оскільки їх тут не виявилося, то особливого інтересу до островів вони не виявили. Проте з 1686 р. Каролінські острови стали володінням Іспанії.
Через півтора століття на архіпелаг стали проникати англійські й німецькі торговці. У 1885 р. німці захопили острів Яп і західну частину Каролінського архіпелагу, але через рік вони повернули їх іспанцям, обговоривши право на створення тут своїх факторій. Після поразки в іспано-американській війні 1898 р. Іспанія потрапила у важке становище й змушена була продати Каролінські й Маріанські острови Німеччині за 840 тис. фунтів стерлінгів. Німецька колоніальна влада мобілізувала дорослих острів'ян на будівництво доріг і роботи на плантаціях кокосової пальми (із її горіхів одержували копру), що викликало невдоволення місцевих жителів і спровокувало виступи проти колонізаторів.
Восени 1914 р., після початку Першої світової війни, Мікронезія була окупована японськими військами. Пізніше Японія одержала мандат Ліги Націй на управління цією територією. Каролінські острови використовувалися Країною вранішнього сонця для створення військових баз, промислу риби та морепродуктів, вирощування цукрової тростини й виробництва з неї спирту. На острови переїхали тисячі японців, яким надали кращі землі. Вони активно освоювали країну, будували культові споруди, проводили асиміляцію місцевого населення. Японська політика була спрямована на те, щоб мікронезійці втратили свої традиції, культуру й національну самосвідомість.
Поразка японців у Другій світовій війні призвела до того, що в 1947 р. Каролінські острови (разом із Маршалловими та Маріансь-кими) стали підопічною територією ООН, керованою США. У 1978 р. у країні пройшов референдум, на якому населення островів висловилося за створення Федеративних Штатів Мікронезії (ФІІШ). У 1979 р. була прийнята Конституція ФШМ, а восени в країні пройшли перші вибори. Протягом 1979-1986 рр. представники Сполучених Штатів передавали управління країною новому голові держави та уряду. У 1990 р. ФШМ офіційно стали незалежною державою.
Населення. Країну населяють мікронезійці, тільки на окраїні держави — атолі Капінгамарангі — переважають полінезійці. Мікронезійці сформувалися в результаті змішання представників австралоїдної та монголоїдної рас. Для них характерні середній зріст, відносно темний, коричнюватий, колір шкіри, волосся може бути хвилястим, прямим або кучерявим.
Густота населення досить висока — 155 осіб/км2
. Віковий склад населення вказує на молодість значної частини жителів країни: 37—60—3. Середня тривалість життя острів'ян зростає і зараз складає близько 70 років.
У країні висока народжуваність, що сягає 25 осіб на 1000 жителів, і дуже низька смертність - 5 осіб на 1000 жителів. Проте населення країни трохи зменшується через від'ємне сальдо міграції, що складає 21 особу на 1000 жителів.
Непросте економічне становище країни, досить високий рівень безробіття й обмежені можливості у здобутті вищої освіти змушують місцевих жителів залишати острови. Вони змінюють свій екзотичний спокійний куточок Тихого океану на метушню та широкі можливості розвинених держав.
Населення ФШМ сповідує християнство, католиками себе вважають 50 % острів'ян, до протестантів себе відносять 47 % населення. Близько 1 % населення залишаються прибічниками місцевих традиційних вірувань.
У містах проживає 29 % мікронезійців. Столиця Федеративних Штатів Мікронезії - Палікір - розташована на острові Понпеї. Тривалий час тут проживало дуже мало жителів, але після того, якуряд США фінансував проектування й будівництво столиці, населення міста зросло та зараз складає 7 тис. осіб. Тут засідає уряд і Національний конгрес держави, розташовані сучасний аеропорт і морський порт.
Основну частину міста складають невеликі двоповерхові будинки, архітектура яких нагадує про місцеві традиції. Цікаво, що вони побудовані з урахуванням напрямку пасатів і падіння сонячних променів.
Культура. У культурі мікронезійців переплелися традиції та сучасність. Мабуть, найбільш традиційний спосіб життя зберігся на острові Яп. Тут дотепер мають обмежений обіг найбільш оригінальні у світі гроші — монети у вигляді великих кам'яних дисків з отвором у центрі. Колись їх везли з далеких островів, і навіть європейці приймали їх для оплати товарів.
Жителі штату славляться своїми танцями. Жінки носять пишні спідниці, виготовлені з рослинних волокон. Будинки також відрізняються оригінальністю: вони побудовані на кам'яних фундаментах із бамбука й дерева та вкриті пальмовим листям.
На островах поширене мистецтво виготовлення човнів, дерев'яних масок і тапи — нетканої матерії з рослини ібіскус. Із тапи місцеві майстри виготовляли одяг і взуття, що раніше могли носити тільки вожді й знать. Традиційно ці прошарки суспільства відрізнялися від інших жителів особливим татуюванням, одягом і прикрасами. І зараз їхня влада є досить великою. Наприклад, вожді можуть заперечувати рішення посадових осіб.