Реферат на тему:
Легка промисловість
План
1. Склад легкої промисловості та її значення.
2. Особливості розміщення галузей легкої промисловості.
3. Територіальна організація текстильної промисловості.
4. Швейна промисловість та її розміщення.
5. Сировинна база й основні центри шкіряно-взуттєвої промисловості.
6. Хутрова галузь.
7. Проблеми і перспективи розвитку легкої промисловості.
1. Легка промисловість є однією з найважливіших серед галузей виробництва непродовольчих товарів. Продукція легкої промисловості йде на задоволення потреб населення, забезпечуючи його тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, а також використовується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням.
Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи:
– текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.;
– швейна;
– шкіряно-взуттєва і хутрова.
2. Ефективність галузі залежить від багатьох економічних факторів та раціонального розміщення її підприємств. Для легкої промисловості характерна менш виражена, порівняно з іншими галузями, територіальна спеціалізація, бо практично в кожній області є ті чи інші її підприємства.
Фактори розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, проте можна виділити головні:
– сировинний, який впливає на розміщення підприємств з первинної переробки сировини: наприклад, льонопереробні фабрики розміщені в районах вирощування льону, вовняномиючі підприємства – в районах вівчарства, під-приємства з первинної обробки шкіри – біля м’ясокомбінатів;
– споживчий, так як готова продукція деяких підгалузей легкої промисловості менш транспортабельна порівняно з напівфабрикатами. Наприклад, дешевше постачати пресований бавовник-сирець, ніж бавовняні тканини;
– трудоресурсного забезпечення, який передбачає наявність професійно підготовлених трудових ресурсів, бо всі галузі легкої промисловості працеємні. Історично склалось так, що в її галузях використовується переважно жіноча праця (до 90%). Проте в регіонах необхідно враховувати можливість використання і жіночої, і чоловічої праці (тобто, розвивати легку промисловість у районах зосередження важкої індустрії і навпаки).
Нині на розміщення легкої промисловості великий вплив справляє науково-технічний процес. Це відбивається, перш за все, на концентрації текстильного виробництва, зміні його сировинної бази. Натуральні волокна поступово витісняються хімічними. Велика кількість тканин виробляється із сумішей натуральних і хімічних волокон.
Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача, взуттєве і швейне – на споживача, лляне – на сировину.
3. За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промисловості.
Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.
Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика).
Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон.
Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення.
На власній сировині працює лляна промисловість, яка випускає 7,3% тканин країни. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льонозаводів. Лляні тканини потрібні для виго
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію підгалузі випускають Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину.
Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
4. Понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості дає швейна галузь, займаючи друге місце в комплексі. Вона розміщена у районах споживання, у великих і середніх, і навіть малих населених пунктах, оскільки привезти сировину для неї, зокрема, нитки, тканини, неткані матеріали, хутра, штучні та натуральні шкіри, економніше, ніж готові вироби. У галузі зайнята майже половина працівників легкої промисловості. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. Швейні виробничі об’єднання і фірми розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується.
5. У шкіряно-взуттєвій промисловості зайнято майже 20% працівників легкої промисловості. Після текстильної дана підгалузь є найважливішою в комплексі і дає до 8% його товарної продукції. Сировиною для неї є шкіра свійських, диких і морських тварин, а також широко використовуються нові синтетичні матеріали (штучні шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття). Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса.
Взуттєва промисловість виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську. Дана галузь потребує вдосконалення технології шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва, механізації та автоматизації виробничих процесів, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями.
6. Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика.
Суттєве значення має також трикотажне штучне хутро. В Україні штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область).
Натуральне хутро переробляють підприємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.
До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене.
7. У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, затрати на виробництво продукції. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Галузь губить свої позиції на вітчизняному ринку, що робить її реформування необхідним.
У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспроможності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо.
Список літератури
1. Абмарян О.А. Главные морские порты Украины. – Одесса: Маяк, 1993. – 163 с.
2. Агропромислове виробництво України (1990-1997). – К.: ІАЕ УААН, 1997. – 436 с.
3. Акимов А.В. Мировое население: взгляд в будущее. – М.: Наука, 1992. – 199 с.
4. Алаев А.Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.
5. Алампиев П.М. Экономическое районирование СССР. – М.: Госпланиздат, 1959. – 262 с.
6. Алымов А.Н. Производительные силы: проблемы развития и размещения. – М.: Экономика, 1981. – 288 с.
7. Анализ и прогнозированное развитие экономики региона / Н.Д. Прокопенко, Ф.Я. Поклонский / Отв. ред. Н.Г. Чумаченко. – К.: Наук. думка, 1991. – 226 с.
8. Аналіз тенденцій розвитку регіонів Росії в 1992-1995 рр. / Програма Європейської Ради Тасіс. – М., 1996.
9. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Опорний конспект лекцій. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 224 с.