Логіка Давньої Індії

Реферат з логіки

на тему:

Логіка Давньої Індії

Уже в давніх упанішадах («Чхандогья», «Мундака») «…йдеться про існування кількох самостійних видів знання…, в переліку яких крім Вед і різних магічних мистецтв згадуються хронологія, логіка (риторика), етимологія, гра­матика, наука чисел, астрономія, військова наука» [І].

Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспу­ти, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка три­валий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ора­торського мистецтва.

В історії індійської логіки виділяють три основних пері­оди, по-різному окреслюючи хронологічні рамки.

За В. Донченко

— перший період VI ст. до н.е. — II—III ст. н.е.;

— другий період. II—III ст. — Х ст.;

— третій період: XII—XVII ст. За М. Коадаковим [34]:

— перший період (рання буддистська логіка) — VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;

— другий період (діяльність шкіл вайшешика і ньяя) — ПІ—У ст.;

— третій період (розквіт буддистської логіки) — VI— VIII ст.

Перший період

Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути. При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важли­вого значення надавалося психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови. Зверталась увага й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки

Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промов :

— промова про себе;

— красива промова, що дає насолоду (художнє слово);

— промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дис­кусію, висловлюють протилежні думки з
приводу пев­ної тези,

— "дурна промова», в якій викладається хибне вчення;

— правильна промова, яка узгоджується з істинним ученням і ставить за мету донести до слухачів істинне знання;

— промова, в якій викладається істинне вчення,

Вважалось, що перший І другий види промов можуть бути як «хорошими», так і «дурними»; і з цим треба раху­ватися. Третій і четвертій — завжди «дурні», тому їх необ­хідно уникати, А п'ятий і шостий — завжди «хороші», їх треба завжди застосовувати.

Різнили промови і за місцем виголошення:

— перед царем;

— перед правлячими;

— на великому зібранні;

— перед тими, хто добре знає вчення;

— перед брахманами,

— перед тими, хто любить слухати істинне вчення.

Прикрашенням промови вважали і такі моменти: висо­кий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього, готовність вислухати виступ з боку аудиторії, відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переко­нання в перевагах своєї тези,

Крім того. існували інші вимоги: під час дискусії мають добре працювати пам'ять і розум, виявлятися кмітливість;

підкреслювалася важливість виразності промови, зокрема чіткості дискусії. Рекомендувалось утікати ущипливих за­уважень, не дратуватися. не гніватися, не грубіянити.

Детально було розроблено і вчення про недоліки промов. Виділялося кілька груп недоліків, до першої входили:

— визнання своєї власної помилки й істинності тези супро­тивника;

— різні форми ухилення від продовження дискусії;

— синтетичний недолік, який містив такі дев'ять різновидів промов: промова навмання, шалена, темна, непомірна (надто коротка чи надмірно тривала), бездумна (що містила десять різновидів, зокрема доповідь, доведен­ня, яке саме потребує доведення, доповідь, що ґрун­тується на алогічних чи хибних доктринах), суперечна, неясна, нескладна.

Перед тим, як розпочинати дискусію, рекомендувалося

попередньо визначити такі обставини:

— чи буде дискусія мати якусь користь;

— чи чесний, неупереджений учасник дискусії;

— чи має він знання і чи здатний належно вести Дискусію.

При негативній відповіді на ці питання радили уникати дискусії.

Щодо власне логічного змісту промови («базису», або
«опори» учасників дискусії), в останній розрізняли два еле­менти: те, що необхідно довести, і саме доведення.

Доказуване
може бути або суб’єктом, сутністю, або ат­рибутом, якістю. В першому випадку стверджується чи за­перечується існування чогось (йдеться про судження, які зараз називають екзистенцій ними), а в другому — стверд­жується чи заперечується, що певна властивість або якість належить чи не належить суб'єкту (сучасні атрибутивні суд­ження).

Доведення
складається з восьми складових (їх перелік і визначення в різних джерелах різні): речення, основа (підстава), приклад, однорідність, різнорідність, пряма (без­посередня) перцепція, висновок, авторитет.

Речення

— теза, в якій висловлюється певна точка зору на
ге, що має бути доведене

Воно або ґрунтується на науковому знанні, або є ре­зультатом незалежної інтуїції, або почутим від когось. Ре­чення — це положення, яке учасник дискусії приймає до­бровільно і яке потребує доведення. Воно має висловлюва­тися так, щоб бути зрозумілим іншим людям. Мається на
увазі логічний суб'єкт, поняття про предмет думки, той предмет, що є носієм властивостей і якостей.

Основа —

логічна підстава, яка випливає з прикладу, однорідності, різнорідності, прямої перцепції, висновку і авторитету.

Коли об'єкт, який має бути доведеним, не є очевид­ним, то основа полягає у знаходженні таких моментів, які Зроблять його пізнаним.

Приклад

— наведення загально визначених або прийнятих нау­кою положень.

Однорідність

— складова доведення, що виявляється в подібності

сутності, атрибутів, причини і наслідку

Сюди ж відносили і «застосування» — логічне правило, що полягало в наведенні інших фактів, які належать до того самого класу чи роду, для доведення атрибута логіч­ного суб'єкта.

Різнорідність

— складова доведення, що полягає у взаємному розрізненні сутності, атрибутів, причини і наслідку.

Пряма перцепція

- безпосереднє сприйняття відповідного пред­мета.

Її відмітними рисами є очевидність, незалежність від уяви і помилок. До таких помилок відносили:

— приймати один предмет за інший (наприклад, міраж — за дійсність);

— вбачати в елементарному якийсь комплекс (так, уві сні людина може бачити два місяці замість одного);

— вважати, ніби предмет має певну форму, тоді як на­справді він ЇЇ не має (наприклад, бачити вогняне колесо при швидкому обертанні предмета, що горить),

— помилка сприймання (при розладі органів чуття);

— приписування невластивої дії чому-небудь (наприк­лад, уявний рух дерев, коли швидко повз них проїж­джаєш).

Висновок

- розпізнавання об'єкта за умови, що він безпосеред­ньо не сприймається.

При цьому називали такі види висновку:

— висновок про наявність об'єкта на підставі наявності його ознаки (наприклад, про наявність вогню на підставі наявності диму);

— висновок про існування неприйнятого з існування сприйнятого або із частини якоїсь сутності про несприйнятя частину (скажімо, виводити минуле з теперішнього або існування воза з існування його частини, наприклад, коле­са тощо);

— виведення із дії її причини (наприклад, якщо пред­мет, який ми бачимо здалеку, нерухомий, то робимо вис­новок, що це — дерево, а якщо він рухається, то це — людина);

— коли ми знаємо про взаємозв'язок багатьох речей і з наявності деяких з них робимо висновок про існування інших (наприклад, з факту народження робимо висновок про смерть);

— виведення понять, які співвідносяться як причина і наслідок. Висновок виражає наше переконання у чомусь понад те, що випливає з безпосередньої перцепції.

Авторитет

— вчення мудреців, положення, викладені у священ­них книгах.

З
усього сказаного випливає, що ранньобуддистська логіка була вплетена в загальнофілософські конц

епції, за­лежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ора­торського мистецтва, риторики елементи логіки були не­значними епізодичними вкрапленнями.

Другий період. Логіка школи ньяя

До другого періоду розвитку індійської логіки відно­сять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.

Джерело походження системи ньяя вбачають у поміченій ще з часів упанішад схильності індусів до дискусій, яка підсилилася за умов розпаду індійської філософії та виник­нення численних шкіл. Внаслідок цього з'явилася потреба у загальноприйнятому каноні, на який можна було б посила­тися, обґрунтовуючи правильність своїх і помилковість про­тилежних міркувань.

Таким каноном логіки була система ньяя. Найдавнішим пам'ятником логіки ньяя, що дійшов до нас, є зібрання 538 сутр (санскр. Сутра — правило, букв. — нитка, вірьовка)— термін давньоіндійської філософії; гранично стисле висловлювання, яке містить передусім опис того, що є в даному вченні.)
Готами в п'яти книгах. Перша з них складається з двох частин. У першій викладається вчення про дев'ять категорій, в яких розкриваються структура суперечки і послідовність таких її складових:

— «засвідчення своєї зброї», тобто знання канону логіки;

— розгляд об'єкта суперечки;

— спростування опонентом тези пропонента (за сучас­ною термінологією);

— проголошення мотиву спростування;

— орієнтація на приклад і досягнення згоди про те, що заздалегідь визнається учасниками суперечки чітко вста­новленим;

— формулювання положення, що визначає предмет дис­кусії;

— доведення пропонентом своєї тези за всіма правила­ми відповідного мистецтва;

— спростування пропонентом протилежного тверджен­ня шляхом доведення, що з нього випливають неможливі наслідки;

— одержання доведеної істини.

В другій частині першої книги Готами у вигляді допов­нення до перелічених дев'яти категорій наводяться ще сім, в яких розглядаються помилки, що трапляються в сло­весному змаганні. Останнє відрізняється від наукової дис­кусії тим, що ведеться заради простої пристрасті до су­перечки і розраховане на те, щоб ввести супротивника в оману.

Чотири наступні категорії пов'язували з підбором хиб­них доказів.

Друга — п'ята книги Готами присвячені розвитку ду­мок, викладених у першій. У них йдеться про ті самі категорії, але розкриваються вони глибше, з деталь­ною критикою інших поглядів по найважливіших пунк­тах системи.

Умовиводи в школі ньяя поділялися на три види:

— умовивід від попереднього до наступного, від причи­ни до наслідку (наприклад, від констатації скупчення хмар до висновку про необхідне настання дощу);

— умовивід від наступного до попереднього, від на­слідку до причини (наприклад, від констатації факту наявності великої кількості води в гірському потоці до висновку Про зливу, що пройшла в горах);

— умовивід за аналогією.

Для кращого розуміння вчення про умовивід школи ньяя та інших індійських філософських шкіл необхідно зупини­тися на теорії "проникнення". Звернемося до улюбленого в індійських підручниках логіки прикладу: «Я сприймаю, що на горі піднімається дим, а звідси роблю висновок про во­гонь, який має бути на горі (хоч безпосередньо я його й не сприймаю)». Тут «дим» є ознакою, а «вогонь» — носієм цієї ознаки. Між димом і вогнем, між ознакою і носієм цієї озна­ки, існує відношення проникнення - При цьому ознака роз­глядається як «проникнуте» (бо, де дим, там завжди і зо-гонь), а вогонь —• як «проникаюче», оскільки буває вогонь і без диму

Важливе місце в індійській логіці займає аналогія; «По­рівняння е доведення порівнюваного із Його подібності З відомим (сутра 16),

Наприклад: «Бик може бути мені відомим, але про буйвола я знаю тільки те, що за зовнішністю він схожий на бика. На підставі цього знання я можу, хоча ще ніколи раніше не бачив буйвола, при зустрічі з ним пізнати його і вказати іншим»

Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя — в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути до­ведено, вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.

Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як про­стий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.

Третій період

Цей період індійської логіки називають періодом її роз­квіту. Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага,
який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мис­ленням.

Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:

— пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад; «на горбі є вогонь»);

— пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: «дим є скрізь, де є вогонь»);

— не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприк­лад: «диму немає там, де немає вогню»).

Відповідно до цих трьох властивостей логічної підстави дається і класифікація неправильних підстав (логічних по­милок), які поділяють на три види, оскільки три вказані властивості логічної підстави є й умовами правильності умо­виводу.

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логі­ки був Дхармакірті,
якого називають Аристотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів. «Про до­стовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підруч­ник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про нау­кові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання» Цей трактат написано у віршованій формі.

Система логіки Дхармакірті складається з таких розділів:

—учення про сприйняття;

—умовивід «для себе»;

— умовивід «для інших»

— про логічні помилки.

Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не
дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприй­няття є одиничне, а об'єктом мислення — загальне (за­гальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом «для себе», і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження; «Цей предмет синій» Насправді ж це судження є умовиводом: «Цей предмет є синім, оскільки він підхо­дить під загальне поняття про сині предмети». Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони

одержать мовну чи мовленеву оболонку, Дхармакірті нази­вав умовиводами «для себе»

Умовивід «для інших» — це умовивід, з допомогою яко­го
щось повідомляється іншому.

Після викладу вчення про доведення8
! логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визна­чає як виявлення недосконалості доведення.

Існували й інші філософські школи, які зробили певний внесок у розвиток індійської логіки.

Логіка джайністів
входила до теорії пізнання і ґрунтувала­ся на законі суперечності. Ними було детально розроблено тео­рію судження. Цікавим феноменом у сфері логіки та етики джай­нізму була обітниця сатья — утримування від брехливості Переконливою була їх критика школи чарвака, яка наполягала на ненадійності виводу'

Санкх'я
поряд із сприйняттям і свідченням священного письма визнавала логічний умовивід одним із трьох неза­лежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.

Міманса
крім сприйнять визнавала ще п'ять джерел достовірного пізнання (зокрема логічний вивід, порівнян­ня, постулювання тощо), методи і форми пізнання, які за­раз називають аналогією та гіпотезою.

Веданта
аналізувала логічні суперечності й помилки в пізнанні.