Реферат на тему:
Формування давньоруського права ЗМІСТ
ВСТУП.. 3
ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОГО ПРАВА.. 3
“Руська Правда” - першЕ звЕдЕННЯ ДАВНІХ ЗАКОНІВ.. 3
Політичний устрій та право.. 3
ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ДАВНЬОРУСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО.. 3
ВИСНОВОК.. 3
ЛІТЕРАТУРА.. 3
ВСТУП
Зародження первинних функцій права відоме з найдавніших часів. Більш системний підхід до права відноситься до часів Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. procurator — управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, вони одержали право виносити судові рішення.
За глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій права, і на території сучасної України.
На етапі розвитку звичаєвого права також на рівні звичаю формувалася наглядова функція деспотійних володарів скіфської держави. Норми права у скіфів захищали життя, майно, привілеї царської сім'ї та родоплемінної знаті. Цар встановлював чіткий порядок використання пасовищ, адже йому належала верховна власність на землю. А коли існувала наглядова функція, то звісно, існували і наглядачі.
У VII—V століттях до н. е. скіфи зустрілися з грецькими поселенцями. У Північному Причорномор'ї елліни заснували свої міста-держави: Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін. Основними джерелами права в них були закони та рішення народних зборів і рад міст, постанови колегій, а також місцеві звичаї. Законодавча ініціатива належала народним зборам, радам міст, їх головам, колегіям, а також своєрідним попередникам сучасних прокурорів — номофілакам (стражам законів), які повинні були стежити за оформленням законів, поведінкою людей та посадових осіб і вимагали від них виконання законів. Крім номофілаків, існувала колегія продиктів (юридичних радників), які також виконували наглядові функції.
ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОГО ПРАВА
У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави — Київської Русі. Ще княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Вона також прийняла закон, який оберігав життя княжих дружинників. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Боротьба з прибічниками старих традицій, що не бажали підкорятися новим звичаям, суворе покарання їх стали суттю наглядових повноважень великого князя. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча такого поділу ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. У судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Формально саме він був обвинувачем. Доказове значення мали зовнішні ознаки злочину, речові докази, власне зізнання, показання «видоків» та «послухів». Рішення суду оголошувалося усно, а вирок виконувався негайно.
“Руська Правда” - перш
Е звЕдЕННЯДАВНІХ ЗАКОНІВ
“Руська Правда” – найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а частково й литовського права. Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3 редакції — коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.
Коротка редакція включає:
"Правду Ярослава"
або "Найдавнішу правду" (автором її вважається Ярослав Мудрий);
"Правду Ярославичів"
або "Статут Ярославичів" (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого),
а також 2 статті — так звані "Покон вірний"
та "Урок мостникам
", щодо походження яких немає точних відомостей.
Основним джерелом "Руської правди" були норми звичаєвого права.
Зокрема "Правда Ярослава" відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення.
У "Правді Ярославичів" вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею.
"Покон вірний" або "Статут вірний" визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги — вірника (збирача віри), а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату.
"Руськаправда" складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода.
Покарання передбачало грошові виплати: "віру" — на користь князя і "головщину" — на користь потерпілого або його родичів.
Тілесних покарань "Руська правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини.
Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих.
Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо.
Судовий процес за "Руською правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти "божого суду". Існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого майна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах").
Устав Ярослава стримував сваволю батьків у справі одруження або заміжжя дітей, покладаючи відповідальність на батьків за цнотливість дочок; карав дітей, що били своїх батьків, вважаючи це карним злочином як з церковної, так і з цивільної точки зору. Хоча церква і терпіла “невінчані” шлюби, досить поширені на Русі серед простолюддя, і визнавала їх законними, Устав Ярослава накладав грошові покарання, “пені”, за самовільне розірвання таких шлюбів.
"Руська правда" — виключно світський пам'ятник феодального права. Всі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.
Руська правда зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн.
Політичний устрій
та право
З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку — значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між володарями й підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень пол
До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.
На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційне і військове зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.
Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.
Накресливши у загальних рисах політичний розвиток Київської Русі, звернімося до механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.
ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ДАВНЬОРУСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО
Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на давньоруські цивільні закони. Давньоруське карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право змінилося під впливом грецького законодавчого збірника – Номоканона. Основними цивільними і церковним законодавчими збірниками в Київської Русі були “Руська правда”, “Устав Володимира”, “Устав Ярослава” і “Кормча книга”. Відповідно до цих правових актів із гріхом боролася Церква, а зі злочином – держава. Церква вважає всякий злочин гріхом, але не всякий гріх держава кваліфікує як злочин. Гріх – це моральний злочин, порушення внутрішніх законів: совісті і Божественного закону. Церкві були підсудні гріховні справи без наявності злочину. Справи гріховно-злочинні розглядалися в цивільному суді.
Вплив Церкви на давньоруське законодавство полягав у тому, що Церква через боротьбу з гріхами попереджала злочини, проводила свого роду профілактичну роботу, Церква розширювала і поглиблювала ділянку осудності – винності. Вона осуджувала навіть ті порушення, що не ставилися в провину язичницькими звичаями і законами. Наприклад, образа словом, що не осуджувалася язичницькими звичаями, ставилася в гріх людині, що прийняла хрещення. Це будило в язичниках, що прийняли християнство, почуття поваги до гідності людської особистості. Християнське законодавство, кладучи край гріху, попереджало злочини. Однак Церкві не завжди вдавалося викорінювати низькі людські пороки і недоліки.
ВИСНОВОК
Давньоруська правова система - досить складне та нестандартне явище в стародавньому праві, хоча, з деякою мірою узагальнення, не можна вважати таку систему унікальною в сенсі історії права Європи. Еволюція права Київської Русі від розрізнених підсистем права до окремої інституціолізованої системи значною мірою завдячує нормозастосовчій та нормотворчій діяльності князівської феодальної верхівки.
Було б помилкою вважати, що Україна в минулому була "правовою пустелею". З часу "Правди Ярослава" в цю історію вписано чимало яскравих сторінок. Причому це одно з найвизначніших правових джерел тодішньої Європи не міг з'явитись на пустому місці. Воно з'явилося як результат широкого розвитку торгівельних відносин в Древньої Русі - йшла жвава торгівля із Заходом та Сходом. При чому в ті часи здійснювався обмін не тільки товарами, але й, безсумнівно, правовими ідеями. "Руська Правда", яку відомий історик В.О. Ключевській назвав "кодексом торгового капіталу", здійснювала свій вплив і за межами Київської Русі. ЇЇ норми, наприклад, у незмінному вигляді увійшли в інше відоме джерело права - Литовський Статут.
Отже, можна зробити висновки, що за часів Київської Русі правові відносини набували системного характеру враховуючи той суспільний лад, який тоді панував.
ЛІТЕРАТУРА
1. Іванишин Василь. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: Відродження, 1992;
2. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник.- М.: БЕК, 1996;
3. Орленко В.І. Історія держави і права України. Ч.1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. Навчальний посібник. Київ: КНЕУ, 2001;
4. Субтельний Орест. Україна: історія / пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. Ст. С.В. Кульчицького. – 2-е вид.- К.: Либідь, 1992.