МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
МАЧУСЬКИЙ В.В.
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
КИЇВ - 2001
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
МАЧУСЬКИЙ В.В.
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
КУРС ЛЕКЦІЙ
КИЇВ - 2001
Рецензенти:
Сергеєв І.С.
, канд. юрид. наук, начальник факультету заочного навчання Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.
Діденко А.П.
, канд. економ. наук, начальник кафедри теорії та правових основ підприємницької діяльності Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.
Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності.
Курс лекцій. КНЕУ 2001 рік.
Курс лекцій розроблений у відповідності з навчальною програмою даної дисципліни, затвердженою Вченою радою КНЕУ. В курсі лекцій викладені такі теми, як: загальні положення про підприємництво, організаційно правові-форми суб’єктів підприємницької діяльності, характеристика господарських товариств, умови здійснення підприємництва, державне регулювання підприємництва, угоди і зобов’язання у сфері підприємництва, юридична відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності, правове ругулювання банкрутства, зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, захист прав суб’єктів підприємництва.
Лекційний матеріал грунтується на положеннях чинного законодавства з урахуванням змін і доповнень до нього і може бути основою для вивчення дисципліни “Правове забезпечення підприємницької діяльності”, а також бути корисним при опануванні дисципліни “Господарське законодавство”.
З М І С Т
Передмова ......................................................................................……….....6
РОЗДІЛ I. Загальні положення про підприємництво ......................……...7
§ 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності ……….7
§ 2. Підприємець і держава .…......................................................………...19
§ 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні .............................................................................................……………...22
РОЗДІЛ II. Організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності .........................................................................................……………..23
§ 1. Поняття організаційно правової форми підприємництва ...………..23
§ 2. Поняття та види підприємств ..............................................……….....26
§ 3. Об’єднання підприємств ......................................................……….....35
§ 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва …….37
РОЗДІЛ III. Господарські товариства як суб’єкти підприємницької діяльності .........................................................................................……………..43
§ 1. Поняття господарських товариств ..........................................…….....43
§ 2. Правовий статус акціонерного товариства .............................……....49
§ 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю .……. 59
§ 4. Правовий статус товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства .....................................……....64
РОЗДІЛ IV. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ............................................................................................…….....69
§ 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності ..……..69
§ 2. Ліцензування підприємницької діяльності ..............................……...75
§ 3. Патентування підприємницької діяльності .............................……...78
РОЗДІЛ V. Державне регулювання підприємництва в Україні .....…….83
§ 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності ...............................................................................................………....83
§ 2. Правовий статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва ............................................……....89
§ 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності ...............……...96
§ 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України ....……....108
РОЗДІЛ VI. Угоди і зобов’язання в підприємницькій діяльності ...….112
§ 1. Загальні положення про угоди ...........................................…….......112
§ 2. Представництво і довіренність ..............................................……...123
§ 3. Загальні положення про зобов’язання ................................…......131
РОЗДІЛ VII. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .........................................…................154
§ 1. Цивільно-правова (майнова) відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ...............................................................…...........155
§ 2. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність у сфері підприємництва .......................................................................................……....166
§ 3. Адміністративна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ...................................................................................................……..173
§ 4. Кримінальна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ..............................................................................................………………..........176
РОЗДІЛ VIII. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ................................…..182
§ 1. Поняття банкрутства. Учасники провадження у справах про банкрутство ..................................................................................................…...182
§ 2. Провадження у справах про банкрутство ................................…….186
§ 3. Ліквідаційна процедура .........................................................…….....193
§ 4. Мирова угода ...........................................................................……....199
§ 5. Припинення провадження у справі про банкрутство .............….....202
РОЗДІЛ IX. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності .203
§ 1. Поняття, суб’єкти та приниципи зовнішньоекономічної діяльності .....................................................................................................................….......203
§ 2. Ліцензуваннятаквотування (умовиздійснення) зовнішньоекономічноїдіяльності ...............................................................…..209
§ 3. Спеціальні (вільні) економічнізони .........................................…....211
§ 4. Поняття зовнішньоекономічного договору ...............................…..215
§ 5. Загальна характеристика Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів .....................................................................................…220
РОЗДІЛ X. ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .................................................................................….......226
§ 1. Правовий статус господарських судів .....................................…......226
§ 2. Розгляд справ господарськими судами ...................................…......231
§ 3. Виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду .......…..241
§ 4. Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражу........…..243
§ 5. Винесення, визнання та виконання арбітражних рішень ........…...246
СЛОВНИК ПІДПРИЄМЦЯ .......................................................…..250
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА .................................................….272
ПЕРЕДМОВА
Проведення радикальної економічної реформи, процеси роздержавлення, демонополізації і приватизації викликали значне обновлення законодавства, регулюючого відносини в сфері економіки та управління нею.
Перехід до ринкових відносин об’єктивно визвав підвищення ролі права, виникла необхідність у створенні нової правової основи підприємницької діяльності.
В законодавство введені нові поняття, терміни, виникли нові правові інститути. Сформувалось законодавство, яке закріпило перехід від планових до ринкових підходів управління економікою, що, в свою чергу, призвело до виникнення специфічного типу суспільних відносин - підприємницьких. Їх сферою є процес здійсненя економічно незалежним від держави суб’єктом підприємництва діяльності, спрямованої на отримання прибутку в умовах конкуренції і вільного ціноутворення.
Водночас, в Україні не визначено цілий ряд науково-теоретичних питань щодо концептуальних підходів до правового регулювання підприємницької діяльності. Безсистемне прийняття дрібних законодавчих актів викликало існування протиріч і дублювання норм різних галузей права з питань підприємницької діяльності. Важливою проблемою розвитку підприємницької діяльності є наявність великої кількісті нормативних актів, значна частина яких регулює саме підприємницьку діяльність. Проте нормативне регулювання підприємницької діяльності залишається надто складним. Відсутність системності породила багато дублюючих правових норм, закріплених у нормативних актах різної юридичної сили. Нагромадження зайвих регулюючих документів значно ускладнює як організацію, так і здійснення підприємницької діяльності.
Метою курсу “Правове забезпечення підприємницької діяльності” як навчальної дисципліни є з’ясування та вивчення співвідношення спільного, що поєднує підприємницьке право з цивільним та іншими галузями права і, особливого, що відокремлює норми і інститути, які складають право на підприємницьку діяльність.
Курс лекцій “Правове забезпечення підприємницької діяльності” покликаний допомогти студентам зорієнтуватись в основних положеннях правового регулювання підприємництва. Набути знання та навички в організації та здійсненні підприємницької діяльності.
РОЗДІЛ
I
. Загальні положення про підприємництво.
§ 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності.
§ 2. Підприємець і держава.
§ 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні.
§ 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності.
1.1. Поняття підприємництва.
Підприємницька діяльність або підприємництво почали привертати увагу економістів починаючи з 18 століття. Розвиток процесу наукового визначення підприємництва пройшов декілька етапів. Найбільш придатною видається теорія підприємництва Йозефа Шумпетера (1934 рік) згідно з якою підприємницька діяльність - це здатність просування інновацій на ринок завдяки ризикованому бізнесові, що виступає постійним джерелом конкурентної реструктуризації економіки та економічного зростання. На відміну від винаходу, інновація означає не тільки і не стільки оригінальну ідею нового продукту або технологічного процесу, скільки трансформацію ідеї в нововведення , придатне для комерційної реалізації. Рушійною силою діяльності підприємця виступають його потреби, інтереси і стимули. Підприємницькі інтереси мають змістовний і мотиваційний способи виразу. Мотиваційний вираз підприємницької активності вимагає отримання прибутку, а змістовний вираз пов’язаний із формуванням, розвитком і реалізацією індивідуальних здібностей особи. Якщо вести мову про підприємництво з суб’єктивної точки зору, то підприємництво це стан людини. Неможливо бути підприємцем з дев’ятої години ранку по шосту годину вечора. В той же час підприємництво не є професією і в такому стані неможливо знаходитись тривалий час. Та чи інша особа в принципі є підприємцем, якщо вона реалізує нову оригінальну ідею (створює нову комбінацію). Коли створена такою особою справа починає функціонувати самостійно, в звичному обігу, підприємництво зникає. Тому підприємців, які залишаються підприємцями протягом десятиліть також не багато, як і звичайних господарюючих суб’єктів, які хоча б раз в житті не ставали підприємцями. Здійснення підприємницької діяльності так би мовити у чистому вигляді є специфічним процесом, функцією особливого виду. В звичайних умовах господарського обігу кожний господарюючий суб’єкт відчуває себе впевнено і поводить себе таким же чином як і інші. Причому ці інші суб’єкти господарювання зазвичай і чекають від нього саме такої поведінки. В такому випадку суб’єкт діє швидко і раціонально. Він просто пристосовує свої дії до обставин, які, як правило, не змінюються зненацька і одразу. І не має значення в якому колі суспільства відбувається така діяльність. Селянин збуваючи свій врожай може виявляти таку саму гостроту розуму і вдаватись до таких же, якщо не більше, хитрощів, як і голова правління банку, який домагається потрібного йому рішення від загальних зборів акціонерів. Проте вряд чи їх можна назвати підприємцями. Їх дії грунтуються на несчилених прецедентах, які протягом десятиліть, століть, а то навіть і тисячоліть, формували поведінку людей, знищуючи будь-яке відхилення від норми. Проте оточуюче середовище постійно надає всім нові можливості, відкриття та винаходи. Тоді чому, той чи інший індивід не може скористатися цими новими можливостями, точно так, як він користувався старими. Для цього зовсім не потрібно бути винахідником. Підприємець і винахідник взагалі дуже рідко співпадають в одній особі. Підприємець, як правило, реалізує нові можливості, а не створює їх[1]
.
Реалізуючи нові можливості (ідею, комбінацію) господарюючий суб’єкт вирішує незвичну для нього задачу. Якщо раніше він плив за течією, то змінюючи сталий порядок речей, йому необхідно плисти проти неї. Будь-який відхід від рутини пов’язаний з певними труднощами. Там де закінчується заведений порядок, багато індивідів зупиняється, інші діють по різному. Те що раніше слугувало надійною опорою стає перепоною, а добре відоми чинники невідомими. Одна справа будувати нову дорогу, зовсім інша користуватись вже побудованою. Виникає навіть певна протидія суспільства спробам підприємця внести щось нове взагалі. Така протидія може існувати у формі перепон, як правового, так і політичного характеру. Треба взяти до уваги, що здійснити щось нове не тільки об’єктивно важче, чим звичне і випробуване. Підсвідомо, в силу звички або традиції, сам суб’єкт може виступати проти цього нового, розуміючи, що для його здійснення необхідні нові і навіть якісно нові зусилля. Можна зауважити, що всі підприємці є господарюючими суб’єктами, проте не всі господарюючі суб’єкти є підприємцями.
Для підприємця характерний особливий погляд на речі. Причому головну роль відіграють не стільки інтелект, а воля і здатність усвідомлювати певні моменти дійсності і бачити їх у реальному світлі. А коли вже вести мову про інтелект, то для підприємця важлива не стільки його глибина і широта, а навпаки, особливого роду обмеженість. Характерною для підприємця є також здатність рухатись до поставленої мети не звертаючи уваги на пов’язані з цим невизначенності і можливий опір. Не менш важливою є здатність підприємця впливати на інших людей, використовуючи їх для своїх цілей.
Одним із мотивів діяльності підприємця є бажання створити власну справу, а в ідеальному випадку приватну імперію і династію. Своя справа надає підприємцю відчуття свободи і влади.
Наступним мотивом діяльності підприємця можна визначити його волю до перемоги. З одного боку це бажання боротьби, а з іншого боку досягнення успіху. І хоча девізом підприємця завжди є plusultra (ще більше), економічний бік справи не завжди є визначальним. В такому випадку розмір прибутку може відігравати роль показників успіху і перемоги, тому що інших для підприємця просто немає.
Ще один мотив діяльності підприємця можна визначити як радість творчості. Хоча радість творчості властива і для інших сфер соціально значимої діяльності, саме для підприємця вона може стати важливим мотивом поведінки. Підприємець працює тому, що не працювати не може, отримуючи задоволення від творчої діяльності і долаючи труднощі, які виникають на його шляху.
З об’єктивної точки зору підприємництво можна визначити наступним чином.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про підприємництво” від 7.02.1991 року (з наступними змінами і доповненнями[2]
) підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
22.02.2000 року зазначена стаття була доповнена частиною другою, а саме: створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Подібні визначення підприємництва містяться у законодавстві більшості країн розташованих на території СНД. Наприклад, стаття 2 Цивільного Кодексу Російської Федерації підприємницькою визначає самостійну, здійснювану на власний ризик діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій якості в установленому законом порядку.
Аналіз досвіду реалізації правової норми, яка закріплена в статті 1 Закону України “Про підприємництво”, дозволяє прийти висновку про деяку недосконалість законодавчого визначення підприємництва.
Як наслідок, виникають протиріччя між нормативними актами в яких використовується поняття підприємництво, що в свою чергу призводить до певних труднощів при застосуванні цієї норми. Особливо виразно це знаходить свій вияв при притягненні суб’єктів підприємницької діяльності до юридичної відповідальності.
Таке становище об’єктивно викликало необхідність уточнення кваліфікації підприємницької діяльності. Вченими юристами і економістами такі спроби робились вже неодноразово. В юридичній літературі можна знайти цілу низку уточнених визначень підприємництва чи підприємницької діяльності.
Саніахметова Н.А.[3]
визначає підприємницьку діяльність наступним чином: підприємницька діяльність - це спрямована на отримання прибутку економічна діяльність по виробництву товарів, виконанню робіт, наданню послуг, яка має самостійний і ініціативний, творчий і іноваційний, систематичний і ризиковий, правомірний і соціально відповідальний характер, здійснювана легетимним суб’єктом, що несе самостійну юридичну відповідальність.
Покропивний С.Ф., Колот В.М. [4]
вважають, що підприємництво - це самостійна, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи - підприємства (організації).
Поряд з уточненним визначенням підприємництва звичайно наводять його ознаки, які виводяться з самого змісту ст.1 Закону України “Про підприємництво”.
Основними ознаками підприємницької діяльності, які визначає Закон України “Про підприємництво” від 7.02.1991 року (далі - Закон) є:
1) безпосередність; 2) самостійність; 3) ініціативність;
4) систематичність; 5) ризиковість дій; 6) мета - одержання прибутку; 7)) діяльність здійснюється особами, які зареєстровані, як суб’єкти підприємницької діяльності.
Даючи визначення поняття підприємництва науковці-господарники пропонують до цих ознак відносити і інші: 1) творчий та іноваційний характер цієї діяльності; 2) самостійну юридичну відповідальність; 3) соціально відповідальний характер.
А науковці-економісти пропонують відносити ще: 1) особисту майнову відповідальність; 2) майнову відповідальність юридичної особи; 3) постійне самооновлення.
В числених працях вчених юристів ознаки підприємницької діяльності наведені в статті 1 Закону розкриваються наступним чином:
- самостійність це стан, який надає підприємцю без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;
- ініціативність передбачає здійснення особою певних дій, яким властивий прояв винахідливості, кмітливості, індивідуальних здібностей;
- ризиковий характер підприємницької діяльності має два фактори, один з яких пов’язаний з можливістю одержання позитивних результатів (прибутку), а інший - з можливістю настання несприятливих наслідків (збитків) від такої діяльності, які не завжди можна передбачити і запобігти їм;
-систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виконанню робіт, наданні послуг і т.п.;
- одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи заняття торгівлею, бо результати діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на оплатних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід).
Чітке визначення критиріїв підприємницької діяльності необхідне для її ефективного правового регулювання і спонукає до аналізу ознак підприємницької діяльності, які містяться в ст.1 Закону України “Про підприємництво”.
Законодавець в наведеній статті дає визначення підприємницької діяльності і наводить ознаки, які відрізняють чи повинні відрізняти підприємницьку діяльність від інших видів діяльності.
На першому місці стоїть така ознака підприємницької діяльності як її безпосередність. Тобто, підприємництво це, перш за все, безпосередня діяльність фізичних та юридичних осіб. Якщо сприймати слово “безпосередня” буквально, то виходить що підприємницька діяльність це діяльність фізичних та юридичних осіб без посередників. З правової точки зору це є нонсенсом. Здається, що одним словом “безпосередня” законодавець перекреслює Главу 4 Цивільного кодексу України “Представництво і довіреність”. Але законодавець якраз і мав на увазі ст.62 Цивільного кодексу України в якій зазначено, що угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністативному акті, безпосередньо
створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють. Непряме підтвердження такого розуміння безпосередньості можна знайти в п. 1.32 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” де дається визначення господарської діяльності. “Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи (маються на увазі господарська діяльність) через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи”. Слід зауважити, що безпосередність в такому розумінні розповсюджується на всіх суб’єктів цивільного права і вряд чи доцільно встановлювати ознаку“безпосередня” як таку, що притамана тільки підприємницькій діяльності.
Якщо законодавець мав на увазі безпосередність по відношенню до фізичних осіб - засновників чи керівників юридичних осіб, то і в такому випадку введення такої ознаки підприємницької діяльності є недоречною. Загальновідомо, що керівник юридичної особи (президент, голова правління, генеральний директор) особисто не займається підприємницькою діяльністю, а лише виступає представником юридичної особи, яка і є суб’єктом підприємницької діяльності.
Відносно фізичної особи, яка є засновником юридичною особи слід зазначити, що відповідно до частини 2 статті 1 Закону України “Про підприємництво” створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи не є підприємницькою діяльністю. Таким чином, вважається, що введення законодавцем такої ознаки підприємницької діяльності як “безпосередня” є не зовсім виправданим і недоцільним.
Друга ознака яка міститься в ст.1 Закону України “Про підприємництво” це самостійність підприємницької діяльності. Іншими словами, підприємництво - це самостійна діяльність фізичних та юридичних осіб. З такою ознакою підприємницької діяльності важко погодитись. Вряд чи самостійність діяльності як ознака належить лише підприємництву і дозволяє відокремити підприємницьку діяльність від іншої діяльності. Самостійність, на наш погляд, властива будь-якому виду соціально значимої діяльності. Діяльність адвокатів і нотаріусів носить самостійний характер і повністю відповідає іншим ознакам підприємництва, проте не визнається законодавцем як підприємницька діяльність. Взагалі, самостійність як ознака підприємницької діяльності була актуальною в 1991 році, коли дійсно самостійна діяльність суб’єкта підприємницької діяльності без втручання держави стала важливим досягненням у законотворчості. Крім того, самостійність суб’єкта підприємницької діяльності не є безмежною. Вважається, що саме самостійність діяльності не може бути одним із чітких критеріїв визначення підприємництва.
Третя ознака підприємництва, яка зазначена в ст.1 Закону України “Про підприємництво”, - це систематичний характер підприємницької діяльності. Підприємництво - це систематична діяльність фізичних та юридичних осіб.
З доволі розповсюдженої точки зору систематичність підприємницької діяльності означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виготовлення робіт, надання послуг, або заняття торгівлею.
Саніахметова Н.А.[5]
визначає систематичність підприємницької діяльності як “регулярність, професійність, постійний характер”.
Аналізуючи поняття систематичності як ознаки підприємницької діяльності, треба зауважити, що систематична діяльність і постійна діяльність поняття зовсім не адекватні.
Систематичність означає неоднарозове повторення чого-небудь. Постійна ж діяльність має безпереривний, неприпиняючийся характер.
Виходячи з положень частини 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 року “Про податок на промисел” можна визначити яка діяльність в сфері підприємництва є систематичною. “У разі коли продаж товарів здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів, така діяльність вважається систематичною і зобов’язує громадян зареєструватися як суб’єкти підприємництва відповідно до чинного законодавства України”.
Проте таке поняття систематичності в підприємницькій діяльності стосується лише громадян і не збігається з позицією Законодавця, коли мова йде, перш за все, про підприємницьку діяльність юридичних осіб.
Законом України від 01.06.2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” господарська діяльність визначається як будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька
, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.
Можна зробити висновок, що підприємницька діяльність за своїм змістом вужча ніж господарська діяльність. Іншими словами, поняття господарської діяльністі охоплює поняття підприємницької діяльності. Проте в такому випадку виникають протиріччя між ознаками господарської діяльності і підприємницької діяльності.
Замінивши у тексті Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” (18.11.1997 року) слова “підприємницька діяльність” у всіх відмінках на слова “господарська діяльність” Законодавець визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальних формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою
. Відповідно до ст. 2 вказаного Закону платниками податку, з числа резидентів, є суб’єкти господарської діяльності, тобто ті суб’єкти, діяльність яких має постійний характер.
Очевидно, що ознаки господарської діяльності і підприємницької діяльності не співпадають, хоча і повинні співпадати, а різняться між собою. З одного боку має місце систематичність підприємницької діяльності, з другого боку, постійний характер господарської діяльності. Крім того, певну плутанину у визначення співвідношення підприємницької і господарської діяльності вносить поняття “фінансово-господарська діяльність”, яке нерідко застосовується в нормативно-правових актах України (наприклад, Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 року № 817/98). Чіткого визначення поняття фінансово-господарської діяльності діюче законодавство не містить, що призводить до виникнення непорозумінь між суб’єктами підприємницької діяльності і органами державної виконавчої влади.
Систематичність, як ознака підприємницької діяльності, на наш погляд, може поширюватись лише на громадян, які ще не є суб’єктами підприємницької діяльності і слугувати підставою притягнення їх до адміністративної відповідальності, і то, лише в випадку незаконної торгівельної діяльності ( стаття 160-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Проте, як відомо, з 22.02.2000 року заняття торгівлею взагалі виклюне з визначення підприємництва. У інших випадках, при притягненні до кримінальної відповідальності, визначальним для Законодавця є не систематичність, а в першу чергу, державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності або ж зайняття забороненими видами господарської діяльності статі 203, 205 Кримінального кодексу України).
Четверта ознака підприємництва, яка зазначена в статті1 Закону - це його ризиковий характер. Підприємницька діяльність здійснюється суб’єктом на власний ризик.
Ризиковий характер підприємницької діяльності, на перший погляд, видається загальнозрозумілим і очевидним. Стале поняття ризикованого характеру підприємницької діяльності, як ознаки підприємництва, визначене Саніахметовою Н.А.[6]
Ризиковий характер - покладення на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків і застосування заходів по їх превенції і усунунню.
Треба зауважити, що законодавець ніяк не визначає поняття ризику підприємницької діяльності. В законодавстві існують лише деякі подібні наступні поняття:
а) ризик банківської діяльності - можливість зазнати втрат у разі несприятливих для банку обставин, неправомірних або навмисних дій його працівників ( Постанова Національного Банку України № 114 від 20.03.1998 року “Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України”);
б) страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (стаття7 Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 року). Крім того, п.33 статті6 Закону України “Про страхування” передбачає страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції.
Проте тлумачення ризику в підприємницькій діяльності зовсім не є однозначним. Жилінський С.Є.[7]
зазначає - “Ризик постійний супутник підприємництва, але не обов’язково присутній в діяльності кожного окремого підприємця. Підприємець ризикує не з приводу можливого негативного результату, а з приводу отримання більш високого прибутку порявняно з іншими підприємцями, які займаються схожою діяльністю”.
Взагалі, теза про ризикованість підприємницької діяльності виглядає достатньою, але не необхідною. Можна зауважити, що звичайний громадянин укладаючи значну угоду теж наражається на немалий ризик.
Йозеф Шумпетер[8]
, який, власне кажучи, і створив теорію підприємництва, мав особливу позицію щодо ризику в підприємницькій діяльності - “Підприємець практично ніколи не несе ризиків. Якщо підприємство банкрутує, то збитки лягають на кредитора. І хоча підприємець відповідає за успіх справи своїм майном, це скоріше визиває до нього довіру, але реально не забезпечує позику. Проте навіть якщо підприємець фінансує себе самостійно із минулого підприємницького прибутку, або використовує засоби виробництва свого “статичного” підприємства, він несе ризик як кредитор або власник благ, але зовсім не як підприємець”.
Така точка зору на ризик в підприємницькій діяльності кореспондує ться з пунктом 3 статті 7 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року - власник не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичник осіб, а вони не відповідають за зобов’язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Доволі розширеним є тлумачення ризику в підприємницькій діяльності податковими органами, що призводить до настання цілком конкретних юридичних наслідків для суб’єктів підприємництва.
П’ята ознака підприємництва, яка зазначена в статті1 Закону - це отримання прибутку суб’єктом підприємницької діяльності. “Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не зв’язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Головне, що вирізняє підприємця серед інших агентів суспільно корисної діяльності - це можливість і обов’язкове отримання певного зиску.”[9]
З такою позицією можна цілком погодитись. Якщо розглядати підприємництво у його чистому вигляді, то зрозуміло, що головним стимулом для здійснення підприємницької діяльності є отримання прибутку. Навіть не можливість, а саме мета
отримання прибутку є головною ознакою підприємництва.
Стосовно державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, як головної умови здійснення підприємництва, можна зауважити наступне. До 22.02.2000 року порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності регламентувався статтею 8 Розділу II Закону України “Про підприємництво”. Перенесення цієї умови до частини1 статті 1 цього Закону, тобто внесення державної реєстрації як елементу в визначенні підприємництва видається важливим і доцільним.
1.2. Суб’єкти підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
а) громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
б) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність” від 07.02.1991 року;
в) об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.
Необхідно зауважити, що стаття 1 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 року дає також визначення суб'єктів малого підприємництва. Відповідно до Закону ними є:
а) фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
б) юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.
Визначення правоздатності і дієздатності фізичних осіб, як суб’єктів підприємницької діяльності, наводится в главі 2 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 9 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з смертю.
Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (цивільна дієздатність) виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку.
У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Крім того, певні обмеження, пов'язані з проходженням державної служби встановлює стаття 16 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 року, а саме - державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 року.
Стаття 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.
Корупційними діяннями є:
а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;
б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
За корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:
а) державні службовці;
б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад.
В статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” наводяться спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції.
Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:
а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
З точки зору обмеження підприємницької діяльності державних службовців привертає увагу частина 2 статті 1 Закону України “Про підприємництво” - створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Із змісту наведеної частини статті можна зробити висновок, що державні службовці можуть бути засновниками суб’єктів підприємницької діяльності, крім випадків передбачених статтями 66 і 75 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року (мається на увазі створення повних і командитних товариств).
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
Друга группа суб’єктів підприємницької діяльності, а саме юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”, буде розглянута в окремому розділі “Організайно-правові форми суб’єктів підприємницькой діяльності”.
Стосовно третьої групи суб’єктів підприємницької діяльності можна зазначити наступне.
Визначення угоди про розподіл продукції наводиться в статті 4 Закону України “Про угоди про розподіл продукції” від 14.09.1999 року.
Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна ( далі - держава) доручає іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.
Угода про розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декілька інвесторів, за умови, що вони несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, передбачених такою угодою.
Сторонами угоди про розподіл продукції виступають інвестори і Кабінет Міністрів України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції (далі - орган місцевого самоврядування), які укладають угоду після її погодження з постійно діючою міжвідомчою комісією.
Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об'єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора.
У тому разі, коли інвестором в угоді виступає об'єднання юридичних осіб, що не є юридичною особою, учасники такого об'єднання несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, передбачених угодою про розподіл продукції.
Неохідно також зауважити, що стаття 1 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 року визначає поняття суб'єктів малого підприємництва.
1.3. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 3 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.
Перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України.
Статтею 4 Закону встановлюються обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Обмеження застосовуються у наступних видах діяльності:
а) діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15.02.1995 року.
б) діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами.
в) діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку.
г) діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
1.4. Принципи підприємницької діяльності.
Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:
1) вільний вибір видів діяльності;
2) залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
3) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;
4) вільний найм працівників;
5) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
6) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
7) самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
§ 2. Підприємець і держава.
Право громадян на заняття підприємницькою діяльністю закріплені у статті 42 Конституції України, в якій зазначено, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Гарантії прав підприємців визначаються розділом 3 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон). Законом встановлюються як загальні, так і майнові гарантії прав підприємців.
Відповідно до статті 12 Закону загальні гарантії полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними та іншими ресурсами.
У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.
Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом відповідно до їх компетенції.
Право на використання власником належного йому майна для
підприємницької діяльності зафіксовано в статті 6 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року. В наведеній статті зазначено:
1. Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності;
2. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором;
3. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.
Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).
Гарантії майнових прав підприємця встановлюються статтею 13 Закону.
Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця.
Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.
Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, - контракту підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.
З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава:
- на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;
- відповідно до статті 12 Закону сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;
- здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям;
- стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;
- надає підприємцям цільові кредити;
- подає підприємцям інші види допомоги.
Згідно з статтею 15 Закону держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:
- податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення;
- цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;
- науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми;
- договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців.
Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним.
Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності[10]
.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні користуются такими ж правами і несуть такі ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів України.
Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами визначаються законодавчими актами України.
§ 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні.
Основними чинниками, які заважають розвитку підприємництва, є:
а) відсутність чітко сформульованої через систему правових актів
державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;
б) збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);
в) відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної
підтримки;
г) надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;
д) невпевненість підприємців у стабільності умов ведення
бізнесу;
д) надмірне втручання органів державної влади в діяльність
суб'єктів господарювання.
Важливою проблемою розвитку підприємницької діяльності є наявність великої кількісті нормативних актів, значна частина яких регулює саме підприємницьку діяльність. Проте нормативне регулювання підприємницької діяльності залишається надто складним. Відсутність системності породила багато дублюючих правових норм, закріплених у нормативних актах різної юридичної сили. Нагромадження зайвих регулюючих документів значно ускладнює як початок, так і здійснення підприємницької діяльності.
Економічна ситуація в Україні вимагає ще більшого спрощення та здешевлення процедур реєстрації, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності.
Створення законодавчої бази, яка ,перш за все, має на меті забезпечення належних умов для формування сприятливого правового середовища для здійснення підприємницької діяльності і повинно стати підставою для стабільного розвитку підприємництва.
Шляхами вдосконалення правового забезпечення розвитку підприємництва є:
створення дієвих механізмів захисту прав і свобод підприємців;
гармонізація українського законодавства з законодавством Європейського Союзу та СНД;
забезпечення законодавчої гарантії незмінності та довготривалості державної політики щодо підтримки підприємництва;
розробка нормативно-правової бази, яка регулює відносини між державою та підприємцями, роботодавцями і найманими працівниками, у тому числі і для забезпечення їх соціального захисту, встановлює норми і правила здійснення підприємницької діяльності, регламентує діяльність органів державної влади, їх посадових осіб щодо виконання ними відповідних повноважень у сфері розвитку малого підприємництва;
вдосконалення функціональної та організаційної структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в частині забезпечення розвитку і державної підтримки малого підприємництва.
Системне здійснення практичних заходів у цій сфері повинно забезпечити стабільну нормативно-правову основу для ефективного розвитку підприємницької діяльності. Незмінність єдиних для всіх суб'єктів підприємницької діяльності взаємовідносин протягом тривалого часу є однією з найголовніших умов пожвавлення економічної ситуації в Україні.
РОЗДІЛ
II
.
Організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності.
§ 1. Поняття організаційно правової форми підприємництва.
§ 2. Поняття та види підприємств.
§ 3. Об’єднання підприємств.
§ 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва.
§ 1. Поняття організаційно-правової форми підприємництва.
Відповідно до статті 6 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (далі - Закон) підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Організаційно-правову форму можна визначити, як передбачену або санкціоновану законом організаційну структуру, в якій діє суб’єкт підприємницької діяльності.
Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.
У разі коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець керується Законом і своїм статутом. Вибір конкретної організаційної форми проводиться підприємцем самостійно. При цьому враховується зміст і основні напрями діяльності, сфера її застосування, форма власності, склад осіб, які безпосередньо збираються займатись підприємницькою діяльністю та ін.
Вибір організаційної форми підприємництва здійснюється через механізм державної реєстрації конкретного виду підприємства, господарського товариства, об’єднання підприємств, фінансових та посередницьких інститутів або іншої організаціонної форми. За загальним правилом це пов’язане з утворенням юридичної особи, яка виступає в цивільному (господарському) обігу самостійним суб’єктом майнових відносин.
Разом з тим, законодавством України передбачена можливість здійснення підприємницької діяльності і без утворення юридичної особи.
Індивідуальна підприємницька діяльність фізичних осіб (громадян) без утворення юридичної особи являє собою найпростішу форму підприємництва. Треба враховувати, що хоча така форма підприємництва і має низку переваг - простіша державна реєстрація, слабкіший податковий тиск і т.ін., проте підприємець в цьому випадку діє від свого імені, на свій ризик і відповідає перед кредиторами всім своїм майном, а не тільки тим, яке безпосередньо використовується у підприємницькій діяльності.
Основними законодавчими актами, що встановлюють організаційно-правові форми підприємницької діяльності є: Закон України “Про власність” від 07.02.1991 року (статті 3, 4, 5, 6), Закон України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (статті 1, 2 , 6), Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року (статті 2, 3), Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність від 16.04.1991 року (стаття 1), Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року (статті 1, 9, 24, 25, 50, 65, 66, 75), Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20.12.1991 року (ст.2), Закон України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992 року (стаття 5, 8), Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13.10.1992 року (стаття 1), Закон України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 року (стаття 6), Закон України “Про промислово-фінансові групи України” від 21.11.1995 року (стаття 1, 2), Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 року (стаття 1), Закон України “Про сільскогосподарську кооперацію” від 17.07.1997 року (стаття 1), Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14.09.1999 року (стаття 5), Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15.03.2001 року (стаття 3), Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 року (стаття 1), а також спеціальний нормативний акт - Класифікатор “ Класифікація організаційно-правових форм господарювання”, затверджений наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288, вимоги якого у відповідності з Законом України “Про стандартизацію” від 17.05.2001 року є обов’язковими до виконання і діють до прийняття інших нормативно-правових актів, регулюючих ці питання[11]
.
Відповідно до вищезазначених нормативних актів суб’єкти підприємництва здійснюють свої діяльність в наступних організаційно правових формах:
- індивідуальне підприємство - підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
- сімейне підприємство - підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, які проживають разом;
- підприємства і об’єднання підприємств відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні”, в тому числі господарські товариства;
- дочірні підприємства;
- філія;
- представництво;
- підприємець - фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність;
- спільна підприємницька (господарська) діяльність - діяльність, що базується на співробітництві між суб'єктами господарської діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення;
- спільні підприємства - підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків;
- підприємство, засноване на власності громадянина або юридичної особи іншої держави,- підприємство, що повністю належить іноземному інвестору, тобто єдиним засновником і власником якого є окремий іноземний громадянин або юридична особа іншої держави;
- підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків;
- кооператив - вид підприємства, яке створене громадянами України, що добровільно об'єднались на основі членства для спільного здійснення господарської та іншої діяльності;
-орендне підприємство - підприємство, створене на базі орендованого майна державного підприємства або комунального майна;
- селянське (фермерське) господарство - форма підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробленням та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, котрі об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою;
- сільськогосподарський кооператив - добровільне об'єднання фізичних і юридичних осіб в іншу юридичну особу на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій
діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу;
- споживче товариство - самостійна демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану.
- спілка споживчих товариств - об'єднання на добровільних засадах споживчих товариств. Взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень та виконання окремих функцій.
Згідно з статтею 12 Закону України “Про підприємництво” держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
§ 2. Поняття та види підприємств.
2.1. Поняття підприємства.
Поняття, види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності визначає Закон України “Про підприємства в Україні” (далі - Закон). Законом втановлюються також права і відповідальність підприємств при здійсненні господарської діяльності, регулюються відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, Радами народних депутатів і органами державного управління.
Стаття 1 Закону, яка класифікує підприємство як основну організаційну ланку народного господарства України, визначає підприємство як самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Дані атрибути відображають провову природу підприємств як юридичних осіб. Тобто, підприємство це юридична особа, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському суді або в третейському суді. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Підприємство, як юридична особа має не загальну, а спеціальну правоздатність і може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і
відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.
Статтею 25 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) і статтею 9 Закону визначено, що підприємство як юридична особа діє на підставі статуту.
У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.
Статтею 26 Цивільного кодексу передбачено, що юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності і виникає з моменту затвердження її статуту або положення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації.
Можна зробити висновок, що права і обов’язки (предмет і цілі діяльності) юридичних осіб передбачені установчими документами, а саме для підприємств - статутом. На наш погляд, перелік напрямків і цілей діяльності які зазначаються в статуті підприємства, не завжди є вичерпним і у підприємства можуть виникати і інші права і обов’язки, які хоча і не передбачені статутом, проте не суперечать діючому законодавству і цілям діяльності даного підприємства.
Разом з тим закон у ряді випадків передбачає і інші засновницькі документи. До таких слід віднести рішення власника майна або уповноваженого органу про створення юридичної особи та установчий договір.
Необхідно зауважити, що визначаючи підприємство як господарюючий статутний
суб’єкт, законодавець допускає певну неточність. Деякі підприємства здійснюють свою діяльність без наявності статуту (наприклад, повне і командитне товариства, які закон як господарські товариства відносить до одного з видів підприємств, діють тількі на підстві установчого договору).
За змістом пункту 1 статті 5 Закону та пункту 3 статті 6 Закону
України “Про власність” підставою для створення підприємства є рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або трудового колективу.
Порядок створення підприємства та його реєстрації визначається даним Законом та Законом України “Про підприємництво”, а щодо окремих категорій підприємств - також іншими законодавчими актами України. Зокрема, господарські товариства відповідно до статті 1 Закону України “Про господарські товариства” створюються на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності.
Необхідно враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 року № 24-92 “Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” останнім заборонено бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів, за винятками, передбаченими у пунктах 1 і 7 цього Декрету.
Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства. Таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством.
Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.
Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.
Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема, частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України “Про господарські товариства”.
Згідно зі статтею 5 Закону підприємства можуть створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.
Законом передбачена також можливість створення підприємств у результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів або на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів і за наявності згоди власника чи уповноваженого ним органу.
Створення підприємств та господарських товариств, 75 і більше відсотків майна яких належить державі, шляхом поділу іншого підприємства або виділення структурних підрозділів (одиниць) повинне здійснюватися з дотриманням вимог Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Мінекономіки України, Мінстату України та Антимонопольного комітету України від 20.04.1994 року № 43/79/5.
Відповідно до статті 6 Закону України “Про господарські товариства” підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.
2.2. Відособлені підрозділи підприємства.
Відповідно до статті 7 Закону підприємство має право створювати філіали, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджує положення про них.
Тобто, підприємство може мати у своєму складі як структурні, так і відособлені підрозділи. Філія і представництво є відособленими (відокремленими) підрозділами підприємства.
Згідно з п. 2.32. Класифікатора “ Класифікація організаційно-правових форм господарювання” (далі - Класифікатор), затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288 - філія це структурно відокремлена частина юридичної особи, що знаходиться поза межами розташування керівного органу юридичної особи та виконує таку ж діяльність (виробничу, наукову тощо), що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, що отримується від відповідного керівного органу юридичної особи.
П. 2.33. Класифікатора визначає представництво як структурно відокремлену частина юридичної особи. Представництво діє за межами знаходження юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (укладання угод, здавання-приймання продукції тощо).
Стосовно структурних підрозділів підприємства, то ними є: виробництво, цех, відділ, відділення, дільниця, ферма, інші аналогічні підрозділи підприємства. Такі підрозділи підприємства є часткою підприємства, входять до його структури, здійснюють діяльність на підставі положення, затвердженого директором підприємства, і очолюються керівниками, які призначаються (затверджуються) на посаду директором підприємства.
Усі підрозділи підприємства відповідно до абзацу третього
пункту 1 статті 1 Закону не є юридичними особами. Чинним законодавством України структурні підрозділи підприємства не розглядаються як самостійні суб'єкти господарської діяльності. Відокремлені ж підрозділи, як правило, є самостійними суб'єктами господарської діяльності. Дані про відокремлені підрозділи підприємств включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі -ЄДРПОУ) відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 року № 118. При цьому слід врахувати, що відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” створення підприємством відокремлених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.
Порядок надання таких відомостей визначений пунктом 18 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 року № 740. На підставі відомостей про створення філій, відділень, представництв (без створення юридичної особи) суб'єктів підприємницької діяльності відокремлені підрозділи вносяться до ЄДРПОУ з присвоєнням їм ідентифікаційного коду. А потім відокремлені підрозділи повинні в 20-денний термін після включення до ЄДРПОУ звернутися до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням для взяття на податковий облік.
Відокремлені підрозділи, як правило, є платниками податків (пункт 1.1 статті 1 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 року). Відповідно до пункту 2 статті 3 та пункту 5 статті 8 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.1999 року відокремлені підрозділи, що виділені підприємством на окремий баланс, зобов'язані вести бухгалтерський облік, на даних якого грунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності таких підрозділів.
Що стосується податку на прибуток, то відповідно до пункту 2.1.3 статті 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 року платниками податку на прибуток є філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади.
2.3. Майно підприємства.
Відповідно до статті 10 Закону майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності і відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належать йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання.
Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.
Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління.
Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном.
Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.
Джерелами формування майна підприємства є:
- грошові та матеріальні внески засновників;
- доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
- доходи від цінних паперів;
- кредити банків та інших кредиторів;
- капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
- надходження від роздержавлення і приватизації власності;
- придбання майна іншого підприємства, організації;
- безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян; інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу.
Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України.
2.4. Управління підприємством.
Згідно з статтею 14 Закону управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу.
Підприємство самостійно визначає структуру управління і встановлює штати.
Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника та трудового колективу.
Найняття (призначення, обрання) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи.
Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів.
Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.
Правління підприємства, якщо інше не передбачено статутом, обирається власниками майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Повноваження правління визначаються статутом. Правління обирає із свого складу голову і його заступників або їх роль виконують почергово всі члени правління.
Відповідно до статті 16 Закону керівник підприємства наймається (призначається) власником або обирається власниками майна.
При найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України.
Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства і якщо інше не передбачено законодавством України. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.
Керівника підприємства може бути звільнено з посади до закінчення строку контракту на підставах, передбачених у контракті або в законодавстві України.
Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.
2.5.Реорганізація і ліквідація підприємства.
Здійснення ліквідації і реорганізації (злиття, поєднання, поділу, виділення, перетворення) підприємства віднесено до компетенції власника (уповноваженого ним органу), а у випадках, передбачених Законом - власника за участю трудового колективу чи органу, уповноваженого створювати відповідні підприємства, або суду чи господарського суду, а щодо господарських товариств - до компетенції їх вищих органів, суду чи господарського суду.
Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
Відповідно до чинного законодавства (статті 5 і 34 Закону), статті 4 і 19 Закону України “Про господарські товариства”, реорганізація і ліквідація (припинення діяльності) підприємств та господарських товариств здійснюється з додержанням вимог антимонопольного законодавства.
Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.
Підприємство ліквідується також у випадках:
а) визнання його банкрутом;
б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;
в) якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства;
г) на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.
У разі визнання підприємства банкрутом його ліквідація проводиться згідно з ліквідаційною процедурою, передбаченою Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 року (в редакції від 30.06.1999 року).
Відповідно до підпункту “в” частини четвертої статті 19 Закону України “Про господарські товариства” товариство ліквідується на підставі рішення господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства.
Такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства.
Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам.
З позовом про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства може звернутись до суду державний орган, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю підприємства, прокурор, орган, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яке підприємство чи організація, які вважають порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного підприємства.
Підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засновано.
Судовий порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності встановлений для випадків:
- визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів;
- здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України;
- несвоєчасного сповіщення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження.
Скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, передбачене частиною одинадцятою статті 8 Закону України “Про підприємництво”.
При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.
Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону та статті 22 Закону України “Про господарські товариства” підприємство вважається реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України (господарське товариство - з моменту внесення запису про припинення його діяльності до державного реєстру).
У разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна та відповідних прав і обов'язків до нових підприємств визначається, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акта чи балансу (частина друга статті 37 Цивільного кодексу, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру.
Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов'язання, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника.
. Порядок і умови реорганізації та ліквідації об'єднань, створених підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею 3 Закону визначаються установчими документами про створення об'єднань.
Здійснення реорганізації підприємства, заснованого на колективній формі власності, становить компетенцію його вищого органу управління (загальних зборів, конференції тощо).
Відповідно до пункту 2 статті 37 Закону України “Про власність” у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий колектив вправі вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності.
Згідно зі статтею 14 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” припинення діяльності підприємства, майно якого передане в оренду, здійснюється шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря з дати видання про це відповідного наказу органу, уповноваженого управляти майном.
Відповідно до пункту 2 статті 35 Закону ліквідаційна комісія зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.
В період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи. Водночас ліквідаційна комісія не є юридичною особою. Тому якщо організація-кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необгрунтовано відхилила її вимогу до підприємства, що ліквідується вона вправі до виключення останнього з державного реєстру України звернутися в установленому порядку з позовом до цього підприємства.
Претензії та позовні заяви, не пред'явлені (не подані) до виключення підприємства з державного реєстру, хоча б по них не закінчився строк позовної давності, задоволенню не підлягають.
Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідовуваного підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.
Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України. Частина дев'ятнадцята статті 8 Закону України “Про підприємництво” пов'язує втрату підприємством статусу юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Необхідно зауважити, що саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру.
2.6. Види підприємств.
Закон України “Про підприємства в Україні” визначає наступні види підприємств:
приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
господарське товариство (правовий статус господарських товариств регулюється Законом України “Про господарські товариства” і буде розглянутий в окремому розділі);
підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;
комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Казене підприємство - державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації і за рішенням Кабінету Міністрів України перетворене в казенне підприємство.
Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однієї з таких умов:
а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;
б) головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;
в) підприємство є суб'єктом природних монополій.
Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до законодавства України.
Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств.
До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства:
у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік;
в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік;
у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік;
у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік.
Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України.
В Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України.
§ 3. Об’єднання підприємств.
Згідно з статтею 3 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо інше не передбачено законодавством України.
Об’єднаня підприємств мають наступні ознаки:
а) об'єднання діють на основі договору або статуту, які затверджується їх засновниками або власниками;
б) підприємства, які входять до складу об’єднання підприємств, зберігають права юридичної особи;
в) об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням;
г) об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом).
д) в об'єднання підприємств, зареєстроване в Україні, можуть входити підприємства інших держав;
е) рішення про створення об'єднання (установчий договір) і статут цього об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством;
є) реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому законодавством для підприємства;
ж) підприємства, які входять в об'єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями;
з) об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Ліквідація об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об'єднання.
Відповідно до Закону підприємства можуть об'єднуватись в:
а) асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;
б) корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
в) консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;
г) концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;
д) інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.
До об’єднань підприємств відносяться також промислово-фінансові групи порядок створення, реорганізації та ліквідації яких, а також фінансово-економічні умови їх діяльності визначаються Законом України “Про промислово-фінансові групи” (далі - Закон) від 21.11.1995 року.
Відповідно до статті 1 Закону Промислово-фінансова група (ПФГ) - об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Суб’єктами промислово-фінансової групи є:
а) головне підприємство ПФГ - підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами;
б) учасник ПФГ - підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.
Головне підприємство і учасники ПФГ згідно зі статтею 2 Закону зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. ПФГ не має статусу юридичної особи.
Законом передбачено, що право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.
Головне підприємство і учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. Ця діяльність відповідно до статті 434 Цивільного кодексу України є окремим видом сумісної діяльності.
Сторони самостійно визначають умови Генеральної угоди, крім тих, що випливають з державних програм, з метою реалізації яких і створено ПФГ.
Пункт 3 статті 2 Закону визначає істотні умови Угоди, якими є:
назва ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатура президента ПФГ; його права і обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ, термін дії Угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ.
Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.
Згідно з пунктом 1 статті 3 Закону рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ ухвалюється Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, і оформлюється постановою.
§ 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва.
Вважається за необхідне розглянути правовий статус наведених нижче суб’єктів підприємництва, які хоча і не здійснюють свою діяльність в якихось особливих організаційно-правових формах, проте їх правові і організаційні основи створення і діяльності регламентуються спеціальними нормативними актами.
4.1. Холдингові кампанії.
Діяльність холдингових компаній регулюється Указом Президента України “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” від 11.05.1994 року № 224/94 (далі - Указ).
Порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з законодавством України регулюється Положенням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації (далі - Положення), яке затверджене названим Указом.
Холдинговою компанією визнається господарюючий суб'єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, господарюючих суб'єктів.
Холдингові компанії можуть створюватися в результаті:
заснування їх органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками способами, передбаченими Положенням, і шляхом поєднання цих способів; поглинання одного господарюючого суб'єкта іншим (придбання контрольного пакета акцій) у процесі приватизації. При цьому господарюючий суб'єкт, що поглинає, визнається холдинговою компанією, а поглинутий - дочірнім підприємством.
Однією із умов набуття статусу холдингової компанії господарюючим суб’єктом є володіння останнім контрольним пакетом акцій інших господарюючих суб’єктів.
Під контрольним пакетом акцій розуміють кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єктів у порядку, що встановлює цей Комітет.
Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємствами інших холдингових компаній.
Дочірнє підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.
Засновником холдингової компанії може бути:
а) підприємство;
б) орган, уповноважений управляти державним майном.
Засновник холдингової компанії повинен одержати згоду Антимонопольного комітету України та Міністерства економіки України[12]
на створення холдингової компанії у порядку, який затверджують ці органи.
Холдингову компанію створюють у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.
Створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації не допускається в таких галузях: торгівля товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення; виробництво та переробка сільськогосподарської продукції; громадське харчування та побутове обслуговування населення; автомобільний транспорт (крім підприємств, що виконують переважно міжнародні перевезення).
Не допускається також створення холдингової компанії, якщо вона та її дочірні підприємства або два і більше дочірніх підприємств реалізують взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному загальнодержавному або регіональному ринку перевищує 35 відсотків.
Холдингові компанії повинні один раз на рік публікувати у засобах масової інформації відомості про свої баланси, прибутки і збитки, а також про належні їм частки (акції, паї) інших підприємств за формою, встановленою Міністерством фінансів України та Антимонопольним комітетом України.
Окремі види холдингів, як різновид об’єднаннь банків, визначаються Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 року (далі - Закон). Відповідно до статей 11 і 12 Закону існує два види холдингів: банківська холдингова група і фінансова холдингова група.
Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.
Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.
Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.
Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків - членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.
Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.
Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи.
Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього Закону.
Материнська компанія фінансової холдингової групи при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи.
Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
4.2. Інститути спільного інвестування.
Правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів регулюються Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди” від 15.03.2001 року (далі - Закон) і Указом Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” від 19.02.1994 року № 55/94, у частині, що не суперечить нормам Закону.
Відповідно до статті 1 Закону інститут спільного інвестування (далі - ІСІ) це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
ІСІ залежно від порядку здійснення його діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.
ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами).
ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік.
ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації.
ІСІ може бути строковим або безстроковим.
4.3. Фінансові установи.
Під фінансовою установою розуміють юридичну особу, яка відповідно до законодавста надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, порядок здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлюються Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 року (далі - Закон).
Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень.
Відповідно до статті 1 Закону фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Фінансові послуги надаються суб'єктами підприємницької діяльності на підставі договору.
Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити:
1) назву документа;
2) назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності;
3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу;
4) найменування, місце знаходження юридичної особи;
5) найменування фінансової операції;
6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;
7) строк дії договору;
8) порядок зміни і припинення дії договору;
9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
10) інші умови за згодою сторін;
11) підписи сторін.
Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.
Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо:
1) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;
2) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;
3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам.
4.5. Інвестиційна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності України.
Інвестиції за кордон можуть здійснювати:
а) юридичні особи;
б) фізичні особи, які в установленому законодавством України порядку визнані суб'єктами підприємницької діяльності;
в) фізичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.
Під інвестицією за кордон розуміється господарська операція, яка передбачає придбання суб'єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їх похідних в обмін на валютні цінності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.
Нематеріальними активами є об'єкти інтелектуальної, в тому числі промислової, власності, а також інші аналогічні права, визнані в порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності резидента.
Корпоративні права це право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.
Об'єктом інвестиції може виступати будь-яке майно, в тому числі основні фонди, нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери та їх похідні.
Інвестиція за кордон можлива тільки при отриманні індивідуальної ліцензії Національного Банку України. Порядок отримання ліцензії регулюється Інструкцією про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, яказатверджена Постановою ПравлінняНаціонального банку України від16.03.99 року № 122.
Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.
Капітальна інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання об'єктів нерухомого майна, інших основних фондів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації.
Фінансова інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів.
Фінансові інвестиції, у свою чергу, поділяються на прямі інвестиції та портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції - господарська операція, яка передбачає внесення коштів до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.
Портфельні інвестиції - господарська операція, що передбачає придбання цінних паперів, їх похідних та фінансових активів за кошти на фондовому ринку.
Реінвестиція - господарська операція, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.
Для інвестицій не можуть бути використані кошти:
а) у готівковій формі - юридичними особами, а також фізичними особами, які у встановленому законодавством України порядку є суб'єктами підприємницької діяльності;
б) за рахунок бюджетних коштів - без дозволу органу, уповноваженого розпоряджатися цими коштами.
Усі доходи (прибутки), одержані від здійснення інвестицій за кордоном, підлягають перерахуванню в Україну, а також декларуванню згідно зі встановленим порядком.
РОЗДІЛ
III
. Господарські товариства як суб’єкти підприємницької діяльності.
§ 1. Поняття господарських товариств.
§ 2. Правовий статус акціонерного товариства.
§ 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю.
§ 4. Правовий статус
товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства.
§ 1. Поняття господарських товариств.
Запровадженння в Україні ринкових відносин з адекватними їм організаційно правовими формами господарювання викликало відродження після багатьох десятиліть забуття інституту господарських товариств.
Історія їх розвитку самим безпосереднім чином пов’язана з розвитком ринку, оскільки завдяки цій формі зростає можливість залучення до господарювання в якості суб’єктів підприємництва більш широких верств населення суспільства, відповідальних учасників економічних відносин.
Імпульсом для розвитку господарських товариств в Україні стало будівництво незалежної української держави та проведення нею самостійної економічної політики.
Якщо розглядати розвиток товариств в історичному аспекті, то слід відзначити, що їх витоки пов’язані з сімейним підприємництвом, заснованим на провідній ролі голови сім’ї над всіма іншими її членами. Необхідність продовження і розвитку загальносімейної справи і після смерті голови сім’ї передбачає залучення до неї не тільки родичів, але й численних сторонніх рівноправних робітників. Це згодом призвело до того, що такі об’єднання стали доповнюватися і іншими учасниками, які отримували визначений процент за свої внески.
Законодавчим фундаментом для розвитку господарських товариств стали наступні закони: Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року, Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року, Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 року, Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року та інш.
Статті 20 Закону України “Про власність” визначає господарські товариства як суб’єкти права колективної власності. Господарські товариства є різновидом підприємств згідно ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні”.
Поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов'язки їх учасників та засновників, визначаються Законом України “Про господарські товариства” (далі - Закон).
Згідно з статтею 1 Закону України господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Товариства є юридичними особами.
Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в суді, арбітражному суді та третейському суді від свого імені.
Придбання господарським товариством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
Всім господарським товариствам притамані деякі спільні ознаки:
а) товариство - це добровільне об’єднання не менше двох осіб. Максимальна кількість учасників не обмежується, але на практиці у товаристві об’єднується відносно невилике коло осіб (виняток акціонерні товариства);
б) господарські товариства є договірними об’єднаннями. Як юридичні особи вони утворюються на підставі установчого (засновницького) договору;
в) забезпечення діяльності товариств здійснюється на засадах поєднання майнових засобів та нематеріальних активів.
Окремі види господарських товариств за своєю юридичною формою мають суттєві відмінності. Враховуючи вирішальний вплив капіталізації чи особового елемента на діяльність товариства, вони поділяються на об’єднання осіб (персональні товариства) і об’єднання капіталів.
До об’єднаннь осіб відносяться повні та командитні товариства, до об’єднаннь капіталів - товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, акціонерні товариства.
Загальною рисою об’єднань осіб (персональних товариств) є те, що вони об’єднують не тільки капітали, але, перш за все, спільну діяльність їх членів. Кожному участнику такого товариства забезпечується право на ведення справ та представництво інтересів у зовнішніх стосунках з іншими суб’єктами підприємницької діяльності, громадянами, державою.
При об’єднанні капіталів учасники не приймають безпосередньої участі в оперативній діяльності товариства. Такі учасники об’єднують лише надані ними капітали. Управління товариством здійснюють спеціально створені управлінські органи.
Залежно від підстав виникнення товариства (його установчих документів) господарські товариства поділяються на статутні і договірні. Хоча установчий договір є обов’язковим щодо всіх господарських товариств, однак для персональних - повного і командитного товариств він є єдиним установчим документом (єдиною підставою для створення товариства), а для інших об’єднань капіталів (АТ,ТОВ, ТОДВ) другим нарівні зі статутом.
Господарські товариства можна класифікувати і за обсягом відповідальності їх учасників. Відповідно до цього розрізняють:
а) товариства (АТ, ТОВ), учасники яких не несуть додаткової майнової відповідальності за борги товариства. Борги таких товариств покриваються лише за рахунок майна , що належить товариству на праві власності;
б) товариства, члени яких несуть додаткову обмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства в разі недостатності в останнього майна для покриття своїх боргів. Однак ця додаткова відповідальність обмежена законом або установчими документами товариства, які встановлюють граничний розмір відповідальності;
в) товариства з повною відповідальністю, що гарантує максимальне покриття боргу товариства не лише за рахунок його майна, а й додатково - за рахунок усього майна його учасників.
Господарське товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація товариства здійснюється в загальному для всіх суб’єктів підприємницької діяльності порядку відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” і Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності” від 25.05.1998 року № 740.
1.1.
Засновники та учасники товариства.
Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства,
установи, організації, а також громадяни, крім випадків,передбачених законодавчими актами України (наприклад, засновниками господарського товариства не можуть бути державні підприємства).
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.
Стосовно можливості громадян бути засновником або учасником товариства статтєю 2 Закону України “Про підприємництво” встановлені певні обмеження для таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Певні обмеження існують і стосовно державних службовців. В статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 року зазначено, що державний службовець не має права:
- займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
- входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств,
кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
1.2.
Права і обов’язки учасників товариства.
Права і обов’язки учасників товариства визначаються законодавством і установчими документами товариства. Установчі документи не можуть звужувати права і відміняти обов’язки, якими наділені учасники відповідно до законодавства.
Згідно з статтею 10 Закону України “Про господарські товариства” (далі - Закон) учасники товариства мають право:
а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених Законом;
б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;
в) вийти в установленому порядку з товариства;
г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу
учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення
річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи
зборів.
Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.
Поряд з правами учасники товариства мають наступні обов’язки:
а) додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;
г) нести інші обов'язки, якщо це передбачено Законом, іншим законодавством України та установчими документами.
Товариство є власником:
майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;
продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами.
1.3. Вклади учасників та засновників товариства.
Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.
Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.
Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).
У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.
Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.
Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.
Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду.
Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій), крім випадків, передбачених цим Законом.
Зменшення статутного фонду при наявності заперечень кредиторів товариства не допускається.
Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.
Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями.
Перевірки не повинні порушувати нормального режиму роботи товариства.
Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає фінансову звітність відповідно до законодавства. Статистична звітність, що використовує грошовий вимірник, грунтується на даних бухгалтерського обліку і подається в установленому обсязі органам державної статистики.
Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки.
1.4. Припинення діяльності товариства.
Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством
При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників.
Товариство ліквідується:
а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;
б) за рішенням вищого органу товариства;
в) на підставі рішення суду або господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства; на підставі рішення господарського суду в порядку, встановленому Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;
г) з інших підстав, передбачених установчими документами.
Ліквідація товариства проводиться призначеною ним ліквідаційною комісією, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду (господарського суду) - ліквідаційною комісією, що призначається цими органами. У разі визнання товариства банкрутом його ліквідація проводиться згідно з ліквідаційною процедурою, передбаченою Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органу товариства або органу, що призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів.
Грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.
Майно, передане товариству учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди.
У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій.
Ліквідація товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру.
§ 2. Правовий статус акціонерного товариства.
2.1. Історичні передумови виникнення акціонерних товариств.
Прообрази сучасних акціонерних товариств (далі - АТ) виникли декілька століть тому назад. Бурхливий розвиток капіталістичних відносин і необхідність акумулювання капіталів для ведення значної за розмірами підприємницької діяльності спричинило їх появу.
Найпершими попередниками акціонерних компаній були римські товариства. Ці товариства були негласні і засновувалися на обов’язковості відносин між їх членами на джентельменських засадах. Вже з значно більшим правом з АТ порівнюють середньовічні німецькі товариства, які створювались для розробки корисних копалин.
Безпосередніми попередниками АТ стали великі союзи капіталістів, які були найбільш поширені в Італії і дістали назву банків.
Крім італійських банків в 16 столітті почали виникати торгівельні акціонерні компанії для далеких морських перевезень. Після відкриття нових морських шляхів і нових країн, в Голандії підприємці бажали зав’язати торгові відносини з Індією, Африкою, Бразилією для чого вони почали об’єднуватися в експедиції по 7-18 кораблів. Ці об’єднання були не просто союзами власників кораблів, а і союзами осіб, які витратили капітал на спорядження експедиції. Згодом подібних голандських компаній стало настільки багато, що вони почали конкурувати одна з одною. Тому в 1595 році уряд вступив у переговори із компаніями і об’єднав їх в Голландську Ост Індійску кампанію.
В Англії в 1599 році за приватною ініціативою була створена Ост Індійська компанія. Підставою для її створення було значне підвищення цін на перець, ініційованне голландцями. Королева подарувала компанії привілеї щодо ввозу та вивозу товарів. Поступово формувалися внутрішні правила компанії - правила проведення загальних зборів.У правилах зазначалося, що збори мають проходити у визначеному місці, один учасник має один голос, присутність на зборах - обов’язок кожногоучасника. Збори вже поділялись на постійні і надзвичайні.
Ост Індійська компанія не була єдиною компанією в Англії, серед інших компаній можна виділит Південне товариство, Англо-Віргінське товариство та Південно-Американську компанію.
Для розвитку акціонерного руху велике значення мав заснований в 1694 році Англійський банк, який виник як корпорація передплатників на державні позики. Цей акціонерний банк з часом здобув право емісії банкових паперів і одним з перших розпочав формувати ринок цінних паперів в Європі.
Треба зауважити, що саме в Англії були запроваджені привілейовані акції і акції на пред’явника.
Французькі компанії виникли під впливом голландських. В 1623 році була створена Компанія Західної Індії.
Щодо Німеччини, то до 18 століття там не створювалось товариств, які дійсно мали б акціонерний характер. Найпершим товариством, яке працювало вже на принципах справжнього АТ, вважається німецьке АТ “Східна компанія”, засноване у Відні в 1714 році.
Незважаючи на всі позитивні сторони, до самого початку 19 століття АТ в Європі були швидше винятком, ніж правилом. Виникнення залізниць і бурхливий розвиток промисловості змусили підприємців терміново шукати шляхи економічного вдосконалення і створювати акціонерні компанії в різних галузях економіки всіх європейских країн. Подальший розвиток оброблюваної промисловості і гірничної справи в 19 столітті, енергійне будівництво залізничних шляхів, постійне вдосконалення банківської справи сприяли розвитку акціонерного руху. Особливо швидко цей процес розвивався у Північній Америці. Створення АТ і, отже, об’єднання зусиль підприємців для розв’язання конкретних складних завдань дало можливість у короткий строк значною мірою змінити виробничі відносини у світовій економіці.
З середини 70-х років 20 століття у світі виникли нові економічні процеси. В Америці, а згодом (у 80-х роках) у Західній Європі поступово власниками акцій (акціонерами) більшості провідних компаній стали мільйони людей, як безпосередньо зайнятих на виробництві, так і не зайнятих.
Щодо Росії та України, то перші АТ виникли значно пізніше ніж в Голандії та Ангії. Значного поширення АТ набули тільки приблизно з 60-х років 19 столітті. В 1757 році була створена Російська Константинопольська компанія, а в 1758 році - компанія Персидського торгу. В 1794 році виникла Російсько-американська компанія.
Значного поширення в Росії АТ набули тільки приблизно з 60-х років 19 століття. Спізнілий, але водночас дуже швидкий розвиток капіталізму в Росії при недостатньому внутрішньому нагромадженні капіталу призвів до того, що вирішальну роль у створенні АТ відігравав іноземний капітал, який використовував цю форму підприємництва для захоплення найважливіших позицій у господарстві тодішньої Росії.
2.2.
Поняття та види акціонерних товариств.
В сучасній Україні відповідно до статті 1 Закону України “Про господарські товариства” акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.
У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.
Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.
До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.
2.3.
Засновники акціонерного товариства.
Згідно з статтею 26 Закону України “Про господарські товариства” (далі - Закон) засновниками акціонерного товариства можуть бути юридичні особи та громадяни.
Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами.
Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
2.4. Випуск акціонерним товариством цінних паперів.
Акціонерне товариство має право випускати цінні папери відповідно до вимог, встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску акцій усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважаються недійсними з наслідками, передбаченими частиною п'ятою статті 30 Закону.
Не пізніше ніж через шість місяців після реєстрації випуску акцій акціонерне товариство зобов'язано видати акціонерам акції (сертифікати акцій).
Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.
Акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду - з товариством.
Акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та з інших підстав, передбачених законодавством.
Перехід та реалізація права власності на акції здійснюються відповідно до законодавства України.
При створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах).
Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.
Засновники відкритого акціонерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати шести місяців
Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій.
Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність.
У разі, якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. У разі, якщо засновники не відхиляють зайву підписку, рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми повертаються у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва.
У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.
Акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Вказані акції повинні бути реалізовані або анульовані у строк не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій.
Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов'язаний оплатити повну вартість акцій.
У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу.
При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства.
Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.
2.5. Порядок реєстрації випуску акцій.
Порядок реєстрації випуску акцій та їх обіг регламентується, в основному, наступними нормативними актами: Законами України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991 року, “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996 року, “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10.12.1997 року, “Про підприємництво” від 07.02.1991 року, “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.1999 року; Положеннями Державної
комісії з цінних паперів та фондового ринку:
- Положення про порядок реєстрації акцій та облігацій іноземних емітентів в Україні, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20.11.1997 року № 42;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 37;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації підприємств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 38;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених відповідно до Указу Президента України від 26.11.94 № 699 “Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів”, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 40;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій закритими акціонерними товариствами, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 41;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.12.1998 року № 221;
- Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного
фонду акціонерного товариства, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 16.10.2000 № 158;
- Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.02.2001 року № 18.
Відповідно до Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затвердженого Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.02.2001 року № 18 реєстрація випуску цінних паперів, інформації про їх випуск (емісію) (далі - випуск) та звіту про наслідки підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку або її територіальних органів (далі - реєструвальний орган) відповідно до встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів до Загального реєстру випуску цінних паперів.
Емітент публікує інформацію про випуск цінних паперів після її реєстрації у реєструвальному органі. Зареєстрована інформація публікується у повному обсязі в органах преси Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України або офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку підписки на цінні папери.
Реєстрація випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції, що здійснюється реєструвальним органом, не може розглядатися як гарантія вартості цих цінних паперів.
Реєстрація випуску акцій, інформації про випуск акцій здійснюється протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу.
Реєстрація звіту про наслідки підписки на акції здійснюється протягом 15 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу.
Реєстрація випуску та інформації про випуск облігацій підприємств здійснюється одночасно протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу.
До закінчення встановленого для реєстрації терміну реєструвальний орган може вимагати надання додаткових документів, які підтверджують дані, наведені у документах, які надаються для реєстрації інформації про випуск цінних паперів, звіту про наслідки підписки на акції або випуску цінних паперів.
За письмовою заявою емітента термін розгляду документів продовжується, але не більше ніж на 30 календарних днів з дати подання такої заяви.
Для реєстрації випуску акцій, крім випадків реєстрації випуску в разі збільшення розміру статутного фонду за рахунок реінвестиції дивідендів та зменшення розміру статутного фонду, акціонерне товариство подає до реєструвального органу такі документи:
а) заяву про реєстрацію випуску акцій;
б) протокол або належним чином засвідчену виписку з протоколу
загальних зборів (установчих зборів - при першому випуску);
в) статут або зміни до статуту емітента, пов'язані зі збільшенням розміру статутного фонду, чи їх нотаріально засвідчені копії;
г) проміжну фінансову звітність за звітний період, що передував кварталу, у якому подаються документи для реєстрації випуску акцій у складі балансу, та звіту про фінансові результати (для банків - звіту про прибутки та збитки), засвідчену підписами та печатками емітента та аудитора (аудиторської фірми), а також висновок аудитора (аудиторської фірми) (якщо акціонерним товариством виступає банк, то висновок аудитора не подається);
ґ) копію свідоцтва про державну реєстрацію акціонерного
товариства;
д) копії свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків акцій;
е) копію платіжного доручення про доплату державного мита в сумі відповідної різниці (у разі перевищення фактичного обсягу випуску акцій над запланованим розміром).
Відмова в реєстрації випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції складається у разі: а) невідповідності поданих документів вимогам законодавства; б) порушення встановленого законодавством порядку проведення випуску цінних паперів; в) виявлення на момент реєстрації порушень порядку скликання та/або проведення загальних зборів акціонерів, на яких прийнято рішення про випуск акцій чи зміну розміру статутного фонду (капіталу) (далі- фонд) акціонерного товариства; г) порушення переважного права акціонерів на придбання додатково випущених акцій; ґ) проведення підписки на акції з порушенням умов, зазначених в інформації про випуск цінних паперів; д) неподання або неопублікування у встановленому порядку регулярної інформації (звітності) емітента цінних паперів у випадках, передбачених законодавством; е) прийняття уповноваженою особою реєструвального органу або судовими органами рішення про зупинення обігу (розміщення) цінних паперів, яке є чинним на момент реєстрації, у порядку, передбаченому законодавством.
Інші причини не можуть бути підставами для відмови в реєстрації випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції.
Реєстрація наступного випуску акцій здійснюється реєструвальним органом тільки за умови реєстрації попередніх випусків акцій на відповідні розміри статутного фонду в установленому законодавством порядку.
Після реєстрації випуску цінних паперів емітенту видається свідоцтво, яке є підставою для друкування бланків сертифікатів цінних паперів, якщо цінні папери випускаються у документарній формі.
Якщо цінні папери випускаються у бездокументарній формі, то свідоцтво є підставою для оформлення глобального сертифіката. Реєстрація інформації про випуск акцій є підставою для оформлення тимчасового глобального сертифіката.
2.6. Установчі збори акціонерного товариства.
Відповідно до статті 35 Закону України “Про господарські товариства” установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції.
В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій.
Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку.
Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося.
Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція - один голос.
Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання - простою більшістю голосів.
Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання: а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут; б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд); в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні; г) обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства; д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства; е) визначають пільги, що надаються засновникам; є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі; ж) інші питання відповідно до установчих документів.
2.7. Органи управління акціонерного товариства.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору. Цей реєстр підписується головою та секретарем зборів (стаття 41 Закону).
Реєстрація акціонерів - власників акцій на пред`явника здійснюється на підставі пред`явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку у цінних паперах. Право участі у загальних зборах акціонерів мають особи, які є власниками акцій на день проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів).
Передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється відповідно до законодавства. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства.
До компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; б) внесення змін до статуту товариства; в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради); г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії; д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків; е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень; є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства; ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства; з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним; и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства; ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Повноваження, передбачені пунктами “б”, “д”, “е”, “ї”, належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів і не можуть бути передані іншим органам товариства.
Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 відсотків голосів.
Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніш як через три робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу акціонерного товариства.
Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань: а) зміна статуту товариства; б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства; в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.
З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально передбаченим статутом способом. Крім того, загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. Загальні збори акціонерів проводяться, як правило, за місцезнаходженням акціонерного товариства.
Будь-який з акціонерів має право вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за 30 днів до їх скликання. Рішення про включення цих пропозицій до порядку денного приймається виконавчим органом товариства. Пропозиції акціонерів, які володіють більш як 10 відсотками голосів, вносяться до порядку денного обов'язково. Рішення про зміни в порядку денному повинні бути доведені до відома всіх акціонерів не пізніш як за 10 днів до проведення зборів у порядку, передбаченому статутом.
Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом: одна акція - один голос.
Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства. Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також при наявності обставин, вказаних у статуті товариства, і в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Позачергові збори повинні бути також скликані виконавчим органом на письмову вимогу ради акціонерного товариства (спостережної ради) або ревізійної комісії. Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час і з будь-якого приводу.
2.8. Рада акціонерного товариства (спостережна рада).
В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна рада), яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.
У роботі ради акціонерного товариства (спостережній раді) з правом дорадчого голосу беруть участь представники профспілкового органу або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу.
В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства (спостережної ради) обов'язкове.
Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства (спостережну раду) може бути покладено виконання окремих функцій, що належать до компетенції загальних зборів.
Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виключної компетенції ради акціонерного товариства (спостережної ради), не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства.
Члени ради акціонерного товариства (спостережної ради) не можуть бути членами виконавчого органу та ревізійної комісії.
2.9. Виконавчі органи акціонерного товариства.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом (стаття 47 Закону). Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.
Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства (спостережної ради). Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства (спостережній раді) та організує виконання їх рішень. Правління діє від імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і статутом акціонерного товариства.
Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом згідно із статутом. Голова правління товариства організує ведення протоколів засідань правління. Книга протоколів повинна бути в будь-який час надана акціонерам. На їх вимогу видаються засвідчені витяги з книги протоколів.
Головою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах.
Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів (стаття 49 Закону).
Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи.
Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства.
Перевірки фінансово-господарської діяльності правління проводяться ревізійною комісією за дорученням загальних зборів, ради акціонерного товариства (спостережної ради), з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства повинні бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи і особисті пояснення посадових осіб на її вимогу.
Ревізійна комісія доповідає про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерного товариства або раді акціонерного товариства (спостережній раді). Члени ревізійної комісії вправі брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях правління. Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс.
Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами.
§ 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю.
3.1. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю.
Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (стаття 50 Закону). Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу. Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.
Товариство з обмеженою відповідальністю (далі- ТОВ) є організаційно-правовою формою яка дозволяє залучати для забезпечення діяльності товариства внески від вкладників-учасників поєднуючи їх особисті і матеріальні інтереси. При цьому самі учасники ризикують лише своєю часткою, що внесена при вступі до товариства. До певної міри захищені і інтереси кредиторів. Саме ТОВ (як і всі види господарських товариств) несе повну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями перед кредиторами, а обмежений характер відповідальності учасників є персоналізацією їх відповідальності в межаї їх внеску в статутний фонд.
Засновницькими документами товариства є установчий договір і статут. За їх допомогою можуть бути розширині або обмежені права всіх чи окремих учасників товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.
Статутний капітал виконує ряд важливих для діяльності ТОВ функцій. Однією з них є функція матеріального забезпечення підприємницької діяльності товариства. Не менш важливою функцією статтуного капіталу є те, що він певною мірою є гарантією захисту інтересів кредиторів за рахунок встановлення мінімального розміру статуного фонду. Крім того, за допомогою статутного капіталу встановлюються частки належні кожному з учасників ТОВ.
Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов'язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.
Передача частки (її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її відступає. При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.
Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим товариством. У цьому разі воно зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам у строк, що не перевищує одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної товариством.
При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
При реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв'язку із смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства.
При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.
Звернення стягнення на частку учасника у товаристві з обмеженою відповідальністю по його власних зобов'язаннях не допускається.
При недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори вправі вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку, передбаченому статтею 55 Закону.
Учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі одностайно прийнятого рішення зборів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере.
Виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 Закону.
3.2. Вищий орган товариства з обмеженою відповідальністю.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників (стаття 58 Закону). Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у зборах учасників, сповістивши про це інших учасників.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або представникові іншого учасника товариства. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді. Збори учасників товариства обирають голову товариства.
До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах “а”, “б”, “г-ж”, “и-ї” статті 41 Закону, належить: а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника; в) виключення учасника з товариства.
З питань, зазначених у пунктах “а”, “б” статті 41 Закону, а також при вирішенні питання про виключення учасника з товариства необхідна одностайність у вищому органі. З решти питань рішення приймається простою більшістю голосів.
Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, які потребують одностайності, - всі учасники.
Брати участь у зборах з правом дорадчого голосу можуть члени виконавчих органів, які не є учасниками товариства. Учасники зборів, які беруть участь у зборах, реєструються з зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік підписується головою та секретарем зборів.
Будь-хто з учасників товариства з обмеженою відповідальністю вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів.
У випадках, передбачених установчими документами або затвердженими товариством правилами процедури, допускається прийняття рішення методом опитування. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні у письмовій формі сповістити щодо нього свою думку. Протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення від останнього учасника голосування всі вони повинні бути проінформовані головою про прийняте рішення. Рішення методом опитування вважається прийнятим при відсутності заперечень хоча б одного з учасників.
Голова зборів товариства організує ведення протоколу. Книга протоколів має бути у будь-який час надана учасникам товариства. На їх вимогу повинні видаватися засвідчені витяги з книги протоколів.
Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами.
Позачергові збори учасників скликаються головою товариства при наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного фонду. Збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу.
Учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати збори учасників.
Про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах.
3.3. Виконавчий орган товариства з обмеженою відповідальністю.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства (стаття 62 Закону).
Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора).
Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених Законом та установчими документами.
Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом. Генеральний директор (директор) не може бути одночасно головою зборів учасників товариства.
Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії.
Перевірка діяльності дирекції (директора) товариства проводиться ревізійною комісією за дорученням зборів, з власної ініціативи або на вимогу учасників товариства. Ревізійна комісія вправі вимагати від посадових осіб товариства подання їй усіх необхідних матеріалів, бухгалтерських чи інших документів та особистих пояснень. Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею перевірок вищому органу товариства.
Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства.
Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства.
§ 4. Правовий статус
товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства.
4.1. Поняття товариства з додатковою відповідальністю.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів (далі - ТДВ). Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах (стаття 65 Закону).
За своєю правовою природою ТДВ дуже схоже з товариством з обмеженою відповідальністю. Воно також має статутний капітал поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Створення ТДВ відбувається у такому ж порядку як і товариства з обмеженою відповідальністю. Відмінність між цими двома видами товариств полягає в наступному. Для ТДВ законодавець встановлює підвищену відповідальність учасників, яка займає проміжне положення між відповідальністю учасників повного товариства і відповідальністю учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Учасники ТДВ відповідають за його боргами в розмірі, який перевищує їх внески до статутного фонду. В абсолютному значенні відповідальність кожного з учасників встановлюється в однаковому для всіх розмірі (двократному, трикратному і т.д.) відносно до внеску кожного з учасників. У відносному значенні розмір додаткової відповідальності учасників різний - чим більше частка окремого учасника у статутному фонді, тим більше і додаткова відповідальність. Таким чином, учасники ТДВ за борги товариства відповідають не всім своїм майном, як у повному товаристві. В той же час їх відповідальність не обмежується тільки внесками до статного фонду, як у товаристві з обмеженою відповідальністю. Треба зазначити, що в певних випадках закон вимагає створення саме ТДВ (наприклад, зайняття страховою діяльністю).
4.2. Поняття повного товариства.
Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (стаття 66 Закону).
Установчий договір про повне товариство, крім умов, передбачених статтями 4 і 66 Закону, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.
Повне товариство належить до категорії господарських товариств, основою яких є особистий елемент. У такому товаристві найповніше відбиваються риси персонального об’єднання. Особиста участь учасників повного товариства грунтується на їх повній чи необмеженій майновій відповідальності за борги товариства, що зумовлює зацікавленість кожного учасника у веденні справ товариства.
Персональний характер повного товариства, відносини довіри між учасниками і солідарний характер їх відповідальності за зобов’язаннями товариства обумовлюють, як правило, невелику кількість його учасників, а також у деяких випадках можливість функціонування таких товариств лише у певному складі, зафіксованому в установчому договорі. Вибуття одного із учасників може спричинити припинення діяльності товариства.
Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства.
Якщо в установчому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від імені товариства самостійно. В установчому договорі може бути відзначено, що такі учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.
Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства.
Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи скасуванням доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників.
Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не будуть схвалені рештою учасників, вправі ставити вимогу до товариства відшкодувати витрати за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке перебільшує за вартістю понесені товариством витрати.
Передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі здійснюється одночасно перехід усієї сукупності прав та обов'язків, що належали учаснику, який вибув з повного товариства або відступив частину своєї частки.
При реорганізації юридичної особи, учасника повного товариства, або смерті громадянина, учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне право вступу до товариства за згодою решти учасників. Правонаступник (спадкоємець) несе відповідальність за борги учасника, що виникли за час діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед третіми особами.
У разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до повного товариства або відмови товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому виплачують вартість частки, що належить реорганізованій юридичній особі (спадкоємцю), розмір якої визначається на день реорганізації (смерті) учасника. В цих випадках відповідно зменшується розмір майна товариства, вказаний в установчому договорі.
Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності.
У разі порушення правил, встановлених цією статтею, учасники повного товариства зобов'язані компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями.
Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці.
Вихід із товариства, що було створено на визначений строк, допускається лише при наявності поважних причин та за умови, що попередження про це надійшло не пізніш як за 6 місяців.
Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частина прибутку, одержаного товариством у даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
Учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежним чином виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства в порядку, передбаченому установчими документами.
Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов'язаннями не допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку ліквідації товариства або виділення частки учасника-боржника. Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку учасника-боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день вибуття такого учасника з товариства.
Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.
Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.
4.3. Поняття командитного товариства.
Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників)
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства(стаття 75 Закону).
Установчий договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 Закону, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.
В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.
Принциповою відмінністю командитного товариства від інших видів товариств є те, що в командитному товаристві приймають участь дві категорії засновників (учасників), а саме: а) особи, що повністю відповідають за зобов’язаннями товариства у формі солідарної відповідальності; б) особи відповідальність яких обмежується розмірами їх вкладів у майні товариства.
4.3.1. Права та обов’язки вкладників командитного товариства.
Вкладники командитного товариства мають право:
діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним; вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства; вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.
Обов'язки вкладників командитного товариства.
Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими установчим договором.
Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.
4.3.2. Управління справами командитного товариства.
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.
Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 Закону, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.
При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.
Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.
РОЗДІЛ
IV
. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
§ 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності.
§ 2. Ліцензування підприємницької діяльності.
§ 3. Патентування підприємницької діяльності.
§ 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності.
Умовами здійснення підприємницької діяльності є: державна реєстрація суб’єктів підприємництва, ліцензування і патентування певних видів діяльності.
1.1. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво”
(далі - Закон) загальною умовою здійснення підприємництва є державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від їх організаційно-правових форм і виду діяльності. В пункті 4 статті 5 Закону України “Про підприємства в Україні” зазначено, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, крім об'єднань юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність в Україні на умовах угод про розподіл продукції, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Забороняється реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, найменування яких суперечать вимогам Закону.
Найменування суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи повинне містити відомості про його організаційно-правову форму та назву. У найменуванні суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи забороняється використання повних або скорочених найменувань органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідних від цих найменувань, а також найменувань, тотожних найменуванню іншого суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи чи об'єднання громадян, внесених до відповідних реєстрів.
Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності детально регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 року № 740.
Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації такі документи:
а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом. Необхідно зазначити, що законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства. Таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством.
Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі. Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу України). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема, частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року. Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання.
б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва;
в) реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;
г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;
д) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності сплата складає: для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
е) при створенні відкритих акціонерних товариств (крім відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та/або корпоратизації) подається засвідчений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіт про наслідки підписки на акції.
Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.
Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торгівельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС.
У разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором (наприклад, договором про сумісну діяльність).
Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької діяльності заповнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявникові у разі потреби безоплатну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідність наведених у ній відомостей поданим документам. Оформлений оригінал реєстраційної картки зберігається в органі державної реєстрації.
Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів.
У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний направити державному податковому органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) подається особисто або направляється на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України.
Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт підприємницької діяльності (уповноважена ним особа) подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, які затверджуються власником і додаткового погодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.
Протягом п'яти робочих днів з дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.
На печатках і штампах повинен зазначатись ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи.
Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для реєстрації суб'єкта підприємництва.
Контроль за дотриманням вимог законодавства з питань державної реєстрації, перереєстрації, внесення змін і доповнень до установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності, видачі дублікатів свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації, здійснюють у межах своїх повноважень Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі шляхом здійснення перевірок відповідно до Положення про контроль за додержанням порядку проведення державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації, затверджене наказом вказаного комітету за № 62 від 18.04. 2001 року.
1.2. Перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності.
У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб'єкти підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов'язані подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни у друкованих засобах масової інформації.
Перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його реєстрації.
У разі перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, що визначається правонаступником підприємства, приватизованого як цілісний майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право власності на зазначений об'єкт.
Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку. Як виняток обов'язкову реєстрацію встановлено для представників іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (стаття 5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Реєстрація здійснюється Міністерством економіки України відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні,
затвердженої наказом МЗЕЗторгу України від 18.01.1996 року № 30.
У разі зміни свого місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації та подати до органу державної реєстрації:
а) реєстраційну картку з внесеними змінами;
б) оригінал свідоцтва про державну реєстрацію для внесення
відповідних змін.
Невиконання цієї вимоги у зазначений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
1.3. Внесення змін (доповнень) до установчих документів.
Зміни (доповнення) в установчих документах суб'єкта підприємницької діяльності підлягають державній реєстрації у 5-денний термін з дня надходження відповідної інформації до органу державної реєстрації за наявності документа, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів.
Внесення змін (доповнень) оформляється у вигляді окремих додатків або шляхом викладення установчих документів у новій редакції. На титульному аркуші оригіналу статуту чи установчого договору робиться відмітка про внесення змін (доповнень), а на титульних аркушах додатків до установчих документів про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів. У разі подання установчих документів у новій редакції на титульному аркуші робиться відповідна відмітка.
У разі внесення до установчих документів змін (доповнень) разом із зміною назви, організаційно-правової форми або форми власності суб'єкта підприємницької діяльності проводиться його перереєстрація.
Якщо до установчих документів вносяться зміни (доповнення), які не потребують перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний подати до органу державної реєстрації по два оригінали та по одній копії документів, завірених в установленому порядку, в яких наведено зазначені зміни (доповнення), та внести їх до своєї реєстраційної картки.
У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних із зміною складу засновників (учасників) суб'єкта підприємницької діяльності, подаються оформлені згідно з вимогами законодавства документи, що засвідчують:
а) добровільний вихід юридичної особи із складу засновників (учасників) - подається копія рішення засновника, а у випадку, коли засновником є фізична особа - нотаріально засвідчена заява;
б) примусове виключення засновників (учасників) - рішення уповноваженого на це органу.
Орган державної реєстрації у 5-денний термін з дня державної реєстрації змін (доповнень) в установчих документах подає до органу державної статистики та органу державної податкової служби по одній копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію внесених змін (доповнень).
1.4. Видача дубліката свідоцтва про державну реєстрацію.
У разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності видається його дублікат.
Для одержання дубліката свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органу державної реєстрації подаються:
- заява про видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію;
- підтвердження опублікування в друкованих засобах масової інформації оголошення про визнання недійсним втраченого свідоцтва про державну реєстрацію із зазначенням ідентифікаційного коду чи ідентифікаційного номера;
- документ, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката.
Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дня надходження заяви повинен видати дублікат свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.
У разі втрати (знищення тощо) оригіналів установчих документів засновник може звернутися до органу державної реєстрації з проханням про зняття копій з оригіналів, які зберігаються в цьому органі.
1.5. Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.
Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) в разі:
а) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;
в) несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької
діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми
власності та місцезнаходження;
г) визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у
випадках, передбачених законодавством);
д) неподання протягом року до органів державної податкової
служби податкових декларацій, документів фінансової звітності
згідно з законодавством.
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
§ 2. Ліцензування підприємницької діяльності.
На відміну від державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, яка є загальною умовою здійснення підприємництва, ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення певних видів підприємницької діяльності. Певними видами діяльності, перелік яких визначений Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року (далі -Закон) суб’єкт підприємництва може займатись лише на підставі ліцензії.
Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, а також відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, якими є зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що провадять господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Господарською, у розумінні Закону, є не лише підприємницька, а й будь-яка діяльність юридичних осіб і названих фізичних осіб, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (статті 1, 2 Закону).
Закон визначає ліцензію як документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
Під ліцензійними умовами розуміють установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, викладений у статті 9 та у частині другій статті 2 Закону, налічує 58 видів господарської діяльності і є вичерпним. Види господарської діяльності, які не включені до переліку видів господарської діяльності, встановленого статтею 9 Закону, не підлягають ліцензуванню.
Ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
З огляду на вимоги частини третьої статті 3 Закону, зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, без виданої у встановленому порядку ліцензії є незаконним, а укладені суб'єктами господарювання договори, спрямовані на здійснення такої діяльності, визнаються недійсними. Відповідно до частини 13 статті 14 Закону ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.
Закон визначає повноваження органів державної влади у сфері ліцензування, у тому числі спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, на який згідно з Положенням, затвердженим Указом Президента України “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” № 721/2000 від 25.05.2000 року, покладено відповідні завдання у сфері ліцензування. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює державний нагляд відповідно до Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування, затверджене наказом вказаного комітету № 101 від 25.07.20001 року.
Перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 “Про затвердження переліку органів ліцензування”.
Згідно із статтею 11 Закону рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження відповідної заяви та доданих до неї документів. Повідомлення про прийняття рішення щодо видачі ліцензії або про відмову у її видачі надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення.
У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у частині третій статті 11 Закону. Суб'єкт господарювання, щодо якого прийнято рішення про відмову у видачі ліцензії, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання такого рішення недійсним та/або про спонукання органу ліцензування видати ліцензію.
Якщо протягом зазначених у статті 11 Закону строків органом ліцензування не буде надіслано (не буде видано) суб'єкту господарювання рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії, останній так само не позбавлений права на звернення до господарського суду з позовом про спонукання цього органу видати ліцензію.
Стаття 13 Закону визначає, що на території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Зразок бланка ліцензії єдиного зразка та його опис затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.11.2000 року № 1719 “Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності”. Відповідно до пункту 3 статті 24 Закону ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, які видані в установленому порядку до набрання чинності Законом і ліцензування яких передбачено Законом, діють до закінчення встановлених у них строків, а бланки цих ліцензій підлягають заміні на бланки ліцензій єдиного зразка протягом одного року з дня набрання чинності Законом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 14 Закону строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності не може бути меншим ніж три роки. За видачу ліцензії справляється плата (стаття 15 Закону). Відповідний термін дії ліцензії, а також розміри та порядок зарахування плати за її видачу до Державного бюджету України встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 № 1755 “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу”.
Стаття 19 Закону містить вимоги щодо ведення ліцензійних справ, журналу обліку заяв і виданих ліцензій та ліцензійного реєстру. Відповідні документи в оригіналі або належним чином завірені витяги з них можуть прийматись господарськими судами як докази у справах зі спорів, пов'язаних з видачею ліцензій, зокрема, у визначенні строків такої видачі тощо. Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру визначено постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2000 року № 1658 про затвердження названого Порядку.
Вичерпний перелік підстав, для анулювання ліцензій органом ліцензування наведено у частині першій статті 21 Закону.
Підставами для анулювання ліцензії є:
- заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
- акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
- рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта
господарювання;
- нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної
особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
- акт про виявлення недостовірних відомостей у документах,
поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
- акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії
іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської
діяльності;
- акт про встановлення факту неподання в установлений строк
повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що
додавалися до заяви про видачу ліцензії;
- акт про невиконання розпорядження про усунення порушень
ліцензійних умов;
- неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних
умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.
Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття.
У разі незгоди з відповідним рішенням ліцензіат вправі на власний вибір вирішувати питання про звернення зі скаргою до експертно-апеляційної ради або безпосередньо до господарського суду із заявою про визнання недійсним рішення про анулювання ліцензії.
§ 3. Патентування підприємницької діяльності.
31.
Поняття патентування суб’єктів підприємницької діяльності.
Однією із спеціальних умов здійснення деяких видів підприємницької діяльності є отримання патента. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб'єктами підприємницької діяльності визначається Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996 року (далі - Закон).
Метою прийняття зазначеного Закону було залучення до оподаткування доходів суб'єктів підприємництва від тих видів діяльності, щодо яких існували труднощі з визначенням достовірної суми доходів і тим самим створювались умови для уникнення сплати податків.
Об'єктом правового регулювання згідно з Законом є торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг.
Суб'єктами правовідносин, які підлягають регулюванню за Законом, є юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, - резиденти і нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються підприємницькою діяльністю.
Дія цього Закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг:
1) підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування;
2) суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які:
здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності;
- сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством;
- здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;
- сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;
- сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб;
3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих.
В пункті 4 статті 1 Закону зазначено, що не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, порядку та суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
3.2. Порядок придбання торгового патенту.
Згідно з статтею 3 Закону патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів.
Торговельною, у розумінні Закону, є діяльність з роздрібної та оптової торгівлі, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.
Стаття 2 Закону визначає торговий патент як державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в Законі видами підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.
Спеціальний торговий патент є державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування відповідно до Закону. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рішення про придбання спеціального торгового патенту. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує цілий ряд податків, визначених у частині першій статті 71 Закону, в тому числі й прибутковий, і звільняється від ведення обліку доходів і витрат щодо підприємницької діяльності, для здійснення якої він придбав спеціальний торговий патент.
Торговий патент придбавається суб'єктами підприємницької діяльності, предметом діяльності яких є види, зазначені в частині першій статті 1 Закону. Підставою для придбання торгового патенту є заявка суб’єкта підприємницької діяльності. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту Законом не дозволяється.
Торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), - за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, - за місцем реєстрації цих суб'єктів.
Вартість торгового патенту на здійснення торговельної
діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування
залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та
асортиментного переліку товарів.
Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів:
а) на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 гривень;
б) на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - від 30 до 160 гривень;
в) на території інших населених пунктів - до 80 гривень.
У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прийняття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відповідних місцевих бюджетів.
Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців (короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності - від 1 до 15 днів).
Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 гривень.
3.3. Порядок придбання торгового патенту на здійснення діяльності з побутових послуг, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Побутовими послугами, у розумінні Закону є діяльність, пов'язана з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки.
Перелік послуг, які відносяться до побутових, визначається Кабінетом Міністрів України і не може змінюватися протягом бюджетного року.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу.
Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг.
Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг за календарний місяць встановлюється в межах таких граничних рівнів: а) на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 гривень;
б) на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - від 30 до 160 гривень;
в) на території інших населених пунктів - до 80 гривень.
Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців.
Торгівлю готівковими валютними цінностями Закон визначає як продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.
В Законі наводиться також перелік пунктів обміну іноземної валюти, а саме:
а) обмінні пункти уповноважених банків;
б) обмінні пункти уповноважених банків, що розташовані поза їх операційними залами;
в) обмінні пункти інших кредитно-фінансових установ, які одержали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою;
г) обмінні пункти суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на підставі агентських угод з уповноваженими банками.
Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 320 гривень за календарний місяць.
Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.
Під гральним бізнесом згідно з Законом слід розуміти діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі.
Казино, інші гральні місця (дома) повинні займати окремі приміщення або будівлі та мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів та більярдних столів).
Надання послуг у сфері грального бізнесу поза межами відведених на ці цілі приміщень або будівель, а також у приміщеннях, що не мають грального залу для відвідувачів, не дозволяється.
У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (грального місця).
Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік):
а) для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем - 1400 гривень;
б) для використання грального столу з кільцем рулетки - 64000 гривень;
в) для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярду) - 48000 гривень за кожний стіл;
г) для використання кегельбанів, що вводяться у дію за допомогою жетона, монети або без них, - 2000 гривень за кожний гральний жолоб (доріжку);
д) для використання столів для більярду, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярду, що використовуються для спортивних аматорських змагань, - 600 гривень за кожний стіл для більярду;
е) для провадження інших видів грального бізнесу, включаючи розиграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківські установи або у майновій формі на місці, - 2400 гривень за кожний окремий вид (місце) грального бізнесу.
Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл).
Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.
РОЗДІЛ
V
. Державне регулювання підприємництва в Україні.
§ 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності.
§ 2. Правовий статус
Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва.
§ 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності.
§ 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України.
§ 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності.
В умовах формування ринкових відносин в економіці країни, становлення різних форм власності, особливо важливого значення набуває регулююча роль держави щодо діяльності суб’єктів підприємницької діяльності.
Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності законодавчо закріплені у статті 42 Конституції Украіни та в статті 15 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року в яких, зокрема, передбачено, що держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:
податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;
державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;
науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми;
договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців.
Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним.
Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності. ринкової економіки.
1.1. Дерегулювання підприємницької діяльності.
3 метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва та враховуючи значення його дальшого розвитку для забезпечення економічного зростання України в Указі Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” від 03.02.1998 року визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (далі - дерегулювання).
В наведеному Указі Президента зазначено, що дерегулювання вважається одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою.
Під дерегулюванням слід розуміти сукупність спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів, які включають: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності; лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.
Дерегулювання забезпечується шляхом:
а) аналізу законодавства України з питань про регулювання підприємницької діяльності з метою підготовки пропозицій щодо внесення до нього відповідних змін та доповнень;
б) експертизи проектів нормативно-правових актів з питань підприємницької діяльності щодо відповідності їх основним принципам дерегулювання;
в) систематичного контролю за належним виконанням відповідних нормативно-правових актів щодо дерегулювання.
Забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері покладено на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва.
Державний комітет України з питань розвитку підприємництва здійснює аналіз нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з метою зменшення надмірного державного регулювання.
У разі виявлення порушень Указу Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” щодо дерегулювання Державний комітет України з питань розвитку підприємництва приймає рішення щодо необхідності усунення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. Рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва є обов'язковими для виконання.
У разі, якщо в місячний строк не вжито заходів щодо виконання рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва, дія відповідного нормативно-правового акта центрального органу виконавчої влади, голови місцевої державної адміністрації зупиняється до усунення порушень, зазначених у рішенні Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.
Державний комітет України з питань розвитку підприємництва повідомляє про зупинення дії відповідного нормативно-правового акта в засобах масової інформації.
Центральний орган виконавчої влади, голова місцевої державної адміністрації, який видав відповідний нормативно-правовий акт, має право оскаржити рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
1.2. Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва.
З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва Президент України 22.01.2000 року видав Указ “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” (далі - Указ).
Указом встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ.
Єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність.
Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності.
Запровадження цілеспрямованої, послідовної та передбачуваної єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності є також одним з головних завдань Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні.
Впровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності в Україні спрямовано на істотне вдосконалення практики регулювання діяльності суб'єктів підприємництва, перегляд існуючих регуляторних актів щодо їх доцільності в нових економічних умовах, запровадження процедури їх публічного обговорення, визначення ефективності регуляторних актів, що розробляються, та оцінки економічних і соціальних результатів їх впровадження.
Впровадження державної регуляторної політики забезпечується шляхом:
а) координації діяльності органів різних рівнів виконавчої влади з планування регуляторної діяльності, підготовки проектів регуляторних актів із застосуванням процедури публічного обговорення;
б) визначення ефективності проектів регуляторних актів та оцінки економічних і соціальних результатів їх впровадження;
в) удосконалення законодавства з метою зменшення надмірного державного втручання у сферу підприємництва;
г) висвітлення проблем реалізації регуляторної політики у засобах масової інформації, забезпечення гласності у процесі підготовки проектів нормативних актів шляхом залучення об'єднань підприємців, громадян України до розроблення та їх обговорення;
д) проведення аналізу запровадження регуляторних актів та оприлюднення стану їх реалізації у підприємницькій діяльності;
е) вдосконалення дозвільної системи у сфері підприємництва, спрощення процедури державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.
Заходи щодо впровадження державної регуляторної політики спрямовані на забезпечення системності, послідовності та координованості дій з розроблення та впровадження регуляторних актів, урахування пропозицій громадськості при їх опрацюванні. Все це спрямовано на досягнення оптимального державного регулювання діяльності суб'єктів підприємництва.
1.3. Нормативне регулювання підприємницької діяльності.
Нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі - регуляторні акти).
Основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є:
доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин;
ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів;
системність, послідовність та координованість дій щодо розроблення, видання та виконання регуляторних актів;
гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів;
обов'язковість та своєчасність доведення виданих регуляторних актів до суб'єктів підприємницької діяльності.
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів.
Проекти регуляторних актів підлягають обов'язковому погодженню з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Проекти регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, підлягають опублікуванню для публічного обговорення. Рішення про опублікування таких проектів для публічного обговорення приймає та опублікування проекту забезпечує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Заборонено внесення Президентові України та Кабінету Міністрів України проектів регуляторних актів, видання Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади регуляторних актів без обгрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв'язання порушених у проекті питань, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків запровадження заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акта в порядку, передбаченому статтею 4 Указу.
1.4. Державна підтримка малого підприємництва.
На сьогодні в Україні існує майже 200 тисяч малих підприємств, працює близько 1 млн. підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тисяч фермерських господарств.
Всього у малому підприємництві зайнято понад 2,7 млн. чоловік, або 9 відсотків працездатного населення України. У той же час мале підприємництво виробляє 11 відсотків загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у цілому по Україні, що свідчить про більш ефективне функціонування малого бізнесу порівняно з великим.
Не слід відкидати і міжнародний аспект розвитку малого та середнього підприємництва для України. Рівень розвитку малого підприємництва має сприяти створенню позитивного іміджу України, забезпеченню ефективної ринкової економіки з метою її інтеграції в європейську та світову економічні системи. Створення сприятливого підприємницького клімату в Україні повинно стати запорукою консолідації зусиль щодо удосконалення рівня відносин і співпраці з донорськими організаціями та участі у міжнародних проектах. Державна політика в цій сфері спрямована на приєднання України до міжнародних програм, підписання двосторонніх та багатосторонніх міждержавних і міжвідомчих угод щодо підтримки малого підприємництва.
Основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:
відсутність чітко сформульованої через систему правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;
збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);
відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;
надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;
невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;
надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб'єктів господарювання.
Проте темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ - про необхідність формування та проведення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, що відповідає стратегічним векторам розвитку економіки.
З метою якнайшвидшого виходу із економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні Верховною Радою України 19.10.2000 року був прийнятий Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” (далі - Закон). Відповідно до статті 1 Закону суб'єктами малого підприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.
Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.
В статті 4 Закону зазначено, що метою державної підтримки малого підприємництва є:
1) створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;
2) сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;
3) підтримка вітчизняних виробників;
4) формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.
Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:
1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;
3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.
З метою створення належних умов для реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, а також підвищення добробуту громадян України шляхом залучення широких верств населення до такої діяльності Верховною Радою України 21.12.2000 року був прийнятий Закон України “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні” (далі - Програма).
Основними завданнями Програми є:
створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;
створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;
сприяння створенню нових робочих місць суб'єктами малого підприємництва;
підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;
залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;
активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;
формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;
створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, у тому числі на базі реструктуризованих підприємств.
Програма спрямована на реалізацію державної політики щодо вирішення проблем розвитку малого підприємництва.
Основними напрямами Програми є:
вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності;
формування єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності;
активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва;
сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва;
впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва.
Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв'язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня тіньового обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в
економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.
§ 2. Правовий статус
Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Правовий статус Державний комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента України від 25 травня 2000 р. “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” (далі - Положення).
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держпідприємництво України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Діяльність Держпідприємництва України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Держпідприємництво України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Держпідприємництво України організовує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їх реалізацією.
Держпідприємництво України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.
2.1.
Основні завдання Держнідприємництва України.
Основними завданнями Держнідприємництва України є:
участь у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва;
координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва;
сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультативної та інформаційної підтримки підприємництва.
Держпідприємництво України відповідно до покладених на нього завдань:
- готує пропозиції щодо формування єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, та забезпечує їх реалізацію;
- погоджує проекти нормативно-правових актів та директивних листів, які готуються органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності (далі - регуляторні акти), готує пропозиції щодо доцільності їх видання;
- приймає рішення щодо опублікування проектів регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, для публічного обговорення, забезпечує опублікування таких проектів;
- контролює в межах своїх повноважень виконання органами виконавчої влади заходів щодо реалізації єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва та приймає рішення щодо усунення виявлених порушень;
- здійснює методичне керівництво діяльністю органів виконавчої влади, пов'язаною з проведенням єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва;
- аналізує стан розвитку підприємництва та реалізації заходів щодо проведення єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики;
- сприяє в межах своєї компетенції розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;
- розробляє пропозиції, спрямовані на вдосконалення системи та механізму фінансово-кредитної підтримки підприємництва;
- бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної програми економічного і соціального розвитку України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
- організовує разом з іншими центральними органами виконавчої влади розроблення та реалізацію державних цільових програм розвитку підприємництва, виступає державним замовником такого розроблення, організовує проведення експертизи зазначених програм;
- здійснює методичне керівництво розробленням регіональних програм підтримки і розвитку підприємництва, аналізує стан їх виконання, готує разом з Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо визначення умов виділення необхідних для реалізації зазначених програм матеріально-технічних ресурсів, а також коштів Державного бюджету України;
- готує пропозиції щодо ефективного використання бюджетних коштів для фінансування заходів з підтримки і розвитку підприємництва, аналізує використання цих коштів;
- організовує збирання інформації, необхідної для проведення аналізу ефективності заходів з реалізації єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, програм підтримки і розвитку підприємництва;
- вживає в межах своїх повноважень заходів до захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності;
- розробляє пропозиції з питань регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;
- організовує здійснення заходів щодо створення інформаційної інфраструктури для забезпечення одержання суб'єктами підприємницької діяльності економічних, правових, статистичних та інших даних, а також обміну такими даними;
- бере участь у підготовці міжнародних договорів України з питань, що належать до його компетенції, готує пропозиції щодо укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладає міжнародні договори України;
- організовує виконання науково-дослідних робіт з питань здійснення єдиної державної політики у сфері підприємництва, в тому числі за рахунок коштів, що виділяються з цією метою з Державного бюджету України;
- організовує та координує в межах своїх повноважень підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів у сфері підприємництва;
- здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;
- використовує в установленому порядку бюджетні та позабюджетні кошти для реалізації затверджених програм розвитку підприємництва;
- взаємодіє із спілками, асоціаціями підприємців, громадськими організаціями;
- бере участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах з питань підтримки підприємництва;
- співпрацює з питань проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, розвитку підприємництва з відповідними міжнародними організаціями;
- координує діяльність органів виконавчої влади, які відповідно до законодавства видають ліцензії та здійснюють державну реєстрацію підприємництва, проводить методичне забезпечення діяльності цих органів з питань, що належать до його компетенції;
- веде Єдиний ліцензійний реєстр та Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечує доступ до даних цих реєстрів органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України;
- здійснює у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності;
- виступає в установленому порядку державним замовником виготовлення бланків ліцензій єдиного зразка;
- організовує в межах своїх повноважень контроль за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва;
- забезпечує підтримку діяльності уповноважених з питань захисту прав підприємців;
- забезпечує в межах своїх повноважень надання інформаційних, правових послуг та консультацій з питань розвитку підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва;
- затверджує за поданням відповідних органів інструктивно-методичні матеріали щодо визначення умов і правил здійснення підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню, контролює їх додержання;
- забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Комітету та своїх територіальних органах;
- забезпечує з питань, що належать до його компетенції, підготовку, перепідготовку, а також атестацію посадових осіб органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати ліцензування підприємницької діяльності і державну реєстрацію підприємництва;
- інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку підприємництва в Україні;
- виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
2.2. Права Держпідприємництва України.
Держпідприємництво України має право:
- залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;
- представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;
- одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;
- скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;
- засновувати друковані видання для висвітлення в них питань здійснення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва. Держпідприємництво України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами іноземних держав.
Держпідприємництво України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази та приймає рішення, організовує і контролює їх виконання.
Держпідприємництво України в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти.
Нормативно-правові акти Держпідприємництва України підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку.
У випадках, передбачених законодавством, рішення Держпідприємництва України є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами організаціями всіх форм власності та громадянами.
Держпідприємництво України очолює Голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку.
Голова здійснює керівництво Комітетом, розподіляє обов'язки між заступниками, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Держпідприємництва України.
Голова несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держпідприємництво України завдань і здійснення ним своїх функцій.
Голова має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно до законодавства. Заступники виконують за дорученням Голови окремі його функції, заміщують Голову у разі його відсутності або неможливості здійснювати свої повноваження.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держпідприємництва України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Комітеті утворюється колегія у складі Голови (голова колегії), заступників Голови за посадою, інших керівних працівників, а також керівників територіальних органів Держнідприємництва України.
Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України за поданням Голови. Рішення колегії проводяться в життя наказами Держпідприємництва України.
Держнідприємництво України здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Положення про територіальні органи Держпідприємництва України затверджує Голова.
Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій, обговорення найважливіших програм та інших питань у Комітеті може утворюватися наукова рада з учених і висококваліфікованих фахівців. У Комітеті за рішенням Голови також може бути утворено експертно-апеляційну раду, інші дорадчі та консультативні органи.
Склад зазначених рад та органів, положення про них затверджує Голова Держпідприємництва України.
У складі Держпідприємництва України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).
Держпідприємництво України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
2.3. Уповноважений з питань підтримки підприємництва.
Правовий статус уповноваженого з питань захисту прав підприємців регламентований Наказом Держпідприємництва № 32 від 17.11.1998 року (з наступними змінами і доповненнями) про затвердження Положення про уповноваженого з питань захисту прав підприємців.
Уповноважений з питань захисту прав підприємців (далі - Уповноважений) є особою, яка сприяє Державному комітетові України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі - Держпідприємництво України) у реалізації повноважень щодо захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
Уповноважений призначається Головою Держпідприємництва України в Автономній Республіці Крим (далі - АР Крим), областях, містах Києві та Севастополі і здійснює свою діяльність на громадських засадах.
Уповноважений у своїй роботі керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Положенням про Держпідприємництво України, а також цим Положенням.
2.3.1. Головні завдання Уповноваженого.
Сприяння правовій інформованості підприємців та захист, у межах наданих повноважень, законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
Аналіз дотримання органами АР Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
Інформування органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також Держпідприємництва України про стан дотримання законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
2.3.2 Головні функції Уповноваженого.
Уповноважений відповідно до покладених на нього завдань та в межах своєї компетенції:
- готує пропозиції органам АР Крим, місцевим органам виконавчої влади, а також Держпідприємництву України щодо усунення будь-яких перешкод у розвитку підприємництва;
- розглядає усні та письмові звернення суб'єктів підприємницької діяльності. У процесі розгляду таких звернень з'ясовує причини та умови, які призвели до порушення прав суб'єкта підприємницької діяльності;
- за наявності підстав звертається до відповідних органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій з пропозиціями щодо вжиття ними заходів до усунення порушень чинного законодавства;
- бере участь у роботі координаційної ради (комітету, комісії) з питань розвитку підприємництва при місцевих органах виконавчої влади. Бере участь у роботі інших структур, створених за сприяння Держпідприємництва України;
- сприяє розвитку інфраструктури підтримки підприємництва;
- надає допомогу в створенні та ефективній діяльності громадських об'єднань підприємців;
- організовує і проводить конференції, симпозіуми, семінари з питань підприємництва.
- проводить анкетування та опитування суб'єктів підприємницької діяльності з питань, що належать до його компетенції, для прийняття за їх результатами відповідних рішень.
- узагальнює, аналізує результати своєї роботи та звітує Держпідприємництву України.
- висвітлює в засобах масової інформації питання, що належать до його компетенції.
2.3.4. Права й обов'язки Уповноваженого.
Уповноважений має право:
На прийом керівниками та іншими посадовими особами органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій, об'єднань громадян, підприємств з питань, що належать до його компетенції.
Одержувати в установленому порядку в органах АР Крим, місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях, об'єднаннях громадян, на підприємствах необхідні для виконання своїх повноважень документи, інформацію та довідкові матеріали.
Брати участь у роботі органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування при розгляді питань, що стосуються розвитку підприємництва, за їх згодою.
Брати участь у розробці та опрацюванні проектів регіональних нормативно-правових актів за згодою органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які зачіпають законні права та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності. Подавати до них свої пропозиції та зауваження.
Залучати фахівців у сфері підприємництва (за їх згодою) до розгляду питань, що належать до його компетенції.
Направляти подання до Держпідприємництва України на призначення в містах та районах відповідного регіону помічників Уповноваженого, які призначаються окремим наказом Комітету.
Уповноважений зобов'язаний:
Організовувати та своєчасно проводити роботи згідно з його основними завданнями та функціями, а також виконувати накази, розпорядження та доручення керівництва Держпідприємництва України.
§ 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності.
Правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і забезпечення ефективного
функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, грунтуються на нормах, установлених Конституцією України, і, в основному, складаються із законів України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 року, “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993 року, “Про природні монополії” від 20.04.2000 року, “Про захист від недобросовісної конкуренції” 07.06.1996 року, “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.
Стаття 1 Закону України “Про захист економічної конкуренції” визначає економічну конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю.
Суб'єкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.
Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету (Антимонопольний комітет України, постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державний уповноважений Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії
територіальних відділень Антимонопольного комітету України)..
Органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні його повноважень у сфері підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму та контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції.
Діючими нормативно-правовими актами передбачені наступні порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.
3.1. Недобросовісна конкуренція.
Згідно з статтею 1 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції від 07.06.1996 року (з наступними змінами і доповненнями) недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.
Недобросовісною конкуренцією є, зокрема, наступні дії.
а) неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця).
До неправомірного використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця) відносяться: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; порівняльна реклама.
Неправомірне використання чужих позначень є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.
Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).
Неправомірне використання товару іншого виробника.
Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи.
Копіюванням зовнішнього вигляду виробу.
Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).
Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням.
Дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.
Порівняльна реклама.
Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).
Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів.
б) створення перешкод господарюючим суб’єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції.
До створення перешкод господарюючим суб’єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції відносяться: дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця); купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом; схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця); схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника); схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника; підкуп працівника покупця (замовника); досягнення неправомірних переваг у конкуренції.
Дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця).
Дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).
Купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом.
Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.
Схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця).
Схиленням до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця) вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків із цим господарюючим суб'єктом (підприємцем).
Схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника).
Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) є спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав.
Схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом.
Схиленням господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання господарюючого суб'єкта (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єкту (підприємцю) - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.
Підкуп працівника постачальника.
Підкуп працівника постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).
До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.
Підкуп працівника покупця (замовника).
Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.
До працівника покупця прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця про придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.
Досягнення неправомірних переваг у конкуренції.
Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією.
в) неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.
До неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці відносяться:неправомірне збирання комерційної таємниці; розголошення комерційної таємниці; схилення до розголошення комерційної таємниці; неправомірне використання комерційної таємниці.
Неправомірне збирання комерційної таємниці.
Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).
Розголошення комерційної таємниці.
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).
Схилення до розголошення комерційної таємниці.
Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).
Неправомірне використання комерційної таємниці.
Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.
г) антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання.
Стаття 5 Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01. 2001 року визначає узгоджені дії як укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.
Під антиконкурентними узгодженими діями розуміються узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:
1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.
Антиконкурентними узгодженими діями не вважаються дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців.
Узгоджені дії, передбачені статтею, можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:
вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;
техніко-технологічному, економічному розвитку;
розвитку малих або середніх підприємців;
оптимізації експорту чи імпорту товарів;
розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;
раціоналізації виробництва.
д) зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.
В стаття 5 Закону України “Про захист економічної конкуренції” зазначено, що суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:
на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.
Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті.
Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:
сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;
сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків -
і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.
Під зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку розуміються дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:
1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;
2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;
3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;
4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;
5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;
6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;
7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.
Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.
е) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:
заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;
пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;
пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;
будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;
встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;
надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;
дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;
дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.
Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Забороняються також дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.
є) обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань.
До обмежувальної та дискримінаційної діяльністі суб’єктів господарювання, об’єднань відносяться: обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань; неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища; дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання; обмежувальна діяльність об'єднань.
Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань.
Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень.
Суб'єктам господарювання, об'єднанням також забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання:
до антиконкурентних узгоджених дій;
до узгоджених дій, на які не отримано відповідного дозволу;
до участі у концентрації суб'єктів господарювання.
Неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища.
Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання.
Дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання.
Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям.
Обмежувальна діяльність об'єднань.
Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.
ж) концентрація суб'єктів господарювання.
З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання (далі - концентрація).
Концентрацією визнається:
1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;
2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;
б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;
в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;
г) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.
Не вважаються концентрацією:
1) створення суб'єкта господарювання, метою чи внаслідок створення якого здійснюється координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії;
2) придбання часток (акцій, паїв) суб'єкта господарювання особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах управління суб'єкта господарювання. У такому випадку наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із обгрунтуванням про неможливість здійснення наступного перепродажу органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про продовження цього строку;
3) дії, які здійснюються між суб'єктами господарювання, пов'язаними відносинами контролю;
4) набуття контролю над суб'єктом господарювання або його частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпорядження його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою органу державної влади.
Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України:
у випадках, передбачених законодавством, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:
вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та
вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.
Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів комерційного банку. У випадках, коли учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується сума неттоактивів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів - сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства України про страхову діяльність.
Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині.
Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Такий дозвіл згідно не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією:
не є необхідними для досягнення мети концентрації;
становлять загрозу системі ринкової економіки.
3.2. Природні монополії.
1. Законодавство України про природні монополії, в основному, складається з Закону України “Про природні монополії” від 20.04.2000 року, Повітряного кодексу України (04.05.1993року), Кодексу торговельного мореплавства України (23.05.1995 року), законів України “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993 року, “Про транспорт” від 10.11.1994 року, “Про зв'язок” від 16.05.1995 року, “Про трубопровідний транспорт” від 15.05.1996 року, “Про залізничний транспорт” від 08.06.2000 року, “Про захист від недобросовісної конкуренції” 07.06.1996 року, “Про електроенергетику” від 16.10.1997 року, “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 року, інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій.
Стаття 1 Закону України “Про природні монополії” (далі - Закон) визначає природну монополію як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).
Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених Законом, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до Закону.
У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з Законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, визначені цим Законом, можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених Законом.
Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.
3.2.1. Сфери діяльності суб'єктів природних монополій.
Відповідно до Закону регулюється діяльність суб'єктів природних монополій у таких сферах:
транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;
транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
передачі та розподілу електричної енергії;
користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;
управління повітряним рухом;
зв'язку загального користування;
централізованого водопостачання та водовідведення;
централізованого постачання теплової енергії;
спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень.
Діяльність суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у Законі, а також діяльність суб'єктів господарювання на суміжних ринках підлягає ліцензуванню відповідно до закону.
3.2.2. Предмет регулювання діяльності суб'єктів природних монополій.
Предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з Законом є:
ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;
доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;
інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.
3.2.3. Обов'язки суб'єктів природних монополій.
Суб'єкти природних монополій зобов'язані:
дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, а також інших умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках;
вести окремий бухгалтерський облік за кожним видом діяльності, що підлягає ліцензуванню;
забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами;
надавати органам, які регулюють їх діяльність, документи та інформацію, необхідні для виконання цими органами своїх повноважень, в обсягах та у строки, встановлені відповідними органами;
забезпечувати посадовим особам органів, які регулюють їх діяльність, доступ до документів та інформації, необхідних для здійснення цими органами своїх повноважень, а також до об'єктів, устаткування та земельних ділянок, що є у їх власності або у користуванні.
Суб'єкти природних монополій не можуть вчиняти дії, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання відповідно до цього Закону, або до заміни їх іншими товарами, не однаковими за споживчими характеристиками.
§ 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” - Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.
Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Антимонопольний комітетУкраїни щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність.
4.1. Завдання Антимонопольного комітету України.
Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:
здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;
запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;
контроль за економічною концентрацією;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції.
4.2. Основні принципи діяльності Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:
- законності;
- гласності;
- захисту прав суб'єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом та пріоритету прав споживачів.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступник та три заступники Голови Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення.
Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.
4.3. Компетенція Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань:
контролює дотримання антимонопольного законодавства в процесі економічної концентрації, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації суб'єктів господарювання, створенні об'єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об'єднання суб'єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності;
контролює дотримання антимонопольного законодавства при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб'єктів господарювання;
розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;
звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;
дає рекомендації та вносить пропозиції органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо проведення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням антимонопольного законодавства;
дає рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання щодо припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень антимонопольного законодавства, усунення причин цих порушень і умов, що їм сприяють, а після припинення порушення - про вжиття заходів по усуненню наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки;
бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки;
бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;
узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення;
затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;
розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства;
систематично інформує населення України про свою діяльність;
здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства в межах його повноважень.
4.4. Повноваження Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:
визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;
видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;
видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання;
вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства;
накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом;
приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб'єктів господарювання, контролю за економічною концентрацією суб'єктів господарювання, провадження у справах про порушення антимонопольного законодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов'язкові для виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктами господарювання, контролювати їх виконання, надавати роз'яснення щодо їх застосування;
здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.
4.5. Права та обов'язки державного уповноваженого, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України.
Державний уповноважений Антимонопольного комітету України для реалізації завдань, покладених на Комітет, має право:
безперешкодно входити на підприємства, в установи, організації за службовим посвідченням та мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки, якщо інше не передбачено законом;
вимагати усних або письмових пояснень посадових осіб та громадян;
вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію;
залучати за погодженням з відповідними органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, підприємствами і об'єднаннями їх спеціалістів, депутатів місцевих рад для проведення перевірок та ревізій;
складати протоколи про адміністративні правопорушення;
відповідно до розподілу обов'язків розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства, заяви та справи про економічну концентрацію та приймати рішення за результатами розгляду;
розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення за порушення антимонопольного законодавства;
представляти Комітет та його територіальні відділення без спеціальної довіреності в суді чи господарському суді.
РОЗДІЛ
VI
. У
годи і зобов’язання в підприємницькій діяльності.
§ 1. Загальні положення про угоди.
§ 2. Представництво і довіренність.
§ 3. Загальні положення про зобов’язання.
§ 1. Загальні положення про угоди.
1.1.
Поняття та види угод.
Відповідно до статті 41 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).
За своєю суттю угода - це правомірна дія, яка здійснюється для досягнення дозволеної законом мети і здатна визвати встановлення цівільних прав і обов’язків (наприклад, купівля атомобіля), зміну цих прав і обов’язків (наприклад, придбання майна раніше отриманого в аренду, за договором купівлі-продажу), та їх припинення (наприклад, повернення боргу).
Права і обов’язки, які встановлюються, змінюються та припиняються угодою, є елементами цивільних правовідносин. Відповідно, угоди - це один із видів юридичних фактів, з якими закон пов’язує встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Угоди - завжди вольові акти і для їх здійснення необхідно мати дієздатність. Виражена в цих актах воля спрямована на досягнення бажаних для учасників угод юридичних наслідків.
Угоди - це акти, які здійснюють громадяни і організації в якості суб’єктів цивільного права. Цими своїми ознаками угоди відрізняються від такого юридичного факту як подія, що також тягне за собою встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Угода відрізняється і від деліктів, які є вольовими, проте неправомірними діями.
В цивільному законодавстві не міститься вичерпний перелік можливих угод. В статті 4 Цивільного кодексу зазначено, що цивільні права і обв’язки можуть виникати з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Угоди в залежності від класифікаціонного критерію можуть поділятись на декілька видів.
В частині 2 статті 41 Цивільного кодексу наведений найбільш розповсюджений на практиці поділ угод на види в залежності від того, чи виходить дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, від однієї, двох чи більше осіб. В залежності від цього угоди бувають односторонніми, двохсторонніми і багатосторонніми.
В односторонніх угодах дія виходить від однієї особи і в них виражається воля однієї сторони. Односторонньою угодою є заповіт, відмова від спадщини, довіренність.
Двохстороння угода передбачає наявність зустрічної волі і дії двох сторін. Це угоди договірного характеру, які ще називають взаємними. Для двохстонньої угоди властива взаємна погодженість волі двох сторін на встановлення правовідносин. Число сторін в такій угоді завжди дорівнює
двом, але кожна з них може бути представлена як одним, так і декількома суб’єктами. (Наприклад, на боці покупця чи продавця може виступати декілька осіб).
В двохсторонній угоді цілі сторін, як правило, протилежні (одна сторона бажає продати, інша купити), проте вона повинна здійснюватись через зустрічні взаємопогоджені дії сторін.
Багатосторонні угоди - це також договори, проте на відміну двохсторонніх угод, кожен з учасників (їх повинно бути не менше трьох) є самостійною стороною, виражає свою індивідуальну волю, проте сама воля спрямована на досягнення однієї мети (на відміну від двохсторонньої угоди де цілі протилежні) і які мають лише ту особливість, що в здійсненні їх приймають участь не дві, а більша кількість осіб (наприклад, договір про сумісну діяльність).
Співвідношення угоди і договору можна пояснити наступною формулою: всі договори є угодами, але не всі угоди є договорами.
В залежності від співвідношення виникаючих за угодою прав і обов’язків угоди можна поділити на оплатні і безоплатні.
В оплатній угоді кожна з сторін має право вимагати від іншою певного майнового надання (наприклад, купівля-продаж, підряд, оренда). В безоплатній угоді обов’язок здійснити майнове надання несе лише одна сторона (наприклад, дарування, доручення, спадщина).
Розрізняють угоди консенсуальні і реальні.
Для здійснення консенсуальної угоди достатньо тільки досягнення згоди сторін по всіх істотних умовах, а надання речі це вже виконання угоди (купівля продаж).
В реальних угодах однієї згоди сторін недостатньо, для укладення таких угод стороном необхідно також вчинити певні фактичні дії (наприклад, внесення страхового внеску для набрання чинності договором страхування).
В залежності від правової підстави, мети укладення угоди можна поділити на каузальні і абстактні.
В каузальних угодах видно їх правову мету і таких угод абсолютна більшість. Абстактних угод не багато. Ці угоди не містять підстави і мети їх укладення. В таких угодах юридичні наслідки виникають безвідносно до наявності підстав (наприклад, вексель - простий і нічим не обумовлений наказ сплатити певну суму).
Звичайно угода починає діяти з моменту її здійснення і початок її дії не ставиться в залежність від яких-небудь обставин. Тому більшість угод мають безумовний характер. Іноді передбачені угодою правові наслідки наступають не одразу, а після перебігу деякого часу. Такі угоди вважають укладеними під певною умовою. Таких умов дві: відкладальна і скасувальна.
Відповідно до частини 1 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.
Відповідно до частини 2 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.
Зустрічаються випадки, коли закон покладає на сторони обов’язок утримуватись від дій, що створюють такі обставини, які погіршують або знищують залежне від умови право (частини 3 і 4 статті 61 Цивільного кодексу).
Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова настала.
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідне, то вважається, що умова не настала.
1.2. Форма угод.
Під формою угоди прийнято вважати спосіб виявлення волі осіб, які приймають в ній участь, тобто спосіб зовнішньої фіксації волевиявлення сторін.
Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.
Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.
Особа чи особи, здійснюючи угоду, повинні чітко і ясно виявити свою волю на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Це волевиявлення може здійснене як в усній, так і в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Відповідно до частини 2 статті 42 Цивільного кодексу, можливе виявленні волі особи шляхом певної дії, яка свідчить про намір особи укласти угоду і законом не встановлена для таких випадків певна форма угоди. В такому випадку вважається що угода укладена конклюдентним способом (наприклад, оплата проїду в транспорті без кондуктора).
Іноді мовчання є юридичним фактом, рівнозначним за наслідками волевиявленню сторони угоди. Відповідно до частини 3 статті 42 Цивільного кодексу мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, коли закон надає йому такого значення (наприклад, відповідно до стаття 260 Цивільного кодексу в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк).
Усна форма укладення угод предбачена законом для таких угод, що виконуються під час їх укладення
(Стаття 43 Цивільного кодексу).
Найбільш розповсюдженою угодою, яка укладається в усній формі є купівля-продаж за готівкові кошти. Стаття 43 Цивільного кодексу дозволяє укладати угоди в усній формі і юридичними особами.
Треба зауважити, що відповідно до Роз’яснення Вищого Арбітражного суду № 02-5/111 від 12.03.1999 року господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43 Цивільного кодексу. Таким чином свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом.
У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання.
В певних випадках укладення угоди в письмовій формі є обов’язковим.
Відповідно до статті 44 Цивільного кодексу угоди повинні укладатись у письмовій формі:
а) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР;
б) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР;
в) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.
Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.
Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будьяких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.
Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації, на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, статтею 66 Цивільного кодексу.
Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством можуть встановлюватися спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод (наприклад, договір перевозки повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами).
Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу). Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:
- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);
- договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (стаття 13 закону “Про заставу”;
- договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (стаття 18 Земельного кодексу України, стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92, “Про приватизацію земельних ділянок”);
- договори купівлі-продажу майна державних підприємств (стаття 27 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” стаття 25 Закону “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”;
- шлюбні контракти (стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю);
- заповіти (стаття 541 Цивільного Кодексу);
- доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (стаття 65 Цивільного кодексу);
- доручення, що видаються в порядку передоручення (стаття 68 Цивільного кодексу);
- інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.
За бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділ частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (жилим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму жилого приміщення тощо.
Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.
Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до арбітражного суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.
Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.
1.3.
Наслідки недотримання форми угод.
Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі
(стаття 45 Цивільного кодексу).
Недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків.
Порушення вимог закону про укладення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною лише у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (наприклад, статті 180, 191 Цивільного кодексу).
З підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі частини 2 статті 47 Цивільного кодексу за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статті 105, 114, Цивільного кодексу).
1.4. Умови дійсності угод.
Угоди є дійсними при певних умовах:
а) якщо зміст угоди відповідає вимогам закону, не суперечить інтересам держави і суспільства, відповідає цілям діяльності юридичної особи;
б) якщо учасники угоди дієздатні;
в) якщо має місце дійсне волевиявленню сторін;
г) якщо воля сторін виявлена в необхідній за законом формі.
Крім того, воля особи, яка укладає угоду повинна формуватися вільно і не знаходитися під неправомірним тиском чужої волі (наприклад, насильство, погроза) або під впливом інших факторів (наприклад, помилка, збіг тяжких обставин), які не дозволяють особі, що укладає угоду, правильно розуміти її характер і наслідки.
Угода укладена з порушенням зазначених умов визнається недійсною. Недійсність угоди означає її протиправність, обумовлену порушенням вимог законодавства. Така угода створює наслідки передбачені законом, а не ті, які сторони мали на меті.
1.5. Недійсні угоди.
Недійсна угода являє собою неправомірну дію. При недійсній угоді не можна вимагати виконання, так як вона не створює тих прав і обов’язків, які виникають на підставі дійсної угоди даного виду. В цивільному законодавстві містяться вказівки на підстави недійсності угод (статті 48-58 Цивільного кодексу): угода не відповідає вимогам закону або укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства; угода, укладена юридичною особою суперечить її цілям; укладення угоди недієздатною, частково або обмежено дієздатною особою без необхідної згоди батьків або піклувальника; угода укладена внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин; мнимі і удавані угоди. Угода може бути також визнана недійсною внаслідок недодержання необхідної форми угоди.
За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу).
Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо). У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною суд зазначає у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу).
Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого визнання, майнові наслідки, передбачені статтями 48-58 Цивільного кодексу.
Недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини (стаття 60 Цивільного кодексу).
Розрізняють також абсолютно недійсні або нікчемні угоди і відносно недійсні або заперечні угоди.
Нікчемна угода є недійсною в момент укладення на підставі норми права, незалежно від звернення з позовом про визнання її недійсною чи рішення суду. Суд в своєму рішенні зобов’язаний костантувати факт недійсності нікчемної угоди незалежно від бажання сторін.
Заперечна угода в момент її здійснення створює у сторін права і обов’язки, проте в результаті спору може бути визнана судом недійсною.
1.6. Наслідки визнання угоди недійсною.
Першим наслідком визнання угоди недійсною є неприпустимість її виконання. Якщо ж угода все таки виконана сторонами (стороною), то в залежності від виду недійсної угоди, характеру дій сторін, предмета угоди наслідки визнання угоди недійсною можуть полягати в наступному:
а) кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою (двохстороння реституція);
б) потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави (одностороння реституція);
в) в доход держави стягується все одержане сторонами за угодою (недопущення реституції);
г) потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.
1.7. Недійсні угоди, що не відповідають вимогам закону.
Відповідно до статті 48 Цивільного кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовується в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України “Про приватизацію державного майна”, пункту 2 статті 20 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, пункту 3 статті 14 Закону України “Про оренду землі” тощо.
На підставі статті 48 Цивільного кодексу недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.
Необхідно мати на увазі, що суд повинен відмовити у визнанні угоди недійсною, коли ці вимоги грунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.
Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства оцінюється судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки статей 48, 49, 50, 58 Цивільного кодексу, а також укладені з порушенням форми, якщо законом спеціально передбачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47 Цивільного кодексу).
1.8. Недійсні угоди, укладені укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.
Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.
Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.
До угод, що підпадають під ознаки статті 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України, розділ II Закону України “Про власність”), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні).
За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна інтересам держави і суспільства угода була повністю або частково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умислу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статтею.
1.9. Недійсні угоди, укладені юридичною особою всупереч цілям її діяльності.
Відповідно до статті 50 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності.
До таких угод відповідно застосовуються наслідки, передбачені статтею 48 або 49 Цивільного кодексу.
Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу.
Позастатутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. Під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою.
Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже підприємства та організації можуть укладати і інші різноманітні угоди, які є похідними, супутніми для їх основній діяльності і випливають з останньої.
Тому недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини учасників угоди в її укладенні.
Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.
1.10. Угоди, недійсні у зв’язку з недієздатністю їх учасників.
На підставі статей 51-54 Цивільного кодексу суд може визнати угоду не дійсною на підставі недієздатності її учасників. Слід мати на увазі, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з недієздатністю її учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами неповнолітнього, який не досягнув п'ятнадцяти років, і особи, визнаної недієздатною, так і дієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.
З урахуванням всіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона в угоді про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні угоди недійсною, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
Правила статті 55 Цивільного кодексу поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
1.11. Недійсні угоди, укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин.
Відповідно до статті 56 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодувати його вартість.
Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
Відповідно до статті 56 ЦК угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки.
Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.
Відповідно до статті 57 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Якщо угода визнана недійсною з однієї з зазначених підстав, то потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі стягується його вартість.
Крім того, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.
Вимоги про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 Цивільного кодексу можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.
Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.
Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.
Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір. Зловмисна угода має наступні ознаки:
а) наявність певного протиправного умислу у представника однієї сторони і іншої сторони договору; умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір
б) наявність несприятливих наслідків для тієї сторони, представник якої вступив у змову з іншою стороною;
в) наявність причинного зв'язку між вищевказаними обставинами.
Спеціальною метою учасників умисної змови може бути як бажання завдати шкоди законним інтересам однієї із сторін (наприклад, умисне доведення до банкрутства), так і наміри надати за рахунок потерпілої сторони такі переваги іншій стороні, які б та не змогла отримати у випадку добросовістного виконання представником потерпілої сторони своїх обов'язків (продаж майна за заниженими цінами).
Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах.
1.12. Мнимі і удавані угоди.
Відповідно до статті 58 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Мнима угода є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будьяких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану.
Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною.
§ 2. Представництво і довіреність.
2.1.
Поняття і види
представництва.
Необхідність використання такого інституту як представництво в цивільному праві взагалі і в підприємницькій діяльності зокрема, пов’язана з певними обставинами як юридичного, так і фактичного характеру. Досить часто особа (фізична чи юридична) не має можливості самостійно реалізувати свої суб’єктивні права і обов’язки. Представництво полегшує і розширює можливості використання особою своєї правоздатності через представників.
Відповідно до статті 62 Цивільного кодексу угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють.
Іншими словами, представництво можна визначити як цивільне правовідношення, в силу якого одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, набуває або реалізовує від імені другої особи (яку представляють) і в її інтересах, права і обов’язки, шляхом здійснення певних дій по відношенню до третіх осіб. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника створюють юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи, яку представляють. Тобто, внаслідок дій представника права і обв’язки виникають між особою, яку представляють і третіми особами. Представник діє не від свого імені, а від особи яку представляє і у представника ніяках прав і обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає. Та обставина, що представник діє від свого імені, відрізняє його від комісіонера, який вчиняє угоди від свого імені і за рахунок комітента. Якщо особою яку представляють може бути будь-яка особа, то представником тільки особа, яка має цивільну правоздатність у повному обсязі.
Треба зауважити, що дії представника і третьою особи повинні бути тільки правомірними. В частині 3 статті 62 Цивільного кодексу зазначено, що представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є.
Це правило спрямоване на захист інтересів особи яку представляють від можливих зловживань з боку представника. Представник повинен керуватися виключно інтересами особи яку представляє. Якщо буде встановлено, що мала місце умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, то внаслідок цього настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір (таку угоду суд визнає недійсною на підставі статті 57 Цивільного кодексу).
Найбільш розповсюдженими діями які здійснює представник від імені особи яку представляють є угоди і насамперед двохсторонні угоди (договори). Укладання угод не є єдиною формою діяльності представника. Представник може здійснювати і інші юридичні дії (наприклад, подання позову, отримання грошових коштів, підписання акту здачі-прийомки). Проте відповідно до частини 4 статті 62 Цивільного кодексу не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі
(наприклад, посвідчення заповіту через представника).
Представництво неможливе без належним чином оформлених повноважень. Повноваження встановлюють можливу поведінку представника по відношенню до третіх осіб.
Розрізняють три види представництва:
а) в силу повноваження, що грунтується на довіреності (договірне або добровільне представництво) - представництво засноване на договорі має добровільний характер і може виникнути тільки по волі особи яку представляють при наявності згоди представника. Для здійснення такого представництва представнику необхідно отримати повноваження посвідчені довіреністю;
б) в силу повноваження, що грунтується на законі (обов’язкове представництво) - при представництві що грунтується на законі представниками і особами яких представляють можуть бути тільки особи, яку прямо зазначені в законі (наприклад, стаття 60 Кодексу про шлюб та сім’ю України - з
ахист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень.
). Повноваження при цьому виді представництва, як правило, не має потреби підтверджувати спеціальними документами;
в) в силу повноваження, що грунтується на адміністративному акті (обов’язкове представництво) - представництво, що грунтується на адміністративному акті передбачає діяльність представника на підставі адміністративного акту юридичної особи.
Відповідно до частини 2 статті 62 Цивільного кодексу повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо).
Природньо, треті особи укладаючи угоду з представником повинні мати відомості про наявність у нього належних повноважень. Проте особливих відомостей не потребується, коли повноваження випливають з обстановки, в якій діє представник.
Стосовно використання представництва юридичними особами можна зазначити наступне. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами.
Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.
Відповідно до статті 63 Цивільного кодексу у
года, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.
Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення
Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону.
Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.
За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження (наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут).
У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.
Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.).
Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.
2.2. Поняття і віди довіреності.
Відповідно до статті 64 Цивільного кодексу довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.
Довіреність - це одностороння угода у формі письмового документа, яка виходить від особи, яку представляють і визначає повноваження представника по відношенню до третіх осіб. Для видачі довіреності згоди представника не потрібно. Повноваження виникають у представника незалежно від його згоди. Проте реалізація повноважень наданих представнику вже залежить від його волі.
Довіреність, як і будь-яка інша угода повинна відповідати всім вимогам передбаченим законом.
Розрізняють наступні види довіреностей:
а) загальна (генеральна) - передбачає повноваження на здійснення різноманітних угод та інших юридичних дій (наприклад, довіреність на управління майном);
б) спеціальна - видається для здійснення однорідних юридичних дій протягом певного часу (наприклад, отримання грошових коштів з депозитного рахунку в банку);
в) разова - видається для здійснення однієї угоди або юридичної дії (наприклад, отримання матеріальних цінностей).
2.3. Форма довіреності.
Відповідно до статті 64 Цивільного кодексу довіреність повинна бути укладена в письмовій формі. Письмова форма довіреності може бути простою і нотаріальною. В частині 1 статті 65 Цивільного кодексу передбачені вимоги згідно з якою довіреність обов’язково повинна бути ноторіально посвідчена.
Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій повинна бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених Цивільним кодексом, та інших випадків, коли спеціальними правилами допущена інша форма довіреності.
Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:
- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);
- договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (стаття 13 закону “Про заставу”;
- договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (стаття 18 Земельного кодексу України, стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92, “Про приватизацію земельних ділянок”);
- договори купівлі-продажу майна державних підприємств (стаття 27 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” стаття 25 Закону “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”;
- шлюбні контракти (стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю);
- заповіти (стаття 541 Цивільного Кодексу);
- доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (стаття 65 Цивільного кодексу);
доручення, що видаються в порядку передоручення (стаття 68 Цивільного кодексу);
інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.
Відповідно до статті 58 Закону України “Про нотаріат” та п. 89 Інструкції “Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, затвердженої Наказом Міністерства юстиції від 14.06.1994 року № 18/5 (з наступними змінами) нотаріуси посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім'я однієї або кількох осіб. Такі доручення підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі доручень в порядку, встановленому Положенням про Єдиний реєстр доручень. Доручення на право користування та розпорядження майном, у тому числі транспортними засобами, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі доручень у порядку, встановленому Положенням про Єдиний реєстр доручень.
У тексті доручення повинні бути зазначені місце і дата його складання (підписання), прізвища, імена та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають. В дорученнях на ім'я адвокатів зазначається іх статус та членство в адвокатському об'єднанні (якщо є членом адвокатського об'єднання).
Відповідно до частини 2 статті 65 Цивільного кодексу до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:
а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;
в) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
Відповідно до частини 3 статті 65 Цивільного кодексу довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-екслуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.
Згідно з статтею 66 Цивільного кодексу довіреність від імені державної організації видається за підписом її керівника з прикладенням печатки цієї організації.
Довіреність від імені кооперативної або іншої громадської організації видається за підписом осіб, уповноважених на це її статутом, з прикладенням печатки цієї організації.
Довіреність від імені державної, кооперативної або іншої громадської організації на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей повинна бути підписана також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.
Порядок видачі і форма довіреностей на вчинення операцій у банку і довіреностей на укладення угод у галузі зовнішньої торгівлі визначаються спеціальними правилами.
Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення, нотаріального посвідчення не вимагають.Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і громадських організаціях - за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладенням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей повинна бути підписана також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.
Треба зазначити, що певні особливості мають довіреності на одержання цінностей юридичними особами. Порядок видачі та реєстрації таких довіреностей регулюється Інструкцією “Про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей” (далі - Інструкція). Інструкція затверджена наказом Міністерства фінансів від 16.05.1996 року № 99 (з наступними змінами). Відповідно до п.1 Інструкції сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (надалі - цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.
Довіреність на одержання цінностей видається тільки особам, що працюють на даному підприємстві. Довіреність особам, що не працюють на даному підприємстві, може бути видана з дозволу керівника підприємства, якщо підприємство, де працює дана особа, видало їй довіреність на одержання тих самих цінностей і такої ж кількості з цього підприємства.
Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства.
Керівником підприємства затверджується перелік посад, зайняття яких надає відповідним працівникам право підписувати довіреність на одержання цінностей, та призначається особа, що здійснює виписування та реєстрацію виданих, повернутих та використаних довіреностей.
Строк дії довіреності встановлюється в залежності від можливості одержання та вивозу відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак, не більше як на 10 днів.
При позбавленні довіреної особи права на одержання цінностей за виданою йому довіреністю, строк дії якої ще не минув, довіреність у такої особи вилучається.
Особа, якій видана довіреність, зобов'язана не пізніше наступного дня після кожного випадку доставки на підприємство одержаних за довіреністю цінностей, незалежно від того, одержані цінності за довіреністю повністю або частково, подати працівнику підприємства, який здійснює виписування та реєстрацію довіреностей, документ про одержання нею цінностей та їх здачу на склад або матеріально відповідальній особі.
Невикористані довіреності повинні бути повернуті працівнику підприємства, який здійснює виписування і реєстрацію довіреностей, не пізніше наступного дня після закінчення строку дії довіреності.
2.4. Строк довіреності.
Довіреність - це угода, яка укладається на певниї строк.
Відповідно до статті 67 Цивільного кодексу строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.
Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна
.
2.5. Передоручення.
Передоручення - це передача представником своїх повноважень другій особі. Воно можливе лише в двох випадках: 1. Коли передоручення прямо предбачено в виданій довіреності; 2. Коли передоручення не передбачене в довіреності, проте в склавшихся обставинах (наприклад, хвороба) представник примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.
Відповідно до статті 68 Цивільного кодексу особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчинити ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.
Довіреність, за якою повноваження передаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена.
Строк дії довіреності, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження, як за свої власні.
2.6. Припинення довіреності.
Після закінчення строку дії довіреності вона втрачає свою силу. Враховуючи, що відносини між особою, яку представляють і її представником засновані на довірі, то дія довіреності може бути припинена в односторонньому порядку, як особою, яку представляють (скасування довіреності), так і представником (шляхом відмови від довіреності). Припенення довіреності можливе в будь-який час і угода про відмову від цього права є недійсною.
Відносини між особою, яку представляють і представником, який діє на підставі довіреності - це завжди відносини між дієздатними учасниками. В зв’язку з цим припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність, припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність, смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім тягне за собою припинення чинності довіреності.
Оскільки передоручення засноване на довіреності, то припиненням довіреності втрачає силу і передоручення.
Відповідно до статті 69 Цивільного кодекусу чинність довіреності припиняється внаслідок : 1) закінчення строку довіреності; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови особи, якій видана довіреність; 4) припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність; 5) припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність; 6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7) смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.
Особа, яка видала довіреність, може в усякий час скасувати довіреність або передоручення, а особа, якій довіреність видана, - відмовитися від неї. Угода про відмову від цього права недійсна.
З припиненням довіреності втрачає силу передоручення.
2.7. Наслідки припинення довіреності.
Якщо особа яку представляють скасувала довіреність, то вона зобов’язана повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий обов’язок покладається і на правонаступників особи, яка видала довіреність внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність, припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність, смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.
Повідомлення необхідне для запобігання здійснення дій представником з третіми особами після скасування довіреності. Проте можлива ситуація, коли представник продовжував здійснювати свої представницькі функції не знаючи про скасування довіреності. В такому випадку права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб.
З метою запобігти здійснення угод з використанням скасованої довіреності, закон покладає обов’язок на особу, якій вона видана, або її правонаступників, негайно повернути довіреність при її припиненні.
Відповідно до статті 70 Цивільного кодексу особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування (пункт другий статті 69 Цивільного кодексу) особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у відповідних випадках - на опікуна або піклувальника.
Права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилась.
При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність.
§ 3. Загальні положення про зобов’язання.
3.1. Поняття зобов’язання і підстави його виникнення.
Термін “зобов’язання” досить часто вживається в різних значеннях. Іноді під ним розуміють угоду між особами, тобто договір. В певних випадках він означає обов’язок, борг якої-небудь особи. Крім того, в юридичній літературі вживається поняття “зобов’язальне право”, яке можна визначити, як сукупність цивільно-правових норм, які регулють суспільні відносини по передачі майна, виконанням робіт, наданням послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов’язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. У Цивільному кодексі з 572 статей 321 стаття присвячена зобов’язанням. Зобов’язальне право має загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми, що поширюються на всі зобов’язання. Особлива частина містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань.
Частина 1 статті 151 Цивільного кодексу визначає зобов’язання наступним чином:в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги і боржником на якого покладається обов’язок виконання. З одного боку зміст зобов’язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого боку, вирішальне значення має надання кредитору можливості вимагати певних дій від боржника. В цьому полягає відмінність зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх, перш за все, важлива можливість здійснненя певних дій безпосередньо власником. Зобов’язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а лише до чітко визначених кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з одного боку виступає власник, а з другого боку необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику при здійсненні його права власності.
Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник в кожному окремо взятому зобов’язанні повинен здійснити певні дії, або утриматися від них.
Підставою виникнення зобов’язань, як і інших цивільних правовідносин, є передбачені законом юридичні факти, які породжують цивільні права і обов’язки. Зобов’язання виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій з актів планування; в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків (стаття 4 Цивільного кодексу).
Серед інших юридичних фактів, які є підставою виникнення позадоговірних зобов’язань, можна виділити заподіяння шкоди, рятування колективного і державного майна, безпідставного придбання або збереження майна.
3.2. Види зобов’язань.
В залежності від кількості правових зв’язків в зобов’язанні розрізняють прості і складні зобов’язання. В простому зобов’язанні є тільки один правовий зв’язок: одно право і йому відповідає один обов’язок (наприклад, відповідно до статті 374 Цивільного кодексу за договором позики позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник зобов’язаний повернути цей борг позикодавцю).
В складному зобов’язанні є два і більше правових зв’язків: декілька прав і декілька обов’язків. До складних зобов’язань відноситься переважна більшість договірних зобов’язань (наприклад, відповідно до статті 224 Цивільного кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати майно покупцеві і має право вимагати слатити за нього певну грошову суму; покупець зобов’язаний сплатити вартість речі і має право вимагати її передачі).
В залежності від їх предмета зобов’язання можуть бути: однооб’єктні - боржник зобов’язаний передати кредитору один визначений предмет (наприклад, продавець зобов’язаний передати покупцеві автомобіль); альтернативні - борзник за своїм вибором зобов’язаний здійснити одну чи декілька передбачених законом чи договором дій (наприклад, за договором купівлі- продажу покупець зобов’язаний сплатити грошові кошти або передати вексель); факультативні - божник зобов’язаний здійснити певну дію, проте має право замінити предмет зобов’язання на інший. При факультативному зобов’язанні боржник має право, а не зобов’язаний заміняти предмет зобов’язання.
В залежності від суб’єктного складу, коли на стороні кредитора або боржника, чи на обох сторонах одночасно, виступає декілька осіб, зобов’язання поділяють на дольові і солідарні.
При дольових зобов’язаннях, коли в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконати зобов'язання в рівній частці з іншими, якщо інше не випливає з закону або договору (частина 1 статті 173 Цивільного кодексу).
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неділимості предмета зобов'язання.
При солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.
Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не погашено повністю.
Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.
Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Несплачене одним з співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, припадає в рівній частці на нього і на решту співборжників (стаття 175 Цивільного кодексу).
При солідарності вимоги кожний з солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимогу в повному обсязі.
Виконання зобов'язання повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам.
Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними(стаття 176 Цивільного кодексу).
В науці цивільного права прийнято виділяти такий вид зобов’язань як субсідіарні або додаткові. При субсидіарному зобов’язанні у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником виконання покладається на додаткового боржника (наприклад, відповідно до статті 196 Цивільного кодексу гарнтія відрізняється від поруки тим, що гарантійна відповідальність є додатковою, а не солідарною).
Переважна більшість зобов’язань виникає на підстві цивільно-правових договорів (стаття 151 Цивільного кодексу).
3.3. Договір.
Договір - це домовленість двох і більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Поняття договору розкривається через поняття угоди. Договори це - дво або багатосторонні угоди.
Договір в цивільному праві являє собою угоду, яка вчиняється на підставі погодження волі сторін з приводу певних прав і обов’язків. Воля сторін в договорі повинна бути взаємною і погодженою, тобто співпадати як за обсягом, так і за змістом. Звичайно, воля сторін не може бути погоджена по абсолютно всім подробицям, але істотні умови договору, без яких укладення договору неможливе, повинні бути погодженні безпосередньо в договорі.
Умови укладення договору, як правило, поділяють на істотні, звичайні і випадкові.
Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (стаття 153 Цивільного кодексу).
Для певного виду договорів є свої істотні умови, які є необхідними і достатніми для їх укладення (наприклад, відповідно до статті 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”: об’єкт оренди, термін на який укладається договір оренди, орендна плата або відповідно до статті 15 Закону України “Про страхування”: зазначення об’єкта страхування, розмір страхової суми). Крім того, до істотних умов відносяться ті умови, на включення яких до договору наполягає одна із сторін.
При відсутності навіть однієї із істотних умов договір може бути визнаний як неукладений.
Звичайні умови договору містяться в нормах цивільного законодавства. Наявність чи відсутність звичайних умов ніякого значення для факту укладення договору не має. Відсутність звичайних умов в договорі є підставою для застосування норм цивільного права (наприклад, стаття 332 Цивільного кодексу передбачає, що підрядчик зобов’язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника).
Випадкові умови звичайно не містяться в договорах певного виду, проте можуть бути внесені в договір за згодою сторін. Відсутність випадкових умов, як і звичайних, на укладення договору не впливає. Їх відмінність від звичайних умов договору полягає в тому, що звичайні умови передбачені законом і діють в силу укладення договору, а випадкові умови законом не передбачені і діють тільки у випадку внесення їх в договір (наприклад, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу довіритель зобов’язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому разі, коли вона передбачена договором).
Важливе практичне значення має поділ договорів на консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами (таких договорів переважна більшість). Для набуття чинності реальним договором однієї згоди сторін недостатньо. В реальному договорі сторонам крім воєвиявлення необхідно здійснити певні дії (наприклад, відповідно до статті 17 Закону України “Про страхування” договір стахування, як правило, набуває чиннсті з моменту внесення першого страхового платежу).
За характером дії позрізняють договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Як правило, права за договором отримують особи, які його уклали, проте в окремих випадках права отримує третя особа.
Характерною рисою договору на користь третьої особи є те, що ця третя особа набуває право вимоги.
Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої обумовлено виконання.
Якщо третя особа відмовилась від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змісту договору (стаття 160 Цивільного кодексу).[13]
3.4. Форма договору.
Договори можуть укладатися в усній і письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма залежить від виду договора, предмета, учасників договору. Треба зауважити, що недодержання письмової форми договору тягне за собою його недейсність як угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо
зазначено в законі. (Показовий приклад наводиться в листі Вищого
арбітражного суду України № 01-8 від 20.04.2001 року.
Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсними укладених товариством та приватним підприємством угоди в усній формі, а також податкових накладних. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, у позові відмовлено з посиланням на те, що переданий за угодою товар було оплачено, податкові накладні надійшли від продавця і з цього моменту у товариства виникло право на податковий кредит незалежно від правильності складання податкових накладних продавцем та здійсненням ним розрахунків з бюджетом.
Не погоджуючись з рішенням та постановою арбітражного суду, державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.
Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.
Товариством та приватним підприємством в усній формі укладено угоду купівлі-продажу літератури. На виконання умов зазначеної угоди приватне підприємство передало товариству за податковими накладними книжкову продукцію, а товариство повністю за нею розрахувалося, що підтверджується відповідними платіжними документами.
Відповідно до статті 45 Цивільного кодексу України недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.
Законом не передбачено можливості визнання угоди купівлі-продажу недійсною з мотивів недодержання її письмової форми. Інших підстав для визнання угоди недійсною державна податкова інспекція не навела.
З огляду на викладене оспорювана угода не суперечить вимогам чинного законодавства і судові акти в цій частині залишено без зміни.
Що ж до визнання недійсними податкових накладних, то податкова накладна не є актом державного чи іншого органу у розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України. Чинне законодавство не відносить до повноважень господарських судів вирішення питань про відповідність вимогам закону будь-яких звітних та розрахункових документів).
Відповідно до статі 154 Цивільного кодексу коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась.
Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.
В передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення.
3.5. Порядок укладення договорів.
Порядок укладення договорів регламентований статтями 154-159 Цивільного кодексу. Договір в процесі його укладення проходить послідовно дві стадії: пропозицію укласти договір і прийняття пропозиції укласти договір. Пропозицію укласти договір називають офертою, а особу яка зробила пропозицію оферентом (оферта від лат. offertus - запропонований). Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом, а особа, яка прийняла пропозицію акцептантом (акцепт від лат. acceptus -прийнятий).
Пропозиція повинна містити всі істотні умови договору і має бути адресована конкретній особі. Пропозицію може бути зроблено з зазначенням або без зазначення строку для відповіді.
Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (стаття 155 Цивільного кодексу).
Особо, яка зробила пропозицію укласти договір (оферент) з зазначенням строку для відповіді, зв’язана своєю пропозицією протягом зазначеного строку.
Коли пропозиція укласти договір зроблена усно без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції.
Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом нормально необхідного для цього часу (стаття 156 Цивільного кодексу). Нормально необхідний час для відповіді визначається у кожному випадку наявними обставинами.
Якщо з одержаної з запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізненням. В цьому разі відповідь вважається новою пропозицією (Стаття 157 Цивільного кодексу).
Практичне значення оферти полягає у наступному. Сама по собі оферта не створює договору, але вона має важливе значення в тому розумінні, що зв’язує оферента з моменту отримання оферти акцептантом. Якщо оферент зробив пропозицію укласти договір, то він зв’язаний протягом строку зазначеного в пропозиції. Акцептант може погодитись з умовама майбутнього договору і зробити певні затрати у зв’язку з укладенням договору. У випадку відмови від пропозиції до закінчення строку оферент зобов’язаний відшкодувати збитки завдані акцептанту. Моментом укладення договору вважається час отримання оферентом згоди акцептанта.
Акцепт являє собою безумовну згоду прийняти пропозицію.
Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час новою пропозицією (стаття 158 Цивільного кодексу).
В такому випадку оферент стає акцептантом, а акцептант - оферентом.
3.6. Виконання зобов’язань.
Загальний порядок виконання зобов’язань визначений в главі 15 Цивільного кодексу.
Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться (стаття 161 Цивільного кодексу).
Виконання зобов’язання являє собою заключну стадію розвитку зобов’язального правовідношення, на якій виконуються обов’язки і реалізуються суб’єктивні права. Головну роль в виконанні зобов’язання виконує боржник, проте і на кредитора покладаються певні обов’язки - прийняти виконання зобов’язання, здійснити дії без яких боржник не може виконати своїх обов’язків. Для боржника виконання зобов’язання полягає в здійсненні дій, які він повинен виконати у відповідності із змістом зобов’язання. Виконання зобов’язання може знаходити свій вияв і в утриманні боржником від певних дій. Виконанням зобов’язання досягається його мета і зобов’язання припиняється.
Виконання зобов’язання повинно здійснюватись у відповідності з наступними принципами: принцип належного виконання, принцип реального виконання, принцип економічності, принцип співробітництва сторін.
Зобов’язання вважається виконаним належним чином, якщо воно відбулося між належним боржником і кредитором, по належному предмету, в належний строк, в належному місці.
Належним боржником вважається сторона зобов’язання, яка повинна виконати зобов’язання на користь кредитора. Виконання зобов’язання може бути невідривно пов’язане з особою боржника і в такому випадку заміна боржника в зобов’язанні не допускається, але якщо з закону, договору або з суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (стаття 164 Цивільного кодексу).
Належним кредитором є особа, яка визнається кредитором в момент виконання зобов’язання.
Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 162 Цивільного кодексу). Під односторонньою відмовою від виконання зобов’язання розуміється припинення дії зобов’язання за ініціативою однієї із сторін зобов’язання. Зміна умов договору не означає його припинення, змінюються лише його окремі умови і відповідно змінюється зміст зобов’язання. Одностороннє здійснення наведених дій порушує права і інтереси другої сторони. За своєю юридичною природою одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору є правопорушеннями і викликають відповідні правові наслідки.
Іноді мають місце випадки, коли боржник по грошовому зобов’язанню не може виконати зобов
В разі відсутності кредитора, а також в разі ухилення його від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку, а так само при відсутності представника недієздатного кредитора боржник по грошовому зобов'язанню або по зобов'язанню передати цінні папери має право внести належні з нього гроші або цінні папери в депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора.
Внесення грошей або цінних паперів у депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання (стаття 177 Цивільного кодексу).
Під належним предметом розуміється те, з приводу чого, боржник зобов’язаний здійснити певні дії. Якщо боржник здійснює дії по відношенню до якого-небудь одного предмету, то в таких випадках предмет зобов’язання визначити не важко. Складніше це зробити при виконанні альтернативних і факультативних зобов’язань, в яких боржнику належить право заміни предмета зобов’язання.
Боржникові, зобов'язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо з закону, договору, або змісту зобов'язання не випливає інше (стаття 172 Цивільного кодексу).
За загальним правилом зобов’язання виконуються в повному обсязі. Виконання зобов'язання частинами можливе у випадках , якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або випливає з суті зобов'язання (наприклад, поетапна здача-прийомка робіт за договором підряду). Якщо виконання зобов’язання частинами не передбачене, то таке виконання вважається неналежним і кредитор має право відмовитись від його прийняття і вимагати виконання в повному обсязі.
Кредитор вправі не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає з суті зобов’язання (стаття 163 Цивільного кодексу).
Стосовно строку виконання зобов’язання, то він звичайно передбачений законом, актом планування, договором або випливає з суті зобов'язання.
Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час.
Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання (стаття 165 Цивільного кодексу).
Боржник також має право виконати зобов’язання. в якому строк виконання не встановлений, в будь-який час, не чекаючи вимоги кредитора і останній повинене прийняти виконання. На відміну від боржника кредитору в таких випадках не надається строк для прийняття виконання.
Боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання.
Дострокове виконання зобов'язань між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями допускається у випадках, якщо це передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора (стаття 166 Цивільного кодексу).
Право на виконання зобов’язання до строку визначається в залежності від того, в інтересах якої сторони зобов’язання встановлений строк. Якщо строк виконання встановлений в інтересах боржника, то боржник і є носієм права дострокового виконання зобов’язання. Такому праву боржника кореспондується обов’язок кредитора прийняти виконання (наприклад, виконання грошових зобов’язань). Якщо строк виконання зобов’язання встановлений в інтересах кредитора, то останній має право вимагати від боржника дострокового виконаня, а боржник повинен здійснити виконання (наприклад, відповідно до стаття 415 Цивільного кодексу особа, що здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову).
Належним місцем виконання зобов’язання вважаєьться місце де повинні бути здійсненні дії боржника, які має право вимагати від нього кредитор.
Зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті зобов'язання.
Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене:
а) по зобов'язанню передати будівлю - за місцем знаходження будівлі;
б) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, зв'язаних із зміною місця виконання;
в) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа - за місцем її знаходження (стаття 30 Цивільного кодексу та стаття 167 Цивільного кодексу).
3.7. Забезпечення виконання зобов’язань.
Під забезпеченням виконання зобов’язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань. У випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку шляхом звернення в суд. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов’язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням. Відповідно до стаття 178 Цивільного кодексу виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між соціалістичними організаціями - гарантією.
3.7.1. Неустойка.
Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання ( стаття 179 Цивільного кодексу).
Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога.
Кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання (стаття 210 Цивільного кодексу).
Угода про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).
Неустойка створює додаткове зобов’язання до головного зобов’язання. Додаткове зобов’язання існує доти, поки існує головне зобов’язання.
Штраф, як різновид неустойки, визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов’язанням, або стягується одноразово у вигляді певного процента від суми невиконаного зобов’язання.
Пеня, як неустойка, застосовується у випадку прострочки виконання зобов’язання і нараховується в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочки.
Крім зазначених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу).
При цьому слід мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим статтею 204 Цивільного кодексу, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка).
З цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні виключення, а саме: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).
При цьому сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі (стаття 207 Цивільного кодексу України).
Якщо належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно з збитками кредитора, суд вправі зменшити неустойку (штраф, пеню). При цьому повинні бути взяті до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Господарський суд або третейський суд у виняткових випадках вправі з урахуванням інтересів сторін, що заслуговують на увагу, зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (штраф, пеню).
Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань встановлюється Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996 року (набрав чинності з 14.01.1997 року). Згідно з статею 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
В статті 3 названого Закону зазначено: розмір пені, передбачений статтею 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями 1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства. Конкретний розмір пені (1 відсоток вартості неоплачених послуг за кожний день прострочки), що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України “Про зв'язок”. Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.
Відповідно до статі 212 Цивільного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання.
Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.
Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, кредитор має право знову звернутись до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.
Сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності, зокрема за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.
Отже стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).
3.7.2. Застава.
Відносини застави, як способу забезпечення виконання зобов’язань регулюються статтею 181 Цивільного кодексу, Законом України “Про заставу” від 02.10.1992 року (з наступними змінами), іншими актами законодавства.
Згідно з статею 1 Закону України “Про заставу” (далі - Закон) в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Застава виникає в силу договору чи закону.
Відповідно до статті 3 Закону заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.
Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Як зазначено в статті 3 Закону України “Про заставу” заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.
Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у кредитора немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання.
Те ж саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється судом на підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу.
Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодексу, частина друга статті 3 Закону).
Предметом застави можуть бути майно та майнові права.
Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.
Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби, тощо), якщо це передбачено договором.
Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.
Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації (стаття 4 Закону).
Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.
При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності (стаття 40 Закону).
3.7.3. Поняття і предмет іпотеки.
Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з землею - будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.
Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження (статті 30, 31 Закону).
Заклад
- застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя.
За угодою заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу (стаття 44 Закону).
Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.
Водночас слід мати на увазі, що питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.
Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.
Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств(стаття 11 Закону).
Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (стаття 9 Закону).
Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержателю, наприклад у разі закладу (стаття 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.
3.7.4. Зміст і форма договору застави
У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
При укладанні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави (стаття 12 Закону.
Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі.
У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна, договору застави транспортних засобів та космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих засобів та об'єктів.
Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави.
Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін.
Норми цієї статті не поширюються на право податкової застави, що регулюється податковим законодавством (стаття 13 Закону).
3.7.5. Реєстрація застав.
Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом.
Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомого майна (далі - Державний реєстр), ведення якого покладається на держателя Державного реєстру застав рухомого майна.
Державний реєстр застав рухомого майна та відомості, занесені до нього, є відкритими для всіх юридичних та фізичних осіб.
Обов'язки з реєстрації та нотаріального посвідчення не поширюються на виникнення та зміну прав податкової застави, що регулюється податковим законодавством.
Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п'ята статті 18 Закону). Державна реєстрація застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі (додатково див. Постанову Кабінету Міністрів України від 30 липня 1998 року № 1185-98-п (з наступними змінами) “Про Порядок ведення державного реєстру застав рухомого майна); Наказ Міністерства юстиції України № 13/5 від 26.02.1999 року “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації застав рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна”).
3.7.6. Звернення стягнення на заставлене майно.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
При припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.
Якщо предмет одного договору застави складають дві або більше речей (два чи більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей ( на будь-яке з прав) за вибором заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (право), він зберігає право наступного стягнення на інші речі (права), що складають предмет застави.
До третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава у встановленому законодавством порядку.
Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду , на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або господарського суду.
Сторони у договорі застави можуть визначити порядок переходу права власності на предмет застави до заставодержателя у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання.
Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа, суду або наказу арбітражного суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено Законом чи договором. У разі звернення стягнення на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна провадиться на цій же підставі відповідним органом приватизаці (стаття 20 Закону).
Реалізація заставленого майна провадиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, - виключно з аукціонів (публічних торгів).
Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за собою за початковою оцінкою. У випадках, коли заставодавець такої згоди не дав, то заставлене майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором (стаття 21 Закону) (Додатково див. Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 року (з наступними змінами) № 1448-97-п).
3.8. Порука.
За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.
Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу.
Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (стаття 191 Цивільного кодексу).
Порука має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. Договір поруки укладається між кредитором за основним зобов’язанням і поручителем для забезпечення виконання основного зобов’язання. В договорі поруки повинна бути виявлена воля поручителя покладення на себе відповідальності за невиконання зобов’язання боржником. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання сторономи цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання письмової форми угод, передбачені статтею 46 Цивільного кодексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу.
Відповідно до пункту 27 Iнструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 14.06.94 № 18/5, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством установлено обов'язкову нотаріальну форму. Однак за бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавство не вимагає обов'язкової нотаріальної форми.
Отже, якщо за бажанням кредитора та поручителя договір поруки був посвідчений нотаріусом, то за цих обставин на підставі пункту 1 Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, нотаріус має право вчинити виконавчий напис про стягнення грошових сум.
Слід мати на увазі, що державним підприємствам забороняється укладати договір поруки.
В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.
Поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.
Особи, які разом поручились, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (стаття 192 Цивільного кодексу).
За договором поруки зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Таким чином, кредитор має право одночасно звернутись з позовом до боржника і до поручителя.
Поручитель, який виконав зобов'язання, набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню.
Кожний з кількох поручителів має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми (стаття 193 Цивільного кодексу).
Виконання поручителем зобов’язання замість боржника створює правовідносини, в силу яких поручитель сам стає кредитором і набуває право зворотньої вимоги у розмірі сплаченої ним суми кредитору. В такому випадку до поручителя від кредитора повинні перейти всі документи, які засвідчують право вимоги кредитора до боржника.
Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання.
Порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Якщо строк виконання зобов'язання не зазначений, або визначений моментом вимоги, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки (стаття 194 Цивільного кодексу).
Законодавством встановлений скорочений строк відповідальності поручителя - три місяці або один рік. До строку відповідальності поручителя не застосовуються правила про зупинення, перерив і поновлення строків позовної давності. Стососовно зобов’язання самого боржника, то строки позовної давності застосовуються на загальних підставах.
3.9.
Завдаток.
Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.
Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.
Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше (стаття 195 Цивільного кодексу).
Завдаток, як вид забезпечення виконання зобов’язань, звичайно застосовується при укладенні договорів між громадянами або між громадянами і організаціями. Угодо про завдаток повинна бути укладена в письмовій формі. Предметом завдатка можуть бути тільки гроші. Завдаток виконує наступні функції: посвідчуючу - сплата завдатка є доказом укладення договору; платіжну - гроші вносяться і зараховуються в рахунок належних за договором платежів; забезпечуючу - передбачені майнові наслідки у випадку невиконання зобов’язання забезпеченого завдатком.
3.10. Гарантія.
Правила статей 191 і 194 Цивільного кодексу поширюються на гарантії, що видаються одними організаціями в забезпечення погашення заборгованості інших, якщо інше не встановлено законодавством (стаття 196 Цивільного кодексу).
Особливість гарантії полягає в тому, що цей спосіб забезпечення виконання зобов’язань застосовується тільки у відносинах між організаціями. Гарантія застосовується виключно в кредитних відносинах і являє собою особливий вид поруки. Відповідальність гаранта носить додатковий (субсидіарний) характер - на відміну від поруки, кредитор сам повинин здійснити заходи для повернення боргу і тільки після цього може звернутись до гаранта.
3.11. Уступка вимоги і перевід боргу.
Під час дії зобов’язання може відбуватись заміна первісного кредитора або боржника іншими особами - заміна осіб у зобов’язанні.
Уступка вимоги (цесія) це передача кредитором (цедентом) належного йому права вимоги іншій особі (цесіонарію). Така передача прав здійснюється шляхом укладення договору між первісним і новим кредитором.
Відповідно до статті 197 Цивільного кодексу уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора.
Не допускається уступка вимог про відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті.
До набувача вимоги переходять права, що забезпечують виконання зобов'язання.
Уступка вимоги можлива, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора (наприклад, неможливо уступити право вимоги на аліменти). Проте в певних випадках законом встановлюється обов’язок кредитора передати свої вимоги іншій особі. Наприклад, відповідно до статті 193 Цивільного кодексу поручитель, який виконав зобов'язання, набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню або згідно з статтею 26 Закону України “Про страхування” до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Чинне законодавство не вимагає згоди боржника на уступку кредитором вимоги іншій особі. Про уступку вимоги кредитор зобов'язаний повідомити боржника і якщо він цього не зробив, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається виконанням належному кредиторові (стаття 199 Цивільного кодексу).
Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі. Як правило, угоди між суб’єктами підприємницької діяльності - юридичними особами повинні укладатись у письмовій формі (стаття 44 Цивільного кодексу).
Уступка кредитором вимоги іншій особі також є угодою і тому, якщо угода між первісним кредитором і боржником укладена у письмовій формі, угода про уступку вимоги теж повинна бути вчинена в простій письмовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу).
Але з цього правила можуть бути виключення. Так, відповідно до статті 43 і пункту 1 статті 44 Цивільного кодексу, угоди, у тому числі між юридичними особами, можуть укладатись й усно, якщо вони виконуються під час їх укладання. Наприклад, договір купівлі-продажу. Щодо таких угод стаття 202 Цивільного кодексу не вимагає укладання письмової угоди про уступку
вимоги. Отже, в даному разі доказом уступки вимоги є повідомлення
боржника первісним кредитором про уступку вимоги іншій особі.
Як випливає із статті 197 Цивільного кодексу, у разі уступки кредитором основної вимоги за зобов'язанням до набувача автоматично переходять права, що забезпечують його виконання. Отже, якщо кредитор уступає іншій особі основні вимоги, угода про таку уступку не вимагає окремої умови про уступку права на вжиття до боржника заходів, що забезпечують виконання зобов'язання
(неустойка, штраф, пеня).
Відповідно до статті 198 Цивільного кодексу кредитор, який уступив вимогу іншій особі, зобов'язаний передати їй документи, що свідчать про право вимоги.
Первісний кредитор відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником.
Якщо боржник не був повідомлений про уступку вимоги, що відбулася, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається виконанням належному кредиторові.
Боржник вправі висувати проти вимоги нового кредитора всі заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання повідомлення про уступку вимоги.
Якщо відповідно до уступки вимоги в зобов’язанні відбувається заміна кредитора, то при переводі боргу здійснюється перевід боржником свого боргу на іншу особу.
Згідно з статтею 201 Цивільного кодексу перевід боржником свого боргу на іншу особу допускається лише за згодою кредитора.
Новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, основані на відносинах між кредитором і первісним боржником.
Порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переводом боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив згоди відповідати за нового боржника.
Отже, щодо переводу боргу на іншу особу, то згідно зі статтею 201 Цивільного кодексу України таке право надане тільки боржнику й лише за згодою кредитора. Якщо кредитор не дає згоди на перевід боргу іншій особі, то боржник не має права на перевід боргу, оскільки це б означало односторонню зміну умов договору (стаття 162 Цивільного кодексу).
У разі згоди кредитора на перевід боргу іншій особі між первісним і новим боржником укладається угода в простій письмовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу), і новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, засновані на відносинах між кредитором і первісним боржником. Уступка вимоги і перевід боргу, основані на угоді, укладеній у письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.
3.12. Припинення зобов’язань.
3.12.1 Припинення зобов’язання виконанням.
Досягнення мети, заради якої встановлювалось зобов’язання, здійснюється шляхом його виконання. Ось чому, виконання відноситься до найбільш розповсюджених способів припинення зобов’язань.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов'язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов'язання, поки не доведено інше.
При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення боржник вправі затримати виконання. В цьому випадку кредитор вважається таким, що прострочив (стаття 216 Цивільного кодексу).
3.12.2. Припинення зобов’язання зарахуванням.
Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування.
Для зарахування досить заяви однієї сторони (стаття 217 Цивільного кодексу).
Для застосування зарахування необхідна обов'язкова наявність певних умов, а саме:
- вимоги повинні бути зустрічними, тобто такими, що випливають з різних взаємних зобов'язань між двома особами;
- вимоги повинні бути однорідними. Як правило, мова іде про взаємні вимоги грошових сум;
- настання строку виконання за всіма зустрічними вимогами.
Наявність зазначених умов надає право одній із сторін здійснити зарахування, повідомивши про це другу сторону. За своєю юридичною природою зарахування являє собою односторонню угоду, яка викликає відповідні юридичні наслідки. У тому випадку, коли зустрічні вимоги сторін є рівними, то зобов’язання припиняється. Якщо розмір вимог не однаковий, то зобов’язання з більшим розміром суми вимог лишається чинним, але в меншому розмірі.
Не допускається зарахування вимог по зобов’язанням:
а) по яких минув строк позовної давності;
б) про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті;
в) про довічне утримання (стаття 425 Цивільного кодексу);
г) в інших випадках, передбачених законом.
3.12.3. Припинення зобов'язання збігом боржника і кредитора в одній особі.
Зобов'язання припиняється збігом боржника і кредитора в одній особі.
Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов'язання виникає знову (стаття 219 Цивільного кодексу). Збіг боржника і кредитора в одній особі відбувається в силу правонаступництва.
Стосовно громадян збіг боржника і кредитора в одній особі можливий при спадкоємстві, коли спадкоємець і спадкодавець до відкриття спадщини знаходились знаходились між собою в зобов’язальному правовідношенні.
Стосовно юридичних осіб зобов’язання може припинятись збігом боржника і кредитора в одній особі в силу злиття юридичних осіб, або приєднання одної юридичної особи до другої, якщо між ними існує зобов’язання, в якому одна юридична особа - кредитор, а друга - боржник. Підставою набуття всіх прав і обов’язків нововиниклою юридичною особою є правонаступництво (частина 2 статті 37 Цивільного кодексу).
Передбачене в частині 2 статті 219 Цивільного кодексу правило встановлене в інтересах кредитора. Воно застосовується у випадках, коли спадкоємство мало місце після громадянина оглошеного померлим, а з часом таке рішення було скасоване судом.
Правило встановлене в частині 2 статті 219 Цивільного кодексу не застосовується до юридичних осіб. У випадку поділу юридичної особи, яка виникла в результаті злиття або приєднання, право і обов’язки визначаються передаточним балансом.
3.12.4. Припинення зобов'язання угодою сторін.
Зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами.
Припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін, зокрема угодою про заміну іншим зобов'язанням, допускається в разі, якщо це не суперечить актам планування народного господарства Стаття 220 Цивільного кодексу).
Угода сторін про припинення зобов’язання здійснюється шляхом складення боргу або новації. В односторонніх зобов’язаннях складення боргу означає зільнення кредитором боржника від обов’язку виконати зобов’язання. В двохсторонніх зобов’язаннях складення боргу відбувається шляхом уступки взаємних вимог (мирова угода).
Під новацією розуміється припинення зобов’язання шляхом встановлення з цією метою нового зобов’язання. Новація не є перетворенням одного зобов’язання в інше. За допомогою новації припиняється існуюче зобов’язання і встановлюється нове. Нове зобов’язання виникає між тими самими особами і відрізняється від попереднього своїм змістом.
Угода про припинення зобов’язання (мирова угода) і новація є двохсторонніми угодами і їх укладення підпорядковується статтям 43, 44 Цивільного кодексу.
3.12.5. Припинення зобов'язання неможливістю виконання.
Відповідно до статті 222 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає (стаття 210 Цивільного кодексу).
Неможливість виконання є підставою припинення зобов’язання, якщо неможливість викликана обставинами, за які боржник не відповідає. Якщо неможливість виконання викликана виною боржника, то зобов’язання не припиняється, а перетворюється у правовідношення, в якому реалізується відповідальність боржника.
Умови обставин, за які боржник не відповідає:
а) правомірність невиконання боржником зобов’язання;
б) відсутність вини боржника;
г) наявність вини кредитора;
д) настання неможливості виконання в період дії зобов’язання.
3.12.6. Припинення зобов'язання смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.
Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника.
Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора.
Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора).
Законодавством України виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу
(стаття 223 Цивільного кодексу).
Смерть боржника або кредитора, за загальним правилом, не тягне за собою припинення зобов’язання. Майновий характер прав і обов’язків, які складають зміст зобов’язання, обумовлює їх перехід, у випадку смерті боржника або кредитора, до спадкоємців і в силу спадкового правонаступництва відбувається заміна осіб у зобов’язанні. Вийняток складають зобов’язання, в яких виконання, пов’язане з особою боржника або кредитора (смерть скульптора, який за договором повинен був створити відповідну скульптуру, або смерть особи, якій відшкодовувалась шкода у зв’язку з каліцтвом).
На відміну від реорганізації юридичних осіб, при їх ліквідації правонаступництво відсутнє. Ліквідація юридичної є підставою припинення зобов’язання. Ліквідація юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим ним органом. Претензії кредиторів до ліквідовуваної юридичної особи задовольняються за рахунок майна юридичної особи. Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також за умови, якщо кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не подадуть позови до суду або господарського суду про задоволення їх вимог.
У разі визнання підприємства банкрутом черговість задоволення вимог кредиторів визначається відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 Цивільного кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
В разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ликвідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищестоящої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.
РОЗДІЛ
VII
. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
§ 1. Цивільно-правова (майнова) відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
§ 2. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність у сфері підприємництва.
§ 3. Адміністративна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
§ 4. Кримінальна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
Стаття 10 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року закріплює відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності. Підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом.
За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.
Розрізняють наступні три види юридичної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності: цивільно-правова (майнова), адміністративна і кримінальна. В даному розділі також будуть стисло розглянуті дисциплінарна і матеріальна відповідальність, які хоча і відносяться до галузі трудового права, проте, застосовуючи найману працю, підприємці (та їх працівники) досить часто виступають у ролі суб’єктів такої відповідальності.
Під юридичною відповідальністю взагалі, звичайно розуміють вид соціальної відповідальності у вигляді застосування до правопорушників заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення правопорушниками втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Основною ознакою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом, тобто юридичну відповідальність можна визначити як правовідносини, в яких держава має право застосовувати певні заходи державного примусу до суб’єктів, які скоїли правопорушення і зобов’язання правопорушників перетерплювати втрати чи обмеження, передбачені санкціями норм права.
Соціальне призначення юридичної відповідальності - це охорона суспільних відносин. Юридична відповідальність виконує наступні функції:
а) правоохоронна - поділяється на правовідновлюючу і каральну;
б) виховна - поділяється на функії загальної і спеціальної превенції.
Держава здійснює своє право по застосуванню заходів юридичної відповідальності у три єтапи:
а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів в санкціях правових норм;
б) індивідуалізація санкцій стосовно конкретних правопорушників; в) забезпечення несення правопорушниками відповідних втрат.
§ 1. Цивільно-правова (майнова) відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
Цивільно-правова відповідальність, як один із видів юридичної відповідальності суб’єктів підприємництва - це встановлені нормами цивільного права юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою, передбачених цивільним правом обов’язків, що пов’язане з порушенням суб’єктивних прав іншої особи. Цивільно-правова відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах другої особи (кредитора) встановлених законом або договором заходів впливу, які спрямованні на покладення на правопорушника несприятливих наслідків майнового характеру (відшкодування збитків або шкоди, сплата неустойки). Важливою рисою цивільно-правової відповідальності є те, що реалізація її заходів зачіпає тільки майнові інтереси правопорушника і безпосередньо не впливає на нього, як на особу (як це має місце при кримінальній і адміністративній відповідальності).
Цивільно-правова відповідальність має компенсаційний характер, оскільки її мета полягає в відновленні порушених майнових прав кредитора і, в зв’язку з цим, примушення боржника до виконання покладених на нього законом або договором обов’язків. Розмір цивільно-правової відповідальності, як правило, відповідає розміру завданих збитків.
В залежності від характеру правопорушення розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. Договірна відповідальність має місце при порушенні обов’язків, передбачених договором. При позадоговірній відповідальності шкода, збитки або інші подібні наслідки завдаються особою, яка не знаходиться в договірних відносинах з потерпілою стороною. Практичний сенс такого поділу наступний: при договірній відповідальності сторони можуть встановити відповідальність за порушення навіть таких прав і обов’язків, відповідальність за які законом не передбачена. Позадоговірна відповідальність, регламентується нормами, які зазначені в законі і угода з приводу умов і розмірів такої відповідальності не допускається.
Цивільно правова відповідальність за порушення зобов’язань може бути дольова, солідарна і субсидіарна.
Дольова відповідальність настає за порушення зобов’язання в якому є кілька боржників і кожний з них несе відповідальність в певній частці, визначеній законом або договором.
Для солідарної відповідальності характерно, що кредитор вправі вимагати виконання зобов’язання, як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу (стаття 175 Цивільного кодексу України (далі Цивільний кодекс). Солідарна відповідальність застосовується у випадках прямо передбачених законом або договором (наприклад, відповідно до статті 192 Цивільного кодексу в разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки).
Субсидіарна (додаткова) відповідальність являє собою додаткову відповідальність третьої особи за боржника, яка встановлюється законом або договором, у випадку невиконання зобов’язання боржником самостійно (наприклад, згідно з статтею 196 Цивільного кодексу на відміну від поруки гарантійна відповідальність є додатковою, а не солідарною).
1.1. Умови настання цивільно-правової відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов’язань або завдання шкоди настає за наяності наступних умов:
а) протиправна поведінка боржника або особи, яка завдала шкоду;
б) наявність збитків або шкоди;
в) причинний зв’язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди;
г) вина боржника або особи, яка завдала шкоду.
Однією з необхідних умов настання цивільно-правової відповідальності є протиправна поведінка зобов’язаної особи або особи, яка завдала шкоду. Протиправна поведінка може реалізуватися як у формі протиправної дії, так і у формі протиправної бездіяльності. Протиправна дія - це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якою вона зобов’язувалася нормою права. Прикладом протиправної бездіяльності є невиконання боржником своїх обв’язків за договором.
Наступною умовою настання цивільно-правової відповідальності є наяність збитків або шкоди. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Шкода - це знищення або зменшення майнових чи особистих немайнових благ, що охороняються законом.
Причинний зв’язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди, як умова настання цивільно-правової відповідальності, виражає зв’язок протиправної поведінки і шкоди. Відшкодуванню підлягає шкода при якій протиправна поведінка є причиною, а шкода - наслідком.
Однією з умов настання цивільно-правової відповідальності є вина. Вина визначається як психічне відношення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та їх можливих наслідків. Згідно з статтею 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише при наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання.
Наведена стаття визначає форми вини: умисел і необережність. Умисел це така форма вини за якої правопорушник усвідомлює суспільну небезпеку своєї поведінки, передбачає негативні наслідки протиправної поведінкиі і бажає або свідомо допускає настання таких наслідків.
При необережності, як формі вини, особа передбачає настання негативних наслідків своєї протиправної поведінки, проте легковажно (безпідставно) сподівається їх відвернути, або не передбачає можливості настання негативних наслідків, хоча повинна була або могла їх передбачити.
На відміну від кримінального законодавства, в цивільному необережність як форма вини є простою або грубою. Різниця між ними полягає в ступені передбачення можливих наслідків. При грубій необережності протиправність поведінки полягає в недотриманні елементарних, загальнозрозумілих вимог, тому і ступінь передбачення можливих негативних наслідків є досить високою. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає в порушенні складних правил, у зв’язку з чим ступінь передбачення негативних наслідків є невисоким.
На відміну від кримінального права цивільне право встановлює презумпцію вини боржника. “Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання”. Звернувшись з позовом кредитор повинен доказати факт порушення зобов’язання, розмір збитків і причинний зв’язок між порушенням зобов’язання і завданими збитками. Проте кредитор звільняється віж обов’язку доказувати вину боржника. Відсутність вини в порушенні зобов’язання повинен доказати сам боржник. Проте можливі випадки настання цивільно-правової відповідальності і при відсутності вини (наприклад, відповідно до статті 450 Цивільного кодексу відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.
Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом.
Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, суд, господарський суд або третейський суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника.
Суд, господарський суд або третейський суд вправі також зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.
1.2. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань.
В разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником (стаття 203 Цивільного кодексу).
Обов’язок боржника відшкодувати збитки є його новим обов’язком, який виникає в силу порушення зобов’язання. Новий обов’язок приєднується до первинного обов’язку і порівнянно з останнім має додатковий характер. Під збитками розуміють негативні майнові наслідки, які виникають у кредитора внаслідок порушення зобов’язання. Збитки поділяються на два види: зменшення майна кредитора і неотримані доходи.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).
Законом або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку (штраф, пеню); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка (штраф, пеня), або збитки (стаття 204 Цивільного кодексу).
Сплата неустойки, як і стягнення збитків, є заходом цивільно-правової відповідальності. На відміну від стягнення збитків, які відносятся до загальної форми відповідальності, неустойка є спеціальною формою цивільної відповідальності і застосовується лише тоді, коли вона передбачена законом або договором. Якщо за порушення зобов’язання ні законом, ні договором неустойка не передбачена, вона не може бути стягнута. В залежності від співвідношення права кредитора на стягнення неустойки і права на відшкодування збитків розрізняють наступні види неустойки:
а) якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка);
б) коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка);
в) коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка);
г) коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).
Неустойка стягується з боржника на користь кредитора і цим вона здійснює правовідновлюючу (компенсаційну) функцію по відношенню до кредитора.
Згідно з статтею 207 Цивільного кодексу сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного виконання зобов'язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли планове завдання, на якому основано зобов'язання між соціалістичними організаціями, втратило силу.
1.3. Наслідки невиконання зобов'язання в натурі.
Зобов'язання повинно бути виконано в натурі.
В разі невиконання зобов'язання передати індивідуально визначену річ у власність або в користування кредиторові останній вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.
У зобов'язаннях між соціалістичними організаціями кредитор вправі вимагати від боржника передачі речей і в тому разі, коли речі визначені родовими ознаками.
В разі невиконання боржником зобов'язання виконати певну роботу кредитор вправі виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо інше не випливає з закону або договору, або вимагати відшкодування збитків (стаття 208 Цивільного кодексу).
Відповідно до статті 212 Цивільного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання.
Відповідальність боржника за порушення грошового зобов’язання настає незалежно від його вини. Невиконання грошового зобов’язання у зв’язку з відсутністю грошових коштів у боржника не звільняє його від відповідальності навіть якщо відсутність коштів і не пов’язана з виною боржника. Неможливість виконання грошового зобов’язання не тягне за собою його припинення. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватись згідно із законом чи договором неустойкою (штрафом, пенею). Отже майнова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання, тобто зобов'язання, в силу якого боржник
зобов'язаний сплатити певну грошову суму за будь-якою цивільно-правовою угодою, настає відповідно до закону чи договору у вигляді неустойки (штрафу, пені). Крім того, згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору завдані цим збитки.
Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань встановлюється Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” (далі Закон) від 22.11.1996 року (набрав чинності з 14.01.1997 року). Згідно з статею 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
В статті 3 Закону зазначено: розмір пені, передбачений статтями 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями 1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства. Конкретний розмір пені (1 відсоток вартості неоплачених послуг за кожний день прострочки), що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України “Про зв'язок”. Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.
Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.
Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, кредитор має право знову звернутись до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.
Сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.
Отже стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).
Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Виходячи з сучасних умов господарювання, викладена у другому реченні абзацу 2 цієї статті норма щодо соціалістичних організацій практично не може знайти свого практичного застосування. Отже у разі прострочення боржником виконання зобов'язання, кредитор за усіх обставин має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, заподіяних зазначеним простроченням.
Що ж до прострочення кредитора, то згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу він визнається таким, що прострочив, якщо відмовився прийняти належне виконання зобов'язання. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків.
Такі збитки складають, зокрема, не одержаний кредитором прибуток (доход), який він одержав би в результаті виконання зобов'язання, а також сума, на яку збільшились його умовно-постійні витрати. Слід мати на увазі, що кредитор повинен подати докази вживання ним заходів до зменшення збитків, наприклад, про неможливість реалізації продукції, від прийняття якої покупець відмовився, іншим споживачам.
1.4. Прострочення виконання грошового зобов'язання боржником і кредитором
1.4.1. Прострочення боржника.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів ( стаття 214 Цивільного кодексу).
Особливість правових наслідків прострочки боржника за грошовим зобов’язанням полягає в наступному: а) відповідальність настає незалежно від вини боржника; б) формою відповідальності є виключна неустойка, яка розраховується в певних процентах до несплаченого боргу. Стягнення збитків при цьому не допускається.
З змісту статті 214 Цивільного кодексу випливає, що на випадок прострочення виконання боржником грошового зобов’язання сторони можуть прямо передбачити в договорі сплату боржником не тільки три проценти річних з простроченої суми, а встановити інший розмір процентів (наприклад, 30% або 50% річних). Тобто, умовно можна вести мову про додатковий спосіб забезпечення виконання зобов’язання.
1.4.2. Прострочення кредитора.
Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання.
Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.
По грошовому зобов'язанню боржник не повинен платити проценти за час прострочення кредитора (стаття 215 Цивільного кодексу).
1.5. Відповідальність по зобов’язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
1.5.1. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди.
Згідно з статтею 440 Цивільного кодексу шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.
Слід розізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (стаття 203 Цивільного кодексу), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 Цивільного кодексу
Одночасно необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору.
Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще і тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (стаття 206 Цивільного кодексу України), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі.
Зазначене розмежування підстав відповідальності необхідне також і тому, що збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за виключенням відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.
Як у випадку невиконання договору, так й за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду (статті 209 та 440 Цивільного кодексу). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виключення з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (стаття 450 Цивільного кодексу ).
Крім того, шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов'язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, то з урахуванням ступеню його вини господарський суд може зменшити розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовити у відшкодуванні шкоди.
У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону.
При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.
Норма статті 451 Цивільного кодексу, згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими статтею 175 Цивільного кодексу.
Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у тому разі, коли це є наслідком вини осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на підставах, передбачених Законом.
У випадку протиправного вибуття джерела підвищеної небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні дії. Виключення з цього правила може мати місце, коли протиправним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона такого джерела тощо. У такому разі в залежності від ступеню вини певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.
Відповідно до статті 35 Господарського процесуального Кодексу України преюдиціальне значення для господарського суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів.
Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища.
Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.
За загальними правилами господарського процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 33 Господарського процесуального Кодексу). Виходячи з цього, відповідно до статті 441 Цивільного кодексу позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками відповідача під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.
Як у випадках порушення зобов'язання за договором, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (статті 209 та 440 Цивільного кодексу) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, потерпілий не повинен доказувати наявність вини правопорушника у заподіянні шкоди, а навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.
Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (стаття 203 Цивільного кодексу).
Під збитками розуміються витрати, пов'язані з виправленням пошкодженого майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) - його дійсна вартість.
З урахуванням необхідності дотримання доарбітражного врегулювання спору витрати потерпілої особи по виправленню пошкодженого майна її засобами і коштами визначаються, виходячи з реальних витрат позивача, визначених в претензії. Що ж до відшкодування вартості втраченої речі то позовні вимоги підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв'язку з втратою речі, у тому числі з урахування офіційного індексу інфляції
Якщо після прийняття господарським судом рішення про відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням майна, її розмір збільшився, наприклад в результаті нових цін на запчастини, комплектуючі вироби або роботи, потерпіла особа не позбавлена права пред'явити нову претензію та позов до винної особи.
Приймаючи рішення з господарського спору, пов'язаного з відшкодуванням шкоди, на підставі пункту 1 статті 83 Господарського процесуального Кодексу України господарський суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.
1.5.2. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з статтею 440-1 Цивільного кодексу моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, угоди (договори) та зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
Законом України від 6 травня 1993 року “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій” встановлено обов'язок винної особи відшкодувати моральну шкоду.
Цим Законом главу 40 Цивільного кодексу, яка регулює зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, доповнено статтею 440-1.
Таким чином, дія цієї статті Цивільного кодексу не поширюється на зобов'язання, які виникають з угод (договорів). Що ж до останніх, то відповідальність особи, винної у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання, обмежується обов'язком відшкодувати завдані цим збитки та сплатою неустойки (статті 203 та 204 Цивільного кодексу) якщо інше не передбачено законом.
Підприємство чи організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди відповідно до статей 7 та 440-1 Цивільного кодексу України, інших спеціальних законодавчих актів, зокрема, статті 49 Закону України “Про інформацію”, статті 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, статті 10 Закону України “Про режим іноземного інвестування”.
При цьому слід мати на увазі, що стаття 47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, у якій йдеться про відшкодування моральної шкоди громадянинові, не виключає права підприємства чи організації на відшкодування цієї шкоди на підставі частини другої статті 7 Цивільного кодексу.
Моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Відповідно до чинного законодавства моральна (немайнова) шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі. При цьому, якщо дії винної особи заподіяли як майнову, так і моральну (немайнову) шкоду, то відшкодування майнової шкоди не звільняє таку особу від обов'язку відшкодувати моральну шкоду.
Слід мати на увазі, що відповідно до статті 440-1 Цивільного кодексу винна у заподіянні моральної шкоди особа може бути звільнена від обов'язку відшкодування тільки за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини (умислу або необережності). Таким чином, позивач повинен довести лише факт заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, а не наявність у цьому вини останнього.
Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду.
Найбільш характерними випадками заподіяння моральної шкоди таким особам є поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам (стаття 7 Цивільного кодексу), стаття 49 Закону України “Про інформацію”. Авторське право може належати як фізичній, так і підприємству чи організації. Порушення авторського права і суміжних прав також тягне за собою обов'язок відшкодування моральної шкоди (пункт 3 статті 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”.)
Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових прав. Відповідно до статті 83 Цивільного кодексу позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Згідно зі статтею 7 Цивільного кодексу щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.
Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходити з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем майнової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно до статті 440 Цивільного кодексу. За усіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
При заподіянні моральної шкоди неправомірними діями кількох осіб питання про розмір відшкодування слід вирішувати з урахуванням ступеня вини кожного з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду заподіяно спільно, тобто взаємопов'язаними сукупними діями винних осіб, вони відповідно до статті 451 Цивільного кодексу несуть перед потерпілим солідарну відповідальність.
У вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, заподіяної підприємству чи організації поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать ділову репутацію підприємства чи організації або завдають шкоди їх інтересам, необхідно виходити з такого.
Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.
Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них. Оскільки без участі у справі автора - фізичної особи спір про відшкодування моральної шкоди вирішити неможливо, а господарському суду непідвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до арбітражного суду з позовом до органу масової інформації лише у тому випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію, взяв на себе. Якщо ж позов подано лише до органу масової інформації, який повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не арбітражним судом.
Позов, поданий до органу масової інформації та автора, також підлягає розгляду загальним судом (пункт 1 частини першої статті 24 Цивільного процесуального кодексу України).
Орган масової інформації не відшкодовує моральної шкоди у випадках, передбачених статтею 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” і статтею 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Такими випадками, зокрема, є публікація (розповсюдження) відомостей, одержаних від інформаційних агентств або якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян чи відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього. Редакція друкованого органу масової інформації та телерадіоорганізація не відшкодовують моральної шкоди також у випадках відтворення виступів народних депутатів або якщо відомості містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.
§ 2. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність у сфері підприємництва.
2.1. Заходи дисциплінарного стягнення.
Відповідно до статті 141 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
Порушення трудової дисципліни (дисциплінарний проступок), тобто невиконання або неналежне виконання працівником, який знаходиться в трудових правовідносинах з підприємцем, покладених на нього трудових обов’язків, тягне за собою застосування заходів дисциплінарного стягнення.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:
1) догана;
2) звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП).
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП).
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.
Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються (стаття 151 КЗпП).
Відповідно до статті 40 КЗпП за ініціативою власника або уповноваженого ним органу звільнення, як захід дисциплінарного стягнення, може застосовуватись до найманого працівника у наступних випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Слід мати на увазі, що у випадку звернення звільненних працівників до суду власнику або уповноваженому ним органу необхідно мати докази, що зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників дійсно мали місце. Необхідно мати підтвердження, додержано норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників. Докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також про попередження працівників за 2 місяці про наступне вивільнення.
2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. У такому випадку звільнення працівника повинно бути проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його
згодою, на іншу роботу. З цих підстав, зокрема, може бути розірваний трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або підрозділу у зв'язку з нездатністю забезпечити залежну дисципліну праці у відповідній структурі.
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. За передбаченими п.3 ст.40 КЗпП підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або зняті достроково (ст.151 КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минулого не більше одного року.
4)прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.Передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору). Невихід працівника на роботу в зв'язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння. З цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов'язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальну тривалість вважається робочим.
Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп'яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів (стаття 27 Цивільного процесуального кодексу).
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Крім підстав, передбачених статтею 40 КЗпП, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами.
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу. Треба враховувати, що розірвання трудового договору з підстав п.п. 2 і 3 статті 41 КЗпП не є заходом дисциплінарного стягнення і тому вимоги статтей 148, 149 КзпП про строк і порядок застосування дисциплінарних стягнень на ці випадки не поширюються. Звільнення з підстав втрати довір'я можливе, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи. З підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи, можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов'язків, так і не пов'язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.
22.
Матеріальна відповідальність у сфері підприємництва.
2.2.1. Матеріальна відповідальність найманих працівників.
Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене (стаття 130 КЗпП).
Розрізняють обмежену і повну матеріальну відповідальність працівників.
У відповідності з законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:
1) працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей (стаття 133 КЗпП).
За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку
Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.
Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;
7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;
8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (стаття 134 КЗпП).
Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей.
Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну
індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в
порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.
На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.
Законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
Розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності (стаття 135-3 КЗпП).
Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує
середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням
власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств,
установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням
вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із
заробітної плати працівника.
Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.
2.2.2. Матеріальна відповідальність підприємця.
Матеріальна шкода найманому працівнику може бути завдана підприємцем у випадку порушення ним права працівника на працю. Найбільш поширеними випадками завдання матеріальної шкоди підприємцем працівнику є незаконне звільнення чи незаконний перевід працівника.
У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП).
У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
§ 3. Адміністративно-правова відповідальність.
Адміністративна відповідальність за порушення правових приписів, обумовлена перш за все необхідністю зміцнення державної дисципліни в сфері підприємництва. Адміністративна відповідальність застосовується до особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність за правопорушення настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
Суб’єктами аміністративних правопорушень можуть бути громадяни (в тому числі фізичні особи, які в установленому законом порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності) чи посадові особи підприємств, організацій, установ.
Під адміністративним стягненням розуміють міру відповідальності, яка застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:
1) попередження;
2) штраф;
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);
6) виправні роботи;
7) адміністративний арешт.
Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених, види адміністративних стягнень.
Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.
Під адміністративним стягненням розуміють міру відповідальності, яка застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Особлива частина Кодексу України про адміністративні правопорушення (07.12.1984 року (з наступними змінами і доповненнями) поділяє правопорушення на види в залежності від груп суспільних відносин, які він регулює. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено такі основні групи правопорушень:
- адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення;
- адміністративні правопорушення, що посягають на власність;
- адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;
- адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання поливно-енергетичних ресурсів;
- адміністративні правопорушення у сільскому господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил;
- адміністративні правопорушення на танспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку;
- адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства і благоустрою;
- адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності;
- адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації;
- адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;
- адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління.
3.1. Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності.
В даному параграфі наводяться тільки ті правопорушення, які безпосередньо стосуються підприємницької діяльності.
3.1.1. Порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю.
Відповідно до статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації або заняття господарською діяльністю без ліцензії, якщо її отримання передбачено законом - тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.
Необхідно мати на увазі, що відповідно до статті 1 Закону України від 7 лютого 1991 р. “Про підприємництво” однією з ознак підприємницької діяльністі є її систематичність.
Згідно зі статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. “Про податок на промисел” під систематичною діяльністю по продажу товарів розуміється укладання протягом календарного року більше чотирьох таких угод. У разі коли продаж товарів здійснюється протягом календарного
року більше чотирьох разів, така діяльність зобов'язує громадян зареєструватися як суб'єкти підприємництва відповідно до чинного законодавства України.
Господарською, у розумінні Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року (далі- Закон), є не лише
підприємницька, а й будь-яка діяльність юридичних осіб і фізичних осіб, зареєстрованих як суб’єкти підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (статті 1, 2 Закону).
3.1.2. Недобросовісна конкуренція.
Незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені - тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.
Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, - тягне за собою накладення штрафу від п'яти до дев'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця - тягне за собою накладення штрафу від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 164-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
3.1.3. Зловживання монопольним становищем на ринку.
Нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту, обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін, часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін, інші дії, спрямовані на створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців, встановлення монопольних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, а також дискримінаційних цін, що обмежують права окремих споживачів, - тягнуть за собою накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товариств тощо) у розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, - до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян громадян (стаття 166-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
3.1.4. Неправомірні угоди між підприємцями.
Укладення угод, спрямованих на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації, усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців - тягне за собою накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товариств тощо) у розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, - до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 166-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
3.1.5. Дискримінація підприємців органами влади і управління.
Заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції, примушування підприємців до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств, а також до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів, прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку, встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки в інший, надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що призводить до монополізації ринку певного товару, обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів, встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 166-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
§ 4. Кримінальна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.
Відповідно до пункту 1 статті 2 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 року (далі - Кодекс), який набрав чинності з 01.09.2001 року, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кодексом.
Стаття 11 Кодексу визначає злочин як передбачене Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.
Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Згідно з статтею 18 Кодексу суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
4.1. Злочини у сфері господарської діяльності.
Злочинам у сфері підприємництва присвячений окремий розділ Кодексу - злочини у сфері господарської діяльності. В даному параграфі розглядаються найбільш суспільно небезпечні, на наш погляд, злочини у сфері підприємницької діяльності.
4.1.1. Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю.
Здійснення без державної реєстрації, як суб'єкта підприємницької діяльності, що містить ознаки підприємницької та яка підлягає ліцензуванню, або здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, чи здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов'язано з отриманням доходу у великих розмірах, - карається штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк.
Здійснення банківської діяльності або банківських операцій, а також професійної діяльності на ринку цінних паперів, операцій небанківських фінансових установ без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, або з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов'язано з отриманням доходу у великих розмірах, - карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років (стаття 202 Кодексу).
П р и м і т к а. Отримання доходу у великому розмірі має місце, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Статею 202 Кодексу передбачена відповідальність за два самостійні склади злочинів: а) зайняття певною діяльністю без державної реєстрації; б) зайняття діяльністю без спеціального дозволу.
Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок зайняття підприємницькою і господарською діяльністю.
4.1.2. Зайняття забороненими видами господарської діяльності.
Зайняття видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, крім випадків, передбачених іншими статтями Кодексу, - карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Ті самі дії, якщо вони були пов'язані з отриманням доходу у великих розмірах або якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (стаття 203 Кодексу).
П р и м і т к а. Отримання доходу у великому розмірі має місце, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Стаття 1 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність, у тому числі підприємницьку, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язану з виробництвом
(виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням
робіт.
Вважається, що заборонених видів господарської (як і підприємницької) діяльності взагалі не існує, оскільки вона є діяльністю дозволеною. Забороненими можуть бути певні діяння - види будь-якої діяльності, що має ознаки господарської чи підприємницької.
Таким чином, стаття 203 Кодексу встановлена відповідальність не за порушення порядку здійснення підприємницької діяльності, пов'язаного з одержанням дозволу на неї, а за здійснення певних видів діяльності суб'єктом, який взагалі не має права їх здійснювати або не може одержати дозвіл (ліцензію) на їх вчинення без зміни свого правового статусу.
4.1.3. Фіктивне підприємництво.
Фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, - карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років (стаття 205 Кодексу).
П р и м і т к а. Матеріальна шкода, яка заподіяна фізичним особам, вважається великою, якщо вона у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а матеріальна шкода, яка заподіяна державі або юридичним особам, вважається великою, якщо вона у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Об’єктивна сторона злочину виражається у створенні юридичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми, тобто у державній реєстрації такого суб’єкта, а так само в придбанні зареєстрованої юридичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності. Під придбанням розуміють придбання права власності на суб’єкта шляхом його купівлі як в цілому, так і купівлі певних корпоративних прав, які надають можливість контролювати діяльність суб’єкта підприємницької діяльності.
4.1.4. Протидія законній господарській діяльності.
Протидія законній господарській діяльності, тобто протиправна вимога припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вимагання, - караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років.
Ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я, або з пошкодженням чи знищенням майна, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.
Протидія законній господарській діяльності, вчинена організованою групою, або службовою особою з використанням службового становища, або поєднана з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, або така, що заподіяла велику шкоду чи спричинила інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років (стаття 206 Кодексу).
П р и м і т к а. Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
4.1.5. Фіктивне банкрутство.
Завідомо неправдива офіційна заява громадянина - засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі, - караються штрафом від семисот п'ятдесяти до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років (стаття 218 Кодексу).
П р и м і т к а. У статтях 218-223 Кодексу матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Необхідно відзначити, що з метою забезпечення однозначності підходів при оцінці фінансово-господарського стану підприємств, виявленні ознак поточної, критичної або надкритичної їх неплатоспроможності та ознак дій, передбачених статтями 218-220 Кодексу, - фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства чи приховування стійкої фінансової неспроможності, а також для своєчасного виявлення формування незадовільної структури балансу
для здійснення випереджувальних заходів щодо запобігання банкрутству підприємств наказом від 17.01.2001 року № 10 Міністерства економіки України затверджено Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства.
4.1.6. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю
Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності, - караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років (стаття 231 Кодексу).
Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, - карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк (стаття 232 Кодексу).
Відповідно до статті 30 Закону України “Про підприємства в
Україні” від 27.03.1991 року під комерційною таємницею підприємств маються на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства. Відомості, які не можуть становити комерційну таємницю, визначено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 611 “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”. До них, зокрема, відносяться:
- установчі документи, документи, що дозволяють займатися
підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;
- інформація за всіма встановленими формами державної
звітності;
- дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та
інших обов'язкових платежів;
- відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну
плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність
вільних робочих місць;
- документи про сплату податків і обов'язкових платежів;
- інформація про забруднення навколишнього природного
середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію
продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення
законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;
- документи про платоспроможність;
- відомості про участь посадових осіб підприємства в
кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших
організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;
- відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають
оголошенню.
Підприємства зобов'язані подавати перелічені у цій постанові відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.
РОЗДІЛ
VIII
. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
§ 1. Поняття банкрутства. Учасники провадження у справах про банкрутство.
§ 2. Провадження у справах про банкрутство.
§ 3. Ліквідаційна процедура.
§ 4. Мирова угода.
§ 5. Припинення провадження у справі про банкрутство.
§ 1. Поняття банкрутства. Учасники провадження у справах про банкрутство.
Умови і порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою задоволення вимог кредиторів, встановлені Законом України від 14.05.1992 року, нова редакція якого (від 30.06.1999 року) набула чинності з 01.01.2000 року і має назву: Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”(далі - Закон) банкрутство - визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Неплатоспроможність визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній
платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.
Боржником визнається - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.
Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).
Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.
Суб'єкт банкрутства - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються неустойка (пеня, штраф), визначена на день подання заяви до арбітражного суду, а також зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, зобов'язання по виплаті авторської винагороди, зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникають з такої
Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема, державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об'єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення і под.).
1.1. Учасники провадження у справах про банкрутство.
Законом передбачає заходи щодо запобігання банкрутству боржника, позасудові та судові процедури, які застосовуються до боржника і визначає наступних учасників провадження у справах про банкрутство.
1.1.1. Сторони.
Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених статтею 11 Закону, - збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, боржник набуває статусу банкрута). Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Кредитор, чия вимога забезпечена заставою, має право звернутись з заявою про порушення справи про банкрутство в частині вимог, незабезпечених заставою, або якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.
Заява про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця може бути подана в господарський суд громадянином-підприємцем, який є боржником, або його кредиторами.
1.1.2. Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор).
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією,
ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду. Одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог Закону. У разі, коли господарському суду
не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого у встановленому Законом порядку, господарський суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього. Кваліфікаційні вимоги до арбітражного керуючого встановлюються Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва (Наказ № 72/49 від 04.05.2001 року). Обов'язковою умовою провадження діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) є наявність у суб'єкта господарської діяльності ліцензії на цей вид діяльності, а також наявність у суб'єкта господарської діяльності вищої освіти. Для здобуття спеціальних знань арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) суб'єкт господарської діяльності повинен пройти навчання в установленому законодавством порядку.
1.1.3Санатори.
Санаторами можуть бути громадяни або юридичні особи, які виявили бажання задовольнити вимоги кредиторів до боржника. Натомість вони отримують право пропонувати на свою користь умови санації юридичної особи боржника.
1.1.4. Державна госпрозрахункова установа Агенство з питань банкрутства.
Агентство з питань банкрутства (далі - Агентство), яке утворено відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573 “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” та постанови Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2000 р. № 691, є державною госпрозрахунковою установою, яка підпорядковується Міністерству економіки України.
Основною метою Агентства є:
надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;
реалізація процедур банкрутства щодо неплатоспроможних підприємств та організаційу, у тому числі державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка держави перебільшує 25 відсотків.
Відповідно до мети своєї діяльності Агентство:
готує та подає до Міністерства економіки України пропозиції щодо вдосконалення організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників або визнання їх банкрутами, одержує в установленому порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;
узагальнює практику застосування законодавства з питань банкрутства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення, а також щодо створення умов для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання їх банкрутами, подає їх на розгляд Міністерства економіки України;
подає пропозиції щодо призначення арбітражних керуючих;
на підставі укладених угод бере участь у досудовій санації та процедурі банкрутства, у тому числі шляхом виконання працівниками Агентства функцій арбітражних керуючих на всіх стадіях провадження справи про банкрутство, організовує торги майном підприємств, що ліквідуються.
створює та використовує інформаційну базу щодо неплатоспроможних підприємств та організацій; юридичних та фізичних осіб, що провадять експертну діяльність у сфері неспроможності (банкрутства) та фінансового оздоровлення; діяльності арбітражних керуючих;
здійснює в установленому порядку операції з цінними паперами (пакетами акцій підприємств);
виступає учасником арбітражного процесу у справах про банкрутство державних підприємств та організацій, а також, за рішенням арбітражного суду, розпорядником майна боржника і ліквідатором державних підприємств та організацій, визнаних у встановленому порядку банкрутами;
забезпечує реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника;
проводить навчання арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
організовує проведення семінарів;
надає юридичні, консультаційні, інформаційні та інші послуги підприємствам, установам, організаціям та громадянам;
провадить видавничу, посередницьку та інші види діяльності відповідно до мети, визначеної Положенням про державну госпрозрахункову установу Агенство з питань банкрутства, яке затверджене наказом Міністерства економіки України № 114 від 06.06.2000 року.
Іншими учасниками провадження у справах про банкрутство є:
власник майна боржника, фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, банківські установи, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, сторони за угодами, про визнання яких недійсними подано заяви, особи, які відповідно до законодавства або установчих документів суб'єкта банкрутства відповідають за його зобов'язаннями, та особи, які посилаючись на свої права власника або іншу, передбачену законом чи договором підставу, оспорюють правомірність віднесення майнових об'єктів чи коштів до ліквідаційної маси, а також ліквідатори, які утворюють ліквідаційну комісію.
1.2. Єдина база даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство.
Єдина база даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство - програмно-технічний комплекс, створений на основі автоматизованих комп'ютерних систем в господарських судах України, підрозділах Міністерства економіки України, державному підприємстві “Арбітражний інформаційний центр” та державній госпрозрахунковій установі - Агентстві з питань банкрутства, який забезпечує отримання від господарських судів та арбітражних керуючих відомостей про хід провадження справ про банкрутство, їх накопичення, систематизацію, належне зберігання і захист отриманої інформації на всіх технологічних ланках від несанкціонованого доступу, а також взаємодію з користувачами.
Адміністратор Єдиної бази даних - підпорядкована Міністерству економіки України державна госпрозрахункова установа - Агентство з питань банкрутства.
§ 2. Провадження у справах про банкрутство.
Згідно зі статтею 4 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України (далі - Господарський процесуальний кодекс) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі - Закон).
Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.
Згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (стаття 30 Цивільного кодексу України).
Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону підставою для порушення арбітражним судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.
Згідно зі статтею 381 Цивільного кодексу України без згоди юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішеннями суду, господарського суду та за виконавчими написами нотаріусів. Отже правила Національного банку України щодо безспірного списання коштів з рахунків боржників у банківських установах поширюються виключно на виконавчі документи, видані на виконання рішень, які зазначені у статті 3 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року, а також на розпорядження органів, установ, підприємств, які згідно з законами України мають право безспірного списання коштів з рахунків боржників.
Тому зазначені розпорядження за своєю юридичного силою прирівнюються до виконавчих документів, а стягувачі, які видали розпорядження, входять до кола кредиторів, що мають право ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство у випадках неспроможності боржника сплатити борг за розрахунковими документами.
Заява кредитора про порушення справи про банкрутство повинна містити:
- найменування господарського суду, до якого вона подається;
- найменування боржника, його місцезнаходження;
- зазначення банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, та їх місцезнаходження;
- зазначення розміру боргу, документ про сплату державного мита, а також перелік документів, що додаються до заяви.
У разі надходження кількох заяв про визнання одного і того ж боржника банкрутом до порушення провадження у справі останнє порушується за наявності підстав для цього за заявою, що надійшла першою. Іншим кредиторам згідно зі статтею 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство, а їх заяви з доданими до них документами приєднуються до порушеної справи. Заяви кредиторів про визнання боржника банкрутом, що надійшли після порушення провадження у справі і до публікації оголошення про це в установленому Законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. В усіх випадках про приєднання заяви кредитора з доданими документами виноситься ухвала. Господарський суд розглядає вимоги цих кредиторів відповідно до статті 10 Закону після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство.
Згідно з пунктом 3 статті 5 Закону боржник може звернутись до господарського суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вимагається подання доказів неоплатності його боргів на момент звернення до господарського суду.
Заява боржника про порушення справи про банкрутство повинна містити:
- найменування господарського суду, до якого вона подається;
- найменування боржника, його місцезнаходження;
- зазначення банків, що здійснюють розрахунковокасове обслуговування, їх місцезнаходження;
- перелік його кредиторів і боргів;
- перелік документів, що додаються до заяви.
До заяви боржника додаються:
- список його кредиторів і боржників;
- бухгалтерський баланс;
- аудиторський висновок, а також довідка обслуговуючого банку (банків) про наявність коштів на його рахунку та платіжні документи, які неоплачені за браком коштів і вміщені до картотеки.
До заяви боржника обов'язково мають бути додані його установчі документи, а також документи, що свідчать про його фінансове і майнове становище (претензії, позови, виконавчі документи тощо).
Господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо:
- боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
- подано заяву про визнання банкрутом юридичної особи, яка ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення). Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. Зазначене правило поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Під перетворенням слід розуміти вид реорганізації, в процесі якого змінюється організаційно-правова форма юридичної особи, наприклад, створення відкритих акціонерних товариств в ході корпоратизації унітарних державних підприємств;
- вимоги кредитора повністю забезпечені заставою.
Відповідно до статті 6 Закону заява кредитора чи боржника може бути відкликана заявниками до прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.
Відкликання заяви кредитора до порушення провадження у справі тягне за собою наслідки, передбачені пунктом 9 частини першої статті 63 Господарського процесуального кодексу.
Відкликання заяви боржником здійснюється лише за письмовою згодою усіх осіб, які визнані господарським судом кредиторами відповідно до вимог статті 10 Закону.
Порядок ведення попереднього і наступних засідань у справі про банкрутство визначається суддею.
У попередньому засіданні, яке проводиться у строк, встановлений статтею 8 Закону, суд має остаточно з'ясувати обгрунтованість заяви кредитора про наявність і безспірність боргу та неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника у попередньому засіданні з'ясовуються ознаки його реальної чи потенційної неплатоспроможності.
Встановивши ознаки неплатоспроможності боржника, господарський суд своєю ухвалою зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України (газети “Голос України” і “Урядовий кур’єр”) оголошення про порушення справи про банкрутство. В газетному оголошенні повинні обов'язково міститися реквізити, зазначені в статті 8 Закону. Заявник повинен подати до господарського суду примірник газети з надрукованим оголошенням.
Оскільки в Законі не обмежений строк подачі заявником зазначеного оголошення, господарський суд може своєю ухвалою призначити його, якщо заяви про порушення справи про банкрутство надійшли і від інших кредиторів.
Зазначена ухвала надсилається усім виявленим кредиторам.
За результатами попереднього засідання господарський суд, у разі необхідності, ухвалою призначає розпорядника майна боржника.
Розпорядник майна відповідно до статті 9 Закону здійснює повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Він має право давати обов'язкові приписи або накладати заборону на дії адміністрації юридичної особи боржника у випадках здійснення останньою актів відчуження або іншої передачі майна, що належить їй на тій чи іншій підставі. В той же час розпорядник майна не має права втручатись в оперативну господарську діяльність адміністрації юридичної особи.
Згідно зі статтею 9 Закону господарський суд покладає функції розпорядника майна на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредитора. У разі призначення розпорядником банку, або Фонду державного майна, або іншої юридичної особи повноваження розпорядника від імені зазначених установ здійснюють їх службові особи відповідно до законодавства, статуту (положення) або інших установчих документів цих органів. Закон не виключає призначення фізичної особи розпорядником майна за пропозицією боржника чи кредитора.
Відповідно до статті 5 Закону та пункту 5 статті 10 Закону України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 року проведення аудиторської перевірки документів про фінансове і майнове становище боржника є обов'язковим незалежно від підстав, з яких порушено справу про його банкрутство.
У випадку, коли справу про банкрутство порушено за заявою кредитора, господарський суд в ухвалі про порушення справи зобов'язує боржника подати аудиторський висновок або провести аудит. Якщо у боржника немає для цього коштів, господарський суд може призначити аудит за рахунок кредитора лише за згодою останнього.
Відсутність аудиторського висновку у справі, порушеній за заявою кредитора, не виключає визнання боржника банкрутом.
Господарський суд за заявою кредиторів, клопотанням призначеного ним розпорядника майна, якщо адміністрація юридичної особи боржника ігнорує законні приписи останнього, або зі своєї ініціативи може вжити заходів, передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу, щодо майна боржника з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів. Зазначені заходи можуть бути вжиті одночасно з порушенням справи про банкрутство або після цього на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
У процедурі банкрутства можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів, як: - накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові, а також іншим особам, які відповідно до актів законодавства або установчих документів боржника відповідають за його зобов'язаннями; - заборона боржникові вчиняти певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо; - заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу вчиняти дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника; - зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.
Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі заяви з майновими вимогами до боржника згідно зі статтею 10 Закону мають право подавати всі кредитори незалежно від настання терміну виконання зобов'язань. Наприклад, банки можуть подавати заяви про повернення кредитних коштів, навіть якщо строк їх повернення за договором кредиту не настав.
Працівники підприємства-боржника, які припинили трудові відносини до порушення провадження у справі про банкрутство, також мають право звертатись з вимогами про погашення заборгованості, що випливає з трудових відносин, у порядку, передбаченому статтею 10 Закону. Аналогічні вимоги працівників підприємства-боржника, які не припинили трудових відносин, підлягають задоволенню на підставі пункту 2 статті 21 Закону.
Кредитор, за заявою якого порушено справу про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах місячного терміну, встановленого у статті 10 Закону, навіть якщо ці вимоги мають спірний характер.
Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити згідно зі статтею 10 Закону вимоги до боржника на суму, що не забезпечена заставою, або на суму різниці між розміром повної вимоги і фактичною виручкою від продажу предмета застави.
Кредитори, що мають визнані господарським судом майнові вимоги за борговими зобов'язаннями з наростаючими сумами пені чи процентами, після винесення постанови про визнання боржника банкрутом можуть звертатися з вимогами про визнання, донарахованих сум. У цих випадках на підставі статті 10 та абзацу п'ятого частини першої статті 15 Закону господарський суд може за клопотанням кредитора додатково визнати відповідну суму пені чи процентів за станом на день прийняття постанови, про що виносить додаткову ухвалу.
Відповідно до статті 10 Закону господарський суд розглядає документи всіх осіб, що заявили майнові вимоги до боржника, і за результатами розгляду ухвалою щодо кожного кредитора окремо визнає або відхиляє ці вимоги (повністю або частково).
Ухвала про визнання майнової вимоги кредитора повинна містити точно визначену суму у національній валюті України і підстави для визнання її боргом. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації у національну валюту України за курсом, встановленим Національним банком України на дату звернення з цією вимогою до арбітражного суду.
В провадженні у справах про банкрутство встановлені три процесуальні строки:
1. Провадження у справі повинно бути порушено не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви (стаття 7 Закону);
2. Попереднє засідання у справі проводиться не пізніше як через місяць з дня порушення провадження у справі (стаття 8 Закону);
3. Виявлення кредиторів і санаторів проводиться у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство (стаття 10 Закону).
Строки інших процесуальних дій у цьому провадженні призначаються господарським судом. Процесуальний режим цих строків у справах про банкрутство визначається статтями 50-53 Господарського процесуального кодексу.
В провадженні у справах про банкрутство Законом встановлені строки для вчинення лише певних процесуальних дій, тому відкладення розгляду справи, перерви в засіданні (стаття 77 Господарського процесуального кодексу), зупинення провадження у справі та його поновлення (стаття 79 Господарського процесуального кодексу) можливі лише до або під час проведення попереднього засідання господарського суду.
Оскільки вчинення інших процесуальних дій конкретними строками Закон не обмежує, у господарського суду немає потреби відкладати розгляд справи, оголошувати перерву чи зупиняти провадження у справі тощо. У разі необхідності господарський суд ухвалою призначає наступний строк для вчинення певної дії.
Зупинення провадження у справі про банкрутство можливо у разі заміни кредитора його правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В провадженні у справах про банкрутство неможливе процесуальне правонаступництво боржника, крім випадків реорганізації його юридичної особи у формі перетворення.
2.1. Санація.
Згідно зі статтею 10 Закону санаторами можуть бути громадяни або юридичні особи, які виявили бажання задовольнити вимоги кредиторів до боржника. Натомість вони отримують право пропонувати на свою користь умови санації юридичної особи боржника.
Громадяни і юридичні особи, які бажають набути статус санаторів, подають заяви до господарського суду з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. В цій же заяві повинні бути викладені запропоновані умови санації юридичної особи боржника. До заяви повинні бути додані документи, що підтверджують платоспроможність потенційного санатора і фінансову можливість взяти участь у санації.
За змістом статті 12 Закону санація є процедурою, що складається з угод учасників цієї процедури, спрямованих на врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення юридичної особи боржника. Санацію становлять погоджені умови:
- угоди між боржником і санатором про перевід боргу;
- реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника;
- виплати санатором боргу кредиторам (термін, послідовність тощо).
Угода між боржником і санатором про перевід боргу є першим елементом санації. Згідно зі статтею 12 Закону перевід боргу можливий лише за умови згоди кредиторів. Якщо у справі про банкрутство визнані майнові вимоги двох і більше кредиторів, їх згода на перевід боргу має бути отримана відповідно до вимог пункту 3 статті 3 Закону, тобто згоду на переведення боргу повинні дати кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше двох третин загальної суми визнаних претензій до боржника. В цих випадках згода кредиторів фіксується у протоколах зборів або комітету кредиторів. Якщо у справі про банкрутство є лише один кредитор, його згода на перевід боргу може бути викладена у листі на адресу господарського суду або в угоді між ним, боржником і санатором.
Другим елементом санації є узгодження умов реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника. Суть реструктуризації полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.
Пропозиції щодо часткової зміни власника (власників) статутного фонду юридичної особи неодмінно обумовлюють її реорганізацію, якщо юридична особа боржника створена у формі підприємства, статутний фонд якого не поділений на частки, акції (унітарне підприємство). У цих випадках однією з умов санації має бути перетворення унітарного підприємства на господарське товариство, у статутному фонді якого санатор повинен мати певну частку або пакет акцій відповідно до обсягу заборгованості, що переводиться на нього.
Якщо суб'єктом банкрутства є господарське товариство, умови реструктуризації узгоджуються між його учасниками та санатором шляхом перерозподілу або передачі часток (акцій, паїв) товариства у статутному фонді санатору в обмін на погашення боргу товариства.
Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного майнового комплексу державного унітарного підприємства або часток (паїв, акцій) держави у господарських товариствах. Продаж пакетів акцій, що належать державі в статутному фонді акціонерного товариства боржника, можливий (якщо є декілька претендентів на одноособову участь в санації цього товариства) на аукціонах або за конкурсом під конкретні зобов'язання санатора щодо розвитку підприємства, збереження персоналу тощо. У таких випадках ці зобов'язання стають невід'ємними умовами санації. Умови проведення конкурсу, аукціону визначені Законом України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію від 06.03.1992 року)”.
За загальним правилом узгодження умов реструктуризації здійснюють санатор з одного боку і власник (власники) майна юридичної особи боржника або уповноважена власником особа з іншого. Однак вибір умов реструктуризації юридичної особи залишається за її адміністрацією, якщо ця юридична особа сама звернулась до господарського суду із заявою про визнання її банкрутом.
У статті 12 Закону викладені правила узгодження умов реструктуризації унітарних державних підприємств. Умови проведення санації державних підприємств шляхом реорганізації, тобто часткової зміни власника його статутного фонду погоджуються з органом, уповноваженим управляти державним майном, і Антимонопольним комітетом у межах його компетенції, а умови проведення санації шляхом приватизації - з відповідним органом приватизації.
Якщо в санації підприємства-боржника виявило бажання взяти участь декілька громадян або юридичних осіб, відбір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсних засадах (стаття 12 Закону). За змістом цієї норми конкурсний відбір санаторів унітарного державного підприємства або господарського товариства з часткою державної власності у статутному фонді здійснюється або органом приватизації (за погодженням з іншими власниками у разі спільної власності у статутному фонді), або органами, уповноваженими управляти державним майном, у разі пропозицій щодо часткової зміни власника статутного фонду. Відбір санаторів юридичної особи боржника недержавної форми власності здійснює власник (власники) її майна.
Оскільки в законодавстві немає обмежень щодо кількості санаторів, допускається участь в санації двох і більше осіб, які діють на підставі угоди між собою, приймають на себе зобов'язання боржника в певних частках та пропонують погоджені умови реструктуризації.
Третім елементом санації є узгодження умов виплати боргу між санатором і кредиторами. Ці умови включають термін виплати, її послідовність, форму оплати тощо.
Як правило, умовою санації є виплата санатором повної суми боргу кредиторам. Однак відповідно до статті 220 Цивільного кодексу України не забороняється списання кредиторами частки боргу, крім випадків коли це прямо заборонено законодавством.
Кредитори ухвалюють рішення про погодження умов виплати боргу санатором за правилами пункту 3 статті 3 Закону.
Умови санації боржника затверджуються господарським судом лише у разі погодження учасниками усіх трьох її складових елементів. Якщо пропозиція про санацію прийнята і затверджена, вважається, що мета провадження у справі про банкрутство досягнута, оскільки вимоги кредиторів реально задоволені. Тому ухвалою про затвердження умов санації арбітражний суд окремим пунктом одночасно припиняє провадження у справі.
Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:
1. боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
2. юридична особа боржника ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення);
3. затверджені умови санації юридичної особи боржника (стаття 12 Закону);
4. встановлена відсутність боргу, або боржник виконав зобов'язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;
5. припинені зобов'язання, які були підставою для вимог кредиторів, або відповідно до законодавства заборгованість боржника реструктуризована;
6. вимоги усіх кредиторів повністю забезпечені заставою;
7. затверджено ліквідаційний баланс (стаття 22 Закону).
§ 3. Ліквідаційна процедура.
У випадках, передбачених Законом, господарський суд
приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває
ліквідаційну процедуру.
Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено Законом.
Відповідно до статті 23 Закону з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:
- підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;
- строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
- припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;
- відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
- укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом;
- скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
- вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
В постанові господарського суду про визнання боржника банкрутом призначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом визнане державне підприємство або організацію. Відсутність серед ліквідаторів будь-якої особи з числа установ та організацій, перелічених у цій нормі, є підставою для зміни постанови господарського суду.
Представником фінансових органів серед призначених ліквідаторів може бути службова особа місцевих органів Міністерства фінансів України.
У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд може призначити ліквідаторами конкретних осіб з числа представників зборів кредиторів, банків, фінорганів, а також Фонду державного майна, якщо ці установи та організації попередньо повідомили про них господарський суд. У разі відсутності такого повідомлення господарський суд зобов'язує установи та організації виділити представників для роботи в ліквідаційній комісії. В разі ухилення зазначених суб'єктів від виділення представників для виконання повноважень ліквідаторів господарський суд може стягнути з установи чи організації штраф згідно зі статтею 119 Господарського процесуального кодексу.
Визнання недійсними угод, передбачених статтею 15 Закону, здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і процесуально оформлюється ухвалою. Позовне провадження про визнання угоди недійсною не порушується.
До прийняття ухвали про визнання угоди недійсною господарський суд повинен встановити наявність обставин, зазначених у статті 15 Закону, для чого він має право витребувати необхідні документи, письмові пояснення тощо від усіх сторін зазначеної угоди. Ці процесуальні дії також оформлюються ухвалами.
Угода визнається недійсною і у випадках, коли її вчинено після порушення провадження у справі про банкрутство. Правовою підставою визнання цих угод недійсними є глава 3 Цивільного кодексу України. Наприклад, якщо боржник уклав угоду про продаж чи прийняв на себе зобов'язання щодо інших форм відчуження належного йому майна, на яке господарським судом було накладено арешт згідно зі статтею 67 Господарського процесуального кодексу.
Визначаючи угоду недійсною, господарський суд може у разі необхідності видати наказ про проведення реституції.
Відповідно до статті 16 Закону призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію. Ліквідатори обирають із свого складу голову ліквідаційної комісії.
Дії ліквідаційних комісій можуть бути оскаржені до арбітражного суду банкрутом, або власником його майна, або уповноваженим ним органом; особою, яка відповідає за зобов'язаннями юридичної особи банкрута; кожним кредитором окремо або їх зборами чи комітетом; особою, яка посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових об'єктів або коштів до ліквідаційної маси, а також прокурором.
Ліквідаційна комісія, здійснюючи свої повноваження, передбачені статтями 15-22 Закону, використовує права органу юридичної особи суб'єкта банкрутства (стаття 29 Цивільного кодексу України).
До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і обов'язки (стаття 15 Закону). Ліквідаційна комісія управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію і оцінку майна банкрута; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів до стягнення дебіторської заборгованості, реалізує майно банкрута і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року (стаття 16 Закону).
В провадженні у справах про банкрутство ліквідаційна комісія не наділена повноваженнями розглядати і визнавати майнові вимоги кредиторів, що є виключною прерогативою арбітражного суду.
Ліквідаційні комісії не позбавлені права звернення до арбітражного суду з клопотанням про винесення ухвали, що містить приписи щодо забезпечення реалізації їх повноважень.
Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. У частині першій статті 18 Закону встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання.
Індивідуально визначені речі, що належать банкрутові на підставі інших речових прав, наприклад, володіння або користування, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. Так, орендоване майно виключається з ліквідаційної маси. Згідно зі статтею 30 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 року у разі банкрутства орендаря останній відповідає за свої борги майном, яке належить йому на праві власності відповідно до законодавства України. В той же час речі, визначені родовими ознаками, що належать банкрутові на праві володіння або користування, включаються у ліквідаційну масу. Так, у випадках банкрутства банків та інших фінансових установ залучені ними кошти та грошові вклади інших осіб потрапляють у ліквідаційну масу.
У випадках банкрутства позикоодержувача всі його грошові кошти, де б вони не зберігались, також потрапляють у ліквідаційну масу.
До ліквідаційної маси входять також об'єкти права інтелектуальної власності банкрута (стаття 41 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року, зокрема право на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг. Права на ці нематеріальні об'єкти мають вартісну оцінку і можуть бути відчужені ліквідаційною комісією згідно з пунктом 4 статті 23 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 року, пунктом 4 статті 16 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15.12.1993 року, пунктом 4 статті 20 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” від 15.12.1993 року та іншим.
Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Звернення стягнення на заставлене банкрутом майно здійснюється в порядку, передбаченому статтями 20-23 Закону України “Про заставу” від 02.10.1992 року, але під контролем ліквідаційної комісії. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, ця різниця використовується для задоволення незабезпечених заставою вимог кредиторів.
Ліквідаційна комісія, виявивши частку банкрута у спільному майні, має право згідно зі статтею 116 Цивільного кодексу України пред'явити позов про виділ цієї частки для звернення на неї стягнення.
Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства (крім акціонерного) і відповідно власником частки у статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає виділенню або вартість його внеску сплачується цим товариством відповідно до вимог статей 16, 55, 57 і 71 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року, а одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси.
Визначення ліквідаційної маси має на меті реалізацію майнових активів банкрута і в разі необхідності майна інших осіб, які відповідають за його зобов'язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами. Тому ліквідаційна комісія не має права вимагати від кредитора одержання будь-якого майна замість грошей.
Порядок реалізації майна, що входить до складу ліквідаційної маси, визначений у статтях 19 і 20 Закону.
Згідно зі статтею 19 Закону майно, на яке звертається стягнення, оцінюється ліквідаційною комісією в порядку, встановленому статтею 9 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”. Згідно з вимогами зазначеної норми проводиться інвентаризація майна із залученням, у разі необхідності, аудитора та здійснюється оцінка його вартості. Методика оцінки вартості майна під час приватизації, яка застосовується і у випадках оцінки майнових активів банкрута, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 року № 961.
За змістом статті 20 Закону у випадках, коли після публікації в засобах масової інформації оголошення про продаж майна банкрута виявиться лише одна пропозиція щодо придбання цього майна, реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу; у разі надходження двох і більше пропозицій - призначається проведення конкурсу або аукціону, порядок проведення яких передбачений у статтях 13-21 Закону України “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”.
Ліквідаційна комісія повинна, як правило, доручати проведення аукціону (конкурсу) органу приватизації у випадках, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі. У разі, коли суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручати його проведення спеціалізованому підприємству (установі), яке має ліцензію Фонду державного майна України на право організовувати продаж майна на аукціонах, біржах, за конкурсом. Зазначене підприємство (установа) має діяти відповідно до угоди з ліквідаційною комісією.
У разі браку майна банкрута для задоволення усіх вимог кредиторів, майнові активи осіб, що відповідають за його зобов'язаннями, реалізуються в порядку, встановленому для майна банкрута.
Ліквідаційна комісія, діючи від імені органу юридичної особи суб'єкта банкрутства, використовує для розрахунків за продані майнові активи і для розподілу виручених коштів між кредиторами розрахунковий рахунок цієї юридичної особи. В деяких випадках ліквідаційна комісія може відкрити окремий розрахунковий рахунок.
3.1. Черговість задоволення претензій кредиторів.
Черговість задоволення претензій кредиторів із виручених сум передбачена статтею 31 Закону, за змістом якої розподіл цих сум між кредиторами повинен здійснюватись лише після реалізації майнових активів, достатніх для задоволення повністю або частково вимог усіх кредиторів відповідної за пріоритетом черги.
У першу чергу задовольняються:
а) вимоги, забезпечені заставою;
б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;
в) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:
витрати на оплату державного мита;
витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;
витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;
витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;
витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;
витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням арбітражного суду за рахунок їх коштів;
витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) в порядку, передбаченому статтею 27 Закону.
Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено цим Законом.
У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників).
У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.
У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.
У шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.
У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.
Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.
Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
У разі якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а майно державних підприємств - відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна спрямовуються до Державного бюджету України.
У Законі не передбачена оплата діяльності членів ліквідаційної комісії та розпорядника майна щодо виконання покладених на них функцій.
Згідно з частиною першою статті 21 Закону вимоги кредиторів, забезпечені заставою, відносяться до позачергових вимог, які задовольняються виключно за рахунок предмету застави.
Задоволенню з виручених коштів у порядку черговості, передбаченої статтею 21 Закону, підлягають лише претензії кредиторів, які визнані ухвалою господарського суду за правилами статті 10 зазначеного Закону.
Після завершення реалізації майнових об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення усіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна комісія має скласти і подати господарському суду звіт про виконані дії у формі ліквідаційного балансу. У ліквідаційному балансі мають бути відображені показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації), відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також про розподіл виручених коштів між кредиторами.
Результати розгляду господарським судом ліквідаційного балансу і доданих до нього документів складають заключний етап ліквідаційної процедури. Стаття 22 Закону регламентує порядок розгляду господарським судом ліквідаційного балансу і винесення ним ухвал за результатами його перевірки.
Після заслуховування членів ліквідаційної комісії і зборів або комітету кредиторів господарський суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу і припинення провадження у справі про банкрутство, якщо дійде висновку, що ліквідаційна комісія належним чином здійснила необхідні заходи для виявлення і реалізації усіх майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси, і у встановленому порядку розподілила виручені суми між кредиторами.
§ 4. Мирова угода.
Відповідно до статті 35 Закону під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.
Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.
Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.
Мирова угода може бути укладена тільки щодо вимог, забезпечених заставою, вимог другої та наступних черг, визначених статтею 31 Закону.
У разі, коли умови мирової угоди, укладеної згідно з правилами статті 35 Закону, передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду, визнається безнадійним та списується, а податкові зобов'язання чи податковий борг, які виникли у строк протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду календарних років, розстрочується (відстрочується) або списується на умовах мирової угоди. Зазначену мирову угоду підписує керівник відповідного податкового органу за місцезнаходженням боржника.
Для кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.
Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.
Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.
Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.
Мирова угода має містити положення про:
розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника;
відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.
Крім цього, мирова угода може містити умови про:
виконання зобов'язань боржника третіми особами;
обмін вимог кредиторів на акції боржника;
задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.
Арбітражний керуючий протягом п'яти днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди.
До заяви про затвердження мирової угоди додаються:
текст мирової угоди;
протокол засідання комітету кредиторів, на якому було прийнято рішення про укладення мирової угоди;
список кредиторів із зазначенням поштової адреси, номера (коду), що ідентифікує платника податків, та суми заборгованості;
зобов'язання боржника щодо відшкодування усіх витрат, відшкодування яких передбачено у першу чергу згідно зі статтею 31 Закону, крім вимог кредиторів, забезпечених заставою;
письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в голосуванні про укладення мирової угоди чи проголосували проти укладення мирової угоди, за їх наявності.
Про дату розгляду мирової угоди господарський суд повідомляє сторони мирової угоди.
Господарський суд зобов'язаний заслухати кожного присутнього на засіданні кредитора, у якого виникли заперечення щодо укладення мирової угоди, навіть якщо на засіданні комітету кредиторів він голосував за укладення мирової угоди.
Господарський суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди у разі:
порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого Законом;
якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.
Про відмову у затвердженні мирової угоди господарський суд виносить ухвалу, яка може бути перевірена у порядку нагляду.
У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.
З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди.
Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.
З дня затвердження господарським судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Керуючий санацією або ліквідатор виконують обов'язки керівника (органів управління) боржника до призначення, в установленому порядку, керівника боржника (органів управління).
Винесення господарським судом ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди не перешкоджає укладенню нової мирової угоди з іншими умовами.
За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо:
боржником подані недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, що свідчать про фінансове та майнове становище боржника (банкрута);
виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства;
існують інші підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України.
Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.
Вимоги кредиторів, по яких зроблені розрахунки згідно з умовами мирової угоди, вважаються погашеними. Кредитори, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб, чюбов'язані повернути все отримане в порядку виконання мирової угоди.
Повідомлення про поновлення провадження у справі про банкрутство боржника публікується в офіційних друкованих органах.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі:
невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів;
провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.
Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів.
У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині.
У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення провадження у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.
§ 5. Припинення провадження у справі про банкрутство.
Відповідно до статті 40 Закону Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:
1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;
4) затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом;
5) затверджено мирову угоду;
6) затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому статтею 32 Закону;
7) боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;
8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.
Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5 частини першої наведоної статті, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, - лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому пунктом 6, - лише після визнання боржника банкрутом.
РОЗДІЛ
IX
. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
§ 1. Поняття, суб’єкти та приниципи зовнішньоекономічної діяльності.
§ 2. Ліцензування та квотування (умови здійснення) зовнішньоекономічної діяльності.
§ 3. Спеціальні (вільні) економічні зони.
§ 4. Поняття зовнішньоекономічного договору.
§ 5. Загальна характеристика Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів.
§ 1. Поняття, суб’єкти та приниципи зовнішньоекономічної діяльності.
Зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності регулюється, в основному, наступними нормативними актами: Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльность” від 16.04.1991року, Закон України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 15.09.1995 року, Закон України “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності”, Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23.09.1994 року, Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 05.04.2001 року, Указ Президента України “Про застосування Міжнародних правил інтерпрерації комерційних термінів” від 04.10.1994 року № 567/94, Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 року, Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 року (Згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР Україна приєдналась до Конвенції 23.08.1989 року), Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 році (Правила ІНКОТЕРМС в редакції 1990 року).[14]
Стаття 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльность” визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та (або) капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;
- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності республік колишнього СНД, іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з законодавством України.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють вищезазначене право після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності. Реєстрацію здійснює Міністерство економіки України на підставі подання до нього заяви подавця у довільній формі, нотаріально завірених копій статутних документів або нотаріально завірених документів фізичної особи про її реєстрацію як підприємця. Міністерство економіки України не може відмовити подавцю в реєстрації, якщо подавець відповідає вимогам, зазначеним в цій статті.
Реєстрація має бути здійснена протягом 25 робочих днів з моменту подання зазначених документів.
У разі відмови Міністерства економіки України зареєструвати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений цією статтею строк суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності може оскаржити таку відмову у реєстрації в судових органах України.
Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів у випадках, не передбачених цим Законом, в тому числі і шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови гірші від встановлених в цьому Законі, є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності і як таке забороняється.
До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності може бути застосовано санкцію у вигляді тимчасового зупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення чинних законів України, що стосуються цієї діяльності, згідно із статтею 37 Закону. Санкції, зазначені у цій статті, застосовуються Міністерством економіки України за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами, та Національного банку України. Санкції, зазначені в цій статті, які застосовуються Міністерством економіки України, діють до моменту застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону. Стосовно правоохоронних органів, то подання до Міністерства економіки України про застосування спеціальних санкцій за порушення Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” уносяться як відповідними службами Міністерства внутрішніх справ України, так і безпосередньо головними управліннями МВС України в Криму, місті Києві та Київській області, управліннями МВС України в областях, місті Севастополі та на залізницях.
Міністерство внутрішніх справ України, головні управління МВС України в Криму, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на залізницях мають право робити подання про дострокове припинення застосування спеціальних санкцій або зміну виду спеціальних санкцій, якщо були вжиті практичні заходи, які гарантують припинення правопорушення і ліквідацію його наслідків, із зазначенням у поданні вжитих заходів та конкретних результатів їх ужиття.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України та іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право безпосередньо звертатися до Міністерства економіки України з клопотанням про дострокове припинення або зміну виду спеціальних санкцій за наявності у таких суб'єктів та на підставі підтверджених органом, який виявив правопорушення, що було підставою для застосування спеціальних санкцій, документів, які засвідчують ужиття практичних заходів, що гарантують припинення правопорушення і ліквідацію його наслідків, із зазначенням ужитих заходів та конкретних результатів їх ужиття.
В той же час, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.1999 року № 593 “Про сприяння зовнішньоекономічній діяльності”, під час провадження підприємствами - резидентами України зовнішньоекономічної діяльності може встановлюватись режим сприяння, що застосовується до підприємств, які відповідають таким критеріям:
1) є зареєстрованими в Україні резидентами - платниками податків (податку на додану вартість, податку на прибуток, акцизного збору);
2) здійснюють зовнішньоекономічну діяльність протягом принаймні двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства;
3) є прибутковими протягом двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства;
4) не мають простроченої заборгованості за зовнішньоекономічними операціями протягом двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства;
5) не мають заборгованості з податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів протягом двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства;
6) не мають порушень митного, податкового, у тому числі й валютного, законодавства протягом двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства;
7) до підприємства не застосовувалися спеціальні санкції, передбачені статтею 37 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", протягом двох років, що передують моменту здійснення оцінки підприємства.
Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за своїм розсудом.
Здійснення видів зовнішньоекономічної діяльності, зазначених у статті 4 Закону, за межами України підлягає регулюванню також законами відповідних держав.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.
Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство економіки України протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб'єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:
- заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі;
- виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб'єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;
- довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;
- довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб'єкта господарської діяльності.
Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов'язаних з цією реєстрацією.
У разі відмови Міністерство економіки України зареєструвати представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк, іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України.
Забороняється вимагати від іноземного суб'єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України.
У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб'єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом його представництво на території України зобов'язане повідомити про це Міністерство економіки України у семиденний строк.
Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України.
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:
- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
- спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
- роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.
Суб'єкти господарської діяльності України та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:
Принципом суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:
- виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;
- обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин;
Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:
- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки;
- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;
- обов'язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;
- виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;
Принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:
- рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
- забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;
- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом;
Принципом верховенства закону, що полягає у:
- регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
- забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;
Принципом захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:
- забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;
- здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;
- здійснює захист державних інтересів України як на її територіі, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права;
Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
§ 2. Ліцензування та квотування (умови здійснення) зовнішньоекономічної діяльності.
Під ліцензуванням розуміють видачу, переоформлення та анулювання ліцензій, видачу дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Розрізняють наступні види ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності:
1. Ліцензія антидемпінгова - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів
2. Ліцензія компенсаційна - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидиційного розслідування та (або) компенсаційних заходів;
3. Ліцензія спеціальна - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів;
4.Ліцензія відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;
5. Ліцензія генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по певному товару (товарах) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);
6. Ліцензія експортна (імпортна) - належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кредитування;
7. Ліцензія разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.
З метою формування раціональної структури експорту та імпорту окремих видів товарів, виконання відповідних міжнародних угод Урядом України можуть встановлюватись загальні обсяги квот (кількісні обмеження) експорту або імпорту товарів.
Розрізняють наступні види квот у зовнішньоекономічній діяльності:
1. Квоти (контингенти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
2. Квоти (контингенти) групові - квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
3. Квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;
4. Квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;
5. Квоти антидемпінгові - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;
6. Квоти компенсаційні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидиційного розслідування та (або) компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;
7. Квоти спеціальні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;
§ 3. Спеціальні (вільні) економічні зони.
Спеціальні (вільні) економічні зони (далі - ВЕЗ) - один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій. У поєднанні з іншими елементами загальної стратегії економічного розвитку країни ВЕЗ спроможні забезпечити активізацію підприємницької діяльності, залучення нових технологій, розвиток ринкових методів господарювання, а в остаточному підсумку - збільшення виробництва і постачання високоякісних товарів та послуг як на внутрішній, так і на зовнішній ринки.
Порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами визначається Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13.10.1992 року (далі - Закон).
Відповідно до статті 1 Закону спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.
Реалізацію державної політики з питань надання окремим регіонам статусу територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розроблення стратегії їх розвитку, а також захист правових і економічних інтересів країни здійснюють Мінекономіки, інші центральні органи виконавчої влади разом з органами управління територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності.
На території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони
можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.
Залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов
діяльності ВЕЗ можна розділити на наступні типи:
а) зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і преревалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації: вільні порти (“порто-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади;
б) комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;
в) науково-технічні зони - ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;
г) туристсько-рекреаційні зони - вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;
д) банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;
е) зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.
Крім вищезазначених типів ВЕЗ, за ознаками відкритості та місцерозташування розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).
Умови, які визначають можливість створення науково-технічної зони:
а) високий науково-технічний потенціал навчальних і дослідних інститутів, центрів, лабораторій і конструкторських бюро, що здійснюють перспективні науково-технічні розробки, мають у своєму доробку відкриття та новітні технологічні рішення;
б) висока концентрація підприємств, спроможних реалізувати у виробництві результати науково-дослідних і конструкторських розробок;
в) просторова можливість для розміщення нових фірм;
г) сприятливі умови життєдіяльності та відпочинку науково-технічного персоналу;
д) перспективи залучення фінансових ресурсів (у національній та
іноземній валютах) для обслуговування розвитку зони.
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.
У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів Украни та місцевої державної адміністрації, на території якої
передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.
У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.
Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:
а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);
б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;
в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території;
г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони згідно з статтею 7 Закону;
д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення спеціальної (вільної) економічної зони має включати: мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємства та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення і розвитку; обгрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.
Структура, функції та повноваження органів управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та (або) мешканців на території спеціальної (вільної) економічної зони.
Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон незалежно від їх типу є:
а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;
б) орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності. Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.
Реалізацію державної політики з питань надання окремим регіонам статусу територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розроблення стратегії їх розвитку, а також захист правових і економічних інтересів країни здійснюють Мінекономіки, інші центральні органи виконавчої влади разом з органами управління територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності.
На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.
§ 4. Поняття зовнішньоекономічного договору.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” зовнішньоекономічний договір (контракт) це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Найбільш розповсюдженим у міжнародній практиці є контракт купівлі-продажу, предметом якого є майно. Згідно з цим контрактом продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Укладення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу, права і обов’язки продавця і покупця, які виникають із таких договорів, регулюються також Конвенцією Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року. Згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР Україна приєдналась до Конвенції 23 серпня 1989 року.
Згідно з даною Конвенцією договори на поставку товарів, підлягаючих виготовленню або виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, замовляюча товари не бере на себе зобов’язання поставити суттєву частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів. Конвеція не застосовується до договорів, в яких зобов’язання сторони, яка поставляє товари, полягають, в основному, в виконанні роботи або в наданні інших послуг.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Термін “право” означає діюче в державі право, за винятком колізійних норм. Угода сторін про вибір права повинна бути явно виявлена або явно витікати із умов договору або поведінки сторін. Договір купівлі-продажу вважається міжнародним, якщо на момент укладення договору комерційні підприємства покупця та продавця перебувають у різних державах.
Оскільки зовнішньоекономічний договір (контракт) це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів укладення договору складається принаймі із двох стадій: пропозиції однієї сторони укласти договір та прийняття пропозиції другою стороною.
Пропозиція укласти договір називається офертою, а сторона яка її зробила називається оферентом. Прийняття пропозиції чи згода укласти договір називається акцептом, а сторона яка прийняла пропозицію називається акцептантом. Пропозиція про укладення договору визнається офертою, якщо вона достатньо визначена і виявляє намір оферента бути зв’язаним у випадку акцепта. Оферта вважається достатньо визначеною, якщо в ній зазначений товар і прямо чи непрямо встановлюється кількість і ціна або передбачається порядок їх визначення. Пропозиція адресована невизначеному коло осіб, розглядається тільки як запрошення робити зустрічні оферти, якщо інше прямо не вказано особою, яка зробила пропозицію. В зв’язку з цим розрізняють два види оферти: тверда і вільна.
Тверда оферта передбачає пропозицію про продаж певного товару одному можливому покупцю, з зазначенням строку дії оферти, тобто часу протягом якого продавець буде вважати себе зв’язаним умовами оферти. Вільна оферта не містиь вказівки на строк її дії і не зобов’язує продавця додержуватись умов, які в ній зазначені протягом певного часу. Згода покупця з умовами оферти підтверджується твердою контрофертою, де зазначаються її умови.
Оферта вступає в силу коли вона отримана тією стороною, якій вона направлена.
Доки договір не укладений оферта може бути відозвана оферентом, якщо повідомлення про відзив було отримано адресатом оферти до відправлення їм акцепту.
Заява або інша поведінка адресата оферти, яка виражає згоду з офертою є акцептом. Акцепт оферти набирає силу, коли вказана згода отримана оферентом. Акцепт не має сили, якщо оферент не отримує вказаної згоди у встановлений їм строк, а якщо строк не встановлений, то протягом нормально необхідного для цього часу, враховуючи обставини угоди, в тому числі швидкість використовуваних оферентом засобів зв’язку.
Усна оферта повинна бути акцептована негайно, якщо із обставин не витікає інше.
Відповідь на оферту, яка має слугувати акцептом, проте містить доповнення, обмеження або інші зміни, є відхиленням оферти і представляє собою зустрічну оферту.
Продавець зобов’язаний поставити товар, передати належні документи нанього і передати право власності у відповідності з вимогами договору. Продавець повинен поставити товар, який за кількістю, якісті і опису відповідає умовам договора. Покупець повинен оглянути товар або забезпечити його огляд в такий короткий строк, який практично можливий за даних обставин.
У міжнародній торгівлі виділяють два основних види операцій купівлі-продажу:
Експорт (експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України.
Реекспорт (реекспорт товарів), що означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.
Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до вищенаведеного Закону та інших законів України та/або закону місця укладання договору (контракту). Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать Закону. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) затверджене Наказом № 201 від 06.09.2001 року Міністерства економіки та з питань європейскої інтеграції України.
Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.
Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.
До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодились про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним в силу недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:
1.1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.
1.2. Преамбула.
У преамбулі зазначається повне найменування сторін - учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів (“Продавець”, “Покупець”, “Замовник”, “Постачальник” тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту) (установчі документи тощо).
1.3. Предмет договору (контракту).
У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується.
У разі бартерного (товарообмінного) договору (контракту) або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини).
Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то все це зазначається у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору (контракту).
Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація), крім того балансується іще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).
У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки.
Технологічна схема переробки давальницької сировини повинна відображати: усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію; кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обгрунтуванням технологічних втрат сировини; втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.
1.4. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики.
У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання.
1.5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг).
У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (у відповідності до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).
У випадку укладення договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).
1.6. Ціна та загальна вартість договору (контракту).
У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору (контракту).
При розрахунках ціни договору (контракту) за формулою зазначається орієнтовна вартість договору (контракту) на дату його укладення.
У договорі (контракті) про переробку давальницької сировини крім того зазначається її заставна вартість, ціна та загальна вартість готової продукції, загальна вартість переробки.
У бартерному (товарообмінному) договорі (контракті) зазначається загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що імпортуються за цим договором (контрактом), з обов`язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют.
1.7. Умови платежів.
Цей розділ визначає валюту платежу, спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) зазначаються: умови банківського переказу до (авансового платежу) та/або після відвантаження товару або умови документарного акредитива, або інкасо (з гарантією), визначені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті”; умови за гарантією, якщо вона є або коли вона необхідна (вид гарантії: на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій.
1.8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг)
У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів.
Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю - згідно з документами, що засвідчують якість товару.
1.9. Упаковка та маркування.
Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення.
1.10. Форс-мажорні обставини.
Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та інше). При цьому сторони звільняються від виконання зобов`язань на строк дії цих обставин, або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Строк дії форс-мажорних обставин підтверджується торгово-промисловою палатою відповідної країни.
1.11. Санкції та рекламації.
Цей розділ встановлює порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань.
При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів - від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір), строки, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, права та обов'язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.
1.12. Урегулювання спорів у судовому порядку.
У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання
1.13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
При цьому зазначаються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (N рахунку, назва та місцезнаходження банку,) контрагентів договору (контракту).
2. За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок унесення змін до договору (контракту) та ін.
Порядок обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів (контрактів) здійснюється відповідно до Наказу № 136 Міністерства економіки України від 29.06.2000 року. Розгляд контрактів, їх облік (реєстрація), оформлення та видача карток реєстрації-обліку контракту здійснюється у строк не більше десяти робочих днів з дати подання документів.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України.
Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце укладення угоди визначається законами України.
§ 5. Загальна характеристика Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів.
Правила ІНКОТЕРМС відомі у всьому світі і широко застосовуються в практиці міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМС скорочення від англійского Internationalcommercialterms- міжнародні торгові терміни. В повному вигляді мають назву Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів. Правила видаються Міжнародної торговою палатою і в перше були опубліковані в 1936 році. В подальшому до них вносились зміни і доповнення в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, та 2000 роках. За своєю суттю Правила є систематизированим збірником міжнародних торгових звичаїв. Хоча вони мають лише рекомендований характер, проте як показує світова практика, це не пременшує їх важливості і значення. Застосування Правил ІНКОТЕРМС спрощує складання і погодження договорів, сприяють однаковому розумінню і тлумаченню контрагентами різних країн умов поставки оскільки вони застососуються в зовнішньоекономічній діяльності господарюючими суб’єктами більшості країн світу.
Указом Президента України від 04.10.1994 р. № 567/94 “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”з метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємницької діяльності України при укладанні договорів, а також учасниками відносин, що виникають у зв'язку з такими договорами, встановлено, що при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 році. Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), забезпечувати додержання Правил IНКОТЕРМС.
На Кабінет Міністрів України покладене завдання опублікувати у двотижневий строк державною мовою України у газеті “Урядовий кур'єр” Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 році (у редакції 1990 року) ; забезпечувати опублікування державною мовою України наступних змін до Правил IНКОТЕРМС. Такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті “Урядовий кур'єр” до відносин, що виникають у зв'язку з договорами, в тому числі зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними після опублікування відповідних змін.
Таким чином, суб’єкти підприємницької діяльності - резиденти України можуть застосовувати посилання в укладаємих ними зовнішньоекономічних контрактах на правила ІНКОТЕРМС в редакції 2000 року тільки через десять днів після їх опублікування у газеті “Урядовий кур'єр”.
В Правилах ІНКОТЕРМС-2000 містяться 13 торгових термінів, які зведені в 4 групи.
1. Група
E
- EXW
(Ex works (ex factory, ex mill, ex warehouse, etc.)Франко-завод
( з підприємства, шахти, складу і т.д.( .... назва місяця).
“Франко-завод”
означає, що зобов'язання продавця щодо поставки вважається виконаним після того, як він надав покупцеві товар на своєму підприємстві (тобто на заводі, фабриці, складі і т.д.). Зокрема, продавець не відповідає за вантаження товарів та надані покупцем транспортні засоби або за очистку товарів від мита на експорт (якщо не домовлено про інше). Покупець несе всі витрати і ризики у зв'язку з перевезенням товарів з підприємств продавця до місця призначення. Таким чином, це правило передбачає мінімальні зобов'язання для продавця. Його не слід використивувати, якщо покупець не може прямо або посередньо виконати експортні формальності.
2. Група
F
-
FCA
(Freecarrier ( namedpoint) Франко-перевізник
(...назва місця).
“Франко-перевізник”
означає, що зобов'язання продавця щодо поставки вважається виконаним після передачі товару, очищеного від мита на експорт, під відповідальність перевізника, названого покупцем, у погодженому місці або пункті. Якщо покупець не вказав точного пункту, то продавець може вибрати у межах домовленого місця або зони пункт, де перевізник візьме товар під свою відповідальність. Якщо згідно з торговим звичаєм потрібна допомога продавця щодо укладення договору з перевізником (наприклад, у випадку використання залізничного або повітряного транспорту), то продавець може діяти на ризик і рахунок покупця.
Цю умову можна використовувати для будь-якого виду транспорту, в тому числі й комбінованого.
FAS
(Freealongsideship (portofshipment) Франко вздовж борту судна
(порт доставки зазначений)
“Франко вздовж борту судна”
означає, що продавець вважається виконуючим свої обов'язки по поставці, коли товар розміщено вздовж борту судна на набережній або на ліхтерах в указаному порту поставки. З цього моменту всі витрати і ризики загибелі або пошкодження товару має нести покупець.
Термін FA вимагає, щоб покупець очистив товар від мита для його експорту. Цю умову не слід використовувати в тому разі, якщо покупець не може прямо чи посередньо виконати експортні формальності.
FOB
(free on board (port of shipment) Франко
-
борт
(портвідвантаженнязазначений)
“Франко-борт”
означає, що зобов'язання щодо поставки вважається виконаним після того, як товар передано через поручні судна в погодженому порту відвантаження. Це означає, що покупець повинен нести всі витрати і ризики загибелі або пошкодження товару від цього моменту.
Умова FOB вимагає, щоб продавець здійснив очистку товару від мита на експорт.
Цю умову можна використовувати тільки для морського і внутрішнього водного транспорту. В тих випадках, коли борт судна не служить практичній меті, наприклад у випадку перевезення типу "ро-ро" або в контейнерах, прийнятнішим є термін FCA.
3. Група
C
-
CFR
(
CAF
)
(Costandfreight (portofdestination) вартість і фрахт
(порт призначення зазначений)
“Вартість і фрахт”
означає, що продавець зобов'язаний сплатити витрати і фрахт, необхідні для поставки товару в погоджений порт призначення, однак ризик загибелі або пошкодження товару, а також ризик будь-якого збільшення витрат, викликаних подіями, що відбулися після поставки товару на борт судна, переходить з продавця на покупця в момент переходу товару через поручні судна в порту відвантаження.
Термін CFR вимагає, щоб продавець здійснив очистку товару від мита на експорт.
Цю вимогу можна використовувати лише для морського й внутрішнього водного транспорту. В тих випадках, коли борт судна не служить практичній меті, наприклад, у випадку перевезення типу “ро-ро” або в контейнерах, прийнятнішим є термін CPT.
CIF
(Cost, insurance and freight (port of destination)Вартість
,
страхування
і
фрахт
(...портпризначеннязазначений)
“
Вартість
,
страхування
і
фрахт
”
означає, щопродавецьмаєтакіжзобов'язання, якувипадку CFP, алезтимдодатком, щовінповинензабезпечитиморськестрахуваннядляусуненняризиківзагибеліабопошкодженнятоваруприперевезенні. Продавець укладає договір страхування і сплачує страховий внесок.
Покупець повинен мати на увазі, що відповідно з умовою CIF продавець повинен лише одержати страховку на мінімальне покриття.
Умова CIF вимагає, щоб продавець здійснив очистку товару від мита на експорт.
Умови можна використовувати тільки для морського і внутрішнього водного транспорту. В тих випадках, коли борт судна не служить практичній меті, (наприклад, при перевезенні типу "ро-ро" або в контейнерах), більш прийнятним є термін CIP.
CPT
(Carriage paid to...(point of destination)Перевезення
оплачене
до
(...місцепризначеннязазначене)
“Перевезення оплачене до...”
означає, що продавець оплачує фрахт за перевезення товару до погодженого місця призначення. Ризик загибелі або пошкодження товару, а також будь-які додаткові витрати, викликані подіями, що відбулися після поставки товару перевізнику, переходить від продавця до покупця після поставки товару на зберігання перевізнику. “Перевізник” означає будь-яку особу, яка згідно з договором перевезення бере на себе зобов'язання виконати або забезпечити виконання перевезення залізницею або автомобільним шляхом, морем, повітрям, внутрішнім водним шляхом або сполучаючи ці види перевезення. Якщо для перевезення до погодженого місця призначення використовуються наступні перевізники, то ризики переходять при поставці товару до першого перевізника. Умова CPT вимагає, щоб продавець здійснив очистку товару від мита на експорт.
Цю умову можна використовувати для будь-якого виду перевезення, включаючи складне транспортування.
CIP
(Carriage and insurance paid to...(point of destination)Перевезення
і
страхування
оплачені
до
(...місцепризначеннязазначене)
“
Перевезення
і
страхування
оплачені
до
...”
означає, щопродавецьмаєтіжзобов'язання, якувипадкуумови CPT, аледодаткововінповинензабезпечитистрахуваннявантажудляусуненняризиківпокупцявзв'язкуіззагибеллюабопошкодженнямтоваруприперевезенні. Продавець укладає договір страхування і сплачує страховий внесок. Покупець повинен мати на увазі, що у відповідності з умовою CIP продавець повинен отримати страховку тільки на мінімальне покриття.
Термін CIP вимагає, щоб продавець здійснив очистку товарів від мита на експорт. Цей термін можна використовувати для будь-якого виду перевезення, включаючи перевезення різними видами транспорту.
4. Група
D - DAF
(Delivered at frontier (plase of delivery at frontier) поставка до кордону
(...місцезазначене)
“Поставка до кордону”
означає, що обов'язки продавця вважаються виконаними у момент прибуття товару, очищеного від мита на експорт, у зазначений пункт і місце на кордоні, однак до вступу на “митний кордон” країни, зазначеної в договорі. Термін “кордон” можна використовувати для будь-якого кордону, включаючи країни експорту. Тому надзвичайно важливо, щоб розглядуваний кордон був точно визначений шляхом зазначення в терміні пункту і місця. Ці умови призначені для застосування головним чином при перевезенні товару залізницею або автомобільним транспортом, але вони можуть застосовуватися незалежно від способу перевезення.
DES
(Deliveredexship (portofdestination) Доставлено франко-строп судно
(...порт призначення зазначений)
“Франко-строп судно”
означає, що зобов'язання продавця по поставці вважається виконаним після того, як товар наданий покупцю на борт судна не очищеним від мита на імпорт у погодженому порту призначення. Продавець має нести всі витрати і ризики, пов'язані з доставкою товару в погоджений порт призначення.
Цей термін можна використовувати тільки для морського або внутрішнього водного транспорту.
DEQ
(Deliveredexquay (portofdestination) Доставлено франко-набережна
(мито сплачене) (порт призначення зазначений)
“Доставлено франко-набережна (мито сплачене)”
означає, що зобов'язання продавця по поставці вважається виконаним після того, як він надав товар у розпорядження покупця на набережній (товарній пристані) у погодженому порту призначення й очищеним від мита на імпорт. Продавець повинен нести всі ризики і витрати, включаючи мита, податки та інші збори по доставці туди товару.
Цю умову не слід використовувати в тому випадку, якщо продавець не може прямо або посередньо одержати імпортну ліцензію.
Якщо сторони бажають, щоб покупець очистив товар від мита на імпорт і сплатив мито, то замість слів “мито сплачене“ слід використовувати слова “мито не сплачене”(dutyunpaid).
Якщо сторони бажають вилучити із зобов'язань продавця деякі з витрат, сплачуваних при ввозі товару (наприклад, податок на додану вартість (АТ), то це повинно бути роз'яснено шляхом додавання слів: “доставлено франко-набережна”, (АТ не сплачений)...(VATunpaid) порт призначення зазначений)”.
Цей термін можна використовувати тільки для морського або внутрішнього водного транспорту.
DDU
(Delivereddutyunpaid(placeofdestination)Доставлено, мито не сплачене
(...місце призначення зазначене)
“Доставлено, мито не сплачене”
означає, що зобов'язання продавця по поставці вважаються виконаними після того, як він надав товар у розпорядження покупця в погодженому місці країни імпорту. Продавець повинен нести витрати і ризики, пов'язані з поставкою туди товару (за винятком мита, податків та інших офіційних зборів, виплачуваних при ввозі), а також видатки і ризики по виконанню митних формальностей. Покупець повинен оплатити будь-які додаткові витрати і нести будь-які ризики, викликані його нездатністю вчасно очистити товар від мита на імпорт.
Якщо сторони бажають, щоб продавець виконав митні формальності й поніс викликані цим витрати і ризики, то це повинно бути роз'яснено шляхом додавання слів.
Якщо сторони бажають включити в зобов'язання продавця деякі витрати, виплачувині при ввозі товару (наприклад, податок на додану вартість (АТ), то це слід роз'яснити шляхом додавання слів “доставлено, мито не сплачене; (АТ оплачений (...зазначене місце призначення)”.
Цю умову можна використовувати незалежно від виду транспорту.
DDP
(Delivereddutypaid(placeofdestination)Доставлено, мито сплачене
(...місце призначення зазначене)
“Доставлено, мито сплачене”
означає, що зобов'язання продавця по поставці вважаються виконаними після того, як він надав товар у погодженому місці країни імпорту.
Продавець зобов'язаний нести ризики і витрати, включаючи мита, податки та інші збори, по поставці в це місце товару, очищеного від мита на імпорт. У той час як умова EXW означає мінімальні зобов'язання продавця, умова DDP означає максимальні зобов'язання.
Умову не слід використовувати, якщо продавець не може прямо чи посередньо одержати імпортну ліцензію.
Якщо сторони бажають, щоб покупець здійснив очистку товару від мита на імпорт і сплатив мито, то слід використовувати термін II.
Якщо сторони бажають виключити із зобов'язань продавця деякі витрати, сплачувані при ввозі товару (наприклад, податок на додану вартість (АТ), то це повинно бути роз'яснено шляхом додавання слів: “доставлено, мито сплачене, ЗАТ не сплачений (...зазначене місце призначення)”.
Умову можна використовувати незалежно від типу транспорту.
РОЗДІЛ
X
. ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
§ 1. Правове становище господарських судів.
§ 2. Розгляд справ господарськими судами.
§ 3. Виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду.
§ 4. Правовий статус Міжнародного комерційного
арбітражу.
§ 5. Винесення, визнання та виконання арбітражних рішень.
Згідно з статтею 124 Конституції Україниправосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Відповідно до статті 125 Конституції Українисистема судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Правосуддя в судах загальної юрисдикції в Україні здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ, передбачених законом.
Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих судів, яку складають: місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди, вищий господарський суд.
§ 1. Правовий статус господарських судів.
Відповідно до Конституції України правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарським судом.
Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.
Організація і діяльність господарських судів визначаються Конституцією України, Законом України “Про судоустрій України”, Законом “Про господарські суди” (далі - Закон) від 04.06.1991 року (з наступними змінами), Законом України “Про статус суддів”, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України[15]
.
Завданнями господарського суду є:
захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;
сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.
Господарський суд здійснює правосуддя на принципах:
1) законності;
2) незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення тільки законові;
3) рівності усіх учасників судового процесу перед законом і господарським судом;
4) змагальності сторін та свободи в наданні ними господарському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) повного фіксування судового процесу технічними засобами у порядку, встановленому законом;
6) гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або коли є обгрунтовані заперечення однієї із сторін;
6-1) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, встановлених законом;
7) обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду.
1.1. Місцеві господарські суди.
Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.
Місцеві господарські суди є судами першої інстанції.
Президент України за поданням Голови Вищого господарського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон тощо).
Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва і Севастополя:
1) вирішує господарські спори, віднесені до його компетенції, розглядає справи про банкрутство;
2) переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
3) вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, вносить пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;
4) веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
5) здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.
Господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя складається з голови, першого заступника голови, заступників голови та суддів.
У господарському суді Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій.
Господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя очолює голова відповідного господарського суду.
Голова господарського суду:
1) здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
2) розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями господарського суду у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;
3) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді;
4) затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання господарського суду;
5) організовує діяльність господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;
6) вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чисельності працівників і асигнувань відповідного господарського суду;
7) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.
Заступники голови господарського суду:
1) здійснюють функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
2) здійснюють відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату господарського суду;
3) здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством.
1.2. Апеляційні господарські суди.
Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції.
Апеляційні господарські суди утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження.[16]
Апеляційний господарський суд складається з голови суду, першого заступника голови, заступників голови та суддів і здійснює правосуддя колегією суддів.
В апеляційному господарському суді може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ.
Повноваження апеляційного господарського суду.
Апеляційний господарський суд:
1) переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;
2) переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
3) вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;
4) проводить роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
5) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Голова апеляційного господарського суду:
1) здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
2) формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;
3) розподіляє судові справи між колегіями суддів;
4) розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями апеляційного господарського суду;
5) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді;
6) затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання апеляційного господарського суду;
7) організовує діяльність апеляційного господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на апеляційний господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату апеляційного господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;
8) вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чисельності працівників і асигнувань відповідного апеляційного господарського суду;
9) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Заступник голови апеляційного господарського суду.
Заступники голови апеляційного господарського суду здійснюють:
1) повноваження судді у порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України;
2) відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату апеляційного господарського суду;
3) інші повноваження, передбачені законом.
1.3. Вищий господарський суд України.
Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.
Вищий господарський суд України складається з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та суддів і діє у складі колегій суддів.
У Вищому господарському суді України утворюється президія як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України.
Вищий господарський суд України:
1) переглядає у касаційному порядку рішення апеляційних і місцевих господарських судів;
2) вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських спорів; дає роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів.
3) веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
4) здійснює організаційне керівництво апеляційними господарськими судами, а також господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і вдосконалення їх діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи господарських судів республіки;
5) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу по матеріально-технічному забезпеченню господарських судів і створенню належних умов для їх діяльності, нормативному забезпеченню, веденню статистичного обліку;
5-1) забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;
6) здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.
Голова Вищого господарського суду України:
1) виконує функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
2) організовує діяльність Вищого господарського суду України і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на Вищий господарський суд України, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посади та звільняє з посад працівників апарату Вищого господарського суду України, вживає заходів заохочення і накладає дисциплінарні стягнення на працівників апарату Вищого господарського суду України;
3) здійснює організаційне керівництво роботою господарських судів України;
4) розподіляє обов'язки між заступниками Голови та суддями Вищого господарського суду України; формує склад колегій суддів Вищого господарського суду України і розподіляє між ними судові справи;
5) затверджує структуру, штатний розпис, кошторис витрат на утримання господарських судів України, положення про структурні підрозділи Вищого господарського суду України;
6) вносить у встановленому законодавством порядку подання щодо призначення та обрання суддів господарських судів та щодо тлумачення законів України;
7) вносить подання про затвердження кількісного та персонального складу президії Вищого господарського суду України, скликає їх засідання та головує на них;
8) вносить пропозиції до Верховного Суду України про внесення до Конституційного Суду України щодо розгляду питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та постанов Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
9) здійснює інші повноваження, встановлені законом.
Президія Вищого господарського суду України утворюється у складі Голови Вищого господарського суду України (головуючий) та заступників Голови за посадою і кількох суддів.
§ 2. Розгляд справ господарськими судами.
2.1. Право на звернення до господарського суду.
Права і охоронювані законом інтереси суб’єктів підприємницької діяльності гарантуються нормами цивільного матеріального права.
Згідно з статтею 6 Цивільного кодексу України захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом:
- визнання цих прав;
- відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;
- присудження до виконання обов'язку в натурі;
- компенсації моральної шкоди;
- припинення або зміни правовідношення;
- стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.
Захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів підприємницької діяльності, здійснюється, в основному, в господарському суді.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - Кодекс) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами:
підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;
Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
При зверненні з позовом до господарського суду слід розрізняти поняття підвідомчості і підсудності справ.
Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 12 Кодексу). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами.
Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарського суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені Законом України “Про господарський суд” та Господарським процесуальним кодексом України. При цьому необхідно мати на увазі, що у відповідності зі статтею 26 Цивільного процесуального кодексу України при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші - господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові в суді, незалежно від статусу учасників спору[17]
.
Господарським судам підвідомчі справи:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.
Слід мати на увазі, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, у тому числі утворюваного сторонами для вирішення конкретного господарського спору, на території України в частині, що не суперечить Конституції і законам України, діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 року № 121 (з наступними змінами і доповненнями).
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.
Територіальна підсудність справ господарському суду.
Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.
Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.
Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин першої - третьої цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.
Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією з сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.
Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.
Виключна підсудність справ.
Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.
Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.
Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому Кодексом.
Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності[18]
. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна з сторін обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.
Про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала.
Судовий процес фіксується технічними засобами та відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому цим Кодексом.
2.2. Досудове врегулювання господарських спорів.
Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених Кодексом, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.
Спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання, послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.
Порядок досудового врегулювання спорів визначається Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.
Справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.
Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.
2.2.1. Порядок пред’явлення претензії.
Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії.
Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії;
б) обставини, на підставі яких пред'явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. У разі пред'явлення претензії шляхом передачі її тексту телеграфом,
факсом, по радіо, телефоном, телетайпом порядок досудового врегулювання спору може вважатись додержаним лише за наявності
відповіді на претензію або листа другої сторони з вимогою
надіслати додаткові документи, необхідні для розгляду претензії.
2.2.2. Порядок і строки розгляду претензії.
Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії[19]
.
В тих випадках, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п'яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Необхідно враховувати, що витребувані додаткові документи повинні бути такими, що дійсно необхідні для розгляду претензії і відсутні у підприємства, організації, що розглядає претензію. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що відсутність витребуваних додаткових документів не перешкоджала розгляду претензії або ці документи безумовно повинні були знаходитись у другої сторони (наприклад, договір, платіжний
документ тощо), однак боржник не дав відповіді по суті претензії
чи порушив строк її розгляду, господарський суд вправі, незалежно
від вирішення спору, застосувати до відповідача санкції, передбачені статтею 9 Кодексу та покласти на нього повністю або частково державне мито (частина 2 статті 49 Кодексу).
Згідно з частиною 3 статті 7 Кодексу, якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія підлягає розгляду за наявними документами. Отже порядок досудового врегулювання спору слід вважати додержаним позивачем незалежно від того, що він не надіслав на вимогу другої сторони відсутні в останньої додаткові документи. Однак з урахуванням того, що витребувані, але не надіслані, заявникам документи могли б сприяти врегулюванню спору в досудовому порядку, господарський суд вправі віднести повністю або частково на позивача сплачене ним державне мито і у тому випадку, коли позов задоволено за рахунок відповідача (частина 2 статті 49 Кодексу).
При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Отже, досудове врегулювання спору передбачає не тільки пред'явлення претензії та відповідь на неї. Згідно з частиною 4 статті 7 Кодексу при розгляді претензії підприємства чи організації у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії, спрямовані на врегулювання спору. Якщо заявник, якому було запропоновано вчинити зазначені дії, відмовився або не відповів на пропозицію, внаслідок чого спір був доведений до господарського суду, і останній визнає, що це перешкодило врегулюванню спору у досудовому порядку, господарський суд не позбавлений права повністю або частково покласти на позивача сплачене ним державне мито, як це передбачено частиною 2 статті 49 Кодексу.
Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов'язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.
Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.
У відповіді на претензію зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
б) коли претензію визнано повністю або частково, - визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
в) коли претензію відхилено повністю або частково, - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обгрунтовують відхилення претензії;
г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обгрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.
Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, заявник претензії по закінченні 20 днів після одержання відповіді має право пред'явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то до розпорядження додається також копія претензії.
Установи банку зобов'язані приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму.
За необгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.
В разі порушення строків розгляду претензії, встановлених статтею 7 Кодексу, чи залишення її без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягти в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2.3. Подання позову.
Засобом захисту прав і інтересів підприємств та організацій є позов, зовнішньою формою якого виступає позовна заява. Саме в позовній заяві відбиваються всі сторони позову. Таким чином, позов це звернення через суд до відповідача з вимогою про відновлення порушеного чи оспорюваного права.
Відповідно до статті 54 Кодексу позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається заява;
2) найменування сторін; їх поштові адреси; найменування і номери рахунків сторін у банківських установах;
2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 Кодексу;
7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:
1) вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених статтею 5 Кодексу з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);
2) відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
3) сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;
3-1) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;
4) обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.
До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього.
До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
Із позовних заяв сплачується державне мито[20]
.
2.3.4. Забезпечення позову.
Забезпечення позову можно визначити як створення судом можливостей для реального виконання рішення суду в майбутньому.
Відповідно до статті 66 Кодексу Господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Позов забезпечується:
- накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;
- забороною відповідачеві вчиняти певні дії;
- забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;
- зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Про забезпечення позову виноситься ухвала.
Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено.
2.4. Вирішення господарських спорів.
Відповідно до статті 69 Кодексу спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.
За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж встановлено частиною першою цієї статті.
Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні.
Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їх права та обов'язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.
У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні (стаття 74 Кодексу).
У судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол.
У протоколі судового засідання зазначаються:
1) рік, місяць, число і місце судового засідання;
2) найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
3) номер справи і найменування сторін;
4) відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
5) відомості про роз'яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов'язків, зокрема, права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, судового експерта - за дачу завідомо неправильного висновку або відмові від дачі висновку;
6) усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
7) усні роз'яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.
Протокол веде секретар судового засідання.
Протокол у триденний строк підписують суддя (суддя - головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом п'яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом п'яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.
Господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання. (стаття 81-1 Кодексу набирає чинності з 28 червня 2002 року).
2.4.1. Прийняття рішення.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
1) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;
4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 Кодексу або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Кодексу.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
§ 3. Виконання рішення господарського суду.
Відповідно до статті 115 Кодексу Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Кодексом та Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року[21]
. Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили.
Накази про стягнення грошових сум видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом, а про стягнення сум у доход бюджету - місцевим органам податкової служби і виконуються у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями[22]
.
У разі повного або часткового задоволення первісного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо по кожному позову.
Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом.
У наказі господарського суду має бути зазначено:
1) найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, дата видачі наказу та строк його дії;
2) резолютивна частина рішення;
3) найменування стягувача і боржника, їх адреси, найменування і номери рахунків у банках.
Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії.
Наказ підписується суддею і засвідчується печаткою господарського суду.
Виданий стягувачеві наказ може бути пред'явлено до виконання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено.
У разі пропуску строку для пред'явлення наказу до виконання з причин, визнаних господарським судом поважними, пропущений строк може бути відновлено.
Заява про відновлення пропущеного строку подається до господарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядається у засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувача у судове засідання не є перешкодою для розгляду заяви.
За результатами розгляду заяви виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві і боржнику.
Ухвалу може бути оскаржено у встановленому Кодексом порядку.
У разі втрати наказу господарський суд може видати його дублікат, якщо стягувач звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання.
Про видачу дубліката наказу вноситься ухвала.
До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані:
довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв'язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем - довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред'явлено.
При наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.
При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів до забезпечення позову.
Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. В необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.
Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу.
Суд касаційної інстанції за заявою сторони чи поданням прокурора або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації.
Про зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала.
Після закінчення перегляду оскарженого судового рішення господарський суд може поновити виконання судового рішення, про що виноситься ухвала.
Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.
Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.
За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органові виконання судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому Кодексом порядку.
§ 4. Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражу.
В процесі виконання зобов’язань, що виникають на підставі зовнішньоекономічних контрактів, між суб’єктами підприємницької діяльності (виступаючих, як правило, вже в якості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності) та їх контрагентами можуть виникати спори, які неможливо врегулювати шляхом переговорів.
Відповідно до статті 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами та господарськими судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.
В більшості країн спори, які виникають при виконанні зовнішньоекономічних контрактів, розглядаються в арбітражному (третейскому) порядку в міжнарожних комерційних арбітражах.
Міжнародний комерційний арбітраж здійснює свою діяльність в двох формах: а) постійно діючий арбітраж (інституційний) - включає в себе арбітражні суди, колегії арбітрів, арбітражні комісії, які функціонують при торгово-промислових палатах; б) арбітраж спеціально створений для розгляду конкретних спорів - арбітраж adhoc (спеціальний, випадковий).
Основні принципові відмінністі арбітражних судів від державних полягають в наступному:
а) сторони за взаємною згодою можуть вибирати будь-який арбітраж і тих арбітрів, яких вони вважають найбільш придатними для розгляду спору;
б) арбітраж розглядає спори на закритих засіданнях, що в певних випадках запобігає розголошенню комерційної таємниці;
в) державний суд застосовує право своєї країни, тоді як арбітраж застосовує регламент і право, про яке домовились сторони.
Основними нормативними актами, які можуть регламентувати організацію і діяльність Міжнародного комерційного арбітражу та порядок розгляду спорів між суб’єктами підприємницької діяльності - учасниками зовнішньоекономічних відносин є: Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 року, вже зазначений Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року, Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, Добровільний регламент з примирення та арбітражний регламент Міжнародної торговельної палати, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 року (далі - Закон) постійно діючоми арбітражними установами в Україні є Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісієя при Торгово-промисловій палаті України.
Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві.
Згідно з положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України Міжнародний комерційний арбітражний суд є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж”.
Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі - Регламент), порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду, сприяє його діяльності.
До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення: - спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також: - спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об'єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.
Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України.
По справах, що підлягають розгляду в Міжнародному комерційному арбітражному суді, голова Суду може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги.
Міжнародний комерційний арбітражний суд (далі - Арбітражний суд) складається з голови, двох його заступників, арбітрів та секретаріату.
Арбітражний суд має Президію, членами якої є голова Арбітражного суду та його заступники. Голова Арбітражного суду є одночасно й головою Президії.
Два члени Президії утворюють кворум. Рішення Президії приймається більшістю голосів. При рівній кількості голосів голос голови Президії є вирішальним.
Голова Арбітражного суду та його заступники призначаються Президією Торгово-промислової палати України строком на 4 роки. Голова Арбітражного суду організує діяльність Арбітражного суду, виконує функції, які передбачені Регламентом, представляє Арбітражний суд в його стосунках в Україні і за кордоном.
Арбітрами можуть бути особи, призначені сторонами за умови дотримання Регламенту, або особи, призначені Президентом Торгово-промислової палати України.
Президія Торгово-промислової палати України затверджує Рекомендаційний список арбітрів, до якого можуть бути включені як громадяни України, так і громадяни інших держав та особи без громадянства.
В списку вказується ім'я та прізвище арбітра, його громадянство та постійне місце проживання, освіта, спеціальність, вчений ступінь (звання), посада та інші відомості за рішенням Президії Арбітражного суду.
Арбітри незалежні, об'єктивні і неупереджені при виконанні своїх обов'язків. Вони не можуть бути представниками сторін.
Арбітри, Президія та секретаріат Арбітражного суду зобов'язані дотримуватись конфіденціальності щодо спорів, які розглядаються в Арбітражному суді.
Згідно з положенням про Морську арбітражну комісію
при Торгово-промисловій палаті України Морська арбітражна комісія є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж”.
Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Морської арбітражної комісії, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат Комісії, сприяє її діяльності.
Морська арбітражна комісія вирішує спори, які випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб'єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права. Зокрема, Морська арбітражна комісія вирішує спори, що випливають із відносин:
1) щодо фрахтування суден, морського перевезення вантажів, а також перевезення вантажів у змішаному плаванні (ріка - море);
2) щодо морського буксирування суден та інших плавучих засобів;
3) щодо морського страхування і перестрахування;
4) пов'язаних з купівлею-продажем, заставою та ремонтом морських суден та інших плавучих засобів;
5) з лоцманської і льодової проводки, агентського та іншого обслуговування морських суден, а також суден внутрішнього плавання, оскільки відповідні операції пов'язані з плаванням таких суден морськими шляхами;
6) зв'язаних з використанням суден для здійснення наукових досліджень, видобування корисних копалин, гідротехнічних та інших робіт;
7) щодо рятування морських суден або морським судном судна внутрішнього плавання, а також щодо рятування в морських водах судном внутрішнього плавання іншого судна внутрішнього плавання;
8) зв'язаних з підніманням затонулих у морі суден та іншого майна;
9) зв'язаних із зіткненням морських суден, морського судна і судна внутрішнього плавання, суден внутрішнього плавання у морських водах, а також з заподіянням судном пошкоджень портовим спорудам, засобам навігаційної обстановки та іншим об'єктам;
10) зв'язаних із заподіянням пошкоджень рибальським сітям і іншим знаряддям лову, а також з іншим заподіянням шкоди під час здійснення морського рибного промислу.
Морська арбітражна комісія приймає до розгляду спори за наявності угоди між сторонами про передачу їх на її вирішення.
Комісія приймає до розгляду також спори, що їх сторони зобов'язані передати на її вирішення в силу міжнародних договорів.
По справах, що підлягають розгляду Морською арбітражною комісією, голова Комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги і, зокрема, прийняти постанову про накладення арешту на судно або вантаж іншої сторони, які знаходяться в українському порту.
§ 5. Винесення, визнання та виконання арбітражних рішень.
Відповідно до Регламенту Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі - Арбітражний суд приймає до розгляду спори при наявності
письмової угоди (домовленості) між сторонами про передачу йому
всіх або певних спорів, які виникають чи можуть виникнути між
сторонами у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами,
незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні.
Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного
застереження в договорі або у вигляді окремої угоди.
Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телефаксу, телеграфу або з використанням інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, а також шляхом обміну позовною заявою і відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність арбітражної угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в договорі на документ, який містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, якщо договір укладено в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане арбітражне застереження частиною договору.
Арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення Арбітражним судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.
Питання про компетенцію Арбітражного суду в кожній конкретній справі вирішує голова Арбітражного суду.
. Сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів, в тому числі одного. Якщо нема згоди сторін про кількість арбітрів, призначаються три арбітри. Арбітр чи арбітри, які розглядають справу, незалежно від їх кількості, іменуються під час розгляду справи складом Арбітражного суду.
За умови дотримання положень Закону України “Про
міжнародний комерційний арбітраж” сторони можуть на свій розсуд
домовитися про процедуру розгляду справи Арбітражним судом.
В разі відсутності такої угоди Арбітражний суд може з дотриманням положень Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” вести арбітражний розгляд таким чином, який він вважає за належний. Повноваження, надані Арбітражному суду, включають повноваження на визначення допустимості та належності будь-якого доказу.
Строк арбітражного розгляду справи не повинен перевищувати 6 місяців з дня одержання Арбітражним судом належно оформленого позову і суми арбітражного збору.
Порядок обчислення арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів і інших витрат Арбітражного суду затверджує Торгово-промислова палата України.
Провадження у справі порушується поданням належно
оформленої позовної заяви до Арбітражного суду.
Днем подання позову до Арбітражного суду вважається день його вручення Арбітражному суду, в разі відправлення поштою - дата штемпеля на конверті поштового відомства місця відправлення.
Про час і місце проведення засідання Арбітражного суду і
його персональний склад сторони сповіщаються відповідальним
секретарем за 30 днів до моменту проведення такого засідання.
За умови дотримання будь-якої іншої угоди сторін склад Арбітражного суду приймає рішення про те, чи проводити усне слухання справи для подання доказів або для усних дебатів, чи здійснювати розгляд тільки на основі документів та інших матеріалів. Проте, крім того випадку, коли сторони домовились не проводити усного слухання, Арбітражний суд повинен провести таке слухання на відповідній стадії розгляду, якщо про це просить будь-яка із сторін.
Арбітражний суд вирішує спір згідно з такими нормами
права, які сторони обрали як такі, що застосовуватимуться до суті
спору. Будь-яка вказівка на право або системи права тієї чи іншої
держави, якщо в ній не висловлено іншого наміру, повинна
тлумачитись як така, що безпосередньо відсилає до матеріального
права цієї держави, а не до її колізійних норм.
В разі відсутності будь-якої вказівки сторін Арбітражний суд застосовує право, визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає за необхідне застосувати.
У всіх випадках склад Арбітражного суду приймає рішення згідно з умовами угоди, міжнародних конвенцій і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди.
Арбітражний розгляд завершується остаточним арбітражним рішенням чи постановою Арбітражного суду про припинення арбітражного розгляду.
При арбітражному розгляді справи колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення Арбітражного суду, якщо сторони не домовились про інше, повинно бути винесено більшістю арбітрів.
Арбітражне рішення повинно бути винесено в письмовій формі та підписано одноособовим арбітром або арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів більшості членів складу Арбітражного суду за умови зазначення причини відсутності інших підписів.
В арбітражному рішенні повинні бути зазначені мотиви, на яких воно грунтується, висновок про задоволення чи відхилення позовних вимог, сума арбітражного збору і витрат в справі, їх розподіл між сторонами.
Якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулюють спірні питання, склад Арбітражного суду припиняє розгляд справи і, на прохання сторін, за умови відсутності заперечень з його боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах.
Прийняте рішення по суті спору або постанова про припинення провадження у справі оголошується в арбітражному
засіданні після закінчення розгляду справи. Склад Арбітражного
суду має право оголосити тільки резолютивну частину рішення.
Протягом 10 днів з моменту прийняття рішення сторонам надсилається у письмовій формі мотивоване рішення, підписане арбітрами.
Дія повноважень складу Арбітражного суду припиняється одночасно з завершенням арбітражного розгляду справи
Рішення Арбітражного суду є остаточним. Воно виконується сторонами добровільно в установлений Арбітражним судом
строк.
Якщо строк виконання рішення не встановлено, воно підлягає негайному виконанню.
Арбітражне рішення визнається обов'язковим і в разі відмови від його добровільного виконання приводиться до виконання в примусовому порядку в залежності від місця знаходження боржника.
Якщо боржник знаходиться в Україні, рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України за письмовим клопотанням заявника приводиться до виконання згідно з Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж” і Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року.
Якщо боржник знаходиться за межами України, письмове клопотання заявник надсилає компетентному суду країни знаходження боржника і згідно з ст. III Нью-Йоркської Конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень або міждержавним договором державний суд договірної країни визнає і приводить до виконання рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду згідно з процесуальним законодавством країни, де порушено клопотання про визнання та приведення до виконання цих рішень.
СЛОВНИК ПІДПРИЄМЦЯ
абандон
- можливість страхувальника заявити страховику про відмову від своїх прав на все застраховане майно.
аваліст
- особа, що ручається за повний або частковий та своєчасний платіж за векселем шляхом прийняття на себе вексельного зобов'язання за чужим вексельним боргом. Аваліст відповідає так само, як і особа, зобов'язання якої він забезпечив.
аваль
- 1) надпис про забезпечення платежу за векселем; 2) забезпечення платежу за векселем.
авалювання
- прийняття будь-якою особою зобов'язання оплатити вексель повністю або частково за одну із зобов'язаних за векселем осіб при неоплаті векселя платником у строк або у разі неможливості одержати платіж за векселем у строк.
аварійний комісар
- особа, яка з'ясовує причини настання страхового випадку та визначає розмір збитків і відповідає кваліфікаційним вимогам.
аварія
- небезпечна подія техногенного характеру, яка спричинила загибель людей чи створює на об'єкті або території загрозу життю та здоров'ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю.
авіаційна безпека
- комплекс заходів щодо захисту цивільної авіації від актів незаконного втручання, інших протиправних посягань, а також людські та матеріальні ресурси, призначені для виконання цих заходів.
автентифікація
- шлях встановлення вірогідності інформації,пред'явленої користувачем у разі звернення його до Єдиної автоматизованої паспортної системи та відкриття йому доступу, якщо він має на це право.
автоматизована карткова система
- це програмно-технічний комплекс, що встановлений у банку, який є членом Національної системи масових електронних платежів, що забезпечує проведення операцій з емісії карток, оброблення інформації за операціями з ними та управління банківськими і торговельними терміналами, банкоматами.
агентська діяльність
- діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, щодо рекламування, консультування, пропонування страхувальникам страхових послуг та проведення
роботи, пов'язаної з укладенням та виконанням договорів страхування (підготовка і укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів), у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат.
адвокатура
- адвокатура України є добровільним професійним громадським
об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
адміністративна реформа
- це вид політико-правової реформи, яка здійснюється у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій,
кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням.
адміністративне правопорушення
- адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
адресат
(одержувач) - фізична або юридична особа, якій адресується поштове відправлення, поштовий переказ; адресат (одержувач) - фізична або юридична особа, якій адресується поштове відправлення, поштовий переказ.
означають
акредитив
- будь-яку угода, як би вона не була названа або позначена, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта (заявника) або від свого імені:
I) повинен провести платіж третій особі (бенефіціару) або його наказу, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), виставлені бенефіціаром, або
II) уповноважує інший банк провести такий платіж або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або
(III) уповноважує інший банк негоціювати проти передбачених документів при дотриманні строків та умов акредитива.
акцепт
- 1) засвідчена підписом трасата або іншої особи (посередника в акцепті) згода оплатити переказний вексель у тому вигляді, в якому він пред'явлений до платежу. Акцепт має бути безумовним. Він має бути надписаний на векселі і може складатися лише з підпису трасата на лицьовому боці векселя. Акцепт трасата може бути обмежений частиною вексельної суми. Якщо за час від акцепту до пред'явлення векселя до платежу в текст векселя були внесені зміни без згоди акцептанта, останній відповідає згідно з умовами наданого ним акцепту. 2) прийняття пропозиції укласти договір.
акцептант
- особа, яка бере на себе зобов'язання платежу за переказним векселем (трасат або посередник в акцепті). Акцептант відповідає згідно з умовами свого акцепту;
акцептування
(акцептація) - проставлення на векселі акцепту.
акціонерне товариство
- акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд,
поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
акція
- цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участьу розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
акцизний збір
- це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).
алонж
- додатковий аркуш паперу, що додається до векселя для проставлення надписів. Використовується у разі, якщо на зворотному боці векселя не має вільного місця для виконання надписів.
амортизація
-під терміном “амортизація” основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.
андеррайтинг
- купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов'язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов'язання придбати будь-які цінні
папери, що не були продані.
антимонопольний комітет України
- антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.
анулювання ліцензії
- позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.
апеляційні господарські суди
- апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції. Апеляційні господарські суди утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження.
арбітраж
- будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України
арбітражна угода
- це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні.
Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.
арбітражний керуючий
(розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.
асоціації
- договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників.
аудит
- це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
аукціон
- конкурсний спосіб організації торгівлі, згідно з яким купівля-продаж цінних паперів здійснюється брокером/ділером у заздалегідь визначений час методом накопичення та одночасного виконання замовлень на купівлю і продаж цінних паперів (онкольний аукціон) або безперервного виконання замовлень, поданих в усній та/або письмовій формі за ціною, що змінюється протягом торговельної сесії чи біржового дня (безперервний аукціон).
афілійована особа банку
- будь-яка юридична особа, в якій банк має істотну участь або яка має істотну участь у банку.
баланс
- звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал.
банк
- юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних
умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
банківська діяльність
- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
банківська холдингова група
- це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.
банківський кредит
- будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення.
банкрут
- боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання
встановлена господарським судом.
банкрутство
- визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
бартер
(товарний обмін) - господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види
заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг).
безнадійна заборгованість
- заборгованість, яка відповідає будь-якій з наведених нижче ознак:
заборгованість по зобов'язаннях, за якою минув строк позовної давності;
заборгованість, яка виявилася непогашеною внаслідок недостатності майна фізичної чи юридичної особи, оголошеної банкрутом у встановленому законодавством порядку, або юридичної особи, що ліквідується;
заборгованість, яка виявилася непогашеною внаслідок недостатності коштів, одержаних від продажу на відкритих аукціонах (публічних торгах) майна позичальника, переданого у
заставу як забезпечення зазначеної заборгованості, за умови, що інші юридичні дії кредитора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника не призвели до повного покриття заборгованості;
заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв'язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажору), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством;
прострочена заборгованість померлих фізичних осіб, а також визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми, померлими або недієздатними, а також прострочена заборгованість фізичних осіб, засуджених до позбавлення волі.
бенефіціар
- означає особу, зазначену в платіжному дорученні, як отримувач коштів.
бездокументарна форма цінного паперу
- здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір.
безоборотний індосамент
- передаточний індосамент, за яким індосант знімає з себе будь-яку відповідальність за векселем. Включає в себе застереження “Без обороту на мене”, “Без відповідальності” або інше рівнозначне застереження.
безоплатно надані товари (роботи, послуги)
- це товари, що надаються платником податку згідно з договорами дарування, іншими договорами, які не передбачають грошової або іншої компенсації вартості таких матеріальних цінностей і нематеріальних активів чи їх повернення, або без укладення таких угод.
безповоротна фінансова допомога
- це сума коштів, передана платнику податку згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод.
безспірні вимоги кредиторів
- вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
бланковий індосамент
- індосамент без зазначення визначеної особи, за яким векселедержатель передає всі права придбавачу векселя. Бланковий індосамент може складатися лише з підпису векселедержателя. Вексель, який підлягає оплаті наказу з проставленим бланковим індосаментом, підлягає оплаті пред'явнику і може бути переданий у подальшому шляхом простого передавання самого векселя до того часу, доки не буде вчинений повний індосамент.
боржник
- суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.
валовий доход
- загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.
валові витрати
- валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як
компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
валюта України
- грошові знаки у вигляді банкнот, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу.
вантажна митна декларація
- заява, що містить відомості про товари та інші предмети і транспортні засоби та мету їх переміщення через митний кордон України або про зміну митного режиму щодо цих товарів, а також інформацію, необхідну для здійснення митного контролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування митних платежів.
вартість бізнесу
- вартість діючого підприємства або вартість 100 відсотків інтересу в бізнесі (діловому підприємстві).
ввізне мито
- ввізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх ввезенні на митну територію України. Ввізне мито є диференційованим.
вексель
- безумовне грошове зобов'язання, за яким одна особа зобов'язана сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулюється законодавством про вексельний обіг.
відповідальне зберігання
- господарська операція, що передбачає передання згідно з договорами схову матеріальних цінностей на зберігання іншій особі без права їх використання у господарському обороті такої фізичної чи юридичної особи, з подальшим поверненням цих матеріальних активів платнику податку без зміни їх якісних або кількісних характеристик.
випуск цінних паперів
- сукупність цінних паперів одного емітента певного виду та однієї номінальної вартості, що забезпечує їх власникам однаковий обсяг прав і можливість мати однакові умови розміщення на фондовому ринку відповідно до порядку, встановленого законодавством про цінні папери.
виробництво
(виготовлення) - діяльність, пов'язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва.
вищий господарський суд України
- Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.
вкладний (депозитний) рахунок
- рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору.
глобальний сертифікат
- документ, оформлений на весь випуск цінних паперів у бездокументарній формі, крім приватизаційних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду, який підтверджує право на здійснення операцій з цінними паперами цього випуску в
Національній депозитарній системі.
головне підприємство промислово-фінансової групи
- підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.
господарська діяльність
- будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену
особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи (Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”).
господарська діяльність
- будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом
(виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”).
господарські товариства
- господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
грошове зобов'язання
- зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.
гудвіл
- нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю, як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо.
давальницька сировина
- сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, енергоносії, ввезені на митну територію України іноземним замовником (чи закуплені іноземним замовником за іноземну валюту в Україні) або вивезені за її межі українським замовником для використання у виробленні готової продукції з наступним поверненням усієї продукції або її частини до країни власника (чи реалізацією в країні виконавця замовником або за його дорученням виконавцем) або вивезенням до іншої країни.
демпінг
- ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.
депозит
(вклад) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк та під процент.
депозитарій цінних паперів
- юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.
державне замовлення
- це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
державне регулювання ринку цінних паперів
- здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.
державний контракт
- це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
державні потреби
- це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
дериватив
- стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Стандартна (типова) форма деривативів та порядок їх випуску та обігу встановлюються законодавством.
дивіденди
- платіж, який провадиться юридичною особою на користь власників (довірених осіб власника) корпоративних прав, емітованих такою юридичною особою, у зв'язку з розподілом частини її прибутку.
ділова репутація
- сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону.
документарна форма цінного паперу
- сертифікат цінних паперів, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукупність прав, наданих цими цінними паперами.
доміцильований вексель
- вексель, в якому зазначено особливе місце платежу, що відрізняється від місцезнаходження особи, яка зазначена як платник за векселем.
досудова санація
- система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.
доходи з джерелом їх походження з України
- будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до
портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних
складах тощо).
дочірнє підприємство
- підприємство, єдиним засновником і власником якого є інше підприємство.
еквайринг
- діяльність щодо технологічного, інформаційного обслуговування торговців та виконання розрахунків з ними за операції, які здійснені із застосуванням спеціальних платіжних засобів.
економічні нормативи
- показники, що встановлюються Національним банком України і дотримання яких є обов'язковим для банків.
експорт
(експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін реекспорт (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.
експорт
(імпорт) капіталу - вивезення за межі України (ввезення з-за меж України ) капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.
електронний документ
- документ, інформація в якому представлена у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити документа, в тому числі і електронний цифровий підпис, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму чи на папері.
електронний цифровий підпис
- сукупність даних, отримана за допомогою криптографічного перетворення вмісту електронного документа, яка дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати особу, яка його підписала.
емісійний доход
- сума перевищення доходів, отриманих підприємством від первинної емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав).
звичайна ціна
- ціна продажу товарів (робіт, послуг) продавцем, включаючи суму нарахованих (сплачених) процентів, вартість іноземної валюти, яка може бути отримана у разі їх продажу особам, які не пов'язані з продавцем при звичайних умовах ведення господарської діяльності.
зворотний лізинг
- це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг.
здійснення контролю
- володіння безпосередньо або через пов'язаних осіб часткою, що становить не менш як 20 відсотків статутного фонду (капіталу) юридичної особи, або управління найбільшою кількістю голосів в органі управління юридичної особи.
значні угоди
- угоди щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого перевищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день укладення угоди.
зовнішньоекономічна діяльність
- діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
зовнішньоекономічний договір (контракт)
- матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
імпорт
(імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
індосамент
- спеціальний надпис на векселі, за яким векселедержатель передає всі або тільки певні права придбавачу векселя. Індосамент має бути безумовним. Частковий індосамент недійсний. Індосамент буває передаточним, передорученим і заставним, кожний з яких у свою чергу може бути іменним, бланковим і на пред'явника.
індосант
- векселедержатель, який передав вексель за індосаментом;
індосат
- векселедержатель, який одержав вексель за індосаментом;
індосація
- передавання векселя іншій особі за індосаментом; інкасування (інкасація) - здійснення банком за дорученням комітента (векселедержателя) операцій з векселями та супровідними комерційними документами на підставі одержаних від комітента інструкцій.
інвестиційний податковий кредит
- це відстрочка плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації інноваційних програм.
інвестиція
- господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.
інвестор на ринку цінних паперів
- фізична або юридична особа, яка придбаває цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до чинного законодавства.
інкасо
- “інкасо” означає операції, здійснювані банками на підставі одержаних інструкцій.
іноземна валюта
- іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, монет, казначейських білетів, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу.
іноземні інвестиції
- всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються іноземними суб'єктами господарської діяльності в Україні в результаті чого утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
іноземні інвестори
- суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України.
іноземні суб'єкти господарської діяльності
- суб'єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.
інститут спільного інвестування
- корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
істотна участь
- пряме або опосередковане, самостійно або спільно з іншими особами володіння 10 і більше відсотками статутного капіталу або права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи.
інформація
- відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості.
капітал банку
- залишкова вартість активів банку після вирахування всіх його зобов'язань.
капітал статутний
- сплачений та зареєстрований підписний капітал банку.
квота експортна (імпортна)
- граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях.
керуючий санацією
- фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.
кінцева продукція промислово-фінансової групи
- продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ПФГ.
кліринг
- отримання, звірка та поточне оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.
кліринг (
II
)
- механізм, що включає збирання, сортування, реконсиляцію та проведення взаємозаліку зустрічних вимог учасників платіжної системи, а також обчислення за кожним із них сумарного сальдо за визначений період часу між загальними обсягами вимог та зобов'язань.
конкуренція
(економічна конкуренція) - змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
командитне товариство
- командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).
комерційна таємниця
- під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
консорціуми
- тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.
контрольний пакет акцій
- кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом.
концерни
- статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців.
концесія
- надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності
(концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.
кореспондентський рахунок
- рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.
корпоративні права
- право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.
корпорації
- договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.
кредит
- кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
кредит під цінні папери
- кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики:
кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів.
кредитна установа
- фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик.
кредитор
- юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).
лізинг
- це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
лізингодавець
- суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу.
лізингоодержувач
- суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу.
ліквідатор
- фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів.
ліквідація
- припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.
ліцензіат
- суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
ліцензійні умови
- установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
ліцензія
- документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
ліцензування
- видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
ломбардна операція
- операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей. Ломбардні операції є різновидом кредиту під заставу.
лотерея
- господарська операція, яка передбачає продаж гравцю права на участь у розігруванні призу за випадковою вірогідністю за кошти або в обмін на інші цінності, а також безоплатне отримання такого призу у власність, у разі визнання такого гравця переможцем.
матеріальний актив
- основні фонди та оборотні активи у будь-якому виді, що відрізняється від коштів, цінних паперів, деривативів та нематеріальних активів.
митне регулювання
- регулювання питань, пов'язаних із встановленням мит та митних зборів, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України.
митний режим
- сукупність положень, що визначають для митних цілей статус товарів та інших предметів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України.
митний тариф України
- це систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України.
мирова угода
- домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін.
міжнародна кооперація
- взаємодія двох або більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним, при якій здійснюється спільна розробка або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі
спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплексних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.
міжнародний лізинг
- це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.
місцеві господарські суди
- місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції. Президент України за поданням Голови Вищого господарського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон тощо).
момент здійснення експортного (імпортного) контракту
- момент, на який здійснено всі обов'язки за зазначеним контрактом, включаючи оформлення векселів (тратт) або укладення кредитних угод.
монополізація
- досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища.
нематеріальний актив
- об'єкти інтелектуальної, в тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності платника податку.
неплатоспроможність
- неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.
нерезиденти
- юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави.
обіг цінних паперів
- укладання та виконання угод щодо цінних паперів, не пов'язані з їх випуском.
обмежувальна ділова практика
- здійснення індивідуальних або колективних заходів, спрямованих на обмеження конкуренції та монополізацію виробництва, розподілу, обміну, споживання товарів і одержання надприбутків.
оперативний лізинг
- це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
операція з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах
- операція з перероблення (оброблення, збагачення чи використання) давальницької сировини (незалежно від кількості замовників та виконавців), а також етапів (операцій з перероблення цієї сировини), ввезеної на митну територію України (чи закупленої іноземним замовником за іноземну валюту в Україні) або вивезеної за її межі з метою отримання готової продукції за відповідну плату. До операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах належать операції, у яких сировина замовника, на конкретному етапі її переробки, становить не менше 20 відсотків загальної вартості готової продукції.
опціон
- стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
оренда жилих приміщень
- господарська операція, яка передбачає надання жилого будинку або квартири її власником у користування іншій фізичній чи юридичній особі на визначений строк або безстроково, для цільового використання та за орендну плату.
оренда землі
- господарська операція, яка передбачає надання орендодавцем землі у користування іншій юридичній або фізичній особі на визначений строк, за цільовим призначенням та за орендну плату.
пайовий лізинг
- це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.
переказ грошей
- рух певної суми грошей з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.
підприємництво
- це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
підприємство
- основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
підтвердження відповідності
- діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим законодавством вимогам.
платіжна картка
- спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти
уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
повне товариство
- повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
пов'язана особа
- а) юридична особа, яка здійснює контроль за відповідною
юридичною особою, або контролюється відповідною юридичною особою,
або перебуває під спільним контролем з такою юридичною особою;
б) фізична особа або члени її сім'ї, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою. Членами сім'ї фізичної особи вважаються її чоловік або дружина, прямі родичі (діти або батьки) фізичної особи, її чоловіка або дружини, а також чоловік або дружина будь-якого прямого родича фізичної особи; в) посадова особа відповідної юридичної особи, уповноважена
провадити від її імені юридичні дії, спрямовані на встановлення,
зміну або зупинення правових відносин, а також члени сім'ї такої
особи.
погашені вимоги кредиторів
- задоволені вимоги кредитора, вимоги, щодо яких досягнуто згоди про припинення, у тому числі заміну, зобов'язання або припинення зобов'язання іншим чином, а також інші вимоги, які відповідно до Закону вважаються погашеними.
портфельна інвестиція
- господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком операцій із скупівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50 відсотків загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).
постійне представництво нерезидента в Україні
- постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України.
поточний рахунок
- рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
представництво
- структурно відокремлена частина юридичної особи. Представництво діє за межами знаходження юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (укладання угод, здавання-приймання продукції тощо).
продаж результатів робіт
(послуг) - будь-які операції цивільно-правового характеру з надання результатів робіт (послуг), з надання права на користування або на розпоряджання товарами, у тому числі нематеріальними активами та іншими ніж товари, об'єктами власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання результатів робіт (послуг).
продаж товарів
- будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.
промислово-фінансова група
- об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
проміжна продукція промислово-фінансової групи
- продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, яка виробляється учасником ПФГ, використовується для виробництва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику або головному підприємству ПФГ.
професійна діяльність на ринку цінних паперів
- підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванню випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.
професійна таємниця
- матеріали, документи, інші відомості, якими користуються в процесі та у зв'язку з виконанням своїх посадових обов'язків посадові особи державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення відповідним уповноваженим державним органом.
проценти
- доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна.
пряма інвестиція
- господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.
резиденти
- юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території.
реінвестиція
- під реінвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.
реконсиляція
- процедура контролю, яка полягає в ідентифікації та перевірці виконання кожного переказу за допомогою щонайменше трьох показників, визначених платіжною системою.
реструктуризація підприємства
- здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності
виробництва та задоволенню вимог кредиторів.
розпорядження майном боржника
- система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.
розпорядник майна
- фізична особа, на яку у встановленому Законом порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство.
роялті
- платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудиокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).
санація
- система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.
селянське (фермерське) господарство
- селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
сертифікація
- процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.
система якості
- сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів організаційної структури, визначених механізмів відповідальності, повноважень та процедур організації, а також процесів та ресурсів, які забезпечують здійснення загального керівництва якістю та її відповідність встановленим вимогам.
сільськогосподарський кооператив
- юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.
спеціальний платіжний засіб
(платіжна картка тощо) - платіжний інструмент, що виконує функцію засобу ідентифікації, за допомогою якого держателем цього інструмента ініціюється переказ грошей з відповідного рахунка платника або банку, а також здійснюються інші операції, передбачені відповідним договором.
спільна підприємницька (господарська) діяльність
- діяльність, що базується на співробітництві між суб'єктами господарської діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення.
спільні підприємства
- підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків.
споживче товариство
- самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану.
стандартизація
- діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.
суб'єкт банкрутства
- боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).
суб'єкт господарювання
- зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності.
товари
- матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.
товариство з обмеженою відповідальністю
- товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
товариство з додатковою відповідальністю
- товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.
товарний кредит
- товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент.
товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності
- це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за
вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.
торгівля
- будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари.
торгівля у розстрочку
- господарська операція, яка передбачає продаж резидентом або нерезидентом товарів фізичним чи юридичним особам на умовах розстрочення кінцевого розрахунку, на визначений строк та під процент.
угода
- угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
угода про розподіл продукції
- відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна доручає іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.
учасник промислово-фінансової групи
- підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створені згідно з законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.
філія
- структурно відокремлена частина юридичної особи, що знаходиться поза межами розташування керівного органу юридичної особи та виконує таку ж діяльність (виробничу, наукову тощо), що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, що отримується від відповідного керівного органу юридичної особи.
філія банку
- відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку.
фінансова інвестиція
- під фінансовою інвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
фінансова послуга
- операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
фінансова установа
- юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
фінансова холдингова група
- фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.
фінансовий кредит
- кошти, які надаються банком - резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент.
фінансовий лізинг
- це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не
менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
форвардний контракт
- стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.
ф'ючерсний контракт
- стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.
холдингова компанія
- господарюючий суб'єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, господарюючих суб'єктів.
цінний папір
- документ, що засвідчує право володіння або відносини позики та відповідає вимогам, установленим законодавством про цінні папери.
шифрування
- перетворення електронного документа із застосуванням криптографічних методів з метою захисту його змісту.
юридична особа
- юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді.
ярмарок
- ярмарок організовується на тимчасовій основі в місці, доступному для всіх товаровиробників, підприємств, що займаються оптовою торгівлею, (продавців), і покупців, на якому між ними укладаються договори купівлі-продажу (поставки) товарів, встановлюються господарські зв'язки.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Долішній М.І. Підприємництво в Україні. Проблеми становлення і розвитку. - Ужгород, 1997 р.
2. Шакун В.І. Комерційне право. - Київ, 1997 р.
1. Задихайло Д.В. Предпринимательское право в Украине. - Харків, 1998 р.
4. Покропивний С.Ф., Колот В.М Підприємництво: стратегія організація ефективність. - Київ, 1998р.
5. Селіванов В.М. Підприємництво і право. - Київ, 1998 р.
2. Селіванов В.М. Правова культура і підприємництво. - Донецьк, 1999 р.
3. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. - Харьков, 1999 г.
4. Саніахметова Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні. - Київ, 1999 р.
5. Сизоненко В.О. Підприємництво. - Київ, 1999 р.
6. Шишка Р.Б. Підприємницьке право в Україні. - Харьків, 2000 р.
7. Гончаров В.Н. Предпринимательская деятельность в Украине. - Луганск, 2000 р.
8. Ніколаєва Л.В. Комерційне право. - Київ, 2000 р.
9. Кольга В.Д. Довідник приватного підприємця. - Київ, 2000 р.
10. Кирієнко Н.В. Приватний підприємець. - Київ, 2000 р.
11. Щербина В.С., Вінник О.М. Акціонерне право. - Київ, 2000 р.
12. Щербина В.С. Господарське законодавство України.- Київ, 2001 р.
13. Щербина В.С. Господарське право. - Київ, 2001 р.
14. Щербина О.В. Правове становище акціонерів за законодавством України. - Київ, 2001 р.
Дзера О.В. Цивільне право. - Київ, 2001 р.
15. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право. - Київ 2001 р.
16. Назаренко О.Г. Збірник систематизованого законодавства для суб’єктів підприємництва, здійснюючих діяльність на ринках України. - Запоріжжя, 2001 р.
17. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Украины. - Харьков, 2001 г.
18. Стаматіна М.В. Типові форми юридичних документів. - Харьків, 2001 р.
19. Ананченко А.Е. Банкротство в Украине. - Харьков, 2001 г.
20. Дудоров О.О. Злочини у сфері підприємництва. - Київ 2001 р.
21. Борисов В.І. Боротьба зі злочинністю у сфері підприємницької діяльності. - Харьків, 2001 р.
[1]
Світовий досвід розвитку ринкових систем свідчить, що ефективну підприємницьку діяльність здатні здійснювати лише 5-10 відсотків працездатного населення країни.
[2]
З моменту прийняття до Закону внесене 48 змін і доповнень.
[3]
Саніахметова Н.А Предпринимательское право Украины. Харьков. 1999г.
[4]
Покропивний С.Ф., Колот В.М Підприємництво: стратегія організація ефективність. Київ. 1998р.
[5]
Саніахметова Н.А Предпринимательское право Украины. Харьков. 1999г.
[6]
Саніахметова Н.А Предпринимательское право Украины. Харьков. 1999г.
[7]
Жилинский С.Є. Предпринимательское право. Москва. 1999г.
[8]
Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. Москва. 1982г.
[9]
Покропивний С.Ф., Колот В.М Підприємництво: стратегія організація ефективність. Київ. 1998р.
[10]
Більш детально державне регулювання підприємницької діяльності розглядається у відповідному розділі.
[11]
Дати прийняття наведених нормативних актів, далі в даному розділі, вказуватись не будуть.
[12]
Міністерство економіки України згідно з Указом Президента України від 21.08.2001 року перейменоване у Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України.
[13]
[14]
Правила ІНКОТЕРМС в редакції 2000 року можуть застосувуватись суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності через десять днів після їх опублікування у газеті “Урядовий кур'єр”.
[15]
Верховною Радою України 21.06.2001 року в більшість зазначених нормативних актів були внесені суттєві зміни, які можна назвати малою судовою реформою.
[16]
Дивись Указ Президента України від 11.07.2001 року № 511/2001 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України”.
[17]
Додатково можна подивитись спільний лист від 20.07.1995 року Верховного суду України і тоді ще Вищого арбітражного суду України “Щодо визначення підвідомчості цивільних справ і господарських спорів”
[18]
21.06.2001 року Арбітражний процесуальний кодекс України було доповнено статтею 4-3 “Змагальність”. Відмова від принципу арбітрування (який виглядав атавізмом у ринкових умовах) і здійснення судочинства у господарських судах на засадах змагальності є важливою новелою у гоподарському законодавстві і буде сприяти більш дієвому захисту прав і інтересів підприємств і організацій.
[19]
З об’єктивної точки зору досудове врегулювання господарських спорів і місячний строк для розгляду претензії виглядають виправданими і незаперечними, проте з точки зору суб’єкта підприємницької діяльності досудове врегулювання виглядає як депозитний вклад в банківську установу тільки навпаки. Підприємство порушник до виконання рішення господарського суду може користуватись грошовими коштами підприємства, чиї права порушено, протягом трьох і більше місяців.
[20]
Згідно із підпунктом “а” пункту 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.1993 року ставка державного мита із позовних заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів, становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
[21]
Додатково можна подивитись Інструкцію про проведення виконавчих дій, затверджену Міністерством юстиції України (наказ № 74/5 від 15.12.1999 року.
[22]
Виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов'язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження виконавчого документа.