Юрисдикційний імунітет України

Законодавство України майже не регулює питання про зго­ду держави на юрисдикцію, за винятком норм Законів Украї­ни "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про міжнародний комерційний арбітраж" та ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України за назвою: "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет", де зокрема зазначено, що пред'яв­лення позову до іноземної держави може бути допущене лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Відсут­ність національного нормативно-правового акта про імунітет держави та її власності є причиною недосконалості норм про регулювання питань юрисдикції та імунітету від неї. У ст. 1681 проекту Цивільного кодексу України вказано, що сторони мо­жуть передбачати своєю угодою компетенцію іноземного суду. Угода, відповідно до цієї норми, має бути оформленою пи­сьмово. Певною мірою зазначені питання запропоновано вре­гулювати у ч. 5 проекту Господарського процесуального ко­дексу України, яка присвячена й питанням судового імунітету.

Вирішуючи питання про згоду щодо зустрічного позову, слід мати на увазі, що законодавство України сформувалося під впливом законодавства колишнього СРСР. Розділ VI Ос­нов цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік містив ст. 61 під назвою: "Позови до іноземної держави. Дип­ломатичний імунітет". Вона мала таку ж редакцію, як і відповідні статті цивільних процесуальних кодексів колишніх союз­них республік, у т. ч. й ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України. Стаття 61 не розмежовувала основний та зустрічний позови, а у коментарі до неї зазначалося, що пред'явлення позову іноземною державою не свідчить про зго­ду цієї держави на те, щоб до неї у процесі, який уже виник, був пред'явлений зустрічний позов. За судом не визнавалося право приймати таку зустрічну вимогу без прямо

ї згоди іно­земної держави-позивача по основному позову1
. Вчені Украї­ни, роз'яснюючи ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, зазначали, що звернутися до іноземної держави з позовом, зокрема зустрічним, можна лише за згодою компе­тентних органів цієї держави (І. Беленчук).

Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочин­стві, крім вказаних норм, регулювали норми "Положення про дипломатичні та консульські представництва іноземних дер­жав на території СРСР", затвердженого Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 23 травня 1966 р. та міжнародних договорів за участю колишнього СРСР, а саме Віденської кон­венції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Віден­ської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p., до якої СРСР приєднався в 1989 p., двосторонніх консуль­ських конвенцій, укладених свого часу СРСР з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною Ірлан­дією, Японією, Францією). Виникло питання, котре так і не було вирішене остаточно, про узгодження змісту статей 31 і 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961p. із загальним правилом щодо необхідної згоди на зустрічний по­зов, який містили коментарі до національного законодавства.

Сьогодні в Україні ситуація не змінилася, її національне законодавство, а саме ні ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, ні норми зазначеного Положення про дип­ломатичні представництва та консульські установи держав в Україні, не вказують чітко на необхідність обов'язкової згоди щодо зустрічного позову. Позиція вчених, висловлена у ко­ментарі до ст. 425 вказаного Кодексу, не є джерелом права, анорми деяких міжнародних договорів за участю України, на­приклад, п. З ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961p., суперечать її національному законодавству.