ПОНЯТТЯ ВІДКРИТОСТІ ЕКОНОМІКИ. ПОКАЗНИКИ ТА ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ. ПОНЯТТЯ «ГОЛЛАНДСЬКОЇ ХВОРОБИ». Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій (автаркічній) економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП). При цьому спільної думки про країни, які можна включити в аналіз, не існувало. Хоча суворої закономірності немає, но все ж таки, якщо інші умови є рівними, чим країна менша, тим в неї більша відкритість господарства. Це пояснюється як незначною в порівнянні з великими за чисельністю населення та площею країнами диверсифікацією галузевої структури їхнього господарства, так і вузькістю національного ринку збуту (при однаковому рівні платоспроможності населення порівнюваних країн). При порівняно однаковому рівні розвитку виробничих сил відкритість економіки країни тим більша, чим менший економічний потенціал країни, приміром, сумарний ВВП. Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю. Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки – це відношення припливу (імпорту) та відпливу (ексопрту) капіталу до ВВП. Соколов та Шишков запропонували показнк, що дає повне уявлення про міру відкритості національної економіки. Такий показник повинен охоплювати всі види зовнішньоекономічних зв'язків. Для цього треба визначити універсальний чисельник дробу: на їхню думку, таку роль може відігравати загальний обсяг надходжень або платежів країни. Будь-який економічний контакт країни з зовнішнім світом опосередковується переміщенням грошей через кордон. Для розрахунку сумарного обігу зовнішньоекономічних операцій пропонується використовувати всі статті базисного платіжного балансу, сумуючи вартість імпорту товарів та послуг, а також довгострокові зарубіжні інвестиції. Можна, навпаки, взяти сумарний приплив фінансових коштів до країни за аналогічними статтями,а можна використовувати і сумарний обіг,тобто суму платежів та надходжень,поділену навпіл. У економічно розвинених країн частка обігу товарів становить 60-68%,частка обігу послуг 6-12%, довгострокові інвестиції 15-30%.Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіціент еластичності зовнішньоторгівельного обігу відносно ВВП. Коефіціент еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторгівельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідним великим імпортом, що впливає на структуру господарства та економічне зрсотання країни, то це є проявом скоріше автаркічної тенденції. Значне переважання імпорту над експортом протягом тривалого часу також не завжди свідчить про відкритий характер економіки, так як це може бути досягнено завдяки кредитам, субвенціям, переведенню прибутку з-за кордону тощо. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 – про збереження відкритості у незмінному стані. Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторгівельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторгівельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. В період подолання економічної відсталості та створення мінімального промислового комплексу з точки зору відкритої економіки важливо, щоб коефіцієнти еластичності експорту та імпорту (особливо експорту промислових товарів по відношенню до валової продукції промисловості) були вище 1. Окремий напрям аналізу відкритості господарства країни становить дослідження її валиву на формування структури виробничої та невиробничої сфери, стимулювання економічного та соціального розвитку. В цьому плані цікавий приклад досягнення високої експортної квоти за рахунок інтенсивної розробки природних ресурсів, високі цін на які дозволяють країні отримувати прибутки на світовому ринку. В результаті може виникнути проблема, що отримала назву “голландської хвороби”. Історія проблеми така: зі зростанням видобутку та експорту природного газу у Північному морі в період швидкого зростання цін на газ Голландія потрапила у ситуацію, коли значне зростання прибутків за рахунок видобувної галузі призвів до падіння виробництва та експорту обробної промисловості. Вважається, що “голландська хвороба” вразила свого часу Великобританію, Австралію, Мексику та ряд інших країн, де відбувалася інтенсивна розробка нових родовищ. Сировинний експорт відтягує ресурси з промисловості та призводить до деіндустріалізації. Проблема відкритості тісно пов'язана з проблемою втручання держави у зовнішньоекономічну сферу. В багатьох дослідженнях доведено, що будь-яке обмеження вільної торгівлі у вигляді сприяння державою окремим галузям є в кінцевому підсумку задоволенням групових економічних інтересів за рахунок всього суспільства.
ПРИНЦИПИ АБСОЛЮТНИХ ТА ПОРІВНЯНИХ ПЕРЕВАГ У СВІТОВІЙ ТОРГІВЛІ.
Систематичні дослідження в цій області почалися з епохи меркантилізму – з 16-18 століття у Європі. Меркантилісти вважали, що джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва, багатоство ототожнювалося із грошима. Вони казали про необхідність переважання в національному господарстві експорту над імпортом. Наприкінці 18 століття меркантилістський підхід з великим трудом поступився місцем фрітрейдерству, принципом якого була повна свобода торгівлі. Але залишалося відкритим питання про баланс виграшу та шкоди від зовнішньої торгівлі для конкретної країни, тобто питання державного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Адаму Сміту належить принцип абсолютних переваг, що пояснює механізм зовнішньоекономічних зв'язків. Його роздуми зводяться до думки, що жодній країні немає сенсу прагнути до виробництва кожного товару, не рахуючись із можливістю більш вигідного придбання його за кордоном. У «Багатстві народів» він висміював страх перед зовнішньою торгівлею, порівнюючи нації з сімейними (натуральними) господарствами. Він вважав, що треба ввозити ті продукти, які можна купити в іншій країні за дешевшу ціну, а вивозити ті товари, що виробляються на основі певних абсолютних переваг. Слабке місце його роздумів полягало в тому, що йому не вдалося спростувати відоме твердження, що обмеження імпорту (збільшення експорту) призводить до створення нових робочих місць. Він підтримував також обмеження зовнішньої торгівлі з потенційним противником. Давід Рикардо на початку ХІХ століття зміцнив докази на користь вільної торгівлі. Він логічно довів, що зовнішня торгівля корисна для кожної нації (країни), навіть якщо вона не посідає абсолютні переваги або, навпаки, має абсолютні переваги в світі у виробництві всіх товарів. Важливо тільки, щоб була різниця у видатках виробництва, тобто була порівняна перевага. Таким чином, джерелом вигідності зовнішньої торгівлі може бути тільки різниця у видатках виробництва товара, поза залежністю від абсолютних розмірів цих видатків. Рикардо наводить такий приклад: виробництво певної кількості вина у Португалії вимагає праці 80 чоловік протягом року, а сукна – 90 чоловік; тим часом в Англії для виробництва тієї ж кількості вина потрібно 120 чоловік, а сукна – 100 чоловік. Португалії буде вигідно вивозити вино в обмін на сукно, хоча імпортоване Португалією сукно могло бути вироблене в самій Португалії з меншою кількістю праці, аніж в Англії. Справа в тому, що, перемістивши працю та капітал з виробництва сукна у виноробство – галузь, в якому вона має великі порівняні переваги перед Англією, Португалія шляхом обміну на вино може отримати сукно, витративши працю лише 80 чоловік, тобто заощадити працю 10 чоловік. Цей обмін буде вигідний для Англії, так як, зосереджуючи свої зусилля на виробництві сукна, вона може в обмін на сукно отримати певну кількість вина, витрачаючи працю не 120, а лише 100 чоловік. Таким чином, вона заощадить працю 20 чоловік. В принципі спеціалізація може бути вигідна навіть відсталій країні, так як така країна все-таки отримує при цьому товари дешевше, ніж могла б їх сама виробляти. Конкуруючі один з одним продавці купують товари там, де вони дешеві, і продають там, де вони дорожче. Обмін може бути, звісно, нееквіалентним, але все ж таки взаємовигідним. Порівняна перевага залежить тільки від співвідношень продуктивності. Д. Рикардо показав, що навіть якби робоча сила (або взагалі ресурси) в одній з країн (Англія) була більш продуктивна, аніж в іншій (Португалія), в обох галузях (текстильній та виноробній), то і в цих умовах торгівля теж була б взаємовигідною. Послідовники Рикардо розвивали його закон порівняної переваги в декількох напрямах. Зокрема, для поглиблення доведення використовувалися так звані криві виробничих та зовнішньоторгівельних можливостей. З їх допомогою для кожної країни можна відобразит всю множину комбінацій обсягів випуску та зовнішньої торгівлі різними товаравми, що можливі при «повному і найефективнішому» використанні її ресурсів – наявні задані запаси економічних ресурсів, повна зайнятість, задаа технологія, країни розрізняються ресурсами розвитку, світ складається з 2 країн, продається два види товарів, інтенсивність використання факторів для кожного блага різна, постійні альтернативні видатки виробництва, смаки людей ідентичні. Закон порівніних переваг Д. Рикардо: взаємовигідна спеціалізація між двома країнами можлива до тих пір, поки внутрішні співвідношення видатків для будь-яких двох продуктів розрізняються. Окремі дослідження вважають, що під впливом стратегії транснаціональних компаній у розміщенні своїх виробництв спеціалізація країн стала визначатися не відносними, а абсолютними перевагами, що веде до відроджання теорії абсолютних переваг Адама Сміта.
ОСНОВНІ ТЕОРІЇ СПІВВІДНОШЕННЯ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА В СИСТЕМІ СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ.
З розвитком та ускладненням структури світового господарства у першій третині ХХ століття з'явилася теорія торгівельних потоків, розвинута шведським економістом Хекшером та його учнем Оліном – модель Хекшера-Оліна, яку згодом математично обгрунтував Самуельсон. Сутність її полягає в тому, що з ускладненням fструктури світових обмінів з'являється необхідність враховувати не тільки рівень видатків, але й їхню структуру, тобто не можна ігнорувати історично зумовлене співвідношення капітало-, матеріало-, енерго- та трудоємності в залежності від характеру виробництва. Їхня модель в короткій формі формулюється так: країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів, а імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів. Виходить, що за моделлю Хекшера-Оліна трудомісткі галузі повинні бути розташовані у країнах з дешевою робочою силою, енергомісткі – в країнах з надлишком енергоресурсів тощою В цілому структура зовнішньої торгівлі узгоджується з висновками моделі, що свідчить на її користь; одначе модель виявила істотні недоліки, зокрема, пов'язані з невідповідністю змін у структурі торгівлі та забезпеченості факторами виробництва. Наприклад, у ФРН та Великобританії великими темпами зростала чисельність персоналу, а позиції їх у 70-ті роки в торгівлі технічно складною промисловою продукцією погіршилися. Тим часом у Франції при незначному розширенні зайнятості відбувалося прямо протилежне – зміцнення позицій за техномісткими товарами. Ще одна з суперечностей моделі полягає в тому, що за поступового вирівнювання структур забезпеченості факторами повинне відбуватися, наприклад, зниження стимулів до торгівлі між промисловими країнами, але цього не відбувається. Навпаки, перехресні потоки капіталів та аналогічних товарів (внутрішньогалузевий обмін) між країнами, близькими між собою в економічному, культурному та іншому відношенні перетворилися у найбільш динамічну складову міжнародних економічних відносин. Це стосується насамперед розвинених країн. Правда, схожі товари – зовсім не ідентичні. В цьому випадку обмін різновидами товарів задовільняє сучасний дуже диференційований попит. Ці та інші явища не зовсім вкладаються у модель Хекшера-Оліна. Одну з суперечностей моделі освітив В. Леонтьєв, і вона була названа “парадоксом Леонтьєва”. Парадокс у тому, що трудомістка продукція виробляється (і експортується) в США з найдорожчою робочою силою. За надлишку капіталу США продавали іншим країнам трудомісткі товари в обмін на відносно капіталомісткі. Ні Леонтьєв, ні інші економісти не змогли розгадати цей парадокс, але є підозри, що до нього призвела висока наукомісткість виробництва.
ЗОВНІШНЬОТОРГІВЕЛЬНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МОДЕЛІ “ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ ПРОДУКТУ”.
Включення в аналіз фактору науково-технічного прогресу на базі ідей Й.Шумпетера про визначну роль іновацій у міжнародному розподілі праці дозволило перейти від статичних моделей до динамічних. Зокрема, С.Хірш та Р.Вернон розробили модель світової торгівлі з застосуванням “життєвого циклу продукту”. Продукт винаходиться, вдосконалюється. Попит на нові продукти у високорозвинених країнах робить вигідним трудомістке виробництво, засноване на передовій технології. Новий високотехнологічний товар вигідніше випускати в країнах, де він вперше з'явився у виробництві або споживанні, зазвичай це високорозвинені країни. Щойно продукт переходить у стадію зрілості (стає звичним у попиті та стандартизованим у випуску), ініціатор першості в комерційному виробництві по мірі появи конкурентів втрачає в нормі та масі прибутку. Виробництво даного товару в країні з високим рівнем технології втрачає економічний зміст. Виробництво його переміщується до інших країн, що можуть використовувати вже стандартну технологію, а потім виробництво може переміститися і на “периферію”, що має надлишок дешевої робочої сили. Теорія “циклу” пояснює механізм постійної зміни співвідношення компонентів у видатках виробництва. Вона пояснює не тільки де, а й коли вигідно спеціалізуватися на виробництві певного товару або групи товарів. Причому лідер в науково-технічному прогресі може постійно випереджувати розвиток циклу життя продуктів, продовжуючи розробляти нові і нові нововведення. Теорія “циклу” відповідає історії розвитку багатьох галузей, як найстарших, так і найновіших. П.Х.Ліндерт відмічає, що землеробство розповсюдилося по всьому світі з регіонів первинного вирощування окремих культур тисячі років тому. Галузі, розвиток яких почався ще до першої світової війни – текстильна, шкіряна, гумо-технічна, целюлозно-паперова промисловість – зараз перемістилися до країн, що розвиваються, де, напевно, концентруватимуться у майбутньому. Дослідження показали наявність тієї ж тенденції до переміщення виробництва по мірі їх стандартизації в нафтохімі та інших галузях.
СВІТОВА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ. СВІТОВІ ПРОБЛЕМИ “ВІДПЛИВУ МОЗКІВ” ТА “СТАРІННЯ М'ЯЗІВ”.
Розвиток світового господарства завжди супроводжувався переміщенням населення як між континентами, так і всередині їх. Вільні та примусові міграції були пов'язані з освоєнням Америки, Австралії, Нової Зеландії. Міжнародні міграції відбувалися у зв'язку з війнами, природними катаклізмами, розбіжностями у світовій економічній кон'юнктурі або ж просто у зв'язку з пошуками кращого життя. Найбільш драматичним видом міграції є міграція біженців – їх близько 20 млн чоловік. Серед найпотужніших примусових міграцій робочої сили в історії виділяється завезення
СУСПІЛЬНИЙ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ (ГЕОГРАФІЧНИЙ) ПОДІЛ ПРАЦІ. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ЯК ВИД ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ, ЙОГО РОЛЬ У ГЕОГРАФІЇ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА СВІТОГОСПОДАРЧІЙ РЕАЛЬНОСТІ. Географічний (територіальний) поділ праці – це просторова форма суспільного поділу праці, що виражається у спеціалізації окремих районів та країн на виробництві окремих видів продукції. Поділ праці – диференціація, спеціалізація трудової діяльності, співіснування різних її видів. Суспільний поділ праці – диференціація у суспільстві різних соціальних функцій, виконуваних певними групами людей, та виділення у зв'язку з цим різних сфер суспільства (промисловість, сільське господарство, наука, мистецтво, армія тощо). Суспільний поділ праці знаходить вираження у професійному поділі праці. Спеціалізацію виробництва в межах країни та між країною називають територіальним та міжнародним поділом праці. Від початку поділ праці є статевим та віковим. У подальшому поділ праці в сукупності із дією інших факторів (майнова нерівність тощо) призводить до виникнення різних соціальних груп. У сучасну епоху зростає міжнародний поділ праці, що сприяє розвитку світових інтеграційних процесів. Міжнародний поділ праці у першому наближенні можна визначити як два взаємопов'язаних аспекти: 1)експортний, коли в окремих країнах та районах налагоджується виробництво понад внутрішні потреби; 2)імпортний, коли розвивається споживання понад внутрішні виробничі можливості за рахунок придбання продукції з інших країн. Міжнародний поділ праці є просторовою форомою суспільного поділу праці, що характеризується розривом між місцем виробництва та місцем споживання. Приклад Японії та нових індустріальних країн з різко обмеженими природними ресурсами показує, яку величезну роль може відігравати міжнародний поділ праці у здійсненні процесів розширеного відтворення. Завдяки МПП відбувається безперервна циркуляція певної частки вироблюваної у національному господарстві сировини, матеріалів, готових виробів, фінансових ресурсів, наукових та технічних знань, виробничого та управліннєвого досвіду поза національними кордонами. Це відкриває кожній країні доступ до освоєння природних ресурсів світу (незалежно від їхнього місця розташування), до створених виробничих сил, до накопичених за всю історію знань та досвіду. Участь у міжнародному поділі праці дозволяє кожній країні повніше та з найменшими видатками задовільнити свої потреби, аніж якби вона робила це самотужки. Одна з найбільш очевидних передумов розвитку МПП, що дала початковий поштовх до зв'язків між народами – відмінність між країнами у природно-географічному відношенні. До машинної стадії МПП базувався на відмінностях у природних ресурсах, з кінця ХІХ століття залежність його від природної основи стала зменшуватися, що протягом більш ніж століття робило несиметричною економічну залежність між країнами. Серед природно-географічних факторів, що зумовлюють міру залученості країни до МПП, дослідники виділяють територію. Чим більше територія країни, тим, як правило, різноманітніше, багатше її природні ресурси, що дозволяє не залежати від імпорту. Країни з більшою територією за значної чисельності населення мають набагато більше можливостей для створення повного набору галузей господарства. Економіко-географічне положення і насамперед такі його види, як транспортно- та ринково-географічне в ряді випадкі вне тільки справляють істотний вплив, а й визначають роль країни у МПП. Одним з основних факторів МПП є населення країни, його чисельність, різноманітність навичок, кваліфікація. Профіль країни у системі МПП може складатися також під впливом історичних традицій виробництва. В деяких випадках можна говорити про історичні передумови міжнародної спеціалізації у споживанні, а не виробництві. МПП розвивається в умовах нерівномірного розвитку сучасної системи світового господарства в його різних частинах. Зберігаються величезні відмінності у рівні розвитку виробничих сил різних країн та регіонів. Технологічні відмінності настільки великі, що можна говорити про існування в сучасному світі різних технологічних епох. Ряд “анклавів” всередині країн, що розвиваються, де переважає натуральне господарство, практично не включений у МПП. Істотним фактором участі країни в МПП є її зовнішньоекономічна політика. В країнах світу явно простежуються дві тенденції: 1)лібералізація зовнішньоеконмоічних зв'язків; 2)посилення протекціонізму, тобто посилення торгівельно-політичного режиму. В цілому у світі переважає тенденція до лібералізації, хоча в певні періоди спостерігаються спалахи протекціонізму. Вільна торгівля залишається більш вигідною в порівнянні з політикою обмежень імпорту та експорту. Протекціонізм та інші державні обмеження перешкоджають МПП, знижують адаптаційні спроможності національної економіки до мінливих умов світового господарства. Замкненість країни, особливо тривала, призводить до хронічної економічної відсталості, консервації недосконалої галузевої структури господарства та його низької ефективності. Фундаментальні зміни в сучасному МПП відбуваються в його матеріально-речовому змісті та пов'язані з революційними змінами у розвитку виробничих сил. Загальна картина така: весь спектр інтернаціоналізованих сфер господарства зсувається у бік: 1)дедалі складніших виробництв, особливо високотехнологічних; 2)від готових виробі вдо напівпродуктів, деталей, операцій; 3)від матеріальних продуктів у бік нематеріальних відносин. Зсув від традиційних у бік наукомістких та технологічно складних виробництв збільшує масштаби міжнародних обмінів, що носять явно виражений коопераційний характер. Стійка третя тенденція – дематеріалізація світогосподарчих зв'язків – зобов'язана не тільки зростанню власне сфери послуг та інформації, а й таким процесам, як заміна при обмінах предметів інформацією про способи їх виробництва тощо. Істотні зміни у змісті та формах МПП пов'язані з процесом транснаціоналізації, що набув з 1970-х років глобального характеру. В результаті зовнішня торгівля як історично перша та протягом довгого часу панівна форма світогосподарчих зв'язків втратила свій класичних вигляд та самостійний характер, ставши приблизно на 2/3 залежною від транснаціональних корпорацій та на 1/3 перетворившися на “квазіторгівлю” між підрозділами однієї і тієї самої ТНК. Збереження тільки цієї моделі як єдиної породжує глибокі суперечності і передусім відриває виробничу ланку країни від світового інтернаціоналізованого відтворюючого ядра, представленого насамперед ТНК. В результаті відбувається трансформація традиційного МПП, що пов'язано з можливостями взаємодії країн ан адвох рівнях: на міждержавному та міжфірмовому. Національне господарство ділиться на окремі частини, що стають ланками різних транснаціональних виробничо-фінансових утворів. Пройшовши ряд стадій розвитку, МПП та світове господарство вступили в якісно нову стадію, яку можна назвати інтеграційною хвилею. Це найпотужніша з тенденцій глобалізації, що існували досі, і триває приблизно з 1950-х років, охоплюючи практично всі країни. Особливе місце у системі МПП посідають країни, що розвиваються. Як відомо, розпад феодалізму та зародження сучасного світового господарства збіглися з великими географічними відкриттями. Ринкові відносини, що розвинулися у Європі, почали набувати інтернаціонального характеру. Цьому сприяла колоніальна політика провідних європейських держав. Підкорення інших країн та перетворення їх на колонії та напівколонії найчастіше здійснювалося насильницьким шляхом. Розвиток промисловості у країнах-метрополіях спирався на колонії та напівколонії як їхні аграрні та сировинні придатки. З розпадом колоніальної системи, що відбувся після двох світових війн, різкої зміни у принципах поділу праці між колишніми метрополіями та колоніями не відбулося. Приблизно з кінця 1970-х – початку 1980-х оформився “новий територіальний поділ праці”, сутність якого у переході країн, що розвиваються, до стратеії промислового експорту, причому, що важливо, здебільшого на ринки розвинених країн. Експортну стратегію дослідники пов'язують із “нафтовим шоком” – 1973 роком, котрий через світове падіння виробництва знизив попит на капітал у розвинених країнах. Надлишки капіталу сунули до країн, що розвиваються. Почалося переведення промисловості – відплив ряду трудомістких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються. При цьому капітал мав виграш на ціні робочої сили. Почалася індустріалізація країн, що розвиваються, орієнтована на зовнішній ринок. Експорт з країн, що розвиваються, пов'язаний із виробництвом товарів високої якості, оскільки ці товари спрямовувалися на ринки західних країн. Експортна стратегія зачепила насамперед нові індустріальні країни, а також ряд інших країн, що розвиваються. Найновіша тенденція в цій групі країн – заміщення експорту зарубіжним виробництвом, тобто проникнення до економіки цих країн ТНК, що розміщують тут виробництво, яке орієнтується не на експорт, а на місцевий ринок. Цей процес розвивається насамперед в тих країнах, де ринок достатньо великий та диференційований.
КРИТЕРІЇ СОЦІАЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНОЇ ТИПОЛОГІЇ КРАЇН СВІТУ. ТИПИ КРАЇН СВІТУ. Країни – це одиниці, що важко співставляти, вони різко розрізняються за розмірами територі, істотними є розбіжності всередині країн у їхній просторовій організації, у склад території багатьох держав входять ексклави (несуміжні території). Критерії виділення країн: 1)ВВП та ВНП. 2)Індекс людського розвитку; 3)у якості критерію для слаборозвинених країн використовується споживання зерна на душу населення. ВВП вираховується за формулою “ВВП = C + G + I + (Ex – Im)” , де С – сума, витрачена на придбання споживчих товарів та послуг сім'ями (у високорозвинених країнах досягає 2/3 ВВП), Ех – експорт, Im – імпорт. ВВП являє собою виражену в доларах загальну суму товарів та послуг, вироблених за рік у країні (це кінцевий продукт; неготовий продукт до ВВП не включається, крім експорту). G – державні витрати (урядові витрати на оборону, витрати місцевої влади для допомоги малозабезпеченим, на охорону довкілля тощо) – приблизно 15% від ВВП. І – інвестиції (капіталовкладення), тобто суми, витрачені неурядовими організаціями: будівництво заводів, придбання обладнання – теж приблизно 15%. ВНП враховує різницю між прибутками, заробленими даною країною за її межами. За підрахунками ВВП – США стоїть на першому місці, Китай – на другому (10%), але Китай наполягає на тому, що має 2% світового ВВП, оскільки інакше він втрачає статус країни, що розвивається, і йому припиняють надавати допомогу. Частка окремих країн у ВВП світу: розвинені країни – 54, 3%, країни, що розвиваються – 27, 5%, Китай – 11%, країни колишнього СРСР - 3,6%, Росія – 2%. 2)Індекс людського розвитку – більш агрегований та комплексний показник, ніж ВВП. Він номінований, певна величина приймається за одиницю. Він складається з оцінки очікуваної тривалості життя, грамотності та рівня ВВП на душу населення. Де межа по ВВП між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються? ВВП на душу населення визначає рівень економічного розвитку. Середній ВВП по світу - 5,5 тисяч доларів, для розвинених країн - 19,7 тисяч, нових індустріальних країн – 3 тисячі. ВВП з 80-х років росте в 1,7 рази швидше, ніж населення. Існують нові критерії, або підходи до визначення рівня розвитку. Світовий банк запровадив поняття “капіталу”. Стійкий розвиток предбачає, що капітал, що припадає на одну людину, принаймні не зменшується. Враховують три типи капіталу: 1)штучний – це вироблені людиною цінності; 2)природний (також виражений в доларах) – це всі природні багатства та рекреаційні послуги; 3)людський – здоров'я, тривалість життя, культурна та соціальна база суспільства, рівень освіченості населення.