Теоретичні проблеми Капіталу К Маркса

Реферат

на тему:

Теоретичні проблеми «Капіталу»

К. Маркса

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіта­лу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики по­літичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору харак­теру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослі­дження, за словами Маркса було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» .

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощасти­ло забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих мате­ріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в ці­лому завершеної частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867p., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналі­зі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.

Категорії товару і його вартості

було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але та­кого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості то­вару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, щотовар має дві властивості,

перша з яких забезпечує йому по­пит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними неза­лежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потре­би задовольняють.

Отже, різноманітні речі можуть обмінюватися одна на одну за­вдяки двом притаманним їм властивостям: потреба в конкретній речі є причиною обміну, а вартість, закладена в кожній з них, забезпе­чує його. Пропорції в процесі обміну (мінова вартість) визначають­ся через порівнювання вартостей.

Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво товарів.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їх­ньої вартості, Маркс в історичній ретроспектив! показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього роз­витку. За Марксом, гроші — це також товар, який виступає у спе­цифічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість на­бирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.

Щоб довести природний зв'язок товарів та грошей, Маркс аналі­зуєфункції грошей

у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п'ять функцій грошей: як мі­ри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та сріб­ло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реаліза­ції цих функцій.

Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу го­ловної ідеї першого тому «Капіталу» — проблеми перетворення прос­того товарного виробництва на капіталістичне, що відбувається в ме­жах еквівалентного обміну на підставі закладеної в товарах вартості.

Маркс показує, якгроші

виходять з товарної форми істають першою формою прояву капіталу.

Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює, що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.

Різниця між грошима за простого товарного виробництва та грошима за умов капіталістичного виробництва полягає в тім, під­креслює він, що за капіталізму гроші, виконуючи функцію посеред­ника в процесі еквівалентного обміну і перебуваючи в процесі обігу, самозростають: причиною зростання грошей в обігу є, за Марксом, особливі виробничі відносини, побудовані на експлуатації.

Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням ко­ла товарів. На ринку пропонується новийтовар — робоча сила,

власники якого змушені обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією людей, позбавлених засобів виро­бництва, але вільних розпоряджатися собою.

Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вар­тість. Перша — це сума всіх вартостей, які має спожити найманий робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи «самозростання» грошей.

Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умо­ви, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і за­собів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого.

Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, Маркс особливу увагу приділяє роліфакторів виробництва.

Капіталіст, організовуючи виробництво, придбає не лише робочу силу, а й за­соби виробництва, тобто минулу уречевлену працю, яка відіграє па­сивну роль у виробництві і вартість котрої відшкодовується живою працею, що її носієм є робоча сила, суб'єктивний фактор. Маркс на­зиває уречевлений фактор постійним капіталом, а живу працю — змінним, оскільки в процесі виробництва вона не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та власну вар­тість, а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка після реа­лізації товару виступатиме у формі прибутку.

Додаткова вартість

у кількісному вираженні — це надлишок вартості товару над вартістю спожитих засобів виробництва й робо­чої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визна­ченні її природи (витрати додаткової праці), а кількісна — на де­монстрації способівїї отримання, а також на визначенні міри впли­ву кожного фактора на загальну вартість товару.

Маркс, протиставивши працю капіталу, робить висновок, що лише частину робочого часу найманий робітник витрачає на відтво­рення власної вартості, решта йде на відновлення вартості засобів виробництва, що належать капіталісту, та на створення додаткової вартості, яка також привласнюється капіталістом.

Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Цей пока­зник Маркс називаєнормою додаткової вартості.

Він аналізує способи збільшення додаткової вартості, отже і її норми, пов'я­зуючи їх з абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці. Під абсолютним зростанням маси живої праці Маркс розуміє збільшення кількості зайнятих у виробництві робо­чих рук та збільшення тривалості робочого дня, а під відносним — підвищення інтенсивності праці, що може стимулюватись новими формами організації праці, її механізацією, а також ситуацією на ринку праці.

У зв'язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва, підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.

Марксу належить визначеннякапіталу, як вартості, що самозростає.

У цьому визначенні криється розуміння ним суті капіталі­стичного виробництва: по-перше, форма власності на засоби вироб­ництва закріплює за капіталістом право диктату щодо виробництва й розподілу; по-друге, поєднання робочої сили із засобами виробни­цтва відбувається з волі капіталіста і в тій формі та мірі, що його влаштовують; по-третє, за робочою силою закріплюється лише пра­во да створення вартості, частку якої капіталіст виділяє робітникові для відтворення робочої сили; по-п'яте, робоча сила стає часткою використовуваного капіталу, відбувається формальне та реальне підкорення праці капіталу; нерівноправні відносини між робочою силою і капіталістом стають причиною постійного економічного та соціального протистояння.

Відносини між капіталістом та робітником, підкреслює Маркс, тільки на перший погляд здаються вартісними. Це було б правиль­но, якби в процес обміну вступала сама праця, однак на ринку про­понується на продаж лише здатність до праці. У процесі виробницт­ва ця здатність використовується лише в тій мірі, яка необхідна, щоб відшкодувати вартість спожитих засобів виробництва, створити додаткову вартість, а також створити вартість, яку б робітник, обмі­нявши її на ринку, міг використати для задоволення своїх потреб.

Цікаво, що розміри цієї частки вартості (необхідного продукту) залежать від вартості предметів споживання, які необхідні робітни­ку та його сім'ї, а оцінку їй дає капіталіст, перетворюючи вартісний вираз потреб на ціновий. Тому необхідний продукт набирає форми заробітної плати,

тобто вартість товару «робоча сила» виступає у формі ціни, яка підлягає тим самим ринковим законам, що й ціна будь-якого іншого товару.

Проаналізувавши фактори, що впливають на заробітну плату, форми та системи заробітної плати, національні відмінності в заро­бітній платі, Маркс зробив висновок, що людям лише здається, ніби ціну праці зв'язано з її кількістю, вона змінюється чи залишається незмінною залежно від впливу різних факторів у межах загальної ціни праці. Ці межі «встановлюються лише шляхом постійної боро­тьби між капіталом та працею».

Боротьба за заробітну плату, підкреслює Карл Маркс, — це лише один із проявів того протистояння, яке становить основу капіталіс­тичних виробничих відносин. На більш високому суспільному рівні це проявляється як антагонізм класів, що руйнує суспільство.

Основний висновок із теоретичних узагальнень першого тому «Капіталу» Карл Маркс робить у зв'язку з аналізом процесу нагро­мадження капіталу.

На відміну від інших дослідників, процес капіталістичного на­громадження Маркс зв'язує з безперервністю процесу виробництва (відтворенням) і зростанням додаткової вартості. Виокремлюючи два типи відтворення за капіталізму — просте і розширене, він по­казує, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і ро­бочої сили, з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі.

Капіталізація частини додаткової вартості,

тобто перетво­рення її на капітал,є процесом капіталістичного нагромадження,

який здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутку.

Аналіз розширеного виробництва дав можливість Марксу зроби­ти висновок, що характерною рисою капіталізму є перетворення за­конів капіталістичного нагромадження на закони привласнення, адже розширене відтворення означає постійне відтворення на новій основі права власності капіталіста на додаткову вартість, що зростає завдяки зростанню обсягів виробництва.

Факторами, котрі впливають на процес капіталістичного нагро­мадження, є ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відра­хувань, розмір авансованого капіталу. Усі ці фактори спричиняють зростання обсягів виробництва додаткової вартості і тієї її частини, що йде на нагромадження.

Для дальшого аналізу Маркс запроваджуєпоняття органічної будови капіталу,

за яким співвідношення двох частин капіталу — постійної і змінної (вартості засобів виробництва і вартості робочої сили) під впливом науково-технічного прогресу змінюється на ко­ристь постійної частини капіталу. Маса матеріалізованої праці зрос­тає швидше, ніж живої. Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до збільшення безробіття.

Це один з наслідків процесу капіталістичного нагромадження.

Іншим наслідком цього процесу єконцентрація та централі­зація капіталу.

Концентрація капіталу, за визначенням Маркса, — це процес зростання індивідуального капіталу за рахунок нагромадження під впливом конкурентної боротьби. Суспільний капітал, як сума інди­відуальних капіталів в результаті цього також зростає.

Централізація капіталу — об'єднання кількох індивідуальних капіталів в один, що впливає лише на розміри індивідуального капіталу, але не змінює суспільного, оскільки є тільки перерозподілом капіталів між окремими капіталістами.

Обидва ці напрямки зростання капіталів зрештою ведуть до по­силення загальної тенденції нагромадження капіталу — зменшення частки змінного капіталу.

Маркс усебічно аналізує залежність між процесом нагромаджен­ня капіталу та становищем робітничого класу і формулюєзакон відносного перенаселення

за капіталізму. Він пише: «Робітниче на­селення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим в зроста­ючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлиш­ковим населенням».

Це перенаселення виявляється в кількох формах, що мають влас­ні особливості, та всі вони, на його думку, породжені капіталістич­ним нагромадженням. Отже, наслідки капіталістичного нагрома­дження — це закон, відповідно до якого зі збільшенням нагромад­ження погіршується становище робітничого класу, зменшується йо­го частка в національному доході, а водночас зростає і загроза кла­сової боротьби, яка приведе до зміни існуючого ладу. Щоправда, на дію цього закону, як і всіх інших, на думку Маркса, можуть вплива­ти різні обставини.

На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Ка­піталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу ви­робництва за капіталізму:
1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у спо­живній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння фак­торів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д.

Саме з висновку про двоїстий характер праці (суперечність між вартістю і споживною вартістю, що є наслідком суперечності між абстрактною та конкретною працею, між суспільним та приватним характером праці) виводить Маркс свою теорію класового проти­стояння. Матеріально це протистояння відображається в додатковій вартості, яка стає результатом експлуатації найманого робітника і привласнюється капіталістом.

До цього можна додати, що з погляду неокласичного аналізу за­слугою Маркса є те, що в першому томі «Капіталу» він досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і об­грунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капі­талу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва, під іншим кутом зору відобразила закони, відкриті попередни­ками Маркса.

Водночас критики вважають марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додат­кової вартості як продукту лише додаткової праці.

Другий том «Капіталу».

Другий та третій томи «Капіталу» ви­йшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, ви­значаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додат­кової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.

Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розгля­дає як суму індивідуальних капіталів.

Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії
він виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та за­соби виробництва перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, пере­творюючи капітал із грошового на товарний і закладаючи переду­мову для об'єднання робочої сили та засобів виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.

Друга стадія
є тимчасовим припиненням процесу обігу, перехо­дом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об'єднання двох видів товарної форми капі­талу — робочої сили та засобів виробництва, що є обов'язковою умовою здійснення процесу виробництва. Створені під час вироб­ництва товари мають вже іншу, більшу, ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість. Власне, заради зрос­тання вартості відбувається рух капіталу.

Третя стадія —
це відновлення процесу обігу і продаж капіталі­стом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення то­варної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своє­му розпорядженні більшу суму.

Перша та третя стадії руху капіталу належать до сфери обігу, друга, де відбувається реальна зміна форм, — до виробництва. Капітал послідовно змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними формами капіталу,відокрем­люючи капітал-власність від капіталу-функції,

засоби виробниц­тва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та Рікардо.

Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядко­вано єдиній меті й мотиву капіталістичного виробництва — вироб­ництву додаткової вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі виробництва. Єдність про­цесу виробництва та процесу обігу забезпечує зростання вартості.

Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кож­ної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіта­лу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функці­ями. Грошовий капітал реалізує основну функцію — самозбільшен-ня і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші — ринку това­рів. Крім того, гроші здійснюють п'ять функцій, а капітал лише одну названу.

Друга функціональна форма — продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.

Товарний капітал відрізняється від грошового та продуктивного капіталів як за формою, так і за вартістю. Товар стає товарним капі­талом завдяки тому, що включає в себе додаткову вартість, яка слу­житиме надалі базою для розширеного відтворення, виконавши функцію носія додаткової вартості у процесі реалізації.

Промисловий капітал у процесі свого руху перебуває одночасно в усіх формах і на всіх стадіях. Особливо це стосується суспільного капіталу, оскільки індивідуальні капітали можуть тимчасово припи­няти свій рух, наприклад, коли товар не реалізовано і немає додат­кових засобів для відновлення виробництва, чи в періоди криз над­виробництва.

Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продук­тивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.

Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.

Так, наприклад, аналіз кругообігу товарного капіталу дає можли­вість з'ясувати чинники виникнення проблеми реалізації. Маркс ро­бить висновок, що безперервність кругообігу капіталу залежить від виробничого та індивідуального споживання.

Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення мер­кантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу.

Сфера обігу не обмежується лише зміною форм капіталу, а й ві­діграє належну роль у зростанні вартості. Тому Маркс аналізує ви­трати обігу, розподіляючи їх на чисті та додаткові, що збільшують вартість товару.

Крім зазначених проблем, у другому томі «Капіталу» Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Вінвизначає категорію обороту капіталу:

кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періо­дичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатко

вою вартістю, він на­звав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.

Особливості обороту різних частин капіталу в процесі виробниц­тва Маркс зв'язує з їхніми характеристиками: основним він називає той капітал, що бере участь у виробництві повністю, але свою вар­тість на вартість товару переносить частками; оборотним — той, вартість якого переноситься за один оборот і повністю повертається до власника після закінчення виробничого циклу. Матеріальними носіями оборотного капіталу є, як правило, предмети праці й робоча сила, а основного — засоби виробництва.

Детальнорозглянуто проблему морального та фізичного зно­шування капіталу

в процесі виробництва, вплив цих чинників на нагромадження та відтворювальні процеси. Представники неокла­сичного напрямку в політичній економії вважали, що теорія мо­рального старіння капіталу є найліпшою ілюстрацією закону спад­ної віддачі одного з факторів виробництва.

На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс нази­ває його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва. Поділ капіталу на осно­вний та оборотний щодо сфери обігу дав змогу більш глибоко дослідити закономірності обігу різних його частин та функції форм суспільного капіталу. Маркс підкреслює, що таке розуміння структури капіталу не скасовує його поділу на постійний та змін­ний, але маскує проблему класового характеру виробництва. Він звертає увагу на цю обставину і зазначає, що саме через неї класична політична економія не спромоглася розкрити суть різних форм доходів.

Дослідження загального (середня величина оборотів його скла­дових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів Капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, щоматеріальна основа еко­номічних криз

криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю. Цей висновок є актуальним і сьогодні. Він уможливлює розмежу­вання уиклічних криз надвиробництва та структурних і проміжних криз. Його визнають всі школи політичної економії.

Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий та недіючий, авансований та 'реально використо­вуваний, визначити причини виникнення кредитів.

Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспіль­ного. Однак у суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають взаємовідносини всієї сукупності індивіду­альних капіталів, їхня поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до проблеми руху всього суспільного капіталу.

Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва — це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу — вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту,

величезної маси різнорідних товарів.

Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції то­чно відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гаран­товано) та щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але Маркс виходить з припущення, що кожен то­вар на ринку знаходить свого покупця.

З важливих припущень, необхідних для теоретичного аналізу умов відтворення суспільного продукту, можна також назвати: по­діл суспільного продукту на два великі підрозділи — засоби вироб­ництва (І) та предмети споживання (II) і співвіднесення їх із вартіс­ною формою; відповідність цін і вартостей; існування лише двох класів у капіталістичному суспільстві — капіталістів та найманих робітників; постійна величина норми прибутку; незмінність органі­чної будови капіталу; абстрагування від різниці між основним та оборотним капіталом та від кредитних грошей, міжнародної торгів­лі, невиробничої сфери, оподаткування, земельної ренти.

Крім того, Маркс спочатку аналізує умови реалізації суспільного продукту за простого відтворення і лише потім будує схему обміну за розширеного відтворення.

Він доводить, що помилкою Адама Сміта було зведення всього суспільного продукту лише до нової створеної вартості (чистого продукту, чи національного доходу), що призвело до ігнорування факторавиробничого споживання.

На думку Маркса, саме цей вид споживання відіграє вирішальну роль у формуванні пропорцій су­спільного відтворення. Причому розподіл засобів виробництва у межах першого підрозділу визначає не лише частку другого у від-творювальному процесі, а й зумовлює його структуру та структуру споживання. Згодом саме цією думкою скористається Дж. М. Кейнс, створюючи свою теорію «ефективного попиту».

Основним завданням теорії реалізації Маркс уважав встановлен­ня пропорцій між двома основними підрозділами суспільного від­творення з метою визначення шляхів безкризового розвитку суспі­льства. Він указував, що об'єктивні вимоги пропорційності за капі­талізму торують собі шлях через загальні диспропорції.

Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах підрозділу та між підрозділами суспі­льного виробництва має сприяти відшкодуванню спожитих факто­рів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через нагромаджен­ня, капіталізацію частки додаткової вартості, ці співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його нормою.

Проаналізувавши закономірності процесу відтворення, Маркс показав теоретичну можливість реалізації всього суспільного про­дукту за умов дотримання пропорцій виробництва. Однак, на думку Маркса, це суто теоретична можливість, оскільки суперечності ка­піталізму є постійним джерелом виробничих криз.

Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення не лише економічних, а й соціальних суперечностей.

Третій том «Капіталу».

Процес руху капіталу, що розглядає­ться Марксом як єдність процесу виробництва та обігу, не може да­ти повного уявлення про всі форми капіталу, що забезпечують су­спільне відтворення. Тому Маркс повертається до аналізу процесу капіталістичного виробництва, взятого у єдності всіх його сторін.

Він намагається знайти і показати ті форми, що виникають з проце­су руху капіталу, що проявляються на поверхні економічних явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції між ними. Саме цим проблемам присвячено III том «Капіталу», що вийшов у світ 1894p. під назвою «Процес капіталістичного виробництва, узя­тий в цілому».

Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будував­ся на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізують­ся, дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст по­винен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак практика показувала, що маса прибутку не є в пря­мому зв'язку з величиною змінного капіталу (кількістю занятих у виробництві), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних чинників.

Маркс, наближаючись тим самим до неокласиків, визначаєціну товару як перетворену форму його вартості,

основу якої стано­вить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для виробництва цього товару.

«Те, чого вартий товар капіталістам, — пише Маркс, — вимірю­ється витратами капіталу; те, чого товар справді вартий, — витрата­ми праці»'. З погляду капіталіста варті уваги лише витрати вироб­ництва, оскільки саме вони зумовлюють отримання прибутку. Як­що, на думку Маркса, ціна — це грошова оцінка вартості товару, то прибуток є проявом реалізованої додаткової вартості, а витрати ви­робництва — сумою постійного та змінного капіталу.

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості

є ме­тою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності роз­витку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до ви­трат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

Фактори, що визначають норму прибутку,

—
це, на думку Маркса, норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, орга­нічна будова капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної будови капіталу на зміну норми прибутку, зазна­чаючи, що зі зростанням розмірів постійного капіталу внаслідок запровадження досягнень науково-технічного прогресу норма при­бутку має тенденцію до спадання через збільшення витратної час­тини створюваної вартості. Виникає конфлікт між розширенням ви­робництва і самозростанням вартості. Цей процес супроводжується скороченням кількості зайнятих у виробництві, тобто зменшенням використаної живої праці, а отже, створеної додаткової вартості. Щоправда, існує ціла низка протидіючих чинників.

З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на од­наковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.

У третьому томі «Капіталу» показано механізмивирівнювання норми прибутку

під впливом основного чинника — конкуренції. Маркс на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжга­лузевої конкуренції
відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. Відтак забезпечуються такі пропоре ції у розподілі капіталів між галузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості оборотів, однакові капітали забезпе­чують однаковий прибуток за рахунок перерозподілу створеної в масштабах суспільства маси додаткової вартості.

Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кож­ного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс нази­ває ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість на­бирає перетвореної форми ціни виробництва.

Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з ви­сокою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробниц­тво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція.
Тут за формування ціни товару більшого значення на­дається його вартості, отже, більшого значення набувають індивіду­альні витрати праці.

Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, отже індивідуальна ціна товару буде меншою, що означає перевагу виробника на ринку: за продажу товару за середньою ринковою ці­ною більший прибуток матиме капіталіст з вищою продуктивністю праці. Але вища продуктивність праці досягається, головне, за ра­хунок додаткових витрат на постійний капітал. Слід зазначити, що на ринку капіталісти також вступають у конкурентну боротьбу за збут товарів, а за сталого попиту виграватиме той, ціна виробництва

якого нижча.

Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обгрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростан­ні її маси.

Як відособлені форми промислового капіталу

розглядає Маркс у третьому томіторговий та позичковий капітал,

що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капі­талом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню ви­трат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, посту­пається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладе­ний капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додатко­вої вартості між представниками двох видів капіталу, тобтотеорія торгового прибутку

не суперечить теорії вартості.

Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ці­на продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є час­тиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує то­вар у промислового за ціну, нижчу від вартості.

Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибут­ку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.

У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

Особливу увагу приділено аналізу найбільш «фетишизованої» форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, — по­зичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіта­лу, який не був безпосередньо зв'язаний з виробництвом. З виник­ненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування вироб­ництва.

Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаю­ться у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим)' для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особ­ливого товару, а ціною йогоє процент, плата за користування грошима.

Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.

Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це капіта­лістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспіль­ного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, кон­центрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.

Логічнимнаслідком розвитку кредиту

Маркс вважаєвиник­нення акціонерного капіталу,

що об'єднує кілька капіталів. Свід­ченням участі в акціонерному підприємстві є цінний папір — акція, що дає право на частку доходу, пропорційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, починає власний незалежний від утіленого в ньому капіталу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капі­тал, що не бере участі у виробництві, але відіграє активну роль у розподілі доходів.

Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залеж­ними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершує­ться аналізомземельної ренти.

Маркс показав, що розвиток капіта­лізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

Економічно власність на землю реалізується через рентні відно­сини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача — абсолютну та диференційну ренту.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробницт­ва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості грунту». Він показав, що за умов конку­ренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогоспо­дарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно­полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю­чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе­ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до­даткової вартості між класами (землевласники — орендарі — на­ймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор­мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо­зиція, податки тощо) факторів.

Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти­чних відносин у сільському господарстві.

Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протистав­ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео­рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов­лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

Четвертий том

«Капіталу» —
«Теорії додаткової вартості» — вийшов у світ в 1905—1910pp. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861—1863 pp.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики полі­тичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом роз­витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократи­чної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Фран­суа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості.

Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля­ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по­слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до по­яснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.

Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як еко­номічне обгрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. Маркс спромігся розв'язати ті пробле­ми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової вартості не змогла. В «Капіталі» він відобра­зив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізу­вав усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.