Реферат на тему:
“Трудова імміграція вУкраїну і політика Російської імперії щодо переселенців у др. пол. ХІХ ст.”
Іноземна імміграція в Україну почалась у давні часи. Ця благодатна земля завжди приваблювала іноземних колоністів. Так, греки почали колонізувати українські землі ще в середині 1 тис. до нашої ери. Але найбільш масова імміграція в Україну почалася після 1861 р. Скасування кріпацтва та проведення ряду економічних реформ сприяли бурхливому розвиткові міст, промисловості, залізничного транспорту та товарного землеробства.
Значно збільшився попит на робочу силу, якої в Україні на початковому етапі здійснення реформ не вистачало. Тому в 60-х роках ХІХ ст. царський уряд видав інструкцію про заселення Криму та Причорномор’я. В 1861 р. поряд з іншими слов’янами на Південь України почали прибувати чехи. Вони отримали від держави наділи землі (9-10, 20-30 десятин на голову сім’ї) та грошові субсидії. У цей же час починається масова трудова імміграція в Україну німців. У 1861 р. в Україну приїхало 2443 німецьких сім’ї [1].
В середині 60-х років ХІХ ст. особливо сприятливі умови для переселення іноземців виникли на Волині, де після придушення польського повстання 1863 р. російський уряд почав проводити кампанію по витісненню польського населення. Маєтки учасників повстання були конфісковані. Багато польських поміщиків продавали свої землі за безцінь.
Серед інших причин масового переселення можна назвати сприятливі політичні та природні умови цього краю. Зокрема, кліматичні умови Волині мало чим відрізнялись від кліматичних умов Польщі, Чехії, Бельгії чи Німеччини.
Кількість іноземних переселенців збільшувалась із року в рік. Так, у 70-х роках їх кількість в Україні порівняно з 1860 р. збільшилася в 3 рази. У 1890 р. іноземних переселенців лише на одній Волині було 200924 чоловік, більшість з яких були німцями [2].
Така тенденція, здавалось, повинна була б порадувати місцеву владу та царський уряд Росії. Але серед урядових кіл держави в 80-х роках ХІХ ст. починається безпідставна паніка. Київський генерал-губернатор генерал-ад’ютант А.М.Дондуков-Корсаков з метою протидії цьому явищу, яке, на його думку, загрожувало “державному спокою та правильному розвитку краю”, запропонував заборонити поселення на Волині німецьких емігрантів, які не приймали російського підданства, і скасувати всі надані їм пільги [3].
Запропоновані князем Дондуковим-Корсаковим заходи спочатку зустріли протидію з боку Міністерства закордонних справ Росії, яке визнало неможливим обмеження прав іноземних переселенців, які були їм забезпечені міжнародними угодами, підписаними Росією. Але після нового дослідження масштабів іноземної колонізації України, яке було проведене за наказом генерал-ад’ютанта Дрентельна в 1881 р., комісія зробила висновок, що величезне зростання іноземного землеволодіння в західних губерніях матиме негативні наслідки не лише в політичному відношенні, але й з точки зору військово-стратегічної. З цього часу почалося активне здійснення заходів, спрямованих проти іноземної колонізації в Україні.
27 грудня 1884 р. російський імператор затвердив правила набуття у власність, віддання під заставу та в оренду земельного майна, яке знаходилося поза містами та містечками в дев’яти західних губерніях (у тому числі у Київській, Подільській, Волинській). У цьому законі були підтверджені та розвинуті діючі з 10 грудня 1865 р. обмежувальні правила по набуттю та продажу землі особам польського походження [4].
У наступному році імператором була затверджена спеціальна комісія для розробки заходів щодо припинення напливу іноземних переселенців в західні окраїни імперії. Наслідком роботи даної комісії були правила від 14 березня 1887 р. відносно набуття іноземцями у власність або у тимчасове володіння нерухомого майна в деяких губерніях західної смуги Росії, затверджені імператором.
Цим законом було заборонено іноземним підданим володіти і користуватися землею в південно-західних губерніях імперії за будь-яким правом. Фактично закон 14 березня 1887 р. поклав край можливості іноземним громадянам хоча б тимчасово приїздити в Україну з метою придбання земельної власності і зберігати при цьому своє громадянство [5]. При цьому комісія під керівництвом таємного радника сенатора Плеве розробила порядок прийняття російського підданства неповнолітніми дітьми емігрантів (до цього підданство повинні були приймати лише дорослі чоловіки).
На підставі закону, підписаного російським імператором 8 жовтня 1887 р., усі іноземні школи на території південно-західних губерній імперії, у тому числі й німецькі, були підпорядковані Міністерству народної освіти. Всі навчальні програми національних шкіл були перероблені на загальноросійський манер. В німецьких школах запроваджено обов’язкове вивчення російської мови. Навіть богослужіння в німецьких колоніях повинно було здійснюватись лише російською мовою.
Крім того, в примітках до закону 1887 р. (пункт 2) іноземцям надавалося право селитись в містах і працювати там та окреслювались мізерні права поселенців (пункт 3). Наслідування земельних володінь дозволялось лише подружжям та їх дітьми і лише у випадку, коли спадкоємець оселився в Україні до прийняття означеного закону. В усіх інших випадках спадкоємець повинен був протягом трьох років з часу набуття ним прав на майно продати його російському підданому.
У разі невиконання цього правила за розпорядженням губернатора нерухоме майно продавалось на публічних торгах, а гроші, за винятком комісійних, передавались іноземцю. Угоди стосовно набуття майнових прав, укладені іноземцями у встановленому порядку після прийняття цього закону, не могли бути поновленими або продовженими [6].
Однак ані закон від 10 грудня 1865 р., ані закони від 27 грудня та 14 березня 1887 р. не могли зупинити трудову імміграцію в Україну.
Особливо збільшилась імміграція іноземців з Царства Польського. За два роки, з 1889 р. до 1891 р., лише до Волинської губернії з-за кордону переселилось 324 сім’ї. З них 57 сімей були вихідцями не з Польщі, а з Франції, Бельгії, Італії, Англії, Німеччини, Швейцарії, Данії тощо.
Більшість із них поселилась у повітах Волинської губернії: Дубенському, Житомирському, Володимир-Волинському та Новоград-Волинському. Такий приплив до країни іноземців російський “експерт”, виконуючий обов’язки Волинського губернатора генерал-майор Янковський пояснював тим, що закон від 14 березня 1887 р., на його думку, не скасовував остаточно можливість для колоністів придбання тут земельної власності і поселення, оскільки вони завжди могли зробити це, прийнявши російське підданство.
Тому для повного скасування іноземної колонізації, на думку Янковського, слід було вжити більш рішучих заходів, а саме: 1) абсолютно заборонити поселення в Південно-західних губерніях імперії вихідців з будь-якої держави, а також придбання ними у власність і орендування землі. Таким особам може бути дозволено лише тимчасове перебування для облаштування сімейних та майнових справ та й то лише з дозволу місцевих губернаторів.
2) Змінити закон про вступ іноземних громадян до російського підданства таким чином, щоб прийняття підданства головою сім’ї припускалося лише одночасно з прийняттям підданства всіма його неповнолітніми дітьми.
3) Запропонувати усім іноземним поселенцям, які досягли повноліття і зберегли іноземне підданство, виїхати за кордон протягом одного-півтора року.
4) Заборонити іноземним працівникам будь-яке переселення у межах Південно-західного краю з однієї колонії в іншу та з одного повіту в інший. Дозволити усім особам, які прийняли російське підданство і бажають повернутись до свого попереднього підданства, зробити це, але за умови негайного виїзду за кордон. Іноземців-російськопідданих, за переконаннями Янковського, слід висилати у східні райони імперії (тобто до Сибіру – Авт.).
5) Зобов’язати колоністів-орендаторів припинити оренду і протягом трьох років виїхати за кордон або перейти на казенні землі віддалених східних районів.
6) Заборонити облаштування баптистами нових молитовних будинків, а існуючі закрити.
7) Встановити над іноземними поселенцями посилений поліцейський нагляд [7].
Усі ці починання та ініціативи Волинського губернатора знайшли підтримку у місцевої влади та російського царя. У Волинській губернії до існуючого складу поліції на кожні 100 дворів колоністів було прикріплено одного поліцейського урядника, на кожні 1000 дворів – по одному приставу, для чого було здійснено новий поділ повітів на стани й урядні ділянки.
Усі витрати по утриманню додаткової кількості урядників та станових приставів були покладені на іноземних поселенців (в середньому 4 крб. 73 коп. з кожного двору).
На думку генерал-майора Янковського, лише запровадження запропонованих ним заходів дозволить звільнити Росію від “шкідливості іноземних поселень”. Ця ж мета була поставлена й перед комісією Плеве, яка розробила нові правила облаштування побуту іноземних поселенців у Південно-західних губерніях. 18 липня 1888 р. ці правила були затверджені російським імператором.
Цей закон скасував привілейований до цього часу статус іноземних поселенців в Україні і зрівняв їх в правах з місцевим населенням. При цьому було запроваджено інститут прописки. Селяни, які жили далеко від місь
Щодо поселенців, які не прийняли російського підданства, то вони також приписувались для відбуття повинностей до найближчих волостей і підпорядковувались місцевому волосному правлінню. Емігранти були позбавлені права голосу на волосних зборах. Виняток становили лише іноземні дворяни та особи, які вступили на державну службу або мали звання почесних громадян і були членами гільдій.
Після оприлюднення правил від 18 липня 1888 р. генерал-губернатор Київської, Подільської та Волинської губерній генерал-лейтенант Олексій Ігнатьєв видав наказ зробити детальний перепис іноземного населення в цих губерніях. Для забезпечення правильного здійснення цього перепису і реєстрації при подальших переходах іноземних переселенців з місця на місце, а головним чином для того, щоб дати їм зрозуміти, що з цього часу становище останніх корінним чином змінилось, Ігнатьєв видав постанову, згідно з якою будь-яке ухилення колоністів від перепису та незаявлення про перехід на нове місце каралось штрафом до 500 карбованців або арештом до трьох місяців [9].
Проведений за таких умов перепис дав наступні цифри іноземних поселенців в Україні: у Волинській губернії – 200924 душ обох статей, у Київській губернії – 4714 душ, з яких 2603 чоловік мешкали в Радомишльському повіті і 1103 чоловік в Київському повіті, в Подільській губернії – 1902 сімей, з яких 511 сімей були російськими підданими, а решта – іноземними.
З вказаної кількості емігрантів у Волинській губернії 1216 душ проживали в містах і містечках і 199708 чоловік у селах. Із загальної кількості емігрантів, які жили поза міськими поселеннями, 155860 чоловік, або понад 78%, складали німці, 21579 чоловік чехи, 21932 чоловік – поляки та інші слов’яни, вихідці з Австрії та Пруссії, 337 чоловік належали до інших національностей. З усієї цієї кількості емігрантів лише 28180 чоловік, або 4,1%, належали до іноземних підданих, решта були російськопідданими [10].
Наприкінці ХІХ ст. імміграція в Україну відбувалася швидкими темпами. Так, за даними 1882 р. іноземних поселенців нараховувалось у Волинській губернії 15747 дворів (87731 чоловік), у 1886 р. кількість іноземних дворів у цій губернії становило вже 26355, або на 6% більше, аніж у 1882 р., у 1889 р. емігрантів було понад 160000 чоловік, а за даними перепису 1890 р. кількість іноземних дворів перевищила 33600 [11].
Тобто за вісім років кількість іноземних дворів збільшилася у Волинській губернії на 213%, а кількість поселенців на 227%. На таке ж збільшення іноземної колонізації вказує і кількість окремих пунктів, заселених іноземними поселенцями. Таких пунктів у губернії нараховувалось у 1886 р. – 926, а в 1892 р. вже 1573. Навіть припускаючи, що отримані внаслідок перепису цифри не зовсім точні, оскільки не всі іноземці, які прийняли російське підданство і мешкали в містах, були враховані, можна констатувати, що наприкінці XIX ст. трудова імміграція в Україну тривала як і раніше, не припиняючись ні на один рік. Єдина відмінність імміграції кінця ХІХ ст. від попереднього періоду полягала в тому, що вона збільшувалась за рахунок вихідців із Царства Польського і меншою мірою за рахунок переселенців з інших країн [12].
У цей період збільшується також кількість емігрантів, які прийняли російське підданство. Це й зрозуміло, оскільки лише в такому випадку чужинцям можна було розраховувати на придбання нерухомого майна в Україні. В 1886 р. таких осіб у Волинській губернії нараховувалось 74,7%, а в 1892 р. їх кількість досягла 86,9%.
Еміграція з Польщі полегшувалась тим фактом, що іноземці, які там жили, автоматично зараховувались до числа російськопідданих громадян і записувались в окрему облікову книгу. Такий статус давав можливість представникам різних національностей вільно приїздити до України та купувати земельні ділянки до 24 десятин. Цим і пояснюється зростаючий приплив емігрантів на Україну наприкінці ХІХ ст.
Російський уряд, наляканий таким перебігом подій, знову почав вживати рішучих заходів, щоб приборкати це “зло, яке послаблює слов’янський елемент у краї”. 13 вересня 1891 р. на засідання Комітету міністрів у Петербурзі в присутності Варшавського генерал-губернатора розглядався новий закон, який розроблявся Міністерством внутрішніх справ. Стосовно проекту нових правил поселення в Україні висловились високі посадові особи держави.
Військовий міністр заявив, що зосередження значної кількості німецьких колоністів в прикордонних губерніях повинно бути визнане шкідливим у політичному відношенні. Приєднуючись до думки Військового міністра, генерал-ад’ютант Гурко додав, що обмежувальні правила необхідно розповсюдити на всіх переселенців незалежно від підданства.
Начальник Жандармського управління генерал-ад’ютант Вановський зауважив, що існування іноземних колоній поблизу важливих стратегічних районів може становити серйозну небезпеку. В свою чергу міністр фінансів відзначив, що опублікування правил проти іноземців може призвести до небажаних в умовах економічної кризи з фінансової точки зору наслідків. Генерал-губернатор О.П.Ігнатьєв виступив з клопотанням, щоб нові правила розповсюджувалися виключно на Волинську губернію.
У результаті цих нарад 14 березня 1892 р. Олександр ІІІ в Гатчині підписав указ урядуючому Сенату, в якому заборонив усім іноземцям, в тому числі і тим, які прийняли російське підданство, оселятись у Волинській губернії на вільних землях. Цар надав волинському губернатору право в адміністративному порядку висилати осіб, які оселились в цій губернії після обнародування означеного указу [13].
Виняток було зроблено лише для іноземців, які прийняли православну віру. Фактично ця заборона стосувалася і тих переселенців, які поселились в інших губерніях на Україні, оскільки в пункті 2 нових правил за ними було збережено право володіти і користуватися земельними ділянками лише до закінчення орендних контрактів.
Ці закони різко змінили становище іноземців в Україні, і вони починають шукати можливості емігрувати в інші країни, особливо в Бразилію. Але ці прагнення значною мірою були паралізовані діючими в Росії законами відносно залишення Батьківщини і переходу в інше громадянство. Внаслідок дії цих законів німці-колоністи, які бажали емігрувати з Росії, примусово повертались з прикордонних перехідних пунктів і поселялись на попереднє місце проживання.
Так, 7, 8 та 9 червня 1890 р. німецькі колоністи Волинської губернії в кількості 175 чоловік намагались перейти кордон через прикордонні пункти Милятин, Самоволи, Дружкопіль, але були затримані прикордонною вартою і повернуті силою на місця їх постійного проживання. А 4 грудня цього ж року прокурор Київської судової палати Огарьов засудив Фрідріха Бюлова за начебто підбурювання колоністів до еміграції в Бразилію [14].
Слід зазначити, що не всі громадяни Російської імперії схвалювали подібну національну політику уряду. Тверезо мислячі люди розуміли корисність самовідданої праці іноземних переселенців і прагнули відстояти їх права. Так, у записці Волинського губернського Предводителя дворянства губернатору Ігнатьєву від 8 лютого 1893 р. йшлося про доцільність збереження пільгового становища колоністів, яке вони мали до 1892 р.
Це клопотання голова Волинського дворянства С.А.Уваров підтвердив наступними фактами: за період з 1884 по 1892 р. Волинська губернія за розмірами сплати податків в державний бюджет зайняла одне з перших місць в Росії. Причому кількість цих податків на 300000 карбованців перевищила призначену норму. Сталося це завдяки введенню в обіг, починаючи з 1884 р., 800000 десятин землі, які не обкладалися до останнього часу поземельними зборами і внаслідок кропіткої праці іноземних працівників були переведені з категорії безперспективних у категорію високоефективних земельних ресурсів [15].
З іншого боку, заселення вільних земель іноземними селянами мало позитивний вплив на українське населення, оскільки воно могло знайомитись з передовими методами обробки землі за допомогою машин, які використовували переселенці. Але усі ці докази царський уряд не хотів брати до уваги і продовжував іти наміченим шляхом. Таким чином, аналіз політики імперських урядових кіл показує, що у другій половині ХІХ ст. відбувається поступове ущемлення прав і свобод іноземних громадян, які приїхали в українські губернії. Укази і закони 90-х р. минулого століття фактично ліквідували фермерське землеволодіння в Україні, що спричинило певний економічний спад в Російській імперії.
ЛІТЕРАТУРА:
1 Крыжановский Е.М. Чехи на Волыни. – Спб., 1887. – С. 7. 2 Центральний державний архів України (далі – ЦДІА України), ф. 442: канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства, оп. 618, спр. 261, арк 112. 3 Там же. 4 Там же, арк. 253. 5 Там же, арк. 117. 6 Полное собрание законов Российской империи. – Спб., 1902. – Т. ІХ. 7 ЦДІА України, ф. 442, оп. 618, спр. 261, арк. 113 – 114. 8 Там же, арк. 376. 9 Там же, оп 52, спр. 439, Ч. ІЯ, арк. 91. 10 Там же, оп. 618, спр. 261, арк. 115. 11 Там же. 12 Там же. 13 Там же, арк. 255. 14 Там же, спр. 199, арк. 7. 15 Там же, спр. 261, арк. 251.