Вступ
Поняття Природи (саме так – з великої літери) в широкому розумінні наближається до філософського поняття матерії. Природа – це сукупність всього матеріального, за Е.Б. Алаєвим – "універсум Всесвіту". У вузькому розумінні природа – це сукупність натуральних умов існування людства. Складається ця сукупність з природних умов та природних ресурсів.
Природні ресурси – тіла та сили природи, які на визначеному рівні розвитку виробничих сил та вивченості можуть бути використаними для задоволення матеріальних потреб суспільства.
Природні умови – елементи природи, які безпосередньо у виробництві не використовуються, але уможливлюють його (наприклад, атмосферне повітря).
Останнім часом все частіше використовують широку трактовку поняття "природні ресурси", що свідчить про розмивання межі між природними умовами і ресурсами (наприклад, говорять про агрокліматичні ресурси). Важливо розуміти й ту обставину, що хоча природні ресурси і мають суто природне походження, їх освоєння та використання відноситься вже до соціально-економічної сфери. Подібна двуєдність – важлива відмінна риса природних ресурсів.
Сировина – це природні ресурси, які вже видобуті й приготовані для участі у матеріальному виробництві (незайманий людиною ліс – це ресурс, спиляні дерева – це сировина).
Географічна оболонка Землі має різноманітні та величезні за обсягами природні ресурси, але запаси їх окремих видів неоднакові та й поширюються вони по світу нерівномірно. Відповідно, їх вивчення треба впорядкувати за допомогою методів вертикальної і горизонтальної систематизації.
Класифікацій природних ресурсів існує досить багато, обмежимося трьома провідними.
По-перше, це класифікація природних ресурсів за джерелом їх походження (генетична класифікація). У відповідності до неї природні ресурси поділяють на ресурси літосфери (мінеральні, земельні, ґрунтові), гідросфери (води суходолу й Світового океану, енергія річок, припливів та відпливів тощо), атмосфери (кліматичні, вітрові), біосфери (рослинний і тваринний світ). Саме ця класифікація зустрічається у більшості підручників для середньої та вищої школи.
По-друге, це класифікація природних ресурсів за можливістю їх використання у господарській діяльності людини. У цьому випадку мова йде про ресурси для промислового використання (мінеральні, водні, лісові та інші), для сільськогосподарського виробництва (агрокліматичні, земельні, ґрунтові, водні та інші), для транспорту, для рекреації й туризму тощо. Їх можна розглядати і більш детально, наприклад, як ресурси для паливно-енергетичної промисловості, для металургії, хімічної, лісової, текстильної промисловості, для будівництва і так далі.
По-третє, це класифікація природних ресурсів за ступенем їх вичерпності (див. рис. 3.1). У даному випадку природні ресурси спочатку поділяють на дві великі групи: вичерпні та невичерпні ресурси. У класі вичерпних ресурсів, у свою чергу, виділяють невідновні ресурси, господарська експлуатація котрих може привести до їх виснаження і навіть вичерпання; та відновні ресурси, які потрапляють до біосферного кругообігу речовин і здатні до самовідновлення у терміни, співставні з господарською діяльністю людини.
До невичерпних ресурсів відносять такі види, нестача яких не загрожує ані сучасним, ані наступним поколінням людей. Наприклад, ресурси сонячної енергії перевищують сучасні потреби людства у 20 тисяч разів.
Рис. 3.1. Класифікація природних ресурсів за ступенем вичерпності
Природні ресурси також можна класифікувати за ступенем їх розвіданості й вивченості, поділяти на традиційні й альтернативні (нетрадиційні); існують й інші підходи.
Завданням географії світового господарства найкраще відповідає генетична класифікація природних ресурсів з врахуванням господарських аспектів.
Вся історія існування людини – це безперервний процес експлуатації природних ресурсів, тобто процес природокористування. Вивченням його особливостей займається ресурсознавство. Найважливішими концепціями географічного ресурсознавства є концепція природно-ресурсного потенціалу (ПРП) території та концепція ресурсних циклів.
Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території – сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживчій вартості.
Іншими словами, ПРП – це сукупність всіх придатних для експлуатації природних ресурсів, які можуть бути використаними у господарській діяльності з врахуванням тенденцій НТР. ПРП характеризується двома головними показниками – величиною та структурою.
Величина (розмір) ПРП – це кількісний вираз всієї сукупності природних ресурсів території. Інтегральний ПРП оцінюють вартістю у грошовому виразі або у балах. Вартісна оцінка є дуже складною, тому що деякі види природних ресурсів (клімат або рельєф) надзвичайно важко оцінити у абсолютних кількісних показниках.
У свою чергу, інтегральний ПРП включає в себе часткові ПРП: мінерально-сировинний, земельний, водний, кліматичний та ін. Структура ПРП – це співвідношення між різними видами природних ресурсів у межах певної території.
Ресурсний цикл – це сукупність перетворень та просторових переміщень певної природної речовини (або групи речовин) в процесі використання її людиною. Концепція ресурсних циклів виходить з того, що "обмін речовин" між суспільством і природою має циклічний характер. Відповідно, кожний цикл включає в себе три послідовні складові: 1) вилучення з природи; 2) переробку й використання; 3) повернення в природу відходів. Прикладами таких циклів можуть слугувати цикли енергоресурсів та енергії; металорудних ресурсів і металів; лісових ресурсів і лісоматеріалів; земельно-кліматичних ресурсів та сільськогосподарської сировини тощо.
На теоретичних засадах концепції ресурсних циклів І.В. Комара базуються наступні пропозиції по виділенню ресурсно-експортних та ресурсно-імпортних циклів в країнах різних соціально-економічних типів. Ресурсно-експортні та ресурсно-імпортні цикли – це "усічені" цикли, тобто неповні, що характеризуються відсутністю котроїсь із послідовних стадій.
У багатьох доіндустріальних та нових індустріальних країнах "третього світу" (а також у деяких індустріальних – Росії, Канаді, Австралії, наприклад) складаються нафтопромислові, гірничо-металургійні, гірничо-хімічні, земельно-кліматичні, лісопромислові, рибопромислові та інші ресурсно-експортні цикли. Натомість високорозвинені постіндустріальні країни сформували потужні ресурсно-імпортні цикли.
1. Мінеральні ресурси
В соціально-економічній географії ознайомлення з природними ресурсами зазвичай починають саме з мінеральних ресурсів (корисних копалин) – провідного "будівельного матеріалу" виробництва. Про те, що люди навчилися використовувати корисні копалини у сиву давнину, свідчать самі назви епох розвитку людства (кам’яний, бронзовий, залізний віки).
У наш час, за влучним висловом видатного геолога А.Е. Ферсмана, "до ніг людства покладена вся періодична система Менделєєва". Промислове зростання людства у ХХ столітті значною мірою базувалося на масованому вилученні з надр Землі мінеральних ресурсів. Щорічне споживання первинної мінеральної сировини у світі на початку ХХІ століття перевищило 18 млрд. тон, тобто близько 3 тон на особу.
В сучасному світі використовується більше 200 видів різноманітних мінеральних ресурсів. Їх поділяють на три великих групи: 1) паливні (горючі або паливно-енергетичні); 2) рудні (металорудні); 3) нерудні.
Паливно-енергетичні ресурси зручніше буде розглянути у темі "Енергетика".
Рудні (металорудні) корисні копалини мають значне поширення у земній корі. Пояснюється це тим, що генетично вони пов’язані не тільки із осадовими відкладами, але й з кристалічними породами (згадаймо Балтійський, Український або Канадський щити). Рудним ресурсам властиве поясне поширення. Два головних металогенічних пояси Землі – Альпійсько-Гімалайський і Тихоокеанський. Обидва пов’язані із глибокими розломами земної кори, обидва виникли в епоху альпійського орогенезу. Саме в їх межах найчастіше знаходяться родовища багатьох руд, наприклад, залізних руд в Індії, олов’яних у Малайзії або мідних у Чилі.
Під час оцінки руд чорних та кольорових металів слід враховувати деякі їх особливості. По-перше, їх розвідані запаси рідко вимірюються сотнями мільярдів тон, частіше мова йде про десятки мільйонів та мільйони тон. По-друге, вміст корисного компонента у цих рудах може варіювати від 60-70% до 1% та навіть відсоткових часток. Зрозуміло, що при низькому вмісті, поклади оцінюють не за рудою, а за корисними компонентами. По-третє, сам набір рудних ресурсів значно ширший, ніж паливних. У сучасному світовому господарстві використовується близько 35 різних руд.
До руд чорних металів відносяться залізні й марганцеві, пропонується в цю групу включити й хроміти.
Група руд кольорових металів більш різноманітна, до того ж у земній корі поширені так звані поліметалічні руди, що містять одночасно декілька корисних компонентів.
Найбільш поширеними серед рудних ресурсів є залізні руди. Їх загальні запаси становлять приблизно 350 млрд. тон, розвідані ж оцінюються у 165 млрд. тон, відомі вони більш ніж у 100 країнах світу. Поза конкуренцією за цим показником знаходяться Росія (20% світових запасів), Україна (10%), США та Австралія (по 8% кожна), Канада і Бразилія (по 6% кожна), Китай (5%).
Щорічний видобуток залізних руд у світі становить близько 1 млрд. тон. Лідерами серед країн-продуцентів є Китай (250 млн. т), Бразилія (190 млн. т), Австралія (145 млн. т), Росія (80 млн. т), США (62 млн. т), Індія (60 млн. т), Україна (50 млн. т), Канада (40 млн. т), Південноафриканська Республіка (32 млн. т), Венесуела (20 млн. т).
Список найбільших експортерів залізної руди очолюють Бразилія й Австралія. Значними експортерами також є Швеція, Україна, ПАР, Венесуела, Канада, Ліберія, Мавританія тощо. Головними імпортерами є Японія (30% світового імпорту), Південна Корея, Тайвань та група західноєвропейських країн (Франція, ФРН, Італія, Іспанія, Великобританія). Значним імпортером залізної руди останнім часом стали США.
В деяких країнах (Україна, ПАР, Швеція, Казахстан, Індія) поруч із залізорудними родовищами знаходяться й великі поклади марганцевих руд. Природа таким чином ніби заздалегідь окреслила райони, де розвиватиметься чорна металургія.
Другим за значенням металом світового господарства є такий легкий кольоровий метал як алюміній. Сировиною для його виплавки слугують боксити, алуніти, нефеліни, апатити, сієніти. Головною сировиною, безумовно, є боксити, саме вони мають найбільше поширення у земній корі. Їх розвідані запаси становлять 20 млрд. тон. Поклади бокситів генетично пов’язані із ділянками кори вивітрювання, розташованими у межах тропічного та субтропічного кліматичного поясів. Ось чому до числі провідних бокситоносних провінцій відносяться Гвінейська в Африці (третина розвіданих покладів), Північна в Австралії, Карибська у Центральній Америці, Середземноморська у Європі.
Світовий показник видобутку алюмінієвої сировини наближається до 100 млн. тон. Абсолютним лідером є Австралія (36% світового видобутку), далі йдуть Гвінея (16%), Ямайка (8%), Бразилія та Росія (по 7% кожна), Сурінам (4%), Угорщина, Греція (по 2%), Франція, Хорватія (по 1,5%), Чорногорія, США (по 1%).
Найбільш вживаним із важких кольорових металів є мідь. За покладами мідних руд вирізняються кордильєро-андійські країни (Чилі, Перу, США, Канада, Мексика) та країни африканського мідного поясу (ДР Конго, Замбія). Видобуток мідної руди у перерахунку на чистий метал становить близько 8,5 млн. тон. Лідерами є Чилі (17% світового видобутку), США (14%), Канада (8%), Замбія (6%), ДР Конго і Росія (по 5,5% кожна), Перу, Польща, Казахстан (по 5% кожна), Австралія (2%), Філіппіни (1,5%) та інші.
За видобутком цинкової сировини світовими лідерами є Канада (18%), Австралія (11%), Росія та Перу (по 9%), США (5%), Мексика (4%), Китай (3,5%), Швеція (3%), Японія, Ірландія, Іспанія, Польща (близько 2% кожна країна).
Найбільше сировини для виплавки свинцю видобувають Росія (17% світових обсягів), Австралія (14%), США (10%), Канада (8%), Перу (6%), Китай (5,5%), Мексика (5%), ПАР, Камерун, Уганда (по 2% кожна). Свинцево-цинкові родовища європейських країн за багато століть інтенсивної експлуатації майже повністю відпрацьовані.
Половина світових запасів нікелевих руд зосереджена на двох островах – Кубі та Новій Каледонії. Географія видобутку дещо інша: Канада (19%), Росія (16%), Нова Каледонія (10%), Австралія (9%), Індонезія (8%), Куба (5%), ПАР (4%), Домініканська Республіка (3%), Китай (2,5%), Бразилія (2%).
Споживання олов’яних руд в сучасному світовому господарстві поступово скорочується. Провідне використання олова для виробництва пакувальних матеріалів (консервних бляшанок) не витримує конкуренції із пластмасами, алюмінієм, склом, поліетиленом (олово – найдорожче серед важких кольорових металів). Зберігається значення олова як паяльного матеріалу в радіотехніці та електроніці.
Родовищ олов’яних руд порівняно небагато. Найбільші з них зосереджені в Азії, особливо Південно-Східній (через яку простягається так звана "олов’яна смуга", на яку припадає ¾ розвіданих запасів).
Світові лідери з видобутку олов’яної руди – Малайзія (26%), Бразилія (14%), Індонезія (13%), Китай (10%), Таїланд, США, Японія (по 9%), Росія (8%), Болівія та ФРН (по 1%). Названа "десятка" країн практично повністю забезпечує потреби світового господарства.
Тугоплавкий вольфрам широко використовується у виробництві спецсталей для металорізальних верстатів та ведучих бурильних труб (постійне зростання цін на нафту і природний газ веде до збільшення обсягів бурильних робіт у різних країнах). Половина світових покладів вольфрамових руд припадає на Китай. Значні запаси мають також Казахстан, Росія, Канада. Лідерами у видобутку вольфрамової сировини є Китай (20%), Росія (10%), Канада (6%), Казахстан і Південна Корея (по 5%), Австралія (4%), Португалія, Австрія, Болівія (по 3%), США, Бразилія (по 2%).
Уранові руди деякі фахівці пропонують відносити до паливних ресурсів, що пов’язано з їх переважним використанням на АЕС. Але уран – це метал. Економічно доцільно розробляти тільки ті його родовища, які містіть більше 0,1% корисного компоненту. У такому випадку 1 кг уранового концентрату обходиться у 80 $. Розвідані запаси урану, доступні для вилучення за такою ціною становлять 3,5 млн. тон, найбільшими запасами володіють Канада, Австралія, Казахстан, ПАР і Бразилія.
Найвищим вмістом урану в руді та найбільшими в світі покладами виділяється Канада (родовища Сігар-Лейк, Кі-Лейк та інші). Цікаво, що в ПАР середній вміст урану в руді становить всього 0,017%, тобто набагато менше, ніж в інших провідних країнах. Отримувати уран при таких концентраціях вигідно тільки тому, що його вилучають з відходів збагачувальних фабрик у якості побічного продукту при переробці золотовмісних руд.
Уран – стратегічна сировина, тому дані з його видобутку закриті для офіційної статистики. За неофіційними оцінками, 90% видобутку уранової руди припадає на 7 країн – Канаду, США, Росію, Австралію, ПАР, Україну, Нігер. Майже повністю вичерпала свої уранові родовища ФРН.
Благородні (або дорогоцінні) метали в силу своєї специфіки мають найменші обсяги видобутку.
Світовий видобуток срібла повільно зменшується і становить зараз близько 14500 тон на рік. Список найбільших виробників очолюють латиноамериканські країни Мексика (17%), Перу (14%) та Чилі (12%). Далі йдуть Канада, Казахстан і Росія (по 10% кожна країна), США (8%), Австралія (7%), Польща (6%), замикає "десятку" найстаріший європейський виробник – Чехія (1,5%), родовища якої є виснаженими.
Світовий видобуток золота становить зараз близько 2300 тон на рік. Поступово зменшується значення розсипних родовищ (свого часу – основного об’єкту розробок дешевим, але варварським способом – драгами), тому падає частка Південноафриканської Республіки й Росії. Найбільш перспективними вважаються родовища у породах архейського віку з орієнтацією у пошуках на самородки, тому зростає вага Австралії й Канади. Нову "золоту лихоманку" переживають Бразилія та США, де "оживляють" старі родовища, які здавалися вичерпаними при старих методах видобутку. Певним чином "золота лихоманка" торкається і пострадянських країн – Казахстану, Узбекистану, України, оскільки інколи доводиться заново "відкривати" засекречені або законсервовані родовища.
Ієрархія золотодобувних країн виглядає наступним чином: ПАР, США, Австралія, Канада, Китай, Росія, Бразилія, Індонезія, Папуа – Нова Гвінея, Гана (колоніальна назва цієї країни – Золотий Берег), Філіппіни, Болівія, Перу, Еквадор і так далі.
Золото не тільки ювелірний матеріал, тривалий час у світовій економіці воно виконує функції повноцінних (товарних) грошей.
Перше місце за обсягом запасів золота належить Федеральній резервній системі (ФРС) США – 8,5 тис. тон, друге – держрезерву Німеччини – 3,5 тис. тон. Третю позицію займає Міжнародний валютний фонд (МВФ) – 3,2 тис. тон. Далі йдуть національні банки Франції (2,6 тис. т), Італії (2,4 тис. т) та інших країн. На 12 місці – Росія (400 тон; хоча перед розпадом СРСР його золотий запас становив 3 тис. тон). Україна у цьому списку на 51-му місці із 25,5 тонами золота. Вражаючим є сумарний показник комерційних банків Швейцарії – 2,6 тис. т. Не даремно цю країну називають "всесвітнім сейфом".
Світовий видобуток платини становить всього 150 тон на рік. Попит на платину стабільно є високим не тільки в силу ювелірних властивостей, але й тому, що цей метал слугує каталізатором багатьох хімічних реакцій.
За видобутком беззаперечним лідером є Південноафриканська Республіка (майже 80%). Росія і Канада суттєво відстають. Втрьох ці країни видобувають 95% світової платини. Серед інших виробників можна назвати Австралію, Фінляндію, Колумбію, Хорватію. У більшості випадків платина видобувається як супутній продукт з комплексних мідно-нікелевих руд. Тільки в ПАР та Колумбії зустрічаються розсипні родовища, де платина міститься разом із золотом. Вміст платини 5 грамів на тону руди (тобто 0,0005%) вважається дуже високим.
Найбільше у світі платини споживає національна економіка Японії (головне використання – виробництво автомобільних каталізаторів).
Нерудні мінеральні ресурси приймають менш активну участь у географічному поділі праці (за окремими винятками). У більшості випадків вони розглядаються як місцева сировина, на значні відстані транспортувати їх недоцільно (будівельні та скляні піски, цегляні й вогнетривкі глини, вапняки, вулканічні туфи, ракушняки та ін.).
До винятків можна віднести алмази, фосфорити з апатитами, калійну та кам’яну сіль, сірку, селітру, азбест.
Закритість даних з видобутку найтвердіших мінералів – алмазів є високою. За оцінками третина світового видобутку припадає на Австралію. Далі розташовуються Ботсвана, ПАР, ДР Конго, Гана, Намібія, Росія, Бразилія, Індія.
Огранку алмазів майже монополізували Ізраїль разом з європейськими країнами Нідерландами і Бельгією (втрьох – 80%). Індійські виробники відомі обробкою дрібних ювелірних каменів (останні так і називаються – індійськими брильянтами).
Деякі країни, у тому числі й Україна, володіють технологіями створення штучних алмазів (поки що отримують лише технічні дрібні алмази).
Подальше підсилення "парникового ефекту", збільшення площі еродованих земель та розвиток "зеленої революції" в сільському господарстві стимулює попит на мінеральні добрива, відповідно, на фосфорити й апатити, сірку, калійні солі та інші корисні копалини, потрібні для їхнього виробництва. Деякі з них розміщені дуже нерівномірно.
Для виробництва фосфорних добрив використовуються фосфорити й апатити. ¾ світового видобутку фосфоритів припадає на країни Магрібу (Марокко, Алжир, Туніс, Західна Сахара), США і Китай. За покладами апатитів та обсягами їх видобутку світовими лідерами є Росія, В’єтнам і Китай.
Калійні солі в найбільшій кількості видобувають Канада і ФРН. Значні обсяги мають також Росія, США, Ізраїль, Йорданія, Білорусь, Франція та ін.
Унікальну роль у світовому господарстві відіграє чилійська селітра, що являє собою природне азотне добриво.
95% світового видобутку самородної сірки припадає на США, Росію, Польщу, Мексику, Ірак, Пакистан, Україну.
Азбест має велике значення у космічних технологіях, виробництві вогнетривких тканин, ізоляційних матеріалів, азбоцементу та ін. Третина світових покладів сконцентрована в Росії та Канаді. Відповідно, ці країни очолюють список найбільших виробників, далі йдуть Зімбабве, Бразилія, ПАР, Китай. Найбільшим продавцем азбесту на світовому ринку виступає Канада, найбільшим покупцем – Японія.
2. Земельні ресурси
Це універсальні природні ресурси, необхідні для багатьох видів людської діяльності. Для таких галузей господарства як промисловість, будівництво, сухопутний транспорт тощо земля є територіальним ресурсом, на якому розміщуються виробничі об’єкти, інженерні споруди, комунікації. Але особливу роль земельні ресурси грають у сільському та лісовому господарстві. Тут земля одночасно виступає і територіальним ресурсом, і засобом виробництва.
У порівнянні з іншими видами природних ресурсів, земельні мають низку особливостей:
· вони не можуть переміщуватися в просторі та не можуть замінюватися іншими ресурсами;
· хоча це і багатоцільовий ресурс, але кожна окрема ділянка може бути використана лише для однієї мети – під ріллю, пасовище, сад, кар’єр, промислову чи житлову забудову або інше;
· земельні ресурси є вичерпними, тому що площа їх обмежена розмірами суходолу Землі, держав чи конкретних господарств;
· хоча земельні ресурси і відносяться до категорії відновних, але таке відновлення вимагає тривалого часу.
Людство освоїло трохи більше половини суходолу. Інколи з цього факту робиться помилковий висновок про "широкі можливості" подальшого освоєння земель на планеті. Але вільні території або непридатні для господарського використання (льодовики, арктичні пустелі, тундра та ін.) або надзвичайно складні для освоєння та мають дуже тендітні екосистеми (болота, гірські схили, лісотундра), що вимагає колосальних капіталовкладень. Лише 5-6% земель, які не використовуються, можна віднести до категорії таких, що не потребують надмірних затрат на освоєння.
Внаслідок "демографічного вибуху" середні розміри площі на 1 мешканця Землі постійно зменшуються: з 1960 р. по 2005 р. – з 4,2 га на людину до 2,1 га на людину; по ріллі цей показник ще драматичніший – зменшення з 0,45 га до 0,20 га; по лісовкритим площам – з 1,37 до 0,64 га на особу.
Для детальнішого ознайомлення із земельними ресурсами розглянемо земельний фонд нашої планети. Щоби отримати уяву про розміри земельного фонду, треба від загальної площі суходолу (149 млн. км2
або 14,9 млрд. га) відняти площу Антарктиди і Гренландії. Отримані 134 млн. км2
(13,4 млрд. га) й складуть загальний земельний фонд. Структура його використання відображена у таблиці 3.1. Як бачимо, загалом вона є несприятливою. Рілля і сади становлять лише 11%, натомість найбільшу частку мають невгіддя (болота, пустелі, яри, відвали). Звичайно, по регіонах і країнах ці показники значно варіюють.
Наприклад, невгіддя найбільш поширені у гірських та пустельних країнах: Єгипет – 97% території країни, Малі – 68%, Ізраїль – 66%, Пакистан – 62%, Канада – 53%, Непал – 48% і так далі. А ось в Чехії та Угорщині цей показник становить лише 9%, у Бангладеш – 7%.
Таблиця 3.1.Структура земельного фонду материків і частин світу, %
| Регіон | Населені пункти, промислові об’єкти, транспортні мережі | Рілля та багаторічні насадження | Сіножаті й пасовища | Ліси (у т.ч. штучні) | Невгіддя та внутрішні водойми |
| Європа | 5 | 32 | 19 | 26 | 18 |
| Азія | 2 | 21 | 15 | 21 | 41 |
| Африка | 1 | 11 | 23 | 26 | 39 |
| Північна Америка | 3 | 12 | 18 | 33 | 34 |
| Південна Америка | 1 | 8 | 19 | 47 | 25 |
| Австралія і Океанія | 1 | 5 | 51 | 8 | 35 |
| Світ в цілому | 3 | 11 | 23 | 30 | 33 |
Частка оброблюваних земель (ріллі) у Європі та Азії набагато більша за середньосвітову. Питомою вагою сіножатей і пасовищ помітно виділяється Австралія. Частка лісів у земельному фонді найвищою є у Південній Америці. Відмінності між окремими країнами є ще більшими (див. таблиці 3.2, 3.3 та 3.4).
Щоправда до таблиці 3.2 не ввійшла Бангладеш – країна, яка є світовим рекордсменом за показником розораності її території (71%). А ось в Монголії цей показник становить лише 1%. Пустельні Кувейт та Оман взагалі не мають ріллі. Слід зазначити, що ця складова земельного фонду світу зменшується занадто високими темпами як за рахунок урбанізації та розвитку промисловості й транспорту, так і завдяки водній і вітровій ерозії, засоленню та заболоченню при порушенні технологій зрошення. На планеті за історичний час втрачено близько 20 млн. км2
родючих ґрунтів, що перевищує сучасну площу ріллі.
Таблиця 3.2. Країни з найбільшою в світі площею ріллі
| Країна | Рілля (млн. га) | Розораність території країни (%) | Частка ріллі від загальносвітової (%) |
| США | 185,7 | 20,3 | 13,8 |
| Індія | 166,1 | 55,9 | 12,3 |
| Росія | 130,3 | 7,7 | 9,7 |
| Китай | 92,5 | 9,9 | 6,9 |
| Австралія | 47,0 | 6,1 | 3,5 |
| Канада | 45,4 | 4,9 | 3,4 |
| Бразилія | 43,2 | 5,1 | 3,2 |
| Казахстан | 34,8 | 13,0 | 2,6 |
| Україна | 33,3 | 57,5 | 2,5 |
| Нігерія | 30,2 | 33,2 | 2,2 |
В країнах аридного поясу головною причиною деградації земель став процес антропогенного опустелювання, що охопив площу близько 10 млн. км2
(це співставно з територіями таких країн-гігантів як Канада, Китай або США). В умовах антропогенног
Процес освоєння цілинних земель (Казахстан, Канада, Китай, Австралія, Бразилія) не може компенсувати втрати. Показник на душу населення (яке до того ж постійно зростає) стрімко зменшується. В Японії та Нідерландах вже сьогодні на одного мешканця припадає лише 0,03 га ріллі; Єгипті, В’єтнамі та Бангладеш – 0,05 га; в Китаї – 0,07 га. Найкраща в світі ситуація склалася в Австралії (2,6 га ріллі на особу), Казахстані та Канаді (по 1,5 га), Україні, Росії та США (0,8; 0,7 та 0,6 га відповідно). До речі, саме США мають найбільшу в світі сумарну площу орних земель (див. табл. 3.2).
У більшості високорозвинених постіндустріальних країн існуючий сьогодні рівень сільськогосподарської освоєності слід вважати максимально можливим. Широко відомий приклад Нідерландів, коли у родючі польдери перетворюються відвойовані у моря ділянки затоки Зюдерзе, таким чином конструюється штучний ландшафт. Певні резерви збільшення площі ріллі залишилися хіба що в доіндустріальних країнах Африки та нових індустріальних країнах Південної Америки.
Таблиця 3.3. Країни з найбільшою в світі площею луків і пасовищ
| Країна | Луки і пасовища (млн. га) | Питома вага від площі країни (%) | Частка від загальної площі луків і пасовищ в світі (%) |
| Австралія | 414,5 | 54,2 | 12,2 |
| Китай | 400,0 | 42,9 | 11,8 |
| США | 239,2 | 26,1 | 7,0 |
| Казахстан | 186,8 | 69,9 | 5,5 |
| Бразилія | 185,0 | 21,9 | 5,4 |
| Аргентина | 142,0 | 51,9 | 4,2 |
| Саудівська Аравія | 120,0 | 55,8 | 3,5 |
| Монголія | 117,2 | 74,8 | 3,4 |
| Судан | 110,0 | 46,3 | 3,2 |
| Росія | 87,3 | 5,2 | 2,6 |
При середньосвітовому показнику у 23% пасовища займають майже 75% території Монголії, більше половини від площі країни вони становлять у Казахстані, Австралії, Аргентині, Саудівській Аравії. Натомість в Японії пасовища займають лише 2% території, у Швеції – 1%, в Єгипті – практично 0%.
Показник сумарної площі луків і пасовищ найбільшим є в Австралії, Китаї, США, Казахстані, Бразилії та Аргентині.
Найбільшу площу лісів серед окремих країн мають Росія, Канада, Бразилія, США, ДР Конго, Китай та Індонезія (див. табл. 3.4).
Таблиця 3.4.Країни, що мають найбільшу лісову площу в світі
| Країни | Площа лісів (млн. га) |
Питома вага від площі країни (%) | Частка від загальної площі лісів в світі (%) |
| Росія | 765,9 | 45,4 | 18,5 |
| Канада | 494,0 | 53,6 | 11,9 |
| Бразилія | 488,0 | 57,8 | 11,8 |
| США | 296,0 | 32,3 | 6,9 |
| ДР Конго | 173,8 | 76,6 | 4,2 |
| Китай | 130,5 | 14,0 | 3,1 |
| Індонезія | 111,8 | 60,2 | 2,6 |
| Перу | 84,8 | 70,0 | 2,5 |
| Індія | 68,5 | 23,0 | 1,6 |
| Болівія | 58,0 | 53,0 | 1,4 |
Найбільша в світі частка земель, що зайняті лісом – в Сурінамі (90%), Папуа – Новій Гвінеї (80%), ДР Конго (майже 77%), Швеції (68%), Японії (67%). В Україні цей показник є недостатнім (14%). Але у багатьох країнах він ще менший – в Ізраїлі лише 5% території вкриті лісом та чагарниками, а в Єгипті та Кувейті – практично 0%.
3. Водні ресурси
Вода, як і земля, є необхідною умовою життя людини. Вода задовольняє фізіологічні та санітарно-гігієнічні потреби людського організму (добре відомо, що людина суттєво довше може обходитися без їжі, ніж без води).
Необхідна вода й для різноманітної господарської діяльності людства, заснованій у багатьох випадках на "мокрих" технологіях. Це відноситься до виробництва продовольства, енергії, промислової продукції.
Знайомство з водними ресурсами розпочнемо з їх кількісної оцінки.
Загальний об’єм гідросфери становить 1,42 млрд. кубічних кілометрів. Але майже 96,5% цієї величезної цифри припадає на Світовий океан, лише 3,5% становить прісна вода. Майже 70% прісної води "законсервовано" у льодовиках Антарктиди і Гренландії, льодах Арктики та гірських льодовиків. Трохи менше 30% припадає на підземні води, які використовуються у досить обмежених обсягах. Виходить, що доступна прісна вода озер, річок, атмосфери становить лише 0,3% від усієї прісної води на Землі.
Доступні водні ресурси територіально розподілені вкрай нерівномірно. П’яту їх частину становить вода озера Байкал. Ще п’ята частина доступних водних ресурсів припадає на систему Великих озер (Північна Америка).
Але треба ще враховувати й розміри водоспоживання, яке весь час зростає. Достатньо зауважити, що тільки протягом ХХ століття водоспоживання зросло у 3,5 рази та досягло нині 6000 км3
на рік. Майже 70% цього обсягу йде на потреби сільського господарства, тому безповоротно втрачається. Промисловість та комунальне господарство набагато ширше використовують оборотне водопостачання, тому опиняються на другому і третьому місцях відповідно. Світовими лідерами у водоспоживанні є Китай, Індія та Пакистан – країни із великими масивами зрошуваних земель.
Загалом зрошувані землі становлять 20% посівних площ, але дають більше 35% рослинницької продукції. Щоправда, ефективність використання води у багатьох іригаційних системах лишається низькою (37%). Втрачається до ⅔ води, яка забирається для зрошення: ця вода випаровується або просочується, викликаючи вторинне засолення, підтоплення тощо. Методи зрошення у більшості випадків залишилися такими ж, як і 5 тисяч років тому.
Сучасні методи поливу збільшують ефективність водокористування до 90%, при цьому зменшуються енергозатрати на подачу води. Нова технологія – це крапельне зрошення та внутрішньоґрунтовий полив, при якому вода доставляється безпосередньо до кореневої системи рослин. Але ці технології – прерогатива високорозвинених країн.
Забезпеченість водними ресурсами вимірюється обсягами доступної прісної води на душу населення. Рівень водозабезпеченості нижче 500 м3
/на особу в рік деякими фахівцями вважається серйозною перешкодою для національного сталого розвитку.
15 країн світу з населенням у 150 млн. осіб мають такий показник – серед них знаходяться як найбідніші країни світу (більшість з них розташовано у зоні Сахелю), так і високорозвинені Ізраїль (370 м3
/на особу), ОАЕ (100 м3
/на особу), Кувейт (10 м3
/на особу) та Сінгапур – 0 м3
/на особу. Останній воду купує в сусідній Малайзії, а також збирає атмосферні опади. Високорозвинені країни цієї групи водозабезпеченості переконливо демонструють, що суспільні фактори розвитку можуть бути не менш впливовими, ніж природні.
Близько 50 країн світу, в яких мешкає 400 млн. жителів, мають водозабезпеченість на рівні 500-1000 м3
/на особу. Це – низький рівень. Водні ресурси виступають як лімітуючий фактор економічного розвитку.
60 країн світу з населенням у 3,5 млрд. осіб мають середній (достатній) рівень водозабезпеченості – 1000-5000 м3
/на особу в рік. Але і при такому рівні може гальмуватися розвиток окремих водомістких галузей господарства.
105 країн з населенням більше 2,5 млрд. осіб мають найсприятливішу ситуацію: показник водозабезпеченості перевищує 5000 м3
/на особу в рік. У цьому випадку водні ресурси ніяким чином не обмежують соціально-економічний розвиток. Світовими лідерами у водозабезпеченості є Французька Гвіана (800 тис. м3
на душу населення!) та сусідні з нею Гайана і Сурінам (по 300 тис. м3
). 300 тис. м3
на особу має також і ДР Конго.
Взагалі помітно існування добре виражених поясів достатнього, недостатнього та надмірного зволоження. Перший з них відповідає помірному та субтропічному кліматичним поясам Північної півкулі. Він охоплює Канаду, США, країни Північної Європи, Росію. Третій простягається у межах екваторіального і тропічного поясів переважно Південної півкулі. А між ними розташовується посушливий (аридний) пояс із найбільшим дефіцитом прісної води.
Проблема забезпечення прісною водою фактично перетворилася на глобальну. За даними ООН близько 1,2 млрд. людей в світі не мають доступу до чистої питної води, найгостріше ця проблема стоїть у таких країнах як Непал, Камбоджа, Лаос, Ефіопія, Чад, Малі, Мавританія.
Які ж шляхи вирішення водної проблеми людства? Найважливіший – це зменшення водомісткості виробничих процесів та скорочення безповоротних втрат води. Серед інших заходів – регулювання річкового стоку, створення водосховищ (хоча захоплюватися їх спорудженням на рівнинних річках теж не слід). Опріснювання морської води вже зараз слугує важливим джерелом водопостачання у деяких країнах Середземномор’я, Перської затоки, в Японії, Туркменії і США.
Серед допоміжних шляхів можна назвати міжбасейнове перекидання частини річкового стоку, але з економічних та природоохоронних причин до цього слід ставитися обережно. Серед екзотичних заходів – транспортування айсбергів (технічно це можливо, але екологічні наслідки можуть виявитися катастрофічними).
Щоби завершити вивчення водних ресурсів суходолу, треба ще проаналізувати гідроенергетичний потенціал, який має три градації: теоретичний (загальний енергетичний потенціал всіх водних потоків), технічний (та частина теоретичного, що технічно може бути освоєна), нарешті, економічний (енергетичні ресурси водних потоків, які економічно доцільно освоювати).
Теоретичний гідроенергетичний потенціал всіх водних потоків світу становить 40 трлн кВт·год., технічний – 15 трлн. кВт∙год., економічний оцінюється у 8 трлн. кВт∙год.
У суспільно-географічній літературі ми найчастіше зустрічаємо показник саме економічного гідроенергопотенціалу. Як і за обсягами річкового стоку тут попереду всіх регіонів опиняються Азія та Латинська Америка. Серед окремих країн лідерами є Китай, Росія, Бразилія, Канада та Індія. На ці 5 країн припадає половина світового економічного гідроенергетичного потенціалу. Що ж стосується ступеню його освоєності, то він різний. В Європі він сягає 70%. Прикладами країн, де цей потенціал освоєний практично повністю, можуть слугувати Франція, Італія, Швейцарія, Чехія. Найнижчим є рівень освоєності гідроенергетичного потенціалу в Африці (18%).
4. Біологічні ресурси
Біологічні ресурси – це ресурси земної біоти, тобто рослинних і тваринних організмів, які вимірюються у трлн. тон. Генетичний фонд таких організмів має неймовірну біорізноманітність (за різними оцінками нараховується від 10 до 100 млн. видів, з яких описані лише 1,7 млн.).
Біомаса рослинних ресурсів земної суші приблизно у 200 разів більша за біомасу тваринного світу.
Рослинні ресурси представлені культурними і дикорослими рослинами. Культурних нараховується майже 6 тис. видів. Але найбільш поширених сільськогосподарських культур лише 80-90, основу ж валових зборів становлять всього 15-20 (пшениця, рис, кукурудза, картопля, ячмінь, батат, соя та ін.).
Серед дикорослих рослин головну роль відіграє лісова рослинність. Під час характеристики лісових ресурсів обов’язково треба враховувати, що ліси як складова частина біосфери утворюють на Землі найбільші екосистеми, котрі позитивно впливають на фотосинтез, кисневий баланс атмосфери, збереження генофонду та інше. У господарській діяльності деревину широко використовують для отримання близько 20 тис. різних виробів, а також у якості палива. Отже, лісові ресурси – вичерпні, але відновні ресурси багатоцільового призначення (як і земельні).
Для оцінки лісових ресурсів використовують показники лісовкритої площі та лісистості. Лісовкрита площа світу перевищує 4 млрд. га, що відповідає середній лісистості трохи більше 30% (див. табл. 3.1).
Запаси деревини у всіх лісах світу складають від 330 до 380 млрд. м3
. Щорічний приріст біомаси становить ще 5,5 млрд. м3
. Здавалося б, це втішні цифри. Але вони вимагають серйозного коригування з врахуванням двох важливих факторів.
В якості першого назвемо природно-географічний, тобто дуже нерівномірне поширення лісів на земній поверхні. Найбільшими площами лісів володіє Латинська Америка, тут також найвищі показники запасів деревини. Найнижчі показники має Австралія з Океанією.
У відношенні лісів до характеристики такої географічної нерівномірності можна підійти й по-іншому – виходячи з того, що фактично існує два величезних лісових пояси – північний та південний.
Північний лісовий пояс простягається широкою, хоча й розірваною, смугою через Північну Америку та Євразію, займаючи майже половину лісової площі світу. У ньому переважають хвойні та мішані ліси помірного кліматичного поясу.
Південний лісовий пояс включає в себе три розірваних частини – південноамериканську, африканську та азійсько-австралійську. За площею він приблизно такий самий, але, по-перше, складається майже повністю із широколистяних лісів, а по-друге, видовий набір тут більш різноманітний і швидкість відновлення запасів набагато більша.
Між цими двома поясами розташовується жаркий безлісний пояс. Тут знаходяться малолісні країни, серед яких Саудівська Аравія, Йорданія, Лівія, що мають лісистість менше 1%, не говорячи вже про Єгипет, Кувейт або Оман, де ліси практично відсутні.
Другий фактор – почасти природний, а переважно – антропогенний. Це – обезліснення. Зведення лісів людиною почалося ще у неоліті, коли виникли землеробство та скотарство. Воно продовжувалося у наступні епохи, триває й зараз. За останні два століття лісові площі світу скоротилися у два рази. В наш час вони продовжують скорочуватися із швидкістю 15 млн. га на рік. При цьому ситуація у північному та південному лісових поясах суттєво відрізняється.
Тривалий час ліси систематично зводили головним чином в межах північного поясу – спочатку в Європі, потім – у Північній Америці. Сьогодні внаслідок переходу до більш раціонального ведення лісового господарства рубка лісів зменшилася до 3 млн. га, до того ж ці площі майже повністю відновлюються.
Ліси південного поясу стали привертати увагу лише у середині ХХ століття, коли у величезних масштабах почався експорт тропічної деревини до Європи, Японії, США. Паралельно внаслідок "демографічного вибуху" зростало споживання деревини в якості місцевого палива. На сьогодні в країнах Тропічної Африки 90% населення користується виключно дровами. Мільйони сімей продовжують використовувати екстенсивну систему ведення землеробства – підсічно-вогневу. В результаті країни південного лісового поясу щорічно втрачають більше 12 млн. га лісів.
Найвищими темпами скорочення лісової площі відбувається в Африці, де зникло вже 50% площ тропічних лісів. У африканській країні Кот-д’Івуар за 35 років (з 1960 по 1995 рр.) ліси були вирубані повністю.
Серед інших країн світу найзначніші масштаби зведення лісів мають Бразилія та Індонезія. До середини ХХІ століття вологі тропічні ліси можуть бути знищені повністю. Людству це загрожує серйозною екологічною катастрофою: "Якщо вирубають ліс – земля помирає". Ця народна мудрість відбиває факт виконання лісом й низки інших важливих функцій – ґрунто- й водозахисних, пом’якшення клімату, підтримання біорізноманіття тощо.
Забезпеченість лісовими ресурсами розраховується на душу населення. Середньосвітовий показник становить 0,64 га на людину. Країни з високою лісистістю та невеликою густотою населення мають найкращі показники: Конго – 20 га, ДР Конго – 18 га, Канада – 14 га. Навіть лісисті країни з більшою густотою населення будуть мати дещо менші показники: Росія – 6 га на людину, Фінляндія – 4 га, Бразилія – 3,5 га, Швеція – 3 га. Лісодефіцитними будуть країни з великою щільністю населення незалежно від показника лісистості їх території, а також малолісні (пустельні) країни: Японія – 0,20 га на особу, Україна – 0,17 га, Китай – 0,10 га, Індія – 0,08 га, Лівія – 0,07 га, Сомалі – 0,06 га, Великобританія – 0,03 га і т.д.
У сучасному світі відчувається гостра потреба переходу до раціонального лісокористування, що буде передбачати розрахункову лісосіку, лісорозведення та лісовідновлення. Але все це торкається не тільки працівників лісового господарства. Підраховано, що на задоволення потреб однієї людини за життя витрачається 200 дерев: на меблі, дрова, книги, газети, іграшки, сірники, будівництво житла та інше. Отже, ця проблема торкається кожного мешканця планети.
Не тільки ліси, але й весь органічний світ Землі потребує захисту. У 1992 році була розроблена Глобальна стратегія біорізноманіття, метою якої стала ліквідація умов зникнення видів. Міжнародну Конвенцію про біологічне різноманіття підписали вже 180 країн, у тому числі й Україна.
5. Кліматичні та космічні ресурси
Названі ресурси відносяться до категорії невичерпних. Вони практично не вилучаються з природи, але можуть суттєво впливати на умови життя і господарської діяльності людей.
Кліматичні ресурси, як показує сама назва, тісно пов’язані з тими чи іншими особливостями клімату.
Звичайно, у першу чергу – це агрокліматичні ресурси, тобто тепло й волога, котрі визначають можливості вирощування сільськогосподарських культур.
Також це ресурси вітрової енергії, яку людина навчилася використовувати давно (вітряки, парусні судна), незважаючи на її розсіяність та непостійність. В сучасних умовах визнано, що економічно доцільно отримувати цю екологічно чисту енергію при середній швидкості вітру вище 5 м/сек. Гірські райони та узбережжя морів є найбільш сприятливими для використання цього ресурсу.
Коли ми говоримо про космічні ресурси, то маємо на увазі сонячну радіацію – найбільше джерело енергії на Землі.
Всім відомо, що сонячне випромінювання формує основні процеси в біосфері та забезпечує існування життя. Потужність сонячної енергії, що досягає земної поверхні, у десятки тисяч разів перевищує сучасний рівень світового енергоспоживання. Але поки що використання сонячної енергії доцільно лише у районах з невеликою хмарністю.
6. Рекреаційні ресурси
Мова йде про такі природні ресурси, за допомогою яких люди підтримують та відновлюють здоров’я і працездатність. Рекреаційні ресурси слугують також джерелом естетичної насолоди.
Взагалі ж треба мати на увазі, що власне рекреаційні ресурси поділяються на природно-рекреаційні (особливості клімату, мінеральні джерела, лікувальні грязі, гори і печери, унікальні ландшафти, морські узбережжя) та культурно-історичні (пам’ятки археології, архітектури, літератури і мистецтва). До речі, найбільшу зацікавленість у туристів викликають такі країни, де вдало поєднуються природні та культурно-історичні рекреаційні ресурси. Такими є Італія, Іспанія, Франція, Швейцарія, Єгипет, Мексика тощо. Детальніше ці питання розглядаються в курсі рекреаційної географії.
З 1972 року використовується поняття про Всесвітню спадщину людства. ЮНЕСКО прийняла конвенцію про Всесвітню природну і культурну спадщину. Список об’єктів поповнюється кожного року, зараз їх 812 у 137 країнах світу. 628 з них відноситься до категорії культурних об’єктів (єгипетські піраміди, Форум і Колізей в Римі, Статуя Свободи у Нью-Йорку, Великий китайський мур, мавзолей Тадж-Махал в Індії, історичний центр Львова та ін.). До природних відноситься 160 об’єктів (озеро Байкал, Біловезька Пуща, Джомолунгма, Великий Бар’єрний риф, Гранд-Каньйон на річці Колорадо та ін.). Ще 24 об’єкти відносяться до категорії змішаних, тобто природно-культурних.
Об’єкти Всесвітньої спадщини формують величезний рекреаційний ресурс загальнолюдського значення, вони слугують стимулом рекреаційної діяльності.
7. Ресурси Світового океану
Світовий океан – це своєрідна кладова багатств людства, які зараз використовуються обмежено і до того ж методами, які на суходолі відповідали б часам збиральництва. Ресурси Світового океану можна поділити на: 1) водні; 2) мінеральні; 3) енергетичні; 4) біологічні.
Світовий океан містить в собі практично невичерпні водні ресурси (1,37 млрд. км3
, майже 96,5% обсягу гідросфери) та займає 71% поверхні планети.
Вода Світового океану у розчиненому вигляді містить близько 100 хімічних елементів. Більше всього в цій воді натрію і хлору, китайці навчилися добувати кухонну сіль з неї за тисячі років до Різдва Христового. З морської води отримують також бром, йод, калій, магній; розроблені навіть технології отримання золота, хоча його вміст становить 0,0001 мг/л. Вищесказане відноситься і до отримання з так званої важкої води (у неї інша комбінація ізотопів водню й кисню) дейтерію, необхідного для здійснення термоядерного синтезу. А про опріснення морської води для збільшення питних ресурсів вже було сказано.
Мінеральні ресурси Світового океану – це геологічні ресурси сировини й палива, які відносяться не до гідросфери, а до літосфери. Провідну роль серед них відіграють ресурси континентального шельфу, який займає лише 8,6% загальної площі Світового океану.
У свою чергу на континентальному шельфі найбільше значення мають басейни нафти і природного газу, що у сукупності займають таку саму площу, як і нафтогазові басейни суходолу. Найбагатший на вуглеводневі ресурси шельф Атлантичного океану (Карибське море, Мексиканська затока, Гвінейська затока, Північне море). На другому місці знаходиться шельф Індійського океану (особливо Перська затока).
Із шельфом пов’язані родовища багатьох інших корисних копалин, які можна розробляти з берегу за допомогою похилих штолень.
А основним мінеральним багатством зони глибоководного ложа Світового океану вважаються залізомарганцеві конкреції (20 трлн. т), які були відкриті ще під час знаменитого плавання у 1870-х роках англійського науково-дослідного судна "Гломар Челленджер". Ці конкреції називають залізомарганцевими тому, що названі метали містяться там у найбільшій кількості. Але до їх складу входять також нікель, кобальт, мідь, титан, молібден та рідкоземельні елементи, які мають ще більшу цінність. Підраховано, що кобальту у цих конкреціях міститься у 500 разів більше, ніж у наземних родовища; марганцю – в 140 разів; нікелю – в 40 разів. США та Японія вже розробили технології їх видобутку.
Енергетичні ресурси Світового океану – це енергія припливів, хвиль, температурного градієнту та океанічних течій.
Перевагами припливної енергії є її невичерпність, регулярність, екологічна чистота. Сумарна енергія одного припливно-відпливного циклу планети становить 8 трлн. кВт∙год. енергії, а таких циклів у добі – два. Ефективно використовувати припливну енергію можна лише в тих місцях, де висота припливу перевищує 5 метрів. Зазвичай – це віддалені, важкодоступні та малоосвоєні райони, тому діючих припливних електростанцій поки що небагато.
Енергію морських хвиль в узбережній зоні деякі країни вже використовують для живлення буйків.
Досліди з використанням температурного градієнту ведуться переважно в акваторіях тропічних морів, де амплітуда температури у поверхневих та глибинних шарах океанської води може становити більше 20°С. Ідея електростанцій на термопарах може стати своєрідним "вічним двигуном" для електроенергетики. Існують проекти використання енергії "річок в океані" (течій) за допомогою занурених гідротурбін. Біологічні ресурси Світового океану поступаються таким на суходолі. Тим не менше 180 тис. видів тварин та 10 тис. видів рослин створюють 40 млрд. тон біомаси Світового океану. Якщо на суходолі переважає фітомаса, то в океані навпаки – біомаса тварин є більшою за біомасу рослин. Для географічного поширення біологічних ресурсів Світового океану властива значна нерівномірність. Для господарської діяльності інтерес представляють найбільш продуктивні акваторії, котрі ще В.І. Вернадський назвав згустками життя. Головні з них розташовуються у помірному та субарктичному поясах Північної півкулі.
Біологічні ресурси Світового океану не безмежні. Світовий вилов риби перевищує 100 млн. тон, ціла низка видів (осетрові, наприклад) знаходяться під загрозою зникнення. Китобійний промисел у ХХ столітті призвів до таких втрат китового стада (особливо синіх, горбатих китів та фінвалів), що навіть тривалий мораторій на вилов (діє з 1982 року) не дав можливості повністю відновитися поголів’ю.
Раціональне використання біологічних ресурсів Світового океану у майбутньому передбачає перехід до марикультури (тобто штучного вирощування і розведення морських промислових організмів – риб, молюсків, ракоподібних, водоростей та ін.). Скажімо, Японія опанувала промислову технологію штучного вирощування перлин; Таїланд та Індонезія стали світовими лідерами в галузі розведення й заготівлі ракоподібних; європейці (Франція, Іспанія) давно займаються штучним розведенням молюсків; своєрідні "водоростеві ферми" створюють Японія, Китай, Південна Корея, Тайвань та інші країни, отримуючи таким чином сировину для харчосмакової і фармацевтичної промисловості, виробництва парфумів і косметики.
Висновки
1. Розмежування "природні умови – природні ресурси" є досить умовним. Один і той самий елемент у різних системах може бути і умовою, і ресурсом.
2. З багатьох варіантів класифікацій природних ресурсів для географії світового господарства найбільше підходить генетична класифікація з врахуванням господарських аспектів.
3. Найважливішими концепціями географічного ресурсознавства є концепція природно-ресурсного потенціалу (ПРП) території та концепція ресурсних циклів.
4. Деякі країни навіть при мінерально-сировинній орієнтації національної економіки можуть мати порівняно стійке і майже безкризове господарство. Особливо це торкається видобутку таких ресурсів, що не знають значних кон’юнктурних коливань і завжди користуються попитом (на золото, платину, алмази під час економічних криз попит навпаки зростає).
5. Земельні ресурси планети є обмеженими. Рівень забезпеченості ними (2,1 га на особу) наблизився до критичного. Структура світового земельного фонду в цілому є несприятливою.
6. Рівень водозабезпеченості нижчий за 500 м3
/на особу в рік розглядається як загроза для збалансованого соціально-економічного розвитку. В таких умовах мешкає 150 млн. осіб у 15 країнах світу.
7. Майбутні перспективи людства пов’язуються з більш активним використанням ресурсів Світового океану та переходом від привласнюючого типу природокористування до виробляючого.