Рекреаційний туризм та ресурси
Більшість видів рекреації має сезонний характеряк за природними, так і за соціально-економічними чинниками. Сезонність створює чимало соціальних та економічних проблем. Сезонність зменшує рентабельність експлуатації рекреаційної інфраструктури, створює «піки» і «провалля» у зайнятості трудових ресурсів, навантаженні на транспорт та ін. Так, зайнятість населення в приморських рекреаційних районах у зимові місяці зменшується в 3–4 рази у порівнянні з липнем-серпнем. Об'єктивно це пояснюється намаганням більшої частини людей відпочивати влітку, у сонячний період. Сонце, таким чином, виступає самим суттєвим фактором сезонності. Але при зростанні тривалості відпусток з'явилася тенденція до поділу відпустки на дві частини. Крім «традиційного» літнього відпочинку все частіше використовується зимовий відпочинок на гірськолижних курортах та інші види рекреаційної діяльності у формальний «не сезон».
Сезонність в рекреації пояснюється почасти і ритмом роботи певних установ і підприємств, який передбачає надання відпусток більшості працівників саме в літні місяці. Такий ритм зокрема має система освіти.
Низка видів рекреації, особливо лікувально-курортного типу, має цілорічний характер, хоча і тут спостерігається нерівномірність рекреаційного потоку.
За характером використання транспортних послуг
туризм поділяється на автомобільний (індивідуальний), автобусний, авіаційний (рейсовий і чартерний), залізничний, пароплавний (морський, озерний, річковий, круїзний).
На долю автотранспорту загалом припадає 3/4 пасажирських перевезень у світі. У Західній Європі 70% туристів подорожує власним автомобілем, у США цей показник становить 90%. Україна поки що суттєво відстає від названих показників. В обслуговуванні туристських потоків на короткі відстані вирішальну роль відіграє автобусний транспорт.
При великих відстанях зростає роль залізничного та авіаційного транспорту. Наприклад, на атлантичних лініях розвиток авіаційних перевезень призвів до катастрофічного падіння ролі морського пасажирського транспорту. Значного поширення набули чартерні авіаційні перевезення туристів (чартерний літак – це літак, який орендований на разове переміщення групи людей за певним маршрутом). Залізничні туристичні перевезення менш поширені, особливо у невеликих за площею країнах. Але залізничний транспорт намагається витримати конкуренцію з боку інших видів транспорту шляхом підвищення комфорту і збільшення швидкостей. Для великих за площею країн з невисоким рівнем розвитку туристської інфраструктури актуальною є така форма організації рекреації, як туристські поїзди. Слід відзначити також, що певну роль у збільшенні обсягів перевезення туристів можуть відіграти порівняно низькі тарифи залізничних перевезень.
Роль морського транспорту в туризмі зростає лише по лінії здійснення паромних перевезень, зокрема автомобілів туристів. Певний ренесанс переживає круїзний туризм. Круїз – це морська подорож, зазвичай по замкненому колу, на одному судні по певному маршруту із зупинками у місцях, що являють собою екскурсійний інтерес. Круїзні плавання стають поступово провідною формою експлуатації сучасного пасажирського флоту. Основні маршрути круїзів спрямовані до теплих морів. Найбільш розвинуті круїзні подорожі по Середземномор'ю, особливо в Егейському морі. За Середземномор'ям йде Карибський регіон, де першість по числу прийнятих туристів утримують Багамські острови. Швидкими темпами зростає число круїзних рейсів у Тихому океані (Гавайські острови, Французька Полінезія та ін.). В Україні та СРСР початок круїзному судноплавству був покладений в Чорноморсько-Азовському басейні у 1960 році рейсом пароплаву «Адмірал Нахімов». За кількістю відправлень круїзних суден перше місце в світі займає порт Нью-Йорк.
Практикуються також специфічні форми туристських подорожей, наприклад, пересування на оленях або собачих упряжках у деяких північних країнах. Зароджуються і такі нові форми, як обліт вулканів на гелікоптерах.
За правовим статусом
туризм поділяється на внутрішній
(національний), тобто в межах власної країни, та міжнародний
(або іноземний) туризм. Ці два види туризму розвиваються сумісно, інакше можуть складатися диспропорції в обслуговуванні внутрішніх та іноземних туристів, що буде порушувати атмосферу гостинності, створювати соціально-психологічну напругу.
Міжнародний туризм поділяють на активний і пасивний в залежності від його впливу на платіжний баланс країни. Для кожної країни подорож її громадян в інші держави є пасивним
туризмом, а прибуття іноземців – активним
туризмом.
За тривалістю перебування
міжнародний туризм поділяється на короткочасний і тривалий. Якщо тривалість подорожі або перебування не перевищує трьох діб, то їх відносять до короткочасного туризму, а якщо більше трьох діб – до тривалого. У міжнародному туризмі подорожуючих заради відпочинку менше доби включають до категорії «екскурсант». Під екскурсією
(лат. ехси
rs
іо
– вилазка) розуміється колективне відвідування музею, визначного місця, виставки та ін.; поїздка, прогулянка з освітньою, науковою, спортивною або розважальною метою.
У вирішенні проблем виділення території для тривалого заміського відпочинку в сучасному світі спостерігається дві провідні тенденції: розвиток «урбанізованих» рекреаційних територій на базі курортних населених пунктів або цілих курортних агломерацій; розвиток рекреації на міжпоселенних територіях шляхом створення рекреаційних парків. До проміжних рекреаційних територій можна віднести ареали відпочинку у сільській місцевості.
Серед територій першого типу
масового поширення у всьому світі набули приморські райони відпочинку, лікувально-санаторні окремі курорти або курортні райони, гірськолижні туристичні комплекси.
Приморські рекреаційні райони
розвиваються найшвидшими темпами. За чисельністю прийнятих рекреантів вони займають друге місце після столиць країн світу. Бурхливе освоєння морського узбережжя – це результат туристичного буму, що розпочався у 50-ті роки минулого століття. Цей бум триває по сьогоднішній день.
Поява масового попиту на відпочинок у моря співпала із інтенсивним впровадженням індустріальних методів будівництва. В курортних районах використовувалися звичайні (стандартні) методи будівництва, до того ж і територіальне планування курортних комплексів часто не відрізнялося від звичайних населених пунктів. Так виникали урбанізовані рекреаційні комплекси Іспанії, Болгарії та деяких інших країн. Характерними рисами територіальної структури цих районів є лінійне простягання вздовж берегової смуги та незначне ешелонування вглиб території суходолу. В результаті створювалися величезні лінійні рекреаційні агломерації, що привело до багатьох негативних явищ: зниження ефективності відпочинку у зв'язку із звичними атрибутами міського життя, перевантаження природних комплексів, ускладнення соціальних проблем місцевого населення та ін. Проекти глибинного ешелонування території курортів частково намагалися реалізувати в Криму через будівництво канатних доріг для використання рекреаційного потенціалу прилеглих гірських районів (водоспади, печери, оригінальні форми вивітрювання та ін.).
Більш радикальні кроки у цьому напрямку були зроблені у Франції при будівництві приморської рекреаційної зони Лангедок-Руссільон. За проектом деякі туристичні споруди розташовані на відстані 10-15 км від морського узбережжя. Зручні транспортні зв'язки з морським берегом забезпечують можливість щоденного прийняття сонячних і морських ванн. А з метою більш раціонального функціонального зонування та економії території пляжів забудова ведеться не вздовж, а перпендикулярно до лінії берегу, тобто основна пішохідна артерія йде перпендикулярно до морського берегу, а головне шосе, яке простягається вздовж моря, є суттєво віддаленим від нього. Перпендикулярно до берегу чітко розташовані 3 функціональні зони:
1) безпосередньо біля берегу – зона водних видів спорту і розваг;
2) далі – зона наземних видів спорту і розваг;
3) зона проживання туристів (засоби розміщення, підприємства харчування, автостоянки та ін.).
В зоні водного спорту центральне місце займає порт для туристських плавальних засобів. Загалом суворо зафіксованих розмірів для кожної зони не існує. Вони визначаються конкретними умовами території. Такий принцип планування дозволяє, по-перше, економити пляжні площі, по-друге, більш чітко розмежовувати функціональні зони.
Одне з принципових питань територіальної організації приморських рекреаційних районів – вибір місця для розташування рекреаційної забудови, при чому вибір для забудови найкращої місцевості викликає сумнів.
Як показало дослідження деяких прибалтійських місць відпочинку, власне рекреаційне поселення у день із гарною погодою майже безлюдне (в литовській Паланзі, наприклад, на ділянках пансіонатів та будинків відпочинку залишається не більше 6–7% людей). Відпочивальники намагаються вийти за межі поселення навіть тоді, коли зона забудови розташована у дуже красивому місці. Не поселення, а його довкілля є головним центром притягання відпочиваючих. Ось чому рекреаційні поселення не слід розміщувати у найкрасивіших та найсприятливіших для відпочинку місцях узбережжя – навпаки, ці місця слід зберігати у природному стані.
За набором рекреаційних занять у приморських районах створюються переважно поліфункціональні центри. У той же час в останні роки стала спостерігатися і тенденція будівництва спеціалізованих центрів, наприклад, для аматорської рибної ловлі, розважальних центрів та ін.
До «урбанізованих» форм організації рекреаційної діяльності відносять також санаторно-лікувальні курорти,
які використовують фактори географічного середовища з профілактичною та лікувально-відновлювальною метою. Давно відомі можливості таких природних факторів, як клімат, мінеральні і термальні води та лікувальні грязі, давати лікувальний ефект при багатьох захворюваннях або запобігати їх початку. Сучасна курортологія накопичила значний обсяг знань про механізми впливу вказаних факторів географічного середовища на людину.
Досить поширені та надзвичайно різноманітні за складом, властивостями, лікувальним використанням і впливом на організм мінеральні води та лікувальні грязі, а також комфортні кліматичні умови слугують основою створення чисельних курортних центрів і
У даний час суто лікувальний туризм розвивається порівняно невисокими темпами. Але санаторно-лікувальна рекреація залишається значним фактором як внутрішнього, так і міжнародного туризму. Деякі з лікувальних курортів заради приваблення туристів йдуть на досить радикальну перебудову функцій. Найчастіше така перебудова здійснюється шляхом розширення розважальних та спортивно-оздоровчих функцій. Загалом слід відзначити, що санаторно-лікувальна рекреація – це європейський вид туризму. В інших частинах світу він розвинутий недостатньо.
Останніми роками стрімко зростає число міжнародних гірськолижних курортів, необхідними умовами для яких є такі природні фактори як наявність снігового покриву не менше трьох місяців на рік, висотою не менше 50-60 см, комфортні кліматичні умови, слабо або помірно розчленований рельєф із крутизною схилів у середньому 17°, сніголавинна безпека.
Розвиток рекреації на міжпоселенних територіях
(тобто територіях другого типу
)за своїм розмахом із врахуванням як приміського, так і тривалого заміського відпочинку виходить в останні роки на провідні позиції. Пов'язано це із структурними зрушеннями у рекреаційній діяльності, що знайшли відбиття у зростанні активності проведення відпочинку, його кочового характеру тощо. Одна з
форм організації значних територій для відпочинку і туризму – створення природних рекреаційних парків.
Природний рекреаційний парк –
це таке утворення, що поєднує інтереси охорони природи та інтереси організації рекреації. Це райони мало перетвореної природи або райони унікальних природних і культурних цінностей.
У світі накопичено значний досвід використання національних природних парків (найстаріший з них – Єлоустонський створено 1 березня 1872 р. у США), регіональних природних парків, лісопарків та інших природоохоронних територій з вищеназваною метою. Загалом більше 100 країн світу має мережу національних та регіональних природних парків (в Австрії та Великобританії під таку екомережу відведено майже п'яту частину площі країн). Національні парки виконують наступні завдання: 1) охорона найбільш цінних природних ландшафтів, найменш перетворених людиною; 2) організація бази для наукових досліджень; 3) створення умов для пізнавального туризму; 4) природоохоронна виховна робота.
Рекреаційна діяльність в національних парках хоч і важлива, але не головна функція. Тому на міжпоселенних територіях слід створювати й інші типи рекреаційних природних парків, в яких завдання відпочинку і туризму вважалися б провідними. Скажімо, лісопарки – лісові масиви, облаштовані для вільного короткочасного відпочинку. Територію лісопарків організують з використанням прийомів ландшафтної архітектури. Лісопарки становлять собою цілісні комплекси, що виконують рекреаційні, архітектурно-художні, санаторно-гігієнічні, пізнавальні та лісогосподарські функції. У лісопарках допускається вільний відпочинок – туризм вихідного дня, екскурсії і прогулянки, тихий відпочинок, купання на обладнаних водоймах, рибна ловля, лижний спорт, збирання грибів і ягід та інші види рекреаційних занять в залежності від місцевих особливостей. Вирощування товарної деревини в лісопарковому господарстві є вторинним завданням, хоча при розумній організації воно теж дає значний економічний ефект. Регіональні природні парки по організаційній структурі схожі із національними, але по масштабам рекреаційних функцій ближчі до лісопарків.
Науково обґрунтована технологія використання рекреаційних парків на міжпоселенних територіях передбачає:
1) створення фонду рекреаційних земель, які мають комфортні рекреаційні умови і значний набір цінних рекреаційних ресурсів, як природних, так і культурно-історичних;
2) організацію рекреаційних підприємств, що здійснюють використання фонду рекреаційних земель з метою організації відпочинку і туризму.
Рекреаційні підприємства в рекреаційних парках здійснюють обслуговування туристів і догляд за рекреаційними ресурсами, регулюють антропогенні навантаження на окремих ділянках парків. Раціональне природокористування не виключає різнобічного використання земель при панівній ролі рекреаційної спеціалізації (такий підхід виключає дачне будівництво або видобуток корисних копалин, але не виключає розвиток малої гідроенергетики, ставкового рибного господарства, бджільництва, роботи лісорозплідників).
Засобом охорони рекреаційних ресурсів та організації повноцінного відпочинку є науково обґрунтоване функціональне зонування території рекреаційних природних парків. Зони виділяються по режиму використання. Менш цінні у рекреаційному відношенні зони виділяються для місць масової концентрації рекреантів і підприємств з їх обслуговування (місця ночівлі, автостоянки, спортивні споруди, торгові підприємства, мережа громадського харчування та ін.). Нерекреаційні функції тут поєднуються з рекреаційними. Найбільш цінні території відводяться для власне рекреаційної діяльності. Регулятором потоків як засобу охорони рекреаційних ресурсів є раціональне трасування дорожно-стежинкової мережі.
Типологія територіальних рекреаційних систем (ТРС) спирається на типологію функцій рекреаційної діяльності. У відповідності до неї рекреаційні природні парки можна поділити на три основних функціональних типи: 1)
оздоровчий;2) спортивний; 3) пізнавальний.
.
Оздоровчі і спортивні рекреаційні парки включають 4 підтипи в залежності від переважання певного циклу рекреаційних занять: прогулянкові
; спортивні
; мисливсько-рибальські
; змішані
парки, що характеризуються поєднанням двох-трьох груп занять.
Пізнавальний тип рекреаційних парків виконує функцію духовного розвитку людини. В залежності від джерела пізнання можна виділити два підтипи пізнавальних парків: а) пізнавально-культурні,
куди відносяться архітектурно-історичні («Стара Фортеця» у Кам'янці-Подільському або історичний центр Львова), етнографічні (наприклад, музей народної архітектури і побуту у с. Пирогів поруч із Києвом) та ін.; б) пізнавально-природні,
до яких відносяться не тільки місця з унікальними або екзотичними природними явищами і об'єктами (наприклад, Долина нарцисів поблизу Хуста у Закарпатті), але й простори, що мають типові риси певних природних зон, поясів, ландшафтів; в) змішані
(наприклад, дендропарки «Софіївка» в Умані або «Олександрія» у Білій Церкві). Інформаційне «споживання» властиве разом з тим й іншим типам рекреаційних парків, наприклад, прогулянково-пейзажним. Цим прикладом ще раз демонструється умовність наведеної типології.
Порівняно новим, але модним явищем у сучасному світі стає «зелений» сільський туризм. Це переважно сімейний відпочинок, якому надає перевагу міське населення багатьох країн Західної Європи та Японії.
Що ж приваблює людей у цьому виді відпочинку? Які асоціації виникають у потенційного споживача з терміном «сільський туризм»? Як правило, – це близькість до природи, щось затишне, зелене, чисте і мальовниче, доповнене гостинністю господарів і традиційним сільським побутом. Недарма синонімом сільського туризму є поняття «зелений туризм». Виїжджаючи на відпочинок у село, люди прагнуть відірватися від сучасної індустріальної цивілізації, доторкнутися до прадавніх цінностей, очистити свою душу й тіло від накипу урбанізаційного бруду.
Отже, туристів у село серед іншого приваблює чисте природне середовище. Відповідно, заробіток селян, які пропонують послуги із сільського туризму, успішність їхнього бізнесу знаходяться у прямій залежності від чистоти та привабливості довкілля. Це робить сільський туризм таким видом діяльності, в межах якого охорона природи стає економічно вигідною і прибутковою.
Чому сільський туризм є перспективним видом діяльності для українського села? Відповідь на це запитання визначається спрямованістю цього виду діяльності. Саме з точки зору розвитку сільського туризму недоліки та проблеми сільської місцевості можуть стати перевагами. Відсутність промислових підприємств, недорозвиненість транспортної та інформаційної інфраструктури, слабкий розвиток сучасних інтенсивних технологій у сільськогосподарському виробництві – всі ці фактори значно ускладнюють життя селян, але водночас сприяють збереженню природного довкілля, яке сьогодні стає одним із найцінніших економічних ресурсів.
Економічно високорозвинені країни, сільська місцевість яких зазнала значно більшого індустріального і технологічного впливу, змушені шляхом великих зусиль та капіталовкладень відновлювати своє природне середовище. Українські ж села відзначаються порівняно меншим впливом індустріалізації та урбанізації. Завдяки цьому спостерігається великий інтерес до відпочинку в українському селі з боку зарубіжних туристів і туристичних агенцій. Та й серед українських туристів найбільшою популярністю користуються найменш «цивілізовані» села. Така ситуація створює можливість зростання добробуту сільських жителів за рахунок розвитку туристичних послуг. Обслуговування туристів призводить до створення нових робочих місць і підвищення добробуту не лише господаря садиби, а й цілої низки надавачів суміжних послуг: з виробництва продуктів харчування, предметів народних промислів та сувенірної продукції, з надання транспортних послуг та ін.
У зв'язку з бурхливим розвитком індустрії туризму в останні роки в науковій літературі з'явилася низка своєрідних трактувань загальноприйнятих понять і термінів, а також чимало неологізмів, скажімо «екологічний туризм»
(неначебто існує неекологічний туризм?). Для характеристики останнього вживається досить строката гама назв – ландшафтний, зелений, сільський, біологічний, пригодницький, альтернативний, екстремальний та інші.
На даний час відомо біля 40 трактувань терміну «екологічний туризм (екотуризм)». Більшість авторів «екологічний туризм» розуміють як подорож (або маршрут, прогулянку), об'єктами спостережень яких є компоненти природного середовища (включно із територіями природно-заповідного фонду та іншими районами, практично непорушеними людською діяльністю) та визначні культурні пам'ятки. Головною вимогою при проведенні цього виду туризму визнається чуйне ставлення до природи та мінімізація впливу на неї. Ця вимога є обов'язковою умовою і для тих авторів, які вважають екологічний туризм активною формою рекреації і культурного відпочинку на лоні природи.