Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний економічний університет

ШАМОВА ІРИНА ВІКТОРІВНА

ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

КИЇВ-2000 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

ЧАСТИНА 1

РОЗДІЛ 1.ГРОШОВІ СИСТЕМИ:СУТЬ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ

РОЗВИТКУ.

1.1.Поняття та елементи грошових систем

1.2.Основні етапи розвитку грошових систем

1.3.Сучасні тенденції у розвитку грошових систем

Питання для самоконтролю

РОЗДІЛ 2. ГРОШОВІ СИСТЕМИ ОКРЕМИХ КРАЇН : РОЗВИТОК ТА СУЧАСНИЙ СТАН.

2.1. Грошова система Великобританії

2.2. Грошова система США

2.3. Грошова система Німеччини

2.4. Грошова система Франції

2.5. Грошова система Японії

Питання для самоконтролю

ЧАСТИНА 2

РОЗДІЛ 3.КРЕДИТНІ СИСТЕМИ : СУТЬ ТА СТРУКТУРА

3.1. Поняття кредитної та банківської систем

3.2. Види кредитних установ

Питання для самоконтролю

РОЗДІЛ 4. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРЕДИТНИХ СИСТЕМ

4.1. Еволюція та сучасні тенденції в розвитку кредитних систем

4.2. Концентрація та централізація капіталу в банківській сфері

4.3. Моделі взаємозв’язку банків із промисловістю

4.4. Банківська криза: поняття та причини

Питання для самоконтролю

РОЗДІЛ 5.КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ОКРЕМИХ КРАЇН

5.1. Кредитна система Великобританії

5.2. Кредитна система США

5.3. Кредитна система Німеччини

5.4. Кредитна система Франції

5.5. Кредитна система Японії

Питання для самоконтролю

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

МЕТА І ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ.

При вивченні цієї навчальної дисципліни студент має засвоїти закономірності та основні етапи еволюціі, принципи побудови та особливості форм організаціі грошових та кредитних систем зарубіжних країн в умовах існування розвинутих фінансових ринків та розгалудженої системи кредитно-фінансових інститутов.

ПРЕДМЕТОМ навчальної дисципліни є еволюція та сучасний стан грошових та кредитних систем окремих країн світу.

Навчальний посібник складається з двох частин. В першій частині розглядаються питання сутності та основні етапи розвитку грошових систем, які є загальними для більшості країн світу,розкрито особливості розвитку грошових систем Великобританії, США, Німеччини, Франції та Японії . Друга частина присвячена розгляду суті та структури кредитних та банківських систем, основних сучасних тенденцій іх розвитку,розглянуто особливості еволюціі та сучасного стану кредитних систем вищезазначених країн.

Кожний розділ містить питання для самоконтролю.

ЧАСТИНА 1.

РОЗДІЛ 1.ГРОШОВІ СИСТЕМИ: СУТЬ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ

1.1 ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ ГРОШОВИХ СИСТЕМ

Безперервний кругооборот товарів та послуг, який відбувається в економіці, опосередковується відповідним оборотом грошей. Грошовий оборот - це рух грошей,який обслуговує рух товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки. Грошовий оборот - це сукупність усіх грошових платежів та розрахунків, що відбуваються в економіці.

Грошовий оборот поділяється на дві взаємопов”язані частини: сферу безготівкового та сферу готівкового обігу.Грошовий обіг в цілому знаходиться в складному взаємозв”язку із товарним обігом.Вихідним, базовим тут є товарний обіг. Саме заради здійснення обміну товарів історично і логічно виникли гроші.

Грошовий обіг з”явився із появою грошей, тобто у периіод розкладу первіснообщинного ладу. При рабовласницькому та феодальному устрої росту грошового обігу перешкоджали панування натурального господарства та обмеженність товарних зв” язків. Більш повний розвиток грошовий обіг здобув при капіталізмі, коли було сформовано національні та світові ринки (16-17 століття), хоча окремі їх елементи з” явилися значно раніше.

Саме в той час грошовий обіг складається у систему. Це було спричинено тим, що у період затвердження капіталізму виникла об”єктивна необхідність у приведенні різних елементів грошового обігу у систему для побудови єдиної, стабільної та еластичної грошової системи. Національна буржуазія для успішного ведення торговельних операцій була зацікавлена в єдиній грошовій одиниці з твердо встановленим масштабом. З розвитком капіталізму та його кредитної системи з” являються банкноти. Для обслуговування дрібного товарообігу та розміну повноцінних монет та банкнот виникла потреба в розмінних монетах. Все це потребувало впорядочення грошового обігу,регулювання його законодавчими нормами.

Буржуазна держава була саме тим органом, який на основі законодавчих норм був в змозі забезпечити цю єдність. Під впливом історичних особливостей розвитку товарно-грошових відносин у країні, а також національних традицій грошова система приймала різні види.

ГРОШОВА СИСТЕМА -це форма організаціі грошового обігу у даній країні, що склалася історично та закріплена законом. Вона не є довільним творінням державної влади, але залежить від реально існуючих економічних відносин.Для різних періодів розвитку капіталізму і для окремих країн в один і той же час характерною є наявність певних особливостей з точки зору складу елементів грошового обігу та законодавчих норм.

Грошова система містить ряд елементів. Їх визначає законодавство кожної краіни. Загальними для грошових систем всіх без винятку країн є такі:

-найменування грошової одиниці та її частин;

-масштаб цін;

-види грошових знаків, що мають законну платіжну силу;

-порядок готівкового та безготівкового обігу

-інституція, яка здійснює грошово-кредитне та валютне регулювання;

-елементи національної валютної системи.

Грошова одиниця
встановлюється законодавством країни з урахуванням історичних особливостей її розвитку та національних традицій. Так, назва грошової одиниці США - долар- походить від талер- старовинної срібної монети, яку у середньовіччі карбували в Чехіі. Іспанські срібні долари поряд із англійськими фунтами стерлінгів до кінця 18 ст. обслуговували грошовий обіг США. Назва англійської валюти - фунт стерлінгів- первісно відповідала ваговому вмісту грошової одиниці, тобто 1 фунт стерлінгів містив 1 фунт срібла. Назва грошової одиниці України - гривня- походить від назви жіночої прикраси у Київській Русі.

Грошова одиниця є лічильною одиницею, тобто масштабом цін усіх товарів. Масштаб цін
- це технічна функція грошей, засіб вираження вартості (ціни ) товарів у грошових одиницях.Масштаб цін встановлюється і змінюється у законодавчому порядку.При металевому грошовому обігу масштаб цін - це вагова кількість металу, що прийнята у даній країні за грошову одиницю. Внаслідок Ямайської валютної реформи 1976-1978 рр. офіційно було відмінено золотий вміст грошових одиниць, а масштаб цін складається стихийно та служить для порівняння вартостей товарів через їх ціни. Для держави невигідний дрібний масштаб, при якому ціни товарів визначаються у великих сумах грошей з багатьма нулями, тому іноді проводяться часткові грошові реформи, пов язані із укрупненням масштабу цін - деномінаціі. Наприклад, деномінація в 1996 році в Україні, в 1960 році у Францїї та інш.

Види грошових знаків
, що використовуються в національній грошовій системі країни, визначаються відповідними юридичними актами, мають статус законного платіжного засобу на її теріторії. До них відносяться: банківські білети (банкноти), казначейські білети та розмінна монета білонна), яка використовується для зручності обслуговування роздрібного товарообігу. Питання про види грошових знаків та структуру грошового обігу вирішує кожна краіна самостійно (якщо вона не входить до валютного угрупування).

В сучасних умовах основним компонентом грошової маси є не готівкові, а безготівкові гроші, тобто залишки на рахунках у банках , тому надзвичайно важливою є регламентація безготівкового обігу, що включає визначення сфер готівкових та безготівкових розрахунків, форми розрахунків, порядок платежів тощо.В країнах з перехідною економікою, де в структурі грошового обігу питома вага готівки є значною, необхідною виявляється регламентація готівкового обігу.

В більшості країн органом, який здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є центральний емісійний банк ( в Україні - Національний банк України) та Казначейство, в США –Федеральна резервна система (ФРС).

Складовою частиною національної грошової системи країни є національна валютна система
, хоч вона є відносно самостійною.Національна валютна система - це форма організаціі економічних зв язків країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні ресурси країни. Національна валютна система залежить від розвитку зовнішньоекономічних відносин країни та юридично закріплена національним законодавством. До складу національної валютної системи слід віднести такі елементи:

-національна валюта
- грошова одиниця держави.Вона існує в готівковій формі ( банкноти, монети) та в безготівковій ( залишки на банківських рахунках). ЇЇ емітентами є комерційні на центральні банки. В післявоєнний період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні грошові одиниці – СПЗ та ЕКЮ.[1]

-валютний паритет,
як основа валютного курсу;

-режим курсу національної валюти
. Валютний курс -ціна грошової одиниці однієї країни, що виражена в грошових одиницях інших країн і базується на їх об єктивному співвідношенні, що складається в процесі виробництва та обміну. За класифікацією МВФ, нині у світі практикують п ять основних типів валютних режимів:

-курс, фіксований щодо однієї валюти;

-курс, фіксований щодо кошика валют;

-курс з обмеженою гнучкістю;

-курс з керованою гнучкістю;

-незалежно плаваючий курс.Такий режим мають валюти 45 країн світу. В умовах плаваючого курсу центральний банк повністю не відмовляється від регулювання валютного курсу в певному інтервалі за рахунок валютних інтервенцій. Для держав з перехідною економікою, зокрема для України, на даний час найдоцільніше притримуватися режиму з керованою гнучкістю. Правда, за цієї умови найважливіше утриматись в межах довгострокового тренду курсу, бо помилки центрального банку відносно рівноважного тренду, а потім спроби вирівняти помилкову динаміку курсу за допомогою значних за обсягами валютних інтервенцій можуть викликати масову спекуляцію валютою.

-організація валютного ринку;

-національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини країни;

-умови обміну національної валюти на золото ( до Ямайської валютної реформи 1976-1978 рр.) та інші валюти- конверто-
ваність
валюти. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валют.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. ЇЇ функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, регулювання валютного курсу, формування та використання міжнародної ліквідності, золото-валютних запасів, кредитних ресурсів тощо. Інфраструктуру національних валютних систем складають банківські та небанківські кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

1.2. Основні етапи розвитку грошових систем

Розвиток грошових систем країн світу відбувався внаслідок еволюції товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували ті чи інші види залежно від форми, в якій функціонують гроші – як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.

Історично першим типом грошової системи була система металевого обігу, при якій грошовий товар безпосередньо знаходиться в обігу та виконує всі функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал.

Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму та монометалізму.

В епоху первісного накопичення капіталу (XVI – XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.

Біметалізм
– це грошова система, за якою роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами – золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.

Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, які були пов’язані із існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить - двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію держава встановлювала у законодавчому порядку обов’язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування.Такий різновид біметалізму отримав назву “система подвійної валюти”.

Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не співпадало із реальним ринковим. Ці перекоси були пов’язані із нерівномірністю зростання продуктивності праці при видобутку золота та срібла та призводили до того, що вартість одного грошового металу переоцінювалася, а іншого – недооцінювалася. Той метал, який був за законом недооціненим, витіснювався з обігу металом, вартість якого за законом переоцінювалася. В цьому проявлялася дія закону Коперніка-Грешема: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”.[2]

В різних країнах в той же самий час встановлювалося неоднакове співвідношення між золотом та сріблом. Так, наприкінці XVII ст. воно становило 1:15,5, а реальне ринкове співвідношення в цей час складало 1:14,9. Це означало, що золото за законом було переоцінено, тобто платежі золотом виявлялися більш вигідними, ніж платежі сріблом, яке часто вилучалося з обігу та вивозилося за кордон з метою купівлі золортих зливків для подальшого їх перекарбування у монети для здійснення платежів.

В той же час, коли в Європі з обігу витіснювалося золото, у США – срібло. Тобто незважаючи на те, що за законом обидва метали мали рівні права, фактично цю функцію виконував один з них.

Різновидом біметалізму можна вважати так звану “систему “кульгаючої” валюти”, за якою один з видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом служить французська грошова система, коли у 1873 р. було відмінено вільне карбування срібла, але за 5-франковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.

Однак біметалізм не відповідав потребам розвинутого ринкового господарства, бо використання як міри вартості двох металів протирічило суті цієї функції грошей. Загальною мірою вартості може виступати лише один метал, що й фактично відбувалося. Разом з цим, з розвитком капіталізму місце повноцінних грошей в обігу все частіше займали кредитні гроші та безготівкові розрахунки.

На початку другої половини ХІХ ст. декілька європейських країн вдалися до спроби зберегти біметалізм завдяки заключенню міжнародної угоди - так званого Латинського монетного союзу
. На конференції 1865 р. була укладена угода між Францією, Бельгією, Італією та Швейцарією для підтримки стабільності грошового обігу на базі біметалізму. Це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем. На території країн Латинського монетного союзу зберігалося вільне карбування монет з золота та срібла при підтриманні твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних країн-членів на територіях інших. Такий блок мав укріпити позиції країн-членів по відношенню до інших європейських країн, перш за все до Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував не довго. Знецінення срібла наприкінці ХІХ ст. внаслідок здешевшення його виробництва призвело до того, що фактичне ринкове співвідношення золотих та срібних монет складало 1:20, 1:22. Внаслідок недооцінені за законом золоті монети почали виходити з сфери обігу до скарбів. Це кінець кінцем призвело до розпаду Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі ці країни перейшли до золотого монометалізму.

Монометалізм
– грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьму в обігу функціонують монети та знаки вартості, розмінні на грошовий метал.

По мірі розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму.Срібний монометалізм існував в Росії в 1843-1852рр., в Індії – в 1852-1893рр., в Голандії – в 1847-1875рр.

Англія першою здійснила перехід до золотого монометалізму наприкінці XVIII ст. – на початку ХІХ ст. З останньої третини ХІХ ст. з’явилися умови для широкого запровадження золотої валюти. Завдяки своїй портативності (більш висока вартість та значно менша вага ніж в срібних монетах) золоті монети були більш принаднимим для обігу. Золотий монометалізм було введено: в Німеччині – в 1871-1873рр., в Швеції, Норвегії та Данії – в 1873р., у Франції – в 1876-1878рр., в Австрії – в 1892р., в Росії та Японії – в 1837р., в США – в 1900р.

Золотий стандарт фактично був стандартом фунту стерлінгів, бо більшість країн у ХІХ ст. проводили політику збереження стабільної вартості своїх валют шляхом переводу їх у фунти стерлінгів.

Великобританія мала перевагу країни, що в той час не брала участі у війнах, що сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.

Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.

Класичною формою вважається золотомонетний стандарт
, при якому:

- золото виконувало всі функції грошей;

- в обігу знаходилися золоті монети.

Введення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них. Навпаки від них часто намагалися позбутися як незручних в обігу.

- відкрите карбування монет із фіксованим золотим вмістом.

Золотий вміст англійського фунту стерлінгів дорівнював 7,32 г, долара – 1,5 г., франку – 0,29г., марки – 0,35, російського рубля – 0,77г.

- вільний рух золота та іноземної валюти між особами та країнами, внаслідок чого відхилення валютних курсів від валютних паритетів відбувалося лише в межах “золотих точок”.

Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядка забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. єЗаконодавство фіксувало максимальний контингент емісії – фідуціарна емісія. Згідно акту 1844р. цей контингент встановлювався для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

2. Для решти банкнотної емісії, яка законом не лімітувалася, обов’язковим було 100% металеве покриття.

Французська система банкнотної емісії
, яка була введена у 1870р.:

1.Законодавство встановлювало загальний максимум банкнотної емісії.

2.Ніяких обов’язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.

Німецька система банкнотної емісії
по закону 1875р. зводилася до наступного:

3.В законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.

4.Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот зверх встановленого максімуму, але така додаткова емісія обкладалася 5% податком.

5.Не менш 1/3 загальної суми банкнот повинно було забезпечуватися золотим запасом.

Американська система банкнотної емісії
, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

6.Встановлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії у 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

7.Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії
за законом 1897р. походила на англійську:

8.Золоте забезпечення повинно було складати не менш ніж 50% загальної суми емісії кредитних банків Державного банку при умові їх випуску на суму не більше 600 млн крб.

9.Емісія зверх встановленої суми потребувала 100% золотого забезпечення.

Золотомонетний стандарт являв собою найбільш стабільну, саморегульовану грошову систему. Саморегулювання виходило з адекватності вартості, яку виражали вказані гроші в обігу, вартості металу, який містився в монетах чи міг бути одержаний в обмін на банкноти. Завдяки більшому обігу, карбування золотих монет та необмеженому обміну банкнот на золото маса грошей в обігу стихійно пристосовувалася до потреб обігу в них через механізм скарбу. У періоди спаду виробництва та товарообороту, зменшувалася потреба в грошах, вони виходили з обігу, перетворюючись на скарб. При поширенні товарообороту гроші надходили з скарбу до сфери обігу. Саме таким чином відбувалося регулювання маси грошей в обігу.

Стабільність національних грошей, стабільність валютних курсів сприяли розвитку капіталізму вільного ринку, створювали умови для розвитку кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів та інш.

Функціонування золотомонетного стандарту вимагало наявність золотих запасів у центральних емісійних банків, які слугували резервним фондом внутрішнього обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей. Витрати держави на забезпечення обігу золотою монетою були значними. Для їх зменшення широко емітувалися банкноти, використовувалися безготівкові розрахунки. Протягом історичного розвитку співвідношення між золотими монетами в обігу та їх замісниками поступово змінювалося. Наприклад, в США, Великобританії і Франції воно дорівнювало у 1815р. 3:1, у 1860 – 1:1, у 1885 – 1:3. До 1913р. золоті монети складали 1/10 грошової маси. Але грошова система залишалася стабільною, бо зберігалися основні принципи золотомонетного стандарту.

При паперовій системі
грошового обігу емісія грошових знаків, які мають форму казначейських білетів, здійснюється державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту. В такому випадку емісія грошей не пов’язана із потребами товарного обігу, а визначається виключно необхідністю покриття дефіциту державного бюджету, що призводить до переповнення ними каналів грошового обігу та до їх знецінення. До таких систем, як свідчить історія, країни, як правило, вдавалися за часів якихось екстраординарних подій, таких як войни, кризові явища.

Перша світова війна призвела до глибоких потрясінь у грошово-кредитних системах. Витрати, що були пов” язані із цією війною, складали 208 млрд. довоєних золотих доларів, це перевищувало витрати на всі війни, починаючи з 18 ст. Для фінансування витрат використовивалися поряд із податками й позиками інфляційні методи.

В роки першої світової війни рост бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей призвели до такого зростання грошової маси в обігу, що значно перевищувало золоті запаси емісійних банків, що ставило під загрозу вільний обмін грошових знаків на золоті монети. В цей час золотомонетний стандарт припинив своє існування у країнах, що приймали участь у війні та й у більшості інших країн (окрім США та 7 латиноамериканських країн). Було припинено розмін банкнот та золото, заборонено його вивіз за кордон, громадянам заборонялося володіти золотом у монетарній формі, золото пішло у скарби, тобто відбувся перехід до паперових грошових систем.Центральні банки активно скуповували державні цінні папери та надавали позики під їх забезпечення. До кінця війни державні зобов”язання в активах центральних банків складали у Великобританії 54%, Італії –63%,Франції – 81%, Німеччині –91%..

В ході війни та особливо після її закінчення фінансовий центр перемістився з Західної Європи у США, які перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора.По закінченні війни лише в США зберігався золотомонетний стандарт. В більшості країн панував інфляційний обіг паперових грошей, який довгий час зберігався і після закінчення війни.

Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. В 1924 р. 46% світових золотих запасів було зконцентровано у США (В 1914 –23%).

За нових історичних і політичних умов повернення до класичної золотомонетної форми було вже неможливо. Однією з причин неможливості такого повернення була нерівномірність світових запасів золота. В той час, коли питома вага США у світовому централізованому запасі за 1913-1924рр. зросла з 31,7 до 46%, питома вага європейських країн впала з 49,3 до 34%. Це значно ускладнювало поновлення золотомонетного стандарту.

Іншою причиною було намагання держав до централізації золота як важливого військово-фінансового ресурсу на випадок нових війн. Тому навіть ті європейські держави, які мали порівняно крупні золоті запаси (Англія і Франція) приймали міри до того, щоб централізувати ті запаси, вилучити їх з обігу та зберігати у центральних банках.

Після закінчення першої світової війни інфляція в ряді країн посилилась. Цьому сприяли розруха, товарний дефіцит, надмірна емісія грошей.Особливо це стосувалося країн, які програли війну.

На основі зростання промисливості та торгівлі в 1924-1928 рр. відбулася відносна стабілизація економіки. Процес стабілізації валют простягнувся на декілька років, внасліжок чого з “явилися передумови для “валютної війни”. Перша повоєнна грошова реформа була проведена у Швеції в 1922 р., остання – в Японії в 1930 р.

В більшості країн були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Венгрії.Польщі близькі до нуліфікації. У Франції в 1928 році золотий вміст франку було знижено у 5 разів. Тільки у Великобританії в 1925 році було здійснено ревальвацію, внаслідок якої було поновлено довоєнний золотий вміст фунту стерлінгів.

В ході грошових реформ (1924-1929рр.) повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових формах – золотозливкового та золотодевізного стандартів.

Золотозливковий стандарт
– така грошова система, при якій на відміну від золотомонетного стандарту, в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки із певними обмеженнями. У Великобританії ціна стандартного зливка в 12,4 кг дорівнювала 1700 ф.ст., у Франції ціна зливка вагою 12,7 кг – 215 тис. фр.

Більшість країн (Німеччина, Австрія та інш.), які не мали достатніх золотих запасів перейшли до золотодевізного стандарту
, при якому також відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. Таким чином зберігався непрямий зв’язок грошових одиниць 30 країн світу із золотом.

Золотозливковий та золотодевізний стандарти були грошовими системами без золотого обігу, тобто золото функцій обігу та платежу не виконувало, саме тому їх називають “урізаними” формами золотого стандарту.

Кінцевий крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною кризою 1929-1933рр., яка охопила всі сфери суспільного відтворення – виробництво, торгівлю,грошово-кредитну та валютну системи. Світова грошово-кредитна криза продовжувалася 3,5 роки – з осені 1929 до весни 1933 р. та мала виключну глибину та гостроту. Наприклад, в США депозити банків зменшилися на 13, їх обліково-судні операції – в 2 рази. З початку 1929 до липня 1933 р. збанкрутувало більше 10 тисяч банків (40 % загальної чисельності банків в країні).

Особливістю світової грошово-кредитної кризи 1929-1933 рр. було зберігання низької норми процента за кредит. В 1930-1933 рр. облікова ставка Банку Англії була в середньому на рівні 3,1% проти 5,5% в 1929 р., Федерального резервного банку Нью-Йорку – 2,6% проти 5,2%.

Збіг економічної та грошово-кредитної кризи із валютною призвів до відміни золотого монометалізму та масового знецінення валют (на 50-84%) Внаслідок неї золотий стандарт було відмінено в усіх країнах (наприклад, в Великобританії, Німеччині та Японії – в 1931р., в США – в 1933р.).

Безпосередними причинами ліквідації золотого стандарту були дефіцитність державних бюджетів, пасивність платіжних балансів, зменшення офіційних золотих запасів.

Після кризи золотий стандарт певний час зберігався лише у країнах так званого “золотого блока”: Франції, Бельгії, Голандії, Швейцарії, Італії та Польщі. В 1935р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936р. – й всі інші країни. З того часу затвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система поступилася валютним угрупуванням – валютним блокам та зонам.

Валютні зони
– валютні угрупування країн, які було створено під час та після другої світової війни на основі довоєнних валютних блоків. Характерними ознаками валютної зони є: підтримка учасниками валютної зони твердого курсу валют по відношенню до основної валюти, зберігання національних валютних резервів у банках країни-гегемона та пільговий режим розрахунків усередині зони.

Основні валютні блоки – стерлінговий та доларовий- виникли після відміни золотого стандарту у Великобританії та США, в період загострення “валютної війни” між ними.

- стерлінгова зона
– очолюване Великобританією історично складене валютне угрупування країн, які проводять більш-менш узгоджену політику у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин з використанням фунтів стерлінгів у валютних операціях.

Історичним попередником стерлінгової зони був стерлінговий блок, який склався після краху золотого стандарту у Великобританії у 1931р. До нього входили переважно країни Британської імперії та деякі інші. Стерлінгова зона була найбільшим валютним угрупуванням за територією та чисельністю населення країн, що входили до неї. Її площа становила 1/6 території Земної кулі із населенням понад 1 млрд. чоловік. На долю країн стерлінгової зони припадало 1/6 світового товарообігу.

Для валютного механізму стерлінгової зони було характерно:

1) прикріплення національних валют країн-учасниць до англійської валюти шляхом підтримання курсу відносно фунту стерлінгів;

2) більш льготний режим обміну між стерлінговими валютами при порівнянні із нестерлінговими;

3) наявність у середині зони єдиної системи валютного контролю;

4) участь країн зони у загальнозональному інвалютному фонді (доларовому пулі) шляхом здачі у централізовані резерви у Лондоні за твердим курсом всієї або частки виторгу у доларах та інших валютах;

5) збереження значної частини валютних резервів членів зони у фунтах стерлінгів у вигляді стерлінгових авуарів в англійських банках. Юридично зона не мала централізованого керівного органу та вся її діяльність здійснювалась на базі “джентельменських угод”. З 60-х років стерлінгова зона вступила у період свого розпаду, практично припинила існування після відміни Великобританією у 1972р. пільгового режиму валютних розрахунків з країнами зони).

- доларова зона
– існуюче протягом 30-70рр. нашого століття валютне угрупування країн Північної, Центральної та Південної Америки, чиї грошові системи та зовнішні розрахунки орієнтувалися на головну валюту – долар США. Зона не мала офіційної юридичної основи. Механізм зони включав:

10.Підтримання більш-менш незмінного співвідношення національної валюти з доларом США.

11.Відсутність державного контролю при міжнародних розрахунках.

12.Збереження основної маси валютних резервів у вигляді доларових депозитів в американських банках та здійснення через них міжнародних розрахунків.

Стерлінговий та доларовий блоки використовувалися для захоплення ринків збуту, джерел сировини. Між ними розгорталася справжня “валютна війні”. Для її ведення було створено валютні стабілізаційні фонди – державні золото-валютні фонди для проведення валютної їнтервенції з метою врегулювання валютного курсу.

- зона французського франку
– очолюване Францією валютне угрупування, що створене на базі її колоніальних володінь. Виникла у 1939р. Її особливістю при порівнянні із стерлінговою зоною було юридичне її оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу – Валютного комітету зони франка.

Усередині зони існують два валютних союзи – Західноафриканський валютний союз та Валютний союз Центральної Африк, грошовою одиницею цих країн є франк КФА (Colonies francaises d’Afrique – французські колонії в Африці). 1 фр. франк = 50 фр. КФА.

Механізм зони:

1. Встановлення твердого паритету валют із французським франком.

2. Гарантування франка КФА французським казначейством та його вільний обмін на французський франк.

3. Контроль Франції за кредитною політикою емісійних банків країн-членів.

4. Збереження всіх інвалютних резервів у французських франках.

5. Відсутність валютних обмежень між країнами-членами.

6. Здача виторгу в іноземній валюті у централізований пул при французському казначействі.

7. Здійснення усіх розрахунків через валютний ринок у Парижі.

Зростання економічного потенціалу посилюють центробіжні сили у зоні франку.

Таким чином, депресія, яка мала місце після світової економічної кризи, протікала в умовах війни валютних блоків та знецінення валют.

З 30-х рр. ХХ ст. в усіх країнах затвердилася система кредитних грошей, не розмінних на золото. Сучасні гроші у своїй основі – це кредитні гроші , які нерозривно пов’язані із господарським оборотом і реально відбивають його рух. Тобто сучасні гроші у своїй основній масі є не лише свідченням вартості, титулом платоспроможності, а й реальним відбитком руху товаро-матеріальних цінностей, руху капіталу.

Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:

8. Втрата зв’язку із золотом внаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту.

9. Випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, але й для кредитування держави.

10. Широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового.

11. Хронічна інфляція.

12. Державне регулювання грошового обігу.

13. Відміна офіційного золотого вмісту, їх забезпечення та розміну банкнот на золото.

14. Розвиток інтеграційних процесів в сфері грошово-кредитних відносин.

Кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування (поверненість, забезпеченість та інш.), що створює передумови для забезпечення сталості грошей шляхом формування спеціального механізму регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб обороту в засобах обігу. Нині в усьому світі емісія грошей монополізована державою, яка бере на себе зобов’язання забезпечувати сталість грошових знаків, що від її імені емітує центральний емісійний банк тієї чи іншої країни.

При деяких умовах кредитна природа банківських білетів може мати формальний характер. Розлад економічного життя суспільства відображується на характері функціонування кредитно-фінансових установ. Відміна золотої конверсії, а потім і відмова від підтримання ринку цінних паперів неодноразово призводили до зближення кредитних та державних паперових грошей. Зберігаючи формальні реквізити кредитних грошей, банкноти емітувалися без будь-якого забезпечення. Однак це відбувалося лише в умовах повної дезорганізації та хаосу в економіці. Відбувався фактично розпад банківської системи, яка повністю втрачала здатність регулювати грошові потоки. Наприклад, саме так відбулося в період гіперінфляції 1918-1923рр. в Німеччині, коли рейхсмарки формально залишалися банкнотами, але імперський банк-емітент фактично припинив бути кредитною установою.

Дійсно, випуск банкнот із ціллю покриття бюджетного дефіциту змінює характер їх функціонування, призводить до непропорційного розбухання грошової маси, сприяє виникненню та поглибленню інфляційної ситуації. Разом з цим все це не відміняє кредитної природи системи банкнот та грошової системи в цілому.

Грошові системи знову опинилась під впливом економічної кризи в 1937 р. В деяких країнах в цей час, в тому числі в Великобританії, Франції, Японії, прокотилася хвиля знецінення валют. Протягом 1936-1938 рр. французський франк було девальвовано тричі. До кінця 1938 р.золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41% проти рівня 1929 р., фунту стерлінгів – на 43%, французського франку – на 60. Напередодні другої світової війни не залишилося жодної стабільної валюти.

Протягом війни інфляція охопила майже всі країни. До кінця війни грошова маса в обігу у більшості країн збільшилася у 3-5 разів, в Італії, Японії – у 20 разів при скороченні виробництва ( за винятком США). За цей час зросло значення золота як світових грошей.

Грошові реформи, які було проведено після війни в ряді країн, не призупинили інфляцію. Її особливістю в цей час було зростання грошової маси при незначному збільшенні виробництва та товарообігу. На відміну від більшості країн в США та Великобританії післявоєнна інфляція супроводжувалася незначним зростанням готівкової маси. В США банкнотний обіг збільшився за 1945-1958 рр. на 9% при зростанні промислового виробництва на 24,4 %, в Великобританії – на 47 та 58% відповідно. Інфляція в цих двох країнах відбувалася меншими темпами, але знецінення цих валют мало важливе значення, оскільки вони згідно з Бретон-вудською угодою мали статус резервних валют. В 1958 р. долар знецінився удвічі, фунт стерлінгів - в 3 рази порівняно із довоєнним періодом.Таким чином, інфляція здобула світові масштаби.

З середини 50-х –початку 60-х років інфляція в окремих країнах (США,ФРН, Канаді) дещо призупинилась та отримала “повзучий “ характер. Однак після деякої перерви інфляція знову посилилась.

Внаслідок економічної кризи 1948-1949 гг. відбулося знецінення валют країн західної Європи до долара США, що призвело до невідповідності між офіційними та ринковими курсами та стало причиною багатьох девальвацій, серед яких особливе значення мала масова девальвація 1949
р.Вона мала декілька особливостей.

· Êóðñ íàö³îíàëüíèõ âàëþò áóëî çíèæåíî áåçïîñåðåäíüî ïî â³äíîøåííþ äî äîëàðà

· Äåâàëüâàö³þ áóëî ïðîâåäåíî â óìîâàõ âàëþòíèõ îáìåæåíü

· Äåâàëüâàö³ÿ ìàëà ìàñîâèé õàðàêòåð.Âîíà îõîïèëà âàëþòè 37 êðà¿í, íà íèõ ïðèïàäàëî 60-70% ñâòîâîãî òîâàðîîáîðîòó.Ç âåëèêèõ äåðæàâ ëèøå ÑØÀ çáåðåãëè çîëîòèé âì³ñò çîëàðà íà ð³âí³ 1934 ðîêó, õî÷à éîãî êóï³âåëüíà ñïðîìîæí³ñòü çíèçèëàñÿ óäâ³÷³ ïîð³âíÿíî ³ç äîâîºííèì ð³âíåì.

· Äåâàëüâàö³ÿ â³äáóâàëàñÿ ó çíà÷íèõ ðîçì³ðàõ (ôóíò ñòåðë³íã³â áóëî äåâàëüâîâàíî íà 30,5%).

· Äåâàëüâàö³þ áóëî ïðîâåäåíî ï³ä âïëèâîì ÑØÀ, ÿê³ âèêîðèñòàëè ï³äâèùåííÿ êóðñó äîëàðó äëÿ ñòèìóëþâàííÿ åêñïîðòó êàï³òàë³â, êóï³âëÿ òîâàð³â òà ï³äïðèºìñòâ ó Çàõ³äí³é ªâðîï³ òà çá³ëüøåííÿ äîëàðîâî¿ çàáîðãîâàííîñò³ êðà¿í Çàõ³äíî¿ ªâðîïè.

Ç äðóãî¿ ïîëîâèíè 60-õ ðîê³â äî 1981 ð. êðèçîâ³ ñïàäè âèðîáíèöòâà ñóïðîâîäæóâàëèñÿ ³íôëÿö³ºþ, ùî çíàéøëî â³äîáðàæåííÿ ó ñòàãôëÿö³¿.Óïîâ³ëüíåííÿ òåìï³â ³íôëÿö³¿ ðîçïî÷àëîñÿ ç 80-õ ðîê³â.

Ñâ³òîâà âàëþòíà êðèçà, ÿêà âèçð³âàëà ïðîòÿãîì ðÿäó ï³ñëÿâîºííèõ ðîê³â, â³äêðèòî ïðîÿâèëàñÿ ó 1967 ð., êîëè ó çâ ÿçêó ç ïîã³ðøåííÿì âàëþòíî-åêîíîì³÷íîãî ñòàíîâèùà Âåëèêîáðèòàí³¿ çîëîòèé âì³ñò ¿¿ âàëþòè òà êóðñ âïåðøå ï³ñëÿ 1949 ðîêó áóëî çíèæåíî íà 14,3%. Çà Âåëèêîáðèòàí³ºþ 25 êðà¿í, â îñíîâíîì ¿¿ òîðãîâ³ ïàðòíåðè, òàêîæ ïðîâåëè äåâàëüâàö³þ ñâî¿õ âàëþò ó ð³çíèõ ïðîïîðö³ÿõ.

Õðîí³÷íà ³íôëÿö³ÿ âèêëèêàëà çíåö³íåííÿ ôðàíöóçñüêîãî ôðàíêó çà 1958-1967 ðð. íà 38%. Âàëþòíî-åêîíîì³÷íèé ñòàí Ôðàíö³¿ áóâ íàñò³ëüêè íåñòàá³ëüíèì, ùî âàëþòíà ñïåêóëÿö³ÿ – ãðà íà çíèæåííÿ êóðñó ôðàíêà òà ï³äâèùåííÿ êóðñó í³ìåöüêî¿ ìàðêè- ïðèçâåëà äî âàëþòíî¿ êðèçè. Àòàêà ìàðêè íà ôðàíê ñóïðîâîäæóâàëàñÿ â³äïëèâîì êàï³òàë³â ç Ôðàíö³¿, ùî ïðèçâåëî äî çìåíøåííÿ ¿¿ îô³ö³éíèõ çîëîòî-âàëþòíèõ çàïàñ³â.Ïîë³òè÷í³ ïî䳿, ïîâ ÿçàí³ ³ç óõîäîì ó â³äñòàâêó Ø.äå Ãîëëÿ, ïîñèëèëè òèñê íà ôðàíê. Ó 1969 ð. çîëîòèé âì³ñò òà êóðñ ôðàíêó áóëî çíèæåíî íâ 11,1%.Îäíî÷àñíî áóëî äåâàëüâîâàíî âàëþòè 14 àôðèêàíñüêèõ äåðæàâ.Êóðñ í³ìåöüêî¿ ìàðêè ï³ä òèñêîì ñâ³òîâîãî ô³íàíñîâîãî êàï³òàëó áóëî ðåâàëüâîâàíî íà 9,3%.

Âàëþòíà êðèçà äîñÿãëà ï³êó ó 1971 ðîö³, êîëè â éîãî åï³öåíòð³ îïèíèëàñÿ ãîëîâíà ðåçåðâíà âàëþòà – äîëàð ÑØÀ. Öå áóëî îáóìîâëåíî ïîã³ðøåííÿì âàëþòíî-åêîíîì³÷íîãî ñòàíó ÑØÀ, çíèæåííÿì êóï³âåëüíî¿ ñïðîìîæíîñò³ äîëàðà íà 23 â 1971 ð. ïîð³âíÿíî ³ç 1934 ð., êîëè áóëî âñòàíîâëåíî éîãî çîëîòèé ïàðèòåò â 0,888671 ã. çîëîòà, õðîí³÷íèì äåô³öèòîì ïîòî÷íîãî ïëàò³æíîãî áàëàíñó, çá³ëüøåííÿì êîðîòêîñòðîêîâîãî çîâí³øíüîãî áîðãó, çìåíøåííÿì îô³ö³éíèõ çîëîòîâàëþòíèõ ðåçåðâ³â.

Çàãîñòðåííÿ âàëþòíî¿ êðèçè çìóñèëî óðÿä ÑØÀ äåâàëüâóâàòè ñâîþ âàëþòó íà 7,89% òà ï³äâèùèòè îô³ö³éíó ö³íó çîëîòà ç 35 äî 38 äîë. Áóëî ðåâàëüâîâàíî êóðñè ðÿäó âàëþò.

Äåâàëüâàö³ÿ äîëàðà âèêëèêàëà ìàñîâó çì³íó êóðñ³â âàëþò äî äîëàðà (96 ç 118 êðà¿í-÷ëåí³â ÌÂÔ). Àëå â 1973 ðîö³ çíîâó ñïàëàõíóëà âàëþòíà êðèçà. Íà â³äì³íó â³ä 1971 ð. ÑØÀ íå âäàëîñÿ äîìîãòèñÿ ìàñîâîãî ïåðåãëÿäó âàëþòíèõ êóðñ³â. 12 ëþòîãî 1973 ðîêó áóëî ïðîâåäåíî ïîâòîðíó äåâàëüâàö³þ äîëàðà íà 10% òà ï³äâèùåíà îô³ö³éíà ö³íà çîëîòà íà 11,1% ( ç 38 äî 42,22 äîëë.). Ïðîâ³äí³ êðà¿íè ï³äïèñàëè Ïàðèæñüêó óãîäó ïðî ïåðåõ³ä â³ä ô³êñîâàíèõ äî ïëàâàþ÷èõ êóðñ³â

Âàëþòíà ðåôîðìà þðèäè÷íî áóëà îôîðìëåíà óãîäîþ êðà¿í-÷ëåí³â ÌÂÔ â ʳíãñòîí³ (ßìàéêà) ó ñ³÷í³ 1976 ð.

1.3 Сучасні тенденції у розвитку грошових систем

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов”язана із поширенням інтеграційнних процесів
, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро,
яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року–поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – “Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб”єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний “зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом“якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів .

Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу.На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти євро було затверджено на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

-дефіцит держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

-сукупний державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;

-річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

-середня номінальна величина довгострокових відсоткових ставок не повинна перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

-країни, що переходять на нову європейську валюту, мусять дотримуватись встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

Положенням про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1.01.2002 р. До цього дозволяється укладання нових контрактів у національній валюті і євро.

З 1.01.99 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1.01.2002 р.Всі умови залишаються незмінними, тільки сума перераховується у євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1.01.2002 всі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається співвідношення екю до євро як 1:1. Всі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1.01.99.

Введення євро – безпрецедентне явище у світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн-членів єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти.

ДОВІДКА

Етапи створення Європейського валютного союзу (ЄВС)

1969-1971 рр.- “план Вернера”. План розроблено спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністров Люксембургу П.Вернером і затверджено главами держав та урядів – членів Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета – розробка програми створення економічного та валютного союзу в Європі.

1979-1980-ті рр.- створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн-членів ЄС .

1988 р.- група експертів під керівництвом Президента Європейської комісії Жака Делора розробила план створення Європейського валютного союзу ЄВС). Цей план отримав назву “звіт Делора” і налічував три етапи. Після доопрацювання й уточнень звіт схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору, який дістав назву Маастрихтського – від назви голандського міста Маастрихт, де відбувалося його підписання. Після ратифікації договору парламентами європейських держав він став основним правовим документом сучасного процесу європейської економічної інтеграції, запровадження ЄВС та введення євро.

Згідно з Маастрихтським договором процес створення ЄВС налічує 3етапи:

1-й етап) і підготовка ним уведення євро. Завешення процесу надання центральним банкам країн-членів незалежного статусу та забезпечення їх тіснішого співробітництва. Посилення роботи урядів щодо подальшої конвергенції та виконання критеріїв вступу до валютного союзу.

3-й етап –із 01.01.1999 р. по 31.12.2001 р.Створення Європейського валютного союзу. Введення у безготівковий обіг євро та запровадження постійних фіксованих курсових співвідношень між валютами країн-членів.ЄЦБ бере на себе функції єдиного центрального банку і приступає до реалізації єдиної монетарної політики.

01.01.2002 р. – євро стане єдиною валютою у країнах Європейського валютного союзу, всі національні валюти країн-членів вилучаються з обігу і замінюються на євро як у безготівковому, так і в готівковому обігу.

Питання для самоконтролю

1.Що таке «грошова система»? Назвіть її основні елементи.

2.Що таке «національна валютна система»? назвіть її основні елементи.

3.Як співвідносяться між собою національна грошова та національна валютна системи?

4.Які типи грошових систем ви знаєте?

5.Чим характеризується сучасна грошова система?

6.Які етапи можна виділити в розвитку грошових систем?

7.З чим пов»язані процеси інтеграції у грошово-кредитній сфері?

8.Які основні напрямки європейської валютної інтеграції? РОЗДІЛ 2. ГРОШОВІ СИСТЕМИ ОКРЕМИХ КРАЇН

СВІТУ

2.1 ГРОШОВА СИСТЕМА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ.

Назва англійської валюти - фунт стерлінгів- історично виникла ще з ХХ сторіччя та відображає первісний ваговий вміст - 1 фунт срібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.

До 1971 р. 1 фунт стерлінгів розподілявся на 12 шилінгів, кожний з яких в свою чергу розподілявся на 20 пенсів. Нині 1 фунт стерлінгів розподіляється на 100 пенсів , а в обігу знаходяться банкноти у 20,10,5. 1 фунт стерлінгів та монети 1 фунт стерлінгів, 50, 5, 2, пенса та 0,5 пенні.

Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше інших країн - наприкінці 18 сторіччя на основі Закону 1797 року про припинення вільного карбування срібних монет. Але в тому ж році розмін банкнот на золото було припинено у зв”язку з війною із наполеонівською Францією, бо виникла необхідність у покритті дефіциту державного бюджету.

У 1816 році було прийнято закон, за яким дозволялося вільне карбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів за тройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. З цього періоду проводилася грошова реформа методом реставраціі.Купівельна сила банкнот була поновлена та було проголошено про розмін банкнот на золото за номіналом. Офіційний золотий вміст 1 фунту стерлінгів складав 7,32 г.

З 1821 року до початку першої світової війни в Англії проіснував золотий монометалізм у його класичній формі - золотомонетного стандарту. Емісія банкнот Банком Англії в цей час регулювалась актом Р.Піля, який вимагав 100% забезпечення їх золотом за винятком 14 млн. ф.ст., які складали фідуціарну емісію, що забезпечувалась державними позиками. Дія цього закону тимчасово призупинялася парламентом і у періоди криз 1847,1857,1866 рр. фідуціарна емісія значно перевищувала встановлений обсяг.

Після припинення розміну банкнот на золото в серпні 1914 року, уряд розпочав використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових витрат. Маса грошей в обігу 1913-1918 рр. зросла з 35 млн. до 399 млн.ф.ст., у 1920 році вона становила 555 млн.ф.ст., тобто збільшилась у 16 разів порівняно із 1913 р. Наслідком стала інфляція, яка не відзначалася великими темпами. Товарні ціни зросли лише удвічі. Такий розрив між темпами емісії та темпами зростання цін пояснювався рядом факторів:

-витісненням з обігу металевих грошей та зменшенням обсягів комерційного кредитування;

-державним нормуванням розподілу товарів та контролем за цінами;

-уповільненням швидкості обігу грошей.

При зростанні товарних цін в 2 рази, курс фунту стерлінгів по відношенню до доллара США протягом всієї війни залишався на довоєнному рівні, бо в цей час зменшувалась купівельна спроможність долара. Крім того, Англія активно проводила політику валютної інтервенціі за рахунок кредитів США, що штучно підтримувало завищений курс фунту стерлінгів. Коли в 1919 р. Англія припинила проведення політики валютної інтервенціі, курс фунту стерлінгів знизився з 4,867 до 3,4 дол.

З метою стабілізаціі фунту стерлінгів уряд з 1920 року взяв курс на дефляцію, почав проводити політику «дорогих» грошей. Тому після першої світової війни інфляція в Англіі продовжувалася відносно недовго - до 1920 р. Вже в 1920-21 фінансовому році Англія за допомогою збільшення податків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знецінених фунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

Початком грошової реформи був квітень 1925 р., коли Англія поновила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася до золотого стандарту. Обміну на золото підлягали лише суми не менш 1700 ф.стерлінгів. Реформу проводили методом реставраціі, тому що уряд переслідував дві основні цілі: поновити довіру до фунту стерлінгів, яке було підірване інфляцією та збільшити реальну вартість надходжень від іноземних інвестицій та внутрішніх накопичень.

З 1925 р. поряд з розмінними банкнотами продовжували обертатися казначейські білети, які в 1928 році було вилучено з обігу.В цьому ж році реформу було завершено приняттям закону про надання Банку Англії права на фідуціарну емісію банкнот ( тобто не забезпечених золотом) у розмірі 260 млн.ф.ст., а при домовленності з казначейством - зверх цієї суми.

В цей час курс фунту стерлінгів був завищений порівняно із купівельною спроможністю цієї валюти, що значною мірою пояснювалося надмірним попитом з боку спекулянтів. Поновлення розміну фунтів стерлінгів на золото за завищеним курсом мало у майбутньму негативний вплив на експортні можливості та валютне становище Англії.

Світова економічна криза 1929-33 рр. значно послабила позиціії Англії на зовнішних ринках та викликала масовий відлив капіталів з країни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почало зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.

Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Іноземні вкладники, побоюючись припинення розміну фунту стерлінгів на золото, почали вилучати депозити , що прискорило зменшення золотих запасів в країні. Наслідком такого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розміну банкнот на золото.Золотий стандарт в Англії потерпів остаточний крах, країна перейшла до паперової грошової системи із валютним курсом, що коливається. Курс фунту стерлінгів почав знижуватися, і вже на початку 1932 р. він складав 3,2 дол., тобто знизився на 35%.

Таке зниження валютного курсу, з одного боку, підвищувало конкурентоспроможність англійського експорту, а з іншого,- послаблювало довіру до англійської валюти та до Лондона як міжнародного фінансовго центра. З метою підтримки валютного курсу у 1932 році було створено Зрівняльний валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії, для здійснення валютної інтервенціі на ринках.

Англія , як і інші країни, до другої світової війни зберігала вільну конвертованість фунту стерлінгів у валюти інших країн. З початком війни було введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших країн було припинено за виключенням країн стерлінгової зони.

З введенням валютних обмежень було встановлено офіційний курс фунту стерлінгів на рівні 4,03 дол.США за 1 фунт стерлінгів.Таке співвідношення залишалося до девальціі англійської валюти 1949 р., при цьому золотий вміст складав 3,6 г золота.

За роки війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення грошової маси у 2,5 рази, але за цей час зросли тольки на 75%, тобто темпи знецінення фунту стерлінгів були меншими порівняно із періодом першої світової війни. Взагалі темпи інфляціі в Англіі були меншими ніж в інших країнах, які приймали участь у війні (за винятком США).

На цьому відбилися три фактори:

-висока питома вага податків у фінансуванні військових витрат (більше 40%);

-значна роль зовнішних джерел фінансування (поставки товарів в кредит колоніями и домініонами, надання США в аренду озброєння, стратегічної сировини та продовольчих товарів.)

-державний контроль над цінами та нормування продовольчих товарів, яке зберігалося в Англіі протягом довгого часу і після заінчення війни.

За роки війни населенням та підприємствами було накопичено величезні грошові маси, різко зросла зовнішня заборгованість Англії, що могло потенційно спричинити подальше знецінення фунту стерлінгів. Саме наявність великого зовнішнього боргу та дефіцитність платіжного балансу стали причиною необхідності збереження жорстких валютних обмежень до кінця 50-х років.Хоча була спроба відмінити деякі обмеження, вона закінчилася невдачею. З 1 липня по 20 вересня 1947 р. в Англії існувала обмежена конвертованість валюти для нерезидентів, що призвело до зростання темпів втрати залишків золотих запасів країни. Для введення конвертованості валюти ще не склалися достатні умови. Тому після 20 вересня 1947 року було введено жорсткі валютні обмеження.

Лише у грудні 1958 року фунт стерлінгів почав вільно обмінюватися на долари та інші валюти за поточними операціями для нерезидентів, тобто вводилася часткова конвертованість фунту стерлінгів.За іншими операціями валютні обмеження зберігалися до 1979 року.

У післявоєнний час в Англії темпи інфляції були більшими, ніж в інших промислово розвинутих країнах(за виключенням Італії). В 1951-1960 рр. Роздрібні ціни зростали в середньому на 4%; в 1971 –1980 рр. –на 13.3%; в 1981 –1986 гг. – на 7,5%. Купівельна спроможність фунту стерлінгів в 1986 р. знизилась порівняно із довоєнним рівнем 1938 року у 16 разів і порівняно із 1950 роком – у 12 разів.

Головною причиною хронічної інфляціі та дефіцитності платіжного балансу після другої світової війни були величезні військові витрати Англії. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 рр. збільшився з 23 до 95 млрд. ф.ст.

Інфляція та пасивність платіжного балансу стали причиною двукратної девальваціі фунту стерлінгів у післявоєнний період.Перша післявоєнна девальвація англійської валюти на 30.5 % була проведена в 1949 р. Офіційний курс до долара знизився з 4,03 до 2,8 дол.за один фунт стерлінгів. Серед причин девальваціі треба виділити перш за все невідповідність офіційного курсу фунту стерлінгів дійсному як наслідок сильного інфляційного знецінення. Така невідповідність виявилась вже у перші післявоєнні роки.

Девальвація 1949 року не вирішила проблем англійської валюти.Прогресуюче погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 року, призвело до того, що ні зовнішня кредитна допомога, ані підвищення облікової ставки Банком Англії не могли припинити зниження офіційних золотовалютних резервів. Кожного разу, коли погіршувався стан платіжного балансу країни, відбувалися масові операціі, пов»язані із продажем фунтів стерлінгів, що погіршувало валютне становище країни ще більше.

У листопаді 1967 року було проведено другу післявоєнну девальвацію на 14,3%. Курс фунту стерлінгів до долара знизився до 2,4 дол.США. Ця девальвація була доповнена кредитно-фінансовими обмеженнями, вплив яких відбився на стані платіжного балансу вже через 1.5 роки . У 1969-1971 роках Англія мала велике позитивне сальдо за поточними операціями. Тому у грудні 1971 р. фунт стерлінгів було револьвовано до долара. Новий курс становив 2.6 дол. Ця стабілізація виявилася нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу у 1972 році змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим плаваючого курсу. З цього періоду розпочалося різке зниження курсу.В 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 роком. Криза довіри до фунту стерлінгів призвела до того, що з 1976 року уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70 рр. припинила своє існування.

З середини 1977 року позиції фунту стерлінгів відносно зміцнилися, що було пов»язано із припливом капітлів у країну у зв»язку із початком видобутку нафти у Північному морі під час нафтовї кризи. Завдяки цьому курс фунту стерлінгів в 1977 році підвищився майже до рівня 1971 року – з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. вперше з 1931 року було відмінено усі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-82 рр. розпочався відлив капіталів з країни, знову з»явилася тенденція до знецінення фунту стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією з причин, чому Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 року запровадили євро у безготівковий обіг.

Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різні інструменти.До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи : зміна процентної ставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методи контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом селективного регулювання були так звані кредитні стелі, тобто встановлення кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого кредитування та інш.

З середини 70-х років посилився вплив неокласичних та монетаристських концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю за банківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Для поширення продажу державних зобов”язань за межи банківської системи Банк Англії зробив ряд змін у механізм регулювання державного боргу, для того, щоб підвищити його . Важливішою метою грошово-кредитного регулювання стало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та співвідношення державних позик до валового внутрішнього продукту.

Відносно значний рівень інфляції у Великибританії у післявоєнний період призвів до зниження курсу фунту стерлінгів до долара США (з 2,02 долл.в 1975 до 1,64 дол. у1998) та інших валют.

Головним видом грошей у Великобританіі є депозитні гроші.Готівкові гроші – банкноти та розмінна монета складають десь 32% всієї грошової маси в обігу.

В англійській статистиці використовується декілька агрегатів грошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обізі та касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в банках , за якими не сплачуються відсотки. М1 – це показник «вузьких грошей». М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити в банках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100000 ф.ст. з повідомленням не більщ ніж за один місяц, та депозити в ощадних банках. Агрегат М3 включає окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитні сертифікати в фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитні сертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до М3 включає депозити та акції будівельних товариств.

Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами

грошей у Великобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот в сумі, що визначається казначейством та затверджена парламентом.

12.2. Грошова система США

У 18 ст. грошовий обіг на американському континенті

обслуговувався англійськими фунтами стерлінгів та іспанськими срібними доларами. В 1785 році конгрес США визначив національною грошовою одиницею долар, який містив 24.34 гр. срібла, а в 1792 році прийняв закон, згідно якого в країні офіційно вводилась біметалева система подвійної валюти. Співвідношення між золотом і сріблом встановлювалось 1:15. В 1834 році воно було змінено на 1:16. В першому випадку срібло було переоцінене, у другому – недооцінене. Тому практічно до 1834 року в обігу переважало срібло, потім - золото. Одночасно в США відбувався децентралізований випуск власних банкнот приватними банками, тобто здійснювалась банкнотна емісія.

Під час громадянської війни 1861-1865 років банки штатів припинили розмін банкнот на золото і срібло, золоті і срібні монети поступились паперово-грошовій системі. З цього часу і до початку 1879 року в обігу переважали паперові банкноти та "грінбекі" - білети казначейства США, випущені для покриття військових видатків.

В 1873 році був прийнятий закон про заборону вільної чеканки срібних монет, що означало перехід від біметалізму до золотого монометалізму. Проте фактично біметалізм зберігався до 1900 року, коли в США був прийнятий закон про золотий стандарт, який остаточно затвердив грошову одиницю - долар з вмістом в ньому 1.50463 г. золота.

Закон 1875 року передбачав реставрацію металевої грошової системи шляхом обміну золота на"грінбекі", проте надмірна емісія останніх призвела до їх різкого знецінення і фактично обмін був відновлений лише в 1879 році.

До початку 60-х років 19 ст. робилися спроби централізувати та впорядкувати грошову емісію, головною особливістю якої в той час була абсолютна хаотичність. Уряд двічі (в 1791 та 1816рр.) створював емісійні установи для випуску банкнот, проте це закінчувалось безрезультатно. В цей час емісію банкнот здійснювали головним чином штатні банки, яких на 1861 рік нараховувалось 1601, в обігу знаходилось більше 7000 банкнот різного типу, з яких тільки 1500 - дійсно функціонуючих в цей період банків.

В 1863 році був прийнятий федеральний закон про створення національної банківської системи. Тільки національні комерційні банки, які були створені згідно цього закону, мали право емісії банкнот, але в межах куплених кожним з цих банків та зданими на зберігання в казначейство суми облігацій держзайму. При цьому до 1873 року загальна сума емісії банкнот всіх національних банків не повинна була перевищувати 300 млн. дол. Для того, щоб позбавити штатні банки можливості емісії і змусити їх прийняти статус національних, в 1865 році був введений 10% податок на банкнотну емісію штатних банків. Створенням національних банків уряд не тільки врегулювував банкнотний обіг, але й використовував ресурси цих банків як джерело державних позик. Таким чином, розмір емісії визначався не потребою товарообігу в готівці як у засобі обігу і платежу, а був поставлений в залежність від суми придбаних банками облігацій.

Головним недоліком системи грошової емісії США на початку 20 ст. була її нееластичність. В періоди криз, коли виникала гостра нестача грошей, в обігу були різні їх замінники, такі як сертифікати розрахункових палат і поштові марки. Тому однією з головних цілей Федерального резервного акту в 1913 р. було створення системи еластичної грошової емісії, контрольованою державою. Цей акт був прийнятий конгресом 23 грудня 1913 року. У відповідності з Федеральним резервним актом вся теріторія країни була поділена на 12 округів, в кожному з яких був створений федеральний резервний банк з правом емісії банкнот. Одночасно змінилось забезпечення банкнот - з цього часу банкноти федеральних резервних банків забезпечувались не меньше ніж на 40% золотом, а інші 60% - короткостроковими комерційними векселями.

В роки першої світової війни США, на відміну від європейських країн, не відміняли розміну банкнот на золото. Це пояснюється незначними військовими видатками країни. Більш того, в ці роки значно покращався стан платіжного балансу, США перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора. Значно збільшилися золоті запаси країни, бо значна частина золотих грошей була тезаврована приватними власниками і банками, до того ж банки вносили золото в федеральні резервні банки як резерви за депозитами. Саме це дозволило забезпечити збереження вільного обміну доларових банкнот на золото в монетній формі. З цього моменту долар почав завойовувати становище міжнародної розрахункової та резервної валюти. В 1922 р. на конференції в Генуї міждержавними угодами була створена друга світова валютна система, яка функціонувала на базі золото-девізного стандарту і валют провідних країн - англійському фунті стерлінгів та американському долару.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. викликала значне зростання банкрутств банків, повністю підірвала довіру до банківської системи серед населення, почалось масове вилучення вкладів з банків з одночасним обміном їх на золото. Це змусило США в березні 1933 р. припинити розмінювати банкноти на золото.

Погіршення економічної ситуації в світі взагалі та в США зокрема, змусило уряд піти на девальвацію власної валюти. Законом від 31 січня 1934 р. долар був девальвований на 40.9%, вміст золота в доларі знизився з 1.50463 до 0.888671 г. чистого золота, а купівельна ціна золота казначейством США відповідно збільшилась з 20,67 до 35 доларів за тройську унцію. Громадянам і юридичним особам в США було заборонено володіти золотом в

монетарній формі. Розмін грошей на золото скасовувався.Девальвація дала можливість федеральним резервним банкам збільшити банкнотну емісію на 69% при тих самих золотих запасах, одначасно долар ставав більш дешевим для іноземців, що розширювало експортні можливості

Закон 1934 р. про срібло вимагав від казначейства купувати срібло в країні і за кордоном до тих пір, поки запас срібла не досягне 25% загального металевого запаса. На суму закупленого срібла випускались срібні сертифікати, які стали елементом грошової маси. Формально закон був прийнятий з метою розширення металевої бази грошового обігу, в дійсності ж казначейство допомогло підняти ціну на срібло, яка в 1932 р. впала до 25 центів за унцію. Казначейство, щоб досягти необхідної норми, скуповувало за ціною 64-90 центів за унцію все срібло, яке добувалось в США.

Офіційна ціна на золото (35 доларів за тройську унцію) довгий час була об'єктом державного регулювання США для підтримки незмінного золотого вмісту американської валюти. Проте до другої світової війни долар в якості резервної валюти використовувався головним чином країнами американського континенту, а в ролі міжнародної розрахункової та резервної валюти займав лише друге місце - після англійського фунта стерленгів.

В роки другої світової війни значно посилилось економічне та валютне становище США завдяки значному зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва і незважаючи на те, що грошово-кредитна система США широко використовувалась для фінансування військових видатків. За роки війни грошова маса в обігу зросла до 103 млрд. дол. в 1945 р. проти 32.4 млрд. дол. в 1939 р., готівка за цей же період зросла в 4.6 раза ( з 5.7 млрд. дол. до 26.3 млрд. дол.), депозити банківської системи - приблизно в З рази (з 26.7 млрд. дол. до 76.8 млрд. дол.), а купівельна спроможність долара впала на 25%. Але інфляція в США була значно меньша, ніж у інших країнах. Це дало можливість США домогтися в 1944 р. офіційного визнання долара основною валютою світу. В 1944 р. Бреттон-вудською угодою була оформлена третя світова валютна система, яка існувала до 1976 р. Згідно цієї угоди, золото-девізний стандарт зберігався лише в міждержавних відносинах, статут створеного Міжнародного Валютного фонду зобов'язав членів МВФ здійснювати урядові операції з золотом тільки за офіційною ціною (35 дол. = 1 тройська унція) для підтримки незмінного вмісту американської валюти. Світова грошова система базувалась на нерозмінних кредитних грошах і проголошувався статус долара і фунта стерлінгів як резервних валют - особливої категорії конвертованих національних валют. що використовувались як міжнародні платіжні та резервні засоби.

В перші повоєнні роки на долю США припадало 56% промислового виробництва, 40% обсягів зовнішньої торгівлі, 70% централізованих запасів золота. Кінець 50 - початок 60-х років відзначався для США значним погіршенням валютних позицій та сальдо платіжного балансу.

Починаючи з 1958 р. пасивне сальдо платіжного балансу США щорічно перевищувало З млрд.дол. Покривалось пасивне сальдо як короткостроковою доларовою заборгованістю інших країн, що створювали власні резерви доларів - міжнародних засобів платежу, так і золотим запасом США В результаті золотий запас країни зменшився з 24.6 млрд.дол. в 1949 р. до 11.0 млрд.дол. в 1971 р. Коли золотий запас наблизився до 25% забезпечення емісії, обов'язкове золоте покриття долара було скасовано. В США був встановлений мінімальний рівень золотого запасу як військове - стратегічного резерву (близько 10 млрд. дол.). Негативний стан платіжного балансу та посилення темпів інфляції в США викликали "втечу" від долара. В зв'язку з неможливістю обміняти всі долари на золото, уряд США припинив розмін в серпні 1971 р.

Для того, щоб покращати стан платіжного балансу, в першу чергу - торговельного балансу, в грудні 1971р. та в лютому 1973 р. були проведені девальвації долара на 7.9% та на 10% відповідно. Офіційна ціна на золото зросла в лютому 1973 р. до 42.22 дол. за 1 тройську унцію.

Щоб витіснити золото з обігу і відновити довіру до долара, в 1975 р. уряд США дозволив своїм громадянам купувати золоті злитки та монети. В 70-х роках відбулись золоті аукціони для того, щоб знизити ринкову ціну золота і прискорити процес його демонетизації. Ямайська угода (1976-1978 рр.) мала на меті виключити золото з світовою валютної системи, ввівши для країн - членів МВФ стандарт СДР і заборонивши використовувати золото як основу парітету валют. Проте значне вільне коливання курсу долара, яке почалось після цього, призвело до різкого зростання ціни на золото. Золото до цього часу використовується в якості резервного актива і засобу забезпечення міжнародних кредитів.

Довгий строк безперервного зниження курсу долара негативно вплинув на його роль головної світової резервної валюти. Його доля в інвалютних резервах інших країн зменшилась з 84.7% в 1973р. до 65% в 1985р. Проте на початку 80-х років керівництво ФРС активно проводило антиінфляційну політику і курс долара по відношенню до валютної корзини країн ЄЕС почав зростати. Курс досяг макснмума в 1985 р. і мав негативні наслідки для стану торговельного балансу США - зменшення експорту американських товарів і стимулювання імпорту більш дешевих зарубіжних товарів. З вересня 1985 р. для виправлення такого становища уряд США почав постійні контакти з урядами інших економічнорозвинутих країн з метою координації валютної політики і спільних дії на валютних ринках. Так, у вересні 1989 р. підписана угода країн "великої сімки" про узгоджену інтервенційну продаж доларів, у квітні1990 р. - про узгоджену політику отримання падіння йєни. У вересні 1992 р. велика криза європейських валют змусила активізувати політику оптимізації курсу долара (Табл.1).

Таблиця 1.

Динамика курсу долара США

Роки Валюти	1989	1990	1991	1992	1993	1994	1995
СДРДОЛ.США	0.760	0.702	0.699	0.727	0.685	0.672	0.715
СДР/Фунт ст.(ринковий)	1.221	1.355	1.307	1.099	1.078	1.070	1.042
Дол.США/Фунт ст. (ринковий)	1.639	1.784	1.769	1.765	1.502	1.531	1.578
Ієна/СДР (ринковий)	188.5	191.2	179.0	171.5	153.6	145.6	152.8
Ієна/дол.США (ринковий)	137.9	144.7	134.7	126.6	111.2	102.2	94.06
Нім.марка/СДР (ринковий)	2.231	2.125	2.168	2.219	2.371	2.261	2.130
Нім.марка/Дол.США (ринковий)	1.880	1.615	1.659	1.561	1.653	1.622	1.433

В США емісію грошей здійснює казначейство, ФРС та комерційні банки. Казначейство випускає в обіг дрібні купюри в 1, 5, 10 доларів, срібні долари та розмінну монету в 1, 5, 10, 25 та 50 центів. 1 долар США = 100 центам.

Банкноти ФРС 20, 50, 100 доларів - головний засіб готівкового грошового обігу США. Комерційні банки залучають депозити на транзакційні вклади і створюють гроші для безготівкового обігу (Табл.» При цьому 90% всіх платежів США відбувається шляхом безготівкових розрахунків.

Таблиця 2.

Показники грошової маси США ( млрд. Дол.США)

Роки	1989	1990	1991	1992	1993	1994	1995
МІ	811.5	843.7	916.0	1046	1153.7	1174	1150
в тому числі:
Готівка	228.9	254.8	277.0	298.5	327.5	363.5	382.1
Трансакційні вклади	562.3	584.0	621.6	714.3	788.4	756.7	711.1
М2	3245.	3357.	3472.	3533.	3606.1	3529.	3677.
МЗ	4066.	4126.	4189.	4201.	4266.1	4340.	4591.
L	4906.	4986.	5014.	5099.	5189.1	5332.	5709.

Важливою основою безготівкових розрахунків у США є трансакційні вклади, які досить легко можуть бути використані як гроші. Кошти на цих рахунках належать в основному великим корпораціям та просто багатим особам. 53% загальної суми таких депозитів належить нефінансовим корпораціям, 8,4% - кредитно-фінансовим інститутам, 32,6 % - фізичним особам та біля 6% - іноземним власникам.

Головним інструментом безготівкого обігу США є чек. Чековий обіг тут отримав найбільшого розвитку порівняно з іншими країнами. Іншою формою безготівкових розрахунків є використання пластикових карток, які дають змогу здійснювати розрахунки за товари та послуги без використання готівки та чеків та одночасно є інструментом короткострокового споживчого кредиту.

Останнім часом у США активно використовується така форма безготівкових розрахунків як система попередньо повідомлених платежів (preathorized payments). За цією системою банк автоматично зараховує на поточний рахунок клієнта або ,навпаки, списує з його рахунку кошти згідно укладених угод. Це стосується комунальних платежів, страхових внесків та інш. Серед надходжень – заробітня платня, пенсії, рентні платежі та інш.

1.2. Грошова система Франції

Ôðàíê áóëî ââåäåíî â îá³ã çàì³ñòü ë³âðó ó ÷àñè Âåëèêî¿ ôðàíöóçñüêî ї буржуазної революціїї 6 травня 1789 р. Та офіційною одиницею він став з 1803 р.
У Х1Х ст. у Франції панував біметалізм. Згідно закону 1803 р. золото та срібло підлягало вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу. З 1 кг золота карбували 3100 франків, а з 1 кг срібла – 200 франків., тобто законне співвідношення між сріблом та золотом становило 1:15,5. Фактичне співвідношення цих металів на ринку відхилялося то в один, то в інший бік, внаслідок чого в грошому обігу в один час переважало золото, а в інший – срібло.

В 1865 р. Франція очолила Латинський монетний союз, валютне угрупування, до якого увійшли країни, що намагалися зберегти біметалізм за допомогю міжнародної угоди. У 1873 р. Франція відмінила вільне карбування срібла, воно зберігалося лише за золотом. Це означало перехід від біметалізму до золотого монометалізму, однак за раніше накарбованними п’ятифранковими срібними монетами зберігалася необмежена платіжна сила.

У перші ж дні першої світової війни золотий монометалізм потерпів крах. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції розміну банкнот на золото. З фактичною відміною золотого стандарту у країні почалася інфляція, бо емісія нерозмінних на золото банкнот використовувалася для фінансування військових витрат держави.

За роки війни кількість банкнот в обігу збільшилась майже в 6 разів, а індекс оптових цін зріс в 3,4 рази. Інфляція тривала у Франції довше, ніж в інших промислово розвинутих країнах. Це пояснюється тим, що перемога у війні дісталася Франції ціною величезних витрат. Фінансування розбудови зруйнованої економіки, субсідії монополіям під видом відшкодування збитків призвели до великого бюджетного дефіциту, а для його покриття використовувалася емісія нерозмінних банкнот.

Зростання дефіциту державного бюджету супроводжувалося зростанням внутрішнього та зовнішнього боргу країни. Невідповідність грошової маси потребам товарного обігу посилювалася скороченням виробництва, рівень якого за роки війни знизився до 58%. Надмірне зростання грошової маси викликало знецінення франку та підвищення оптових та роздрібних цін.

Інфляція у Франції продовжувалася до 1926 року, коли купівельна сила франку порівняно із довоєнним рівнем зменшилася у 9,5 разів. Після збалансування державного бюджету за допомогою збільшення податків та проведення дефляційної політики грошова маса дещо знизилася, а в 1928 р. було проведено грошову реформу, внаслідок якої країна повернулася до золотого стандарту методом прихованї девальвації. Золотий вміст франку було знижено у 5 разів (з 0,290323 г до 0, 05895 г щирого золота.. Це означало конфіскацію 45 всіх грошових збережень.

Франція, так саме як і Великобританія, внаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі.(До цього з 1926 р. була золотодевізна система). Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 р.

Франція довше за інші країни зберігла золотий монометалізм. Це було пов’язано із тим , що світова економічна криза 1929-1933 років охопила Францію пізніше ніж інші країни. У цей період Франція посиленно обмінювала фунти стерлінгів та долари на золото. Золоті резерви Банку Франції збільшилися у період 1929-1932 рр. з 29 млрд. до 83 млрд. фр. Емісійна система в цей час базувалася на 35 відсотковому забезпеченні емісії золотом.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення «золотого блоку» (1933-1936 рр.) у цілях збереження золотого стандарту (Бельгія, Голандія, Швейцарія та Італія).

Франції , на відміну від інших країн, вдалося підчас світової економічної кризи зберегти золотозливковий стандарт, що пов’язано із тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку внаслідок того, що Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, із поновленням золотого стандарту французська буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

Економічна криза, хоча із деяким запізненням, все ж охопила і Францію. Погіршення економічного та фінансового стану викликало відлив золота з країни. Фінансова олігархія свідомо вивозила капітали за кордон, щоб підірвати довіру до уряду Народного фронту.

Курс валюти з золотим стандартом завжди є завищеним, а експортні можливості такої країни знижуються, проте французський фінансовий капітал як міжнародний лихвар був зацікавлений у золотій валюті.Крім того, уряд побоювався незадоволення з боку середньої та малої буржуазії в разі відміни золотого стандарту та нового знецінення франку.

В середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився у період 1933-1935 рр. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд.фр. в 1932 р. до 16,9 млрд.фр. в 1936 р., за той же час золотий запас Банка Франції знизився з 83 до 50 млрд.фр. В жовтні 1936 р. уряд на чолі із правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено Стабілізаційний фонд.

Внаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 рр. франк втратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено при проведенні грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франку. В цілому ж внаслідок ряду девальвацій у міжвоєнний період франк втратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні першої світової війни, тобто Франція вступила у другу світову війну із сильно знеціненою валютою.

До другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що країна у числі інших була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованність Німеччині за клірингом, позика Італії та інш.) становила біля 1 трлн. франків. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки носив хронічний характер, що було обумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов»язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням «політики зростання».

Тимчасовий уряд Шарля де Голя провів грошову реформу у 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. у Франції розвивалася інфляція. За період 1945-1958 рр. у Франції було проведено 7 прихованих девальвацій. За цей період курс франку знизився з 1 дол. США =37,5 фр. до 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, сильної інфляції. За період 1913-1958 рр. масштаб цін зменшився у 161 раз, з 0,3 г до 0,0018 г золота.

Відносна валютна стабілізація настала у Франції у 1959-67 рр. Її об єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

Щоб збільшити масштаб цін уряд Франції у 1960 р. провів деномінацію, тобто укрупнення масштабу цін у 100 разів. Новий франк дорівнював 100 старим, він мав золотий вміст 0,18 г золота, а курс долара в нових франкав складав 4,937 фр. Із заміною масштабу цін було перераховано заробітню платню, ціни та інш.

Девальвація 1958 р. стимулювала експорт французських товарів на світовий ринок. У період 1959-1967 рр. платіжний баланс країни зводився із активним сальдо, золотовалютні резерви збільшились у 6 разів, зовнішній державний борг зменшився у 8 разів. Уповільнився темп зростання цін. Внаслідок цього валютні позиції Франції укріпилися.

Спираючись на великі золотовалютні резерви, уряд Франції у 1967 р. повністю відмінив валютні обмеження за поточними операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але у 60-70 рр. стан французської економіки дещо погіршився.

Криза охопила Францію у 1969 р. та була здійснена чергова девальвація франку. Уряд проголосив про зниження його золотого вмісту з 0,18 до 0,16 г золота, тобто на 11.5%, а курс франка по відношенню до долара впав з 4,937 фр. до 5,554 фр. за 1 дол. Економічній кризі передувала гостра соціальна криза (травень 1968 р.), події весни 1969 – уход уряду де Голя у відставку.

У вересні 1969 р. уряд Франції оприлюднив «план оздоровлення», який включав скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту та зростання експорту. Було прийнято міри кредитної рестрикції (облікова ставка Банку Франції була підвищена з 6 до 8%, обмежено банковський та споживчий кредит), підвищені податки.

Однак девальвація франку в 1969 р. та подальші міроприємства не ліквідували причин інфляції. Три світових економічних спада у 70 і роки, а також енергетична криза погіршили становище Франції. Посилилася інфляція, за темпами якої Франція часто випереджає інші країни. Так, якщо за 1961-70 рр. індекс споживчих цін зріс на 50%, то за 1971-80 рр. – на 151,6%

У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених крапок коливань +- 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція – член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 року вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту – євро- у безготівковий оборот.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її у зрівняння із стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу – Валютного комітету зони франку. З початку її існування до зони входили колонії та залежні теріторії. З розпадом колоніальної системи зона франку втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франку – незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франку.

1.3. Грошова система Німеччини

До 70-х рр. Х1Х ст. на теріторії сучасної Німеччини знаходилася 21 держава, які користувалися різними грошовими системами. Вони базувалися , як правило, на срібному монометалізмі, лише в Бременській системі основою виступав золотий талер. В обізі також знаходилися банкноти та паперові гроші.

У 1871 -1873р. під керівництвом Отто Бісмарка було здійснено політичне поєднання німецьких земель та створено єдину німецьку державу, а на її основі – шляхом проведення грошової реформи 1875 р. – єдину грошову систему. Було заборонено карбування срібних монет. На всій теріторії вводилася єдина валюта - рейхсмарка із золотим вмістом 0,358423 г щирого золота. В обіг було впроваджено золоті монети у 5,10 та 20 марок. Це означало перехід до золотого монометалізму, чому в значній мірі сприяла контрібуція в 5 млрд. франків, що була отримана від Франції внаслідок її поразки у франко-пруській війні 1870-1871 рр. В обігу поряд із монетами також були кредитні гроші – банкноти у 100 та більше марок. По закону їх емісія не повинна була перевищувати більш ніж у 3 рази їх золоте забезпечення.

З початком першої світової війни розмін банкнот Рейхсбанку на золото було припинено. Грошова система Німеччини в цей активно використовувалась як джерело фінансування війни. Під час та особливо після війни у великих обсягах здійснювалась грошова емісія, що викликало гіперінфляцію у країні.Німеччина опинилася на межі економічної катастрофи. Напередодні 1923 р. промислове виробництво в країні скоротилося до 40% рівня 1913 р. Зростання інфляції було пов‘язане із проблемою репарацій. На вимогу країн Атланти сплатити репарації (132 млрд. марок) золотом або іноземною валютою Німеччина відповіла свідомим посиленням інфляції. Внаслідок чого вона мала найбільшу інфляцію зв період після першої світової війни.У 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу складав 496 квінтіліонів марок, грошова одиниця знецінилась в 1,6 трлн. раз порівняно із довоєнним рівнем.Швидкість знецінення грошей була такою, що відбувалося бігство від них до товарів. Гроші “жгли руки”. Гіперінфляція викликала “грошовий голод”, бо темп зростання цін випереджав темп зростання емісії грошей. Казначейство не встигало друкувати гроші та проставляло червоний штемпель на старих банкнотах, підвищуючи їх номінал.

За таких умов США та Великобританія надали позики за “планом Дауеса”, що був затверджений Лондонською Конференцією країн-переможниць в 1924 р. Німеччина отримала репараційну позику на суму 200 млн.дол., з яких 110 млн. було розміщено в США. “План Дауеса” призвів до різкого збільшення іноземних позик Німеччині. “Золотий дощ” американських доларів сприяв відродженню Німеччини.

У 1924 р. У Німеччині проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась у співвідношенні 1:1 трлн. старих. Наслідком реформи стався перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було відмінено у 1931 р. внаслідок світової економічної кризи та була встановлена система нерозмінних на золото кредитних грошей.

Внаслідок великих державних витрат у роки другої світової війни почалася інфляція, бо значним чином за допомогою грошової системи здійснювалося її фінансування. Ще законом 1939 р. Рейхсбанку дозволялось здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів. Під час війни кількість грошей в обізі зросла майже в 7 разів, крім того на окупованих теріторіях було випущено так звані “окупаційні марки” в обсязі 84 млрд. марок, які виступали законним платіжним засобом на окупаційних теріторіях. Стан, в якому після війни знаходилася країна, був критичним. Над країною зависла реальна загроза голоду та епідемій. Теріторія країни являла собою 400 млн. кубічних метрів руїн. До злиднів місцевих жителів приєдналися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців із східних територій – переважно жінок та дітей, все майно яких вміщалось в рюкзаку чи на ручному возику. Близько 12 млн. солдат та офіцерів вермахту, а також цивільних осіб опинилися у полоні,

На думку військової адміністрації з катастрофічного стану країну можна було вивести лише одним шляхом: керування економікою повинна взяти в свої руки сильна держава. В перші повоєнні роки в німецькій економіці панувала система розподілу, успадкована від військової адміністрації третього рейху .Найважливіші харчові продукти можна було отримати лише по продовольчих картках.Поряд з цим існував широко розгалуджений чорний ринок, на якому, наприклад , за американські сигарети можна було придбати що завгодно. Рейхсмарка вкінець знецінилась, німці перейшли до натурального обміну.

В 1947 році, коли протистояння двох таборів призвело до загострення “холодної війни”, тодішній міністр іноземних справ США Джордж К.Маршалл так оцінював ситуацію:”Якщо Сполучені Штати не допоможуть Європі, то дуже легко може статися, що дуже потерпілі від війни країни попадуть в обійми комунізму”.Ця точка зору стала рятівною для переживавшої занепад німецької економіки. З метою перетворення Старого Світу в потенційного торгового партнера з ініціативи Д.К.Маршалла була розроблена програма доларової допомоги при відбудові Європи, в яку була включена і Західна Німеччина. Цілком зрозуміло, що програма передбачала допомогу перш за все тим країнам, економічні структури яких відповідали американським уявам, тобто були в своїй основі структурами капіталістичноми. І, таким чином, усі плани по централізації та перетворенню Німеччини в аграрну країну були назавжди відкинуті. В той же час американська та британська військова адміністрація вирішили поєднати окуповані ними регіони Німеччини в одну економічну зону, передавши управління економічними процесами “економічній раді”. Одним з директорів ради став Людвиг Ерхард, символ німецького “економічного чуда”

п”ятидесятих років.

В 1948 р. саме під його керівництвом було проведено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину на дві частини. Ця реформа була частиною загальної господарської реформи.

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю – німецьку марку (Дойч Марк). Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадани одержали можливість обміняти 40 рейхсмарок по курсу 1:1 на нові гроші . Пізніше було обмінено ще 20 марок.Пенсії, заробітня та квартирна плата повинні були виплачуватись у нових марках. Готівку та 12 приватних збережень обмінювали як 1:10., другу половину було “заморожено”, а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополіі не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Таким чином, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6.5 нових марок до 100 старих.У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що знаходилась на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архитектор цих реформ Л.Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси,впорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відполвідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л.Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік – не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та зарабітньої плати. І всупереч цьому все зробив, аби відновити зацікавленість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо.

Реформа дала швидкі позитивні результати.Якщо на початку 1948 року промислове виробництво в західних зонах складало лише 53% від рівня 1936 року, то вже в другій половині того ж року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949 року досягла 100%. В листопаді 1950 року обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком.Після реформи знову з”явилась зацікавленість в праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу.Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верства населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення. Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до “добробуту для всіх”, дана Л.Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда в зв”язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л.Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН)в країні у відповідності з вимогами Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара складав 3,33 марки за долар США. Але вже в вересні того ж року в період масової девальвацїї валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. В 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г щирого золота.

У 50- ті та у першій половині 60-х рр. марка ФРН була найбільш стабільною валютою, платіжний баланс зводився із активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн заповсюдила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 рр.)

Західнонімецька марка займала лідуючі позиціі в Європейській валютній “змії”(1971 р.), на базі якої в 1979 році була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.З 1 січня 1999 р. Німеччина увійшла до числа 11 країн європейського союзу, що запровадили до безготівкового обігу спільну європейську валюту “євро”.Передбачається, що з 1 липня 2002 року німецька марка повністю припинить своє існування, поступившися “євро”.

1.4. Грошова система Японії

В Японії національною грошовою одиницею є єна. Вона була введена в 1870 році. (Одна єна дорівнює 100 сенів). В цей період у Японії існував біметалізм, карбувались золоті монети вартістю в 20 (33,33 г); 10, 5, 2 і 1 (1,66 г). Єна 900-ої проби та срібні монети номіналом в одну єну (26,95 г) 900-ої проби; 50, 10, 5 сенів.

В 1897 році було встановлено золотий монометалізм, єна містила 0,8333 г чистого золота. В цeй час карбувались нові золоті монети в 20 (16,16 г); 10 і 5 єн (срібні залишились без змін) і мідні по 2, 1 та Ѕ сена, а також один рин. З 1889 року карбувались монети по 5 сенів з никелю, з 1898 року – 1 сен з бронзи, а з 1920 року – 10 сенів з нікелю.

У період і після першої світової війни грошова маса в обігу Японії збільшилась (в 1914-1920 рр. в 3 рази), що супроводжувалось розвитком інфляції і знеціненням єни на 64%.

Після тимчасової стабілізації інфляція поновилась у зв’язку зі світовою економічною кризою 1929-1933 рр. і агресією Японії (захоплення Манчжурії, агресивні акції у Китаї, підготовка до другої світової війни). В 1931 року відбувається фактичний відхід Японії від золотого стандарту, а у 1933 вона оголошує про це офіційно.

З 1931 року по 1937 р. грошова маса в обігу збільшилась у 1,6 рази, а оптові ціни – на 68%. В країні встановився паперовий грошообіг. У 1937 р. золотий вміст єни складав 0,290 г, а у 1939 р. – біля 0,20 г.

З початку японської агресії у Китаї в 1937р. і до кінця другої світової війни інфляція в Японії посилюється. Зростають військові асигнування і бюджетний дефіцит. Емісія банкнот використовується для їх фінансування. Спостерігається дефіцит продовольства і предметів першої необхідності. Це стимулює ріст цін. Останній також обумовлюється підвищенням непрямих податків і політикою державного монополістичного ціноутворення.

Офіційний індекс оптових цін у 1944 році був вищим, ніж у 1934-1936 рр., в 2,3 рази, а фактично індекс цін був вищим; в 1942-1945 рр. офіційні ціни на товари сільського господарства збільшились на 94%, на “чорному” ринку – в 30 разів, ціни на побутові товари – відповідно на 70% і в 40 раз.

В результаті – реальна заробітна плата японських робітників в 1945 році складала лише 41,2% рівня 1934-1936 рр. Структура грошообігу характеризувалась переважанням готівки (56%).

У післявоєнний період відбуваються зміни в грошовій системі і структурі грошообігу.В перші роки після війни вона почала покращуватись. Це пояснюється відновленням господарства, ростом торгівельного і платіжного обороту. В 1952-1965 рр. питома вага депозитних грошей в грошовій масі складає 78%. Далі спостерігається деяке її зниження (Табл.3).

Таблиця 3.

Структура грошової маси в обігу в Японії у

1960-1986 рр. (млрд.єн, %)

Грошова маса	1960 р.		1970 р.		1980 р.		1986 р.
сума	%	сума	%	сума	%	сума	%
Грошова маса в обігу, всього:	4146	100	21359	100	62572	100	87319	100
в т.ч. банкноти і монети	1106	27	5098	24	17475	28	21597	25
Поточні рахунки	3040	73	16261	76	45097	72	65722	75

У післявоєнний період Банк Японії проводив політику перекредитування. Банк Японії на пільгових умовах кредитував монополістичні банки, а ті у свою чергу кредитували інші комерційні корпорації у розмірах, що перевищували суму їх депозитів.

Така політика звузила можливості маневрування за допомогою грошово-кредитної емісії. У такому ж напрямку здійснювалась політика розміщення державних цінних паперів у Банку Японії до здійснення фінансово-адміністративної реформи.

Розглянуті обмеження компенсувались у різні періоди не однаково. Так, у період високих темпів розвитку економіки компенсація здійснювалась в основному за допомогою адміністративних форм регулювання, а надалі – за допомогою методів регулювання вартості. З кінця 70-х років скоротились випуски державних цінних паперів для фінансування бюджетного дефіциту.

Але грошово-кредитна політика Банку Японії не могла стримати інфляційні процеси в країні. У 1945-51 рр. інфляція у Японії була особливо високою: маса грошей в обігу зросла в 15 разів, оптові ціни – в 343 рази. В цей період спостерігається товарний голод, попит на товари перевищував пропозицію і стимулював ріст цін. Купівельна спроможність єни скоротилась на 99%.

В 1952 році відновлення економіки Японії було завершене. Саме з цього періоду уповільнюється інфляція. В 50-ті роки середньорічний темп росту цін складав 0,65%, в першій половині 60-их років – 1,8%, в другій – 2,1%, але довоєнна купівельна спроможність єни не була відновлена.

В 70-ті роки інфляція посилюється. Це відбувається тому, що з 1965 року знову стали використовувати державні позики для фінансування видатків центрального бюджету. Державні позики розміщувались переважно у Банку Японії. В 1981 р. для цього було використано 98% банкнотної емісії проти 22% в 1973 р. Крім того, внутрішні ціни на товари підвищувались у зв’язку з політикою монополій і ростом цін на імпортне паливо, сировину і продовольство.

У 70-ті роки ціни на імпортне продовольство зросли вдвічі, на мінеральне паливо – в 4,7 рази, в тому числі на нафту-сирець – в 10,5 рази. Відбувається підвищення непрямих податків та транспортних тарифів, що теж стимулює зростання цін. Зростанню грошової емісії сприяв і величезний приплив у країну іноземної валюти з активним сальдо платіжного балансу.

Усе це мало вплив на темпи інфляції. Вона перетворюється на “галопуючу”, що находить відбиток у наступних показниках: в 60-ті роки індекс оптових цін зріс на 13,6%, а споживчих – на 76,4%. За період 1973-1980 рр. вказані індекси зросли відповідно на 102 і 139%.

Інфляція справила негативний вплив на умови виробництва, стан робітничого класу. Влада скеровувала всі зусилля на контроль за грошовою масою і на стабілізацію грошообігу. Внаслідок цього останній було нормалізовано. Про це свідчать слідуючі дані: в 1981-1986 рр. середньорічний приріст цін склав 0,2%, включаючи: зниження оптових цін на 2,2% і ріст роздрібних цін на 1,6%.

Усе це відбулося внаслідок структурної перебудови економіки в умовах НТР, зростання продуктивності праці, зниження затрат на виробництво і заходів стимулювання зовнішньоекономічної експансії. Сюди ж можна віднести зниження цін на нафту і основні види сировини, що завозяться в країну через відсутність власної нафти і сировини.

В 1981-1986 рр. ціни на імпортні товари впали на 43%, а на нафту – на 52%. Значну роль у досягненні нормалізації відіграли: фінансово-адміністративна реформа, котра супроподжувалась зменшенням емісії державних позик, як засобу бюджетного фінансування, а також скорочення розмірів “перекредитування” (з 30% активів Банку Японії в 1970 р. до 19% в 1986 р.).

У той же час роздрібні ціни і споживчі ціни зросли через збільшення цін на продовольство і різні послуги, непрямих податків, зростання чистих витрат . Обсяг виробництва в Японії у 1996 р. в поточних цінах оцінювався в 4,6 трл. доларів, тобто Японія за цим показником займала друге місце у світі після США (ВВП США оцінювався в 7,6 трл. доларів).

Серед розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігались в Японії (в 1996 р. – споживчі ціни зросли лише на 0,1%). Відмічена тенденція до інфляційних процесів і на ціни кредиту. При усіх коливаннях по роках і різницях по регіонах, процентні ставки у переважній більшості країн у 90-ті роки в цілому були нижчими, ніж у попередньому десятиріччі. При цьому ціна кредиту в країнах із стабільною економікою і малими темпами інфляції залишалась, як і у попередні роки, на більш низькому рівні, ніж у менш розвинених регіонах і у країнах з високою інфляцією. Найнижчі ставки за позичками та депозитами спостерігались в Японії, це видно на таблиці 4.

Òàáëèöÿ 4.

Показники ціни кредиту (% річних)

Країни	Процент за позичками (середньорічний)			Процент по депозитам (середньорічний)
1990 р.	1995 р.	1996 р.	1990 р.	1995 р.	1996 р.
Японія	6,95	3,4	2,66	3,56	0,9	0,3
Німеччина	11,59	10,94	10,02	7,07	3,85	2,83
США	10,01	8,83	8,27	8,16	5,92	5,39
Греція	27,62	23,05	20,96	19,52	15,75	13,51
Ліван	39,94	24,69	25,21	16,86	16,3	15,54
Китай	9,36	12,06	10,08	8,64	10,98	7,47
Південна Корея	10	9	8,82	10	8,33	7,5
Уругвай	174,45	99,1	91,52	97,83	38,24	28,13

На етапі (1998-1999 р.) японський ринок переживає період спаду.Лібералізація фінансових ринків призвела до підвищення мобільності японського капіталу. Капітал Японії блукає по всьому світу в пошуках придатного об’єкта інвестування, важко піддаючись контролю державних інструментів.

З реформуванням кредитно-фінансової системи виникло питання про посилення Японії як світового інвестора. Основний шлях приросту економіки за рахунок експортних операцій з кредитно-інвестиційного фінансування в світовому масштабі. Серйозною основою для вирішення цієї задачі повинно стати збільшення обсягів і спрямування фінансових потоків на ринки, що розвиваються. З цією метою створено ринки “самурайських” облігацій і Євроєнових облігацій. В 1995 році чисті інвестиції японських інвесторів в цінні папери іноземних держав склали 93 млрд. доларів США і продовжують рости.

На сучасному етапі єна використовується як міжнародний резерв і платіжний засіб переважно в азіатському регіоні.

В порівнянні з 1995 р. єна девальвувалась. Так, якщо в 1995 р. за 1 долар давали 102,8 єн, то в 1996 р. – 116,0 єн, в 1997 р. – 120,0 єн, а у 1999 р. – 120,7 єн (на 26,07).

Таким чином, не дивлячись на відносно сильні позиції єни, в порівнянні з багатьма валютами, в останній час відбувається її девальвація, а роль єни в міжнародній валютній системі залишається досить скромною. Ділові кола і уряд Японії не бажають висувати єну на роль міжнародної резервної і розрахункової валюти, так як валюта в цій ролі знаходиться під негативним впливом зовнішніх факторів. В умовах стійкості резервної валюти і особливо в умовах тенденції росту її курсу невідворотній посилений приплив у країну капіталів.

На початку 1897 р. золотий вміст єни дорівнював 0,8333 г чистого золота, а вже у жовтні 1897 р. він склав 0,705 г чистого золота. В серпні 1937 р. золотий зміст єни знизився до 0,29 г. В 1933-1939 рр. Японія входила до Стерлінгового блоку. При цьому 1 єна = 14 англійських пенсів, або 17,14 єни – 1 фунту стерлінгів. В жовтні 1939 р. встановлено курс 4,2676 єни за 1 долар США, виходячи з якого золотий зміст єни склав 0,20813 г чистого золота. У період Другої Світової війни і після неї знецінення єни йшло особливо швидко. В серпні 1943 р. окупаційною владою США було встановлено курс 15 єн, 12 березня 1947 р. – 50 єн, 5 липня 1948 р. – 250 єн за 1 долар. В розрахунках з торгівельних операцій використовувались різні курси (до 900 єн за 1 долар). З 25 квітня 1949 р. введено новий паритетний курс 360 єн – 1 долар США, відповідно до якого МВФ зафіксував 11 травня 1953 року золотий зміст єни 0,0024685 г, що зберігся до 1971 року.

Спочатку єдиний курс єни до долара було штучно завищено, потім співвідношення цих валют більш-менш відповідало реальному, а у 60-ті роки спостерігалось зниження курсу єни, так як долар знецінювався швидше.

У зв’язку з кризою долара, уряд Японії запровадив у серпні 1971 року плаваючий курс єни. В кінці 1971 року єну вперше було ревальовано, в лютому 1973 р. проведено другу ревальвацію. В умовах кризи світової валютної системи курс валюти коливається.

З початку 70-х років намітилась тенденція підвищення курсу єни до долара. Цьому сприяла структурна перебудова економіки Японії на сучасній технологічній основі, зростання конкурентоспроможності японських експортних товарів, помітне збільшення купівельної спроможності єни в умовах відносної стабілізації грошообігу і цін. Ріст курсу єни був пов’язаний з політикою Вашингтону, спрямованою на підтримку штучно зниженого курсу долара. Пояснимо це тим, що адміністрація США прагнула таким чином розширити американський експорт, перешкодити японському імпорту і на цій основі спробувати скоротити дефіцит зовнішньої торгівлі з Японією, і в цілому платіжного балансу США.

Валютне становище Японії в 50-ті - першій половині 60-тих було нестійким, не дивлячись на ріст товарного експорту і приплив іноземного капіталу.

Періодично країна переживала гострі кризи платіжного балансу. В другій половині 60-тих років відбувся злом: посилення економічного потенціалу Японії, що супроводжувалось модернізацією виробництва і підвищенням конкурентоздатності її товарів та потягло за собою високі темпи зростання експорту. У другій половині 60-тих – початку 70-тих рр. в умовах кризи Бреттон-вудської валютної системи і падіння курсу долара різко збільшився приплив іноземних капіталів, в тому числі короткострокових, спекулятивних. Платіжний баланс почав зводитись до активного сальдо. В цей період відбувається зростання золото-валютних резервів.

Надалі, в умовах структурних криз, перед усім енергетичної, вартість японського імпорту значно зросла.

Це відбулось у зв’язку з подорожчанням енергоносіїв і сировини, що завозились. У результаті – конкурентоздатність японських товарів впала, посилився відплив японських капіталів за кордон. Як наслідок в 1973-1975 рр. платіжний баланс був дефіцитним, а золото-валютні резерви продовжували скорочуватися. В послідуючі роки конкурентоспроможність японських товарів помітно підвищується. Це відбувається не тільки за рахунок НТП. Тут також здійснюється товарний демпінг. Прибутки від зовнішньої торгівлі починають перекривати від’ємне сальдо інших статей платіжного балансу. В результаті золото-валютні резерви досягли в 1980 р. 25,7 млрд. доларів, а у 1986 р. – 43,3 млрд. доларів.

Однак експансія Японії зіштовхується з протидіями з боку США і країн Західної Європи. В умовах накопичення великих валютних резервів і ризику їх знецінення, Японія використовує їх з метою зовнішньоекономічної експансії. Вона перетворюється на найбільшого кредитора у капіталістичному світі. Золото-валютні резерви в Японії постійно зростають. Наприкінці 2000 року Японія встановила новий світовий рекорд за обсягом золотовалютних резервів, які дорівнюють 354,6 млрд.дол.

Таблиця 5

Динаміка валютних резервів Японії у 1990-2000 р.р.

(на кінець року), млрд.дол.

Золото-валютні резерви	1990	1996	1997	2000
Валюта і золото	87,8	225,6	229,2	354,6
В т.ч., іноземна валюта	78,5	220,6	221,1	…

Ситуація 90-их років свідчить про продовження падіння функції золота як грошового металу і міжнародного ліквідного засобу. Японія, як і більшість країн, поповнюючи резерви цього ресурсу, робить це за рахунок конвертованих валют і інших паперово-грошових активів.

Оскільки Японія вийшла на друге місце після США за рівнем економічного розвитку, помітилась тенденція перетворення єни в одну з резервних валют, що видно з таблиці 6.

Таблиця 6.

Питома вага валют провідних країн в загальній сумі валютних резервів

Роки	1985 р.	1990 р.	1996 р.
сума	Питома вага
Загальна сума резервів	382,1	844,5	1488	100
Вільно використовувані валюти	292,2	628,3	1166	78,4
Долар	202,8	388,2	822,8	55,3
Німецька марка	50	134,4	190,1	12,8
Єна	26,5	63,4	83,9	5,6
Фунт стерлінгів	9,9	24,6	47,5	3,2
Французський франк	3	17,8	21,7	1,5
ЕКЮ	41,8	74,1	82,9	5,6
Інші валюти	48,1	142	239,1	16,1

Важливою перевагою національної валюти, використовуваної у якості міжнародного резервного і платіжного засобу є те, що вона виключає можливість валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських зовнішньоекономічних угод означає перекладання їх на іноземних контрагентів, які також для запобігання валютних ризиків зацікавлені проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко використовуваній валюті третьої країни, такої як долар. Цю зацікавленість японські ділові кола використовують як важливий інструмент у конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні ризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам з міжнародних угод у національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в американських доларах.

Питання для самоконтролю

1.Які основні особливості розвитку грошової системи Великобританії?

2.Які грошові реформи було проведено у Великобританії?

3.Чим характеризується сучасна система грошового обігу Великобританії?

4.Які гроші знаходилися в обігу до кінця 18 ст. на теріторії США?

5.Які особливості грошового обігу США в роки першої світової війни?

6.Назвіть причини краху золотомонетного стандарту в США в 1934 р.

7.Які особливості грошового обігу в США в роки другої світової війни?

8.Назвіть причини скасування розміну доларів на золото за офіційною ціною в 1971 році.

9.Коли відбувся перехід Франції до золотого стандарту?

10.Які особливості розвитку грошової системи Франції?

11.Які грошові реформи було проведено в Німеччині?

12.Яку роль грає німецька марка у європейському валютному та економічному союзі?

13.Які основні етапи розвитку грошової системи Японії?

ЧАСТИНА ІІ.

РОЗДІЛ 3.КРЕДИТНІ СИСТЕМИ: СУТЬ ТА СТРУКТУРА

1.2. Поняття кредитної та банківської систем

Кредитна система
–це сукупність кредитних відносин та інститутів , які реалізують ці відносини. Кредитна система вміщує банківську систему та небанківські фінансово-кредитні інститути.

Банківська система
–це сукупність різних видів банків та банківських інститутів в їх взаємозв язку, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний період.

Формування кредитної та банківської систем визначається характером існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік. Разом з цим існують деякі загальні принципи побудови
кредитних систем на сучасному етапі розвитку:

-розподіл функцій центрального та всіх інших банків;

-контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального;

-не прийняття центральним банком участі у конкуренції на на грошових ринках усередині держави.

До початку Х1Х сторіччя кількість банків та масштаби їх операцій були незначними. Всі ці операції виконувалися одними ж тими банками, що мали назву комерційні ( від лат.commerce – торгівля). Спеціалізації між ними не було.

Швидкий розвиток капіталізму після прмислового перевороту супроводжувався поширенням функцій та операцій комерційних банків, появою спеціальних кредитних установ. У багатьох країнах було створено центральні емісійні інститути, з явилися ощадні каси та ощадно-позичкові асоціації.

Інтенсивний розвиток акціонерних компаній з другої половини Х1Х ст. призвів до появи нових функцій та таких спеціальної кредитних установ, як інвестиційні банки та компанії. На початку ХХ ст. з являється цілий ряд нових спеціальних кредитних установ: зовнішньоторговельні банки, установи споживчого кредиту та інш.

Розвиток кредитної системи супроводжувався не лише спеціалізацією кредитних установ на здійсненні окремих функцій та операцій, але й універсалізацією комерційних банків, які нині практично виконують всі функції, за винятком емісії банкнот, яка здійснюється центральними банками . Тому комерційні банки є банками універсального типу.

У зв язку з тим, що протягом історичного розвитку відбувалася спеціалізація кредитних установ, сучасна кредитна система має декілька ланок.

За характером функцій, що виконуються, всі кредитні установи можуть бути розподілені на емісійні, які є центральними у кредитній системі, комерційні – банки універсального типу, спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які виконують окремі функції або обслуговують окремі галузі економіки.

За формою власності усі кредитно-фінансові установи можуть бути приватними або державними. Найбільш поширені приватні, які у свою чергу можуть бути індивідуальними (капітал установи належить одній особі), товариствами (партнерствами), акціонерними та кооперативними.Провідне місце серед них звичайно належить акціонерним кредитним установам.Державними кредитними установами є центральні банки, у багатьох країнах – ощадні каси, зовнішньоторговельні та деякі іпотечні банки та інш.

Державні кредитні установи виникають двома шляхами:при організації нових кредитних установ державою; або при націоналізації приватних банків (шляхом викупу в акціонерів їх акцій у порядку їх обміну на облігації державної позики.) Такі установи необхідні для вирішення загальнонаціональних задач, які з ряду причин не можуть виконувати приватні кредитні установи (неприбутковість вкладень, великий строк їх окупності та інш.).

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом з тим є ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують в ринковій економіці. Це, перш за все, двохрівнева побудова.

На першому рівні знаходиться один банк ( або декілька банків як у США), який виконує функції центрального ємісійного.Він несе відповідальність за підтримання сталості національніх грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи знаходяться всі інші банки: комерційні (універсальні) та спеціалізовані.Вони покликані обслуговувати економічних суб’єктів, виконуючи базові операції грошового ринку:мобілізацію коштів, надання їх в позички, здійснення розрахунків між економічними суб’ єктами.

Банківська система потребує постійного контролю з боку спеціальних органів, що пов язано із життєво важливим значенням для національної єкономіки стану та перспектив її діяльності.В кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів нагляду та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність всієї системи.

Важливою формою забезпечення стабільності банківської системи є надання гарантій вкладникам повернення їх депозитів. Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування банківських депозитів(детальніше – у розділі 4).

Діяльність небанківських кредитно-фінансових інститутів дає змогу заповнити окремі ніші на ринку банківських послуг, які з якихось причин залишилися незайнятими.Такі установи не мають статусу банку, бо не виконують комплексу базових операцій грошового ринку, їх діяльність , на відміну від банків, не змінює маси грошей в обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно як банківську.

1.3. Види кредитних установ

Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку різних видів кредитних установ (Додаток 1).

Основою будь-якої кредитної системи є банки. Перші банки виникли ще в Х11 ст. Термін “комерційний банк” виник на ранішних етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce). Їх основною клієнтурою були торговці. Звідси й назва “комерційний банк”. Банки надавали позики на транспортування,збереження та інші операціі, які були пов’язані із товарним обміном. З розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позики на поповнення оборотного капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітньої плати та інш. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладання в основний капітал, цінні папери та інш. Так термін “комерційний” у назві банку втратив свій первісний зміст.

Перші банки капіталістичного типу з явилися в Англії. За формою організації вони були індивідуальними.Згодом з явилися акціонерні банки.Перший акціонерний банк було створено у 1694 р. - Банк Англії, потім, у 1695 р. – Банк Шотландії. У 18 ст. З’являються акціонерні банки і в інших країнах. Початок швидкому зростанню банків було покладено промисловим переворотом, який призвів до бурного розвитку капіталістичного господарства (остання третина 18-початок 19 ст.) .Сьогодні комерційний банк може запропонувати клієнту більше 200 видів банківських продуктів та послуг. Така поширена диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів та залишатися прибутковими навіть в умовах несприятливої кон”юнктури.

Сучасні банки постійно розвиваються. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи менеджменту, поширюється сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних фінансових ринків.Оскільки інтереси суспільства не завжди співпадають з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників, розвиток кредитної системи призвів до необхідності регульованого підходу до організації кредитних відносин, що зумовило виникнення особливої ланки банківської системи –центрального емісійного банку.

До 19 ст. між банками не існувало розподілу функцій. Ті ж самі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої необхідності бо банкноти у грошовому обізі займали незначне місце. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу.Це об’єктивно потребувало заміни емісії багатьох комерційних банків емісією одного спеціального банку. Практичне ж здійснення створення такого банку залежало від багатьох причин, в тому числі суб’єктивного характеру. Так, спроба централізувати банкнотну емісію у США була зроблена ще наприкінці 18 ст., однак її успішному здійсненню заважали комерційні банки. Лише із створенням федеральних резервних банків за законом 1913 р. банкнотна емісія була централізована.

До початку ХХ ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки
було створено у ХХ ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Перший – це коли законом надавалося переважне право банкнотної емісії найпотужнішому комерційному банку країни, внаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Саме так перетворився на емісійний Банк Англії. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн.

За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто виступає одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших - вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах. Після другої світової війни центральні банки було націоналізовано в Англії, Франції та інших країнах.

Нині в більшості країн емісійні банки є державними. Лише в деяких країнах капітал частково належить кредитним установам та приватним особам. Наприклад, державі у центральних банках належить: у Бельгії та Австрії –50%, в Японії – 55%, у Швейцарії –57%.

Для визначення політики, якою керуються у своїй діяльності центральні банки, форма організації значення не має. Незалежно від форми власності центральні банки є юридично самостійними, тобто не підпорядкованими уряду, що діють в інтересах всього суспільства. Акціонерні банки завжди знаходились під контролем держави, і форма управління ними мало чим відрізнялася від форми управління державними банками.

Дещо своєрідною є організація 12 федеральних резервних банків США, які виконують функції центрального емісійного банку країни. Основний капітал цих банків складається з пайових внесків комерційних банків т – членів Федеральної резервної системи. Однак законодавчі норми, що ними визначається порядок формування керівних органів та діяльність банків, визначаються державою.

Для центральних банків всіх країн світу характерними є такі функції:

-розробка і реалізація державної грошово-кредитної політики;

-емісія грошей;

-функція “банку банків”;

-функція банку уряду.

Крім цих функцій центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає централізований золото-валютний запас ( якщо він не переданий скарбниці), здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах ця функція знаходиться у виключній компетенції центрального банку).

Виконання цих функцій визначає місце і роль центрального банку в економіці, дозволяє найбільш ефективно організувати діяльність дворівневої кредитної системи.

Другий рівень банківської системи представлений в розвинутій екомоміці різноманітними видами банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні та спеціалізовані.

Особливістю комерційних банків
є те, що крім традиційних базових функцій вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції інших інститутів кредитної системи( за винятком функцій центрального банку).Їх називають “супермаркетами фінансового ринку”, тому що вони є фінансовими установами універсального типу.

Ці банки виникли раніше інших кредитних установ. Розвиток капіталістичної кредитної системи розпочинається з виникнення та розвитку комерційних банків. Втративши у процесі розвитку кредитної системи функцію емісії банкнот, вони набули цілий ряд функцій. Найважливіша особливість комерційних банків – це те, що вони за рахунок кредиту створюють додаткові платіжні засоби шляхом збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів.

Між комерційними та спеціалізованими банками немає якихось жорстких розбіжностей. Їх діяльність переплітається та проявляється у співробітництві за одними операціями та у конкуренції – за іншими. Масштаби такого суперництва протягом довгого часу у деяких країнах обмежувалися фінансовим законодавством. Так, до кінця 90-х років згідно банківському законодавству США та Японії комерційним банкам по суті було заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю тощо. Нині перемогу отримала тенденція до універсалізації банків.

В більшості країн Західної Європи такі обмеження зняті і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

Поряд із універсальними комерційними
банками у розвинутих країнах існує розгалуджена мережа банків, які виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими.
Спеціалізація впливає на характер усієї діяльності банку, визначаючи особливості побудови балансу, структури пасивів і активів, специфіку організації роботи з клієнтурою. Найбільш поширеними видами спеціалізованих банків є інвестиційні, ощадні, ощадні, іпотечніта експортно-імпортні.

Інвестиційні банки
– це кредитні установи, які займаються засновницько-емісійною діяльністю. Ці банки здійснюють розміщення на фондовому ринку акцій та облігацій акціонерних підприємств. Вони з’явилися у другій половині 19 ст. у зв’язку з розвитком акціонерних компаній. За формою організації вони також є акціонерними. Ці банки вивчають підприємства і, якщо їх задовольняють умови, вони купують акції та облігації, а потім розміщують їх. Прибуток , який вони при цьому отримують складається з різніці між курсом продажу та купівлі цінних паперів.Часто інвестиційні банки не розміщують акції, а лише гарантують їх розміщення за окрему платню. У разі нерозміщення якоїсь частки акцій банк купує їх за попередньо узгодженою ціною. Діяльність інвестиційних банків не обмежується тільки цими операціями. Вони підтримують тісні зв’язки з тими підприємствами, для яких вони розміщували акції і облігації. Дають консультації про необхідність та можливість випуску акцій та облігацій в умовах даного стану фінансового ринку,про порядок допуску паперів до обігу на фондовій біржі тощо.

За останні 10-15 років відбулося значне зростання впливу інвестиційних банків на світову економіку, що пов’язано з швидким розвитком ринку інвестиційних послуг. Саме тоді відбувся справжній бум корпоративних зливань та поглинань, сумарна вартість угод із зливань та поглинань підскочила за десять років більше ніж у десятеро разів. Кількісне зростання масштабів діяльності сучасних інвестиційних банків призводить до їх якісної трансформації. Йдеться про формування інвестбанків нового типу з повним набором диверсифікованихта комплексних послуг. Одним з найголовніших переваг інвестбанків є наявність великого вільного капіталу. Іншою перевагою є глобальний характер їх діяльності. Все більше виробничих компаній ведуть свій бізнес у міжнародних масштабах.Зрозуміло, що вони стають клієнтами тих інвестбанків, які здатні надати консультації та здійснити операції на будь-якому ринку світу. Нарешті, як показує ретроспективний аналіз, найпотужніші інвестбанки мають більше шансів пережити кризу – їх рятує диверсіфікація діяльності, яка гарантує стабільний поток доходів.

Посилення ролі глобальних інвестбанків у сучасному світі не могло не перетворити інвестбанкінг у форму боротьби фінансових еліт США та Європи. На сучасному етапі явно домінують американські банки, що звичайно не задавольняє фінансові групи Старого Світу.

Сучасною тенденцією розвитку галузі є формування глобальної олігополії. Чотири головних гравці на глобальному ринку інвестиційних послуг вже визначилися. Це Goldman Sachs, Merrill Lynch, Salomon Smith Barney ( у 1977 році фінансова група Travelers Group купила інвестиційний банк Salomon Brothers та поєднала його із своїм брокерським відділенням Smith Barney) та Morgan Stanley Dean Witter ( що також виникла у 1977 році внаслідок злиття інвестбанку Morgan Stanley та фінансової компанії Dean Witter Discover). Однак склад світової еліти поки що остаточно не склався. Фахівці вважають, що найближчим часом в руках перших десяти інвестбанків з повним набором послуг може опинитися більш ніж 95% ринку, іншим доведеться задовольнитися вузькоспеціалізованими нішами.

З деяким відривом від групи лідерів слідують ще декілька відомих інвестбанків: Credit Suisse First Boston, J.P.Morgan, Lehman Brothers, Warburg Dillon Read, Dresdner Kleinwort Benson, ING Barings , ABN Amro Hoare Govett тощо.

Розвиток та трансформація інвестбанків призводять до загострення їх конфліктів з комерційними банками. Йдеться , скажімо , про ринок фінансування корпорацій. Раніше основним джерелом вільного капіталу для корпорацій був банківській кредит. Нині корпорації все частіше прибігають до альтернативних джерел на світовому ринку капіталів – розміщенню додаткових емісій акцій та випуску корпоративних облігацій, ринок яких стрімко розвивається. Таким чином, інвестбанки починають витісняти комбанки з місця посередника між корпораціями та інвесторами.

Фахівці вважають, що фінансове обличчя світу на початку нового тисячоліття будуть визначати найпотужніші фінансові холдинги, які будуть поєднювати діяльність інвестиційних та комерційних банків. Саме такими інститутами вже є Citigroup, Credit Suisse Group, UBS (United Bank of Switzerland), Lloyds, HSBC Holdings, Deutsche Bank тощо

Іпотечні банки
виникли у Західній Європі наприкінці 18 ст. Значний розвиток вони отримали в Німеччині, де перший іпотечний банк було створено ще в 1770 р. Це був державний іпотечний банк, який здійснював підтримку в основному крупних панських господарств. Залучення коштів відбувалося шляхом випуску закладних паперів. В 19 ст. іпотечні банки почали обслуговувати не лише крупні панські господарства, а й дрібні, а потім і селянські. Найголовнішою сферою діяльності іпотечних банків стає кредитування нерухомості в містах та сільській місцевості.

Іпотека ( від гр.hypotheke – застава) – застава нерухомості, нерухомого майна (землі, основних фондів, житла) з метою отримання позоки. В разі непогашення позики власником майна стає кредитор (банки та інші кредитно-фінансові інститути, які можуть надавати такі позики.

Завдяки своїй довгостроковості (20-30років) іпотечні кредити використовуються для фінансування у тих випадках, коли виплата відсотків та погашення кредитів можливі лише з поточних, як правило, незначних доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під аренду погашення іпотечної позики можливе лише з надходжень арендної плати. Це стосується також і фінансування сільськогосподарських підприємств з метою розширення земельних маєтків або будівництва житлових приміщень, бо приріст доходів у сільському господарстві відносно невеликий.

Кошти для надання кредитів іпотечний банк отримує від продажу закладних листів. Це надійні боргові зобов’язання банку, які приносять тверді проценти.Ці папери забезпечуються наданими банком та гарантованими іпотеками або іпотечними боргами, позиками.

Іпотечні банки мають в економіці подвійне значення: як соціальні інститути, які забезпечують довгострокові земельні кредити , та як емітенти закладних, що є найбільш захищеним засобом вкладення коштів.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним структурам. В такому разі позики забезпечуються не іпотеками, а коштами, отриманими від надходження податків. Джерелом коштів для комунальних позик є комунальні закладні листи. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Поряд з основною діяльністю іпотечні банки можуть вкладати кошти в цінні папери, надавати позики під заставу цінних паперів тощо. Є обмеження на іншу діяльність, пов’язану із ризиком. Наприклад, банк має право купувати маєтки своєх боржників лише в разі непогашення позики, а займатися спекуляцією земельними маєтками заборонено. Саме законодавчі обмеження в інтересах утримувачів закладних листів роблять іпотечні банки спеціальними інститутами. Всю свою діяльність іпотечні банки здійснюють на основі заставного права.

В Німеччині нині функціонує 30 іпотечних банків, 10 з яких є державними, а 20 – приватними. Найбільш потужними вважаються Німецький центральний земельний банк, Франкфуртський іпотечний банк, Рейнський іпотечний банк, Німецький іпотечний банк. Як правило, більша частина акціонерного капіталу належить найбільшим комерційним банкам.

У Франції характер діяльності іпотечних банків має свою специфіку. Провідним у сфері іпотечного кредиту є “ Креди фонсьє де Франс” – найстаріший іпотечний банк Франції з участю держави, який був створений ще у 1852 р. Цей банк надає середньострокові та довгострокові позики строком до 15 років. Джерелом коштів для таких операцій є випуск іпотечних облігацій.Поширеною є операція, пов’язана з кредитуванням місцевих органів влади шляхом випуску комунальних позик. Також банк може надавати позики будівельним компаніям на житлове та господарське будівництво, веде облік векселів за середньостроковими кредитами під будівництво.

Іпотечні операції у Франції також виконують спеціалазовані установи. Їх понад 30. Вони надають кредити на купівлю землі та квартир.

У США іпотечний кредит в основному здійснюють спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи, такі як позико-ощадні асоціації, а також страхові компанії. В той же час існує група державних іпотечних банків. Це федеральні банки з кредитування житлового будівництва: Федеральна іпотечна корпорація з кредитування житлового будівництва, банки з кредитування фермерських господарств, федеральні земельні банки.

Ресурси для кредитування ці установи формують за рахунок продажу власних цінних паперів, які купують комерційні та ощадні банки, страхові компанії та інші кредитно-фінансові інститути.Це дозволяє федеральним інститутам іпотечного кредиту отримувати необхідні джерела та використовувати їх для іпотечного кредитування будівництва для міського населення, фермерів та дрібних підприємців.

Ощадні банки
орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позичок приватним особам. Перші ощадні банки як самостійні кредитні установи виникли наприкінці 18- на початку 19 стю у Німеччині та Великобританії. Пізніше ощадні банки отримали розвиток у Франції, Росії та в інших країнах. Спочатку ці установи займалися лише мобілізацією збережень широких верств населення, тобто вони були не кредитними установами , а установами по забезпеченню бідних людей. У дусі філантропії та просвіти гуманно налаштовані заможні громадяни створювали ощадні каси для того, щоб дати можливість бідним людям надійно під відсотки вкласти кошти на “чорний день”. До того такої можливості не існувало. Монастирі, які у багатьох країнах зберігали кошти бідних людей, в деяких країнах зникли після Реформації. Приватні міняли часто були не надійними, тобто залишалося ховати гроші десь у “панчохах” для того, щоб зберегти їх на “чорний день”, або на весілля. Ощадні каси, маючи одну ціль, виникали як благодійні установи у різних юридичних формах – як фонди, комунальні установи, державні інститути.

Паралельно із ощадними касами виникали позичкові каси, де бідні люди могли отримати позички під заставу. Пізніше ці установи часто поєднювалися.

У ХХ ст. розвиток ощадної справи пішов за різними напрямами.

З введенням соціалізму у Східній Європі ощадні каси було націоналізовано та їх функції зведено до пунктів накопичення коштів, які передавалися до Державного банку. У Західній Європі ощадні каси почали поширювати коло своїх послуг. Поступово їх операції поширилися настільки, що вони стали складати конкуренцію комерційним банкам.

Паралельно з таким розвитком діяльності відбувалося багато зливань ощадних кас. Місцеві установи перетворилися на регіональні банки, які за асортиментом послуг мало чим відрізняються від комерційних банків. В деяких країнах ощадні каси вже відмовилися від свого подження та перетворилися повністю на комерційні банки. Так, в Англії, хоч і існує досить розвинута мережа ощадних банків, що утворює банківську групу TSB (“The Trustee Savings Bank Group”), за характером операцій при класификації банків вона включається до групи комерційних банків. З 1995 р., коли група TSB об’єдналася з одним з найбільших комерційних банків Англії “Lloyd” , зникли й формальні підстави для виділення ощадних банків цієї країни в окрему групу.

У Німеччині ощадні банки чітко виділяються в окрему групу банків під назвою “ощадні каси”, хоча за своїми функціями вони мало відрізняються від комерційних банків.Їх нараховується більше 700 з 21 тис. відділень.Центральним органом муніципальних ощадних кас є 13 жироцентралів (земельних банків). Найвищою ланкою всієї системи ощадних кас та жироцентралів є Німецький комунальний банк.

Жироцентралі створені у кожній з земель (територіальний район).Разом з лщадними касами вони обслуговують більше 40 млн. жирорахунків приватних клієнтів. Цей рахунок ведеться як особовий ( рахунок заробітньї плати).Клієнти маютьможливість здійснювати через нього довгострокові та інкасові переводи, оборот єврочеків та інші операції

Основу ощадних банків Великобританії складають довірчі ощадні банки, які практикують відкриття рахунків для населення та підприємств. Очолює цю систему Національний ощадний банк Великобританії, який працює через систему поштових відділень. Мобілізовані кошти розміщуються у державні цінні папери. Приватні особи та корпорації можуть придбавати ощадні сертифікати, національні ощадні облігації тощо.

За типом довірчих ощадних банків Великобританії у США виникли взаємно-ощадні банки. Їх особливістю є те, що вони не мають акціонерного капіталу. Первісно внесений капітал був повернений засновникам. Ці банкі не є комерційними організаціями. Керують ними ради довірених осіб, які отримують винагороду. Пасиви таких банків складаються з коштів вкладників, а активні операції близькі до активних операцій комерційних банків.Ці банки надають споживчі позички, іпотечні кредити, випускають кредитні картки, здійснюють вкладення у акції та облігації корпорацій тощо. Прибуток використовується для створення гарантованих фондів та виплати відсотків.

Експортно-імпортні
банки кредитують та гарантують операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю та міжнародним рухом капіталу.Вони почали створюватися головним чином після другої світової війни.

Необхідність таких банків пов’язана із загостренням боротьби за ринки збуту товарів та зростанням ризику надання міжнародних кредитів. Основною функцією зовнішньоторгівельних банків є надання середньо- та довгострокових позик иноземним імпортерам. Кредити можуть надаватися прямо та непрямо шляхом купівлі векселів у вітчизняних експортерів.Вони також надають кредити вітчизняним імпортерам для здійснення ними зарубіжних інвестицій.

Зовнішньоторгівельні банки надають гарантії комерційним банкам своєї країни за зовнішньоторговими кредитами. З метою розширення сфери діяльності вони часто здійснюють кредитування не самостійно, а з участю комерційних банків своєї країни.

Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові
установи. Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку таких установ, які, не маючи статусу банків, виконують окремі функції, або обслуговують окремі галузі. Ці інститути домінують у відносно вузьких секторах ринку та мають, як правило, специфічну клієнтуру.Вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішоюрисою, яка відрізняє їх від банківських установ.,є вузька спеціалізація.

Нині у всьому світі спостерігається тенденція до зростання ролі небанківських фінансово-кредитних установ та послаблення ролі банків на грошових ринках. Так, в США частка комерційних банків в загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945-1985 рр. з близько 75% до 40%, а частка їх в активах всіх депозитних банків за цей період знизилася з 87% до 64%. Це спричинено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників ( в США насамперед – пенсійні фонди та страхові компанії, а також прискоренням універсалізації діяльності таких раніше спеціалізованих банків як ощадні каси та кредитні союзи.

Кредитні союзи
– кооперативи, які організовані з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Вони об’єднують осіб, які працюють на одному й тому ж підприємстві, є членами тієї чи іншої профспілкової організації, або просто, що проживають в одній місцевості. Їх грошові кошти складаються із вступних внесків та вкладів членів спілки, а також позик комерційних банків. Кошти використовуються для кредитування членів союзу. Ці установи мають статус некомерційних організацій та відповідні пільги щодо оподаткування, що дає можливість забезпечити членам союзу дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банків, кредити.

Позиково-ощадні асоціації
також належать до ощадних установ. Вони організовані як кооперативи. Їх капітал складається за рахунок продажу клієнтам особливих сертифікатів, які викуповуються за номіналом на першу ж вимогу утримувача та приносять дохід у формі відсотка. Ці сертифікати аналогічні терміновим вкладам. Як і у взаємно-ощадних банків, значна частина капіталів асоціацій вкладена в іпотеки під заставу житла.

Інвестиційні компанії (фонди
) - це компанії, які знижують ступінь ризику для своїх клієнтів. Вони виконують роль посередника між інвесторами та акціонерними компаніями різних галузей господарства. Це посередницво складається у наступному: інвестиційні компанії випускають свої акції та розміщують їх на фондовому ринку, а отримані таким чином кошти розміщуються в акції та облігації багатьох різних компаній, чим зменшується ризик банкрутства. Інвестиційні компанії виступають в ролі колективного інвестора. Розрізняються інвестиційні компанії “відкритого типу”, які беруть на себе зобов’язання викупати свої акції за вимогою, та “закритого типу”, які такого зобов’ язання не беруть. Нині у розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних компаній, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності.

Різновидом відкритих інвестиційних фондів є взаємні фонди грошового ринку
. Вони вперше з явилися у США 1971 р. Акумульований шляхом випуску акцій капітал вони вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати.) Власники акцій можуть користуватися чековими рахунками, відкритими їм на величину вартості акцій фонду.

Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції.

Фінансові компанії
з’явилися у зв’язку із масовим виробництвом дорогих предметів споживання тривалого користування. Вони, як правило, надають позики споживачам непрямо, тобто шляхом купівлі у торгових фірм боргових зобов’язань покупців. Вони також здійснюють кредитування торгових фірм під заставу боргових зобов’язань покупців. За формою організації ці компанії є акціонерними. Як правило, вони – дочірні підприємства крупних комерційних банків. Джерелом їх кредитних ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються шляхом випуску та розповсюдження облігацій.Розгалуджена мережа фінансових компаній є в США, Великобританії, Німеччині, Японії. В США найбільш розповсюджені компанії з кредитування продажу споживчих товарів тривалого користування. Вони надають кредити різним торгівцям під реалізовані ними товари в кредит купуючи зобов’язання клієнтів. Відповідно суми в рахунок погашення вартості товару надходять не торговцю, а компанії. Інші фінансові компанії надають позики промисловим фірмам, які відвантажили товар в кредит. Нарешті, є фінансові компанії, що надають кредити населенню на різні цілі (ремонт квартири, покупку автомобіля тощо).

Страхові компанії
– один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ.Для них характерною є особлива форма залучення коштів – продаж страхових полісів. При розміщенні коштів страхові копанії конкурують з іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів – облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Страхові компанії розподіляються на дві групи: страхові компаніі, що займаються страхуванням населення , та компанії, які займаються страхуванням майна. Найбільше розповсюдження отримали компанії першого типу. Вони продають страхові поліси, які дають можливість отримати компенсацію у разі смерті, хвороби тощо. Страхові компанії акумулюють величезні суми на довгі строки.

Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дозволяє їх збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, головним чином, в облігації промислових компаній та в закладні під нерухомість.

Пенсійні фонди
– це спеціалізовані установи, які акумулюють грошові кошти, призначені для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. Вони можуть бути приватними та державними. Приватні пенсійні фонди утворюються за рахунок приватних внесків із заробітньої плати працівників, відрахувань з прибутку. Пенсійні фонди можуть бути застрахованими (страховій компанії доручається управління акумульованими фондами) та незастрахованими ( знаходяться в управлінні корпорацій та банків).Активи пенсійних фондів вкладаються в цінні папери корпорацій та у державні боргові зобов’язання.

Пенсійні фонди так саме як і страхові та інвестиційні компанії накопичують величезні кошти на тривалі строки, що дає їм можливість виступати в ролі найбільших інвесторів. Так, в Великобританії та в інших країнах саме небанківські фінансово-кредитні установи виконують функції головних інституціональних інвесторів.

Питання для самоконтролю.

1.Як співвідносяться між собою кредитна та банківська системи?

2.Які особливості побудови банківських систем в більшості розвинутих країн?

3.Що означає тенденція до універсалізації банків?

4.Назвіть основні види небанківських фінансово-кредитних установ.

5.Які операції виконують інвестиційні банки?

6.Які кредитно-фінансові установи належать до групи депозитних?

РОЗДІЛ 4. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРЕДИТНИХ СИСТЕМ

4.1 Еволюція та сучасні тенденції в розвитку кредитних систем

Кредитні установи не є винаходом сучасності. Довгий час, часто протягом сторіч, вони розвивалися в уcіх країнах, формуючи той чи інший вигляд національної кредитної системи, головною ланкою якої є банківська система. Від її функціонування багато в чому залежить стабільність всієї економіки.

Еволюція розвитку кредитних систем довела необхідність ефективного нагляду за діяльністю банків
. Завдання наглядового органу полягає у гарантуванні безпеки і надійного функціонування банків. Для цього вони повинні мати у своєму розпорядженні адекватні капітали і резерви, необхідні для покриття ризиків, що виникають у процесі виконання банківських операцій. Витрати на проведення банківського нагляду великі, але, як засвідчила практика, збитки, завдані внаслідок неефективності нагляду, виявляються незрівняно більшими.

Інтернаціоналізацією банківської справи та об’єктивним процесом зміцнення взаємовідносин між банками різних країх світу пояснюється активність Базельського комітету з питань регулювання діяльності банків стосовно визначення рамок проведення ефективного банківського нагляду. До складу комітету входять Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція та Люксембург.Комітетом розроблено і затверджено Ключові принципи ефективного банківського нагляду, які покликані стати орієнтирами для наглядових органів усіх країн світу.

У процесі розробки принципів враховувалися такі засади:

- основна мета нагляду полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність фінансової системи і доріву до неї з боку вкладників та інших кредиторів;

- для ефективного виконання своїх обов’язків наглядовий орган повинен мати операційну незалежність, кошти, повноваження отримувати від банків інформацію, право примусового виконання його рішень;

- наглядовий орган повинен розуміти характер ділової активності банків і вживати заходів щодо забезпечення ними адекватного управління ризиками;

- орган нагляду повинен стежити за тим, щоб банки мали у своєму розпорядженні ресурси, необхідні для покриття ризиків, достатній обсяг капіталу, надійний менеджмент, систему бухгалтерської звітності та внутрішнього контролю;

- тісне співробітництво наглядових органів різних країн є об’єктивною необхідністю.

Базельський комітет з питань регулювання діяльності банків вважає, що дотримання кожною країною розроблених принципів та засад буде сприяти зміцненню фінансової стабільності у національному та міжнародному масштабі. Комітет наполягає на оновленні форм і методів законодавчого регулювання діяльності суб’єктів на ринку фінансових послуг. Насамперед це стосується банківських установ, оскільки саме їм належить провідна роль у забезпеченні ефективної мобілізації фінансових ресурсів для їх подальшого перерозподілу.

Однією з основних тенденцій у цьому аспекті є посилення нагляду за результатами діяльності фінансово-кредитних установ, а також виокремлення банківського законодавства у самостійну галузь банківського права.

В кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів контролю за роботою банків. В багатьох країнах в проведенні нагляду і контролю за діяльністю банків беруть участь не тільки центральні банки, а й спеціально створені для цього державні органи(Додаток 2)

Так, у Великобританії , яка має найстарішу у світі банківську систему (їй понад 300 років)до 1979 р. не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль за ними носив скритий та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії і розвивалися на основі простих, розумних та практичних принципів.

Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства й жорсткого контролю наз злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Наприкінці 70 –х рр. ХХ ст. ситуація змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно закону 1979 р. було введено обов’язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 р. визначив правила надання крупних позик, порядок банківських зливань тошо. За новою редакцією закону Великобританії з питань регулювання ринку фінансових послуг “Financial Service and Markets Bills”(липень 1999 р.) було створено спеціальний орган контролю за діяльністю посередників на ринку фінансових послуг – “Financial Services Authority”. До компетенції цього органу належать: забезпечення довіри до фінансового ринку на основі контролю діяльності його учасників, захист прав інвесторів, забезпечення відкритості ринку для громадськості, попередження можливих фінансових злочинів. Нині деякі питання контролю за діяльністю банків ( у частині довгострокових кредитних та інвестиційних операцій ) від Банку Англії перейшли до названої агенції.

У США протягом багатьох років складалася розгалуджена бюрократична системи контролю за діяльністю депозитних установ як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальних принципа, на яких будується система банківського регулювання у США:

- забезпечення стабільності та запобігання краху банків;

- обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю над грошовим ринком.

На діяльність американських банків крім спеціальних органів контролю за їх діяльністю впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції(злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торгової палати (обслуговування споживачів) та інше.

Є також неурядові органи контролю за роботою окремих груп кредитних установ (наприклад, Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та інше).

У західноєвропейських країнах система контролю має більш чітку та централізовану структуру. Так, у Німеччині правову основу регулювання складає “Закон про банки Федеральної республіки Німеччини” та “Закон про Дойче Бундес банк” (1957 р.). Але практичну роботу контролю за операційною діяльністю веде спеціальний орган –Федеральне відомство з контролю над банками. Основні принципи контролю визначено спеціальним декретом цього відомства та узгоджені із центральним банком. Це відомство надає ліцензії, встановлює обов’язкові вимоги до банків, стежить за виконанням законів. Воно може запрошувати будь-яку інформацію, проводити ревізії, перевірки тощо. Банки зобов’язані надавати місячні та річні баланси.

У Франції нагляд за банками здійснюють декілька комітетів та комісій.Частина з них очолена керуючим Банком Франції, інші – міністром фінансів.

Нові тенденції у питанні нагляду за діяльністю банків пов’язані із створенням Європейського центрального банку (ЄБЦ - знаходиться у Франкфурті-на-Майні, Німеччина) як єдиного центру, що може емітувати євро і контролювати його пропозицію. ЄБЦ виконує усі функції, притаманні центральному банку і які поширюються на зону євро. Безперечно, перспективи євро тісно пов’язані з успіхом монетарної політики Європейського центрального банку та зі ступенем довіри до нього.

ЄЦБ разом із національними центральними банками країн-членів утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). Ящко ЄЦБ відповідає за рішення з питань монетарної політики в Євросоюзі, то національні центральні банки виконують рішення з питань монетарної політики ЄЦБ та здійснюють емісію.

Грошово-кредитна політика вплітається в канву загальноекономічної політики в рамках Європейського союзу шляхом розмежування міри відповідальності різних установ за проведення економічної політики.

Раз на рік Рада міністрів фінансів країн-членів ЄС визначає основні напрями економічної політики Союзу. Потому Рада здійснює нагляд за політикою різних гілок влади в аспекті її відповідальності схваленим основним напрямам. Рада правління ЄЦБ як колегіальний орган є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів фінансів країн-членів ЄС. Грошово-кредитна політика ЄСЦБ – важливий орієнтир для визначення основних напрямів економічного розвитку кожної з країн ЄМС та процедур нагляду і контролю за їх реалізацією. На практиці взаємодія між різними гілками влади – монетарної (яку уособлює центральний банк) і виконавчої (яку уособлює уряд) - здійснюється шляхом участі члена або представника уряду в засіданнях керівних органів центрального банку, який є відповідальним за прийняття рішень.Складність місії ЄЦБ полягає в тому, що йому доводиться взаємодіяти з 11 незалежними органами фіскальної влади, які мають різні бюджетні цілі. А це унеможливлює традиційне балансування монетарної та фіскальної політики. Грошово-кредитна політика нової структури не має аналогій, тож попередній досвід є малопридатним. ЄЦБ змушений все починати заново, накопиючи базу знань про характер реакції реальної економіки на його грошово-кредитну політику.

Головною метою монетарної політики ЄЦБ є забезпечення цінової стабільності та сприяння економічній політиці Євросоюзу. Критерієм цінової стабільності і кінцевою метою монетарної політики є рівень гармонізованого індексу споживчих цін нижче 2% річних. За проміжну мету монетарної політики визначено річну процентну зміну грошової маси М3 у межах 4,5%. Щоб забезпечити досягнення проміжної та кінцевої мети монетарної політики, ЄЦБ використовує три групи спеціальних інстументів.

Перша група - процентні ставки, які оголошуються ЄЦБ для проведення власних операцій з комерційними банками.

Друга група – проведення різних видів кредитно-депозитних операцій на відкритому ринку з комерційними банками для підтримання іх ліквідності.

Третя - рівень обов’язкових резервів комерційних банків та контроль за його дотриманням. Обов’язкове резервування встановлене ЄЦБ на рівні 2% від обсягу залучених депозитів терміном до двох років. За залишки на рахунку обов’язкових резервів сплачуються відсотки.

Головним позитивним результатом монетарної політики для членів єврозони стало досягнення цілей цього етапу інтеграції: створення більш рівних можливостей для співробітництва та розвитку конкуренції всередині єврозони і підвищення загальної ваги країн Євросоюзу у світі.

Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникла на самих ранішніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування
з участю державних влад відбулися ще в 1829 р. в США. Ці спроби успіху тоді не мали.

Наприкінці 19 ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи.

Вирішальне значення мало введення федеральної системи страхування депозитів в США в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. В США існує багото тисяч дрібних та середніх банків, пізня порівняно з європейськими країнами централізація банкнотної емісії , численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умова[ світової економічної кризи мало визначальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.

Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великобританії, Японії, Індії та деяких інших країнах(Додаток 3).

У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди,Австрія, Швейцарія,Франція) розвиток пішов за німеціким шляхом недержавних міжбанківських систем гарантування.

Нині практично у всіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їх депозитів.При великому розмаїтті конкретних організаційних форм можно виділилити дві основні форми : американську та німецьку.

У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація тримає на контролі стан справ у кожній без винятку фінансово-банківській установі і в разі необхідності вживе заходи. ФКСД є державної корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду при значному ступені самоуправління. ФКСД управляється Радою директорів. В її складі 5 членів.

В Німеччині держава не має будь якого прямого відношення до страхових фондів, які належать банкам- співучасникам. В ряді країн існують системи змішаного типу.

Участь банків у системі гарантування може бути обов язковою та добровільною, останне характерно для континентальних краї Західної Європи . В США ( для банків-членів Федеральної резервної системи) Великобританії, Канаді та Японії участь банків є обов’язковою.

Як правило, страхування розповсюджується на всі види депозитів, за виключенням міжбанківських, як юридичних так і фізичних осіб. Практично в усіх країнах існують ліміти відповідальності страхових фондів по вкладам. Ці ліміти можуть виражатися гранічною сумою застрахованого вкладу , процентом покриттям вкладу страхуванням Гранична сума залежить від достатку країни.

У США гарантія складає до 100 тис. дол. на 1 вкладника.Різні рахунки одного клієнта в банку сумуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо.Встановлена в США гранична сума вкладу є найвишою в світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис.євро, а для бідних країн ця сума складає 15 тис. євро.( В Україні - 500 грн.).

Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, в Великобританії це співвідношення встановлено у 75%.

Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється або шляхом створення страхового фонду, або шляхом покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. В США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Зараз вони складать 0,15% загальної суми депозитів. Згідно прийнятого закону ці внески не повинні пепревищувати 0,325%.ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які знаходяться у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують більш високі внески, ніж надійні та стабільні.

Фінансова участь держави може мати такі форми:

- надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи ( Японія, Індія);

- регулярні внески до страхового фонду (Іспанія, Індія, Аргентина);

- держава забезпечує резервні кошти для підкріплення фонду ( в США законодавчо дозволено ФКСД позичати кошти у державіи до 3 млрд. дол.)

Кошти страхового фонду можуть бути інвестовані насамперед у державні цінні папери, переважно короткострокові. Іншою формою є відкриття рахунку в центральному банку. Деяка части активів фонду може бути використана для надання кредитів та участі у капіталі комерційних банків.Разом з цим, дохідність інвестування не є головним принципом.Головнішими є надійність та ліквідність.

При банкрутстві банку страховий орган виплачує в обумовлені строки страхове відшкодування вкладникам в обумовлені строки. Але, як правило, страхові органи разом з центральними банком намагаються не доводити справу до процедури банкрутства. Банкрутство банку, особливо великого негативно відбивається на стані усієї банківської системи. З цією метою страховий орган може надати кредити проблемним банкам, організувати злиття банків тощо. Це значно дешевше, ніж виплата страхового відшкодування.

Остання чверть сторіччя стала періодом глибоких змін у кредитних системах всього світу.Ці зміни насамперед пов’- язані із такими процесами:

-дерегулювання фінансових ринків;

-посилення ролі небанківських фінансово-кредитних інститутов;

-посилення конкуренції у банківській справі;

-технологічна революція;

-фінансові нововведення;

-фінансова глобалізація.

Дерегулювання фінансових ринків
–це процес законодавчих реформ, які проводилися з кінця 60-хх років та охопили більшість країн з розвинутою економікою.Вони були спрямовані на пом якшення чи повне скасування обмежень та заборон у фінансовій діяльності. Йдеться про відкриття нових установ, поширення філійної мережи, створення холдінгів, регулювання відсотків та тарифів на фінансові послуги тощо. Дерегулювання розпочалося в США з підвищення ліміту процентних ставок по ощадним депозитам . В той же час з’я- вилися нові різновиди чекових рахунків, наприклад, депозитний рахунок грошового ринку, що дало громадянам можливість отримувати відсоток по операційним рахункам. Завдяки новим законам банки отримали право пропонувати клієнтам операційні депозити, а також різні варіанти споживчого та комерційного кредиту, тобто послуги, типові для багатьох основних конкурентів банків , таких як позико-ощадні асоціації. Інші провідні країни світу, наприклад, Австралія, Канада, Англія та Японія приєдналися до практики дерегулювання в 80-ті роки, поширивши сферу повноважень діяльності банків, ділерів з операцій з цінними паперами та інших організацій, які надають фінансові послуги.

Посилення ролі небанківських фінансових інститутів
– характерна особливість 1970-1990 років. Останнім часом частка активів комерційних банків, скажімо , у США ледь перевищує чверть сукупних активів усіх фінансових інститутів. На долю страхових компаній та пенсійних фондів припадає біля 40% всіх активів. Активно відбуваються процеси концентрації капіталу у сфері небанківських кредитно-фінансових установ.

Посилення конкуренції
. Після того як банки та їх конкуренти поширили перелік запропонованих послуг, рівень та гострота конкуренції у сфері фінансових послуг зросли. Місцевий банк, який пропонує кредити приватним особам та підприємствам, плани управління заощадженнями, консультування з фінансових питань стикається кожного разу із прямою конкуренцією з боку не лише інших банків, а й небанківських фінансово-кредитних установ.

Одним з напрямків посилення конкуренції було вторгнення нефінансових корпорацій, основна діяльність яких не пов язана з наданням фінансових послуг.Вони виконують лише деякі банківські функції, тому не підпадають під банківське законодавство. Ще в 1985 р. один із найбільших американських концернів у сфері роздрібної торгівлі “Sears,Roebuck and Co.”запропонував спектр послуг фінансового характеру за принципом:”Усе під одним дахом”. А саме: консалтингові послуги клієнтам щодо розміщення їхніх вкладів, операції з нерухомістю та їх відповідний страховий захист. У 1984 році Дойчебанк приступив до реалізації “Ощадного плану, підкріпленого страховим захистом, що зумовило подальший успішний розвиток банківсько-страхового альянсу. Нині всі великі нефінансові корпорації, до числа яких належать ,зокрема, General Motors Company, Sears, AT &T тощо, надають комплекс фінансових послуг клієнтам. Їх іноді називають “nonbanks banks” – небанківські банки. Така конкуренція і в подальшому сприятиме поширенню переліка послуг для клієнтів.

Технологічна революція у банківській справі перш за все пов язана із процесом комп’ютерізації.
Цей процес розпочався у 50-ті роки у США. У 80-тих роках відбулися якісні зміни в цьому процесі. Якщо раніше було комп ютерізовано процес обробки документів, то нині змінилася вся технологія банківського обслуговування. З явилися банківські автомати (АТМ-Automatic Teller Machine)за допомогою яких клієнт банку може сам здійснювати операції. З явилася також можливість банківського обслуговування клієнтів на дому(“home banking”), а також повністю автоматизовані банківські установи. Експерти вважають, що традиційне приміщення банку як місце зустрічі банкірів із своїми клієнтами буде кінець кінцем витіснено електронними засобами комунікації.

Фінансові нововведення
.З’явилися операції, які раніше не виконувалися. Нові види депозитів, кредитні операції, нові інструменти грошового ринку,нові гарантійні операції (“свопи”, опціони, та інш.), сек”юритизація, тобто перехід позичальників від кредитних форм надання позик до випуску цінних паперів (зокрема, єврооблігацій, коли банки виступають посередниками між позичальниками та безпосередніми кредиторами).

Фінансова глобалізація
- це поширення сфери діяльності великих банків за межі національних кордонів, що супроводжується створенням мережі закордонних філій та збільшенням питомої ваги іноземних операцій у банківському бізнесі.Ефективно використовувати засоби автоматизації та інші технологічні нововведення можливо лише у крупномасштабній банківській справі. Тому банки змушені збільшувати кількість клієнтів, виходячи на нові та віддалені ринки. Сьогодні найбільші банки світу ведуть конкурентну боротьбу на всіх континентах

Інший важливий аспект – активна діяльність у нерегулюємих світових офф-шорних центрах, де сконцентровані основні ринки євровалют.

4.2 Концентрація та централізація банківського капіталу

Остання чверть століття стала періодом глибоких та драматичних змін у банківській сфері. Однією з них став подальший розвиток процесів концентрації та централізації банківського капіталу, який має місце в усьому світі.

В основі цього процесу – процес концентрації та централізації промислового капіталу. Чим більш крупними стають промислові підприємства, тим тим більші розміри їх тимчасово вільних коштів, які є одним з джерел внесків до банків. Разом з тим, чим крупніше клієнт, тим більшими кредитними ресурсами має володіти банк, щоб задовольнити його попит на позики.

Концентрація та централізація банківського капіталу відбувається із початку виникнення банків та особливо посилюється із появою акціонерних банків, які самі по собі є формою централізації капіталу. Такі банки із початку іх організації можуть створюватися з капіталом великих розмірів. Крім того, капітали акціонерних банків у подальшому можуть бути збільшені шляхом додаткого випуску акцій. Ці можливості конкурентоспроможності широко використовуються крупними банками у боротьбі за витіснення більш слабих конкурентів.

В США за період 1988-1997 рр. кількість комерційних банків скоротилася майже на третину- з 13130 до 9216. За прогизами спеціалістів найближчим часом їх може залишитися біля 8 тис., тоді як ще у 80-ті роки їх нараховувалося біля 14,5 тис.Водночас частка активів 8 найбільших банківських формувань за сумарною величиною активів зросла за тойже період із 22.3 до 35.5%.

Разом з тим , банки та банківські об’єднання, які домінували наприкінці 1990 рр., витіснюються з числа лідерів списку 1000 провідних корпорацій світу за ринковою капіталізацією нефінансовими корпораціями.Так, у 1989 р. до першої десятки входило 5 банків, у 1990, 1991, 1993 – по 4, у 1995 – 3, 1996 –1, в 1997-1999 рр. серед лідерів не було жодного банку. Такий стан можна пояснити наглядом за банківською діяльністю, який стає все більш суворим.

Можливості банків нарощування ринкової капіталізаціїї пов’язані із структурними змінами у банківському секторі, перш за все, у злиттях та поглинаннях (приєднання). Останнім часом ці процеси активно протікають в усьому світі, особливо. Так, у 1998 р. у США зафіксовано 4 найбільших за всю історію США зливань у банківському секторі :Citicorp –Travelers, Bank America- Nations Bank, Bank One- First Chicago, Norwest-Wells Fargo. Íàéá³ëüøèé ðåçîíàíñ ìàëî çëèòòÿ äâîõ àìåðèêàíñüêèõ áàíê³â – Nations Bank i Bank America.Новий банк отримав назву Bank of America. Його активи складають 572 млрд.дол.США., ринкова капіталізація – 112,87 млрд. дол. США. Нова корпорація володіє 4900 філіями та 5000 банкоматами у 22 штатах. Процес концентраціїї ринкової влади активно відбувається в інвестиційно- банківській сфере. Практично весь ринок ((97%) розполілений між двадцатьма глобальними інвестбанками.Причому 77% ринку припадає на першу десятку інвестбанків, хоч ще в 1990 р. її питома вага була вдвічі меншою. На цьому ринку домінують банки США.Європейські банки докладають величезних зусиль, щоб пробитися у світову еліту. Декілька років тому два величезних німецьких банка Deutsche Bank i Dresdner Bank придбали відповідно Morgan Grenfell i Kleinwort Benson.Голандська фінансова група ING прибала третій, Barings, який збанкрутував внаслідок несанкцонованих дій свого трейдера. Але стати інвестбанком світового значення неможливо без серьозної присутності на ринку США. Американський ринок акцій за кпиіталізацією перевищує ринки Японії, Великобританії та Німеччини, взяті разом, а ринок корпоративних облігацій США складає дві третини світового обсягу.

Європейські банки зацікавлені планами придбання інвестбанків та брокерських домів в США.Ці плани вже частково реалізовані.Так, Deutsche Bank придбав американський інвестбанк Bankers Trust, відомий своїми ризикованими та не завжди успішними операціями на ринках, що розвиваються.

За останні 10-20 років відбулося укрупнення банківських операцій. Так, якщо у 1970 році найпотужніший “Ваnk of America” мав активів на суму трихи більше 25 млрд.дол., то нині три японських банка проголосили про створення найпотужнішої в світі фінансової групи з активами біля 1,27 трлн. дол.США. Нову гругу створюють банки Dai-Ichi Kangyo Bank, Fuji Bank i Industrial Bank of Japan. Ця група за своїм сумарним капіталом випередить найпотужніший на сьогодні в світі Deutsche Bank, активи якого складають 735,2 млрд.дол. США (Табл. 7). Співучасники японського фінансового об’єднання постраждали від проблемних кредитів під час фінансової кризи 1998 р. Три банки входять до числа 15 фінансових установ країни, які отримали від держави 7 трлн. ієн (біля 62, 5 млрд.дол.США) на списання безнадійних боргів.

Таблиця 7

Найпотужніші банки світу за розмірами

активів.

Банк	Країна	Активи (млрд.дол.)
IBJ/DKB/Fuji	Японія	1241,0
Deutsche Bank	Німеччина	732,5
UBS	Швейцарія	685,9
Citigroup	США	668,6
Bank America Corp.	США	617,7
Bank of Tokyo – Mitsubishi	Японія	598,7
ABN Amro	Нідерланди	504,1
HSBC Holdings	Великобританія	484,6
Credit Suisse Group	Швейцарія	474,0
Credit Agricole Group	Франція	457,0

Джерело: Банковская практика за рубежом. 1999 г., № 9 , стор. 13.

Внаслідок зливань самостійних банків та поглинань одним банком своїх конкурентів на основі об’єднання власності банків створюються банківські монополії, які мають назву банків-трестів
.Банки, що входять до його складу втрачають юридичну та комерційну самостійність.Трест базується на пайовій формі власності.

Більш високою формою монополістичного об’єднання є створення банківського концерну
, коли головне акціонерне товариство стає власником контрольного пакета акцій юридично самостійних банків, які створюють систему дочірних банків, а через них – банків-онуків.

Нині в світі, особливо в США поширена така форма як холдинг-компанія
. Сама холдинг-компанія не є банком. Джерело її коштів –емісія акцій. Свій капітал компанія використовує для отримання контрольних пакетів акцій інших компаній для встановлення контролю над ними. До складу холдингу, крім банків, можуть входити також страхові, факторингові, інвестиційні та інші компанії.Залежно від кількості банковських установ, що входять до складу холдингу, холдингові компанії можуть бути одно- та мультибанківськими. Коли до складу холдингу входить один банк та некілька небанківських установ, йдеться про однобанківський холдинг.До складу мультибанківського холдингу входять два та більше банків. В США майже всі банки знаходяться під контролем холдингових компаній ( у 1990 р. – 94% сумарних активів галузі).

Банківські трести, концерни, холдинги часто вступають між собою в угоди, на базі яких ї являються об єднання типу банківських картелів та синдикатів.

Банківський картель
– це група банків, між якими досягнуто угоду про проведення єдиної кредитної політики щодо процентних ставок, умов кредитування, виплати дивідендів та інш. Банки при цьому зберігають юридичну незалежність.

Банківський синдикат або консорціум – тимчасове об’єднання банків з метою спільного проведення окремих операцій : розміщення цінних паперів, кредитування та гарантування крупних проектів тощо.

Процеси концентрації та централізації капіталів , інтернаціоналізації фінансових ринків призводять до появи транснаціональних банків.

Транснаціональні банки
– міжнародні банківські монополії, що досягли такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який завдяки зрощуванню з промисловими монополіями дозволяє їм приймати реальну участь в економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Це – великі кредитно-фінансові комплекси універсального типу, що мають широку мережу закордонних підприємств (філій, відділень, представництв та інш.). ТНБ склалися на базі міжнародної концентрації та централізації капіталу та зрощування банківського та промислового капіталу.

Для їх діяльності характерною є висока питома вага міжнародних операцій (> 50%), глобалізація у географічному плані, універсальність послуг. Від національних банків вони відрізняються своєрідністю операцій, відносинами з клієнтурою. Обслуговування перш за все руху капіталів, а не зовнішньої торгівлі, відбивається як на активній, так і на пасивній частинах балансу. Основна клієнтура ТНБ – транснаціональні корпорації, іноземні уряди та державні інститути, міжнародні організації. Важливою рисою ТНБ є структура їх доходів. Обов`язкова умова для ТНБ – стабільна та досить висока питома вага прибутку від операцій за кордоном у сукупному доході.

ТНБ зформувалися на базі найпотужніших комерційних банків промислово-розвинутих країн. Це банки, які займають перші місця на національних ринках позичкових капіталів.

В їх числі: банківські монополії США – Бенк оф Америка, Сітібенк, Чейз Манхеттен; Великобританії – АБН Амро Холдингс, Барклейс Бенк, Нешнл Вестмінстер Венк, Мідленд Бенк, Ллойдс; Франції – Банк Насьональ де Парі, Сосьете Женераль, Креди Лионне; Німеччини – Дойче Банк, Комерц Банк, Дрезднер Банк; Японії – Бенк оф Токіо-Міцубісі, Сумітомо Бенк, Дай-іти Кангео, Фуджі Бенк, Сакура Бенк та інш.

За останні роки відбулося значне укрупнення банків. Нині всі 10 найпотужніших банків 1970 р. не увійшли би навіть у першу сотню банків.

З другої половини 60-х рр. розгорнулася експансія ТНБ у країни, що розвиваються. Так, у країнах Латинської Америки, панують американські банки. В Азії – ТНБ США та Японії. У країнах Африки – ТНБ колишніх метрополій – Великобританії, Франції, Бельгії.

4.3 Моделі взаємозв ‘язку банків із промисловістю

Якщо за основний критерій розбіжностей у моделях узяти розподіл функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, можна досить чітко виділити три моделі: німецьку, англійську та американську (цей перелік можна доповнити японською, південнокорейською та іншими моделями). До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).

Англійська модель

Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інститутів характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна закріплені за банківським сектором, інвестиційна — за небанківськими інститутами (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інститути, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Всередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування. Так, "оптовим" кредитуванням займаються облікові будинки, а "роздрібним" — депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові будинки). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові будинки надають вексельний кредит, клірингові банки — овердрафт, ощадні банки — довгострокові позички населенню, будівельні товариства — позики під заставу житла, яке купується, фінансові будинки — споживчий кредит.

Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість — висока концентрація, досягнута ще до першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" — банки «Барклейз», «Мідленд», «Нешнл Вестмінстер» та «Ллойдс» — припадає 70% операцій.

Емісійна функція — це прерогатива торгових банків2
. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені в основному власними фондами, пропорційними позичковим капіталам, і віднедавна депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Найбільші банки — «Шредерс», філіали «Ллойдса» та «Барклейз».

За законами Великобританії (на відміну .від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції, втім вони дуже неохоче займаються такими операціями, вважаючи їх досить ризиковими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не зацікавлені тримати акції промислових компаній.

Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інститути, а також населення (30% від загальної вартості акцій).

Принципи організації британського ринку цінних паперів не дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є головними діючими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси — відсутність інтересу до справ нефінансових корпорацій.

Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.

Коріння сучасної британської моделі банківської системи — у ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі. Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англії найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX століття. Вона привела до централізації капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки усунулися від ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.

Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту - виділилися клірингові банки (які займалися наданням кредиту у формі овердрафту і короткострокових позик) та облікові будинки, що мали справу з вексельними кредитами.

Коли наприкінці XIX століття назріла гостра необхідність у реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокового залучення до справ компаній.

Американська модель

У США до кінця 1999 року існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли займатися інвестиційними операціями з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса—Стігала, прийнятим 1934 року. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств — близько двох тисяч комерційних банків щороку — сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками. Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників, банку й усій банківській системі. Законом Гласса—Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним)3
, гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено і гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й па штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС). Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які займаються розміщенням цінних паперів. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і таким чином займатися банківською діяльністю.

У США з 1956 року діє закон про банківські холдінгові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торгових банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.

Ще із часу прийняття закону Гласса—Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Справа в тому, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. Із одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з другого — інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, невдоволені втручанням у їхній бізнес небезпечних конкурентів.

Таке обмеження банківської діяльності — велика перешкода в роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат і ФРС наполягають на перегляді даного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.

У ході боротьби великі комерційні банки все частіше перемагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли отримати право на обмежене розміщення цінних паперів4
.

Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закон про банківську справу — не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система. Це невпорядкована машина поступово прийнятих законодавчих норм, правил та постанов різноманітних органів.

Дехто із прихильників відміни закону Гласса — Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Є й думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс.

Німецька модель

Вона характеризується тим, що всі три функції фінансового посередництва зосереджені в особливому кредитному інституті — універсальному банку.

Німецька банківська система базується на переважанні універсально діючих кредитних установ. Незалежно від розбіжностей у правових формах, відносинах власності, величини банків, організації підприємств переважна більшість банків поєднує під одним дахом усі можливі операції.

У Німеччині банки вочевидь домінують у кредитно-фінансовій системі. Інші інститути нечисленні і є або асоційованими компаніями трьох потужних "гросбанків" (Дойче Банк, Дрезднер Банк, Комерцбанк), або діють у зоні їхнього впливу. Ці гіганти з'явилися ще в період об'єднання імперії за Бісмарка, коли відбулася концентрація банківської системи.

Протягом років саме ці універсальні за характером своїх операцій установи надають довгострокові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємств. Присутність у вигляді пайової участі, яка часом трохи тисне на підприємство, дає дві додаткові переваги:

— банк має можливість краще контролювати роботу підприємства;

— скорочується загальна вартість фінансування виробництва самого підприємства. Це підвищує конкурентоспроможність німецьких

виробників на зовнішніх ринках.

Дойче Банк — приклад такого злиття. Він бере участь у 400 промислових та комерційних компаніях. Універсальні німецькі банки є агентами "промислової політики", що врешті-решт па користь Німеччини5
.

У цілому 67% акцій, що знаходяться у національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

Як стверджує журнал "Бізнес уік", якщо у Франції промислову політику визначає держава, в Японії — "МІТІ", в Америці — Пентагон, то у Німеччині — Дойче Банк. Безперечно, журналісти трохи перебільшують, як це інколи трапляється, але разом із тим у цій оцінці є й дещиця правди.

Присутність німецьких банків у капіталі підприємств веде до того, що ці установи нерідко "рятують" ті підприємства, які потрапили у скруту. Цей неабиякий вплив банків на діяльність підприємств пояснює відносну автономію німецьких біржових ринків, чого не спостерігається в інших країнах. Відкритого продажу цінних паперів практично немає. Він не є традиційним для німецьких фінансових кіл (так само, як і японських) — вага банків надто велика для того, щоб той чи інший "трейдер" ризикнув атакувати якусь із компаній, у капіталі якої присутній банк, навіть невеликий.

Банки на фондовому ринку Німеччини відіграють провідну роль. Вони — головні учасники торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

Принцип володіння акціями у німецьких банків — формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25% акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні).

Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Німеччини здійснюють універсальні банки, які мають прямий доступ до внутрішньої інформації фірми як великі акціонери промислових фірм. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також надсилають представників у наглядові ради промислових компаній. Банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, але й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій. Німецькі банкіри знають промислове підприємство, в їхніх установах є відділи промислової інформації. У Німеччині також має місце перехресна система володіння акціями. Вона посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у відносно невеликій групі ключових компаній.

Історично Німеччина з початку її промислового розвитку не мала достатнього капіталу, а також необхідного досвіду організації торгівлі цінними паперами, отож не могла фінансувати великі підприємства, не використовуючи при цьому банківські кредити у великих розмірах6
.

Прикметна риса німецьких банків — готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості. Це значною мірою пояснюється дефіцитом фінансових ресурсів у країні в ході прискореної індустріалізації. Німецькі банки із самого початку взялися за вироблення механізму поглинання й механізму розподілу підвищеного ризику. Важливою їхньою особливістю (на відміну від англійських) була відсутність широкої мережі філіалів; функція випуску власних банкнот для них нехарактерна; вони тривалий час (до 1920 р.) не залучали ощадні вклади населення. Цим займалися лише державні ощадкаси. Депозити німецьких універсальних банків формувалися головним чином із коштів промислових компаній. Банки цієї країни мали великі резерви і працювали в основному на базі власного капіталу, а не депозитів. Це мало велике значення у справі формування німецького нефінансового підприємництва.

У результаті одне й те ж явище — банківські крахи — викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 року, а у Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто завдяки довгостроковим позикам, але й за допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.

Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі. Її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий перелік послуг.

Разом із тим не можна не прислухатися до аргументів проти названої моделі. Вважають, що тісні зв'язки між німецькими банками та великими компаніями — одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв'язку. Німецькі політики нині розглядають пропозиції, спрямовані на послаблення тих лещат, у яких банки затисли німецьку промисловість, хоча дехто із дослідників вважає, що значення банків перебільшене. Так, є дані, що в період між 1950 і 1989 рр. на банківські кредити припадало всього 11.7% інвестицій німецьких виробників у матеріальні засоби, а із 171 досліджуваних великих промислових та комерційних фірм лише 85 мали єдиного акціонера з правом понад 25 % голосів, і лише у 6% випадків акції тримав банк.

Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми, й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшення цього впливу. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією.

Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п'ятьма процентами, зобов'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються. Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу па більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.

Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення вуказаного відсотку з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з’явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.

І все ж: яка модель ефективніша у сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині. З одного боку, варто розширювати спектр послуг, які надаються комерційними банками, з другого — необхідно створити й розвивати спеціалізовані інститути, якими в галузі інвестування виступають так звані ділові банки. (Термін "ділові банки" більш загальний, ніж вираз "інвестиційні банки", тут розкрита лише одна зі сторін діяльності, а поняття "торговий банк" ще вужче).

Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у строках операцій. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позички, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.

Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію.

Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямах:

а) операції із цінними паперами;

б) операції комерційних банків;

в) фінансовий інжиніринг.

Працюючи в першому напрямі, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і при потребі гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їхній курс на бажаному для клієнта рівні шляхом купівлі та продажу. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.

Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:

-- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;

— здійснення операцій злиття та поглинання;

— проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.

Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні. У різних країнах вони діють безпосередньо на ринку чи змушені (або воліють) діяти через біржових посередників.

Другий напрям передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових — це цілеспрямована спеціалізація.

Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.

4.3 Банківська криза

Безпосередними причинами кризи банку є неповернення наданих ним позик, знецінення інвестицій, втрати при термінових угодах тощо. Але ці негаразди з боку активів майже завжди збігаються із кризовими процесами на боці пасивів, найважливіший з яких – відплив депозитів. Банкрутства окремих банків відбуваються не частіше ніж банкрутства інших підприємтсв, але вони можуть мати більш негативні наслідки для економіки.

Будь-яке значне банкрутство банку за принципом “доміно” може викликати цепну реакцію банкрутств серед підприємств та банків , які тесно пов язані меж собою по лінії міжбанківського кредиту. Хвилі банківських криз часто супроводжують загальні економічні кризи та загострють їх. Разом з цим банківські кризи можуть носити більш менш самостійний характер.

До світової кризи 1929-1933 рр. банківські кризи були характерними для США. За деякими оцінками за період 1800-1933 рр. мали місце 14 банківських криз, при цьому відбувалася масова призупинка банками повернення вкладів.Відомі банківські кризи 19 ст. в Великобританії.

Величезні втрати, до яких призводять банківські кризи, стали одним з головних факторів розвитку сучасних центральних банків та систем контролю, нагляду та регулювання діяльності центральних банків. В США банківські кризи відіграли важливу роль у трьох фундаментальних реформах банківської системи:

-створення Федеральної резервної системи (1913 р.)

-відділення комерційних банків від інвестиційних та введення в дію федеральної системи страхування депозитів(1933 р.);

-поєднання систем страхування депозитів комерційних банків та ощадних установ (1989 р.)

Світова економічна криза 1929-1933 рр. (Велика депресія в США) призвела до закриття більш ніж 9000 комерційних банків із сукупними депозитами 6530 млн.дол.. Створення ФКСД та Федеральної корпорації страхування ощадних установ (ФКСОУ) було важливішим фактором подолання економічної кризи.

В 40-60-х роках банкрутства комерційних банків відбувалися досить рідко. В 70-х роках становище деяких банків значно погіршилося. В США ФКСД шляхом кредитної підтримки та організації зливань та поглинань не допускала великі банки до формального банкрутства з виплатою компенсвції вкладникам. Серед вчених та практиків банківської справи з явилися сумніви щодо такої политики, яка практично підштовхувала банкирів до ризикованих операцій.

Великі проблеми з’явилися у 80-ті роки, коли відбулася криза деяких великих банків та ощадних установ. Рятування декількох банків, які входили у першу десятку американських банків коштувало ФКСД величезних коштів. Криза розпочалася із чиказького банку “Континентал Іллінойс нешнл бенк”, який в 1984 р. опинився на грані краху. ФКСД направила на цю операцію 1,1 млрд.дол., а такі ж операції з деякими техаськими банками коштували ще дорожче.

Криза ощадних установ у 80-ті роки була викликана рядом факторів. Стан позико-ощадних асоціацій наприкінці 70-х років характеризувався небезпечним співвідношенням структур пасивів та активів.Пасиви були представлені ощадними рахунками, вилучення коштів з яких відбувалося майже вільно. Що ж стосується активів, то в них переважали довгострокові іпотечні позики на житлове будівництво з фіксованою ставкою відсотку. По позикам, шо були надані у 50-60-х рр., ця ставка не перевищувала 10% річних. Тоді як наприкінці 70-х рр. внаслідок інфляції відсотки почали зростати, асоціації залишалися з низькопроцентними позиками, що не дозволяло їм підвищити відсоток за депозитами . Підвищити ж відсоток за кредитами вони не могли внаслідок конкуренції з боку інших фінансових інститутів.

Намагаючись зменшити втрати, асоціації почали нарощувати високодохідні, але ризиковані вкладення: позики під заставу нежитлової нерухомості, споживчий кредит.Внаслідок депресивного стану ряду галузей, неплатежі за позиками різко зросли, фінансовий стан кредитних установ погіршився.

До кінця 80-х років криза в США прийняла величезні масштаби. За оцінками, на 1991 рік збанкрутувало біля 1500 установ. Їх сукупні втрати складали біля 200 млрд.дол. США. Якщо на кінець 1984 р. число позико-ощадних асоціацій в США складало 2882 , на них припадало 26,5% депозитів всіх депозитних установ, то на кінець 1994 р. їх чисельність складала 776, а частка у сукупних вкладеннях –4,4%.

Фінансова криза 1998 року, яка розпочалася в азіатсько-тихоокеанському регіоні мала негативний вплив на світову фінансову систему.Вона стала красномовним прикладом того, що процеси глобалізації та інтернаціоналізації світового господарства ведуть до зростаючої взаїмозалежності національних економік і, відкриваючи нові захоплюючі можливості, водночас несуть у собі ризики серйозних негараздів.

Причинами цієї кризи, крім макроекономічної незбалансованості, стали:

-недостатній контроль над банківською системою;

-підтримка відносно фіксованих валютних курсів, що призвела до значних обсягів запозичень банків та корпорацій із міжнародних ринків капіталу;

-використання зовнішніх запозичень для фінансування інвестиційних проектів низької якості;

-недостатня оцінка фінансових ризиків та незадовільне управління ними;

-непрозора фінансова звітність приватного сектора та невідпрацьованість урядових нормативних і законодавчих актів.

Щоб не допустити повторення подій, що сталися в Азії, світова фінансова система діяльно реформується. Органи банківського нагляду перебуватимуть у центрі уваги міжнародних фінансових організацій, оскільки саме вони несуть відповідальність за забезпечення стабільності національних банківських систем та захист інтересів кредиторів і вкладників.

Питання для самоконтролю

1.Чим відрізняються системи нагляду за діяльністю банків в різних країнах?

2.Як побудовано системи страхування депозитів в США та Великобританії?

3.Назвіть сучасні тенденції в розвитку кредитних систем розвинутих країн.

4.Які зміни відбулися в рейтингу найбільших банків світу на початку 90-х років?

5.Назвіть загальні причини та наслідки банківської кризи.

РОЗДІЛ 5.ЕВОЛЮЦІЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН КРЕДИТНИХ СИСТЕМ

5.1 Кредитна система Великобританії

Загальний огляд

Кредитна система Великобританії належить до числа найстаріших та найбільш розвинутих систем світу. Вона має добре організовану фінансову інфраструктуру та спирається на потужний грошовий ринок у Лондонському Сіті, що має тісні зв”язки з головними фінансовими центрами світу.

Британське законодавство не має обмежень відносно окремих видів операцій та сфер фінансового обслуговування. Всі кредитно-фінансові інституції можуть здійснювати будь-які види угод та надавати клієнтам повний обсяг послуг. Хоча фактично у кредитній системі існує чітка спеціалізація: депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна - за небанківськими інститутами. При цьому всередині банківського сектора також існує чітка спеціалізація. Велику роль у функціонуванні банківської системи Великобританії грає високий ступінь самоконтролю фінансових інституцій, суворе дотримання ними звичаїв та традицій, що були напрацьовані банківским співтовариством.

У Великобританії до 1979 року не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль над ними носив скритий та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії. Банки мали змогу розвиватися на основі пруденційних, практичних та конкурентних принципів. Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства та жорстокого контролю над злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеню концентрації банківського капіталу. Але в останні роки ситуація дещо змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно закону 1979 року було введено обов”язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 року визначив правила надання крупних кредитів, порядок банківських зливань тощо. Але і сьогодні контроль над банківською діяльністю у Великобританії залишається менш формальним та жорстким,ю ніж в інших країнах.

Банківська статистика Великобританії розподіляє всі фінансові інститути на дві групи: банківський сектор та небанківські фінансові інституції. До банківського сектору належать: Банк Англії, комерційні (в тому числі клирингові) банки, торгові банки,облікові (дисконтні) дома (зараз немає), іноземні комерційні банки та інші.

Згідно банківського законодавства в основі банківської системи знаходиться Банк Англії.

Довідка

Банк Англії

Банк Англії є найстарішим центральним банком в світі. Даний інститут з'яви­вся в кінці сімнадцятого сторіччя в Англії, в результаті так званої угоди між майже збанкрутілим урядом і групою фінансистів. Банківська система Англії 1690 х років складалася з кредиторів-банкірів, що надавали кредити з пози­чених коштів, і "ювелірів", що при­ймали золото на депозити і після цьо­го надавали позичку. В 1688 році гро­мадянська війна, що потребувала зна­чних затрат, нарешті закінчилася, і на трон Англії взішли Вільям і Мері. До влади прийшла політична партія, що проводила політику меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Самим серйозним супротивником Ан­глії була Французька Імперія і незаба­ром Англія розв'язала полувікову війну.

Політика мілітаризму виявила­ся досить дорогою, і в 1690-х Англійський уряд виявив, що казна "виснажена" і грошей немає. Виявило­ся неможливим для уряду спонукати людей купувати його облігації після стількох років війни. Зібрати податки по більш високим ставкам також не було можливості.

Тоді в 1693 році був утворений комітет Палати Общин, з метою пошуку спо­собів отримати гроші для уряду. Тоді ж з'явився шотландський фінансист Вильям Петерсон,
який запропонував від своєї фінансової групи цілком новий план. В обмін на певні привілеї з боку держави Петерсон запропонував створити Банк Англії, який випустив би нові банкноти і покрив дефіцит. Таким чином, була укладена угода. Від­разу ж після затвердження Банку Парламентом в 1694 році король Вильям і деякі члени Парламенту стали акціонерами нової "грошової фабрики".

Вильям Петерсон зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, заявивши, що це "зашло занадто далеко", але Парламент дав новому Банку привілей містити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового боргу.

Банк Англії відразу ж випустив нових грошей на суму 760 000 фунтів стерлінгів, що пішли на оплату боргу. Це викликало стрибок інфляції, і за два роки Банк виявився цілком неплатоспроможним, що дало певні переваги "поодиноким ювелі­рам". Банкноти Банку Англії могли бути вільно обменені на металеві монети ,що зна­ходилися в обігу.

В 1696 році Банк Англії, керований магнатами правлячої тоді політичної пар­тії ,
зштовхнувся з загрозою конкуренції. Партія Торі спробувала заснувати но­вий National Land Bank ,і хоча дане підприємство не вдалося, Банк Англії відразу ж вжив відповідні міри. В наступному році Парламент прийняв закон, що заборонив заснування в Англії крупних банків. Згідно цьому ж закону, підробка банкнот Бан­ку Англії каралась смертною карою.

В 1708 році закон ще більш ужорсточився. Тепер стало незаконним випуска­ти векселі на пред'явника, (це право було дане тільки Банку Англії) і створювати компанії, що складаються більше ніж із 6 партнерів, а також надавати ко­роткострокові кредити строком до 6 місяців. Таким чином, конкурентами Банку Ан­глії могли стати "маленькі" банки з числом учасників менш семи.

Незважаючи на ці умови, Банк Англії все-таки зштовхнувся з сильними конку­рентами з боку партії Тори під час перебування на престолі королеви Анни. В 1711 році була створена Компанія Південного моря (South Sea Company),
очолювана прем'єр-міністром Робертом Харлей, що стала сильним конкурентом Банку Англії, але вона збанкрутувала вже через де’вять років. Це банкрутство піддало Банк Англії тиску з боку вкладників, і банку було надане право зупиняти платежі монетами.

В другій половині XVIII сторіччя з'явилися поодинокі банки, що випускають векселі. До 1793 року їх налічувалося біля 400. Фінансування довготривалих війн з Францією, що почалися в 1790-х, призвело до призупинення платежів монетами тре­тиною банків Англії в 1793 році, а після цього і самим Банком Англії в 1797 році. Пізніше до них приєдналися і інші банки.

Ця зупинка тривала 24 роки аж до завершення війни з Францією. Під час цьо­го періоду до 1821 року банкноти Банку Англії служили грошими (хоча це ще не було узаконено), а після 1812 до кінця цього періоду стали законним платіжним засобом. Як і слід було очікувати, в цей період з'явився ряд ненадійних банків. В 1797 році в Англії і Уельсі було біля 280 "country" банків, а до 1813 року їхнє кількість перевищувала 900. До 1816 року загальна чисельність банкнот склала 24 мільйони фунтів стерлінгів, збільшившися вдвічі у порівнянні з 1797 роком.

Цей період не міг не відбитися і на стані справ Банку Англії. Його доходи знизилися, а коли платежі відновилися в 1821 році, акції Банку впали на 16%.

В 1826 році внаслідок лібералізації банківської справи, корпораціям було до­зволено випускати пред'явницькі векселі, але ця свобода була обмежена радіусом "радіусом 65 миль від Лондона". Таким чином, монополія Банку Англії зберігалася, а конкуренції майже не було. В 1833 році було дозволено надавати послуги по при­йому депозитів. В подальшому "country" банки, що раніше могли обмінювати свої банкноти на металеві гроші, отримали право обмінювати їх на банкноти Банку Анг­лії. Всі ці зміни посилили позиції Банку Англії, і з цього моменту він функціонував як повноцінний універсальний банк, а " country " банки зберігали свої резерви в Банку.

Інтенсивний розвиток капіталізму призвів до того, що в 1844 році Банк Анг­лії отримав монополію на емісію банкнот в законодавчому порядку. Таким чином, був створений інститут, що міг забезпечити більш високу стабільність грошового обігу на тому етапі розвитку капіталізму, коли відбувалося масове створення нових акціонерних товариств і посиленими темпами йшов розвиток торгівлі як всередині країни, так і за її межами. Інші банкноти, що знаходилися в обігу, були посту­пово вилучені і замінені новими, випущеними Банком Англії. Закон 1844 року вста­новив величину грошової маси, не забезпеченої золотими монетами або золотими зливками, що зберігаються в сейфі Банку Англії у 14 млн. ф.ст. Завдяки цьому повинна була бути відвернута надмірна емісія банкнот, що сприяло б адекват­ному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. Такий розвиток призвів до того, що емісія банкнот стала відокремлюватися від іншої комерційної діяльності банку (наприклад, надання кредитів

під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії по характеру всі більш походив на центральний банк.

В 1946 році лейбористами була здійснена націоналізація банку, яка поставила його в розряд "публічних корпорацій". Акціонерний капітал був переданий Казначейству, а його колишні власники отримали щедру компенсацію у вигляді державних обліга­цій, що по сумі в чотири разу перевищували номінальну вартість акцій. Банк, таким чином, не став частиною урядового апарату, але був уповноважений "запрошувати інформацію у банкірів і давати їм рекомендації». З санкції Казначейства, Банк Анг­лії міг "видавати директиви будь-якому банку з метою забезпечити виконання таких рекомендацій або прохань". За минулі роки (до 1976 р.), банк ані разу не скористува­вся цим правом, бо всі "прохання" виконуються, по виразу одного американського банкіра, з "религиозной неукоснительностью".

Банк Англії, як і центральні банки інших країн, знаходиться в центрі фінансових і економічних перетворень, що вимагають нових зусиль по адаптації до умов, що постійно змінюються. Це викликає необхідність внесення принци­пових змін в його функції, організацію і технологію, а також радикально нового під­ходу до міжбанківської кооперації і міжнародного співробітництва.

Численні функції, що виконує Банк Англії можна поділити на дві групи:

1. прямі професійні обов'язки, що випливають з банківського статусу (депозитно-позичкові, розрахункові і емісійні операції);

2. контрольні функції, з допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних про­цесів.

В цій своїй ролі Банк Англії виступає, спираючись головним чином на тради­ції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують дія­льність кредитно-банківських установ, встановлені в порядку "джентльменских угод" між цими установами і Банком Англії.[3]

Специфіка взаємовідносин між державою, її центральним банком і окремими банками дозволяє охарактеризувати Банк Англії водночас як "праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді". Ця подвійна роль Банку Англії дає уряду можливість проводити вільну грошово-кредитну політику більш гнучкими засобами, а фінансо­вим олигархіям в Сіті впевність в тому, що їхні інтереси будуть відстоюватися при будь-якому уряді і будь-якому економічному курсі.

Банк Англії виконує багато функцій, але всі вони спрямовані на досягнення трьох основних цілей. Серед них:

1. Підтримка вартості національної валюти, головним чином за допомогою операцій на ринку, погоджених з урядом, — іншими словами, здійснення грошової політики;

2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками і учасниками фінансових ринку Сіті ти забезпечення сталої і ефе­ктивної системи платежів;

3. Забезпечення і підвищення ефективності і конкурентноспроможності фі­нансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонского Сіті як провідного міжнародного фінансового центру.

Як і будь-який інший банк, Банк Англії надає ряд послуг своїм клієнтам. Од­нак клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найбільш важливі групи клієнтів:

1. Комерційні банки. Всі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. В опера­ціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків в Банку Англії. Банки зобов'язані мати певну суму на рахунку, і не мають права перевищувати її. (Всі банки, здійснюючи діяльність в Великобританії, розміщають 0.35% від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії.

2. Центральні Банки інших країн мають рахунки , тримають золото в Банку Англії і можуть вести діла в Лондоні через Банк Англії.

3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії. Таким чином, платежі, податки в бюджет і платежі з бюджету на соціальні потреби здійснюються через рахунок Банку Англії.

Відповідно можна виділити такі функції Банку Англії:

1.Банк для комерційних банків

2. Банк для інших центральних банків

3.Банк для уряду

4.Здійснення монетарної політики. Банк Англії радить з приводу методів політики і є відповідальним за її виконання.

5.Здійснення емісії банкнот

6.Здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резер­вами країни від імені Казначейства.7

7.Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринком і в цілому за банківською системою.

Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під ке­рівництвом Міністерства Фінансів. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.

Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Зв'язані з цим функції втягують Банк в орбіту національної економічної політики, де, окрім глибоких професійних знань, вимагається вміле політичне маневрування.

Першою метою центрального банку є підтримання цінності національної ва­люти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці виміру. В Великобританії грошова політика здійснюється головним чином шляхом регулювання процентної ставки.

В нинішній час поняття "стабільний рівень цін" в багатьох країнах не напов­нюється практичним змістом. В більшості з них стабілізацію зв'язують з дуже низь­ким рівнем інфляції. В випадку дестабілізації вся вина не повинна списуватися на слабке управління грошовою політикою або на її відсутність. Причини, як правило, лежать значно глибше. Так, на початку 70-х років цілі короткострокової стабілізації і цінової стабільності прийшли в протиріччя під впливом нафтової кризи і підсилення вимоги профспілок — в цих умовах центральному банку мало, що вдавалося зроби­ти, щоб виправити стан.

Досягнення цінової стабільності в нинішній час в Англії має 2 напрямки:

1) Досягнення середнього рівня інфляції 2.5% та менше;

2) Більш відкритий (вільний) режим проведення грошової політики;

Проведення монетарної політики, тобто визначення, головним чином, рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення "інфляційної" цілі, покладене на Банк Англії і Казначейство (Банк Англії на відміну від інших банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий в 1946 році Акт Банку Англії дав Казначейству право давати вказівки Банку Англії і, хоча Казначейство ніколи це право не викорис­тало, відношення між ними такі, що фінальне рішення з приводу процентних ставок приймає Міністр Фінансів. Тим не менше, Банк Англії грає дуже важливу роль в прийнятті рішення.

Банк Англії публікує квартальний Звіт по інфляції (Inflation Report), що містить докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі Міністра і Керуючого Банком з приводу процентних ставок публікується через 6 ти­жнів після їхньої зустрічі.При підготовці Звіту по інфляції і процентним ставкам Банк Англії зважає на внутрішні і зовнішні економічні і монетарні фактори, що будуть мати відношення до інфляції майбутніх двох років.

Після того, коли рішення про методи грошової політики прийняте, Банк Анг­лії починає діяти, використовуючи класичні механізми.

Виконуючи свою роль на внутрішньому грошовому ринку, Банк Англії впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Як банк уряду і банк банків, Банк Англії здатний достатньо точно передбачити характер потоків платежів з рахунку уряду на рахуноки комерційних банків і навпаки, та діяти в залежності від ситуації. Коли потік платежів зі рахунку банків на рахунок уряду перевищує зворо­тний потік, виникає ситуація, при якій банківські запаси ліквідних активів знижуються, і з'являється брак засобів на грошовому ринку. В противному випадку з'являється над­лишок готівки, але більш звичайна ситуація — це поява дефіциту, що усувається Банком Англії, встановленням такої відсоткової ставки, при якій кошти врівноважуються на кожний день.

Рішення по процентним ставкам приймаються Банківським Комітетом по Грошовій Політиці (Monetary Policy Committee - МРС). Комітет збирається щомі­сячно в відповідності з певним графіком. В склад Комітету входять 4 постійних чле­на і 4 експерта, що призначаються Канцлером Казначейства (він же міністр фінан­сів). Голосування здійснюється по принципу: "одна людина - один голос". В зборах комітету можуть приймати участь представники Казначейства, але вони не мають права голосу. Рішення про процентні ставки, прийняті комітетом підлягають негай­ній публікації. Публікуються також і протоколи засідань Комітету. Законо­давство передбачає, що в екстремальних умовах і на протязі обмеженого часу уряд може регулювати рішення комітету в національних інтересах. Таке регулювання під­лягає обов'язковому схваленню Парламентом Великобританії.

Для того, щоб не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії протягом довгого часу ви­користавував облікові дома як посередника. Це спеціалізовані ді­лери, що мали запаси торговельних векселів і в які головні банки розміщували "над­лишкову" готівку. Облікові дома користувалися позиковими послугами Банку Англії, що забезпечувало їх готівковими коштами. Ставки, за якими здійснювалися ці операції, впливали на процентні ставки для економіки в цілому.

Процентні cтавки впливають на внутрішні грошові умови, такі як умови кре­диту, споживчий попит, інвестиції, випуск продукції і ціни. Вони також можуть ви­являти вплив на вартість фунта стерлингів по відношенню до іноземної валюти. При інших рівних умовах, чим вище процентні ставки, тим більше іноземних коштів обмінюється на фунт стерлингів, таким чином, вони впливають на валютний курс фунта стерлингів по відношенню до іноземних валют.

Банк Англії може впливати на валютний курс, використовуючи золотій і ва­лютний запаси країни. Банк Англії може управляти запасами від імені Казначейства. Резерви містяться на спеціальному рахунку, що називається Валютний Уравнительный Рахунок (Exchange Equalisation Account). Він був утворений ще в 1930-х ро­ках з метою виявлення неочікуваних коливань в "зовнішньої вартості" стерлінга. Процес, відомий як валютна інтервенція, полягає в тому, що Банк Англії купує фунти стерлінгів за іноземну валюту, коли необхідно стримати падіння курсу або про­дає їх, намагаючись утримати зростання курсу.

Будучи членом Механізму валютних курсів (ЕRМ — еxchange rate mechanism) з 8 жовтня 1990 року, Великобританія була зобов'язана підтримувати курс своєї ва­люти в певних рамках по відношенню до іноземних валют. Після виходу з ЕRМ 16 вересня 1992 року Великобританія перейшла до плаваючого валютного курсу.

Короткочасні процентні ставки і валютна інтервенція є принциповими інстру­ментами монетарної політики в Великобританії. В минулому використовувались і інші інструменти. Наприклад, на початку 1980-х Банк Англії продав більше цінних паперів держав­ного боргу, ніж було необхідно для задоволення потреб уряду, з метою зменшити грошову масу в звертанні. Ця політика була скасована в 1985 році.

Інші інструменти включають в себе введення спеціальних "потолків (стель) банківського кредитування" (скасовані в 1971 році); вимоги до банків містити резерви в Банку Англії в відповід­ності з тим, наскільки швидко зростає чисельність їхніх вкладів (скасовані в 1980 році); видання керівництва по банківському кредитуванню, націленого на зменшення обся­гу видачі кредитів клієнтам.

Однім з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики є резерв­на політика, основана на зміну вимоги центрального банку до обов'язкових (міні­мальних) резервів комерційних банків і інших кредитних інстітутів. Всі основні зна­ряддя грошово-кредитного контролю направлені в першу чергу на регулювання величини залишків на резервних рахунках кредитних установ в центральному банку або умов поповнення цих рахунків.

Історично обов'язкові резерви р0звились з необхідності для комерційних бан­ків завжди мати наготові грошову готівку в вигляді так званих касових резервів
для безперебійного виконання платіжних зобов'язань продавця по поверненню депозитів вкладникам і проведення розрахунку з іншими банками. Іншими словами, касові ре­зерви, що зберігалися комерційними банками в центральному банку, служили гарантийним фондом для погашення депозитів.

Із створенням високорозвиненої дворівневої банківської системи касові резер­ви комерційних банків, що поміщались ними на відповідний рахунок в центрально­му банку, перестали бути гарантийним фондом для погашення заборгованості по вкладам

Регулювання центральним банком норм означених резервів впливає безпосе­редньо на величину оборотних фондів комерційних банків, а, отже, на їхній кредит­но-фінансовий потенціал. При збільшенні норми обов'язкових резервів зменшується розмір оборотних фондів банків, і навпаки.

Комерційні банки Великоб­ританії містять 0.35%
стерлінгових депозитів на рахунку в Банку Англії. В деяких країнах базисом обчислення розміру мінімальних резервів служать надані кредити. На практиці норми обов'язкових резервів по пасивам можуть встановлюватися по відношенню до всіх банківських пасивів або їхніх окремих статей. Застосовуючи по­дібний виборчий підхід, центральний банк намагається таким чином стимулювати або обмежувати розвиток тих або інших видів депозитних операцій банків.

Також, можуть лімітуватися обсяг і число креди­тів, що надаються одному клієнту банком. Такі директивні параметри отримали на­зву "
кредитних стель". В Англії цей спосіб використовувався до 1971 року. За по­рушення встановлених кредитних лімітів комерційні банки піддавалися з боку Банку Англії санкціям в вигляді сплати високого облікового відсотка або обов'язкового пе­рерахування на безпроцентні рахунок в Банк Англії суми, рівній перевищенню цих лімітів.

Таким чином, центральний банк може регулювати темпи росту грошової ма­си, використовуючи техніку кредитних обмежень.

Лише на короткі проміжки часу в Великобританії вводилися кредитні обме­ження. На думку багатьох західних економістів, даний засіб служить найбільш ефек­тивним антиінфляційним засобом. Тому до прямого обмеження обсягу банківського кредитування центральний банк вдається звичайно в періоди підсилення інфляції або кризи платіжного балансу.

Зниження ефективності ролі мінімальних резервів як інструменту грошово-кредитної політики зумовлене взятим в 80-е роки курсом на фінансову лібераліза­цію. Але все функція прийому і зберігання поточних і строкових вкладів кредитних інстітутів продовжує залишатися однієї з найважливіших функцій сучасного цент­рального банку, незважючи на те, що ці депозити мають невелику питому вага в ба­лансі центральних банків.

Таблиця 8

Виконання зобов'язань кредитними інстітутами в ряді країн.

Країни	Розрахунковий період	Період виконання зобов'язань по мінімальним резервам
Великобританія	6 місяців	Активи перераховуються в Банк Англії на 6 місяці
США	2 тижні	В середньому 2 тижні (по вкладам до запитання розрахунко­вий період Перекривається на 2 дні, по іншим - період вико­нання відстає від розрахункового на 2 тижні)
Франція	Кінець місяця	В середньому 4 тижні (не співпадає з розрахунковим періодом)
Германію	1 місяць	В середньому 4 тижні (не співпадає з розрахунковим періодом)

Без цього центральні банки не зможуть виконувати свої інші функції, те є бути "банком банків", "банкірами і касирами уряду", проводити офіційну грошово-креди­тну і валютну політику, постачати економіку необхідною кількістю грошей в безго­тівковій і готівка-грошовій формі, управляти внутрішнім і зовнішнім державним боргом, здійснювати нагляд за банками і фінансовими ринком.

Найважливішою функцією Банку Англії є управління державним боргом країни. Англійський уряд витрачає, як правило, більше, ніж вон одержує в вигляді подат­ків.

Щоденні потоки коштів між урядом і ринком відображаються рухом коштів по рахунку Національного Кредитного Фонду (National Loans Fund - NLF) в Банку Анг­лії. В випадку короткострокового дефіциту вищезазначений фонд може покрити його, взявши кошти в Банку Англії, а зайві засоби розміщуються в Банку.

Таке пряме фінансування є тільки короткостроковим і принципова роль Бан­ку Англії, що діє від імені Казначейства, є залучення коштів. Банк контролює новий борг уряду і існуючий обсяг боргу. Трьома основними формами урядових позик є казначейські векселі, урядові фондові папери і позики на валютному ринку.

Казначейські векселі (Treasury Bills)

—
це короткострокові (звичайно термі­ном 3 або 6 місяців) цінні папери IOU — І оwe уоu, що випускаються Банком Англії регулярно кожний тиждень. Їхньою головною метою є не фінансування витрат уря­ду, а вилучення готівки з системи для того, щоб сприяти проведенню монетарної по­літики. Кількість векселів, що випускаються, залежить від прогнозних грошових по­токів майбутньому. Векселі продаються за ціною нижче їхньої вартості, а дисконт відображає відсоткову ставку. (Наприклад, якщо відсоткова ставка складає 7% і вексель строком на 3 місяця номінальною вартістю 1000000 ф.ст. буде продава­тися по ціні 983000 ф.ст.: то прибуток в сумі 17000 ф.ст. за 3 місяця будуть еквіва­лентним річній відсотковій ставці 7%).

Високонадійні цінні папери уряду (Gilt-edged stocks) —
облігації —
це довгострокові цінні папери (їхнє "життя" може тривати від 5 до 40 років), що випускаються для фінансування дефіциту, який виникає внаслідок перевищення урядових витрат над його доходами. Відсоток по них представляє собою купон доходу, що виплачується кожні 6 місяці. Наприклад, цінний папір "8% Тeasury Stock 2015" припускає виплату 8% в рік від номінальної вартості держателю даної цін папери, а в 2015 році вона буде погашена. Облігації будуть в обігу на ри "першокласних" цінних паперів, а їхня ціна змінюється в залежності від зміни процентних ставок, економічних умов і від ціни, яку інвестори готові заплатити за довгострокові цінні папери.

Головна мета — продати достатню кількість таких цінних паперів кожний рік, щоб задовольнити потребу державного сектора в засобах для покритті дефіциту (РSВК – public sector borrowing requirement), який включає в себе не тільки бюджет уряду, але і бюджет місцевих органів влади і державних корпорацій. Коли доходи в бюджет навпаки перевищують видатки (як було в Англії в кінці 1980-х роках), метою було — збалансування бюджету за допомогою покупки цих цінних паперів тобто вилучення іх з обороту.

Облігації рідко продаються за їх номінальною вартістю, тому річна доходність при її погашенні відрізняється від купоної ставки відсотка (купон доходу). (Наприклад, якщо облігація терміном 20 років і вартістю 100 ф.ст. з купонним відсотком 8% продається за 98 ф.ст., то доходність складе 8.2%). Облігації в малих кількостях випускаються в випадку, якщо попит перевищує пропозицію, на вторинному ринку учасниками ринку "першокласних" "облігацій' (GEMM – gilt-edget market dealers). Учасники цього ринку — це ділери, що мають прямі контакти з Банком Aнглії. Банк Англії може не продавати відразу весь пакет випущених облігацій, а продавати їх на ринку поступово при зручних умовах. Рішення з приводу вигляду, терміну і кількості облігацій приймається в залежності від ринкових умов в даний час. Одна незмінна умова — облігація повинна бути привабливою для інвесторів.

Департамент Реєстрації Банку Англії веде реєстр держателів "першокласних” цінних паперів. Цей головний метод обробки даних, враховує біля мільйону рахунків цінних паперів, кожний рік враховується біля півмільйона переказів. Крім цього в Банку Англії існує Central Gilts Office, через який проходять автоматизовані платежі учасників "першокласних" облігацій. Це дуже важливий інструмент ринку "першокласних" цінних паперів в нинішній час.

Валютні позики приймають різноманітні форми, а їхня величина залежить того, хоче чи уряд створити валютні резерви. Валютні позики включають облігації, номіновані в інших валютах і середньострокові кредити, взяті в Міжнародному Валютному Фонді (в 1960-х і в 1970-х роках). Значна частина позик номінована в ЕCU (ЕURO) у вигляді казначейських векселів терміном 1 місяць і казначейських білетів з терміном 3 роки.

· Банк Англії — єдиний емісійний інститут в Англії і Уэльсі. (Монети випускаються Королівским монетним двором (Royal Mint) від імені Казначейства і їхній пуск не знаходиться в компетенції Банку Англії). Весь прибуток від випу банкнот надходить уряду.

Структура балансу Банку Англии, %

Стаття балансу

Емісійний департамент

Актив
:

-цінні папери:

а) урядові 66,7

б) інші 33,3

Всього:
100,0

Банківський департамент

Актив :

· Цінні папери

а) державні цінні папери 19,4

б) враховані векселя 35,5

· Позики 15,0

· Інші 30,1

Всього:
100,0

Пасив:

· суми на рахунках банків 68,0

· урядові депозити 10,5

· інші зобов’язання та рахунки капіталу 21,5

Всього:
100,0

Банк Англії випускає свої банкноти вже протягом 300
років. Емісія вимагає більших затрат праці і немалих коштів. Дизайн банкнот і їхнє виробництво є задачею Банківської друкарської фабрики в Єссексе. Банк не тільки друкує гроші, він постачає їх через свої відділення (яких 5 — в Брістолі, Бірмінгемі, Лидсе, Манчестері і Ньюкастлі)[4]
комерційним банкам по всій країні, вилучає з обігу ветхі купюри. Середній термін використання купюри номіналом 5 ф.ст. — 1 рік, а номіналом ф.ст. — 3-4 роки.

Якщо раніше банкноти могли бути обменяні на золото, то з 1844 року емісія носить фідуціарний характер, тобто Уряд може випускати в обіг будь-яку кількість грошей, помістивши в сейфи Банку боргові розписки. На практиці розміри емісії ди­ктуються не позиковими потребами уряду, а потребами самого грошового обігу, спроможністю Банку Англії задовольнити попит на грошові знаки з боку комерцій­них банків. Тому лише порівняльно невелика частина національного боргу оседает в Емісійному Департаменті.

· Нагляд за кредитно-фінансовими установами в різних країнах відрізняється як поєднанням форм організації наглядової діяльності, так і самою структурою сис­теми. До країн, в яких наглядова діяльність до останнього часу була прерогати­вою винятково центрального банку, відноситься Великобританія, хоча і в цій сфері в останні роки починають відбуватися значні зміни

Банк Англії реалізує функції нагляду шляхом:

^
Регулювання виходу організації на ринок банківських послуг. Створення банку регулюється банківським законодавством. Наприклад, мінімальний розмір перві­сного капіталу повинен складати не менше 5 мільйонів фунтов стерлингів для банків і не менше 1 мільйону фунтов стерлингів для інших кредитних інстітутів;

^
Встановлення для банків економічних нормативів і норм діяльності і здійснення документарного нагляду за їхнім додержанням;

^
Проведення інспекційних перевірок на місці (в Англії цей обов'язок покладається на зовнішніх аудиторів;

^
Висування вимог до кредитних установ по усуненню виявлених недоліків і конт­ролю за їх виконанням банками в чітко визначений термін;

^
Втручання в випадку необхідності в діяльність кредитних організацій.

В нинішній час банківський нагляд за операторами грошового ринку вже не є сферою відповідальності тільки Банку Англії. Зараз, згідно законодавчих актів, при­йнятих в 1997-1998 роках більшість функцій по нагляду передані спеціальному ор­гану — Управлінню фінансових послуг (Financial Services Authority), що здійс­нює нагляд за всіма видами фінансових посередників, включаючи і банки.

Законодавчо відповідальність Банку Англії за банківський нагляд була закріп­лена в 1979, але і до цього Банк здійснював неформальний нагляд за рядом організа­цій, що оперують на лондонском ринку. Права надані Банківським Актом від 1979 були додатково розширеними актом 1987.

Першочерговою метою банківського нагляду є захист вкладників і потенцій­них вкладників банків, що оперують на англійському ринку. Згідно згаданому вище Бан­ківському Акту 1987 року, ніхто не має права приймати депозити від населення без попереднього дозволу Банку Англії (хоча деякі організації, зокрема будівельні товарис­тва (Building Societies) і філії банків з інших країн-членів ЕС підлягають регулю­ванню з боку інших регулюючих організацій). Після одержання дозволу організація продовжує залишатися під постійним наглядом Банку Англії.

Банкрутства банків "Бэрінгс" та "Банк оф Кредіт энд Коммерс Інтернешнл" виявили слабкі місця в системі банківського нагляду, за що Банк Англії був піддати гострій критиці з боку лейбористів, які запропонували лишити Банк функцій нагля­ду і передати їхньому банківському комітету, але Британська банківська асоціація виступила проти прийняття такий міри, оскільки задачі по забезпеченню стабільнос­ті фінансової системи і по здійсненню їм банківського нагляду тісно зв'язані. Кампа­нію по виявленню ролі Банку Англії в справі з банком Barings назвали "полюванням на відьом’. Наглядові органи від того часу систематично враховують ризики, з якими стикаються банки. "Артур Андерсен" розробила комп'ютерну "модель оцін­ки ризику і інструментів нагляду", яку Банк Англії планує застосовувати в подаль­шому. Водночас Банк планує здійснювати постійний внутрішній контроль над якіс­тю виконання наглядових функцій.

1. Фірма "Артур Андерсен" опублікувала доповідь з рекомендаціями Банку Ан­глії по вдосконаленню регулювання діяльності банків і фінансових компаній. Банк погодився з висновками доповіді, назвавши її "великою програмою змін

Зміни, про які проголосив Банк Англії припускають, що в майбутньому він буде залучати більше інспекторів і експертів в області похідних фінансових інстру­ментів. Розробляються також нові засоби моніторінгу банків.

Другий рівень банковської системи

Другий рівень банківської системи країни складають банки. Вони розподіляються на “роздрібні” та “оптові”.

“Роздрібні” банки призначені переважно для задоволення потреб громадян та невеликого бізнесу (прийняття - повернення вкладів, переказ грошей, надання позик). Головні “роздрібні”-депозитні банки мають розгалуджену мережу, яка нараховує 12 тис. філій та характеризується високим ступенем концентрації та централізації.

Депозитні банки

До найважливіших депозитних банків
Англії відносять клірингові банки.
Це най­більші акціонерні банки, що зв'язані кліринговими зобов'язаннями .
Після найбільш крупних об'єднань в кінці 60-х років на чолі всіх клірингових банків стала «велика четвірка»: Barclays, National Westminster, Midland, і Lloyds. Нині все частіше говорять про «велику п’ятірку», до складу якої окрім названих банків входить також Abbey Nation. До цих гігантів слід додати ще 2 банки - "Уильямс енд Глайнс" (контролюється "Стандарт Чартед") і "Каутс" (контролюється "Нешнл Вестминстер"). Ці банки в нинішній час володіють в Англії і Уельсі більш ніж 12 тис. відділень. В Шотландії і Північній Ірландії англійським найбільшим банкам забороняється відкривати філіали, тому вони мають тут безліч участей в місцевих депозитних банках, щоб і в Шотландії і в Північній Ірландії отримати можливість впливати на політику комерційних банків. На вищезазначені банки (включаючи їхні дочірні компанії) випадає майже 90% обсягу операції всіх депозитних банків і полови­на всіх стерлінгових вкладів в банках Великобританії. У порівнянні з іншими країнами ан­глійські банки-гіганти займали на початку 70-х років провідні позиції, однак на початку 80-х років їх стан погіршився.

Найбільший банк Великобританії - "Барклайз бенк". Навколо нього групується без­ліч дочірніх компаній, що типово і для інших банків-гігантів. Окрім "Барклейз Бзнк Ю. К. Менеджмент Лимитед", існують ще дочірні компанії, в яких "Барклайз бенк" має 100% участь. Це - "Барклайз Меркант Лтд" з 1650 філіалами в 50 країнах, "Барклайз Иншуеренс Сервис Компани Лтд." (в якості страховий компанії) і "Барклайз бенк траст компанії”. Вар­то ще назвати компанію "Барклайз Експорт енд Файненс Компани Лтд.", що проводить операції лізингу, експортного фінансування і факторингу. Існує ще багато більш дрібних дочірні компанії.

Основні операції клірингових банків - прийняття вкладів і надавання кредитів. Клі­рингові банки здійснюють платежі для крупних, середніх і дрібних промислових підпри­ємств, а також для населення. Платіжний оборот між цими банками відбувається в рамках клірингової угоди, що означає зарахування взаємних вимог і переказ сальдо. В 70-ті роки щорічно зараховувалося біля 1 млрд. фунтів стерлінгів по чекам між цими банками. У клі­рингових банків сильно проявляється тенденція до універсалізації, і вони все більше про­понують небанківські послуги. Послуги охоплюють підготовку індивідуального будівницт­ва, обслуговування фінансових операцій промисловості, підготовку і фінансування експор­ту, здачу в оренду підприємствам комп'ютерів для нарахування заробітної плати іт.п.

Новим для клірингових банків стало посередництво в страхуванні життя і організації подорожей. Все це дозволяє охарактеризувати клірингові банки як фінансові конгломерати, у яких банківські операції стали лише частиною загальної діяльності.

Лібералізація фінансових ринків і прогрес в комунікаційних і комп'ютерних техно­логіях створили сприятливі умови для постійного розширення послуг, що надаються. Висо­ка конкуренція в сфері банківських послуг сприяла об'єднанню банків з іншими фінансо­вими інститутами. Яскравим прикладом такого процесу стало утворення найбільшого в Ве­ликобританії банківського фінансового об'єднання – Hong Kong and Shanghai Banking Corporation Holdings, що займає 9 місце в світі. В це об'єднання увійшли міжнародні, в ос­новному, азіатського походження, капітали і 2 британських банка – Samuel Montagu і Midland Bank.

Сфера інтересів групи - Азія, Гонконг, Австралія, Нова Зеландія, США, Канада і Ве­ликобританія. В ній представлені спеціалізовані об'єднання і фонди, а саме, Wardly Group в складі Hohg Kong Bank Group і Montagu Private Equity в складі Midland Group.

Спектр послуг, що пропонує група практично не обмежений:

· Роздрібне і корпоративне обслуговування;

· Розрахункові операції по обслуговуванню торгівлі;

· Індивідуальний і інвестиційний банківський сервіс;

· Послуги на ринку капіталу;

· Споживче і комерційне фінансування (фінансування покупок в розстрочку);

· Управління пенсійними і інвестиційними фондами;

· Опікунський контроль над різноманітними виглядами власності за дорученням;

· Страхування;

· Послуги по безпеці і охороні.

До клірингових банків слід віднести такий банківський інститут управління пошто­вими перекладами, як "Нешнл Жіро" (Gіrоbапk),
оснований поштовим відомством в 1968 році, незважаючи на борги і серйозні протести найбільших банків. "Нешнл Жіро" надає но­ві поштові і чекові послуги, що складає кліринговим банкам серйозну конкуренцію. Був створений центр електронних розрахунків в місті Бутл, і "Жіро" обслуговує поштові плате­жі за допомогою мережі відділень в 22 тис. поштових служб. Вже в 1973 році він мав більш 500 тис. rлієнтів в промисловості і серед населення. На відміну від клірингових банків, що беруть високі і часто непередбачувані збори за перекази, "Нешнл Жіро" стягує плату на ос­нові коректних і ставок, що опублікувалися. Разом зі спеціальним банком "Меркантил Кре­дит" дає в якості поштових послуг кредити на термін до 5 років на пільгових умовах. Крім Того, "Нешнл Жіро" співробітничає з подібними підприємствами інших країн.

До депозитних банків відносять так звані фінансові дома,
до яких належать, пере­дусім, спеціальні банки споживчого кредиту. Біля 2/3 їхніх активних операцій припадає на споживчі кредити в розстрочку, в свою чергу більш 60% цих кредитів складає фінансуван­ня покупок автомобілів. Для оформлення видачі споживчого кредиту клієнт заповнює аплі­каційну форму. Після аналізу даних, що містяться в ній банк приймає рішення про можли­вість надання кредиту. Перед видаванням визначає розмір позички і термін її погашення. В нинішній час позичка видається на суму понад 500 ф. ст., кратні 100, а верхнього ліміту не­має. Поодиноким особам надається можливість страхування погашення позички. Макси­мальний термін користування позичкою - 5 років.

Все більше значення набувають лізингові операції. Фінансові дома є, як правило, дочірніми підприємствами найбільших банків або страхових компаній, що підтримують кредит цих банків своїми коштами. Найбільші фінансові дома намагаються максимально поширити банківські операції, щоб мати можливість залучати ощадні вклади і розвиватися в універсальні банки. До фінансових домів слід віднести і спеціальні банківські пункти в торговельних центрах (МоnеуShорs). Перші спеціальні банківські відділення з'явилися в 1970 році. Це були філії американського "Ферст Нешнл Сити Банк оф Нью-Йорк". Піз­ніш і англійські найбільші банки стали відкривати відділення в торговельних центрах. В кінці 1974 року їх налічувалося вже 120. Вони розраховані на таких людей, що не мають рахунку в банках. Незважаючи на сильно розвинутий крупними банками чековий обіг шля­хом використання чекових і кредитних карток, призначених, передусім для поодиноких осіб, в 1974 році тільки 35%, а в 1981 р. 57% всіх повнолітніх британців мали поточні раху­нки. Особливо розповсюджені серед робітничих готівкові платежі в кінці тижня або декади. До цього підключаються спеціальні банківські відділення. В них емітуються довірча атмо­сфера, і вони відкриті довше, ніж клірингові банки, навіть в суботу. Передусім, надаються індивідуальні кредити, тобто кредити поодиноким особам майже без матеріального забез­печення. Однак все більше вони починають здійснювати звичайні банківські операції, включаючи інвестиційні, фінансові дома одержують гроші за рахунок кредитів банків, об­ліку векселів, а також шляхом залучення вкладів крупних промислових і торговельних компаній.

До так званих «оптових» банків належать торговельні банки
(Merchant Banks). Вони широко розповсюджені в Англії і мають давні традиції. Торговельні банки важко диферен­ціювати і порівнювати з кліринговими банками, бо вони набагато менш останніх. Самий крупний з них - "Гамброс Бэнк" займав у 1972 р. в списку ведучих банків світу лише 173 місце. Однак торговельні банки грають значну роль не тільки у внутрішніх операціях, але і в міжнародному бізнесі. Вони виникни на торговельних підприємствах, що поступово освоїли банківські операції. Деякі сучасні торговельні банки поряд з банківськими опера­ціями виконують ще промислові і торговельні функції. Торговельні банки" Н. М. Ротшильд і сини", "Дж. Генрі Шредер Вагг энд К", "Бэрринг Бразерз", "С. Г. Варбург энд К", або "Лазард Бразерз энд К" існують вже більш 100 років. Однак деякі найбільші клірингові банки або мають свої спеціальні торговельні банки, що типово, наприклад, для групи "Барклайз", або беруть участь в традиційних торговельних банках.

Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їх привілей є те, що во­ни не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і про свої операції. Завдяки цій привілеї торговельні банки могли протягом багатьох років вільно розвиватися.

Торговельні банки зайняті головним чином в 3-х основних областях:

1. Суто банківські операції. Під ними розуміються традиційні акцептно-кредитні операції. Це відноситься і до Комітету акцепторних будинків (17 знаменитих торгівельних банків об'єдналися у так званий "Комітет акцепторних будинків" – Accepticy Houses Committee). Якщо торговельний банк оголошує себе готовим акцептувати вексель і завдяки цьому платити по векселю в момент його пред'яв­лення через певний термін, то даний вексель отримує особливо високу довіру. Якщо цей вексель буде враховуватися в інших банках, то облікова ставка по ньому може виявитися нижче. Акцепт, а отже, і гарантія платежу торговельного банку, якому належить право акцепту, цінується значно вище, ніж будь-якого іноземного банку.Наступним видом операцій торговельного банку є прийом і надання позик в фунтах стерлінгах терміном від одного дня до 6 місяців. Од­нак можуть бути прийняті вклади і в іноземній валюті, але кредити видаються, як правило, в фунтах стерлінгах. З самого початку торговельні банки зіграли вели­чезну роль в зародженні єврооперацій, а два з них були, по суті, винахідниками євродоларів. Якщо були необхідні великі кошти на тривалі терміни, то торгове­льні банки створювали консорціуми. Разом з іншими банками або іншими воло­дарями коштів консорціуми випускали боргові зобов'язання, а при відомих обставинах і європозички. До їхньої сфери діяльності відноситься і фінансування експорту.

2. Надання послуг підприємцям. За цим стоять консультації підприємцям, наприклад при злитті підприємств, виявлення для них найбільш сприятливих можливостей фінансування; радження, що стосуються доцільності набуття акцій, а також ви­пуск нових форм на ринок цінних паперів.

3. Управління цінними паперами. Ці послуги охоплюють не тільки зберігання цін­них паперів, але і передусім контроль відповідних товариств, до яких можуть відноситись як акціонерні товариства промисловості і торгівлі, так і інвестиційні компанії, пенсійні фонди, а також інші поодинокі фонди. Щоб зберігати свою винятковість в управлінні коштами, найбільші торговельні банки не приймають в свої портфелі (сума цінних паперів) цінності вартістю нижче 100 тис. ф. ст.

Торговельні банки беруть участь в цих трьох областях бізнесу в неоднаковій мірі. Між найбільшими банками існує спеціалізація. Банк "Самуэль Монтэгю" не займається об­слуговуванням підприємців, він є одним з найбільших торговців золотом в світі і найбільшим торговцем валютою в Лондоні. Банк "Роберт Флемминг" тримає першість в портфельних операціях і управляє фондом активів. "Ротшильд" в основному за­ймається євроопераціями і торгівлею золотом. В так званій золотій кімнаті банківського вдома Ротшильда в Лондоне відбувається щоденна торгівля золотом (goldfixing). В цьому приймають участь, окрім банківського дома Ротшильда, що традиційно займає представни­цьке місце, ще 4 торговельних банка, допущенних до торгівлі золотом в Лондоні: "Джонсон, Матей энд К", "Самуэль Монтэгю энд К", "Мокатта энд Голдсмит энд Шарпс", "Пикслей". Торгівля золотом продовжується декілька хвилин, і її результати в один момент розповсюджуються на всіх фінансові центри світу. Однак Лондон втратив своє колишнє значення. В нинішній час 85% золота, що надходить з Південної Африки на міжнародний ринок, минає через 3 швейцарських банки, розташованих в Цюриху, і лише 15% - через Лондон.

Оскільки Лондон і Цюрих практично домовляються про попит і пропозицію, а також про ціни, на цій основі лондонське Сити ще може продовжувати здійснювати операції з зо­лотом. Торгівля золотом мало чим відрізняється від торгівлі іншими товаром, наприклад на лондонській торговельній біржі або лондонській біржі дорогоцінних металів. Опис діяль­ності торговельних банків показує, що вони мають більше відмінностей від клірингових банків з точки зору видів операцій. Відмінності виявляються тільки в способах їх здійснен­ня. В економічній літературі клірингові банки з їхніми стандартними банківськими послу­гами називають" власниками крамниць готового плаття", а торговельні дома -"модельєрами фінансових операцій".

До 1997 року особливим типом банків в Англії були облікові дома.До
останнього часу в Лондоні оперували 8 облікових домів і окремі малі спеціалізовані фірми-маклери (running brokers, money brokers), що всі разом і утворювали обліковий ринок Лондона.

Облікові дома були об'єднані в Лондонську асоціацію облікового ринку (London Discount Market Association, LDMA), членами якої є облікові дома: CL Alexanders Discount Plc.; Cater Allen Ltd.; Clive Discount Co. Ltd; Gerrald and National Ltd; king and Shaxson Ltd; Quin Cope Limited; Seccombe Marshall and Campion Plc; Union Discount Company Ltd.

Облікові дома - це специфічний тип фінансового інституту Лондонського ринку. Вони забезпечували вигідний збут для банків ліквідних фондів шляхом гарантованих депо­зитів за вимогою (по погодженій кредитній ставці до або в межах встановленої дати). Ці фонди використовуються для покупки різноманітних активів, включаючи короткострокові казначейські облігації (T-bills), комерційні векселі (commercial bills) і першокласні фондові папери (gilt-edged securities, gilts). Крім того, облікові дома - це ринок реалізації і покупки векселів.

Облікові дома діяли як буфер між Банком Англії і іншими кредитнл-фінансовими установами, через них Банк Англії постачав у банківську систему фінансові ресурси та вилучав їх, коли це було необхідно. Банк Англії також виявляє вплив на процентні ставки.

Для британських компаній головними функціями облікових домів були надання позиче­них коштів через дисконтування (переоблік) векселів, а також пропозиція різноманітних форм короткострокового вкладення в портфельні інвестиції.

У сфері урядового фінансування їхня головна задача - забезпечувати продаж корот­кострокових казначейських облігацій, що є надто істотною частиною урядових короткост­рокових позикових заходів. Облікові дома - активні агенти з продажу короткострокових урядових цінних паперів (акцій), а також акцій і облігацій місцевих властей. Діяльність об­лікових будинків проходила і на вторинному ринку переуступлених доларових і стерлінго­вих депозитних сертифікатів.

Міжнародне значення Лондона як фінансового центру визначається, передусім, по­ложенням британських банків за кордоном і наявністю іноземних банків в місті. Британські заморькі (закордонні) банки (Overseas banks
) це заснування, штаб-квартира яких розміщена в Лондоні, а філіали - головним чином, в колишніх британських колоніях. Ці банки також називають Банки Співдружності. На чолі стоїть "Барклайз меркант банк" з 1650 філіалами за кордо­ном. "Стандарт Чартед" володіє більш 1400 філіалами. Для порівняння: американський Сітібенк має за кордоном біля 300 філіалів.

Іноземні банки (Foreign Banks)
в Англії по балансовій сумі належать я до крупних банківських груп. В Лондоні налічується більше ніж три сотні іноземних філіалів з 63 кра­їн. Тут сконцентровано удічі більше іноземних філіалів, ніж в Нью-Йорку.

Наступною банківською групою в Англії є консорціальні
банки (Consortia Banks). Під останніми банківська статистика розуміє інститути, де беруть участь банки принаймні двох країн, з яких жодна не має контрольного пакету. Ці інститути стали особливо швидко розвиватися разом з підсиленням євроринку. Головним чином, це спеціальні банки багато­національних позичальників, до яких належать передусім транснаціональні і мультинаціо­нальні промислові концерни. Оскільки вони створювалися на основі пайової участі банка­ми ведучих капіталістичних країн, вони можуть мобілізувати на євроринку величезні кошти і на самі тривалі терміни, що недосяжно жодному іншому типу банків капіталістич­ного світу. Виникнення консорціальних банків особливо добре свідчить про розвиток про­цесу интернаціонализації капіталу в умовах сучасного капіталізму. До найбільших консор­ціальних банків відносяться "Мидленд энд интернэшнл бэнк лтд" з британськими, канадс-кими і австралійськими партнерами, "Вестерн Америкен бэнк юроп лтд." З британськими, американськими і японськими партнерами, "Индастриел коммершиэл бэрл" з партнерами з США, Японії і Великобританії.

В Великобританії є безліч банкоподібних спеціальних кредитно-фінансових інстітутів. Серед них:

· Ощадні інститути

- Довірчі ощадні банки -
в минулому в основному грали роль місцевих ощадкас. Після цього вони були реорганізовані і 16 крупних регіональних установ, але їхній право­вий статус залишився неясним. В кінці 1986 року вони перетворилися в єдиний ак­ціонерний Довірчо-ощадний банк, відомий як ТSB Group, що за масштабами діяльності і капіталу поступає­ться лише "великій четвірці" і виконує всі основні функції комерційних банків. З 1995 р., коли група об’єдналася з одним з найбільших комерційних банків Англії “Lloyd”, зникли й формальні підстави для виділення цього банку до групи ощадних установ.

- Національний ощадний банк
(колишній поштово-ощадний банк) акумулює заоща­дження населення через мережу поштових відділень, число яких перевищує 20 ти­сяч. Обсяг вкладів в Національному ощадному банку в кінці 1986 року складав біля 8 млрд. фунтів стерлінгів.

- Будівельні товариства -
існують понад 200 років, зараз акумулюють найбільшу час­тину заощаджень населення. Їхні сумарні активи в 80-х роках збільшилися і переви­щили 130 млрд. Ф. Ст. Найбільші - Галифакс, Эбби Нэшнл, Нэйшнвайд і інші. Всі ощадні інститути об'єднує те, що основне джерело їхніх ресурсів - дрібні вклади населення.

· Страхові компанії і пенсійні фонди
спрямовують капітал, що акумулювався, в довгострокові інвестиції. Фінансово-кредитна діяльність є вторинною по відношенню до їхньої професійної спеціалізації - страхової справи і поодинокого пенсійного забез­печення. Кошти, що мобілізуються ними, вкладаються в операції на термін 20-25 років (в основному в акції і інші цінні папери). Сумарні активи страхових компаній і пенсійних фондів наприкінці 1986 року складали по 150-160 млрд., ф. ст. Англійські страхові монопо­лії (Ройал, Коммершл юнион і ін.) входять до числа найбільших в світі.

· Інвестиційні трести
займаються винятково операціями з цінними паперами. Шляхом емісії власних акцій і облігацій вони залучають капітал, що вкладають в цінні папери інших компаній. Особливість цих установ, що не мають регулярних джерел надходжень (депозитів, страхових внесків і т. п.), перебуває в сильній залежності від ринкової ко­н'юнктури. При падінні курсів цінних паперів вони стикаються з фінансовими труднощями і збитками.

· Довірчі пайові фонди
по своїй спеціалізації схожі з інвестиційними трестами; вони аку­мулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Але оскільки пайовик в будь-який час може продати свій пай керуючій компанії, то капітал цих фондів являє собою спірну величину: він залежить від переваги продажу або покупок паїв. Струк­тура активів фондів аналогічна активам інвестиційних трестів: біля 80% складають акції поодиноких компаній, багато довірчих пайових фондів зв'язані з банками і страховими компаніями.

· Фінансові корпорації
спеціалізуються на кредитуванні поодиноких фірм, що не мають доступу до звичайних джерел позичкового капіталу. Найбільші - фінансова корпорація промисловості, сільськогосподарська іпотечна корпорація і т. д.

· Фірми венчурного фінансування
спеціалізовані установи, виникли здебільшого в 80-х роках. Займаються головним чином набуттям участей і кредитуванням нових і компа­ній, що поширюються в передових галузях, що зв'язане з підвищеним ризиком.

Структура банківських депозитів у Великобританії.

Розподіл депозитів на вклади до запитання і вклади на термін є загальноприйнятим правилом в ряді країн. У Великоб­ританії банківська статистика виділяє поточні рахунки (current accounts)
та депозитні і ощадні рахунки (depopsit/savings accounts),
що відповідають двом означеним категоріям. Що стосується поточних рахунків,
то у Великобританії вони мають одну особливість - допускають доручення власником рахунку короткострокового кредиту в формі овердрафту (оverdraft),
шляхом виписки чеку на суму, що перевищує залишок на рахун­ку. Овердрафт може бути дозволеним (authorised), тобто попередньо погодженим з банком, і недозволеним коли клієнт виписує чек без наявності на ра­хунку достатньої суми для його оплати, не маючи на те згоди банку. В кінці робочого дня в банку складається відомість недозволених овердрафтів, і в кожному окремому випад­ку керуючий відділенням вирішує, надати позичку на оплату чеку або ні. Якщо позичка на­дається, то відсоток по ній, нараховуваний щоденно, на 7-8% вище базової ставки банку. У випадку ж дозволеного овердрафту перевищення складає 2-3%.

За послуги по веденню поточного рахунку банк стягує комісію за прейскурантом за оплату послуг, затвердженому банком. Комісія нараховується по рахунку - раз в квартал або півріччя. Багато англійських банків нараховують на користь власника рахунку умовний відсоток, якщо залишок на рахунку стабільний і не зменшується нижче обумовленого рівня (звичайно - 100 ф.ст.). Нарахований відсоток не виплачується вкладнику, а відніма­ється від суми комісії, що стягується банком за ведення рахунку і інші надані послуги.

Є різні вигляди депозитних і ощадних рахунків.
Особливо поширився їхній асорти­мент з початку 80-х років, коли ряд урядових декретів скасував колишні обмеження банків­ської діяльності і сприяв різкому підсиленню конкуренції в банківській сфері.

Ощадний вклад з 7-денним попередженням про вилучення.
Розрахований на відносно швидке використання на ньому коштів, що зберігаються і має для вкладника більш важливе значення як засіб забезпечення ліквідності, ніж як форма доходного інвестування грошей. Його основні риси:

• Відносно невисокий відсоток;

• Немає обмежень по внесенню і вилученню коштів;

• Вимагається 7-денне попередження про вилучення, але допускається і негайне зняття грошей з відрахуванням відсотків за 7 днів;

• Існує в двох варіантах: з ощадною книжкою (passbook savings) або без книжки на основі періодичних виписок банком клієнту (відмінність в тому, що за наявності ощадної кни­жки клієнт може одержувати суми зі рахунку (в межах певного мінімуму, звичайно до 10 ф. Ст.) в різних відділеннях банку).

Ощадний рахунок з регулярними внесками.
Розрахований на притягнення середньострокових заощаджень. Особливо привабливий для молодих пар, що збираються одружи­тись, або нещодавно створили родину. Використовується для цільових заощаджень на покупку меблів, автомашини, туристичних подорожей і т. д.

Інвестиційний рахунок з високим процентом.
Використовується для довгостроково­го зберігання грошей і розрахований здебільшого на заможних літніх людей.

Основні риси:

• Сплата більш високої процентної ставки, ніж по вкладам з 7-денним попередженням;

• Зростання відсотка із збільшенням суми вкладу (нараховується раз в місяць, квартал або півріччя);

• Мінімальна сума вкладу 2 тис.ф.ст.;

• Попередження про вилучення - не менше ніж за 30 днів;

Необмежена можливість часткового збільшення вкладу.

Вклад з фіксованою сумою і фіксованим терміном.
Це аналог негайного вкладного сертифікату в США. Його риси:

• Термін вкладу - від 14 днів до 18 місяців;

• Мінімальна сума вкладу - 2.5 тис. Ф. Ст.;

• Тверда відсоткова ставка - відсоток виплачується після закінчення строку вкладу.

Депозит із змінною ставкою відсотка.
Рахунок використовується для зберігання середньо - і довгострокових сум. Терміни вкладу - від 7 днів до 18 місяців. Протягом пер­шого року ставка фіксована, а після цього застосовується плаваюча ставка, "прив'язана" до ставок грошового ринку.

Грошові фонди.
Вперше введені в 1983 році і є аналогом американських нау-рахунку: по них сплачується відсоток і в той же час дозволяється виписувати чеки. Доки не отримали в Великобританії великого розвитку, бо банки остерігаюся масового переведення коштів з поточних і ощадних рахунків на рахунок грошових фондів. Основні риси:

• Відсоток "прив'язаний" до ставок грошового ринку;

• Мінімальний залишок - 1000 ф. Ст.;

• Допускається дострокове вилучення вкладу на суму понад 250 ф. Ст.
З 7-денним повідо­мленням про вилучення;

• Проти рахунку дозволяється виписувати чеки.

Вкладні сертифікати, що передаються.
Як і в США, це інструменти "оптового" грошового ринку, що використовується крупними інвесторами, здебільшого діловими фірма­ми. Основні риси:

• Тверда ставка відсотка, що встановлюється в момент видачі сертифікату;

• Мінімальна сума номіналу - 5 тис. ф.ст., максимальна - 500 тис. ф.ст.;

• Сертифікат випускається на пред'явника;

• Наявність розвиненого вторинного ринку в Лондоні.

В практиці англійських банків застосовуються і інші види ощадних рахунків. Ціка­вий їхній різновид - рахунок, призначений для планування платежів і регулярного витра­чання грошей. Наведемо два види таких рахунків.

Звичайний бюджетний рахунок (budget account).
Вкладник підсумовує всі регулярні види виплат, що необхідно заплатити протягом року (газ, електрика, страховий поліс, іпо­тека і так далі), розподіляє їх на 12 і вносить кожного місяця 1/12 частина в вигляді чергового внес­ку. Банк виконує всі платежі по настанні їхнього терміну. В кінці року відбувається остаточ­ний розрахунок по фактично зробленим платежам. Відсотки не нараховуються ані по кре­дитовому, ані по дебетовому сальдо. Річна комісія розраховується по загальному обсягу платежів.

Рахунок касового надходження (cashflow account).
Вкладник робить регулярні щомі­сячні платежі (в розмірі не менше 20 фунтов стерлингов), і йому відкривається ліміт на одержання позички в розмірі 30-кратної вартості щомісячних внесків. Кредит використову­ється для виробництва регулярних платежів за допомогою спеціальної чекової книжки. Є ще дві відмінності від звичайного бюджетного рахунку: можна оплачувати витрати, що не пе­редбачалися заздалегідь і не вимагається щорічної "розчистки" рахунку.

В Англії поряд зі спеціалізованими банками залученням заоща­джень займаються практично всі установи кредитно-фінансового спрямування. Серед них комерційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, трастовьіе компанії і ін.

Біля 70% заощаджувачів віддає перевагу поточним рахункам депозитних банків, а також поточним рахункам клірингових банків.

Поточні рахунок поділяються слідуючим чином:

• Оплачувані рахунки, ставка по яким складає біля 4%

• Рахунки, по яким не передбачена оплата, але їхнім власникам надаються безкоштовні послуги до тих пір, поки рахунок залишається кредиторськими (доки на ньому є засоби).

За останні роки був реалізований ряд заходів з боку банків і будівельних товариств по cплаті вкладів на поточних рахунках при збереженні безкоштовності всіх операцій. Ус­піх даної тактики був значний, незважаючи на невисокий рівень оплати - від 2 до 5%. Крім того, рахунок громадян інших країн мали фіскальний імунітет (свободу від оподаткуван­ня). Це дало позитивний результат для залучення іноземної клієнтури.

Пропозиція населенню класичних вкладів здійснюється Національним Ощадним Банком в вигляді двох видів рахунку - звичайного і інвестиційного (з 1966 року). Звичай­ний застосовується для акумуляції дрібних заощаджень і перша сума внеску в 70 фунтів стерлінгів не оподатковується податком. Також практикуються рахунки, що відкриваються з внесення 25 пенсів, але відсоток нараховується лише з суми 250 фунтів стерлінгів, вони іменуються ощадними вкладами. Як правило, наявність ощадного вкладу підтверджується оформленням ощадкнижки, в якій відбиті обороти по прибутку і видатку.

Депозитний рахунок є різновидом термінового рахунку, відсоткова ставка по ньому складає 5%. На практиці, термінові вклади по суті є вкладами з попереднім повідомленням.

Цікаві форми вкладів практикують трастові ощадні банки, що відкривають вкладни­кам рахунки, доход за якими сплачується в залежності від розміру вкладу. Такий маневр базується на операціях банку із розміщенням об'єднаних коштів вкладників в інші банки під вигідні відсотки.

Банки і будівельні товариства пропонують депозитні рахунки з зобов'язаннями вкладників мати мінімальну суму і високу оплату- 6-10%. З 1979 року в Великобри­танії введене страхування вкладів, що є однією з форм соціальних гарантій населення. Страхуванню підлягають всі вклади в національній валюті, по яким відшкодовується 0.75% до перших 20 тисяч фунтів стерлінгів.

Страхування банківських депозитів в Англії

У 1979 і 1987 роках у Великобританії були прийняті Банківські акти. Згідно акту 1979 року банки повинні надавати гарантії вкладникам на випадок кризових ситуацій в економіці Англії. Законом була затверджена "схема захисту депозитів" вкладників, що пе­редбачала набір обов'язкових для банків дій. Точніше кажучи, кожний банк і ЛОПД (ліцензована організація, приймаюча депозити) зобов'язані були створювати спеціальні страхові фонди, мінімальний розмір яких був визначений в 5 млн. ф.ст. Ці фонди знаходя­ться під контролем Ради Захисту депозитів Банку Англії і можуть бути в подальшому вико­ристані тільки з його дозволу. Згідно "схеми захисту депозитів" кожний індивідуальний вкладник може розраховувати на одержання страховки по вкладу не більш 10000 фунтів стерлінгів з розрахунку 75% гарантованої суми повернення. Це означає, що по вкладу 8000, наприклад, вкладник отримав би 6000 фунтів стерлінгів, а по вкладу 25000 фунтів стерлінгів - мінімум в 7500 - тобто максимальний розмір страховки. Означена схема знайшла своє практичне застосування в 80-х роках: так, наприклад збанкротувавший ЛОПД Мербо Финанс сплатила своїм вкладникам суму трохи менш 700 000 фунтів стерлінгів.

Однак Акт 1979 року не зміг відвернути ряд серйозних кризових явищ в 80-х роках (точніше, йдеться про всім відоме банкрутство банківської групи Джонсон Меттью Бэнкерс в 1983-1984 роках). В зв'язку з чим в 1987 році був підписаний новий законопроект по бан­ківській справі, Банківський акт 1987 року частково змінив систему захисту вкладів. "Схема захисту депозитів" в цілому залишилася старою, з різницею, що максимальна сума вкладу, по якому давалося 75% компенсацій, збільшилася до 15 000 фунтів стерлінгів.

І от в лютому 1994 року збанкрутував відомий в усьому світі банк Barings. Це той самий банк з бездоганною історією, що налічує 233 року, в якому за традицією члени королівської родини зберігали депозити. Помилка керуючого однієї з філій банку зробила банкрутами тисячі вкладників, власників банку, англійську розвідку і особисто коро­леву Великобританії.

В нинішній час в Англії депозити вкладників захищені тільки на 3/4 внесеної суми. Максимальний розмір компенсації складає 20 000 фунтів стерлінгів ( трохи більше 30 000 долл. США).

В 1994 році з метою упорядкування захисту депозитів в Англії прийнята відповідна Директива ЕС. Основні нововведення:

• Компенсуються депозити, відкриті в усіх западноєвропейских відділеннях банків, роз­ташованих на території Англії;

• Компенсуються депозити, відкриті не тільки в фунтах стерлінгів, але і в інших валютах;

• Максимальний розмір компенсації по депозиту на суму 20 000 фунтів стерлінгів збіль­шується на 90%;

• Вкладники іноземного (неанглійського) банку одержують компенсацію, передбачену си­стемою захисту депозитів, що тепер отримала можливість підключиться до англійського Фонду захисту депозитів з метою одержання підвищеної компенсації в випадку її неста­тку в країні місцезнаходження банку. В частини, що стосується депозитів, західноєвро­пейські банки одержують рівне право з банками, що знаходяться на території Англії.

Таблиця

9
.

Депозити в банках Великобританії

(грудень 1996 року,
млрд. ф.ст.)

В фунтах стерлінгах	В іноземній валюті
"Роздрібні" банки	468	149
Британські торговельні банки	23	13
Інші Британські банки	43	9
Іноземні банки	216	805
Усього	749	976

Види та форми кредитних угод

Іншу найважливішу область банківської діяльності складає розміщення грошових ресурсів з метою одержання доходу і забезпечення ліквідності банку - його активні опера­ції. Ми розглянемо одну групу операцій - кредитні операції (або позички).

В практиці західних банків проводиться розмежування між діловими (комерційними) позичками і персональними кредитами. Цим категоріям відповідають різ­номанітні види кредитних угод, визначати умови надання позики, його погашення і так да­лі. Ми розглянемо найбільш розповсюджені методи банківського кредитування ділових фірм і індивідуальних клієнтів у Великобританії.

Англійські банки використають овердрафт
як основну форму короткострокового кредитування комерційних підприємств. Овердрафт нерозривно зв'язаний із поточним ра­хунком: за наявності відповідної угоди банк дозволяє власнику рахунку виписувати чеки на суми, що перевищують кредитовий залишок на рахунку, в межах встановленого ліміту.

Терміни овердрафту в Великобританії - від декількох місяців до декількох років, але банк, як правило, вимагає повного погашення кредиту раз в рік і проводить щорічне обстеження дій клієнта. Якщо виникають сумніви в платоспроможності позичальника, договір розривається.

Відсоток по овердрафту нараховується щоденно на непогашений залишок. Ця форма кредиту вважається самої дешевої, бо клієнт платить тільки за фактичні використані суми.

Інша традиційна форма кредитування, застосовувана англійськими банками- кредит по позичковому рахунку (credit on loan account).
У відміну від овердрафту клієнту відкрива­ться спеціальний позичковий рахунок, в дебет якого зараховується сума кредиту. Водночас кредитується поточний рахунок клієнта і останній може використати її в звичайному порядку, виписуючи чеки і знімаючи готівку. Кредит по позичковому рахунку надається для фінансування капітальних витрат і для здійснення різноманітних комерційних проектів.

Терміни кредиту по позичковому рахунку різноманітні. Вони залежать від термінів економічного життя обладнання, що купується або від розрахункового часу проекту. Звичайно ці кредити відносяться до категорії середньо - і довгострокових. Відсотки нарахову­ються щоквартально на непогашену частину кредиту і списуються з поточного рахунку клієнта. В деяких випадках практикується зарахування їх суми в кредит позичкового рахунку разом зі внесками на погашення основної суми боргу.

Розмір процентної ставки визначається шляхом "накидки" на базову ставку банку в випадку фіксованої ставки) або змінюється періодично з зміною ринкових ставок використовуються в якості орієнтира ставки по міжбанківським кредитам - "лібор").

Лізінг.
Лізінгові Операції отримали широку популярність в Великобританії. На початок 70-х років фінансуванням оренди крупного і дорого обладнання займалися фінансові дома, що практикували як лізінг з повною оплатою обладнання, що орендується, так і угоди а умовах "продажу з наступною орендою" (sale and lease back). В останньому випадку компанія продає своє обладнання фінансової компанії, а після цього одержує його зворотно в оренду. Згодом в сферу лізінгового бізнесу вторглись крупні банки, що купили часть в лізінгових формах і почали кредитувати орендні операції.

До числа найбільш популярних форм кредитування фізичних осіб відносяться:

· Персональні позички;

· Бюджетні рахунки;

· Позички на покупку будинків.

Персональна позичка (personal loan)
зв'язана з відкриттями позичкового рахунку для індивідуального позичальника. Вона, як правило, надається для фінансування покупок в розстрочку споживчих товарів тривалого користування (автомашин, телевізорів, меблів) або на особливі види витрат - подорожі, весілля, ремонт житла і так далі.

В більшості випадків сума позик обмежена - від 500 до 5000 фунтів стерлінгів (по позичкам на ремонт і обладнання будинків - до 10 000 фунтів стерлінгів). Від 1/4 до 1/3 вартісті покупки або витрат повинно бути покрито з власних коштів позичальника. Погашення кредиту здійснюється рівними щомісячними внесками з включенням відсотків за користування позичкою Бюджетні Рахунки (budget account).
При цій формі позичальник зобов'язується вносити на рахунок певні суми, а банк сплачує регулярні платежі, нада­ючи в випадку необхідності кредит. Ліміт кредитування залежить від величини внеску: звичайно ліміт в 30 разів перевищує суму внеску. При відкритті рахунку складається розрахунок попередніх на рік платежів, причому щомісячний внесок як мінімум дорівнює 1/12 розрахункової суми. Однак клієнт може сплачувати і непередбачені видатки (наприклад, рахунок на ремонт автомобілів і так далі) в межах кредитного ліміту. Угода перезаключається кожні 12 місяці.

Кредит на купівлю будинків (home loan)
введений в практику англійських банків відносно нещодавно. Раніше потребу в цих кредитах задовольняли спеціальні інститути - будівельні товариства і деякі інші фінансові заснування. Але з початку 80-х років банки активно вторглись на ринок кредитування покупки житла.

5.2 КРЕДИТНА СИСТЕМА США
Загальний огляд



Специфічною рисою американської банківської системи була її роздробленість та відсутність центрального емісійного банку до початку 20ст.

У 1863-1864р.р. було засновано систему національних банків, які були підпорядковані Контролеру грошового обігу у Вашингтоні. Встановлювався мінімальний розмір капіталу цих банків, їх періодична звітність перед федеральними органами, обов”язкове резервування. Розмір банкнотної емісії цих банків було поставлено у залежність від обсягу портфелю державних цінних паперів.

Створення національних банків не усунуло недоліків банківської системи США. Ця система була нееластичною. Вона виявилася нездатною реагувати на коливання попиту як сезонного, так і кризового характеру. Заключний акорд руху за банківську реформу пролунав протягом кризи 1907 року, яка ще раз підтвердила необхідність створення центрального емісійного резервного інституту, але навіть в післякризовий період опозиція федеральному централізму була все ще дуже сильною. У 1908 році було засновано Національну комісію з грошового обігу, результати діяльності якої матеріалізувалися у створенні Федеральної резервної системи (ФРС) За своєю структурою вона значно відрізнялася від центральних банків європейських країн.

Федеральна резервна система

ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА (ФРС)- ядро кредитної системи країни. ФРС створена у відповідності з Федеральним резервним актом у 1913 році. Головною метою її створення була необхідність у централізації банкнотної емісії у країні. Завдяки ФРС було централізовано резерви комерційних банків на рахунках у центральних резервних банках, що підвищило ліквідність банківської системи, було створено умови для поширення безготівкових рахунків, бо кожний федеральний резервний банк є розрахунковою палатою для комерційних банків свого округу, а міжокружний розрахунковий фонд, до якого входять 12 федеральних резервних банків, виступає як вища інстанція з безготівкових розрахунків в масштабі всій країни.

Федеральна резервна система США відповідальна за здійснення монетарної політики, підтримання рівня лікідності, надійності та стабільності банківської системи, бере участь у підтриманні та регулюванні платіжної системи країни.

ФРС становить незвичну суміш державних та приватних елементів, централізованих та децентралізованих складових. На верхівці її формальної організації знаходиться Рада керуючих, що розміщена у Вашингтоні. Далі ідуть регіональні федеральні резервні банки (ФРБ), які є юридично приватними, але функціонально державними корпораціями, акціонерами їх є комерційні банки - члени системи. Згідно закону до ФРС входять також Федеральний комітет вільного ринку та дві консультаційні ради. Ці органи, а також інші консультаційні комітети забезпечують додаткові можливості для участі штатів та приватного сектору у діяльності системи.

Рада керуючих - вищий адміністративний орган управління ФРС. Він складається з 7 членів, які призначаються на 14-річний термін президентом Сполучених Штатів після консультацій та за згодою сенату. Члени Ради, що відпрацювали повний термін, не можуть бути призначені ще раз, обиратися вони повинні з різних федеральних резервних округів. Голова Ради та його заступник призначаються президентом з її членів на 4-річний термін і можуть бути призначені вдруге.

Рада керуючих здійснює керівництво операціями системи, регламентує та контролює діяльність резервних банків, приймає рішення про відкриття її філій у резервних округах. Рада має повноваження в області грошово-кредитної політики: затверджує ставки з переобліку векселів, через Федеральний комітет вільного ринку визначає політику ФРС в області операцій з цінними паперами, змінює норми обов”язкових резервів, які банки-члени зберігають у федеральних резервних банках. Крім того сім членів Ради керуючих виконують обов”язки членів Федерального комітету вільного ринку.

Федеральні резервні банки було створено Конгресом як функціонуючі органи централізованої банківської системи. Більшість видів послуг, що система федеральних резервних банків надає депозитним установам та державі схожі на ті види послуг, які банки та ощадні установи надають компаніям та приватним особам. Резервні банки зберігають у себе резерви депозитних установ та кредитують їх. Вони випускають та вилучають з обігу паперові гроші та монети, займаються обробкою та оплатою мільонів чеків щодня. Вони відкривають чекові рахунки для міністерства фінансів, розміщують та купують державні цінні папери. Вони здійснюють контроль за банками-членами .ФРБ також приймають участь у розробці грошової політики.

Структура балансів федеральних резервних банків США

Стаття балансу Питома вага, %

Актив :

· Золоті сертифікати 3,5

· СДР 3,2

· Готівка 0,2

· Облік векселів та позики комерційним

банкам 0,2

· Державні цінні папери 77,6

· Розрахунки 1,9

· Інші активи 13,4

Всього активів 100,0

Пасив:

· Федеральні резервні білети 81,3

· Резерви банків – членів ФРС 11,0

· Рахунок казначейства 3,0

· Рахунки з відкладеним отриманням 1,6

· Капітал та резерви 2,0

· Інші пасиви 1,1

Всього пасивів: 100,0

Для сприяння виконанню цих цілей згідно закону 1913 року вся територія США була розподілена на 12 федеральних резервних округів. Їх кордони не співпадають з кордонами штатів. Кожен з 12 округів має свій федеральний резервний банк в Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Клівленді, Річмонді, Атланті, Чикаго, Сент-Луісі, Мінеаполісі, Канзас-Сіті, Даласі та Сан-Францисько. Існують також 25 відділень таких банків. Головним обов”язком ФРБ є вплив на вартість та пропозицію грошей та кредита в економіці. ФРБ також мають широкі права з контролю та регулювання діяльності банків-членів та банківських холдінгових компаній, зареєстрованих урядом штату. ФРБ юридично не є державними інститутами, їх капітал належить банкам-членам ФРС.

Федеральний комітет вільного ринку є найважливішим органом Системи, що формує її грошову політику, оскільки він здійснює широкий контроль за зростанням пропозиції грошей в державі, несе відповідальність за діяльність Системи на внутрішніх ринках цінних паперів та ринках іноземних валют. Ці операції здійснюються через Федеральний резервний банк Нью-Йорка як представника комітету. Окрім 7 членів Ради керуючих, у Комітет входять ще п”ять президентів резервних банків, одним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Інші президенти працюють у Комітеті протягом року за принципом ротації.

Банки-члени ФРС. Приблизно 40% з близько 10 тис. комерційних банків США належать до системи. Національні банки зобов”язані бути членами ФРС, банки штатів можуть приєднатися до неї, виконавши певні вимоги. Банки-члени ФРС у кожному окрузі є акціонерами резервного банку, що обслуговує данний округ. Кожен банк-член ФРС зобов”язаний постійно купувати державні цінні папери (на суму до 6% власного сплаченого капіталу) в окружному резервному банку та прийняти умову обов”язкових ретельних перевірок їх операцій представниками ФРС.

Інші депозитні установи. Окрім 4 тис. банків-членів ще понад 25 тис. інших депозитних установ пропонують американцям вклади під проценти та інші банківські послуги. До таких депозитних установ належать комерційні банки, що не є членами ФРС, ощадні банки, ощадно-позичальні асоціаціі та кредитові спілки. Формально не будучи частиною Системи, їх діяльність у значній мірі підлягає регулюванню ФРС , зокрема це стосується резервних вимог, і вони мають доступ до платіжних послуг Системи.

До складу ФРС входять також такі Консультаційні Ради: Федеральна консультаційна рада, Консультаційна рада з питань стану споживачів та Консультаційна Рада з питань діяльності ощадних установ.

Федеральна консультативна Рада - орган, який було створено згідно закону про ФРС, проводить наради з Радою керуючих з економічних та банківських питань та дає рекомендації відносно діяльності ФРС. До ради входять 12 членів - по одному від кожного округу ФРС. Рада повинна збиратися у Вашингтоні якнайменше чотири рази на рік.

Консультаційна Рада з питань стану споживачів була створена у 1976 році. Вона дає Раді керуючих консультації з питань захисту інтересів споживачів при використанні споживчих кредитів та інш. Рада складається з тридцяти членів, які захищають інтереси широкого кола клієнтів та кредиторів. Рада збирається на свої засідання тричі на рік.

Консультаційна Рада з питань діяльності ощадних установ була створена після прийняття закону про дерегулювання діяльності депозитних установ 1980р. Рада надає інформацію та результати аналізу проблем ощадних установ. До Ради входять представники ощадних банків, ощадно-позичальних асоціацій та кредитних спілок. Засідання проводиться 4 рази на рік.

ФУНКЦІЇ ТА ЦІЛІ СИСТЕМИ

Головні функції ФРС подібні до функцій, що їх виконують центральні банки інших країн. ФРС відповідальна за здійснення монетарної політики, підтримання рівня ліквідності , надійності та стабільності банківської системи і допомогу фінансовим органам - Міністерству фінансів США ( Державній скарбниці ) – у виконанні деяких їхніх обов’язків. Крім того, ФРС бере участь у підтриманні та регулюванні платіжної системи країни і безперервно спрямовує зусилля на підвищення її ефективності та надійності. Останніми роками Конгрес розширив обов’язки ФРС, прийнявши декілька нових законів, спрямованих на захист споживачів під час їхніх операцій з банками та іншими фінансовими інститутами і сприяння регіональному розвитку та реінвестуванню.

Таким чином, можна виділити чотири основні функції Системи:

1) здійснення впливу на пропозицію грошей та кредиту;

2) регулювання діяльності та нагляд за фінансовими інституціями;

3) роль банківського та фінансовго представника держави;

4) пропозиція платіжних послуг громадянам через депозитні установи.

З вищезгаданих чотирьох функцій контроль Системи за зростанням грошової маси та кредиту – проведення монетарної політики - є найважливішою.

Завдання політики ФРС пов’язані з головними цілями держави в галузі економіки: високим рівнем зайнятості, стабільними цінами, економічним зростанням та рівновагою у міжнародних платежах. Сама по собі Система не може досягнути вказаних цілей, але вона здатна багато зробити для створення сприятливої ситуації з грошима і кредитами для їх досягнення.

Економічні цілі держави взаємопов’язані між собою у довгостроковому періоді. Наприклад, стабільний рівень цін забезпечує найсприятливіше середовище для підтримування економічного зростання , збереження високого рівня зайнятості та балансу міжнародних розрахунків. Оскільки зростання грошової маси та рівень цін тісно пов’язані у довгостроковому періоді і оскільки ФРС є відповідальною за пропозицію грошей у державі, політика Системи зосереджена на стабільності цін у тривалому періоді.Система, проте, здатна швидко реагувати на розвиток подій, що загрожуватиме досягненню однієї чи усіх економічних цілей.

Як банкір і фінансовий агент Міністерства фінансів, Система надає громадянам ряд послуг з боку держави, перш за все через депозитні установи.

Банкир уряду.
Резервні банки забезпечують Міністерство фінансів поточними рахунками. Коли держава здійснює платежі за допомогою чеків чи електронної мережі з окремими організаціями, ці гроші, як правило, виплачуються або надходять на рахунки в банки чи подібні установи. Практично миттєво у випадку електронних платежів чи незабаром після оплати чеками платіж проходить через резервний банк, який знімає відповідну суму з рахунку . Міністерство фінансів, як правило, зберігає податкові надходження на депозитах у комерційних банках, поки ці рахунки є необхідними для здійснення платежів, після чого вони переводяться у резервний банк.

Фінансовий агент держави.
Резервні банки продають, переводять та викуповують державні цінні папери, виплачують по них відсотки і багатьма іншими способами допомагають Міністерству фінансів та іншим федеральним органам у їх діяльності, що пов'язана з цінними паперами. Частина видатків резервних банків, зумовлених виконанням ними функцій фінансових органів, покривається міністерством фінансів та федеральними органами.

Щороку федеральний бюджетний дефіцит повинен фінансуватися продажем державних цінних паперів. Щороку також нові державні цінні папери повинні продаватися для погашення поточних платежів державного боргу.

Емісія паперових грошей та карбування монет.
Резервні банки становлять головну частину структури, за допомогою якої більшість готівки вводиться або вилучається з обігу. Коли появляється необхідність у більшій кількості готівки, депозитні установи скорочують свої рахунки в резервних банках в обмін на додаткову її кількість. Аналогічно, коли зростає потік готівки в депозитні установи, вони повертають надлишок її в резервні банки, що кредитують їхні рахунки.

Кредитуючи державні рахунки, резервні банки "купують" нові паперові банкноти та монети у міністерства фінансів для заміни зіпсованих банкнот і монет.

Емісія банкнот.
Практично всі номінали векселів у обігу сьогодні є банкнотами ФРС. Ці банкноти є зобов'язаннями 12 резервних банків і є 100-відсотково забезпечені державними цінними паперами, золотими сертифікатами або іншими спеціальними активами.

Надійні, дієві та ефективні засоби здійснення та проходження платежів дуже важливі в сучасній економіці. Для забезпечення вказаних бажаних характеристик системи платежів ФРС пропонує певні види платних послуг всім депозитним установам. Серед них -- проходження чеків та електронні платежі.

Обробка чеків.
Система керує в масштабах країни кліринговим механізмом для чеків, переказних векселів та ін. Депозитні установи пересилають чеки та векселі в резервні банки, а ті, в свою чергу, спрямовують їх у відповідні місця для інкасо. Розрахунки завершуються внесенням записів на рахунки, які депозитні установи зберігають в резервних банках.

Послуги по здійсненню електронних платежів.
ФРС забезпечує два види електронних платежів: телеграфні перекази і послуги автоматизованої розрахункової палати. Перший з них традиційно використовується при здійсненні нерегулярних і значних платежів. Другий -- для часто повторюваних платежів -- зарплати службовцям фірм, страхових виплат, зарплати державним військовим та цивільним чиновникам і соціальних виплат; а також все більш спеціалізовано -- наприклад, для розрахунків фірм зі своїми представниками.

Зростаюча увага приділяється в останні роки безпеці та оперативному здійсненню послуг ФРС по проведенню електронних платежів. Застосовуються і розвиваються складні технічні процедури для дальшого підвищення безпеки платіжних операцій.

Стан економіки та ефективність монетарної політики значною мірою залежать від міцності фінансової системи. Тому Конгрес поклав на ФРС більшу частину відповідальності за цілісність державних фінансових інституцій. Система також здійснює безпосередній нагляд за діяльністю депозитних установ, ділячи відповідальність за це з іншими федеральними органами та органами штатів.

ФРС контролює та перевіряє діяльність банків штатів-членів ФРС, холдингових компаній, закордонних філій американських банків і американських філій закордонних банків (Додаток 4). Система також відіграє важливу роль у дотриманні законів, що стосуються фінансових операцій споживачів. Найвідоміші з цих законів -- закон про рівні кредитні можливості і закон про чесність у кредитних відносинах.

Крім того, в процесі перевірки діяльності банків і при розгляді їх звернень стосовно відкриття нових філій, злиття чи нових придбань Система враховує потреби в кредитах верств населення, що обслуговуються даними інституціями.

Кредитор останньої інстанції.
Через свої "дисконтні вікна" резервні банки можуть забезпечити значну ліквідність фінансовим інституціям. Позичаючи кошти під заставу, Система може не лише краще здійснювати монетарну політику, але і допомагати захищати надійність та міцність фінансової системи.

Стан економічної активності та рівень цін пов'язані з масштабами витрачання грошей. Зростаючі видатки вимагають або збільшення грошової маси або пришвидчення обігу грошей. Оскільки кожен долар витрачається багато разів протягом року, зростання чи зменшення пропозиції грошей може зумовити зміни в їх витратах, що матиме величезний вплив на рівень цін та рівень економічної активності.

ФРС здійснює вплив на економіку насамперед через величину резервів, які депозитні установи зобов'язані тримати відповідно до своїх вкладів. Якщо Система вирішує змінити величину резервів, це впливає на пропозицію грошей, наявність кредитів, ставки відсотка і, через них, на масштаби видатків. Вплив політики ФРС поперше стає відчутним на ринках депозитів, але він швидко поширюється на всю фінансову структуру країни, її економіку, а часто і на економіку всього світу

МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА ФРС

ФРС використовує декілька важливих засобів впливу на зростання пропозиції грошей, інших фінансових змінних і на рівень економічної активності. Найважливішими з її знарядь є операції на відкритому ринку, дисконтна ставка та резервні вимоги, всі вони впливають на загальну величину грошової маси і кредитів та на загальний рівень відсоткових ставок. Окрім цих головних засобів, ФРС купує і продає американські долари та іноземну валюту на валютних ринках, а також встановлює додаткові вимоги для певних типів акцій і облігацій.

Операції на відкритому ринку.
Операції на відкритому ринку є найефективнішим і найважливішим знаряддям політики ФРС. Кожні купівля або продаж мають безпосередній вплив на величину резервів у банківській системі, а через них і на економіку в цілому. Купівлі збільшують резерви і полегшують доступність кредиту, бо ФРС платить за цінні папери, кредитуючи резервні рахунки депозитних установ покупців. Навпаки, продажі зменшують резерви і утруднюють доступність кредитів, бо Система вилучає частину резервів банків-продавців.

Операції бувають двох видів: наступальні та захисні. Наступальні мають на меті збільшення або зменшення величини резервів для полегшення чи ускладнення отримання кредиту, а захисні служать для нейтралізації впливів на резерви з боку інших факторів.

Дисконтна ставка.
Мабуть, жодне з інших знарядь монетарної політики не є так широко відомим чи так погано з'ясованим, як дисконтна ставка -- ставка, яку сплачують депозитні установи за свої позики в резервних банках. Рішення про зміну дисконтної ставки приймає Рада директорів кожного окремого резервного банку, але воно підлягає затвердженню Радою керуючих. Така координація веде до приблизно одночасної зміни дисконтної ставки в усіх резервних банках.

Зміни дисконтної ставки мають важливий вплив на умови отримання кредитів і, отже, на економіку в цілому. Підняття дисконтної ставки, наприклад, веде до подорожчання позики в резервних банках для депозитних установ. Це подорожчання може стимулювати продаж ними короткострокових цінних паперів замість використання дисконтних пільг. Такий продаж знижує ціни на короткострокові цінні папери і веде до зростання короткострокових відсоткових ставок. Крім цього, вища вартість отримання коштів може примусити депозитні установи прискіпливіше розглядати прохання про надання позик і сповільнити зростання їх кількості. І навпаки, зниження дисконтної ставки в кінцевому результаті призводить до зростання ціни на короткострокові цінні папери і зниження по них відсоткових ставок.

Резервні вимоги.
Третім важливим способом впливу ФРС на загальну ситуацію з грошима і фінансами є право Ради керуючих змінювати резервні вимоги -- змінювати відсоток резервів, які депозитні установи зобов'язані зберігати. Зниження встановленої величини резервів, наприклад, збільшує надлишок резервів і стимулює економічну активність, тоді як підвищення її має зворотний вплив. Як потенційно потужне знаряддя, резервні вимоги рідко змінюються при здійсненні монетарної політики, оскільки зміни їх можуть принести більше шкоди і банківській системі, і ринкам грошей та капіталів, ніж операції на відкритому ринку.

Додаткові вимоги.
Додаткові вимоги встановлюються Радою керуючих і стосуються певного відсотка платежів готівкою, якого повинні дотримуватися покупці при отриманні позик для купівлі деяких видів цінних паперів.

Хоча додаткові вимоги можуть активно використовуватись як знаряддя монетарної політики, на практиці Рада керуючих змінює їх тільки інколи.

Операції з іноземною валютою.
З метою поліпшення міжнародної ліквідності і нейтралізації тимчасово небажаного напливу іноземного капіталу Система також час від часу займається купівлею і продажем іноземної валюти. Баланс у міжнародних розрахунках досягається або на ринку, або шляхом "обміну" з іноземними центральними банками, які кредитують рахунки Системи в своїх записах в обмін на аналогічні доларові кредити в записах ФРС.

Оскільки операції з іноземною валютою мають великий вплив і на іноземну, і на вітчизняну валюту, вони, природно, повинні здійснюватися в тісній співпраці з відповідними повноважними органами інших країн. Оскільки відповідальність за стан в цій сфері несе і Міністерство фінансів, такі операції повинні тісно координуватися з його діями, які безпосередньо втілюються в життя Нью-Йоркським федеральним резервним банком як представником Міністерства фінансів.

Координація застосування певних знарядь монетарної політики припадає, головним чином, на Федеральний комітет відкритого ринку -- найважливіший форум з питань політики ФРС. Комітет збирається регулярно приблизно один раз у 6 тижнів, а при необхідності і частіше, для формування політики Системи. У його роботі постійно беруть участь не лише члени Ради керуючих і 5 президентів резервних банків, але також і решта 7 7 президентів федеральних резервних банків, представники ФРС з комітетів відкритого ринку та іноземних рахунків, деякі старші чиновники Ради керуючих і по одному зі старших економістів кожного федерального резервного банку. Таким чином і ті, хто формує політику комітету, і їх головні радники, і ті, хто втілюють у життя цю політику, постійно поінформовані про завдання політики Системи.

Засідання Комітету, як правило, розділяються на 4 частини: огляд останніх дій керуючих комітетами Системи, обговорення загальної економічної ситуації, обговорення фінансової ситуації і можливих варіантів монетарної політики і, нарешті, голосування з приводу монетарної політики членами Комітету. Дискусії відбуваються в досить вільній атмосфері і розбіжність у поглядах часто буває значною. Двічі в рік, згідно з існуючим законодавством, Комітет формулює довгострокові цілі монетарної політики і доповідає про результати роботи Конгресу. В період між засіданнями чиновники Ради керуючих і члени Комітету перебувають у постійному зв'язку з Нью-Йоркським резервним банком за допомогою телефонних консультацій. За необхідності телефонне засідання всього Комітету може бути скликане в дуже короткий термін, і кожен може в будь-який час висловити своє невдоволення з приводу того, як виконуються інструкції Комітету. Крім щоденних контактів, постійно розповсюджуються численні довідкові матеріали для забезпечення максимальною кількістю інформації людей, що формують політику Системи.

Слід зауважити, що монетарна політика ФРС має певні обмеження та переваги.

Обмеження
. Формулювання монетарної політики є дуже складним завданням , також складно визначити обмеження , яким ця політика повинна підлягати. Фактична економічна стабільність потребує не лише розсудливої монетарної політики, але також правильних фіскальних заходів -- у який спосіб держава збирає податки, витрачає гроші і справляється зі своїм боргом -- і достатнього рівня конкуренції в економіці, так що окремі ціни мають можливість зростати чи знижуватись. Очевидно, що ускладнення можуть трапитися в кожній з трьох вищезгаданих сфер, так що важко досягнути постійної досконалої стабільності.

Переваги
. Незважаючи на свої недоліки, монетарна політика має певні переваги над двома альтернативними видами стабілізаційної політики -- фіскальною політикою та прямим контролем. По-перше, вона є неупередженою і дуже слабо перешкоджає свободі ринку. По-друге, монетарна політика є гнучкішою за інші інструменти стабілізаційної політики. І по-третє, мабуть найважливіше, Конгрес надійно захистив ФРС від повсякденного політичного тиску, так що вона має можливість діяти в найкращих інтересах економіки держави.

Комерційні банки

Загальна кількість комерційних банків на 01.01.95 р. складала 10741 , причому має місце тенденція до скорочення їх чисельністі. З них майже 40 відсотків - члени ФРС. У США немає єдиного банківського законодавства. Ті комерційні банки, які у своїй діяльності підпорядковані вимогам національних законів , та чартер (дозвіл) на банківську діяльність отримали від національних органів влади , звуться національними, а ті, що підпорядковані вимогам окремих штатів, від яких вони отримали чартер, звуться штатними. Загальна чисельність комерційних банків має тенденцію до зменшення. В 1921р. їх було майже 30 тис. За розрахунками спеціалістів у 2000 році кількість банків складе біля 7 тис. банків. Потужніші з них - Сітікорп, Бенк оф Амеріка, Чейз Манхеттен бєнк та інші.

До недавнього часу банківське законодавство обмежувало можливості прямої концентрації банків шляхом поширення мережі філій. Тому у післявоєнний період в США були розповсюджені приховані форми концентрації, такі, як кореспондентські зв”язки, “банківські ланцюги”, холдінг-компанії. Банківське законодавство США довгий час забороняло відкриття відділень за межами штату, в якому знаходилася головна контора банку, у деяких штатах банкам взагалі було заборонено мати відділення. Лише за останній час можна спостерігати зрост чисельності філій та зменшення загальної кількості юридично незалежних банків (колишні дочірні банки перетворюються на філії та відділення).

Але і раніше крупні монополії намагалися обійти цю заборону шляхом створення холдинг-компаній, які скуповують акції юридично незалежних банків та ставлять їх під свій контроль. В 70-80 рр. більшість банків стали членами холдингових компаній (однобанківських або багатобанківських) Додаток 5).

В США до останннього часу існуювали також деякі обмеження на виконання комерційними банками операцій. Перш за все це стосується операцій, пов”язаних з інвестиціями банків та гарантуванням розміщення корпоративних цінних паперів, всього комплексу послуг з страхування, брокерських операцій з нерухомістю та деяких інш. Але в останній час є деякі послаблення в цих питаннях.

Значний вплив на діяльність комерційних банків мав Закон 1980 року “Про дерегулювання депозитних установ та контроль за грошовим обігом”. Цей закон ліквідував основний стимул для банків залишатися поза ФРС - більш низькі вимоги до банківських резервів. Зараз всі депозитні установи США (комерційні банки, взаємо-ощадні банки, ощадно-позичкові асоціаціі, кредитові спілки та інші) повинні тримати однаковий відсоток своїх чекових та страхових депозитів або у формі готівки у видатковій касі, або у формі депозитів у Федеральних резервних банках.

В США протягом багатьох років складалася бюрократична розгалуджена система контролю як на Федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальних принципа банківського регулювання в США: забезпечення стабільності та запобігання краху банків; обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю за грошовим ринком.

Контроль на федеральному рівні здійснюють казначейство, ФРС, Контролер грошового обігу (за національними банками), Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД). Контроль на штатому рівні здійснюють банківські департаменти штатів.

На діяльність американських банків крім спеціальних органів контролю впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції (злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торгової палати (обслуговання споживачів) та інш.

Є також і неурядові органи контролю за роботою окремих груп кредитних установ (напр., Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та інш.).

Особливе місце в системі органів контролю займає ФКСД
, яку було створено у 1934р. Це найбільш важливий крок у розвитку банківського законодавства США з часу створення ФРС. Всі банки-члени ФРС зобов”язані вступити до цієї корпорації. Інші - за бажанням.Знак ФКСД (FDIC)- який можна зустріти в будь-якій фінансовій устанві США – став символом довіри. В разі банкрутства банка страхове відшкодування складає 100 тис. дол. США. ФКСД було створено з ціллю захисту вкладників від фінансових втрат, а також з ціллю запобігання масовому вилученню внесків.Головною місією ФКСД є підтримка стабільності і суспільної довіри до фінансової системи нації.

Довідка

Велика Депресія 1929-1933 рр. призвела до фінансовго хао в Америці. Більш ніж 9000 банків були зачинені лише за період з жовтня 1929 до березня 1932 р. під час краху фондового ринку. В цей час президентом країни стан Франклін Делано Рузвельт. Банківська система почала помирати ще до Рузвельта, але саме він через 48 годин після своєї інаугурації проголосив про “банківські канікули” до тих пір, поки не буде відновлена стабільність. Серед всіх заходів , прийнятих конгресом щодо відновлення стабільності була й організація ФКСД в червні 1933 року. Ідея полягала в тому, щоб забезпечити державні гарантії депозитам для безпеки заощаджень клієнтів при певних обмеженнях, і їх повернення за першою вимогою. З моменту початку роботи ФКСД, 1 січня 1934 р., жоден “депозитарій”- власник депозитного рахунку, при банкрутстві банку не втратив ані центу зі своїх застрахованих заощаджень.

Нині ФКСД:

-страхує депозити на суму до 100000 дол. Практично у всіх банках і ощадних асоціаціях (так званих позиково-ощадних асоціаціях) США.

-проводить санацію банків-банкрутів,

-сприяє безпеці і доброякісності страхування депозитних установ і американської фінансової системи шляхом визначення, моніторингу та оптимізації ризиків.

ФКСД здійснює реальний контроль за банками, які страхують свої депозити. В разі необхідності ця установа може надати допомогу банку, який опинився у скрутному становищі:

· надати кредит для злиття цього банку з іншим, більш крупним;

· поручитися за банк, перерахувавши на його рахунок кошти;

· провести процедуру банкрутства із виплатою максимальної суми страхового відшкодування.

Щорічні внески банків зростають.Останнє підвищення відбулося в 1991 році . Розмір страхової премії було підвищено до 23 центів на 100 тис. дол. Депозиту. Зараз в середньому вони складають 0,15% загальної суми депозитів. Цей відсоток диференціюється в залежності від ступеню ризикованости діяльності кожного окремого банку та його фінансового стану . Але законодавчо встановлений ліміт - 0,325%.Сумарні вклади у всіх банках, застрахованих ФКСД, на кінець 1995 року перевищили 250 млрд дол., страховий фонд склав 22 млрд. дол.

ФКСД має статус незалежного агенства федерального уряду.

Управління здійснюється радою директорів,яка складається із п’яти членів, які призначаються Президентом та затверджуються сенатом. ФКСД підлягає аудиту, який проводиться Головним бюджетно-контрольним управлінням під наглядом Конгресу.

ФКСД керує двома федеральними фондами страхування депозитів – Фонд Страхування Банків та Фонд Страхування Ощадних Асоціацій. Депозити більшості комерційних і ощадних банків страхуються в Фонді Страхування Банків. В 1989 р. Конгрес створив Фонд страхування ощадних асоціацій як правонаступника Федеральної Кредитно-ощадної страхової корпорації. На ФКСД було покладено відповідальність за управління цими двома фондами. Обидві прог7рами страхування депозитів підтримуються урядом США.

ФКСД отримує асигновані конгшресом бюджетні кошти для виконання своєї місії. Кошти на ці цілі формуються за рахунок внесків на страхування депозитів, які сплачують банки і ощадні асоціації, а також за рахунок доходів по Казначейським зобов’язаннями.

Коли ФКСД починала свою діяльність в 1934 році, страхове від-шкодування в разі банкрутства складало 2500 дол. США. З березня 1980 р. воно збільшилося та склало 100000 дол. США на одного вкладника. Сума страхування депозиту обмежена сумою самого депозиту і не включає цінні папери, внески до інвестиційних фондів відкритого типу та інш.

З метою захисту власника депозитного рахунку, ФКСД негайно реагує на випадок банкрутства застрахованого банку або кредитно-ощадної асоціації. Діяльність таких установ припиняється уповноваженними органами – Управлінням Контролера грошового обігу або Управлінням з нагляду за ощадними установами. Задача ФКСД полягає в тому , щоб :

-сплатити власникам депозитних рахунків збанкрутілих банків компенсацію, яка не перевищує ліміт в 100000 дол.;

-вивільнити якомога більше коштів з активів збанкрутілого закладу ( в основному з таких активів, як кредити, нерухомість, цінні папери), для того, щоб поповнити страховий фонд, а також мінімізувати збитки, завдані клієнтам, які не захищені страховим фондом, наприклад, незастраховані вкладники (сума вкладу яких перевищує 100000 дол.)

ФКСД має декілька варіантів щодо відновлення проблемних установ, але за законом в кожному випадку використовується варіант з найменшими витратами. Варіант, який використовується найчастіше називається “ угода про покупку та прийняття зобов’язань”. В цьому випадку ФКСД домовляється з установою-членом ФКСД про передачу їй зобов ’язань. Тепер клієнти проблемного закладу автоматично стають клієнтами установи, що прийняла на себе зобов’язання.

З 1965 року американські банки значно поширили обсяги своїх міжнародних операцій, розпочався швидкий процес розповсюдження відділень американських банків за кордоном та відділень іноземних банків на території США. Внаслідок цих змін потужні комерційні банки зараз здійснюють свої операції в усьому світі.

Спеціальні банки та небанківські установи

Серед спеціальних банків значне місце В США відіграють інвестиційні банки, які виникли в період громадянської війни 1861-1865рр, коли вперше декілька банків об”єдналися для сумісного розміщення облігацій федерального уряду. Їх основні функції: емісійна - ведення переговорів з торгово-промисловими компаніями про випуск цінних паперів та технічна підготовка цих випусків; “андеррайтинг” - прийняття обов”язків розмістити цінні папери на ринку та придбати ту їх частину, яка не буде розміщена; інвестиційна (ділерська) - купівля-продаж цінних паперів за власний рахунок; брокерська - купівля-продаж цінних паперів для клієнтів на комісійній основі; консультації з фінансових питань. Такими операціями в США займаються біля 3800 фірм, які входять у Національну асоціацію ділерів, в т.ч. 700 інвестиційних банків. В США більше 20 таких установ, які регулярно очолюють та входять у склад синдикатів з розміщення цінних паперів, займаються злиттями та поглинаннями. Серед них Голдмен Сакс, Морган Стенли, Мерил Линч, Саломон Смит Барни, Креди Свис Ферст Бостон та інш. Значне розповсюдження інвестиційних банків в США пов”язане із законодавчими обмеженнями для комерційних банків на виконання емісійних та інвестиційних операцій.

До спеціальних банків, які займаються депозитною діяльністю належать взаємно-ощадні та акціонерні ощадні банки, які приймають збереження населення та інвестують їх в різні активи. 100 найбільших взаємно-ощадних банків тримають 75% всіх активів цих банків. Значна частина капіталів знаходиться в чотирьох північно-східних штатах - Нью-Йорк, Пенсильванія, Масачусетс, Конектикут.

Ощадною справою також займаються державні ощадні каси при поштових відділеннях, які було створено у 1910 р. Їх кошти вкладаються в облігації федерального уряду та у місцеві комерційні банки.

В США виділяється група спеціалізованих кредитно-фінансових установ, які надають споживчі кредити. До них належать інвестиційні компанії або трести, фінансові компанії, кредитні спілки та позиково-ощадні асоціації. Останні досить широко розповсюджені в США. Це – кооперативні установи, які надають своїм членам позики на купівлю та будівництво житла.

Слід також виділити групу установ, які надають кредити фермерам. Ці установи в свій час зіграли і продовжують грати велику роль в економіці сільського господарства США. В 1995 році загальний обсяг позикових коштів в сільському господарстві становив приблизно 160 млрд. дол., з яких біля 35% припадало на комерційні банки, біля 30% - на систему фермерского кредиту, біля 13% - на Об’єднану федеральну агенцію фермерських послуг, біля 10% - на страхові компанії , і 12% - на інші фінансові і кредитні організації.

Система фермерського кредиту (СКФ) є другою за величиною групою кредиторів сільського господарства, та є найбільшим кредитором під нерухомість. Першу згадку про СКФ можна знайти в 1908 р., коли президент Теодор Рузвельт створив спеціальну Комісію з вивчення життя в сільській місцевості. СКФ – широко розгалужена в національних масштабах мережа фінансових інститутів, що належать самим позичальникам. Її основна задача полягає в залученні фондів грошового ринку для розміщення їх у вигляді позик сільським товаровиробникам. СКФ була створена з ініціативи Конгресу США в 1916 році для забезпечення сільського господарства надійним джерелом кредиту. Незважаючи на те, що на початковій стадії СКФ розвивалася внаслідок тільки зусиль уряду, вона є приватною власністю банків та асоціацій, які володіють нею на кооперативній основі. Таким чином, СКФ – це система банків та їх асоціацій в формі кооперативів, які належать і керуються обраною пайовиками Радою директорів.

До середини 80- рр. ця система включала:

-12 федеральних земельних банків довгострокового кредиту (5-40років). Їх капітал належить фермерським кредитних асоціаціям.

-12 федеральних банків середньострокового кредиту (від 9 міс. до 3 років), їх капітал належить державі.Вони не надають кредити безпосередньо фермерам, а проводять облік зобов’язань, які надані фермерам іншими кредитними установами.

-12 окружних кооперативних банків, які очолюються центральним банком для фермерських кооперативів. Центральний банк та окружний кооперативний можуть перевраховувати зобов’язання фермерів у федеральних земельних банках середньострокового кредиту.

У середині 80-х років тисячі фермерів разорилися, а зростаючі втрати внаслідок неповернення кредитів привели систему сільськогосподарського кредиту на грань банкрутства. Для її рятування довелося здійснити злиття ряду банків.

Нині СКФ складається з 7 кооперативних банків, що кредитують фермерів, які забезпечують надання коштів 232 локальним асоціаціям позичальників. Саме локальні асоціації розміщують кредити серед сільських клієнтів.

Крім того, існують 2 Банки для кооперативів, створені спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів, систем електичного і телефонного зв ‘язку, систем водопостачання і каналізаціїю. Ці банки фінансують також експорт сільськогосподарської продукції.

На відміну від комерційних банків, СКФ не має права брати депозити. Ще однією її особлисістю можна вважати відсутність постійних паєнакопичень серед клієнтів. Пай члена СКФ існує тільки в період часу, протягом якого він бере кредит, і становить 5% загальної суми кредиту. Пай збільшується або зменшується в залежності від зміни суми кредиту і повністю відшкодовується в момент виплати боргу. На персональному рахунку клієнта залишається символічна сума в 5 дол., що дає йому право вважати себе членом СКФ і користуватися її послугами.

Крім інспекції, яка здійснюєтьмя на федеральному рівні, всі інститути СКФ мають і інші гарантіїї фінансової стабільності, в тому числі:

-сума капіталу повинна складати не менш ніж 7% активів;

- щорічні відрахування в Страховий фонд, спеціально створений в 1988 р. для страхування зобов ‘язань банків СКФ.

Кредитні ресурси СКФ поповнює за рахунок емісії облігацій під гарантії з боку Федеральної Корпораціїї по фінансуванню банків СКФ. Основне призначення цієї корпорації продавати цінні папери інвесторам і розміщувати мобілізовані кошти серед фермерів. Інвестори охоче купують цінні папери, що випускаються Корпорацією, тому що тут процент вище, ніж по державних облігаціях.

Кредитуванням фермерських господарств займається також створена ще в 40-х рр. як реакція на кризу в США. Її функціїї – надання Об’єднана федеральна агенція по наданню послуг фермерам, яка була сільськогосподарських позик, розробка і реалізація сільськогосподарських програм , забезпечення автоматизації сільськогосподарського виробництва та інш. Агенція стежить за процесом кредитування і рухом застави (землі), оскільки купівля-продаж землі не є бізнесом банків, щорічно аналізує фінансовий стан фермерських господарств, складає звіт перед фермерами про стан їх господарств і перспективи на майбутнє, класифікує ризики по наданим кредитам.

У складі цієї Агенції - Товарно-кредитна корпорація. Будучи власністю держави, ця установа надає кредити під заставу товарів на складі. Корпорація не потребує обов’язкового викупу заборгованості.Якщо до наступу строку платежу з’ясується, що ринкова ціна нижче за розмір позики, боржник може відмовитися від викупу заставленої продукції. Витрати, які при цьому несе Корпорація, відшкодовуються державою.

Державні кредитні програми здійснюються в трьох найважливіших сферах - в сільському господарстві, житловому будівництві, зовнішньоекономічних зв”язках. Найважливіша державна установа в сфері кредитування зовнішньої торгівлі - Експортно-імпортний банк США, який було створено у 1934 році з метою сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іностранним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками.

Експортно-імпортний банк США (Export-Import Bank of the
United States, скорочено Eximbank
) – державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Сучасну назву отримав у 1968 р. Заснований як тимчасовий інститут, банк став важливим інструментом державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується законом, прийнятим у 1945 р. та наступними доповненнями до нього. Згідно закону банк повинен “доповнювати та заохочувати” приватний капітал, але не конкурувати з ним. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Банк надає переважно середньо- та довгострокові експортні позики (до 12 р., в окремих випадках до 20 років), які пов`язані із поставками товарів та наданням послуг американськими фірмами. Кредити, як правило, пов`язані із оплатою товарів таких найпотужніших американських фірм, як Боінг, Дженерал електрік, Локхід та інш. Банк надає кредити безпосередньо іноземним фірмам та урядам сам або разом із комерційними банками США. Така практика розпочалася із 60-х років.

Як правило, покупці американських товарів в кредит з участю у кредитуванні Експортно-імпортного банку США сплачують 10-20% їх вартості, комерційні банки – 30-55%, а решту – Експортно-імпортний банк. Така система дає можливість банку з одного боку, приймати участь у кредитуванні багатьох проектів, з іншого – зменшити ризики непогашення кредитів.

Банк тісно співробітничає із провідними приватними та банківськими монополіями. З 1961 р. поряд із наданням кредитів розпочав надавати гарантії за експортними кредитами приватних американських банків. В 1971 р. під егідою банку було створено Приватну корпорацію з фінансування експорту (Прайвит експорт файненс корп.). Її акціонерами є провідні банки та корпорації. Банк підтримує тісні стосунки також з Управлінням міжнародного розвитку, МВФ, групою МБРР та інш. інституціями.

Ресурси банку складаються з власного капіталу, який належить міністерству фінансів та позик казначейства. Ліміт обсягу операцій встановлюється Конгресом США.

5.3 КРЕДИТНА СИСТЕМА НІМЕЧЧИНИ

Загальний огляд

Кредитна система Німеччини відображує модель порівняно жорсткої грошово-кредитної політики, не дивлячись на широкі політичні права регіонів, які входять у федерацію. Особливості пов”язані також з тим, що всі основні функції фінансового посередництва сконцентровані в універсальних банках (комерційних банках та ощадних касах), які не спеціалізуються на окремих операціях, як це роблять кредитні установи США та Японії (Додаток 6).

Зараз у Німеччині створена високорозвинута банківська система. Вона представлена близько 300 банків, 700 ощадних кас та жироцентралів, 2,5 тис. кооперативних банків (“Фольксбанк”,” Райфейзенбанк”) та інші. Контроль за їх діяльністю здійснюється Федеральним управлінням контролю (підпорядковане Міністерству фінансів).

Банківська система Німеччини одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. За насиченістю банковськими установами ( чисельність мешканців на 1 банківську установу) країна поступається лише Швейцарії (1633 проти 1631 ) та значно перевищує інші країни Європи. Такі результати вража ють, особливо коли взяти до уваги, що після другої світової війни Німечинні довелося по суті створювати нову кредитну систему. Військові адміністрації США, Великобританії та Франції перешкоджали створенню єдиної банківської системи. Так , філям провідних банків банків дозволялося проводити операції лише в межах своїх окупаційних зон. Тільки після втручання федерального уряду в 1950 році були створені юридичні та організаційні передумови для функціонування трьох провідних банків країни – Дойче банк, Дрезднер банк и Коммерцбанк.

Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу перш за все пов’язана із досконалістю банковського законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність поділяються на дві групи: загальні, тобто обов’язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі, тобто обмежені територією окремих федеральних земель.

До першої групи належать:” Закон про кредитну справу”(остання редакція 1993 р.),”Закон про Німецький Федеральний банк”( в редакції 1992 р.) та деякі інші. До другої групи входять закони, що видаються урядами федеральних земель (ландтагами) та регулюють діяльність кредитних установ регіонального рівня, наприклад Закони про ощадні каси, які знаходяться у компетенції ландтагів.

Німецький Федеральний банк (Дойче Бундесбанк)

Головною ланкою банківської системи Німеччини є Німецький федеральний банк , який було створено згідно “Закону про Німецький Федеральний банк” (1957р.) шляхом об”єднання Центральних банків земель з Банком німецьких земель (1948р.) та Центральним західноберлинським банком. Основний капітал банку 230 млн. нім. марок належить Федерації. Але остання прав, які б зачіпали незалежність банку не має. Відповідно до закону 1957р. Центральний банк зобов”язаний підтримувати загальну економічну політику Федерального уряду, але при виконанні повноважень, наданих йому цим Законом, він є незалежним від вказівок уряду.

Структура банку складається з трьох рівнів. Перший рівень утворює директорат (головна контора), яка знаходиться у Франкфурті-на-Майні. Другий рівень складають Центральні банки земель, які після утворення Німецького федерального банку перетворилися в його головні управління, але свою назву Центральний банк земель вони зберегли. Третій рівень утворюють філії ( головні відділення та відділення) Федерального банку у великих населених пунктах.

Керівними органами Німецького федерального банку є Рада Центральних банків, Рада директорів та правління Центральних банків земель.

Дойче Бундес банк є емісійним центром країни, кредитором останньої інстанції для комерційних банків та держави. В його управлінні знаходяться золото-валютні резерви країни. Головною задачею банку , визначеною Законом, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – німецької марки.

З 1.01.1999 р. Дойче Бундесбанк, виконуючи положення Маастрихтської угоди про створення європейського валютного та економічного союзу та уніфікації інструментарію грошово-кредитного регулювання, передав значну частину своїх повноважень, особливо що стосується грошово-кредитної політики, спеціально створеному Європейському центральному банку, увійшовши до системи європейських центральних банків. Також банк повністю відмовився від касового кредитування державних органів федерального рівня, надавши їм можливість вести свої бюджетні рахунки за вибором: або в системі центрального банку, або в приватних комерційних банках (до цього часу рахунки державних установ знаходилися лише в Дойче Бундесбанку)

Банк активно кредитує комерційні банки. Найбільш поширена форма кредитування - це операції РЕПО (40% активів банку), на другому місці - редисконтування векселів і надання ломбардних кредитів.

Дойче Бундесбанк згідно з Законом виконує й інші задачи; організує та здійснює розрахунки всередині країни та з іншими країнами; разом із Федеральним відомством з контролю за кредитною справою через мережу своїх відділень контролює діяльність банків, регулює курс національної грошової одиниці до іноземниї валют.

Другий рівень кредитної системи

Другий рівень кредитної системи Німеччини представлений універсальними та спеціалізованими банками. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інститутами. Лише приватні банки,
як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки
спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов життєдіяльності їхніх вкладників.

Публічно-правові кредитні установи
формально за мету своєї діяльності ставлять "суспільне доручення" заохочувати накопичення заощаджень і повне забезпечення приватних клієнтів, а значить і економіки, дешевими банківськими послугами. Практично жорстка банківська конкуренція надзвичайно зблизила діяльність різних банків, і сьогодні важко визначити різницю у цільовій спрямованості окремих банківських груп.

Універсальні банки займають провідне місце у кредитній системі країни. Вони займаються всіма видами банківської діяльності ( в т.ч. операціями з цінними паперами). До них за статистикою Німецького федерального банку належать приватні комерційні банки (“гросбанки”, регіональні банки, приватні банкири та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи (“Райфазен” та “Фольксбанк”), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - “гросбанки”: “Дойче банк”,” Дрезднер банк” и “Коммерцбанк.” Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300тис. акціонерів. Ці банки мають досить розповсюджену мережу філій - 3,5тис. Їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів. Особливі позиції цих банків у кредитній системі пояснюються їх місцем у структурі фінансового капіталу та зв”язками з монополіями інших галузей. Саме тут виявляється найбільш тісне зростання банківського та промислового капіталів. Це здійснюється через емісію цінних паперів, придбання акцій з метою одержання контрольного пакету акцій промислових компаній. Кожен з “гросбанків”очолює фінансову групу, що з”явилася на базі зрощування з промисловими концернами Сіменса, Фліка, Тісена, Крупа та інш. Ці фінансові групи тісно пов”язані з фінансовими групами Моргана та Рокфелера у США, Ротшильда у Великобританії та інш .Додаток 7).

Невелика прибутковість активів німецьких банків пояснюється багатьма причинами, однак великі вкладення у малодохідні акції промислових та фінансових компаній, які залишилися з 50-60-х років, безумовно, займають у цьому провідне місце. В ці роки, коли німецька економіка розбудовувалась після 11 світової війни, система перехрестного володіння акціями, так саме і великі вкладення банків в капітал промислових підприємств, стала одним з механізмів післявоєнного будівництва. Однак до кінця 90-х років вона втратила більшість своїх переваг і вже розглядалася спеціалістами як тормоз у розвитку фондового ринку країни. Банки також були не проти позбутися “баласту”у своїх інвестиційних портфелях, але цьому заважали податки. Перепродаж пакету акцій обкладалась податком, ставка якого доходила до 53%. З 1 січня 2001 р. згідно планам німецького уряду оподаткування припродажі пакетів акцій від однієї компанії до іншої буде відміненго. Це дозволить банкам розпродати найменш цінні активи та отримати значні вільні кош.

Усі банки прямо або через філії виконують весь набір банківських операцій. Крім того, ці три великих банки мають обов'язкові окремі філії в Берліні. Різноманітні міжнародні послуги великих банків здійснюються через потужні банківські відділення в самій Німеччині, які виконують операції з за кордоном, і дочірні організації, розташовані в усьому світі, а також їхні філії та представництва в інших країнах.

Deutsche Bank,
крім своєї власної мережі філій і Deutsche Bank Berlin, об'єднує, беручи до уваги тільки те, що було консолідовано:

- дві комерційні філії: Deutsche Bank Lubeck (раніше Handelsbank Lubeck) і Deutsche Bank Saar,

- три іпотечні філії: Deutsche Centralbodcn Kredit, Frankfurted Hypthekenbank, Lubecker Hypothekenbank і іпотечна філія, створена спеціально для суднобудівної промисловості:

Schiffshypolhekenbank,

- філії по керуванню організаціями по колективному вкладенню ринкових цінних паперів: Deutsche Gesellschaft fur Fonds-verwaltung - DEGEF і Deutsche Gesellschaft fur Wtrtpapitrspartn - DWS,

-філії лізингових компаній: Autoltasing - ALD, Export-leasing - UB, Deutsche Gesellschaft fur Immobilien - leasing, GEFFA leasing,

- «будівельно-ощадна каса» для надання житлового кредиту: Deutsch Bank Bauspar AG,

- страхова компанія: Lebensversicherung der Deutsche Bank,

- «інвестиційний банк», що спеціалізується на злитті - придбанні: DB Merger and acquisitions,

- 49 банківських і фінансових філій за кордоном, серед яких відомий англійський діловий банк Morgan Grenfell, куплений у 1989 році для протистояння атакам банку Indosuez.

Dresden Bank за тих самих умов об'єднує, крім Dresden Bank Berlin:

- банківські комерційні філії: Bankhaus Reuschel (Мюнхен), Deutsche Sudamerikanische Bank (Гамбург), W.Fortmann Munsterlandische Bank і Oldenbugische,

-Landesbank (Ольденбург), Otto Scheurmann (Берлін),

-іпотечні банки: Dtutsche Hypotheken Bank (Франкфурт), Hypothekenbank in Hambourg, Norddeutsche Hypotheken und Wechselbank (Гамбург) і Pfalzsche Hypothekenbank (Ludwigschaffen) і філія по кредитуванню суднобудування: Deutsche Shiffsbank,

- ощадну касу для житлового будівництва: Dresdner Bauspar AG,

- товариство по вкладенню і керуванню капіталами або фінансовими фондами і нерухомістю: Deutsche Gesellschaft fur Immobilienfonds - DEGI, Deutsche Investment trust, Kapitalanlagegesellschaft, Beteiligungsgesellschaft fur die deutsche Wirtschaft (DS-BD-Bd), Dresdner Global Asset management, Dresdner UOB Holding Gesellschaft,

- 9 банків (із котрих ВІР і Banque Veuve Morin Pons знаходиться у Франції), біля тридцятьох фінансових філій за кордоном.

І, нарешті, Commerzbank
за тих самих умов, крім своєї берлінської філії,об'єднує:

- комерційний банк: Commerz-Crydit Bank (Saarbrucke),

- іпотечний банк: Rheinische Hypotheken Bank - RHEINHYP,

- ощадну касу для житлового будівництва: Leonberg Bausparkasse,

-два філії по лізингу: Commerz und Industrie-Leasing (Франкфурт) і Deutsche Immobilien Leasing (Дюссельдорф),

-філії по фінансовому управлінню: Allgemeine Deutsche Investment Gesellschaft-ADIG, Commerzbank Investment Management, Commerz International Capital Management - і філії по наданню земельного кредиту: Deutsche Grundbesitz-Anlagegescllschaft, Deutsche Grundbesitz- Investmentgescllschaft,

-дві філії з пайовою участю в капіталі: Commerz Beteiligungsgesellschaft і Commerz Unternehmensbeteiligung,

9 банків і 3 фінансових товариства за кордоном..

Приватним комерційним банкам належить вагоме місце у кредитній системі. Це найстаріші банки; двадцять із тих, що існують нині, були створені в ХУІІІв. Сектор приватних комерційних банків ФРН охоплює близько 350 більш-менш універсально діючих приватних установ, які мають більше 7 тисяч філій і більше 200 тисяч співробітників. До складу цього сектору входять окрім “гросбанків” близько 200 регіональних та інших банків, близько 80 приватних банкірів і приблизно 60 філій іноземних банків. Вирішальним критерієм належності до приватної банківської справи, незалежно від майнових відносин, є організаційно-правова форма.

Вони часто мають форму повного торгового товариства або командитного товариства; на них припадає не більш 6% всього обсягу банківської діяльності, але їхній реальний вплив значно вище зазначеної цифри. Основною діяльністю приватних банків є операції з цінними паперами, управління майном, операції з нерухомістю і спеціалізоване фінансування. Основними приватними банками є такі:

- Sal Oppenheim, самий значний приватний банк, у 1986 р. його баланс склав 12,6 мільярдів марок;

- Trinkhaus and Burhardt, у даний час є філією Мidland Bank, баланс - 5,9 мільярдів марок;

- Merck Finck, у даний час філія Barclays Bank, баланс - 3,8 мільярда нем. марок;

- Bankhaus Hermann, баланс - 2,8 мільярдів марок.

Кредитні установи співпрацюють зі всіма сферами економіки і різними верствами населення..

До групи приватних комерційних банків ї входять також філії іноземних банків. Загальний рівень діяльності інших країн на фінансовому ринку Німеччини досить високий. Про це свідчить робота у ФРН більше 300 іноземних кредитних установ з понад 50 країні. Вони мають майже 1000 філій, які функціонують у формі дочірніх кредитних установ, філій та представництв, участі в інших підприємствах.

Регіональні та інші комерційні банки - провінційні банки, їх діяльність донедавна була обмежена рамками якогось регіону або галузі, нині їх діяльність розповсюджується на всю територію Німеччини та за її межі. Взяті разом вони перевершують за обсягом активів “велику трійку”, але поступаються їй за концентрацією та централізацією капіталів та значенням в економіці. Основою їх активних операцій є короткострокове та середньострокове кредитування промисловості по контокоренту.Виділяються “Байєрише іпотекен унд вексельбанк”,”Байєрише ферайнсбанк”.Крім трьох банків-гігантів, у Німеччині існує приблизно 200 універсальних банків, так званих регіональних, і ці банки мають 2500 відділень. Як впливає з їхньої назви, у регіональних банків досить обмежена область діяльності: проте, деякі з них поширили свою діяльність на всю територію Федеративної Республіки Німеччини і навіть за межу. Частина цих банків є іпотечними, тому що вони надають значні іпотечні кредити і займаються емісією іпотечних облігацій.

Група регіональних банків та інших кредитних установ, за винятком трьох банків з великою кількістю філій, охоплює всі банки, діяльність яких здійснюється на базі правових форм акціонерних товариств (АG), акціонерних командитних товариств (КGА) і товариств з обмеженою відповідальністю (GmЬН).

Великі банки цієї групи здійснюють ділову діяльність таким же універсальним чином, що й три банки з великою кількістю філій, і не обмежують свої послуги виключно певним регіоном.

Самими значними серед цих банків є такі:

- Bayerische Vereinsbank.Він уклав договір про спільну діяльність із Banco de Sabadel в Іспанії. Крім того, цей банк придбав контрольний пакет акцій у банку Vereins-Гамбурга und Westbahk у липні 1990 р. Спільний капітал цих двох банків, цілком ймовірно, дорівнює капіталу Commerz -bank.

- Bayerische Hypotheken-und Wechselbank - банк заснований у 1835 р. Він раніше всіх інших банків котирувався на біржі; до 1876 р. цей банк виконував функції Емісійного банка Королевства Баварії.

Ці два банки мають високу міжнародну репутацію. У їхньому розпорядженні густа мережа банківських філій як всередині країни, так і за кордоном.

- Bank fur Gemeinwirtschaft є регіональним не в географічному значенні цього слова, а скоріше в «соціальному» змісті: це банк профспілок. Цей банк, також процвітаючий, як і профспілки.

Функції універсальних банків також виконують державні кредитні установи: ощадні каси та жироцентралі. У пасивах ощадних кас - ощадні вклади, в активах - довгострокові іпотечні кредити. Важлива риса їх діяльності - кредитування комерційних банків. Установи ощадних кас ведуть 36,4 млн. жирорахунків.

Жироцентралі, або земельні банки (12) є також філіями Німецького федерального банку, центрами ощадних кас та крупними комерційними банками (наприклад, “Вестдойче ландесбанк”,” Байерише ландесбанк”). На чолі системи ощадних кас та жироцентралів знаходиться Німецька жироцентраль - “Німецький комунальний банк”(“Дойче жироцентрале - Дойче Коммунальбанк”). Всі вони мають статус публічно-правових установ.

Група публічно-правових комерційних банків за останні 50 років значно збільшилась і налічує більше 700 ощадних кас та жироцентралей. Їх питома вага у загальному обсязі всіх комерційних банків сьогодні становить майже половину. Раніше діяльність ощадних кас зводилась тільки до акумулювання заощаджень і надання кредитів під заставу реальних цінностей. Сьогодні зони набули характеру універсально діючих комерційних банків, незважаючи на те, що традиційне завдання цих установ усе ще залишається основою їхньої комерційно-політичної діяльності. На базі 19 філій вони забезпечують банківську мережу. 12 жироцентралей є центральними установами ощадних кас у даній сфері. Вони управляють їхніми ліквідними активами і здійснюють операції в сфері банківських послуг. Наприклад, розрахунки з іншими країнами. Поряд із цими традиційними завданнями, починаючи з 60-х років, жироцентралі все більше беруть участь у здійсненні широкомасштабних промислових угод і в зовнішньоторговельних угодах. Також, залежно від історичних умов їх створення, жироцентралі є комунальними банками чи банками федеральних земель.

Статистика Німецького федерального банку до комерційних банків відносить також й приватних банкірів. Це приватні комерційні банки, які не мають статусу акціонерних товариств. Розквіт їх прийшовся на першу половину 19 ст. У період фашизму більшість банкірських домів припинила своє існування (вони належали єврейським родинам).

Такі кооперативні установи, як сільськогосподарські кредитні банки “Райфазен” та народні банки - “Фольксбанки”, а також центральні кооперативні банки, також виконують функції універсальних банків. Вони обслуговують дрібних та середніх підприємців, конкуруя з іншими банками.обмежуються прийомом депозитів та здійснюють розрахунки.В основі створення кооперативного кредитного сектора Німеччини лежить ідея, яка виникла більше 125 років тому, про "допомогу шляхом самодопомоги". Вона базується на єдності принципів самоврядування та солідарної відповідальності. Незважаючи на те, що їхня діяльність зосереджується на отриманні безстрокових і ощадних вкладів, а також на наданні короткострокових і середньострокових кредитів своїм членам (при цьому важливо зазначити, що обсяг довгострокових кредитів постійно збільшується), сьогодні кооперативні товариства пропонують універсальний асортимент послуг. Якщо раніше членами таких товариств були ремісники, особи, які займались промислом, та фермери, то тепер основна маса, більш ніж 11 млн. членів, є представниками середніх верств населення, що працюють за наймом (робітники, службовці, чиновники).

Німецькі універсальні банки в даний час намагаються стати ще більш універсальними. По-перше, вони проникають у житлове кредитування, створюючи або поглинаючи ощадні каси, що надають житловий кредит (Bausparkassen). Dresdner Bank створив власну таку ощадкасу; перепродав страховій компанії, одній з перших акціонерів АКА, свою частину капіталу Leonberger Sparkasse, що у свою чергу перепродала 40% капіталу Commerzbank. Зі свого боку, Deutsche Bank створив Deutsche Bank Bausparkasse AG, купивши, крім того, агенства по продажу нерухомості.

По-друге, німецькі банки, як і французькі, зближаються зі значними групами страхових компаній. Deutsche Bank створив свою власну компанію по страхуванню життя – DB-Lebenrasicherung; у результаті страхова компанія Allianz, що мала привілейовані зв'язки з Deutsche Bank, зливається з Dresdner Bank. Commerzbank також об'єднався з DBV + Partner Versicherung.

Якщо говорити про інші сфери банківської діяльності, німецькі банки не змогли або не захотіли сприяти широкому застосуванню банківської картки. Ще менше вони процвітали в стандартизації карток на території країни на зразок французьких банків. Спочатку вони створили картку Eurocheque, що повинна була гарантувати в Європі оплату європейських чеків; але вони зіткнулися, з одного боку, із неможливістю використання цієї картки за межами Європи, а з іншого боку - із її непридатністю для використання в банкоматах; в результаті чого з'явилася Eurocard, тісно пов'язана з Mastercard, у той час, як створення картки Visa йшло окремим шляхом.

Спеціалізовані банки відіграють значну роль як з позицій їхніх загальноекономічних завдань, величини цих кредитних закладів, так і стосовно їхньої питомої ваги у загальному обсязі кредитування. Основна група спеціалізованих банків складається із приблизно 30 приватних іпотечних банків, спеціалізованих банків з надання кредитів на земельні ділянки та комунальних кредитів. Вони надають довгострокові кредити для фінансування житлового будівництва, модернізації житлових будинків, а також для промислових і сільськогосподарських вкладень під гарантію надання заставних прав на земельні ділянки. Другим основним видом діяльності цих установ є надання комунальних кредитів.

Іпотечний кредит зародився у Німеччині та отримав там широке розповсюдження. До першої Світової війни провідну роль грав приватний іпотечний кредит, після її закінчення на перше місце виходить іпотечний кредит місцевих органів влади. Зараз у банківській системі Німеччини 30 акціонерних іпотечних банків та 10 державних. Іпотечні банки надають довгострокові кредити під заставу нерухомого майна. Вони мобілізують кошти шляхом реалізації заставних кредитним інститутам, таким як, ощадні каси та страхові товариства.

Два кредитних заклади цієї групи спеціалізуються на фінансуванні суднобудування на базі середньострокових кредитів. Приблизно 10 публічно-правових іпотечних кредитних установ, як і приватні іпотечні банки, спеціалізуються на наданні, іпотечних комунальних кредитів. Більше 30 приватних і публічно-правових ощадних кас, що надають кредити для індивідуального будівництва, здійснюють свою діяльність у і сфері фінансування власних будинків та квартир за принципом колективного накопичення заощаджень. Близько 30 кредитних гарантійних банків і товариств є установами самодопомоги середніх підприємств. Вони діють з середини 50-х років. Їхнє головне завдання полягає в усуненні несприятливих умов для дрібних і середніх підприємств, що виникають у конкурентній боротьбі в наслідок їхньої порівняно слабкої фінансової спроможності.

Два банки спеціалізуються на зберіганні цінних паперів і виконують завдання раціонального здійснення торгівлі ними. З цією метою вони тримають у кредитних установах, що входять до їхнього складу, накопичені резерви в різних видах цінних паперів і здійснюють ведення поточних рахунків (безштучна поставка цінних паперів).

На початку 1990 р. розпочав комерційну діяльність поштовий банк як спеціалізований банк у сфері системи розрахунків і операцій за вкладами. До цього дві поштово-ощадні установи і 14 поштових жироцентралей діяли з правового погляду як несамостійні підприємства німецької федеральної пошти. Сьогодні поштовий банк, що має статус публічно-правового підприємства і є спеціальним майном федерації, може використовувати 20 тисяч відділень на поштамтах і надає робочі місця для 20 тисяч працівників.

Серед державних кредитних установ з особливими задачами - банки, які були створені федеральним урядом для виконання завдань, які або не можуть, або не бажають виконувати інші кредитні установи. Вони підпорядковані уряду та об’єднані у єдину групу лише за принципом спеціального призначення, хоча за характером діяльності, клієнтурою, змістом та операціями дуже відрізняються. Ці банки були створені після другої світової війни з метою надання допомоги приватному сектору з боку держави. Кошти до цих банків надходять з державного бюджету та використовуються згідно цільовому призначенню.

Серед приблизно 20 таких кредитних установ, що в основному мають публічно-правовий статус, необхідно особливо відзначити акціонерне командитне товариство Аусфюркредит-Гезельшафт GimЬН та кредитний заклад з відновлення (КfW). Обидві установі фінансують переважно експорт до країн, що розвиваються, а друга з них надає також кредити для капіталовкладень в економічно слабші регіони Німеччини чи в регіони з недостатньо розвинутою інфраструктурою. Інші кредитні установи надають підтримку державним програмам заохочення розвитку промисловості, заохочують соціальне житлове будівництво, малі та середні підприємства, сільське господарство чи інші промислові галузі.

Заключення валютного та економічного союзу у липні 1990 року між двома німецькими державами поставило цілу низку проблем пов’язаних із необхідністю адаптації економічних структур НДР до механізмів ринкової економіки ФРН. З початком створення союзу Німецький федеральний банк взяв на себе повну відповідальність за фінансово-політичне регулювання. Федеральне відомство нагляду стало відповідати за банки у всій Німеччині. Банківська реформа була націлена на повну адаптацію до системи, яка існувала у ФРН. Нині від банківської системи НДР залишилася лише мережа ощадних кас та кооперативних банків, які за допомогою західних інститутів перетворюються в універсальні банки.

5.4 КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

Загальний огляд

Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після другої світової війни державного сектору у банківскій системі. Цей процес відбувався шляхом: націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотній процес.

Основи французської кредитної системи почали закладатися ще в ХУШ ст., причому провідну роль в цьому відігравала державна (королівська ) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франці була організація англійцем Джоном Ло у 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них чверть сплачувалася готівкою, решта – державними борговими зобов’язаннями. У 1718 році його було перейменовано на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуя невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші . Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Нині кредитна система Франції представлена , близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

-банки універсального типу (400);

-банки взаємного кредиту або кооперативні банки (200);

-ощадні каси та пенсійні каси (300);

-установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того французське законодавство виділяє фінансові спілки (більше 1000 та спеціалізовані фінансові інститути (30).

На чолі банківської системи Франції стоїть Банк Франції (“Банк де Франс”).

Банк Франції

Довідка

Банк Франції був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння поновленню економічного росту після глибокого спаду Революційного періоду. Задачею нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

У той час і Швеція, і Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно " Основним Статутам " від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції був заснований на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 мильйонів франків. Частиною акцій володів Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двух сотен найбільших акціонерів. Вони призначили пятнадцять Регентів, які утворювали Загальну Раду, яка здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна Рада, в свою чергу, обирала Центральний комітет, в склад якого входило три члени, один з яких був Головою Центрального комітету. Загальної ради і Загальних зборів.

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був виплачений. 14 квітня 1803 року новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п’ятнадцяти років.

Банк Франції пережив багато труднощів в перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. В результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет Губернатором і двома Представниками Губернатора. Всі три були призначені Імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 року відмінив " Основні Статути ", згідно яким Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Декрет також передбачав відкриття "дисконтних офісів" в інших французьких містах, в яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 року уповноважив Банк купити особняк в Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на міста з " дисконтними офісами ", а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Франції , не були законним платіжним засобом, тобто було не обов’язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк повинен бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 року, призвела до введення "примусового курсу", звільняючи Банк від зобов’язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та Уряд повинні були приймати Їх до оплати.

Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно закону від 6 серпня 1850 року, але поновлений протягом Франко-Пруської війни у 1870 році. Після цього примусовий курс паперових грошей банку був збільшений згідно змін у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 діяльність Банку за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. В другій половині дев'ятнадцятого століття мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів в 1900, й 259 - в 1928 році.

Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансуваня економіки зростало в результаті політики низьких норм проценту та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно встановлених норм, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв’язку з повторним введенням примусової валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися в справи валютної біржі з ціллю стабілізації франку.

В обмін на право банкнотної емісії. Банк безкоштовно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.

Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. Пятнадцять Регентів були замінені двадцятьма Членами Генеральної ради, і з них тільки два були обрані Загальними зборами. Більшість інших Членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об’єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного Члена Ради персоналом Банка. Генеральна рада складалася з Керуючого, його замісників і 12 членів (з них 7 призначаються міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інститутів

Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив Загальні збори для всіх акціонерів. Він також відмінив обов’язкову умову для займання посади Керуючого чи Замісника Керуючого - мати певне число акцій Банку, введену у 1806 році. Відтепер Керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов’язаного з управлінням Банком. Вона збільшила повноваження уряду, і була тільки прелюдією до націоналізації Банку, здійсненої згідно Акту від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата по цим облігаціям була проведена 1 січня 1965 року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували свободу Банку вести справи так, як він вважає за потрібне.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін в Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року-

Згідно Акту від 24 травня 1951 року Банк підпорядковувався загальному податковому режиму, - були встановлені конкретні види податків та мито; але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 року, однак, зробили необхідою модернізацію статутів 1936 та 1945 років , деякі з яких застаріли, а деякі протирічили одна одній. Особливо це стосувалося питання організації та контролю кредиту, в той час, як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни в статуті Банку відбулись згідно із законом від 3 січня 1973 року.

Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, були визначені головні цілі Банку та обовязки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени Ради призначалися у відповідності з їх здібностями, а не тому що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.

Повноваження Генеральної ради були розширені, також нове законодавство вміщувало менше обмежень щодо діяльності Банку. В ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів надали право ухвалення розподілу прибутку Банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Акт від 4 серпня 1993 року став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франку. Чітке та урочисте зобов ’язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того незалежність центрального Банку вважається найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитному Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.

В 1993 році був прийнятий новий Закон про Устав Банку Франції, згідно якого Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції (малюнок 1) характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на 6 років без права відзиву і не можуть займати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення – свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, приносить присягу Президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філіалу Банка. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а назначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.

Функції заступників керуючого Банком чітко розмежовані: один з них відповідає за питання грошової політики, інший – за адміністративні питання.

Керівництво Банком Франції здійснює Генеральна рада, до складу якої входить Рада по грошовій політиці, яка створена в 1993 році згідно Закону про Устав Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрямки грошової політики і слідкує за динамікою грошової маси і її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод із зворотнім викупом, надання гарантій по даним видам операцій; встановлює параметри політики обов’язкових резервів.

До складу Ради по грошовій політиці входять Керуючий Банком Франції (керуючий Ради), 2 його заступники і 6 висококваліфікованих спеціалістів в галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються радою міністрів країни, їх кандидатури представляють керівники палат парламенту і голова Економічної і соціальної Ради. Строк повноважень кожного члена даної Ради (окрім керуючого і його заступників) визначається жеребкуванням: для двох представників встановлюється строк в 3 роки, для двох інших -–6 років і для двох останніх – 9 років. Члени Ради не можуть бути призначені на другий строк, за виключенням лише представників, які здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада по грошовій політиці скликається за ініціативою його голови (керівника Банку Франції) один раз на місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності не меньше 2/3 його членів. При відсутності кворуму Раду по грошовій політиці скликають повторно, і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівному числі голосів “за” і “проти” вирішуючим є голос голови.

В засіданнях Ради мають право прийняти участь прем’єр-міністр і міністр економіки і фінансів, але без права голосу, але вони можуть запропонувати на обговорення Ради любий проект рішення.

В Генеральну раду окрім членів Ради по грошовій політиці входять представник Державного казначейства (який призначається радою міністрів Франції) і представник від службовців Банку Франції, які обираються строком на 6 років.

Головою Генеральної ради є керуючий Банку Франції, який визначає порядок дня засідання Ради. В компетенцію Генеральної Ради входить:

- розгляд загальних питань керівництва Банком, в часності, кадрової політики і штатного розкладу;

- прийняття бюджету Банка і вияснення змін до нього;

- складання і затвердження балансового звіту;

- розробка проекту використання прибутку;

- визначення дивідендів, які відраховуються державі, інше.

Керуючий Банку Франції має і ряд повноважень, які надаються йому Генеральною радою: він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку. Рішення Ради, які приймаються більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не менше 7 її членів.

Специфічним для Генеральної ради є та обставина, що на її рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції уряд країни. Фінансовий інспектор може приймати участь в засіданнях Державної ради і має право оскаржити її рішення або настоювати на повторному слуханні яких-небудь питань.

На засіданнях Генеральної ради присутні також 2 аудитора, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами в Парижі і розгалудженою мережею філій (212), які розташовані по всій країні. Кожну філію очолює директор, які призначається міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банку Франції. При кожній філії є консультативний орган – рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 осіб в залежності від розмірів філії. Призначення радників строком на 3 роки здійснюється Генеральною радою з рекомендації керуючого Банка Франції. Радники зобов’язані надавати директору філіалу інформацію про стан і перспективу економічної діяльності в даному регіоні і надавати відповідні рекомендації.

В функції філій входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні за допомогою коньюнктурних досліджень в різних галузях економіки.

Таким чином, організаційна структура, яка склалася в Банку Франції, забезпечує виконання тих задач, які на нього покладені. Цьому сприяє збільшення ступеню незалежності центрального банку, яке досягнуто завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Устав Банка Франції.

Банк Франції виконує всі основні функції центрального банку, а в деяких випадках, в певні періоди він виконує більш специфічні економічні функції.

Так він має функціїї, які не виконують центральні банки інших країн. Цей банк веде рахунки приватних осіб – поточні та по цінним паперам. Це склалося історично, коли Банк Франції був приватним кредитним інститутом. Вказана діяльність банка обмежена статутом 1993 року, який прямо забороняє йому відкривати нові рахунки. Нині Банк Франції веде біля 80 тис. рахунків приватних осіб, причому половина з них належить службовцям банку або його пенсіонерам. Через свої філії банк може надавати кредити приватним особам переважно під заставу цінними паперами, надає деякі інші види послуг приватним особам.

Цей банк на відміну від інших центральних банків до 1945 року не приймав активної участі у грошово-кредитному регулюванні. Резервування комерційними банками коштів у Банку Франції було введено після другої світової війни. Саме тоді вплив Банку на комерційні банки значно посилився.

З 1991 року органами законодавчої влади на Банк Франції покладено зобов’язання вести справи комісій із надзаборгованності приватних осіб. До функцій філій банку входить укладання переліка боргів та доходів осіб,що мають надхзаборгованність.За цими справами філії ведуть спеціальну картотеку – файл сумнівного погашення кредитів, що надані приватним особам.

Банк Франції веде й інші картотеки.Центральна служба з ризиків реєструє всі кредити, які надані на суми, що перевищують встановлений рівень, прострочену заборгованість по виплатам до Фонду соціального страхування та до Фонду субсідій. Картотека ведеться за типами кредитів, секторами економіки, та регіонами. Цією інформацією можуть користуватися як державні органи, так і банки та небанківські установи.

Банки другого рівня

Основу банківської системи Франції складають комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої Світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того , як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стоять: “Банк Насіональ де Пари”, “Сосьєте Женераль”, “Креди Лионне”. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій. На їх долю припадає більше 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями.

В середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більше 80% депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався і процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так у 1966 р. державою було зформовано найпотужніший комерційний банк у країні завдяки злиттю державного Коммерс та Індустрі та Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економчної ситуації в країні, французський уряд прийняв п’ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 рр.).

Починаючи із 70-х років у французській банківській системі відбувалося зростання чисельністі кредитних інститутів, що пояснювалося створенням спеціалізованих кредитних установ, а також збільшенням кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 у 1946,64 у 1972, біля двохсот наприкінці 90-х років). До цього часу мала місце зворотня тенденція, так в 1946-72 рр. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До другої світової війни французські комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних банків на 3 групи у відповідності до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні ,або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20%, тоді як у депозитних банків - 2%.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено статус універсального банку, який не має обмежень при виконанні операцій. Таких банків у Франції 367. З них 168 іноземних з 35 країн світу. На їх долю припадає 9% депозитів та 11% кредитів. Ріст чисельності таких банків відбувся наприкінці 70-х - на початку 80-х років. Біля половини іноземних банків припадає на країни Західної Європи та 25% - на країни Близького та Середнього Сходу.

У французській кредитній системі широко представлені спеціальні кредитні установи.Серед них слід виділити” Креди насиональ” - акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки та приватні особи, але діяльність знаходиться під безпосереднім контролем держави. Він надає середньо- та довгострокові кредити державним та приватним підприємствам, а також гарантії. Приймає активну участь у кредитуванні експорта. Разом із Банком зовнішньої торгівлі здійснює довгострокове кредитування імпорту.

Банк зовнішньої торгівлі - державний акціонерний банк, акціонерами якого є державні кредитні інститути. Він здійснює кредитування зовнішньої торгівлі та надає гарантії з експортних кредитів.” Французький земельний кредит” (“Креди фонсьє де Франс”) - банк, який було засновано у 1852 році, спеціалізується на наданні іпотечних позик будівельним компаніям та землевласникам на житлове та промислове будівництво, контролює ряд іпотечних банків.

У Франції існує досить розвинута система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції.

Основна частина кредитів сільскому господарству надається касами сільскогосподарського кредиту (8000), які поєднюються у регіональні (96). Верхньою ланкою є “Національна каса сільскогосподарського кредиту”(“Кесе насьональ де креді агриколь”). До кінця 1988 року ця каса була державним інститутом, згідно закону 1988 року стала акціонерним товариством. Асоціація кооперативних банків “Креди агриколь” - одна з найбільших банківських груп у Франції. Існує з 1920 року.

Кредитні кооперативи, які об”єднюють дрібних промисловців та торговців називаються народними (популярними) банками. Перший такий банк було створено у 1878 році. Їх діяльність контролює “Центральна каса народних банків”( “Кесе сантраль де банк попюлер”). Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється тими ж самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків.

Мережа Креді мютьель організована за такими ж принципами, що й дві попередніх установи.Її клієнтами є приватні особи, їх депозити оформлюються ощадною книжкою, відсотки за такими депозитами не оподатковуються (так звана блакитна книжка).

Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно закону 1935 року. Ощадні каси приймають депозити ( на них припадає 15% від депозитів усіх кредитних установ) та надають кредити фізичним особам та організаціям некомерційного характеру, а за законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є СЕNCEP, створений касами .

Кредитні муніципальні каси – державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали за законом 1992 р., згідно з яким каси мають право здійснювати банківські операції з приватними особами, а також деякі операції для юридичних осіб. Діяльність кас координує Рада орієнтаціїї та нагляду за касами.

У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:

- Подвійний нагляд за діяльністю банків - з боку Міністерства економіки та фінансів і Банкю Франції;

- Розробка конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною Кредитною Радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних устанво і Банківською комісією;

- Обов’язкова участь банків і інших кредитних установ у професійних об’єднаннях – Французській асоціації банків, Французській асоціації фінансових товариств та інших, центральні органи яких виступають як посередники між органами нагляду і кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французських банків є:

- видача дозволу на діяльність банку;

- постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;

- обов’язок для кожного банку, принаймі, одного ревізора по обліку;

- необхідність дотримання нормативів;

- інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів – про валютні операції.

Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.

Національна кредитна Рада вклюсає 51-го члена, з них 4 – представляють державу, 8 – обираються, 10 – представляють галузі економіки, 10 – профспілки, 3 – кредитні установи і 6 – висококваліфіковані фахівці. Рада виконує консультативні функції при розробці грошової і валютної політики, при визначенні основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробці законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французської асоціації банків і профспілок, два персонально запрошених фахівця. Комітет встановлює правила і норми діяльності банків у наступних питаннях:

- розмір і структура статутного капіталу банку;

- правила створення банківських відділень і представництв;

- умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;

- правила обліку і звітності;

- інструменти і правила надання кредитів та інші.

Комітет кредитних установ включає 6 членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу комітету входять директор французського казначейства і 4 представника банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення по окремих питаннях застосування банківського законодавства.

Банківська комісія, очолювана керуючим Банку Францйії, включає директора казначейства, члена Державної ради, члена Касаційного суду і 2 персонально запрошених фахівців. Ця комісія – головний орган повсякденного контролю за діяльністю банків, що виконує свого роду “прокурорські функції”. Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності установ, а також якість їхніх послуг. Комісія регулярно одержує від банків звіти про їх діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом банків. За результатами таких перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку, дає рекомендації з підвищення якості менеджменту банку. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, то може призначити “ліквідатора”, не очікуючи початку судової процедури банкрутство банку.

5.5 КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ

Загальний огляд

Для японської банківської системи у післявоєнний час характерним було розмежування функцій різних банків за американським прикладом, що сталося внаслідок значного впливу на післявоєнний устрій кредитної системи Японії американських окупаційних властей.Банківською реформою 1998 р. передбачено певну лібералізацію банківської діяльності.Так, звичайні міські банки можуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філіі, банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними, траст-банки отримали право відкривати філіі для проведення операцій з цінними паперами,брокерсько-дилерські фірми за операціями з цінними паперами можуть перетворюватися на філіі комерційних банків.

Міністерство фінансів займає центральне адміністративне положення в японській банківській системі, регулюючи безпосередньо і опосередковано діяльність усіх банківських установ Японії..

Кредитна система Японії утворилась після незакінченої буржуазної революції 1868 року. Протягом 30-ти років, після прийняття в 1872 року Закону про національні банки, створюється більша частина японських державних (спеціальних), приватних банків.

В цей період виник також центральний емісійний банк Японії. В 1897 році закон про комерційні банки легалізував організацію банківської системи за єврозразками.

У 1927 році в Японії виникла банківська криза. Вона потягла за собою подальшу концентрацію банківського капіталу і посилила позиції монополістичних банків. У 1928 р. загальна кількість банків скоротилась удвічі в порівнянні з 1918 роком. Японські банки приймали активну участь в економічній підготовці до Другої Світової війни. Вони проводили політику японських монополій у колоніях, фінансували державні військові витрати і розвиток військової економіки.

В цьому ж напрямку японські банки діяли і у роки війни у Китаї (початок її в 1937 р.), і в період другої світової війни. В 1942 р. посилився державний монополістичний контроль над господарством Японії. З цією метою створюється Національна Фінансова Контрольна Асоціація. Їй підкоряється уся діяльність кредитної системи. Банки зобов’язуються вкладати в облігації державних військових позик не менш 75% приросту депозитів. В роки війни створюються спеціальні кредитні установи для здійснення експансії в країнах Східної і Південно-Східної Азії, які були тимчасово окуповані Японією. Після Другої Світової війни розвиток кредитної системи Японії характеризується рядом особливостей.

Накопичення позичкового капіталу випереджувало накопичення дійсного капіталу. Наприклад, позичковий капітал в 1986 р. збільшився у порівнянні з 1970 роком у 3,2 рази (в порівняних цінах), а дійсний – у 2 рази. Але за цей же період оптові ціни збільшились у 2,2 рази, тобто інфляція знецінювала реальну величину позичкового капіталу. Цьому сприяли особливості економічного розвитку Японії. Вони проявлялись перед усім у тому, що погіршились загальні умови відтворення: темпи економічного росту в Японії набагато скоротились (10,2% в середньому за рік в 60-ті роки, 5,2% - в 70-ті; та 3,7% - в 86 рр.).

Через уповільнення приросту інвестицій попит на основний і оборотний капітал відносно знизився, зросла частина останнього, набрала грошової форми, виступаючи у ролі позичкового капіталу. Перенакопиченню позичкового капіталу сприяли також зміни в структурі кредитної системи: з’являються і швидко розвиваються пенсійно-страхові і ощадні заклади.

Сучасна кредитна система Японії складається з Центрального Банку (Ниппон Гинка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. Банк Японії здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику, державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування Казни. Далі розташовується нижчий рівень кредитної системи (додаток 1).

Це перед усім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котрі діляться на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані КФУ та інші КФУ, а також урядові КФУ.

Звичайні (комерційні) банки складаються з міських (10), регіональних (64); банків-членів 2-ої Асоціації регіональних банків (65); іноземних банків (93).

Спеціалізовані КФУ діляться на: КФУ довгострокового кредитування (3) і траст-банки (30); КФУ для малого і середнього бізнесу, що діляться на Банк Дзенсінрен (1), Банки Сінкін (кредитні асоціації (416); кредитні кооперативи (369)); Банк Чюкін (центральний кооперативний банк торгівлі і промисловості, трудові банки (48)); КФУ для сільського, лісового та рибного господарства.

До них відносять: Банк Норін Чюкін (центральний кооперативний банк сільського та лісового господарства), кредитні федерації сільськогосподарських кооперативів (35), регіональні кооперативи (1335); інші КФУ : страхові компанії (компанії страхування життя (29), ті, що не страхують життя (58).

Урядові КФУ: Банки та фінансові корпорації (10). До складу останніх входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, фінансова корпорація малого бізнесу, фінансова корпорація санітарної екології, фінансова корпорація сільського, лісового, рибного господарства; корпорація житлових позик, фінансова корпорація державних підприємств; корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку; фінансова корпорація розвитку острова Окінава. Зокрема до урядових КФУ входять Корпорація страхування кредитів малого бізнесу (1), поштові ощадні каси (1) та інші.

В кредитній системі Японії переважають приватні інститути. Їх доля в депозитах у 1986 році склала 51,6%, в обліково-позичкових операціях – 49,5%, а в портфелі цінних паперів – 55,9%. Біля 15% сукупного балансу приватних кредитних інститутів припадала на долю 29 компаній по страхуванню життя і 58 по страхуванню майна. 211 компаній по операціям з цінними паперами займають незначне місце в кредитній системі. Державні банки і фінансові корпорації функціонують в тих галузях, кредитуванням яких приватні банки не зацікавлені, але розвиток яких необхідний для процесу відтворення в цілому, а також з соціально-політичної точки зору.

Останнім часом процес концентрації і централізації в сфері кредиту протікав не у формі злиття і скорочення кількості банків, а шляхом використання монополістичним капіталом кредитних ресурсів держави з одного боку. І страхової, ощадної системи і кредитної кооперації - з іншого. Одночасно було вжито заходів для притягнення іноземних капіталів в Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР. Іноземні інвестиції в основному спрямовуються в облігації, а в акціях такі інвестиції займають значну питому вагу 97% придбаних іноземними інвесторами цінних паперів не дають права участі в управлінні відповідними японськими фірмами.

Японські фірми також розміщують на іноземних ринках свої облігації. Крім того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогу першого класу, у формі яких Японія придбає закордонні ліцензії і технічну документацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу, відбулись зміни її стану у сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона перетворилась на ведучого нетто-експортера капіталу. Головними регіонами вивозу японських капіталів є країни американського континента, Південної і Південно-Східної Азії. Зростає активність японських фірм і на Ближньому і Середньому Сході, та в Африці.

З розвитком випереджаючого накопичення позичкового капіталу виникають умови для послаблення каналу залежності монополістичних банків від Банку Японії. Відбувається зростання прибутків монополістичних компаній і розширюються масштаби їх самофінансування, але в загальній сумі функціонуючих капіталів продовжують переважати позичкові кошти. В умовах перенакопичення позичкового капіталу в структурі його використання підвищилась доля фіктивного капіталу.

Великі японські монополії перетворились у фінансово-монополістичні групи, а банки – в їх центри. Підвищилась роль міжкорпоративного володіння акціями і посилилась концентрація володіння останніми.

Банк Японії

Центральний банк Японії створено 1882 року строком на 30 років. Згодом цей термін було продовжено ще на 30 років, а 1942 р. банк отримав безстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.

Функції Банку Японії визначено спеціальним законом від 1942 р., який у 1979 р. було модернізовано. Згідно із законом від 1942 р. основний капітал банку було встановлено у розмірі 100 млн. єн. У новій редакції закону, що нині набирає чинності, він не змінюється. 55% капіталу належить державі, 45% - приватним акціонерам (приватним особам, фінансовим інститутам, страховим компаніям тощо). Акціонерам було гарантовані дивіденди в розмірі 4%, які за умови надзвичайно високих прибутків банку, зростали до 5%. Решта прибутку надходила до державного бюджету. Згідно із законом 1979 р. на чолі банку стоїть політична рада (вид банківської ради). До її складу входить 7 членів: керуючий Банком Японії, уповноважений урядом міністр фінансів, уповноважений урядом представник планово-економічного управління та представники найбільших банківських, промислових і торговельних монополій. Останні призначаються урядом Японії на термін до 4 років. Голова політичної ради є керуючим банком. Рішення приймаються простою більшістю голосів. Слід зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають права голосу, тож основну роль у прийнятті рішень відіграють представники великого капіталу. Закон зобов’язує політичну раду взаємодіяти з міністерством фінансів у певних напрямах, наприклад, при встановленні процентних та резервних ставок. Нова редакція закону про Банк Японії набрала чинності у квітні 1998 р. Відтепер загальне та оперативне керівництво покладається на правління банку, що складається з 9 осіб (скасовується рада директорів).

Голова та два його заступники призначатимуться Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту. 6 членів правління призначатиме Кабінет Міністрів із числа осіб, що мають певний досвід і знання у сфері економіки та фінансів. Термін їхніх повноважень – 5 років. Посади представників уряду скасовуються.

Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів – строком на 4 роки, радників – на 2 роки. Ревізори призначаються Кабінетом Міністрів строком на 4 роки.

На засіданнях правління у разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої пропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політиці Банку Японії, але остаточне рішення приймає правління.

У 1973 році Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в Токіо, мав 45 філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконгу.

Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно із законом від 1979 року обсяг банкнотної емісії встановлювався міністерством фінансів за згодою уряду. Банк Японії мав право, якщо вважав за необхідне, випускати банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачував процент у розмірі 3% річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушувала банк тримати резерви, які складалися з основної частини (комерційні векселі і державні цінні папери всіх видів) та необов’язкової частини (іноземна валюта, золотий і срібний запас). Головне забезпечення емісії банкнот становив портфель державних зобов’язень. Скасування у 1965 році заборони на використання державних позик для покриття дефіциту бюджету призвело до емісії облігацій державної позики. В активах Банку Японії державні папери становлять понад 80%.

Таблиця 10.

Структура балансу Банку Японии

	Стаття балансу	Питома вага,%
Актив
-золото	О,2
-цінні папери а)державні облігації б) векселі	64,3 14,3
-позики	12,5
-залишки на рахунках в іноземних банках	6.1
-інші активи	2.6
Всього	100
Пасив
-банкноти	81,1
-залишки на рахунках	9,9
-державні депозити	1.о
-рахунки капіталу	2.6
-інші пасиви	5.4
Всього

Як зазначено у новій редакції закону, головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом підтримання цінової стабільності. Це втілюється в життя завдяки розробці та проведенню відповідної грошово-кредитної політики, випуску готівки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.

До найважливіших завдань Банку Японії належить також забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через кожні 6 місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.

У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку Японії:

· облік комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;

· надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов’язень, державних облігацій та цінних паперів;

· купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань, державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій;

· виписка векселів на отримання;

· приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;

· приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках.

Таблиця 11.

Норми обов’язкового резервування для банків Японії

(встановлені 16.10.1991 р.)

Строкові вклади та депозитні сертифікати, %	Інші депозити, %
Єнові депозити, крім Нерезидентських рахунків
до 50 млрд. єн	-	-
від 50 до 500 млрд. єн	0,05	0,10
від 500 млрд. до 1,5 трлн. Єн	0,05	0,80
від 1,5 до 2,5 трлн. єн	0,90	1,30
Понад 2,5 трлн. єн	1,20	1,30
Резидентські депозити в інвалюті	0,20	0,25
Нерезидентські єнові рахунки	0,15 – всі рахунки
Нерезидентські інвалютні рахунки	0,15 – всі рахунки
Боргові зобов’язання банків	0,10 – всі рахунки
Грошові трасти	0,10 – всі рахунки

Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу єни. Кредити урядові надаються шляхом підписки та андеррайтингу випусків державних позик і короткострокових державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити операції від імені закордонних центральних банків та інших іноземних організацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цих організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих єнових інвестицій.

До функцій банку входять контроль за кредитною сферою та забезпечення безперебійного функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям.

Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом кількох післявоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися центральними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, коригування облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментом грошово-кредитної політики Банку Японії було кількісне раціонування кредиту (“кредитне вікно”), яке відігравало роль процентної ставки при регулюванні потоків капіталів. Методи і дієвість грошово-кредитної політики визначалися “фінансовим голодом” японських корпорацій нефінансового сектора, слабким ринком позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванні економіки. Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківського кредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів практично не існувало. Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватних банків був досить значним і базувався на специфічному явищі японської грошово-кредитної сфери - перекредитуванні. Впродовж 1960-1980-х років апогей перекредитування припав на періоди стабільного економічного розвитку Японії.

Нині основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:

· політика коригування облікової ставки;

· політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;

· політика резервної норми.

Встановлення, зміна або скасування обов’язкових резервних норм провадиться Банком Японії після затвердження відповідного рішення міністром фінансів. Згідно із законом максимальна резервна норма становить 20% (єнові пасиви нерезидентів та валютні вклади резидентів резервуються на 100%), і її встановлення допускається в цих межах окремо за категоріями рахунків і категоріями кредитно-фінансових установ.

Резервування поширюється: на депозити; банківські позики; номінальну вартість довірчої власності; валютні склади резидентів; єнові пасиви нерезидентів та аналогічні пасиви, визначені розпорядженням уряду; суми, що переводяться зі спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій на інші рахунки.

Суми обов’язкового резервування по відповідних рахунках за будь-який місяць повинні депонуватись у Банку Японії протягом місяця (із 16 числа поточного місяця по 15 число наступного місяця). Штраф із недонарахованої суми (у розмірі облікової ставки комерційних векселів +3,75% річних) перераховуються Банком Японії у державну казну.

Взаємовідносини центрального банку як “банку банків” із комерційними фінансово-кредитними інститутами проявляються у постійному моніторингу банківської діяльності. Банк Японії щоденно контролює банківські баланси та щомісячно отримує звіти з прогнозними розрахунками обсягів майбутніх кредитів та надходжень на депозити. Як і раніше, Банк Японії, виходячи із загальноекономічної ситуації у країні, вносить свої пропозиції у плани банків або накладає обмеження на розмір їх кредитної експансії. Позики центрального банку комерційним також не є надзвичайним явищем, бо ці позики – найвигідніший засіб залучення ліквідних ресурсів (вигідніший навіть, ніж депозити населення).

Облікова ставка процентів за кредитами банку Японії набагато нижча, ніж за онкольними короткостроковими міжбанківськими позиками.

Другий рівень банківської системи

Для Японії характерні дві категорії комерційних банків: міські та регіональні. Міські банки - це 10 найбільших монополістичних банків Японії і світу. Це найбільші банки японських монополістичних груп: “Бенк оф Токіо-Міцубісі”, “Сумітомо”, “Фудзі” та інш. Вони зосередили більше 25% загального обсягу залучених депозитів, близько 30% позик надаються цими банками. Ці банки мають розгалуджену мережу філій як в Японії, так і за кордоном. Кожен з них має тісні контакти з промисловими і торгівельними компаніями, вони є основними учасниками валютного ринку. Під контролем міських банків знаходиться діяльність багатьох інших кредитно-фінансових установ, в тому числі - регіональні комерційні банки. Ці банки традиційно є головними постачальниками коштів в ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо - в експортні. Для цих банків характерна залежність від Банку Японії (Табл.10)

Таблиця 12.

Фінансові групи Японії

№	Назва групи	Число компаній	Банк, що є центром групи	Питома вага у капіталі, %	Питома вага кредитів, одержаних від банку, %
1.	“Міцуї”	24	“Міцуї”	18,6	16,2
2.	“Міцубісі”	28	“Міцубісі”	13,6	23,6
3.	“Сумітомо”	21	“Сумітомо”	15	22,7
4.	“Фуйо”	29	“Фудзі”	10,3	20,2
5.	“Даїті Кангін”	46	“Даїті Кангін”	9,2	15
6.	“Санва”	42	“Санва”	7,7	18,8

Регіональні банки (64) - це в більшості дрібні та середні за масштабом операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі, де знаходиться їх головна контора. Деякі з цих банків мають значні за розміром активи, хоча і поступаються активам міським банкам.

Крім того до групи комерційних банків статистика відносить 93 іноземних банків, що працюють в Японії.

До приватних спеціалізованих банків належать банки середньо- тадовгострокового кредитування (3) та траст -банки (30). Внаслідок того, що міські банки спеціалізувалися на короткостроковому кредитуванні, банки середньо- та довгострокового кредитування: Індастриел Бенк оф Джапен, Лонг Терм Кредит Бенк та Ніппон Кредит Бенк, займалися, як це й випливає з їх назви, наданням довгострокових кредитів гігантам промисловості.

Доля довгострокових кредитів трьох банків гігантам промисловості складає приблизно 10% всіх кредитів банківської системи. Вони мають значну міжнародну вагу на протязі останніх 20 років, у той час як міські банки лише нещодавна почали поширювати операції за кордоном.

Траст-банки здійснюють інвестиційні та довірчі операції, контроль за діяльністю брокерських компаній по операціях з цінними паперами. Більшість з них знаходиться у тісному зв”язку з міськими банками через спільне володіння акціями.

Кредитна кооперація поділяється на сільськогосподарську та міську. Вона включає 4,4 тис. сільськогосподарських кооперативів, 468 трудових кооперативів, їх федерації та центральні кооперативні банки такі, як Банк Сінкін (416 кредитних операцій), Центральний Кооперативний банк Торгівлі і промисловості, Центральний кооперативний банк сільського та лісового господарства та інші

.Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва тощо), економічно відсталим регіонам, підприємствам місцевих органів влади. Їх бюджети та щорічні плани затверджуються парламентом, а діяльність контролюється відповідними міністерствами.

Державні банківські установи займають важливе місце в банківській системі, бо вони фінансують тільки ті сфери економіки, де через певні причини не працюють комерційні банки. Кредит цих установ традиційно більш пільговий, завдяки тому, що вони отримують кошти від бюро довірчих фондів, установа, де концентруються депозити населення у державних почтово-ощадних касах та державних пенсійних фондах, під офіційно встановлений низький процент і самі працюють як органи політичного фінансування.

Японський банк розвитку заснований в квітні 1952р. Здійснює овгострокове кредитування промисловості, в основному тих галузей, які є ризикованими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших урядових установ.

Експортно-імпортний банк заснований в 1950р. Уставний капітал повністю належіть державі, власні кошти банку складаються з його капіталу та бюджетних асигнувань. Залучені кошти складаються з позик, які урядові установи надають банку, та іноземних кредитів. Обсяг, структура пасивів та зміст активних операцій банку щорічно зхвалюється парламентом. Загальна діяльність банку відбувається під керівництвом міністерства фінансів. Банк надає позики підприємствам Японії для зовнішньоекономічної діяльності на строк від 6 місяців до 5 років, в окремих випадках термін позик, збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційними банками цей банк надає також позики імпортерам японських товарів.

Поштові ощадкаси функціонують при поштових відділеннях. Залучені на депозити кошти надходять до Бюро довірчих фондів міністерства фінансів і становлять головну частину його коштів.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через банк Японії, міністерство фінансів, Федерацію економічних організацій (“Кейданрен”).

Банк не має права розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновникам слід забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соціальний статус. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше 1 млрд. єн.

У його назві має бути слово “гінка” (банк). Дозвіл міністерства фінансів необхідний також для відкриття відділень банку.

До початку 1990- х років функції різних категорій банків згідно із законодавством були розмежовані

Таблиця 13.

Сегментація японських банків.

Категорії банків	Заборонено/дозволяється
Звичайні (ordinary) банки, у т.ч. Міські банки	Заборонено: трастові операції; випуск довгострокових цінних паперів; залучення депозитів на строк понад 3 роки
Банки довгострокового кредиту	Дозволяється: випуск довгострокових зобов’язень; залучення коштів лише від власних позичальників та державних органів. Обмежено: право на відкриття відділень
Траст-банки	Дозволяється: здійснювати трастові операції; керувати пенсійними та інвестиційними фондами
Брокерсько-ділерські фірми за операціями із цінними паперами	Заборонено: займатися банківською діяльністю
Філії іноземних банків	Дозволяється: здійснювати операції з цінними паперами через спеціальні філії; займатись трастовим бізнесом.

Нинішньою банківською реформою в Японії передбачено певну лібералізацію банківської діяльності.

Згідно з нею:

· міські банки зможуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії;

· банки довгострокового кредиту зможуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними;

· траст-банки отримають право відкривати філії для проведення операцій із цінними паперами;

· фірми, з операцій із цінними паперами, зможуть створювати (як філії) комерційні банки.

Японські банки оподатковуються за загальними принципами оподаткування корпорацій. Банки сплачують корпоративний податок на прибуток за ставкою 37,5% (за станом на 1998 р.), місцевий податок на прибуток – 12,6%, місцевий подушний податок – 7,76%. Після всіх відрахувань ставка податку становить від 44 до 56%.

Програма страхування депозитів у Японії запроваджена у 1971 р. і контролюється урядом. У разі банкрутства кредитно-фінансового інституту сума страховки має покривати до 10 млн. єн на одного вкладника, проте такий порядок почне діяти з 2001 року. Нині внески банків у страховий фонд досить низькі: за загальною програмою – 0,048% від суми вкладів за попередній період; за спеціальною програмою – 0,036% від суми вкладів терміном до 2000 року.

Банк Японії 2-3 рази на рік здійснює моніторинг тенденцій фінансового ринку і системи розрахунків, встановлення ризику неліквідності, забезпечення збалансованого керівництва банківською системою.

Платіжні системи в Японії складаються із приватних систем, таких як “Система Дзенгін”, клірингові палати (Clearing Houses), “Єнова клірингова система валютного обміну”, мережа Банку Японії (Bank of Japan Financial Network System (BOJ-NET) та інших. “Система Дзенгін” виконує у межах Японії електронні перекази коштів (зокрема, трансферти кредитів), об’єднує всі депозитарні установи країни.

У клірингових палатах при регіональних банківських асоціаціях обліковуються чеки та векселі. Клірингові палати Токіо та Осаки здійснюють ці операції автоматично. “Єнова клірингова система валютного обміну” діє при Токійській банківській асоціації і використовує мережу Банку Японії (BOJ-NET).

Мережа Банку Японії використовується для здійснення міжбанківських трансфертів за поточними рахунками, розрахунків у єнах по валютному обміну, обробки державних облігацій у системі on-line, доставки державних облігацій для трансакцій на вторинному ринку одночасно з тендером чергової емісії державних облігацій. Системи cash dispensers (CD) та automated tellers machines (ATMs) – це банкомати, - ще один важливий елемент автоматизації платіжних систем у Японії. Банки та інші депозитарні установи розробляють власні СD/ATM мережі, з’єднані між собою через центральну систему, що називається MICS. Отже, кожен вкладник, що має депозит у приватній фінансовій установі, може вилучити кошти у будь-якій СDs/ATMs країни.

Фінансова криза 1996-98 рр. боляче зачепила Японію. На скрутне становище її фінансової і банківської системи вказували давно. Загальний борг країни сягнув 80%, а чистий -–близько 10% від ВВП. Окрему тяжку проблему становить маса “поганих” боргів, що дістались у спадок від періоду гіпертрофованого розвитку 1980-х років.

Японські банки, в яких накопичилося близько 77 трлн. Єн проблемних боргів, оголосили про грандіозні плани їх списання. Asahi Bank, наприклад, готується списати, крім уже запланованих 300 млрд. єн, додатково 480 млрд. єн “поганих” боргів, що завдасть йому збитків на 190 млрд. єн. Хвора банківська система пронизана корупцією та оплутана криміналітетом. Тим інвесторам зі США, що займаються скуповуванням у японських банків “поганих” боргів, доводиться рахуватися з новим видом ризику, який реально становлять для них японські гангстери. Вважається, що певна частина власності, заставлена за борги у вигляді цінних паперів, належить кримінальним угрупуванням, - так званій якудзі. Якудза не зупиняється перед насиллям, коли виникає загроза позбавлення прав власності за прострочені борги.

Фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії боляче зачепила країни-кредитори. Подібні ситуації вже траплялися в новітній історії. Важким уроком для США у 1980-х роках стала боргова криза в Латинській Америці. Тоді латиноамериканські країни заборгували США майже 100 млрд. доларів. Американці почали побоюватися ринків, які швидко розвиваються.

Цього разу лідером за обсягом азіатських боргів стала Японія – 97,2 млрд. доларів. США (23,8 млрд.доларів заборгованості) посіли четверте місце, пропустивши вперед, крім Японії, Німеччину (31,7 млрд. доларів) і Францію (24,6 млрд.доларів).

Не всім японським банкам, які ще не оговталися від власних проблем (75% банків ще до кризи вважалися некредитоспроможними), буде під силу впоратися з новими труднощами. Міжнародні експерти вважають, що без оздоровлення банківської системи не можна розраховувати на економічне відродження Японії. Японський уряд виступив із програмою врятування від банкрутства, за якою передбачається влити в банківський сектор 228 млрд. доларів капіталу. Ослаблені банки вимушені згортати свою діяльність. Дев’ять японських фінансових інститутів закрилися в Гонконгу. Ті ж, які ще діють, скорочують свою базу активів. Це відбувається не тому, що Японія вирішила покинути ринки Гонконгу (банкіри наполегливо шукають варіантів, як зберегти довгострокові стосунки з вигідними клієнтами), а через необхідність поліпшення рентабельності. Конкурентоспроможність японських банків на міжнародних ринках потерпає під тиском вимог програми реструктуризації, яка має на меті підготовку до лібералізації індустрії фінансових послуг усередині країни.

Без пожвавлення японської економіки буде складно вирішити решту азіатських проблем. Так за даними 1996 року, японські банки надали Гонконгу кредитів на загальну суму понад 280 млрд. доларів, що зробило їх найбільшими іноземними позичальниками на цій території: на них припадає 28% усіх кредитів. Якщо внутрішні проблеми змусять Японію піти з Гонконгу, це може спричинити для регіону великі проблеми. За умови посилення ознак дефляції в Японії існує ризик небезпечного посилення політики протекціонізму. Всупереч цим побоюванням Японія висловлює впевненість у тому, що вжитих заходів достатньо, аби вже у нинішньому фіскальному році досягнути майже 2 % зростання. . Японський уряд вірить: найгірше у банківському секторі вже позаду, і в подальшому єна суттєво зміцніє.

Питання для самоконтролю:

1. Які зміни відбулися у діяльності Банку Англії після створення FSA ?

2.
Чому найбільші англійські комерційні банки називаються кліринговими?

3.
Які спеціальні кредитні установи визнаєте? Назвіть особливості їх діяльності у Великобританії та Німеччині.

4.
Яку структуру мають баланси федеральних резервних банків в США?

5.
Що означає бути банком-членом ФРС? Які переваги це дає комерційним банкам?

6.
Назвіть особливості підпорядкування та організаційної структури комерційних банків США.

7.
Які зміни було внесено Законом про дерегулювання депозитних установ 1980 рю. В США?

8.
Які установи у США належать до депозитних? Даайте характеристику.

9.
Яку структуру має ФРС США?

10. Як побудована система кредитної кооперації у Франції?

11.
Як здійснюється контроль за діяльністю французських комерційних банків?

12.
Дайте характеристику операцій німецьких “гросбанків”.

13.
Яке місце займають державні кредитно-фінансові установи у кредитній системі Японії?

14.
Яка специфіка організації ощадної справи у Франції?

15.
Які зміни сталися у грошово-кредитній системі Німеччини після приєднання Східних земель?

16.
Які банки належать до групи універсальних у Німеччині?

Додаток 9

Основні кредитно-фінансові установи Японії

Центральний банк –

Банк Японії

Приватні Міські банки (10)

кредитно- Звичайні

фінансові (комерцій- Регіональні банки (64)

установи ні) банки

(КФУ) Банки-члени 2-ї Асоціації

регіональних банків (65)

Іноземні

банки (93) Банки довгострокового

кредитування (3

Спеціалі- КФУ довго-
зовані строкового

КФУ кредитування Трест-банки (30)

Банк Дзенсінреи (1)

КФУ для
малого і серед- Банки Сінкін (кредитні

нього бізнесу асоціації) (416)

Національна федерація
кредитних кооперативів

Кредитні кооперативи (369)

Банк Сноко Чюкін (центральний

кооперативний банк торгівлі і

промисловості

Трудові банки (48)

Банк Норін Чюкін (центральний

кооперативний банк сільського

КФУ для сіль- та лісного господарства

ського, лісового

та рибного Кредитні федерації сільсько-

господарства господарських кооперативів (47)

Сільськогосподарські

кооперативи (2264)

Кредитні федерації регіональних

кооперативів (35)

Регіональні кооперативи (1335)

Інші КФУ Страхові компанії Компанія страхування життя (29)

Компанії, що не страхують життя (58)

Компанії за операціями із цінними

паперами (283)

Урядові КФУ Банки та фінансові Японський експортно-імпортний банк;

корпорації Японський банк розвитку; Народна

фінансова корпорація; Фінансова кор-

порація; Фінансова корпорація малого

Корпорація страху- бізнесу; Фінансова корпорація санітар-

вання кредитів ної екології; Фінансова корпорація

малого бізнесу (1) сільського, лісового та рибного госпо-

дарства; Корпорація житлових позик;

Фінансова корпорація державних

Поштові ощадні підприємств; Корпорація розвитку

каси (1) Хокайдо і Тохоку; Фінансова корпо-

рація розвитку острова Окінава

Інші

Примітка: у дужках вказана кількість

Додаток 5.

Типова американська холдингова банківська компанія.

Розвиток бізнесу

Обробка операцій

Аудитор

Обробка операцій

Усередині країни

За кордоном

каса

каса

Корпоративний зовнішний облік

Відділ обслуговування клієнтів

Аналіз та контроль кредитів

Приватна банківська справа

Споживчий кредит

Іпотечний бізнес

Відділ міжнародних фізичних осіб

Банківська група, що обслуговує компанії та організації

Банківська група роздрібного обслуговування індивідуальних клієнтів

Інші філії: -брокерські фірми; -філії по обслуговуванню дорожних чеків та ін.

Ощадний банк

Комерційний банк

Філії фінансування, що працюють на базі активів та лізінгу

Інвестиційна філія

Президент / Керуючий

Голова

Рада директорів

Додаток 7

Організаційна структура типового німецького універсального банку

управління

аудит

кредит

Касовий відділ

Лізинг

Злиття та придбання

Фінансові установи

Цінні папери, розміщення, торгівля та управління

Кредитно-розрахункове обслуговування

Консультаційні послуги

страхування

Ринки крупних цінностей

Роздрібне обслуговування

Ресурси та контроль

Корпоративна банківська справа

філії

Відділ зв’язку з компаніями

Приватна банківська справа

Рада директорів

Додаток 4

Органи контролю за діяльністю банків у США

КГО – Контролер грошового обігу (структура у Міністерстві фінансів)

ФКСД – Федеральна корпорація страхування депозитів.

Додаток.1

Структура кредитної системи

Банківська система Німеччини

Додаток 6

Додаток 8

Організаційна структура Банку Франції

КЕРУЮЧИЙ

Перший Другий

заступник заступник

ГЕНЕРАЛЬНА РАДА

Рада по грошовій

політиці

ЦЕНТРАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ

Генеральний Головне Головне Головне

секретаріат управління управління управління

з банківської розрахунково- з кредитування

регламентації касових

операцій

Головне Головне Головне Головне

управління управління управління управління

досліджень іноземних по виробництву підготовки

операцій банкнот кадрів

Управління Адміністративне

юридичних керівництво

служб

Додаток 2

Контроль офіційних органів за діяльністю банків

Країна	Основні органи контролю	Ревізії на місцях	Звіти про фінансовий стан
Німеччина	Федеральне відомство контролю над банками ( при МФ )	Раз на рік незалежними аудиторськими фірмами за дорученням бюро	Річний та щомісячний звіт про фінансовий стан і річний, квартальний та щомісячний звіти про великі позики
Франція	Національна кредитна рада, Банківська комісія, Комітет кредитних установ, Комісія з питань регулювання банківської діяльності	Раз на рік або на два роки Банківською комісією ( за допомогою працівників Банку Франції)	Повні звіти – 1 раз на півроку, скорочені – щомісяця, регулярні звіти про великі кредити
Японія	Бюро банків при МФ, Банк Японії	Один раз на 2-3 роки	Річний баланс про фінансовий стан, звіт про доходи – раз на півроку
Великобританія	Банк Англії, Агенція фінансових послуг	Щорічно приватними аудиторськими фірмами	Річний баланс, звіт про деякі операції негайно після їх завершення
США	ФРС, Контролер грошового обігу, ФКСД, 50 банківських департаментів штатів	Раз на 1-2 роки	Повні квартальні звіти про фінансовий стан та доходи

Додаток 3

Програми страхувуання банківських депозитів

Країна	Установа	Розмір гарантії	Примітка
Франція	Асоціація французських банків (недержавна)	400 тис. франків на 1 вкладника, але не більше ніж 200 млн. франків на один банк	Банки, що ефективно працюють, надають допомогу банкам, які знаходяться у скрутному стані
Японія	Корпорація страхування депозитів (федеральна)	10 млн.єн на одного вкладника
Великобританія	Фонд захисту вкладників (федеральний)	75% суми депозиту до 20 тис. фунтів стерлінгів
США	Федеральна корпорація страхування депозитів	100 тис. доларів на одного вкладника
Німеччина	Федеральна асоціація німецьких банків (недержавна)	30% від суми банківського вкладу на одного вкладника	У надзвичайних ситуаціях федеральні органи земель та приватні банки надають допомогу

Додаток 10

Резервні вимоги центральних банків

Країна	Мінімальні норми обов ’ язкових резервів, встановлені центральними банками
Франція	5% від суми депозитів до запитання, 1% від суми ощадних вкладів.
Японія	За строковими вкладами: 0,125% при сумі 50-500 млрд.єн, 1,75% при сумі 500-2500 млрд.єн
Великобританія	0,35% за депозитами
Німеччина	За депозитами до запитання: 6,6% - до 10 млн.марок, 9,9% - від 10 до 100 млн.марок, 12,1% - більш як 100 млн. марок; за ощадними вкладами – 4,14%, за строковими вкладами до 4 років – 4,95%
США	3% за рахунками до запитання та іншими трансакційними рахунками сумою до 42,2 млн.доларів, 10% - за рахунками з більшою сумою коштів, 3% за неособистими строковими рахунками строком до 1,5 років

Список рекомендованої літератури

1.Бобраков Ю.И. США: центральный банк и экономика.-М.: Наука, 1988.

2.Брагинский С.В. Кредитно-денежная политика в Японии.-М.: Наука,1989.

3.Вступ до банківської справи.Відп. ред. М.І.Савлук – К.: Лібра, 1998.

4.Денежное обращение и кредит капиталистических стран. Под ред. Л.Н.Красавиной.- М.:Финансы, 1988.

5.Деньги, кредит, банки. Под ред. Е.Ф.Жукова – Москва : Банки и биржи, 1999.

6.Деятельность банков: современный опыт США. Сост. Е.с.Дзарасов. – М.: Айси-банк,1992.

7.Долан Э.Дж., Кэмпбелл к.д., Кэмпбелл Р.Дж.. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. – СПб: 1994 .

8.Липис А., Маршалл Т., Линкер Я.Электронная система денежных расчетов. – М.: Финансы и статистика, 1988 .

9.Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. – М.: АО «Финстатинформ», 1994.

10.Матюхин Г.Г. Доллар США и валютные отношения Запада. – М.:Наука, 1989.

11.Международные валютно-кредитные отношения Учебник Под ред Л.Н.Красавиной.- М.:Финансы и статистика, 1994 г.

12.Миловидов В.Д. Современное банковское дело: опыт США.- М.: Анкил, 1993.

13.Мишкін Ф. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків.-К.: Основи, 1998.

14. Міжнародні валютно-кредитні відносини. За ред. А.С.Філіпенка.-К.:Либідь, 1997.

15. Носкова И.Я. Финансовые и валютные олперации. Учебное пособие.-М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995.

16.Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовыве отношения.- М.: Прогресс, Универс, 1994.

1. Печникова А.В. Денежно-кредитное регулирование экономики Великобритании.-М.:Финансы и статистика, 1983.

18. Рид Э. И др. Коммерческие банки.- М.:Прогресс, 1983.

19. Роде Э. Банки, биржи, валюты современного капитализма.- М.:Финансы и статистика, 1986.

20. Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции.- М.:»Все для вас», 1993.

21.Федоренко В.М., Федоренко А.В. Денежное обращение и кредит капиталистических стран.-К.:Выща школа, 1989.

22.Финансово-кредитный словарь. Т.1, 11, Ш.- М.: Финансы и статистика, 1994.

23.Шенаев В.И., Макаров В.С. Финансовая и денежно-кредитная системы ФРГ.- М: Финансы, 1977.

24. Шмелев В.В. Коллективные валюты – от счетных единиц до международных денег.-М.: Финансы и статистика, 1990.

25. Ширинская З.Б. Операции коммерческих банков: зарубежный опыт.- М.:Финансы и статистика, 1993.

Додаток 9

Основні кредитно-фінансові установи Японії

Центральний банк –

Банк Японії

Приватні Міські банки (10)

кредитно- Звичайні

фінансові (комерцій- Регіональні банки (64)

установи ні) банки

(КФУ) Банки-члени 2-ї Асоціації

регіональних банків (65)

Іноземні

банки (93) Банки довгострокового

кредитування (3

Спеціалі- КФУ довго-
зовані строкового

КФУ кредитування Трест-банки (30)

Банк Дзенсінреи (1)

КФУ для
малого і серед- Банки Сінкін (кредитні

нього бізнесу асоціації) (416)

Національна федерація
кредитних кооперативів

Кредитні кооперативи (369)

Банк Сноко Чюкін (центральний

кооперативний банк торгівлі і

промисловості

Трудові банки (48)

Банк Норін Чюкін (центральний

кооперативний банк сільського

КФУ для сіль- та лісного господарства

ського, лісового

та рибного Кредитні федерації сільсько-

господарства господарських кооперативів (47)

Сільськогосподарські

кооперативи (2264)

Кредитні федерації регіональних

кооперативів (35)

Регіональні кооперативи (1335)

Інші КФУ Страхові компанії Компанія страхування життя (29)

Компанії, що не страхують життя (58)

Компанії за операціями із цінними

паперами (283)

Урядові КФУ Банки та фінансові Японський експортно-імпортний банк;

корпорації Японський банк розвитку; Народна

фінансова корпорація; Фінансова кор-

порація; Фінансова корпорація малого

Корпорація страху- бізнесу; Фінансова корпорація санітар-

вання кредитів ної екології; Фінансова корпорація

малого бізнесу (1) сільського, лісового та рибного госпо-

дарства; Корпорація житлових позик;

Фінансова корпорація державних

Поштові ощадні підприємств; Корпорація розвитку

каси (1) Хокайдо і Тохоку; Фінансова корпо-

рація розвитку острова Окінава

Інші

Примітка: у дужках вказана кількість

Додаток 5.

Типова американська холдингова банківська компанія.

Розвиток бізнесу

Обробка операцій

Аудитор

Обробка операцій

Усередині країни

За кордоном

каса

каса

Корпоративний зовнішний облік

Відділ обслуговування клієнтів

Аналіз та контроль кредитів

Приватна банківська справа

Споживчий кредит

Іпотечний бізнес

Відділ міжнародних фізичних осіб

Банківська група, що обслуговує компанії та організації

Банківська група роздрібного обслуговування індивідуальних клієнтів

Інші філії: -брокерські фірми; -філії по обслуговуванню дорожних чеків та ін.

Ощадний банк

Комерційний банк

Філії фінансування, що працюють на базі активів та лізінгу

Інвестиційна філія

Президент / Керуючий

Голова

Рада директорів

Додаток 7

Організаційна структура типового німецького універсального банку

управління

аудит

кредит

Касовий відділ

Лізинг

Злиття та придбання

Фінансові установи

Цінні папери, розміщення, торгівля та управління

Кредитно-розрахункове обслуговування

Консультаційні послуги

страхування

Ринки крупних цінностей

Роздрібне обслуговування

Ресурси та контроль

Корпоративна банківська справа

філії

Відділ зв’язку з компаніями

Приватна банківська справа

Рада директорів

Додаток 4

Органи контролю за діяльністю банків у США

КГО – Контролер грошового обігу (структура у Міністерстві фінансів)

ФКСД – Федеральна корпорація страхування депозитів.

Додаток.1

Структура кредитної системи

Банківська система Німеччини

Додаток 6

Додаток 8

Організаційна структура Банку Франції

КЕРУЮЧИЙ

Перший Другий

заступник заступник

ГЕНЕРАЛЬНА РАДА

Рада по грошовій

політиці

ЦЕНТРАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ

Генеральний Головне Головне Головне

секретаріат управління управління управління

з банківської розрахунково- з кредитування

регламентації касових

операцій

Головне Головне Головне Головне

управління управління управління управління

досліджень іноземних по виробництву підготовки

операцій банкнот кадрів

Управління Адміністративне

юридичних керівництво

служб

Додаток 2

Контроль офіційних органів за діяльністю банків

Країна	Основні органи контролю	Ревізії на місцях	Звіти про фінансовий стан
Німеччина	Федеральне відомство контролю над банками ( при МФ )	Раз на рік незалежними аудиторськими фірмами за дорученням бюро	Річний та щомісячний звіт про фінансовий стан і річний, квартальний та щомісячний звіти про великі позики
Франція	Національна кредитна рада, Банківська комісія, Комітет кредитних установ, Комісія з питань регулювання банківської діяльності	Раз на рік або на два роки Банківською комісією ( за допомогою працівників Банку Франції)	Повні звіти – 1 раз на півроку, скорочені – щомісяця, регулярні звіти про великі кредити
Японія	Бюро банків при МФ, Банк Японії	Один раз на 2-3 роки	Річний баланс про фінансовий стан, звіт про доходи – раз на півроку
Великобританія	Банк Англії, Агенція фінансових послуг	Щорічно приватними аудиторськими фірмами	Річний баланс, звіт про деякі операції негайно після їх завершення
США	ФРС, Контролер грошового обігу, ФКСД, 50 банківських департаментів штатів	Раз на 1-2 роки	Повні квартальні звіти про фінансовий стан та доходи

Додаток 3

Програми страхувуання банківських депозитів

Країна	Установа	Розмір гарантії	Примітка
Франція	Асоціація французських банків (недержавна)	400 тис. франків на 1 вкладника, але не більше ніж 200 млн. франків на один банк	Банки, що ефективно працюють, надають допомогу банкам, які знаходяться у скрутному стані
Японія	Корпорація страхування депозитів (федеральна)	10 млн.єн на одного вкладника
Великобританія	Фонд захисту вкладників (федеральний)	75% суми депозиту до 20 тис. фунтів стерлінгів
США	Федеральна корпорація страхування депозитів	100 тис. доларів на одного вкладника
Німеччина	Федеральна асоціація німецьких банків (недержавна)	30% від суми банківського вкладу на одного вкладника	У надзвичайних ситуаціях федеральні органи земель та приватні банки надають допомогу

Додаток 10

Резервні вимоги центральних банків

Країна	Мінімальні норми обов’ язкових резервів, встановлені центральними банками
Франція	5% від суми депозитів до запитання, 1% від суми ощадних вкладів.
Японія	За строковими вкладами: 0,125% при сумі 50-500 млрд.єн, 1,75% при сумі 500-2500 млрд.єн
Великобританія	0,35% за депозитами
Німеччина	За депозитами до запитання: 6,6% - до 10 млн.марок, 9,9% - від 10 до 100 млн.марок, 12,1% - більш як 100 млн. марок; за ощадними вкладами – 4,14%, за строковими вкладами до 4 років – 4,95%
США	3% за рахунками до запитання та іншими трансакційними рахунками сумою до 42,2 млн.доларів, 10% - за рахунками з більшою сумою коштів, 3% за неособистими строковими рахунками строком до 1,5 років

[1]
СПЗ -спеціальні права запозичення (special drawing rights)- міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжнародним валютним фондом для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та в якості розрахункової одиниці МВФ.

ЕКЮ-European currency unit- регіональна міжнародна розрахункова одиниця Європейського валютного союзу , використовувалась з 1979 до 1 січня 1999 р.

[2]
На це явище вперше звернув увагу польський вчений М.Копернік, а сформулював як закон Т.Грешем – державний діяч та фінансист Англії XVI ст.

2
Торгові банки — аналог інвестиційних банків США. Вони виникли у XVIII ст. (банк "Берінг Брозерс" — 1763 р.) внаслідок розвитку міжнародної торгівлі Британії. Спочатку це були скоріше комерційні фірми, орієнтовані на торгові операції. Згодом ці операції почали фінансувати і акцентувати векселі (звідси їх перша назва — акцептні). У період між війнами, через послаблення міжнародної торгівлі, торгові банки звернулися до внутрішньої торгівлі, а зіткнувшись із конкуренцією з боку комерційних банків, вони змушені були урізноманітнити свою діяльність, займаючись операціями ділових банків.

3
Залежно під того, якого законодавства нони дотримуються, комерційні банки у США поділяються на національні (мають федеральний статут) і банки штатів (підпорядковуються законодавству окремих штатів).

4
Наприклад, у 1986 р. «Бенкерс траст компані оф Нью-Йорк» отримала дозвіл на гарантоване розміщення і продаж (через свій самостійний філіал) комерційних цінних паперів, випущених для її клієнтів. Але ФРС наполягала, щоб обсяг продажу цих короткострокових векселів не перевищував 5% валової виручки філіалу, а власне компанії було заборонено розміщувати на рину паперів більш ніж 5%. «Сітікорп», «Морган геренті», «Бенкерс траст» отримали право на роботу з корпоративними цінними паперами.

Наступний крок було зроблено в 1989 р., коли право на гарантоване розміщення о корпоративних облігацій було надано «Чейз Манхеттен бснк», «Морган геренті», «Бенкерс траст», «Сітікорп» і «Секьюріті пасіфік» через їхні філіали з тими ж обмеженнями щодо частки виручки філіалів від цієї діяльності і частки ринку. Нарешті в 1990 р. «Дж. П. Морган бенк» став першою в США за останні півстоліття банківською установою, якій дозволили займатися гарантованим розміщенням нових корпоративних акцій.

5
Наприклад, у «Даймлер Бенк.» його частка становить 24 відсотки власного капіталу.

6
Особливістю індустріалізації Німеччини наприкінці XIX ст. можна назвати те, що структуроутворюючою галуззю тут була чорна металургія, отже, із самого початку виникла велика потреба у фінансуванні вкладень в основини капітал. Біржові потрясіння XIX — початку XX ст. в Німеччині були сильніші, ніж в Англії, в результаті чого відбулося більш жорстке регулювання біржової діяльності. Причому на перших порах розвиток фондової біржі в Німеччині підпорядковувався інтересам великих банків. А самі банки па початку були змішаними, або універсальними, що об'єднували три головні види діяльності, які в англійській моделі закріплювалися за різними видами фінансових установ — кредитною, емісійною та інвестиційною.