Реферат на тему:
Нашого цвіту по всьому світу.
Українська діаспора в Австралії
Під час перепису населення 1986 р. 29,9 тис. жителів Австралії відзначили своє українське походження, зокрема 21,9 тис. — повністю українське і 8,0 тис. — частково українське (українцем був лише один із батьків). Припускаючи, що серед 6,8% австралійців, які не відповіли на запитання щодо етнічності, особи українського походження становлять таку саму частку, як і серед населення, яке зазначило свою етнічність, дослідники вважають, що загальна чисельність українців "п'ятого континенту" має становити понад 32 тис. осіб. Із числа 29,9 тис. осіб, які відзначили своє українське походження, 45,5% народилися в Австралії 31,3 — в Україні 9,9 — в Австрії й Німеччині 3,5 — в Польщі 10,2 — в інших країнах або не вказали, в якій саме.
У другій половині 1980-х рр. 33,5% українців проживали в штаті Вікторія (адміністративний центр — Мельбурн) 31,2 — у штаті Новий Південний Вельс (Сідней) 15,8 — у штаті Південна Австралія (Аделаїда) 8,6 — у штаті Квінсленд (Брізбен) 7,2 — у штаті Західна Австралія (Перт) 2,3 — на території Федеральної столиці (Канберра) 1,4 — у штаті Тасманія (Хобарт) 0,3 — на Північній території. Понад 85% українців проживає в п'яти найбільших містах та їхніх околицях — Сіднеї, Мельбурні, Аделаїді, Брізбені й Перті.
В 1986 р. 15,2 тис. осіб вказали, що спілкуються в колі сім'ї українською мовою. З числа народжених поза Австралією розмовляють цією мовою 75%, із тих, хто народився на п'ятому континенті — 30%. За десять років, які минули від часу попереднього перепису населення (1976 р.), чисельність осіб, які спілкуються вдома українською мовою, зменшилася в Австралії на 14%.
Перші українські поселенці з'явилися на п'ятому континенті на початку XIX ст. Збереглися відомості про уродженця Полтавщини, матроса Федора Зубенка, який прибув у 1820 р. до Сіднея в складі команди російського корабля "Открытие" й залишився тут у зв'язку з хворобою. За деякими даними, українцем був лікар Джон Луцький (або Лоцький), який прибув до Австралії в 1832 р. та обіймав посаду державного ботаніка в Тасманії проживали Казимир Кабат і Володимир Коссак, які працювали в місцевій поліції. У 1850-х рр. до Австралії прибув і успішно займався фермерством Михайло Гриб, який перед цим служив в австрійській армії. Інший українець, І.Займак, зійшов з корабля в Брізбені в 1869 р., а згодом оселився в Новому Південному Вельсі, де займався вирощуванням устриць.
Що стосується культурної інтеграції українців та інших так званих новоавстралійців, то, за прикладом Канади, в Австралії було знято вимогу про негайне включення іммігрантів в орбіту англійської культури. У 1985 р. уряд країни запровадив політику багатокультурності при одночасному акцентуванні на самобутності австралійської нації та австралійському патріотизмі. Ця політика наголошує не на асиміляції іммігрантів у середовищі чисельно домінуючого англосаксонського населення, а на інтеграції, включенні етнічних спільнот у загальноавстралійське суспільство. В рамках політики багатокультурності були запроваджені так звані етнічні радіослужби, державну допомогу отримали суботні школи етнічних груп, їхні установи суспільної опіки, будинки для осіб похилого віку, товариства пенсіонерів тощо. Часткову допомогу отримали також українознавчі програми в австралійських університетах, деякі департаменти освіти спонсорували обмін науковців і студентів між Австралією й Україною.
Особливістю української еміграції до Австралії, коли порівняти з формуванням більшості інших діаспорних українських громад, було те, що вона мала переважно політичний характер. Це багато в чому визначало напрямок і форми суспільної діяльності української діаспори в Австралії. Вона прагнула здійснювати вплив на австралійських політиків, політичні партії, розширювала контакти з урядовцями, депутатами й сенаторами, організовувала публікації англійською мовою про українське життя, головно, про національно-визвольну боротьбу українського народу. Для цього в публічні бібліотеки передавалася література про Україну, запроваджено курси лекцій та утворено центри українських студій (університети ім. Макворі в Сіднеї та ім. Монаша в Мельбурні). Активну участь у діяльності загальноавстралійських партій брали О.Присташевський, Т.Яськевич, О.Булка, З.Яськевич, І.Контек та ін. Проте, частково внаслідок лобіювання питань передусім своєї громади, лише деякі з українців ДОСЯГАЙ загальнонаціонального рівня в австралійському політичному житті.
Провідним чинником етнічного виживання української спільноти в Австралії, надзвичайно віддаленій географічне й тривалий час відрізаній у культурному та інформаційному сенсі від України, стали численні громадські, релігійні, культурно-мистецькі, молодіжні, політичні та інші організації, що виникали від самого початку масового поселення тут українців.
Основні зусилля й засоби протягом півстоліття свого існування українська діаспора в Австралії віддавала збереженню та розвиткові української культури, українознавства в цілому. За рівнем активності та досягнень у сфері культури українці часто переважають інші, значно чисельніші діаспорні групи Австралії.
Серед іммігрантів була відносно велика кількість людей, причетних до культури та мистецтва — педагогів, артистів, літераторів, художників. Незважаючи на те, що на початку свого перебування в Австралії майже всі вони були змушені займатися фізичною працею, ці люди вважали своїм суспільним обов'язком продовжувати на громадських засадах культурницьку діяльність. Завдяки їхній безкорисливій подвижницькій праці протягом перших десятиліть життя на п'ятому континенті культурно-мистецька творчість українців досягла високого рівня. У всіх більших осередках української спільноти були створені театральні, хорові й танцювальні колективи.
Значного розвитку та популярності, особливо в 1950-х рр., досяг український аматорський театр, ставши мало не головною формою культурного відпочинку й своєрідним символом причетності широких кіл іммігрантів до українського культурного процесу. Якщо в 1950 р. в Австралії поставлено тільки три українські п’єси, то в 1951-1953 рр. вже було по 10 вистав за рік, а в 1956 р. відбулося 15 різних театральних вистав. У кожній місцевості, де осідали українці, існував театральний гурток. Наприклад, у Новому Південному Вельсі в різні часи діяло 9 таких гуртків, у Вікторії — 8. Українська преса в Австралії зберегла інформацію про 205 вистав за період 1950-1989 рр. До найвідоміших українських театральних груп належать Український театр малих форм ім. В.Блавацького в Аделаїді, Театр ім. Л.Курбаса в Мельбурні, Український драматичний театр ім. М.Лисенка в Мельбурні, драматичний гурток "Червоні маки" в Сейнт Албансі, драматична секція ім. М.Заньковецької в Сіднеї, драматичний гурток ім. Л.Українки в Перті, "Летюча естрада" в Сіднеї та інші.
Репертуар українських театральних груп становили переважно постановки класиків української драматургії, зокрема п'єси етнографічного напряму, популярні в Україні наприкінці XIX ст. З часом більшість груп припинила свою діяльність. Проте й сьогодні існує кілька аматорських гуртків, приміром, сіднейський "Український драматичний гурток ім. Романа і Оксани Кордубів".
Значного поширення серед українців Австралії набули музично-хорові й фольклорно-танцювальні колективи. Вони створювалися не тільки для задоволення культурних потреб самих їхніх учасників та української громади в цілому, а й щоб репрезентувати українську культуру серед загальноавстралійської публіки. Таке двоєдине завдання досить успішно виконували (а окремі колективи виконують і тепер) світські хори "Чайка" і "Черемош" у Мельбурні "Боян", "Юний Боян", "Сурма", "Суцвіття", "Ластівка" та Український народний ансамбль ім. В.Івасюка в Сіднеї "Гомін", "Ластівка" та "Каштан" в Аделаїді "Бандура" в Перті хор Української громади Квінсленду в Брізбані. Крім того, при всіх українських парафіях в Австралії діють церковні хори або хоч невеликі співочі гуртки. Особливою популярністю в середовищі української спільноти в Австралії користуються майстри гри на бандурі, зокрема ансамблі ім.Г.Хотке-вича в Сіднеї, ім.Г.Китастого в Аделаїді та ім.Л.Украінки в Мельбурні. З-поміж танцювальних колективів високою майстерністю вирізняються "Веселка" в Сіднеї "Верховина", "Кубанські козаки" та "Козаки Байда" в Мельбурні "Гопак" та "Євшан" в Аделаїді "Калина" в Брізбені.
З української громади вийшло понад два десятки художників, графіків, скульпторів, деякі з них (М.Кміт, М.Чорній, Я.Ляхович, В.Савчак, Т.Мессак, Л.Денисенко та ін.) отримали визнання в загальноавстралійському середовищі. В останні десятиліття дедалі відомішими стають імена митців, народжених уже в Австралії.
В поколінні іммігрантів було кілька визнаних літераторів, частина українців стала писати вже в Австралії, зокрема й народжені на континенті. Основу українського літературного процесу в Австралії заклали літературні організації, найвизначнішою з яких є Мельбурнський літературно-мистецький клуб. Особливо активним життя клубу було в 1950-1960-х рр. Провідну роль у його діяльності відіграв письменник Д.Нитченко, який для підтримки молодих талантів створив фонд нагород всеавстралійського конкурсу молодих українських письменників, надавав їм можливість публікуватися в альманахові "Новий обрій", всіляко заохочував до активної співпраці в клубі. Значний внесок у розвиток української літератури в Австралії внесли такі автори, як П.Вакуленко, І.Сірко, Б.Коваленко, В.Онуфрієнко, З.Когут, С.Радіон, М.Лазорський, Н.Грушець-кий та інші. З молодого покоління, яке творить англійською мовою, значні надії, на думку українсько-австралійського літературознавця М.Павлишина, подають поети М.Лисенко та І.Романовська, а також драматург М.Микита, австралійка із походження, одружена з українцем, її п'єса "Окраїна" про труднощі життя молодого емігранта поставлена на професійній сцені.
Невідривним атрибутом суспільно-громадського життя українців в Австралії є українське шкільництво. Українські етнічні (суботні) школи були засновані тут ще 1949 р. в тимчасових переселенських таборах. Від самого початку існування української діаспори на п'ятому континенті ці школи відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її історію, культуру, звичаї та релігію. Соціологічне дослідження, проведене в кінці 1980-х рр., виявило одностайність думок учнів і вчителів щодо мети української освіти в Австралії: "Намагатися розвивати знання української мови та виховувати українську свідомість". Розуміючи значення українських шкіл у збереженні себе як етнічної групи, українці відкривали такі школи скрізь, де селилися. Наприклад, в Аделаїді у 1960-1970-х рр. 67% дітей українського походження вчилися в українській суботній школі. Австралійський соціолог Джін Мартін відзначає, що за цим показником українці посідають перше місце серед іммігрантських спільнот.
Чисельність українських шкіл і учнів, що в них навчалися, зазнавала змін. Скажімо, в Новому Південному Вельсі в 1975 р. налічувалося 10 шкіл, які відвідувало 336 учнів. До 1987 р. число шкіл скоротилося тут до 5 при тому, що кількість учнів майже не змінилася (317 осіб). У цілому в 1987 р. у всіх штатах Австралії діяло 14 українських шкіл, в яких навчалося близько 1 тис. учнів. У 1991 р. в 15 українських суботніх школах Австралії здобувало українознавчу освіту 760 учнів. Певний час діяльністю суботніх шкіл опікувалися українські громади в штатах і Союз українок Австралії. Згодом для цього була утворена Українська центральна шкільна рада.
Одним із найважливіших наслідків політики багатокультурності для українців стало те, що українська мова була визнана матрикуляційною, тобто, була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів.
Ро
Українські вчительські курси фінансове підтримувалися різними установами та організаціями, зокрема австралійським Міністерством освіти для дорослих і фондом Любомира Шлепковича. З 1984 р. підготовку вчителів для українських "рідних шкіл" здійснює Центр українознавчих студій — одне з відгалужень Центру славістичних досліджень університету ім. Макворі в Сіднеї. Значну фінансову допомогу Центрові українознавчих студій надала Фундація українознавчих студій в Австралії (ФУСА), заснована в 1976 р. Довший час його директором працював І.Гордіїв. До викладання в Центрі, крім його штатних працівників (доктори Н.Пазуняк і Г.Кошарська, магістр М.Гарасовська та ін.), залучаються також вчені-гості, зокрема, професор В.Ісаїв із Торонтського та професор Т.Мацьків із Гейдельберзького університетів. За період з 1984 по 1989 р. у Центрі здобули освіту 276 чоловік, які замінили в українських школах викладачів старшого покоління. Водночас зміна поколінь, яка відбулася в середовищі вчителів, виявила недостатність рівня мовної підготовки народженої в Австралії молоді та необхідність підвищення їхньої кваліфікації в Україні.
Ще один осередок українознавчих студій засновано 1983 р. в університеті ім. Монаша в Мельбурні під назвою "Лекторат україністики ім. М.Зерова". Лекторат веде навчальні програми з української мови й літератури в рамках відділу славістики, готує аспірантів до дипломів магістра і доктора, здійснює науково-дослідну й видавничу діяльність. Від самого початку головним викладачем Лекторату є М.Павлишин. До 1993 р. через Лекторат перейшло понад 120 студентів.
Важливим чинником організованого українського життя в Австралії є преса, яка завжди створювалася тут на громадських засадах при фінансовій підтримці різних українських установ. Більшість із численних видань, які з'являлися за час існування української діаспори на п'ятому континенті, через обмежене коло читачів і нестачу фінансових засобів перестала виходити (газети "Єдність", "Українець в Австралії", журнали "Промінь", "Перець" тощо). Нині в двох найбільших українських осередках виходять два тижневики: "Церква і життя" (за підтримки єпархії Української католицької Церкви в Мельбурні) та "Вільна думка" (в Сіднеї), що має характер позапартійної неконфесійної газети. Враховуючи інтереси молодого покоління українських австралійців, обидві газети запровадили англомовні сторінки. Значну просвітянську роботу здійснюють видавництва "Просвіта", "Ластівка", "Байда". З ініціативи українського письменника й громадського діяча Д.Нитченка в Австралії від 1958 р. щорічно провадяться двомісячники української книжки та преси. До 1993 р. під час проведення таких двомісячників було продано книг на загальну суму 400 тис. доларів.
В ряді австралійських міст в ефір виходять українські радіопередачі, які стали вже звичним комунікативним каналом української спільноти. Останнім часом за фінансової підтримки уряду, що здійснюється в рамках австралійської політики багатокультурності, вони перейшли на професійну основу.
Переважна більшість українських організацій в Австралії сформувала свій вплив і опору від своїх власних фінансових ресурсів (членських внесків, добровільних датків, успадкування власності, відійшовших у вічність іммігрантів та зібрання коштів населення від вступу на рекламовані по радіо, громадські події: концерти, академії та різного роду відзначення), а також від державної допомоги під спеціальні проекти (гранти).
В Австралії вплив українців (доля яких не перевищує 0,2% населення) не настільки помітний як, наприклад, у Канаді, де питома вага їх становить 3% мешканців країни. Невелика кількість українців в Австралії не наділяється достатньою політичною силою , яка б могла вплинути на прийняття рішень урядів окремих штатів і на рівні всієї країни.
Післявоєнні імміграційні громади збудували в Австралії велику матеріальну базу для своїх членів: церкви, школи, дошкільні установи, клуби, концертні зали, домівки різних молодіжних організацій, фінансові кооперативи, редакції газет та іншого роду приміщення, які з часом обвітшали і потребують модернізації, профілактичних ремонтів та постійного догляду. Однак постаріли не лише будівлі, але і люди, які зводили їх. При цьому слід відзначити, що значна частина членів українських громад відійшла у вічність. Значно постаріла і вікова структура наших радіослухачів. Згідно з опитуванням, проведенним Quadrant Research у березні 1996 року, дві третини їх знаходяться у віці понад 55 років. Саме з метою долучення молодої генерації українців в Австралії, як новоприбулої так і народженої тут, наша редакція відкрила молодіжний проект.Цей проект розпочали молоді раріоентузіасти другої генерації українців, народженних в Австралії, а продовжили його новоприбулі іммігранти з України. Нова музика, сучасна тематика виявили зацікавлення молодої генерації до недільної програми, яка зараз привертає увагу 69% слухачів у віці 25-39 років. Цей досвід у турботі про майбутність українського радіомовлення міг би бути корисним і для багатьох українських громадських організацій, напівпорожні приміщення яких, могли б заповнитися тими, хто має здатність і бажання продовжувати українську справу на далекому австралійському континенті. Однак післявоєнна імміграція ще не готова передати новоприбулим українцям у користування та збереження пристосованих приміщень і будівель (навіть на умовах пільгової оренди). Окремі українські громади Аделаїди, Вулонгонгу, Сантмерісу та околиць не лише жваво обговорюють питання про розпродаж майна (церков та домівок), а і вже встигли реалізувати це на практиці. Не дивлячись на рекомендації Оглядового Комітету, створеного для вивчення громадської думки украінців Нового Південного Вельсу, про недоцільність розпродажу громадського майна, предметом довготривалих дебат залишається в середовищі Сіднейської громади тема продажу народної домівки в Лідкомбі.
В 90-х роках почалася нова хвиля української іміграції, яка своїми відмінностями від попередніх, значно вплинула на профіль радіослухача. Новоприбула імміграція відрізняється від попередньої своїм характером і надає економічним мотивам більше преваг ніж політичним. Пережиті ними економічні труднощі та зубожіння після розвалу бувшого Радянського Союзу, ставлять перед ними завдання швидкої стабілізації свого фінансового стану в країні нового поселення для того, щоб допомогти своїм рідним, які залишились в Україні, у виживанні та подоланні негативних наслідків і соціальних аспектів невдалого реформування нової української економіки.
Новоприбула еміграція не задоволена ставленням старшої генерації до сучасної української мови. Правду кажучи, що сталення до цієї частини радіослухачів вважається досить контроверсійним. Одні вважають, що нова хвиля імміграції стає найбільш активним елементом, який міг би надати новий імпульс не лише українському радіомовленню, а й посприяти розвитку громадсько-культурним інституціям української діаспори в Австралії, доступ в які новоприбулих емігрантів є різко обмеженним. Відносини попередніх генерацій української діаспори та нової хвилі виявляються у рідкісних контактах представників різних українських організацій діаспори з поодинокими новоприбулими емігрантами, яким все ще не дозволяється набувати прав співзасновників громад, кредитних установ.
На противагу цьому, інші вважають, що представники третьої хвилі є політично денаціоналізованими, не віруючими в Бога атеїстами і в загалі окрім іх власного матеріального благополуччя практично їх нічого не цікавить. Проте прихильники останньої точки зору не соромляться відверто експлуатувати новоприбулих емігрантів у догляді дітей, а також старших, немічних людей, як і на важких будівельних роботах. Перебільшення українцями нової хвилі фінансових можливостей діаспори і відсутність очікуваної підтримки привело до того, що до неі дещо охололи.Не на користь у порозумінні з новоприбулою еміграцією пішла неприхована критика всієї нової хвилі на сторінках локальної україномовної преси. Так, Михайло Добриденко з Аделаїди прийшов до висновку , що “новоприбулих українців направляють нам наші вороги”. Діаспора висловлює своє незадоволення тим, що новоприбулі українці постійно вимагають від неї допомоги і не прислуховуються до її повчань і рекомендацій, більшістьіз яких полягала у необхідності повернення в Україну для будівництва вистражданного ними міфу. Розвієння, створенніх у діаспорі міфів про далеку, а часами і малознану Україну, створило бар’єр між різними хвилями української еміграції. Більше року працювали члени Оглядового Комітету для перегляду української організаційної структури у штаті Новий Південний Вельс над анкетами опитаних. Відповідно до їх опитувань, проведенних в 20 українських громадських організаціях 62% респондентів вагалися і негативно поставилися до запитання про активнисть заохочування новоприбулих українців до членства в них. Проте індивідуальне опитування показало, що майже всі респонденти зігнорували це запитання. Тому не дивлячись на велику кількість українських організацій в Австралії за останнє десятиріччя не було створено і зареєстровано жодної організації, яка б відповідала потребам новоприбулих українських іммігрантів, або створювалась відповідно до їх зацікавлень. Прагнення “пригорнути новоприбулу імміграцію” до існуючої організаційної структури практично розбивається в конфлікті “батьки-діти”, призводить до посилення тиску протидії з обох боків. Нова хвиля здатна перейняти керівні пости від теперішньої діаспори, або сформувати свої власні оргструктури. Поглиблення водорозділу між новоприбулою та післявоєнною імміграційними хвилями призводить до посилення процесів швидкої ассиміляції першої в австралійському суспільстві та відокремлення її від громадської діяльності в українському організованному житті діаспори. Відокремлення новоприбулої іміграції від організованого українського життя в діаспорі відкидає основу існування своєї майбутньої етнічної ідентичності на зеленому континенті.
Процес асиміляції і денаціоналізації українців в Австралії відбувається на добровільних засадах. Австралійський уряд не проводить будь-яких заходів по примусовому притягненню новоприбулої імміграції до власного національного лона. В пришвидшенні адаптації новоприбулої до Австралії імміграції переважно застосовуються економічні методи та соціальні мотиви. Так наприклад, кожного року федеральй уряд Австралії здійснює перегляд фінансування Схеми служб для поселення через систему допомоги, т.з. грандів. Міністер громадянства та багатокультурних справ Гарі Гадгрейв прагне підтримати поряд з тими , хто отримує таку допомогу відповідно до цієї Схеми, підключення нових груп новоприбулих іммігрантів, які роблять зусилля у працевлаштуванні, а також тих, хто проживає у віддалених районах.
Відповідно до останнього перепису населення, проведенного в Австралії у серпні 2001 року, проявилася небезпечна тенденція у зменшенні кількості осіб, які вживають українську мову в побуті та домашньому спілкуванні. Статистика виявила, що лише в порівнянні з попереднім переписом населення кількість родин, які застосовують українську мову у комунікації між батьками та дітьми зменшилась на 5%. Аналіз цієї тенденції засвідчує про негативний вплив двох основних причини, які пов’язані з двомовністю української імміграції. Перша, полягає у швидкій асиміляції другої та третьої генерації українців в Австралії та змішані подружжя, які приводять до того, що пропагована двомовність витісняє українську мову із спілкування між членами родини.