на тему:
“Водорості”
У групу водоростей поєднують нижчі рослини, тіло яких не розчленовано на органи і тканини і називається сланню (талломом)
. Водорості надзвичайно різноманітні й у систематичному відношенні являють собою сукупність декількох відособлених відділів рослин, – імовірно, самостійних по своєму походженню й еволюції. Про це говорять істотні розходження в наборі пігментів у різних групах водоростей, деталях тонкої структури хлоропластів (які у водоростей часто називають хроматофорами), продуктах фотосинтезу, що накопичується в клітці, у будівлі жгутикового апарата і т.д.
Ламінарія
Серед водоростей є дрібні одноклітинні, колоніальні і багатоклітинні – іноді дуже великі – організми. Різна і фарбування водоростей: крім хлорофілу, що існує в декількох формах (a, b, c, d, e
) і каротиноїдів, у їхніх хлоропластах присутні й інші пігменти: фікоціанін, фікоеритрин, фікоксантін, ксантофілл і т.д., що часто маскують основне зелене фарбування, роблячи тіло водоростей бурим, червоним, жовто-зеленим, золотавим і т.д.
Клітки більшості водоростей мають клітинну стінку, що складається з аморфного, утвореного геміцелюлозами і пектиновими речовинами матрікса, у який занурені волокна целюлози. Нерідко до складу клітинної стінки водоростей входять і інші, специфічні, компоненти: солі кальцію (ацетобулярія, харові водорості, багато червоних водоростей), солі заліза (вольвокс), спорополленін (хлорелла, сценедесмус і ін.), хітин (кладофора, едогониум). Ці компоненти нерідко формують структуру, схожу на панцир. У діатомових водоростей матрікс клітинної стінки також пектиновий, але містить як кістякову речовину не целюлозу, а кремнезем.
Хлоропласти (хроматофори) водоростей, на відміну від хлоропластів вищих рослин надзвичайно різноманітні за формою. Вони можуть мати вид чи зерен дисків, розташованих у постінному шарі цитоплазми, бути чашоподібними (хламідомонада), у виді кільця, що оперізує клітку (улотрікс), мати вид стрічки, розташованої по спіралі (спірогира). В одноклітинних рухливих водоростей на передньому кінці клітки добре помітне цегляно-червоне чи вічко стигма, що
складається з гранул, що містять пігмент астаксантин (гематохром). У більшості водоростей такі вічка є частиною хлоропласта.
Різноманітні також способи розмноження водоростей, їхні життєві цикли, особливості чергування статевого і безстатевого поколінь.
Макроцистіс – велетень серед водоростей
Водорості, що не мають покривів, що захищають їх від висихання і провідних елементів, що доставляють воду до різних ділянок тіла, не можуть активно існувати в умовах зниженої вологості. Більше усього водоростей живе безпосередньо у водяному середовищі. По способі життя їх можна розділити на планктонні (фітопланктон)
– мікроскопічні водорості, пасивно зважені в товщі води і нездатні протистояти плинам; нейстонні (фітонейстон)
(від гречок. “неїн” – плавати)
– також
мікроскопічні водорості, що живуть у самому верхньому шарі води, у поверхневій плівці, що безпосередньо граничить з атмосферним повітрям і бентосні (фітобентос)
– водорості, прикріплені до чи ґрунту предметам на дні (звичайно в прибережній зоні водойм).
Серед бентосних водоростей виділяють групу мікроскопічних водоростей вапняного субстрату (кальцефілів).
Вони виділяють органічні кислоти, що розчиняють вапно, у результаті чого субстрат, на якому вони поселяються – скелі, раковини, корали, виявляється пронизаний тонкими канальцями. Тому іноді ці водорості називають ще “свердлувальними”.
Основну масу природних водойм чи складають моря й океани, у воді яких міститься близько 35 м солей на 1 л води, чи прісноводні басейни, у воді яких солі міститися приблизно в кількості 0,01 – 0,5 м на 1 л. Видовий склад водоростей прісноводних водойм і морів різний. Так, наприклад, майже всі бурі і червоні водорості живуть у морях, приблизно половина діатомових водоростей представлена морськими видами, половина – прісноводними.
Прісноводний фітопланктон складається переважно з зелених (Chlamydomonas, Chlorella, Volvox, Pandorina, Eudorina, Gonium,
а в заболочених водоймах – Cosmarium, Closterium, Desmidium
і ін.), синьо-зелених (Anabaena, Microcystis, Aphanizomenon)
діатомових (Asterionella, Tabellaria, Fragilaria)
і золотавих водоростей.
У морському фітопланктоні переважають діатомові і перідинієві водорості, а зелені і синьо-зелені менш численні. З останніх тільки Oscillatoria erythraea
може розвиватися так сильно, що викликає “цвітіння” води в тропічних морях. А от жгутикові форми з відділу пірофітових водоростей у морях представлені великою кількістю видів, чим у прісних водах.
Крім морських і прісноводних водоростей, існують види цих рослин, що зустрічаються в солоних озерах, концентрація солей яких може бути найрізноманітнішої – аж до насичених розчинів. Їх поєднують в екологічну групу водоростей солоних вод (галофитон).
Цікаво, що морські форми в солоних озерах не зустрічаються – вважається, що такі форми вдруге розвилися з прісноводних, що пристосувалися до підвищеної концентрації солей.
Дуже цікаву екологічну групу складають термофільні водорості (термофітон)
, що живуть у гарячих мінеральних джерелах. Більшість їхніх видів найкраще почуває себе при +35... +40 ос
, але деякі можуть жити і при температурі +85 ос
. Деякі водорості пристосувалися існувати і забруднених гарячих водах, що спускаються фабриками і заводами.
Але водорості можна зустріти не тільки у водоймах. Аерофільні
їхньої форми (аерофітон)
– населяють поверхня скель, каменів, живуть на корі і листах дерев, на
заборах, стінах і дахах будинків і навіть на вовні тварин. Такі форми задовольняються невеликою кількістю води у виді дощу, що випадає, роси, бризів прибою, водоспаду і т.д.
Особливу екологічну групу складають ґрунтові водорості (фітоедафон)
, середовищем мешкання яким є мікропорожнечі в поверхневому шарі ґрунту і плівка води, що обволікає її частки.
Ще одна цікава група – кріофітон
, холодолюбиві водорості, що розвиваються на поверхні підталого снігу і льоду. Їх відомо приблизно 100 видів, серед них яких переважають зелені, діатомові і синьо-зелені водорості, але невеликим числом видів представлені і золотаві, і пірофітові.
Кріофільні водорості, що інтенсивно розвиваються на поверхні снігу, офарблюють його в різні кольори. У залежності від складу видів сніг може здобувати червоні, зелені, жовті, бурі відтінки.
Червоне фарбування снігу додає хламідомонада сніжна (Chlamydomonas nivalis
), у клітках якої міститься червоний пігмент астаксантін. Червоний сніг – досить звичайне явище на Кавказу, Північному Уралу, на Камчатці, в Арктиці, і т.д. Інтенсивність кольору варіює від рожевого до темно-малинового в залежності від кількості водоростей на одиницю площі, товщина пофарбованого шару снігу досягає декількох сантиметрів, а площа пофарбованих ділянок може доходити до декількох квадратних кілометрів.
У Високих Татрах зустрічається інший вид хламідомонади
– Chlamydomonas flavo-virens
, що офарблює сніг у жовто-зелений колір. У Гренландії, Альпах відзначали позеленіння снігу, причиною якого були не тільки види роду Chlamydomonas
, але і види роду Raphidonema
і деякі десмідиєві водорості. Бурувато-жовте фарбування звичайно додають снігу діатомові.
Фукус
Водорості відіграють величезну роль у загальному круговороті речовин у природі. У Світовому океані маса фітопланктону складає близько 1,5 млрд. т, а за рік морські водорості створюють близько 550 млрд. тонн біомаси, що складає приблизно 1/4 всіх органічних речовин планети. Водорості являють собою початкову ланку в ланцюгах харчування водяних екосистем, а також є також важливим постачальником кисню в атмосферу.
Водорості, що живуть у ґрунті, активно беруть участь у процесах її формування.
Геохімічна роль водоростей зв'язана насамперед із круговоротом кальцію і кремнію. Рифи – величезні геологічні утворення, створені живими організмами, найчастіше острова і навіть цілі архіпелаги, на яких живуть люди. Постійними будівельниками рифів є не тільки корали, але і різні групи водоростей, здатні концентрувати у своєму тілі карбонат кальцію. Це переважно червоні, зелені і синьо-зелені водорості. В оболонках кліток червоних водоростей літотамний (Lithothamnion)
, що іноді називають кам'яними водоростями, відкладається така велика кількість карбонату кальцію, що вони здобувають міцність каменю, замуровуючи частини колоній, що відмирають.
У деяких рифах водорості навіть переважають над коралами. Наприклад, у рифах островів Фіджі в Тихому океані їх майже в три рази більше, ніж коралів. Часто гіллясті низькі кущики, кулясті і сланкі корковидні колонії червоних кораллінових водоростей, переплітаючи разом, утворять по краї коралового рифа вапняну масу у виді гребеня.
Процес утворення рифів продовжується вже сотні мільйонів років. Вивчення древніх рифових будівель дозволяє судити про розташування суші і моря в минулі геологічні епохи, про розвиток життя в ті далекі часи. Так, основну масу вапняків хребта Кара-Чатир у Південній Фергані в кам'яновугільний час створили рифоутворюючі сифонові водорості. У Криму по ріці Каче виявлені рифи пермського періоду, майже цілком утворені сифоновою водорістю міццією. Такі ж міццієві рифові вапняки
описані в Югославії, Греції, Японії, США (штати Оклахома і Колорадо), Північному Іракові. В Альпах потужність товщі вапняків, що представляє собою водорослево-коралловие рифи юрського періоду, досягає 1000 м. У юрському періоді виникли і рифові будівлі червоних водоростей у Криму, утворивши мальовничі вершини Яйли, Ай-Петрі, Чатирдаг і ін.
Рифові вапняки – коштовний будівельний матеріал, карбонат кальцію рифів відрізняється високою чистотою і його використовують при виробництві найвищих марок цементу. У Східному Саяне і на східному схилі Уралу до древніх рифів присвячені поклади алюмінієвих бокситових руд. З рифовими будівлями тісно зв'язані родовища нафти Башкирії: поховані під могутнім шаром більш молодих порід древні рифи, утворені водоростями і моховинками в кам'яновугільному періоді, виявилися колекторами величезних запасів “чорного золота”.
Панцир кліток діатомових водоростей, як уже було сказано, містить у собі велика кількість кремнію (до 75 % від сухої маси всієї клітки). При сприятливих умовах діатомеї інтенсивно розмножуються, витягаючи з води розчинену в ній кремнієву кислоту. Навесні під час масового розвитку (“цвітіння” води), у поверхневому шарі нараховується до 12 млн. кліток діатомей у 1 л води. У Світовому океані ці водорості щорічно витягають з води і використовують для побудови своїх панцирів до 150 х 109
т кремнезему. А відмираючи, клітки діатомей опускаються на дно – за 1000 років вони можуть утворити осад товщиною до 30 див. Так виходять породи, що називаються діатоміти
і можуть місцями досягати потужності в кілька сотень метрів.
Водорості древніх епох “відповідальні” і за створення інших гірських порід. У третинних відкладеннях Киргизи і Туви присутні харацити
– вапняки, складені майже винятково залишками харових водоростей. А в штаті Колорадо, у парку Пері знайдений дванадцатиметровий шар раннедевонского харацита, що простирається на 240 м. Скупчення графіту в доломітах Трансваалю ( що відноситься до архейської ери) – не що інше як залишки колоній водоростей, що жили 2 млрд. 600 млн. років тому. По своїх особливостях вони найбільш близькі до синьо-зеленого.
У багатьох районах земної кулі поширені товщі своєрідних вапняків, що одержала назви “плойчаті вапняки”, “скорлупові породи” чи “строматоліти
”, що в перекладі значить “килимовий камінь”. Зовні ці вапняки нагадують численні стопки годинних стекол, щільно притиснуті друг до друга. Установлено, що строматоліти – це будівлі колоній синьо-зелених водоростей. За багато тисячоріч вони утворили шаруваті товщі вапняків потужністю до 200 м, що простираються іноді на кілька кілометрів. Такі вапняки зустрічаються в Європейській частині Росії, на Уралі, у Східному Сибіру, Чукотці, у Західній Європі, Китаї, Манчжурии, Екваторіальній Африці, Канаді, США. Самі могутні, до 1000 м висотою, водорослевие будівлі описані в Австралії.
Вивчення строматолітів дозволяє визначити, як проходили берегові лінії давно зниклих морів і океанів, які були умови на планеті в ті минулі часи. І це представляє не тільки науковий інтерес, але має і велике практичне значення, тому що для пошуків корисних копалин, зв'язаних з докембрийським породами (залізних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, золота, міді, фосфоритів) геологам важливо знати про умови, що існували тоді на Землі.
Якщо розглянути в мікроскоп звичайна крейда, то при невеликих збільшеннях у ньому добре видні вапняні раковини форамініфер
, але при збільшеннях більш ніж у 1000 разів там виявляється і безліч прозорих пластинок величина яких не перевищує 10 мкм. Це так називані кокколити
– частки вапняного панцира золотавих водоростей кокк
За допомогою електронного мікроскопа встановлено, що крейдові породи майже на 95% складаються з кокколітів.
Людина не тільки дихає киснем, виділюваним водоростями, ловить рибу, що існує завдяки водоростям і використовує будівельний матеріал, створений древніми водоростями. Він активно використовує і самі водорості, і продукти їхньої переробки. У багатьох країнах водорості використовують як харчові продукти: вони багаті білками, вітамінами і мікроелементами, особливо солями йоду і брому, завдяки чому їх рекомендують використовувати в дієтичному харчуванні. Так, ламінарію (морську капусту) рекомендують при порушеннях функції щитовидної залози, для профілактики атеросклерозу. З деяких водоростей (спіруліна) виготовляють різні харчові добавки, покликані збагатити звичайний раціон сучасної людини необхідними для здоров'я речовинами. Деякі бурі водорості застосовують для годівлі домашнього тварин і як добрива.
Саргасси – водорості тропічних морів
З морських водоростей одержують широко застосовувані в багатьох галузях промисловості агар-агар і альгин. По фізичних властивостях агар схожий на тваринний желатин, але залишається твердим при більш високій температурі. Агар використовують у мікробіології для готування середовищ при культивуванні мікроорганізмів, на основі агару роблять капсули і таблетки з антибіотиками, вітамінами, сульфопрепаратами, особливо коли потрібно повільне рассасивание. Агар додають замість крохмалю в хліб для хворих діабетом, застосовують як ліки при розладах кишечнику. Широко застосовують агар у харчовій промисловості. На ньому готують желе, мармелад, м'які цукерки, варення, тому що він охороняє їх від зацукровування; його використовують при виготовленні м'ясних і рибних консервів у желе, для очищення вин. Альгин і альгинати, одержувані з бурих водоростей, володіють чудовими властивостями, що клеять. Їх додають у харчові продукти. у таблетки при виготовленні лікарських препаратів, використовують при виробленні шкір, при виробництві папера і тканин. З альгинатов роблять розчинні нитки, використовувані в хірургії.
Співвідношення диплоидной і гаплоидной фаз у життєвому циклі водоростей по-різному. Редукційний розподіл може відбуватися безпосередньо після злиття гамет (зиготическая редукція
), у результаті чого всі клітки рослини, що розвивається, виявляються гаплоидними. Наприклад, у багатьох зелених водоростей зигота – єдина диплоидная стадія в циклі розвитку, а уся вегетативна фаза проходить у гаплоидном стані.
В інших водоростей, навпроти, що розвивається з зиготи вегетативна фаза диплоидна, а редукційний розподіл відбувається тільки безпосередньо перед утворенням гамет (гаметическая редукція
). Такі, наприклад, усі діатомові водорості і деякі бурі (представники порядку фукусових).
Нарешті, у ряду водоростей редукційний розподіл ядра, що проходить після деякого часу існування диплоидного таллома, приводить до утворення не гамет, а суперечка (спорическая редукція
). Відмінність полягає в тому, що суперечки не зливаються попарно – кожна з них дає початок новій рослині, клітки якого виявляються гаплоїдними. Надалі на такій рослині – уже без редукційного розподілу – утворяться гамети, злиття яких знову приводить до утворення диплоїдного організму. У цьому випадку говорять про чергування поколінь: диплоїдного – утворюючого суперечки – спорофіта
і гаплоїдного – гаметофіту.
Спорофіт і гаметофит можуть бути практично однакові по зовнішньому вигляді (ізоморфна зміна поколінь,
характерна для ряду видів зелених, – ульва, кладофора, деяких порядків бурих і більшості червоних водоростей) чи різко розрізнятися (гетероморфна зміна поколінь,
широко розповсюджена серед бурих водоростей, але що зустрічається й у зелених і червоних).
Систематика водоростей
У систематичному відношенні водорості являють собою сукупність декількох відособлених груп рослин, імовірно, самостійних по своєму походженню й еволюції. Поділ водоростей на групи в основному збігається з характером їхнього фарбування, що, у свою чергу, зв'язано з набором пігментів, а також засновано на загальних особливостях будівлі. При такому підході виділяється 10 груп водоростей: Синьозелені (Cyanophita
), пирофитовие (Pyrrophyta
), золотаві (Chrysophyta
), діатомові (Bacillariophyta
), жовто-зелені (Xanthophyta
), бурі (Phaeophyta
), червоні (Rhodophyta
), евгленовие (Euglenophyta
), зелені (Chlorophyta
) і харовие (Charophyta
).
У нашій країні більшість систематиків дотримують точки зору про поділ всіх організмів на чотири царства – бактерії, гриби, рослини і тварини. До власне водоростей у цьому випадку відносяться всі перераховані вище групи (відділи в царстві рослин), крім синезелених. Останні, будучи прокариотическими організмами, попадають у царство бактерій.
Існують і інші класифікації. Наприклад, деякі закордонні систематики поділяють усі живі організми на п'ять царств: Monera
(доядерние), Protista
(еукариотические одноклітинні чи складаються з багатьох клеток, не диференційованих на тканині), Animalia
(тварини), Fungi
(гриби), Plantae
(рослини). У цьому випадку Синьозелені водорості також відносять до царства Monera,
тоді як інші відділи водоростей попадають у царство Protista,
тому що, не маючи диференційованих тканин і органів, не можуть вважатися рослинами. Існує і така точка зору, відповідно до якої різні групи водоростей одержують ранг окремих царств.
Синезелені водорості (ціанобактерії)
Як уже були сказано, Синьозелені водорості є прокариотическими організмами, тобто не мають типовими, обмеженими мембранами клітинних ядер, хроматофорів, мітохондрій, елементів ендоплазматической мережі і вакуолею з клітинним соком. Тому їх звичайно відносять не до рослин, а до царства бактерій. Подібність же їх з еукариотическими водоростями виражається в особливостях біохімії пігментів і фотосинтезу. При цьому найбільш подібним із синьозеленим набором пігментів і запасних живильних речовин володіють червоні водорості. Для обох цих груп також характерна відсутність рухливих жгутикових стадій.
Свердлувальні (1, 2) і туфообразующие (3, 4) Синьозелені водорості
Синьозелені водорості можуть бути як одноклітинними і колоніальними, так і утворювати нитчаті тіла. Клітки цих організмів можуть бути пофарбовані по-різному в залежності від співвідношення пігментів: хлорофілу а
(зелені), каротиноидов (жовті, жовтогарячі), фикоцианина (сині), фикоеритрина (червоні). У їхній цитоплазмі знаходяться включення запасних живильних речовин (глікоген, волютин, цианофициновие зерна), а також газові вакуолі, чи псевдовакуоли, – порожнини, заповнені газом. У периферичній цитоплазмі розташовані тилакоиди, у мембрани яких «убудовані» молекули хлорофілу і каротиноидов. Кнаружи від цитоплазматической мембрани знаходиться клітинна стінка, до складу якої входить муреин (полімер, що складається з аминосахаров і амінокислот) – речовина, що є основним компонентом клітинної стінки бактерій і не зустрічається в еукариотических водоростей і грибів. У багатьох синезелених водоростей поверх клітинних стінок знаходяться ще і слизуваті шари, причому єдина слизувата оболонка часто покриває кілька кліток.
Синьозелені водорості – перші автотрофні фотосинтезуючі організми, що з'явилися на Землі. По своїй будівлі на них дуже схожі і найбільш древні з відомих дотепер живих організмів – кулясті мікроскопічні тільця діаметром від 5 до 30 мкм, виявлені в Південній Африці і маючих вік більш 3 млрд років.
Різні структури синьозелених водоростей
Розвинені в докембрійських морях у величезній кількості ціанобактерії змінили атмосферу древньої Землі, збагативши її вільним киснем, а також з'явилися першими творцями органічної речовини, що стали їжею для гетеротрофних бактерій і тварин.
Червоні водорості
Відділ червоних водоростей, чи багрянок, (Rhodophyta
) включає більш 600 пологів і близько 4000 видів. Найдавніші червоні водорості, виявлені в кембрійських відкладеннях, мають вік близько 550 млн років.
Деякі систематики виділяють цю групу в окреме підцарство в царстві рослин, оскільки багрянки мають ряд особливостей, що істотно відрізняють їх від інших еукаріотичних водоростей. У їхніх хроматофорах крім хлорофілів a
і d
і каротиноидов міститься ще ряд водорозчинних пігментів – фикобилинов: фикоеритрини (червоні), фикоцианини й аллофикоцианин (сині). У підсумку фарбування таллома варіює від малиново-червоної (якщо переважає фико–еритрин) до блакитнувато-сталевої (при надлишку фикоцианина). Запасним полисахаридом червоних водоростей є «багрянковий крохмаль», зерна якого відкладаються в цито–плазме поза хлоропластами. По своїй структурі цей полисахарид ближче до амілопектину і глікогену, чим до крохмалю.
Багрянки: 1 – каллітамніон; 2 – делессерія
Суперечки і гамети багрянок позбавлені жгутиків, а цикл їхнього розвитку включає не двох, як в інших водоростей, а три стадії. Після злиття гамет із зиготи розвивається диплоидний організм (у тієї чи інший, іноді скороченої, формі) – спорофіт, що робить диплоидние ж суперечки. З цих спор розвивається друге диплоидное покоління – спорофіт, у клітках якого у визначений час відбувається мейоз і утворяться гаплоидние суперечки. З такої спори розвивається третє покоління – гаплоидний гаметофит, що робить гамети.
До складу клітинної стінки багрянок входять пектини і гемицеллюлози, здатні сильно набухати і зливатися в загальну слизувату масу, що укладає протопласти. Нерідко слизуваті речовини склеюють нитки таллома, що робить їх слизькими на дотик. У клітинних стінках і межклетниках багатьох багрянок містяться фикоколлоиди – утримуючі сірку полисахариди, широко застосовувані людиною в господарській діяльності. Найбільш відомі з них – агар, каррагинин, агароиди. Багато хто багрянки відкладають у клітинних стінках карбонат кальцію, що додає їм твердість.
У більшості червоних водоростей талломи утворені багатоклітинними нитками, що переплітаються, прикріпленими до субстрату за допомогою ризоидов, рідше в цій групі можна зустріти одноклітинні (порфиридиум) і пластинчасті (порфіру) форми. Розміри талломов багрянок – від декількох сантиметрів до метра.
Здебільшого червоні водорості – мешканці морів, де вони завжди прикріплені до каменів, раковинам і іншим предметам на дні. Часом багрянки проникають на дуже великі глибини. Один з видів цих водоростей був виявлений у Багамськ островів на глибині 260 м (освітленість на такій глибині в кілька тисяч разів менше, ніж у поверхні моря). При цьому водорості того самого виду, що ростуть глибше, мають, як правило, більш яскраве фарбування – наприклад яскраво-малинову на глибині і жовтувату на мілководдя.
Один з типових представників багрянок – каллитамнион щитковидний
(Callithamnion corymbosum
) – утворить витончені кустики яскраво-рожевого кольору до 10 див висотою, що складаються із сильно розгалужених ниток. У морях на скелях росте немалион
(Nemalion
), слизуваті блідо-рожеві шнури якого досягають 25 див довжини і 5 мм товщини. У видів роду делессерия
(Delesseria
) талломи схожі на яскраво-червоні листи – вони утворилися шляхом зрощення бічних галузей головної осі. У розповсюджених у теплих морях видів роду кораллина
(Corallina
) талломи складаються із сильно просочених вапном члеників, з'єднаних один з одним зчленуваннями з невеликим змістом сповісти, що додає всій рослині гнучкість, що допомагає протистояти дії хвиль і рости в місцях сильного прибою.
Немалион
Червоні водорості знаходять широке застосування в господарській діяльності людини. Відомо, що вони є коштовним харчовим продуктом, що містить досить багато білка, вітамінів і мікроелементів. У країнах Східної Азії, на Гавайських і інших островах з них готують різноманітні блюда, нерідко їдять сушеними чи зацукрованими. Найбільш відомі такі їстівні багрянки, як родимения
(Rodimenia
) і порфіру
(Porphyra
), розповсюджені в багатьох морях. Листоподібний пурпурний таллом видів порфіри прикріплюється підставою до субстрату і досягає в довжину близько 50 див. У Японії навіть розвите промислове культивування цих водоростей. Для цього в прибережній смузі на мілководдя укладають камені, пучки чи галузей розтягують спеціальні мережі з товстих мотузок, закріплюючи їх на бамбукових тичинах так, щоб вони трималися в поверхні води. Через якийсь час ці предмети суцільно обростають порфірою.
Агар-агар, про властивості і застосування якого розповідалося на початку статті, відомий у Японії з 1760 р. Майже до середини ХХ в. його одержували винятково з червоної водорості гелидиума
, але в даний час для цієї мети використовують близько 30 видів багрянок. У Росії сировиною для агару служить анфельція
, розповсюджена в північних частинах Атлантичного і Тихого океанів. Добувають її в Білому морі й в узбережжя Сахаліну. Агароиди же в нас одержують з чорноморської водорості филлофори
.