Реферат
на тему
:
Латинська Америка: загальні відомості
Латинська
Америка
(Ібероамерика
) – регіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка, Центральну Америку, острови Вест-Індії та материк Південна Америка. З заходу омивається Тихим океаном, зі сходу – Атлантичним. На території регіону розташовано 33 держави і 13 колоній та залежних територій загальною площею 21 млн. кв. км, що складає більше 15 % суходолу земної кулі. Населення становить більш ніж півмільярда чоловік (173-мільйонна Бразилія посідає 5 місце в світі за його чисельністю).
Термін “латинська”
відбиває загальну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), котрими розмовляє абсолютна більшість мешканців регіону, але він, звичайно, умовний. Запроваджений французькими географами в сер. ХІХ ст., коли Наполеон ІІІ
виношував агресивні плани створення “Латинської імперії”, що включала б колишні колонії Іспанії. З 40-х рр. ХХ ст. в Іспанії, Португалії та латиноамериканських республіках набув поширення синонімічний термін “Ібероамерика”, запозичений з німецької літератури.
На території Л.А. виділяють кілька субрегіонів
: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індія), лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі). Аргентину, Парагвай, Уругвай і Чилі іноді називають країнами “Південного конусу”
.
ПРИРОДНІ УМОВИ І РЕСУРСИ
Особливості рельєфу Л.А. визначаються наявністю в її геологічній будові двох різнородних структурних елементів: древньої південноамериканської платформи і молодшого, що й досі розвивається, рухливого поясу Кордільєр
, які в Південній Америці називаються Андами
(їхнім відгалуженням є Антільська острівна дуга
). Першій відповідають давні плоскогір’я і плато – Гвіанське, Бразільське й Патагонське та пояс низин і рівнин – Амазонська, Льянос-Оріноко, Гран-Чако, Пампа.
Пояс Кордільєр-Андів становить найдовшу в світі систему хребтів і гірських масивів, що протягнулася вздовж тихоокеанського узбережжя на 11 тис. км., найбільшою вершиною Західної півкулі є аргентинська Аконкагуа
(6959 м) поблизу кордону з Чилі. В Андах, на болівійсько-перуанському кордоні, розташоване найбільше з високогірних озер світу – Тітікака
(3812 м, 8300 кв. км). Пояс Анд характеризується частими руйнівними землетрусами (Мехіко, 1985) та виверженнями вулканів (колумбійський Руїс, 1986, мексиканський Попокатепетль, 2000), саме знаходиться найвищий діючий вулкан Землі – Котопахі (5897 м, поблизу Кіто).
Складністю геологічної будови визначається багатство й різноманітність корисних
копалин
Л.А. На неї припадає 18 % запасів нафти, 30 % - чорних і легуючих металів (хром, нікель, цинк, марганець та ін.) та 55 % рідкісних і розсіяних металів (алюміній, титан, стронцій та ін.) світу, не рахуючи посткомуністичних держав. За запасами деяких корисних копалин окремі держави регіону посідають перше місце у світі (за винятком Росії та КНР): наприклад, за залізною рудою, ніобієм, берилієм і гірським кришталем – Бразилія; за міддю та селітрою – Чилі; за графітом – Мексика; за літієм – Болівія. Великі запаси нафти і природного газу зосереджені у Венесуелі й Мексиці.
З огляду на своє географічне розташування переважно в низьких широтах (при цьому суходіл найбільшу площу має поблизу екватора) Л.А. отримує багато сонячного тепла, тому для більшої частини регіону характерні жаркі типи клімату
, де середні місячні температури більше + 20, а сезонні відмінності виявляються в основному в зміні режиму опадів, а не температур. Це створює сприятливі умови для цілорічної вегетації рослин і дозволяє вирощувати всі тропічні плантаційні та споживчі сільськогосподарські культури.
Сезонні коливання температур яскраво виражені лише на крайній півночі та півдні Л.А., що заходять у субтропічні та помірні широти (в Сантьяґо, наприклад, середня температура січня + 20, липня + 8, а на Вогняній Землі – відповідно + 11 і + 2), а також у гірських районах тропічних поясів. Короткочасні різкі зниження температури (аж до південного тропіка) бувають у випадку вторгнення з високих широт холодних повітряних мас, чому сприяє переважно меридіональна спрямованість гірських хребтів.
Між окремими областями Л.А. існують великі відмінності у кількості опадів та їхньому розподілі за сезонами. Якщо в Амазонії та на тихоокеанських схилах Екваторіальних Анд сезон дощів триває практично круглий рік, а річна норма опадів сягає 10 тис. мм, то на тихоокеанському узбережжі Перу й на півночі Чилі дощі випадають не кожен рік, а пустеля Атакама є однією з найсухіших на Землі (1-5 мм опадів на рік).
Кліматичні особливості Л.А. помітно вплинули на процес її заселення та господарського освоєння, й досі вони створюють чималі проблеми при освоєнні нових територій, наприклад басейну Амазонки.
Країни Л.А. найкраще в світі забезпечені водними
ресурсами
, товщина середньорічного стоку річок регіону (550 мм) майже вдвічі перевищує середню величину світового стоку суходолу. Найдовша річка – Амазонка (6,4 – 7 тис. км) є найбагатоводнішою на планеті, щороку вона виносить в океан біля 6 тис. кубометрів води. Загалом ріки Л.А. мають гідроенергопотенціал більш як у 300 млн. кВт. Найбільше озеро-лагуна Макарайбо (13,3 тис. кв. км) знаходиться на північному заході Венесуели.
З ґрунтів найродючіші знаходяться на півдні Бразильського плоскогір’я, в Середньому Чилі та на сході Аргентини (Пампа). Чимало земель вимагають особливих прийомів обробітку, інакше вони швидко втрачають свої родючість і деградують.
В результаті тривалої ізольованості Л.А. має досить своєрідну флору
зі значною кількістю ендемічних видів, родів і навіть родин рослин. Ліси займають біля половини території регіону, а за площею постійно вологих вічнозелених екваторіальних лісів – гілей Л.А. посідає 1-е місце серед материків. У латиноамериканських лісах росте чимало дерев з цінною деревиною (червоне, бальса, сандалове та ін.) і рослин, які дають важливу технічну та медичну сировину (сейба, з насіння котрої отримують олію, а з плодів – волокно, найголовніший каучуконос – гевея, хінне та шоколадне дерева, кока та ін.). Регіон є батьківщиною таких відомих культурних рослин, як ананаси, арахіс, кабак, кукурудза, соняшник, кілька видів перцю, картопля, помідор, квасоля та ін.
Тваринний
світ
Л.А. також багатий і своєрідний, ніде більше не зустрічаються лінивці, мурахоїди, броненосці, американські страуси, лами гуанако. Водночас фауна регіону зберегла деякі риси спорідненості з тваринним світом Південної Африки і Австралії, що свідчать про давні зв’язки з ними, зокрема, в Л.А. зустрічаються представники сумчатих, характерних для Австралії.
У Л.А. все гостріше відчувається потреба пов’язання економічного розвитку з раціональним використанням і охороною природних багатств. За підрахунками латиноамериканських учених протягом останньої третини століття було винищено лісів більше, ніж за попередні 400 років. Під загрозою зникнення знаходяться вічнозелені ліси Амазонії – “легені планети”, за збереження існуючих темпів вирубки вони припинять своє існування до середини ХХІ ст. Площа територій під охороною все ще не перевищує 1 % площі регіону (в Японії – майже 15 %, Танзанії – біля 10 %, США – більше 3 %). Пануючі методи землекористування привели до повсюдного прискорення процесів ерозії ґрунту, зокрема, в “пшеничному поясі” аргентинської Пампи ними охоплено не менше чверті угідь, у Мексиці – більше 70 %. Наприкінці 70-х рр. 17 провідних промислових зон Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Перу, Уругваю та Чилі були оголошені екологічно загрозливими.
НАСЕЛЕННЯ
Формування сучасних народів Л.А. відбувалося на основі різноманітних етнонаціональних і расових елементів, тому ще 15 лютого 1819 р.
скликаний у Венесуелі з ініціативи Симона Болівара Ангостурський
конгрес
проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських колоній незалежно від їхньої етнічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни Л.А. відзначаються терпимістю до різноплемінності свого населення, а самобутна латиноамериканська культура розвивається на рівноправному співіснуванні різноманітних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням.
В андських (кордільєрських) країнах, за винятком Коста-Ріки, та Парагваї переважають індіанці
та метиси
, причому найбільш “індіанською” серед них є Болівія, де народи кечуа і аймара` складають 54 % населення. В сусідніх Перу і Еквадорі кечуа становлять біля 40 % населення, у Гватемалі половина мешканців – індіанці-майя та дуже багато метисів.
В Бразилії та країнах Карибського басейну (Венесуела, Колумбія, Панама, острови Вест-Індії), куди в ХVІ-ХVІІІ ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів
із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців – мулати і негри, в Домініканській Республіці, Гаїті, Ямайці та на Малих Антільських островах цей показник часом перевищує 90 %.
В країнах пізньої колонізації, масове заселення котрих почалося в ІІ пол. ХІХ ст., - Аргентині, Уругваї та Коста-Ріці – переважають нащадки європейських
імігрантів
; індіанці, метиси і мулати складають у них менше 10 % населення. Причому на відміну від андських країн, у колонізації котрих брали участь в основному вихідці з Іспанії, склад переселенців з Європи тут був різноманітнішим: приїжджало чимало італійців, німців, слов’ян. Вони віддавали перевагу компактному поселенню, створюючи замкнуті національні колонії.
Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго, де 35-55 % населення становлять вихідці з Індостану
. В латиноамериканських країнах можна зустріти й людей з арабськими
прізвищами
, котрі попри нечисленність завдяки власній активності (більшість із них – торговці та підприємці) змогли добитися високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами імігрантів-арабів були в 90-і рр. президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем) і Еквадору (Джаміль Мауад Вітт). Все активніше в останній час заявляють про себе японці, котрі опинилися в Л.А. у 30-40-і рр. ХХ ст., один з них – Альберто Фухіморі – в 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу.
Таким чином, на сьогодні абсолютна більшість країн Л.А. багатонаціональна. У населенні кожної з них у тих чи інших пропорціях зустрічаються такі етнічні групи:
- основний народ країни (в Болівії, Еквадорі, Перу і Гватемалі в якості основних слід вважати два народи – іспаномовні нації та близькі до них за чисельністю індіанські народи – кечуа, аймара, майя-кіче та ін.);
- уцілілі й дуже малочисельні корінні народи; приблизно 2 млн. індіанців Бразилії, Венесуели і Колумбії мають племінну організацію й майже не пов’язані економічно з рештою наслення;
- так звані перехідні групи – недавні імігранти чи їхні нащадки, котрі ще остаточно не асимільовані основними народами країн вселення, але вже значною мірою втратили зв’язки з країнами виходу;
- національні меншини – вихідці з Європи й Азії останніх десятиліть, котрі ще не зазнали асиміляції.
Наприклад, у Бразилії нині мешкають представники більш як 80-ти народів, Аргентині та Мексиці – більше 50, в Болівії, Венесуелі, Колумбії, Перу та Чилі – більше 25-ти (без урахування дрібних індіанських племен).
З часів конкісти європейські завойовники примусово насаджували свої мови в Л.А., тому в усіх її державах і територіях вони стали державними (чи офіційними). Іспанська
та португальська
мови
функціонують у Л.А. у вигляді національних різновидів (варіантів), для котрих властива наявність низки фонетичних, лексичних і граматичних особливостей (їх найбільше у розмовному спілкуванні), що пояснюється, з одного боку, впливом індіанських мов, а з іншого – відносною автономністю їхнього розвитку.
В країнах Карибського басейну державними мовами є головним чином англійська
і французька
(Гаїті, Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана). В Сурінамі, Арубі та на Антільських (Нідерландських) островах – нідерландська.
Індіанські
мови
після завоювання Л.А. були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу і гуарані` в Парагваї є офіційними мовами, на них, як і на деяких інших (у Гватемалі, Мексіці, Перу і Чилі), існує писемність, видається література, котрі, однак, не отримали широкого поширення внаслідок низького рівня грамотності основної маси індіанського населення.
В ряді країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські
мови
, що сформувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, англійської та французької) носіями мов інших лінгвістичних груп. Гаїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою. У Сурінамі функціонує кілька креольських мов: сарамаккан – на англійській і португальській основі; джука і сранантонга – на англійській. Остання, відома під назвою “сурінамська мова”, є поряд з нідерландською мовою, на котрій розвивається художня література країни.
Взагалі, для значної частини населення Л.А. характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомовність.
Починаючи з 40-х рр. ХХ ст. різко прискорився ріст населення регіону, його середньорічні темпи збільшилися з 1,8 % у 20-і рр. до 2,4 % у 40-і та 2,8 % у 50-і, сягнувши свого апогею. Але в подальшому вони дещо знизилися, стабілізувавшись на рівні 2,3 %. За прогнозами ООН, до 2025 р. чисельність населення Л.А. сягне 790 млн. чол.
Інтенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого зниження смертності у повоєнний період за збереження високої
народжуваності
. Щоб добитися в цьому відношенні того, на що у Європи та Північної Америки пішло 100-150 років, Л.А. завдяки досягненням світової медицини і санітарії знадобилося лише 25-40 років. Уже в першій половині 80-х рр. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців становив у регіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинених країн – США (9) чи Західної Європи (11).
На відміну від Європи чи Північної Америки скорочення смертності в Л.А.(за винятком Аргентини і Уругваю) не супроводжувалося помітним зниженням народжуваності, тому на континенті склалася молода вікова структура населення. Діти й підлітки до 15 років складають біля 45 % населення регіону (для порівняння в Європі цей показник – 25 %, у США – майже 30 %).
Середня густота
населення
в Л.А. становить біля 20 чол. на 1 кв. км, тому й нині це один із найменш заселених крупних регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що займає 7 % території Бразилії, мешкає біля половини населення цієї країни. Водночас обширні внутрішні райони та південь Л.А. заселені вкрай рідко, величезні області екваторіальних лісів у басейні Амазонки практично безлюдні.
Для латиноамериканських країн характерний інтенсивний процес урбанізації
: якщо в 1900 р. у її містах проживало 10 % населення, то в 1940 р. вже 34 %, в 1970 – 57 %, а в 2000 р. – 80 %, за прогнозами ООН цей показник у 2025 р. становитиме 84 %. Найвищу питому вагу міського населення (80-87 %) мають країни “Південного конусу” і Венесуела. Причому якщо на початку ХХ ст. збільшення частки міського населення регіону відбувалося в основному за рахунок притоку імігрантів з Європи, то в другій половині минулого століття воно було викликане внутрішніми міграціями, пов’язаними з індустріалізацією та невирішеністю аграрного питання.
В процесі урбанізації відбувається все більша концентрація населення у великих містах та формування міських агломерацій. Зокрема, в столичних агломераціях Мексики, Перу, Аргентини та Уругваю зосереджується від 25 до 50 % населення цих країн. Великий Мехіко (більше 26 млн. чол.) і Сан-Паулу (біля 24 млн. чол.) змагаються з Токіо за статус найбільшого міста Землі.
РЕЛІГІЯ
Релігійна структура населення Л.А. відзначається абсолютним переважанням католиків
(більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави.
Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.
Церква традиційно відіграє важливу роль у політичному та суспільному житті “католицького континенту”
, з середини ХХ ст. її охопив могутній рух оновлення, прихильниками котрого виступили представники всіх ступенів конфесійної ієрархії – від рядових священників до архієпископів і кардиналів. Діапазон модернізаторських течій католицької церкви в Л.А. виявився надто широким – від глави чилійської католицької церкви кардинала Сильва Енрікеса
, котрий засудив “капіталізм як джерело страждань, несправедливості та братовбивчих війн”, до найяскравішого виразника “бунтівного” крила церкви, капелана Національного університету Боготи і професора соціологічного факультету Каміло Торреса
, котрий вступив до партизанського загону і загинув у бою восени 1965 р. Гаслом його послідовників у Л.А. стали слова “Обов’язок кожного християнина – бути революціонером. Обов’язок кожного революціонера – робити революцію”.
Саме в Л.А. – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення”
– участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикальне – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара
та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро
, вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.
На ІІІ конференції Латиноамериканської єпископальної ради у січні 1979 р. в Пуеблі за участю щойно обраного папи Івана Павла ІІ (це була його перша зарубіжна поїздка в новій якості) “бунтівним” священникам вдалося забезпечити одноголосне схвалення підсумкового документу, що закликав католицьких ієрархів об’єднати свої зусилля зі служителями інших культів та “людьми доброї волі” в боротьбі “проти злиденності, за створення справедливішого, вільнішого і більш мирного суспільства”. В документі засуджувалися репресивні військові режими регіону, але водночас відкидалося насилля в боротьбі проти правого терору. Як капіталізм, так і соціалізм відкидалися в якості принятного суспільного ладу, натомість стверджувалося, що латиноамериканська церква повинна дотримуватися “третього шляху”, запропонувати світу “дещо нове”.
Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Л.А. є протестантизм
(на поч. 90-х рр. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю різноманітних церков і сект. Отримавши поширення в регіоні у перші десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.
З нехристиянських релігій у Л.А. найширше представлені індуїзм
та іслам
(Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 30
КУЛЬТУРА
Зародження сучасних національних культур Л.А. відноситься до ХVІІ ст., коли в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії почали формуватися нові етнічні спільноти, котрі відрізнялися одна від одної в результаті відмінностей географічних умов, расового складу мешканців, ступеня збереження традицій корінного населення та особливостей європейської колонізації. При цьому взаємодія різноманітних культур аж ніяк не була механічним додаванням елементів індіанської, європейської й африканської спадщини.
В країнах, де збереглися великі компактні групи корінного населення зі стійкими традиціями, склався своєрідний “дуалізм культур”. У цих державах, наприклад, у Болівії чи Перу, поряд з орієнтованою на європейські цінності національною міською, т. зв. креольською, культурою існує і самобутна індіанська культура, що своїм корінням сягає доколумбових цивілізацій. Ще в сер. ХІХ ст. у Гватемалі, Болівії, Еквадорі, Мексіці та Перу виникла течія індіанізму як антитеза поглядам землевласницької олігархії, що заперечувала можливість самостійного економічного та культурного розвитку країн з індіанським населенням і вважала це населення негативним фактором.
Як негативна реакція на таку доктрину сформувалося положення про майбутню домінуючу роль індіанської раси. Ідеологи традиціоналістської течії в індіанізмі висунули гасло побудови “індіанського общинного комунізму” на базі відроджених традицій імперії інків. Традиціоналісти протиставляють “іманентний гуманізм” індіанця – доброту, любов до родини, близькість до природи, розуміння краси світу, тобто “природні” якості людини, західним стандартам з їх антигуманністю. Але в 60-і рр. ХХ ст. традиціоналісти відійшли від своєї основної тези – можливості общинного шляху розвитку індіанців і визнали необхідність їхньої інтеграції у соціально-економічне та культурне життя нації.
Правлячі кола латиноамериканських країн з індіанським населенням віддають собі відчит у тому, що від вирішення індіанського питання значною мірою залежить подальший суспільний прогрес цих держав. Зокрема, у Мексіці під час перебування при владі президента Лопеса Портільйо (1977-1982 рр.)
були створені Національна рада двомовних робітників-індіанців для стимулювання навчання на базі двох мов і двох культур та Управління у справах народної культури. Такий підхід отримав назву “нового індіхенізму”
, тобто визнання “множинності етноменшин” і “множинності культур”.
На становлення національних культур у Л.А. вирішальний вплив справило досягнення країнами регіону політичної незалежності в 1-й чверті ХІХ ст. Розвиток латиноамериканської суспільної думки, науки і культури відбувався в наполегливому пошукові національної своєрідності, власного місця у світовій історії та культурі. Прогресивно мисляча творча інтелігенція Л.А. завжди зверталася до гуманістичних і демократичних ідеалів Європи, її культурної спадщини. Водночас вона прагнула відокремитися від Старого Світу – і задля ствердження своєї самобутності, і в надії відкрити нову сторінку загальнолюдської культури, що особливо виявилося в другій половині ХХ ст.
Але паралельно в Л.А. сформувалися такі концепції історико-культурної самобутності, що претендують на обґрунтування політичного гегемонізму та культурно-ідеологічної опіки щодо інших країн. Одна з них – “бразіліанідад”, запропонована ще в 30-і рр. ХХ ст. відомим соціологом Жілберто Фрейре, стверджує унікальність бразильської цивілізації та біологічний зв’язок її носіїв з народами Африки і Карибського басейну. Окремі ідеологи військового режиму 1964-1985 рр. виводили з концепції “бразіліанідаду” право на провідну роль країни не лише в Л.А., але і в Африці.
Великодержавною ідеєю національної виключності та зверхності просякнута і концепція “архентінідаду”
, що обґрунтовує (єдина в Л.А.) вищість представників білої раси. В її основі лежить теза про специфіку аргентинського національного духу, способу життя, в котрому нібито виявляється колективістська душа общини й нації в цілому. В історичних дослідженнях та художній літературі всіляко звеличується ідеалізований образ пастуха-гаучо як вищого виразника духу “архентінідад”.
І все ж усвідомлення взаємозалежності процесів, які розвиваються у світі, в т.ч. в області культури та суспільної думки, привело у 80-90-і рр. до відходу багатьох учених, літераторів і діячів культури Л.А. від концепцій “особливого шляху” та “самобутнього розвитку”, заснованих на протиставленні історичних доль Європи і Америки. Багато з них (як, наприклад, відомий мексиканський філософ Леопольдо Сеа
) зараз ставлять питання про необхідність якісного стрибка у розвитку світової культури в цілому, зміни способу життя і цінностей людства, поступового формування цивілізації нового типу.
РЕСУРСНА ЕКОНОМІКА
З перших років завоювання про Л.А. пішла слава, як про континент із казково багатими надрами та щедрою тропічною природою, що дозволяє вирощувати кофе, какао, цукрову тростину, бавовник і тютюн. Тому й до сьогоднішнього дня у світовій економіці за латиноамериканськими державами зберігається роль експортерів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Але континент відстає від деяких інших регіонів за ступенем розвіданості території (пошукові роботи проведені лише на 1/5 території).
Кожна країна Л.А. спеціалізується на експорті
кількох видів сировини і продуктів, від котрих безпосередньо залежить її добробут. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (1 місце за видобутком у світі), олово (2-е місце), марганцеву руду (3 місце), каву, какао і сою; Аргентина – м’ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Л.А.), Чилі– мідь (1 місце), селітру і молібден (2 місце) та фрукти; Перу – руди кольорових металів (2-е місце у світі за видобутком цинку і срібла, 4-е – свинцю). Ямайка, Сурінам і Гайана входять до числа головних виробників бокситів. Але частка Л.А. у видобутку нафти невпинно знижується: від майже чверті в несоціалістичному світі до Другої світової війни до 15 % наприкінці 80-х рр.
Внаслідок індустріалізації
в структурі оброблювальної промисловості в останні десятиліття відбулися значні зміни. В загальній вартості продукції галузі виросла частка важкої промисловості (з 41 % в 1960 р. до 65 % на поч. 90-х рр.), на провідні позиції в 70-і рр. вийшли металообробка і машинобудування, в структурі останнього збільшилося значення суднобудування, літакобудування, електроніки і виробництва автоматичних станків та комп’ютерів. У країнах-експортерах нафти (Венесуела, Мексика), а також Аргентині, Бразилії та Колумбії помітного розвитку набула нафтохімія – виробництво пластмас, синтетичних волокон, каучука, полімерів.
Але відносно різнобічну промисловість вдалося побудувати лише трьом латиноамериканським гігантам – Аргентині, Бразилії та Мексиці, де навіть з’явилися мікроелектроніка, робототехніка, аерокосмічна і ядерна енергетика. Цих же країн торкнулася “зелена революція”
, але в цілому передові галузі економіки в Л.А. поєднуються з відсталим сільським господарством. Незважаючи на проведені в 60-70-і рр. в багатьох країнах аграрні реформи, землеволодіння все ще характеризується тут двополюсною системою: на одному полюсі – величезні латифундії з їхнім нераціональним використанням земельного фонду, відсталими аграрними відносинами та низьким виходом аграрної продукції на одиницю площі; на другому – великі маси малоземельних і безземельних селян.
Наслідки традиційної для Л.А. монокультури
виявляються й досі – на 10 продуктів припадає ¾ вартості усієї продукції рослинництва, в котрому провідну роль відіграють зернові (в ряді країн Центральної Америки і Карибського басейну – кофе, цукрова тростина і банани). Зостається порівняно низьким і агротехнічний рівень сільського господарства: на початку 90-х рр. за кількістю тракторів на 1 тис. зайнятих у сільському господарстві регіон відставав від розвинених капіталістичних країн у 8 разів, до того ж більше 2/3 тракторного парку зосереджено в Бразилії, Аргентині та Мексиці. У малих країнах, як і раніше, поширені плуг і мачете.
Загалом на країни Л.А. припадає 15 % світового виробництва м’яса, 18 % - кукурудзи, 19 % - бавовни, 21 % - фруктів, а найважливішими сільськогосподарськими районами є Мексіканське нагір’я, аргентинська пампа та східне узбережжя Бразилії. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляється в 5-ти країнах – Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії.
Ідея здійснення імпортзамінюючої
індустріалізації
, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку, виникла відразу ж по завершенні Другої світової війни. Спершу для реалізації цього масштабного завдання був обраний шлях одержавлення (через викуп чи безпосередню націоналізацію) значної частини економіки. У Мексиці цей процес припав на роки президенства Алемана Вальдеса (1946-1952)
, в Аргентині – Хуана Перона (1946-1955)
, в Бразилії – Жетуліу Варгаса (1930-1945, 1951-1954)
, в Чилі – Гонсалеса Відели (1946-1952)
. Це дало змогу до кінця 50-х рр. збільшити виробництво промислової продукції порівняно з довоєнним періодом у 2,5 рази. Широка націоналізація іноземної власності (під виглядом “мексиканізації”, “венесуелізації”, “колумбізації”, “аргентинізації”) та галузей інфраструктури продовжилася і в 60-70-х рр.
Однак у 80-і рр. Л.А. вразила криза платоспроможності, що почалася з Мексики (1982 р.) і швидко поширилася на інші країни, в 1989 р. зовнішній борг сягнув 430 млрд. дол., більш ніж у 4 рази перевищивши суму товарного експорту, частка виплат лише процентів за позиками поглинала 35 % валютної виручки від експорту. Проблема зовнішньої заборгованості була породжена слабкістю внутрішніх джерел накопичення, витрачанням іноземних позик на невиробничі цілі, космополітизмом латиноамериканських олігархічних груп, зростанням частки приватних (дорожчих) зовнішніх кредитів.
МВФ і МБРР обумовили надання нових кредитів проведенням латиноамериканськими країнами глибоких реформ у неоліберальному
дусі
:
- скорочення бюджетних витрат на утримання держсектору і управлінського апарату та здійснення соціальних програм;
- максимальна приватизація держпідприємств, особливо збиткових;
- припинення втручання держави в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції;
- надання пільгових умов для національного та іноземного приватного капіталу;
- зниження торговельних бар’єрів.
На виконання цих умов, що означало кардинальну зміну стратегії розвитку регіону, пішло так зване “втрачене десятиліття”
(сер. 80 – сер. 90-х рр.), яке супроводжувалося різкою поляризацією суспільства, концентрацією прибутків і ростом злиденності до небачених раніше розмірів. Але загалом удалося взяти під контроль інфляцію (в 1995 р. – 25 %), окреслилося зростання ВВП до 3 % у рік. Щоправда, економічне пожвавлення початку 90-х рр. було дещо зіпсоване крахом мексиканського песо наприкінці 1994 р. (внаслідок штучного завищення його курсу), яке мало серйозні наслідки і для Аргентини, Бразилії та Перу.
Однак масована зовнішня допомога з боку США і МВФ сприяла швидкому подоланню кризи: в 1997 р. Мексика і Аргентина вийшли на більш, ніж 5 % ріст ВВП, а Бразилія за його обсягом (850 млрд. дол., за паритетом купівельної спроможності – 1,057 трлн. дол. у 1999 р.) впевнено посіла друге місце в Західній півкулі після США. Перспективи зростання в інших країнах регіону, передусім у Чилі, Болівії, Уругваї, Перу та Венесуелі, також видаються вповні хорошими, хоча більшість з них все ще вкрай чутливі до зовнішніх шоків на зразок валютної кризи в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. чи підвищення процентних ставок у США. Основне питання для Л.А. полягає не в поверненні до “політики розвитку” на кшалт 60-70-х рр., а в тому, як продовжити макроекономічну реструктуризацію 80-90-х рр.
ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ
Країни Л.А. першими у “третьому світі” стали на шлях економічної інтеграції, коли в 1960 р.
були організаційно оформлені торговельно-економічні угруповання – Латиноамериканська
асоціація
вільної
торгівлі
(Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай та Чилі) й Центральноамериканський
спільний
ринок
(Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор). Зі створенням у 1968 р.
Карибської
асоціації
вільної
торгівлі
, що об’єднала як самостійні на той час держави (Барбадос, Гайана, Трінідад і Тобаго, Ямайка), так і британські володіння (Антігуа, Беліз, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Сент-Крістофер і Невіс), в інтеграційному процесі взяли участь майже всі країни Л.А.
Його кінцевою метою було формування спільного латиноамериканського ринку шляхом поступового зниження взаємних митних зборів, ліквідації торговельних, валютних та інших обмежень у взаємній торгівлі, запровадження єдиного зовнішнього тарифу відносно третіх держав. Фінансувати регіональні проекти мав Міжамериканський
банк
розвитку
(створений у грудні 1959 р. країнами – членами ОАД), при котрому в 1964 р. був заснований Інститут інтеграції Латинської Америки.
Але вже з середини 60-х р. інтеграційний процес почав уповільнюватися і пішов не шляхом злиття існуючих угруповань, а їхньої фрагментації. Внаслідок суперечностей усередині ЛАВТ виникло два формування: Ла
-Платська
(Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай і Уругвай) і Андська
(Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу і Чилі) групи
. У 1978 р. був створений Амазонський пакт (Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Перу та Сурінам), багато в чому схожий за своїми обмеженими завданнями на Лаплатську групу. В 1980 р. ЛАВТ була реорганізована в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (спостерігачами в ній стали Португалія та Куба), котра ставила скромніші цілі.
Черговий інтеграційний бум у регіоні почався зі створенням 26 березня 1991 р.
Спільного
ринку
країн
Південного
конусу
(МЕРКОСУР) за участю Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю (асоційовані члени – Болівія і Чилі). З початку 1995 р. він перетворився у практично перший латиноамериканський митний союз, найбільший у “третьому світі”. Остаточно він має сформуватися до 2006 р.
Мексика, Венесуела і Колумбія активізували свою участь у підписаному в 1992 р. Північноамериканському
договорі
про
вільну
торгівлю
(НАФТА) за участю США і Канади. Він передбачає повне нівелювання і злиття національних ринків протягом 15 років. Принципову згоду на приєднання до НАФТА висловили Бразилія, Коста-Ріка, та Ямайка, а зі вступом до угоди у січні 1996 р. Чилі почався процес формування “американської зони вільної торгівлі від Аляски до Тьєра-дель-Фуего”. На черговому “саміті Америк” у Квебеку в квітні 2001 р. за участю глав держав і урядів 34-х країн було прийнято принципове рішення про створення до 2005 р. континентальної зони вільної торгівлі
.
Латиноамериканська економічна інтеграція стала об’єктом прискіпливої уваги і Євросоюзу. В грудні 1995 р. у Мадриді між ЄС і МЕРКОСУР була укладена угода про організацію в першому десятилітті ХХІ ст. спільної зони вільної торгівлі.
УКРАЇНА І ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА
Перші спроби встановлення дипломатичних відносин України з державами Латинської Америки мали місце ще на завершальному етапі національно-демократичної революції 1917-1921 рр. На початку 1921 р. Аргентина
визнала УНР і вже 31 березня
Голова Директорії та Головний Отаман Військ УНР С.Петлюра у Тарнові підписав Миколі
Шумицькому
(радник Дипломатичної місії УНР у Парижі) призначення бути “Дипломатичним Представником Уряду УНР до Високого Уряду Республіки Аргентини”. Він був уповноважений вносити до аргентинського уряду та інших офіційних представників “заяви, ноти, меморандуми і ин. в справах політично-дипломатичних, економічно-торговельних та фінансових, вести в тих справах з відповідними Представниками Аргентинського Уряду переговори і заключати та підписувати у вищенаведених справах договори – конвенції, представивши їх на попереднє затвердження Урядові УНР”.
М.Шумицькому доручалося й “повести відповідну акцію в справі визнання УНР також з боку Урядів других Республік Південної та Центральної Америки, куди в випадку позитивного вирішення справи будуть делеговані Урядом УНР відповідні Представництва” (ЦДАВО України, ф.3696, оп.2, спр.286, арк.80-81). Але з об’єктивних обставин український дипломат не приступив до виконання своїх обов’язків у Буенос-Айресі.
У 1922-1923 рр.
дипломатичним представником екзильного уряду ЗУНР у Бразилії
був Петро
Карманський
(1878-1956), викладач гімназії та поет-лірик і перекладач. Про свою діяльність він залишив спогади “Між рідними в Південній Америці”. На засіданні ІІІ сесії Асамблеї Ліги Націй 13 вересня 1922 р. головуючий - представник Бразилії Да Гама
у виступі з питання державного статусу Східної Галичини підтримав протест західноукраїнської делегації щодо незаконності проведення там виборів до польського Сейму.
В 1991 р.
першими з латиноамериканських держав визнали незалежність України і висловили готовність встановити з нею дипломатичні відносини Аргентина
(5 грудня), Куба
(6 грудня), Коста-Ріка
(20 грудня) і Мексика
(25 грудня). На кінець 2000 р. українські посольства
діяли в Аргентині (за сумісництвом – у Республіці Чилі, Східній Республіці Уругвай та Республіці Парагвай), Федеративній Республіці Бразилія (за сумісництвом – у Республіці Болівія, Боліварській Республіці Венесуела та Республіці Еквадор, генеральне консульство – в Куритибі), Республіці Куба та Мексиканських Сполучених Штатах.
Політичний прорив незалежної України в Латинську Америку відбувся, коли після участі у спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій 50-річному ювілею її заснування, Л.Кучма здійснив офіційні візити до Бразилії (25-26 жовтня 1995 р.), Аргентини (26-29 жовтня) і Чилі (29-31 жовтня)
. В ході них відбулися його зустрічі та переговори з президентами Фернандо Енріке Кардозо, Карлосем Саулем Менемом і Едуардо Фреєм Руїс-Тагле, керівниками парламентів, Верховних Судів, міністрами, підприємцями і представниками місцевих українських громад. За підсумками візитів були підписані “Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і ФРБ” (25 жовтня, перша угода такого рівня з європейською державою), “Декларація про принципи відносин між Україною і АР” (27 жовтня) і Спільна українсько-чилійська декларація (30 жовтня), а також угоди про торговельно-економічне співробітництво (аналогічні договори зі США були укладені лише в 1994-1995 рр.).
12-13 квітня 1997 р.
відбувся офіційний візит делегації Верховної Ради на чолі з О.Морозом до Республіки Куба
, а 24-26 вересня
того ж року на запрошення президента Мексики
Ернесто Седильйо Понсе де Леона Мехіко з державним візитом відвідав Л.Кучма. Тоді була підписана “Декларація про принципи відносин між Україною та МСШ”, Меморандум про взаєморозуміння щодо створення механізму консультацій з питань, що становлять взаємний інтерес та інші документи.
Наступного місяця у Львові й Києві побувала урядова делегація бразильського штату Парана
, де мешкає близько 300 тис. вихідців з України та їхніх нащадків. В ході перебування гостей було підписано протокол про наміри щодо співробітництва між Львівщиною і штатом Парана. 28 30 червня 1998 р.
в Україні з державним візитом перебував президент Аргентини
Карлос Менем. Під час візиту були підписані “Договір про дружні відносини і співробітництво” та Угода про науково-технічну співпрацю, відзначено, що Україна і Аргентина виступили ініціаторами розвитку з’язків між Організацією ЧЕС та Спільним ринком країн Південної Америки (МЕРКОСУР).
Важливим фактором у налагодженні відносин нашої держави з країнами Латинської Америки виступає наявність у них численної української діаспори
, особливо в Бразилії та Аргентині (біля 250 тис. чол.). Українське населення мешкає переважно в Буенос-Айресі та суміжних аргентинській провінції Місіонес і бразильському штаті Парана. Після того як у новій конституції цього штату 1988 р. з’явилася стаття, що гарантувала вільний вибір вивчення мов, в університеті Куритиби почалося викладання української мови, літератури й історії. На початку 1992 р. в Буенос-Айресі з’явилася Аргентино-українська торгова палата, що об’єднує півсотні місцевих підприємців.