Богдан Лепкий з когорти незаслужено забутих

З КОГОРТИ НЕЗАСЛУЖЕНО ЗАБУТИХ...

Те, що Богдан Лепкий — видатна постать в українській літературі, не викликає сумніву. Сучасник Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Маковея — він гостро усвідомлював соці­альні й національні проблеми рідного народу. Водночас вражає об­сяг написаного Богданом Лепким. Лише бібліографічний перелік його творів зайняв би понад сімсот сторінок машинопису. Богдан Лепкий—поет і новеліст, драматург і романіст, публіцист і критик, збирач народної творчості і її популяризатор, історик і філософ, літературний дослідник і невтомний пропагандист творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Гоголя. Досить сказати, що він написав ґрунтовне дослідження про Великого Кобза­ря і видав понад двадцять томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників. Ось така широчінь його творчих обріїв. За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий поступа­ється тільки своєму учителеві Іванові Франку.

Великої шани заслужив Лепкий як учений і педагог, громадський діяч і професор кафедри української літератури в Ягеллонському університеті. Він був членом українських наукових інститутів у Вар­шаві, Кракові, Берліні, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, почесним членом товариства «Просвіта», головою Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка.

Нелегким шляхом, як усі видатні люди, прийшов до визнання і слави Богдан Лепкий. Передусім його гнітила суспільно-політична дійсність австрійського панування, безцеремонне втручання властей у життя і творчість українських діячів культури та літератури, свавіл­ля цензури, безліч рогаток будь-якому прояву національної свідомос­ті. Особливо безпардонно поводились польські екстремісти, які вва­жали Галичину територією Польщі. Саме те й послужило причиною переїзду Лепкого до Кракова. Як не парадоксально, але для творчого розвитку письменника Краків був корисним. Крім того, що місто лежало осторонь від розгнузданого шовінізму, тут для праці склала­ся сприятлива атмосфера, на досить високому рівні стояли наука, література, мистецтво. І хоч у Кракові не бракувало противників і весь час доводилося боронитись від їх нападків, Лепкому вдалося у всій повноті проявити свій літературний талант — яскраво змалю-

вати красу подільського краю, звичаї і традиції простих людей, їх внутрішнє психологічне сприйняття соціальної дійсності.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року на хуторі Кри­венькому, неподалік від села Крегулець, що належало тоді до Чорт-ківського повіту на Тернопільщині.

В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до обездоленого народу. Батько майбутнього письмен­ника, Сильвестр Лепкий, був сільським священиком, знаним серед своїх парафіян як гуманна, високоосвічена людина. Досить сказати, що він мав поетичний дар, писав ліричні вірші, які підписував псев­донімом Марко Мурава. Мати, Домна Глібовецька, теж відзначалася вихованістю і високою культурою, була закохана в народну пісню, гарно співала і грала на гітарі. її музикальність передалася синам — старшому Богдану і молодшому Левкові, який згодом став широко відомим композитором, оспівувачем героїчного українського стрі­лецтва, яке боролося за визволення Галичини від зазіхань Польщі.

Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Але перевагу віддав малярству, де також проявляв неабиякі здібності. Спочатку вчився в талановитого худож­ника Юліана Панкевича, а згодом — у Празькій академії мистецтв. Це був момент, коли юнак опинився на роздоріжжі і не знав, чому віддати перевагу: літературі чи образотворчому мистецтву. Правиль­но зорієнтуватись допоміг свояк, письменник Андрій Чайківський.

Крім Богдана, який був найстарший, у подружжя Лепких народи­лося ще семеро дітей, троє з них малими померли від дифтерії.

Ще хлопцем Богдан Лепкий проявляв ненаситну цікавість, допит­ливість, міг до ранку слухати розповіді старших людей, захоплював­ся фольклором, легендами, віруваннями, обрядами. Усе почуте, пізна­не згодом стало тим бездонним джерелом, яке упродовж усього життя живило його душу. Поет писав:

Не від шкільних лавок

Я набрався гадок

Про минувшину рідного люду,

А з думок-співанок

Парубків і дівок

В чистім полі, в жнива, серед люду.

Освіту Богдан Лепкий здобув у Бережанській гімназії і Львівсько­му університеті. Його викладачами були такі видатні професори, як Огоновський, Шараневич, Болоза-Антонович. Після закінчення філо­софського факультету 1895 року Лепкий повернувся до Бережан, став викладачем у гімназії.

Писати почав дуже рано. Писав багато, переважно вірші, опові-

дання, п'єси, перекладав твори німецьких і польських письменників, але на перших порах друкувався рідко. Власне, як письменник став відомий у кінці 90-х років.

Знайомство з видатними діячами української літератури та культу­ри, зокрема з Миколою Вороним, Олександром Мишугою, Соломією Крушельницькою, Філаретом Колессою, Андрієм Чайківським, Юліа-ном Панкевичем, Іваном Трушем, глибоко позначилося на його сві­тогляді. Проте найбільший вплив на нього мав Іван Франко. Перша зустріч молодого письменника з ним відбулася 1895 року в селі Жукові, в оселі батька. Кілька днів гостював у Лепких Франко. Між ним і господарем дому точилася гостра полеміка про роль і значення християнської культури. Як засвідчив пізніше Лепкий, саме тоді в пориві глибокого емоційного збудження Франко пообіцяв написа­ти поему «Мойсей». До кінця днів Великого Каменяра в його особі Богдан Лепкий мав щирого друга і мудрого порадника. Власне, за намовою Франка вперше взявся за історичну тему.

Але спершу згадаємо поетичний доробок Богдана Лепкого. Він напрочуд багатий. З-під пера автора одна за одною виходять збірки поезій: «Стрічки» (1901 р.), «Листки падуть», «Осінь» (1902 р.), «На чужині» (1904 р.), «З глибин душі» (1905 р.), «Для ідеї» (1911 р.), «З-над моря» (1913 р.) і т. д. Не будемо втомлювати читача перелі­ком поетичних творів Богдана Лепкого, краще звернемо увагу на їх тематику, тональність, зазначимо, що він надзвичайно ніжний і тон­кий лірик, уміє кількома словами — навіть не фразами — глибоко проникнути в душу читача. Таке під силу тільки справжньому талан­тові. Його поезії прості, гарні, ліричні, хоч забарвлені тугою та зажурою. І в цьому нічого дивного немає. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. Вже тоді в Лепкого виробилася властива йому манера письма: щира, лаконічна, хвилю-юче-тепла, з глибоким психологічним підтекстом. І скрізь на першо­му плані — покривджена людина. Разом з нею він переймається її болями, турботами, радощами. Тому чільне місце у творчості Лепко­го посідає сільська тематика.

Страшним стогоном звучить антивоєнна лірика, де з Лепким (за твердженням українського вченого і письменника з Варшави Миколи Сивіцького, одного з найавторитетніших лепкознавців) не може при­рівнятися жоден поет України ані в першій, ані в другій світовій війні. В поемі «Буря», циклах віршів «Ударте в дзвін», «Листки Катрусі», «В лазареті» відчутна експресія духу, публіцистичність роздуму, політичний символізм, філософське узагальнення. Поет під­німається до такої висоти трагізму, що кров холоне в жилах...

У 20—30 роках Лепкий рідко звертається до поезії, переважно пише прозу, точніше — історичні твори. Однак його проза дуже

7

співзвучна з поезією, також лірична, настроєва, часто-густо сумна, ностальгійна, трагічна.

Історичних творів Лепкий написав чимало, за художнім рівнем їх можна оцінювати по-різному, але всі вони є відвертим і чесним від­дзеркаленням світогляду письменника. З Лепким можна погоджува­тися, можна виступати в ролі опонента, навіть засуджувати тракту­вання тих чи інших моментів у нашій історії, але ніхто не може позбавити письменника права на власну- оцінку минулого свого на­роду.

Деякі романи та повісті Лепкого поки що невідомі й чекають свого обнародування. Повісті «Вадим», «Каяла», «Крутіж» і «Орли», які пропонуються юному читачеві, в якійсь мірі дозволять уявити коло зацікавлень письменника. Композиційна побудова творів не­складна. Для Лепкого головне не кількість героїв, нагромадження історичних подій, звивистість та закрученість сюжетних ліній, а ясність думки, психологічне обгрунтування характерів. Особливо у цьому аспекті споріднені повісті «Вадим» та «Каяла»— твори з періоду Київської Русі.

Повість «Вадим» уперше побачила світ 1930 року. Події і вчинки героїв так чи інакше пов'язані з підготовкою князя Святослава до походу проти болгар. Манера письма лаконічна, навіть скупа, відчу­вається відсутність описової інформатики, переповідань про вчинки героїв. Зате в повісті знаходимо зворушливі малюнки природи, до­сить колоритний показ життя не тільки княжого оточення, а й простих людей, батальні сцени і героїчні подвиги руських воїнів. У повісті чимало гумору, пісень, жартівливих сцен, з любов'ю і почуттям міри розповідається про народні обряди, вірування, язич­ницьких богів. Прозаїк максимально використовує такий динамічний засіб, як діалог. І все ж він дбає насамперед про висвітлення внут­рішнього світу героїв.

Детальніше характеризувати повість немає сенсу, тим паче пере­повідати зміст, читач сам повинен скласти собі думку про неї, про її художню та історичну цінність. Єдине, що слід наголосити — видан­ня повісті дуже на часі. В ній йдеться про історичні події, що передували прийняттю в Україні — Русі християнства, 1000-літній ювілей якого недавно відсвяткувало людство. Повість якоюсь мірою допомагає збагнути значення нової віри не тільки в державному, а й у духовному житті народу. Саме з цієї позиції Лепкий зосереджує увагу читача на героїні твору — княгині Ользі, матері славного лица­ря і полководця князя Святослава.

У психологічному плані її образ серед інших найскладніший. Нелегкі випробовування випали на долю цієї жінки — мудрої, доброї, а часом і жорстокої. Втративши князя-чоловіка, вона не тільки помстилася за його смерть, а й зуміла гідно замінити Ігоря як

правителя держави — факт в історії Київської Русі безпрецедентний. Жінка сіла на княжий престол. І не просто сіла, і не тільки не стала маріонеткою у руках княжих мужів, а зуміла дуже скоро зміцнити, централізувати свою владу. Прославилася також як далекоглядний політик. У відносинах з іншими державами намагалася дотримувати­ся добросусідських взаємин, розвивати з ними торгівлю, обмінювати­ся послами. І ніколи не йшла на однобічні поступки, не схиляла голову перед диктатом. Навпаки — проявляла твердість, силу волі, не прощала підступу і зневаги. її велич полягає ще й у тому, що вона перша серед київських князів, не рахуючи Аскольда і Діра, зуміла збагнути перевагу християнської релігії над язичницькою. Охрестив­шись, вона власним прикладом спонукала свого внука князя Володи­мира прийняти християнство в державному масштабі. Роль цієї акції у культурному та освітянському розвитку нашого народу неможливо переоцінити...

Правда, у повісті зображено передусім не діяння княгині, а її духовний світ. В її душі постійно точиться боротьба. З одного боку, Ольга як християнка повинна дбати про спасіння своєї душі, прояв­ляти милосердя, прощати провини, з другого — тримати підлеглих у послуху, карати їх, бо вона — княгиня. Сум'яття її посилюється ще й тим, що вона не знаходить спільної мови з князем Святославом. Розуміючи, що її син занадто захоплюється завойовницькими похо­дами, не дбає про свій тил, навіть нехтує безпекою Києва, вона робить спробу спам'ятати його, просить припинити війни і взятися за розвиток культури та торгівлі. Коли ж переконалася, що Свято­слав злегковажив її порадою, у своїх думках намагається виправдати його вчинок. Русь, мовляв, мусить сильною бути, а сила здобувається тільки на війні, без неї воїни можуть знікчемніти і втратити здат­ність тримати в руці зброю.

У повісті цікаво змальовано образ князя Святослава, його невга­мовну вдачу. Він — буря, ураган, грім, блискавка. Всі помисли і мрії князя — війни, бої, січі, перемоги. Він ненаситний перемогами. І чим більше їх здобуває, тим сильніше відчуває потяг до нових походів. Суть його натури автор оригінально передає через згадку про сон, що його князь бачив ще в дитинстві. Йому приснилося, що буцімто він уже завоював усі країни і, зупинившись перед великою водою, почав розглядатися навколо, чи не побачить ще хоч би одного воро­га. Не було нікого. На цілім світі не стало ворогів. І Святославу раптом стало страшно. З ким же воювати? Безділля! І як же втішив­ся він, коли протер очі й переконався, що це був тільки сон, пустий хлоп'ячий сон.

Дуже колоритна в повісті постать молодого воїна Вадима. Його образ не просто плід фантазії письменника, а має під собою цілком реальний грунт. У багатьох літописах, у тому числі в Іпатіївському,

Львівському, першому Псковському, зберігся переказ про молодого киянина, який врятував своє місто від печенігів. Відомий російський скульптор минулого століття Матвій Чижов навіть створив скульпту­ру, зобразивши молодого юнака з вуздечкою, який пробивається до своїх воїнів через натовп печенігів. Богдан Лепкий блискуче вико­ристав літописні відомості про цього хороброго юнака.

У повісті «Каяла» описується конкретний історичний факт: похід у 1185 році новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Повість тісно перегукується з відомою поемою «Слово о полку Ігоревім» та розповідями Іпатіївського літопису. Саме звідти автор черпав джерельну наснагу для написання свого твору.

За манерою побудови, розгортанням сюжету, характеристикою персонажів, їх мови, внутрішніх монологів, описів природи «Каяла» співзвучна з повістю «Вадим». І це не дивно. В обох творах йдеться про схожі події в історії Київської Русі. Дарма, що вони відбувалися на різних соціально-політичних фонах. І в середині X століття, і в кінці XII століття Русі доводилося воювати з кочовими племенами, які нападали зі степів. Різниця полягала в тому, що під час князю­вання Святослава Ігоревича держава була міцною, централізованою і у війнах з печенігами він особливих труднощів не відчував. Кінець XII століття характеризується іншими суспільними процесами. Русь занепадає. Замість єдиної держави виникло багато удільних кня­зівств, які часто-густо не тільки конфліктували — воювали між со­бою. Постійні чвари ослаблювали сили князів. З їх міжусобиць користалися половці і набігами спустошували міста та села, нищили культуру, полонили людей.

Ради істини треба зазначити, що руські князі не раз робили спробу об'єднатися і виступити проти спільного ворога, але особисті амбіції, претендування на старшинство, а інколи — й пряма зрада зводили ці зусилля нанівець.

Одним із нещасливих виступів проти половців був похід князя Ігоря у союзі зі своїм братом, трубецьким кня

зем Всеволодом, сином Володимиром, що вже окремо княжив у Путивлі, та рильським кня­зем Святославом Ольговичем. їх сили були малочисельні, і протисто­яти половцям вони не змогли. Могутні сусіди руки допомоги їм не простягнули. Така політика князів-уособників прирекла Ігоря на поразку. Все це яскраво змальовується в повісті «Каяла».

Назва її походить від річки, над якою відбулася вирішальна битва. Опукло, карбкувато, наче різцем по дереву, Лепкий вирізьблює своїх героїв. Ось брати Ігор та Всеволод Святославовичі. їх єднають муж­ність, хоробрість, ненависть до ворога, а різнять чисто людські осо­бисті якості. Всеволод, мов лісовий тур, рветься до бою, тому й прозваний Буй-Туром. Ігор і характером, і душею ніжніший, ближче сприймає біль своїх рідних, насамперед дружини княгині Єфросинії.

10

Особливо вдався автору образ дружини Ігоря Євфросинії Яросла­вівни (очевидно, ім'я церковно-календарне, світське, на жаль, невідо­ме), дочки славного галицького князя Ярослава Осмомисла. І не дивно. Прецедент уже був: оспівування Ярославни (так шанобливо називає її автор) у поемі «Слово о полку Ігоревім».

Між поемою і повістю Лепкого багато спільного. Разом з тим, не можна сказати, що письменник скопіював видатну історико-літера-турну пам'ятку. Лепкий наділяє свою героїню цілком земними риса­ми, на перший план висуває її переживання за чоловіком і сином, які можуть не повернутися з бою. В поемі ж Ярославна більш одухо­творена, метафоризована. її жалібне голосіння-заклинання на забо-ролі Путивля — своєрідна молитва за спасіння чоловіка. Але і в поемі, і в повісті постать Ярославни сприймається як вічний символ жіночої вірності, чистоти і кохання.

У повісті «Каяла» є ще цікаві образи двох юнаків: Володимира, сина Ігоря та Ярославни, і її брата Данила, що приїхав до неї у гості з далекої галицької землі. Якщо молодий князь Володимир відзнача­ється сміливістю і першим рветься до бою, незважаючи на небезпе­ку, то Данило (в інших творах відомий під іменем Володимир) — людина особливого складу. Він — співець, гусляр, його покликання не стільки гострий меч, як оспівування княжих походів. Лицар Буй-Тур навіть кпить з нього, закликає поміняти гуслі на меч. І хоч Данило сміливо бився з ворогом, був поранений і потрапив разом з Ігорем у полон, його місце у творі слід сприймати в іншій інтерпретації. Адже Лепкий недвозначно натякає, що Данило як поет має намір оспівати події, свідком яких був. Він обіцяє сестрі подарувати пісню: «Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння — всі ми в ній житимемо. І я теж. Хоч мене не буде ні в житті, ні в пам'яті людській».

Отже, Лепкий торкнувся дуже полемічного питання про автора поеми. Скільки гіпотез, версій, припущень виголосили дослідники, вчені, літературознавці, історики щодо автора цього історико-літера-турного шедевра. Та все марно. Нам здається, що найбільш аргумен­товане серед них — дослідження лауреата Шевченківської премії письменника Степана Пушика. На основі словникового аналізу він твердить, що автор поеми «Слово о полку Ігоревім» — син галицько­го князя Ярослава Осмомисла, себто брат Ярославни. Таким чином думки двох письменників, які представляють різні епохи, цілком сходяться...

Нарешті кілька слів про повість, чи то пак історичне оповідання (так визначив жанр твору автор) «Орли». Події, які описує Леп­кий,— це одна з найсумніших сторінок нашої історії середини XVIII століття, коли російський царизм, наслідуючи політику Петра І, усе більше і більше поневолює Україну, перетворює її на колонію. На

11

жаль, цей трагічний відтинок історії — біла, а разом з тим і чорна плями. Цю тему обминають не лише історики, а й письменники Повість «Орли» в якійсь мірі змушує нас замислитися над тим, хто ми і чиї діти, що так безславне не змогли відстояти свої права, записані в березневих статтях, складених на основі Переяславського договору 1654 року.

Період, про який йдеться в повісті, в історії України називається «міжгетьманством». Після смерті гетьмана Данила Апостола з 1734 аж по 1750 рік, себто моменту обрання останнього гетьмана Кирила Розумовського, на Україні правило так зване «Правлєніє гетьмансь­кого уряду», яке складалося з шести осіб: трьох представників царсь­кого двору і трьох — української козацької старшини. Фактично ж при владі знаходився намісник імператриці Анни Іоанівни князь Шаховський, що намагався в усьому копіювати норов своєї повели­тельки, тієї, про кого історик В. О. Ключевський писав: «Це царю­вання — одна з похмурих сторінок нашої історії, і найбільш темна пляма на ній — сама імператриця».

Свавілля, сила кулака, жорстокість, приниження гідності наро­ду — ось основні напрямки політики царизму щодо України. Саме тоді відбулося дальше обмеження її автономії, посилення феодально-кріпосницького гніту селянства, ліквідація решток правових норм козацької старшини, яка не хотіла схиляти голови перед царськими сатрапами.

Саме про цей жахливий період розповідає повість Богдана Лепко-го «Орли». Хоч твір за обсягом скупий і обмежується по суті однією сюжетною лінією, автор спромігся на конкретному факті показати тогочасну історичну епоху. У творі багато посилань на правдиві по­дії, згадуються імена полководців російської армії, називаються місця битв та інші історичні події. Випадок з царськими орлами, від чого й пішла назва повісті, теж не вигадка. Через зображення орлів на кахлях печі справді постраждав один козацький старшина з Чер­нігівщини.

Герої повісті «Орли» — і сотник Тригуб, і його дочка красуня Орися, ключниця Векла, німий — змальовані автором хоч і сумними фарбами, зате з любов'ю, зі співчуттям до їх страждань, яких вони зазнають від прибулого у містечко війська. Тепло, ніжно, якось цнотливо розповідається в повісті про кохання Орисі та Петра Су-лими. Зате злим стає перо письменника, коли описує офіцера Чека-тунова, людини жорстокої, підступної, здатної на будь-який злочин.

Дещо осібно у порівнянні з трьома іншими творами стоїть повість «Крутіж». І хоч вона теж історична, з часів козаччини, як і «Ор­ли»,— має свою відміну: більш романтична, більш пригодницька, більш напружений сюжет, в ній чимало бойових сцен, двобоїв, а

то й просто герців. Словом, у повісті є все те, що так подобається юному читачеві. .

Сама назва «Крутіж» свідчить, що письменник звернувся до трагіч­ного періоду нашої історії. Точніше буде сказати, що автор описує початок руїни, яка наступила після смерті гетьмана Богдана Хмель­ницького у результаті жахливого розбрату між його наступниками. Ворохобня, інтриганство, підступництво, фарисейство, зрада — хро­нічна недуга в політичному житті України того часу. Від того страж­дав її нарід; польські, московські, татарські орди плюндрували міста та села, вбивали~чи поярмлювали людей. У повісті безпосередньо не діють гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, претенденти на булаву Павло Тетеря, Василь Золотаренко, Цюцюра, Брюховець-кий, Сомко, інша козацька старшина,— але їх вплив на тогочасні події дуже відчутний. Автор це передає через своїх героїв: Валентія Босого (Босаковського), зубожілого шляхтича, балагура і вигадника, але щирого, хороброго і чесного козака, юнака Бориса Крученка, бандуриста Помела, козака Журби та інших. У повісті цікаво змальо­вано образ дочки Богдана Хмельницького Олени, в яку безнадійно закоханий Босаковський. Неординарністю привертають увагу такі персонажі, як подружжя Устя та Улас, Фтерапонт.

У творі вчувається жива пам'ять, любов і пошана до покійного гетьмана Богдана Хмельницького. Трагізм оповіді посилюється тим, що винуватці розрухи на Україні в тій чи іншій мірі зв'язані родин­ними узами. Перша дружина Богдана Хмельницького, мати Юрія, походила з сім'ї Сомків, третя — Золотаренків, старша його дочка Катерина вийшла заміж за брата Івана Виговського полковника Да­нила Виговського, молодша Олена — за їх прибічника полковника Івана Нечая. Міжусобиця між ними супроводжувалася вбивствами, спустошеннями, грабунками, насильством, від чого найбільше страж­дали прості люди. Словом, повість «Крутіж» репрезентує одну з важливих тем Богдана Лепкого — зображення зубожілої української шляхти і служіння рідному народові.

Для всіх чотирьох повістей характерним є те, що автор дуже точно, навіть педантично описує історичні події; характеризуючи політичних діячів, проявляє повну об'єктивність, з відповідальністю ставиться до географічних назв.

Прозаїчний доробок Богдана Лепкого далеко не обмежується повістями, опублікованими в книзі. Це радше спроба привернути увагу нашого молодого покоління до творчості талановитого пись­менника. Хочеться вірити в те, що незабаром побачать світ й інші його повісті та романи. А їх написано стільки, що годі перерахувати. Та все ж основне місце в його історичному набутку займають твори про період гетьманування Івана Мазепи, відомого політичного діяча, однієї з найяскравіших постатей тогочасної Європи. На жаль, діяль-

12

13

ність Мазепи в нашій історії зображалася (власне, продовжується це ще й досі) у кривому дзеркалі. Його звинувачували у зраді, обзивали найбрутальнішими словами, а про те, що Іван Мазепа — небуденна особистість, свідчить хоч би той факт, що про нього писали такі видатні письменники, як Байрон, Гюго, Словацький, Рилєєв, Пушкін, Тарас Шевченко, Степан Руданський, Володимир Сосюра...

Богдан Лепкий як письменник, історик, зрештою, патріот, у своїй творчості намагався сказати сущу правду про цього політичного діяча. Про гетьмана Мазепу він написав сім книг: трилогія «Мазепа» («Мотря», том І і II), «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» (том І), «Над Десною» (том II), «Бої», «Мазепа» (З-під Полтави до Бен­дер»). Остання книга була опублікована через 14 років після смерті автора його братом поетом і композитором Левком Лепким у Нью-Йорку.

Шкода, що читачі України, особливо молодь, не мають можливості прочитати та правдиво оцінити «Мазепіану» Богдана Лепкого. Це не просто художні твори, романи та повісті про гетьмана, який заради визволення свого краю від царського деспотизму не побоявся висту­пити проти Петра І. У творах Лепкого зображена наша історія з її глибоким трагізмом. Хочеться вірити, що вже настав той час, коли правдиве історичне мислення змиє з гетьмана Мазепи тавро зрадника і твори Богдана Лепкого про нього побачать світ.

З 1899 року аж до смерті Богдан Лепкий прожив у Кракові, проте ніколи не поривав зв'язків з рідною землею, щорічно приїжджав до Львова, відвідував близькі з дитинства місця на Поділлі, не відмежо­вувався від громадського життя Галичини. І дуже тісні взаємини підтримував з українськими діячами культури та літератури, які мешкали на терені Польщі. Його дім став своєрідним центром української еміграції. У ньому постійно бували такі видатні худож­ники, як Бойчук, Новаківський, Курилас та новеліст Василь Стефа-ник, з яким Лепкий заприятелював і протягом кількох років мав можливість щоденно зустрічатися. Незабутнє враження справив приїзд Михайла Коцюбинського. Кілька днів він гостював у Лепкого, разом оглядали Вавель, Національний музей, будинок Матейка, милу­валися красою вітражів Францішканського костьолу. Бувала в Лепко-го також Ольга Кобилянська.

Краківський період життя у творчості Богдана Лепкого був дуже плідний. Тогочасна критика високо цінувала його твори, називаючи їх не мистецтвом для мистецтва, а для життя. І це справедливо. Велика заслуга письменника ще й у тому, що йому належить пальма першості в популяризації у Польщі української як дожовтневої, так і радянської літератури.

Великі переміни сталися у житті письменника під час першої світової війни. Перебуваючи на території тодішньої Австро-

Угорської імперії, він добровільно пішов працювати в табори поло­нених, де проводив культурно-освітню роботу серед українців, які змушені були воювати проти своїх же кровних братів з Галичини.

...Останній відтинок життя Богдана Лепкого (1930—1939 рр.) тіс­но пов'язаний із селом Черче, що за п'ять кілометрів від Рогатина на Івано-Франківщині. Сюди щоліта він приїжджав лікуватися до місце­вого санаторію, який славився своїми цілющими грязями. Спершу Лепкий винаймав помешкання, а 1933 року сільська громада безкош­товно спорудила для нього спеціальний будинок, назвавши його «Богданівкою». Цей акт має не так багато прецедентів. На жаль, «Богданівка» до наших днів не збереглася. У 70-х роках хтось без­думно наказав її розкидати, хоч двоповерхова з мезоніном будівля була дуже потрібна санаторію: у ній розміщалися поліклінічні ка­бінети.

Чимало жителів села Черче ще й досі добре пам'ятає Богдана Лепкого, його братів і сестер. Вони часто гостювали у старшого брата, а Лев Лепкий певний час був заступником голови санаторної ради і майже цілорічно мешкав у «Богданівці». Ще й сьогодні можна почути цікаві згадки про характер та звички письменника. Всі в один голос твердять, що Богдан Лепкий був дуже гуманним, добродуш­ним, поміркованим, навіть делікатним чоловіком, любив спокій, ти­шу, самотність. Маломовний від природи, він завше ходив замисле­ний, але не було випадку, щоб пройшов повз людину і не привітався. Дуже кохався у квітах. Може, й тому ціле літо буяли квіткові клумби біля «Богданівки». Не раз після тільки йому зрозумілого «спілкуван­ня» з квітами Лепкий сідав за стіл і починав писати. Тоді поезії з нього просто вибухали на одному подиху. Як зізнався якось поет, саме так у пориві натхнення народився колись славнозвісний вірш «Видиш, брате мій», широко знаний під назвою «Журавлі». Музику написав брат Лев Лепкий.

Останні роки життя Богдана Лепкого видалися тяжкими, бо при­пали на час фашистської окупації Польщі. Старий, хворий письмен­ник не тільки втратив місце в університеті, а й зазнав переслідувань. Це наблизило його кінець. Помер Лепкий у 1941 році, похований у Кракові на Раковецькому кладовищі. У 1972 році на його могилі встановлено барельєф.

На жаль, творчість Богдана Лепкого ще недостатньо вивчена і чекає свого дослідника, дослідника чесного, мудрого, справедливо­го, який зміг би дати ґрунтовний науковий аналіз його творчості. Критичне ремиґання якогось одного чи кількох творів не може претендувати на загальну оцінку. Найбільш, на що воно спромож­не — приклеїти вульгарний ярлик. Саме так вчинив 1930 року критик Володимир Державін, який написав про Лепкого інвективну статтю, звинувативши його в націоналізмі. Історія неправди не терпить — сум-

14

15

иозвісний «літературознавець» під час окупації опинився у таборі тих, хто служив фашистам, а потім з ними дременув иа Захід. Та як не парадоксально, його оцінка творчості Богдана Лепкого панувала донедавна. Більше того, ім'я письменника замовчувалося, і не дивина, що ціле покоління українських читачів не мало можливості познайо­митися з його творчістю.

І все ж... час бере своє. До українського читача з когорти незаслу-жено призабутих повертається ще одне чесне і талановите ім'я — Богдан Сильвестрович Лепкий,

Ромам Коритко