Реферат
на тему:
Погляди Віктора Франка
на динаміку та цінності
Фахівці зі стратегічного управління часто згадують цього фахівця-розробника екзистенціальної психології та логотерапії, який доводить конечну необхідність Ідеї, Смислу буття, отже Візії для нормального, повноцінного життя людини.
"Смисл, яке буття має реалізувати, представляє собою щось, що перевищує його, смисл ніколи не є власне буттям". Франкла варто перечитувати, його варто зрозуміти. Зрозумівши його, ми зрозуміємо себе і природу людей з якими ми працюємо.
Віктор Франкл (1905 — 1997) є засновником так званої третьої Віденської школи психоаналізу після шкіл Фройда (концепція занадто вже відома) та Адлера ("воля до влади"). У Франкла ми маємо знайомимся з "волею до смислу".
Стівен Кові в одній зі своїх праць наводить приклад, про який розповідав Віктор Франкл, і я часто використовую його в навчальних аудиторіях, коли ми розбираємо базові стратегічні поняття. Це приклад із життя, коли Віктор Франкл під час другої світової війни потрапив до табору смертників. Він не знав — чи він виживе, чи ні. І у цих умовах, як науковець, провів дослідження — хто (і за якими домінуючими критеріями) виживає у цих надлюдських умовах: старші чи молодші? повніші чи худіші? чоловіки чи жінки? Хитріші? Розумніші? Сильніші?... Він прийшов до висновку — що виживають тільки ті, хто має чітко визначену для себе мету в житті, глибоке розуміння та віру, для чого вони мають вижити, повернутися до реального життя і зробити те, що вони ще повинні зробити з їхньої точки зору.
Віктор Франкл є дуже відомою особою як у своїй рідній психотерапії, так і в сучасній філософії. У філософії Франкла знають як одного з тих, хто дуже потужно після війни знову підняв питання смислу життя, страждання і особливо — смерті. Це було важливо тоді — переосмислювати жахливий досвід Голокосту. Як відомо, в екстремальних ситуаціях у людини проявляється щось таке, чого в нормальному житті не видно — причому в принципі неважливо, якого роду це екстремальна ситуація, може бути і постійна "запарка" з намаганням переганяти чи хоча б не відставати від конкурентів, чи, може — екстремальний спорт.
Франкл став одним з головних чинників повного відокремлення психології від філософії, але у своїх роботах він іноді продовжує ставити старі філософські питання. Найвідоміше, напевно, його міркування про щастя (один з найголовніших етичних критеріїв): той хто безспосередньо прагне щастя (спрямований саме на нього) ніколи його не досягне, а той, хто має мету (смисл) в житті, відмінний від ВЛАСНОГО щастя (найкраще любов — прагнення щастя іншого) — завжди отримує власне щастя "в додаток". Його "логотерапію" іноді називають третьою віденською школою. Вона іноді дійсно нагадує філософію, але радше своїм наповненням, ніж практикою — згідно з цією теорією, головною мотивацією індивіда є пошук СМИСЛУ (загалом життя і кожної окремої форми діяльності). Тому головне завдання психотерапії і полягає в тому, щоб допомогти людині знайти цей смисл. З 1942 р Франкл був у концтаборі, де загинула вся його родина — дружина і батьки. В 1946 і вийшла його класична книжка "Людина в пошуку смислу" (Man's Search for Meaning). Легенда говорить, що надиктував він її за 9 днів. Згодом він отримав неабияку популярність у США, де був професором ряду університетів, аж до 1990-х. років. Такий собі гуру смислу життя.
Вже давно підмічено, що для підвищення ефективності праці слід зробити так, щоб ця робота мала для людини сенс, а ще краще — дати їй певний контроль над процесом. Цю річ принципово не розуміли колись у 19 ст. — і нажили собі пролетарів. Дехто відмовляється розуміти і зараз, особливо у нас — із прагненням деяких керівників до патерналізму і технократизму."
На що й звертаєш увагу своїм зіпсованим "управлінськими підходами" розумом. Це насамперед необхідність
мати Ідею для Людини (а не для "працівника"). Людина має необмежену внутрішню енергію, що породжена цією Ідеєю — якоюсь мірою в наукових аналогіях — прообраз ядерної енергії. Лідери працюють з ідеями, з особистостями, з Людьми. Працівники як органічні роботи відходять у минуле. Ми перейшли (нерівномірно трохи J) в еру знань, де суб'єктом на всіх рівнях є Людина. Сучасні теорії стратегічного менеджменту вже базуються на пріорітетності підходів створення "корисного" для суспільних систем. З'являється можливість усвідомленої реалізації власної свободи у власну відповідальність
за реалізацію тієї спільної, розділеної, "внутрішньої" і "зовнішньої" Візії — роль менеджера є абсолютно іншою. Відповідальність "власника бізнес-процесу" в процесно-орієнтованих організаціях є одним з відображень в сьогоднішніх реаліях аспектів, про які ми говоримо.
Не менш важливий аспект, з колосальним практичним потенціалом, — це корисність тієї напруги
, яку створює така небанальна, перспективна, часом абсолютна Ідея, Візія, що надихає і веде. За Франклом ця напруга (він називає її "ноодинамікою") є навіть забезпеченням психічного здоров"я людини. "Людина потребує не стільки ослаблення напруги, скільки навпаки, виклик, що йде від смислу його особистого буття, який має бути реалізований нею, і ніким іншим" — сентенція Франкла, яка може бути основою стратегії для лідерів, які проводять зміни в складних системах, в бізнесі.
ВІКТОР ФРАНКЛ: ДИНАМІКА ТА ЦІННОСТІ
Психоаналіз, особливо в його початкових, вихідних формах, часто звинувачують у так званому пансексуалізмі. Я сумніваюся в тому, що цей докір справедливий навіть по відношенню до ранньої теорії Фрейда. Природно, що і в найновішій історії психоаналізу навряд чи можна знайти свідоцтва пансексуалізму у прямому значенні цього слова.
Однак існує дещо інше, що представляється мені більш помилковим припущенням, яке лежить в основі психоаналітичної теорії, і, нажаль, практики, котре ми можемо назвати "пандетермінізмом". Під цим я розумію будь-яку точку зору на природу людини, котра ставиться без належної уваги, або ігнорує внутрішню здатність людини вільно обирати та інтерпретує людське існування на мові простої динаміки.
Людина, будучи істотою кінечною, ніколи не зможе повністю вивільнитися з пут, які прив'язують її до різноманітних сфер, в котрих вона зіштовхується з умовами, котрі неможливо змінити. Тим не менш, завжди залишається деяка свобода, що дозволяє їй приймати рішення. У межах рамок, якими б вузькими вони не були, людина може рухатися вільно; тільки завдяки цій позиції, яку вона посідає відносно будь-яких обставин, у котрих їй доведеться жити, людина може бути справжньою людиною. Це справедливо по відношенню до біологічних, психологічних та соціологічних фактів та чинників. Соціальне оточення, спадковість та інстинктивні потяги можуть обмежувати рамки людської свободи, але самі по собі вони ніколи не зможуть позбавити людину здатності посідати будь-яку позицію по відношенню до всіх цих умов.
Я хочу проілюструвати це на конкретному прикладі. Декілька місяців тому я сидів у віденській кав'ярні з відомим американським психоаналітиком. Був недільний ранок, чудова погода, і я запросив його з собою в гори. Він емоційно відмовився, зауваживши, що його глибока нелюбов до лазіння по горах пов'язана з дитячими переживаннями. Батько брав його, хлопчака, з собою у довгі мандри по горах, і скоро він зненавидів такі експедиції. Таким чином, він хотів пояснити мені той дитячий обумовлюючий процес, котрий не дозволив йому розділити мій ентузіазм підкорювача крутих скель. Прийшла моя черга сповідатися, і почав розповідати про те, як мій батько також брав мене з собою у поїздки по уїк-ендах, котрі я зненавидів, тому що вони були дуже стомлюючими та неприємними. Але, незважаючи на все це, я став інструктором скелелазіння в альпіністському клубі.
У межах кордонів, якими б вузькими вони не були, людина може рухатися вільно; тільки завдяки цій позиції, яку вона посідає відносно будь-яких обставин, у котрих їй доведеться жити, людина може бути справжньою людиною.
Чи впливають які-небудь обставини, внутрішні або зовнішні, на конкретного індивіда або ні, та в якому напрямі здійснюється цей вплив — все залежить від індивідуального вільного вибору. Не умови примушують мене, а я визначаю, піддаватися ним чи ні. Нема нічого такого, про ще можна було б сказати, що це повністю обумовлює людину, не залишаючи їй хоча б найменшої свободи. Ніякі події, ніякі сили не в змозі повністю обумовити смисл буття людини. Людина, зрештою, робить це сама. Вона визначає не лише свою долю, але також саму себе, оскільки формує та оформляє не лише шлях свого життя, але також своє власне "я". У відповідності з цим людина не лише відповідальна за те, що вона робить, але також за те, якою вона є, тому що людина не лише поводиться у відповідності з тим, якою вона є, але також стає такою, якою вона робить себе своєю поведінкою. Нарешті, людина стає такою, якою зробила себе сьогоднішню із себе вчорашньої. Замість того, щоб повністю підкоритися яким-небудь умовам, вона створює саму себе. Події та фактори являють собою ніщо інше, як сирий матеріал для таких самостворюючих дій, та людське життя є нерозривним ланцюгом таких дій. Вони являють собою інструменти, засоби для досягнення мети, поставленої самою людиною.
Безсумнівно, таке бачення людини являє собою дещо протилежне тій концепції, котра заявляє, що людина є продуктом, або наслідком, низки різноманітних причин. З іншого боку, наше твердження людського буття як акту самостворення відповідає базовому посиланню, що людина не просто "є", але завжди вирішує, якою вона буде у наступний момент. У кожний момент людина постійно формує та кує свій власний характер. Таким чином, кожна людина має шанс у будь-який момент змінитися. Це — свобода змінюватися, і ніхто не повинен заперечувати право у будь-який момент скористатися нею. Ми ніколи не зможемо передбачити майбутнє людини — це можливо лише у рамках статистичних даних, які відносяться до цілої групи. Сама особистість принципіально непередбачувана. Всі передбачення будуть базуватися на біологічних, психологічних або соціологічних впливах. У будь-якому разі, однією з основних якостей людського буття є здатність виникати з цих умов та бути вище них — виходити за їх межі. Так само людина, зрештою, виходить за межі самої себе. Людина виходить за межу самої себе настільки, наскільки вона змінює свій власний характер.
Хочу привести наступний випадок. Він стосується доктора Д., єдиної людини з тих, з ким мені доводилося зіткатися за все моє життя, котрого я сміливо можу наректи сатанинською істотою. В той час, коли я знавав його, він носив прізвисько "масовий вбивця Штейнхофа",— таку назву носила велика психіатрична лікарня у Відні. Коли нацист почав здійснювати свою програму ейтаназії, він орудував усім і настільки фанатично виконував доручену йому роботу, що намагався не дозволити жодному з психотиків уникнути газової камери. Парадоксально, але ті кілька пацієнтів, котрим вдалося врятуватись, були євреями. Трапилося так, що невелика палата у єврейському будинку для літніх залишалась невідомою доктору Д., і, хоча гестапо, котре інспектувало цей інститут, забороняло допуск будь-яких психотичних пацієнтів, мені вдалося таємно провести цих пацієнтів та сховати їх, виписавши фальшиві діагностичні сертифікати. Я змінив симптомологію так, щоб показати афазію замість шизофренії. Я, так само нелегально, організував шокову терапію. Таким чином ці єврейські пацієнти могли бути врятовані, оскільки,
Це історія лікаря Д.— "масового вбивці Штейнхофа". Як можна передбачити поведінку людини! Можна передбачити рухи машини, апарату, автомату. Більш того, можна навіть спробувати передбачити механізми, або "динаміку", людської психіки; але людина більша за психіку: людина є дух. Самим актом власної самотрансценденції вона залишає площину чистої біопсихології та вступає до сфери специфічно людської, до ноологічного виміру. Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається. Людина дійсно вільна та відповідальна, і це — складові його духовності, тобто свободу та відповідальність,— не можна покрити мороком того, що називають деперсоналізацією людини.
Людина більша за психіку: людина є дух
Процес деперсоналізації призводить до того, що суб'єкт стає об'єктом. Коли людину розглядають як чисто психічний механізм, керований законом причинно-наслідкового зв'язку, вона втрачає свою характерну якість суб'єкту, котрий, зрештою, є самодетермінованим. Будь-яка виключно психодинамічна інтерпретація людини випускає суттєву характеристику людського існування — свободу волі. Суб'єкт, який "бажає", перетворюється на об'єкт, котрий "мусить"!
Що б там не було, свобода з точки зору феноменологічного аналізу являє собою, зрештою, суб'єктивний аспект цілісного феномену і, як така, повинна бути доповнена її об'єктивним аспектом — відповідальністю. Специфічна людська здатність "бажати" залишається нереалізованою, якщо вона не доповнена її об'єктивною частиною — "повинен", тобто бажанням взяти на себе відповідальність. Що я мушу? Я повинен актуалізувати цінності, реалізувати конкретний смисл свого власного існування. Світ смислів та цінностей може бути справедливо наречений логосом. Логос
— це об'єктивний корелят суб'єктивного феномену, який іменують людським буттям. Людина вільна бути відповідальною, і вона відповідальна за реалізацію смислу свого життя, логосу
свого буття.
Але ми знову запитуємо — яким чином або в якій мірі повинні актуалізуватися цінності та реалізовуватися смисли, щоб володіти яким-небудь "об'єктивним" характером. Під поняттям "об'єктивний" ми тут розуміємо те, що цінності являють собою істотно більше, ніж просто самовираження суб'єкту. Вони більші за прості вираження чийогось внутрішнього життя, яке розуміють і як сублімації, або вторинні раціоналізації чиїхось інстинктивних потягів, як пояснює це психоаналіз, і як внутрішні архетипи колективного несвідомого, як припускає психологія Юнга — самовираження людства в цілому. Якщо б смисли та цінності були просто чимось, що породжує сам суб'єкт, тобто якщо б вони не були тим, що має своє джерело у сфері позалюдській та надлюдській, то вони би постійно втрачали свою якість. Вони не могли б бути викликом людині, вони були б не в змозі пробуджувати у ній силу духу, звати її далі. Якщо при реалізації цінності, за котру ми відповідальні, необхідно зберігати її обов'язкову якість, значить, цю цінність треба розглядати у її об'єктивній якості.
Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається.
Не можна визнавати об'єктивну якість, внутрішньо притаманну смислам і цінностям, враховуючи їх обов'язкові якості, якщо ми не бачимо в них "нічого крім" суб'єктивної задумки, або навіть проекції інстинктів та архетипів. Таким чином, ми повинні зрозуміти, що поряд з деперсоналізацією людської особистості (тобто об'єктифікації буття
) має місце також інший процес — суб'єктифікація смислу та цінностей, суб'єктифікація логосу
.
Саме психоаналіз призвів до цього подвійного процесу, оскільки виключно психодинамічні інтерпретації людської особистості мають за результат об'єктифікацію чогось внутрішньо суб'єктивного — в той час як виключно психогенетична інтерпретація смислу та цінностей повинна мати за результат суб'єктифікацію чогось внутрішньо об'єктивного.
Однією з головних заслуг онтоаналізу
, його досягненням, як мені здається, є те, що він пропонує виправити перший аспект подвійної помилки, здійсненої, як ми відмітили вище, психоаналізом. Цей новий напрямок думки допомагає відновити людську особистість як феномен, котрий вислизає від будь-якої спроби зрозуміти його сутність як абсолютно певну і повністю передбачувану річ серед інших, подібних їй, речей. Таким чином, здійснена суб'єктивна якість у числі інших знову затребувана онтоаналізмом у піку психоаналізу.
Однак інший аспект того ж самого процесу — знецінення об'єктивної якості смислу та цінностей, суб'єктифікація об'єктивного, ще не виправлено. Онтоаналіз ресуб'єктифікував суб'єктивне, тобто буття. І лише логотерапія поставила своїм завданням та метою реоб'єктифікацію об'єктивного
, тобто логос
. Ось шлях до відновлення єдності та цілісності феномену людини у її двох аспектах: буття у його суб'єктивності та логосу
у його об'єктивності. Ми можемо показати це у вигляді наступної діаграми:
У логотерапії смисл не лише в тому, що "мушу", але і в тому, що "бажаю": логотерапевти кажуть про людську "волю до смислу". Це логотерапевтичне поняття не повинно викликати у читача враження, що йому пропонують деяку ідеалістичну гіпотезу. Давайте пригадаємо результати експериментів, проведених Дж. Девісом, У. Маккортом і П. Соломоном, у зв'язку з ефектом візуальної стимуляції галюцинацій під час блокування почуттєвого сприйняття. У результаті автори прийшли до наступного висновку: "наші результати узгоджуються з гіпотезою, в котрій надається особливе значення змістовому параметру. Галюцінації вникають внаслідок ізоляції від змістових контактів із навколішнім світом. Мозкові для нормального функціонування необхідний тривалий змістовий контакт з оточуючим світом."
На подібні ефекти звернули увагу задовго до логотерапевтів. Нам відома руйнівна дія того, що ми називаємо "екзистенційним вакуумом", котрий виникає в результаті фрустрації вищезгаданої "волі до смислу". Глибоке почуття загальної беззмістовності життя часто призводять до виникнення певного типу неврозу, котрий у логотерапії носить назву "ноогенного"; у витоків цього неврозу стоїть духовна проблема, моральний конфлікт або екзистенційний вакуум! Ніяку психотерапію не можна завершити, ніякий невроз або подібний йому стан не можна конкретно та до кінця подолати доки ця порожнеча, у якій розквітають невротичні симптоми, не заповнюється додатковою логотерапією, при цьому вона може застосовуватися як несвідомо, так і методично.
Людина вільна бути відповідальною, і вона відповідальна за реалізацію смислу свого життя, логосу
свого буття.
Я не хочу, щоб виникло враження, що екзистенційний вакуум сам виявляється психічним захворюванням: чиїсь сумніви у змістовності його життя можна назвати екзистенційним відчаєм — це скоріш за все духовний дистрес, ніж психічне захворювання. Таким чином, логотерапія у таких випадках більш, ніж терапія захворювання, це засіб, призначений для усіх професіоналів у сфері консультування. Пошук кимсь смислу свого існування, навіть сумніви у тому, чи можна знайти його взагалі, є проявом людського, і в цьому нема нічого патологічного.
З вищезазначеного видно, наскільки психічне здоров'я залежить від наявності нормальної напруги, подібного до тієї, котра вникає між полюсами — тим, чого людина досягла, і тим, що вона має здійснити. Розбіжність між тим, яким я є, і тим, яким я повинен стати, внутрішньо притаманно моєму людському буттю і тому є необхідним для мого психічного здоров'я. Безсумнівно, ми не повинні боятися ставити перед людиною ймовірний смисл, котрий він повинен реалізувати та пробуджувати його волю до смислу. Логотерапія намагається допомогти людині у рівному ступіні усвідомити: 1) той смисл, котрий очікує від нього своєї реалізації; 2) його волю до смислу, котра, якщо так можна висловитися, чекає, щоб перед нею поставили завдання, більше того, доручили цілу місію. По мірі того, як логотерапія домагається від пацієнту усвідомлення того та іншого, вона за допомогою, головним чином, аналітичної процедури домагається усвідомлення пацієнтом не чогось психічного, але чогось ноетичного, не лише сублюдського, але й людського як такого.
Людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.
У тому, щоб поставити кожному з нас завдання з реалізації унікального смислу, нема нічого такого, чого слід було б уникати або боятися. Принцип гомеостазу, що лежить в основі динамічної інтерпретації людини, стверджує, що її поведінка в основному спрямована на задоволення її потягів та інстинктів, на примирення різноманітних аспектів її психіки, таких як ід, его та суперего, на адаптацію та пристосування до суспільства, та на підтримку своєї біо-психо-соціологічної рівноваги. Але людське буття є, по суті, самотрансцендуючим. Воно не може полягати у самореалізації; людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.
Людині потрібний не гомеостаз, але те, що я називаю ноодинамікою, тобто той різновид внутрішньої напруги, котрий підтримує її постійну орієнтацію на реалізацію конкретних цінностей, на реалізацію смислу її існування. Це те, що зі свого боку забезпечує та підтримує її психічне здоров'я, адже усунення стресових ситуацій зводить людину до екзистенційного вакууму.
Людина потребує не відсутності напруги, а зусиль та боротьби за втілення своїх бажань. Людині необхідне не стільки послаблення напруги, скільки виклик з боку конкретного смислу її власного буття, котрий має бути реалізований саме нею, і ніким іншим. Напруга між суб'єктом та об'єктом не послаблює здоров'я та цілісність, але посилює їх. Це тим більше є справедливим для невротиків. Інтеграція суб'єкта припускає спрямованість на об'єкт. Коли архітектори хочуть посилити стару арку, вони збільшують масу того, що лежить на ній, щоб її частини щільніше прилягали одне до одної. Тому, якщо терапевти хочуть посилити психічне здоров'я своїх пацієнтів, вони не повинні боятися збільшити чиюсь відповідальність, задля реалізації смислу його буття.