Причини й умови скоєння конкретного злочину

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ КОМПЛЕКСУ

«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»

Реферат з дисципліни

«КРИМІНОЛОГІЯ»

на тему:

«ПРИЧИНИ І УМОВИ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ»

Варіант – 8

Виконала:

студентка групи 459

факультет післядипломної освіти

спеціальності «Правознавство»

Ібатуліна Катерина Камільївна

Перевірив:

старший викладач

Коновалов Володимир Васильович

Миколаїв 2009р.

План

Вступ.

1.
ПОНЯТТЯ ПРИЧИН ТА УМОВ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ.

2.
ПОНЯТТЯ КОНКРЕТНОЇ ЖИТТЄВОЇ СИТУАЦІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У ВЧИНЕННІ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

3.
ВЗАЄМОДІЯ ОСОБИ І СЕРЕДОВИЩА ЯК ПРИЧИНА ВЧИНЕННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ ТА ОБСТАВИНИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ

Висновок

Використана література

ВСТУП

Проблема причин і умов злочинів є однією з центральних у кримінологічній науці, але до цього часу вона не знайшла однозначного вирішення. Одні вчені (їх переважна більшість) під причинами і умовами злочинів мають на увазі якісь негативні обставини суспільного життя. При цьому одним і тим самим обставинам різні автори надають неоднакового значення. Наприклад, пияцтво вважають то причиною злочинів, то їх умовою, то супровідним явищем. Інші кримінологи (їх меншість) до причин злочинів відносять дрібно-буржуазні індивідуалістичні традиції, звички, інтереси й мотиви, де первинним елементом виступає мотивація злочинів.

Що ж потрібно розуміти під причинами злочинів, а що під їх умовами, в чому полягає відмінність між ними? На жаль, треба констатувати, що у кримінологічній літературі на ці питання немає чіткої відповіді, мають місце їх переплутування чи підміна одного з них іншим. Зрозуміло, будь-яке наукове дослідження передбачає, насамперед, орієнтування в тих поняттях, якими доводиться оперувати. Такі поняття, як причини і умови злочинів, є конкретизацією аналогічних категорій діалектики. Тому без належного з'ясування змісту філософських категорій «умова» і «причина» не може бути й мови про їх правильну інтерпретацію і застосування в кримінології.

Причинні зв'язки є одним з різновидів відношень детермінації, яка являє собою такий спосіб взаємодії, за якого виникнення одного явища визначається, опосередковується іншими явищами. Відношення детермінації на одній стороні має різні детермінуючі чинники (детермінанти), а на другій — детермінований (похідний) результат. Процес детермінації містить такі елементи: 1) умови; 2) діяльність (причина); 3) дія (наслідок, результат). Перші становлять сукупність тих безпосередніх чинників (факторів), від наявності яких залежать виникнення, існування, зміна або зникнення даного явища. Те чи інше явище виникає там і тоді, де й коли визріли відповідні передумови, й існує остільки, оскільки є певні умови. Характерною особливістю умов як моменту процесу детермінації є те, що вони самі по собі не можуть перетворитися в нову дійсність (наслідок); вони лише роблять її можливою.

Від поняття «умови» слід відрізняти поняття «середовище», яке включає не тільки чинники (фактори), що виступають умовами, а й чинники нейтральні, які тільки співіснують з певним явищем. Це положення особливо важливе для кримінологічних досліджень, бо в будь-якому соціальному середовищі треба виявити як криміногенні фактори, що є умовами вчинення злочинів, так й інші фактори — нейтральні або ті, що протистоять криміногенним.

Тому, метою даної роботи є висвітлення питань, що стосуються причин та умов вчинення конкретного злочину, а також життєвої ситуації як обставини вчинення злочину.

1. ПОНЯТТЯ ПРИЧИН ТА УМОВ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має однозначного трактування. Ними деякі автори називають:

1) ан­тигромадські погляди певного кола осіб;

2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди;

3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи спричинюють злочинні дії.

Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкре­тизувати це поняття, одні кримінологи у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші — на "пережитки минулого" у свідомості й поведінці, непра­вильні погляди та уявлення; треті — на наявність у свідомості окре­мих осіб антисуспільної установки; четверті — на егоїзм, кар'єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але за такого підходу незрозуміло, чому в окремих осіб деформується сві­домість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця [1, с. 68].

Особливістю кримінологіч­ного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвива­ється у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, а й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який во­лодіє правосуб'єктністю, тобто є осудним і має відповідний вік (16 або 14 років), достатній, на думку законодавця, для оцінки суспіль­ної небезпеки.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб'єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі криміналь­ної відповідальності. У цьому зв'язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб'єкта, які визначають його винність у вчиненні злочину.

Спроможність суб'єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. По-перше, через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, по-друге, внаслідок різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються у не­повнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у суперечність; по-третє, через антигромадську установку (стан готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбу­ваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів [10, с. 247].

Як об'єкт вивчення у кримінології виступає насамперед особа, яка вчинила злочин, хоч профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності вчинення злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб'єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відпо­відальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевидні­шим стає існування типових явищ, які характеризують суб'єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помил­кою не бачити саме тут те особливе, що пов'язує загальне (злочин­ність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін — формальної,
яка належить до психофізіології, і змістовної,
обумов­леної свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинк­ти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень куль­тури) і сформовані за життя якості особи, які визначаються соціалі­зацією людини й обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності.

Під соціалізацією
звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій.

Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що основним чинником станов­лення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціаліза­ції. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже соціалі­зується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто вчиняє злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, "сполучають" її зі злочинною, інші — окремо від неї, треті — випа­дають із сфери соціально корисних зв'язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення у процесі соціалізації можуть бути обумовлені багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різними захворюваннями. Але з цього зов­сім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне або набу­ває криміногенність у зв'язку з фактом вчинення злочину конкрет­ною особою. Кожний суб'єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи [9, с. 65].

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найтиповіших ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпе­чення належного формування особи, а не причин вчинення злочи­нів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім'ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощів у вихованні — різноманітні акцентуації характеру, пси­хічні відхилення у рамках осудності, психолого-педагогічна безгра­мотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприйма­ються особою не автоматично, а переломлюючись через її внутріш­ній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов'яз­ково змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різного роду соціальними ано­маліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звужен­ням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, спричинених різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т. п., що самі по собі споконвічно [3, с. 163].

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причи­ною злочину. Мотиви — це те, що спонукало індивіда діяти, а не чо­му він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спо­нукання різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силою впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинни­ми. Проте у такій якості виступають лише ті з них, які суб'єктом не тільки сприймаються і "відфільтровуються" свідомістю за значиміс­тю в даний момент, а й набувають вольового імпульсу на задоволен­ня, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке містить у собі суспільну небезпе­ку і передбачене кримінальним законом як злочин. Мотив безпосе­редньо пов'язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіян­ням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб'єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спромож­ність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, зумовленої соціальними властивостями особистості, що сформувалася у процесі життя.

Деякі кримінологи справедливо стверджували, що "якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини анти­громадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності". Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антигромадській поведінці (пияцтві, наркоманії, по­рушеннях суспільного порядку тощо) або зневажанні елементарни­ми правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво-небезпечність суб'єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами, не є криміно­генним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і криміно­логічному аспектах містяться у взаємодії особистості і середовища в її широкому значенні макро- і мікровпливів [7, с. 73].

2. ПОНЯТТЯ КОНКРЕТНОЇ ЖИТТЄВОЇ СИТУАЦІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У ВЧИНЕННІ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

Антисуспільні властивості особи, які склалися під впливом нега­тивних умов її формування, ведуть до вчинення злочинів за наяв­ності певних обставин, що сприяють такому наслідкові і створюють ситуацію вчинення злочину — криміногенну ситуацію.

Для кримінології найбільший інтерес становить поняття кон­кретної життєвої ситуації як певного збігу обставин життя людини, що безпосередньо впливають на її поведінку. Конкретна життєва си­туація є мовби каналом зв'язку між людиною і зовнішнім світом, за­вдяки якому відбувається взаємодія особи з навколишнім середови­щем, надбання нею певних соціальних якостей.

Під конкретною життєвою ситуацією
розуміється певне спо­лучення об'єктивних обставин життя людини, що безпосередньо впливають на його поведінку вданий момент. У кримінологіч­ному змісті - це подія чи стан, що викликає рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння, що сприяє або перешкоджає йому. Ситуація здебільшого передує злочину, але може і супроводжу­вати його вчинення [7, с. 154].

Обставини життя людини, з яких складається конкретна ситу­ація, дуже різні. Це може бути, порівняно, тривалий стан (на­приклад, важка обстановка в родині), короткочасна подія (на­приклад, конфлікт із хуліганом на вулиці), різні вчинки інших людей чи становище, сформоване суспільством. Ситуація може охоплювати величезні території (наприклад, при злочинах проти світу і безпеки людства) або обмежуватися квартирою (наприк­лад, при побутовій сварці). Тривалість ситуації також різна: від скількох секунд (дорожньо-транспортний злочин) до декількох років (конфлікти на ґрунті чи ревнощів помсти). Кожна життєва ситуація має об'єктивний зміст (вона визначається подіями, що відбуваються в дійсності, суб'єктивне значення, яке залежить від того, наскільки дана ситуація важлива з огляду інтересів, життєвих планів і мети даної особи). Об'єктивнийзміст і суб'єктивне значення ситуації можуть часом значно не співпадати. Наприклад, розходження в поглядах зі співрозмов­цем суб'єкт може сприйняти як особисту образу, тимчасові матеріальні труднощі деякі люди розцінюють як життєвий крах тощо. Важливо відзначити, що зазвичай людина чинить не по ситуації в її об'єктивному змісті, а зі своїм уявленням про неї. Тому часто ситуація для нього слугує приводом для вчинення злочину, хоча насправді вона не містить ніяких провокуючих моментів.

Як показує практика, існує досить велика кількість співвідно­шень між ситуаціями, що передували вчиненню зл

очину й особистісних особливостей злочинця. При цьому межі цих співвідно­шень такі:

а) сильний вплив конкретної життєвої ситуації при відсут­ності антигромадської установки;

б) глибока і стійка антигро­мадська установка при відсутності, власне кажучи, будь-якого тиску зовнішньої ситуації [6, с. 174].

Між цими межами розташована низ­ка перехідних випадків, на які впливають більш-менш розвинуті антигромадські якості особи.

Конкретна життєва ситуація може знаходитися в різних лан­ках механізму злочинної поведінки і відігравати певну роль.

По-перше, ситуація може бути джерелом мотивації злочину. Це відчувається головним чином тоді, коли перед суб'єктом ви­никає важка проблема, яку він може вирішити як законним, так і незаконним способом (так звана проблемна ситуація).

По-друге, ситуація може означати створення умов для задо­волення мотивів поведінки і досягнення тієї чи іншої мети.

По-третє, конкретна ситуація може бути приводом для вчи­нення злочину. Значної ролі набуває ситуація при ситуативних, ненавмисних злочин ах, наприклад, коли сварка вже сталася і мо­тив (помста, ревнощі) наявні, але не вистачає мізерної деталі, аби та розпалила полум'я взаємної ненависті, перетворивши її в тра­гедію. У такій ситуації (невдало вимовлене слово, випадкова образа, і навіть косий погляд) відіграє роль "спускового гачка" зброї і відбувається вбивство, заподіяння шкоди здоров'ю чи інший злочин.

Приводом може стати версія, вигадана чи спровокована са­мим злочинцем, що часто зустрічається серед хуліганів і ґвалтів­ників. Привід можливий і в злочинах, які вчиняються з метою наживи, коли річ "погано лежить" і тим самим «провокує» суб'єкта, який вже має намір що-небудь украсти.

Близька до ролі приводу ситуація в необережних злочинах, коли вона дезорієнтує чи навіть підштовхує суб'єкта до необдуманих дій. Ситуації на полюванні, під час експлуатації технічних чи природних об'єктів.

По-четверте, конкретна ситуація може сприяти чи перешкод­жати досягненню злочинного результату. Ситуація сприяє цьо­му, коли, наприклад, через наявність безконтрольності майна, безгосподарність, відсутність охорони та сигналізації. Ситуація перешкоджає злочину, якщо його вчинення фізично неможливе чи загрожує злочинцеві швидким викриттям [4, с. 126].

3. ВЗАЄМОДІЯ ОСОБИ І СЕРЕДОВИЩА ЯК ПРИЧИНА ВЧИНЕННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ ТА ОБСТАВИНИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ

1)Для розкриття сутності даного явища не обійтися без встанов­лення взаємозв'язку об'єктивного (зовнішнього) і суб'єктивного (особистого) у всьому їх різноманітті. Поза таким підходом будь-який кримінологічний аналіз причин злочинів не може бути плід­ним. Характер цієї взаємодії ніколи не повторюється і залежить від специфіки злочину й особи самого злочинця. В одних випадках на перший план висуваються об'єктивні чинники, в інших — суб'єк­тивні. Безпосередньою причиною злочину є складна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних факторів [5, с. 194].

При­чиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів со­ціального середовища (зовнішніх умов) і антисуспільних властивос­тей особи (внутрішніх умов), яка призводить індивіда до вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним зако­ном як злочинне.

Розкриття причини злочину безпосередньо пов'язане з проник­ненням у механізм злочинної поведінки. Під останнім розуміють зв'язок і взаємодію зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх психічних процесів і станів, що детермінують рішення вчинити злочин, скеровують і контролюють його виконання.

Встановлення значимості об'єктивних і суб'єктивних чинників, що детермінують злочинну поведінку, якоюсь мірою можливе за ра­хунок визначення їхньої спільності, типовості, наскільки вони регу­лярно виявляються на рівні маси злочинів і злочинності в цілому. Це дає змогу оцінити силу їх криміногенності та намітити відповідні заходи запобіжного характеру.

В сутність безпосередньої мотивації як внутрішніх детермінант поведінки можна проникнути через різноманітні форми її прояву, адже вплив макро- і мікросередовища переломлюється через життє­ві позиції індивіда, його свідомість у широкому розумінні слова. В одних випадках на перше місце висуваються зовнішні умови, в яких перебуває суб'єкт; в інших — його власні соціально-психоло­гічні властивості, що набули антисуспільної спрямованості.

Взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників (факторів), яка виражається формулою "ситуація (привід) — особа — діяння", ви­ступає в різних варіаціях:

1) особа з чітко вираженою антисуспільною спрямованістю — ситуація, що не має значення для злочинної поведінки;

2) особа з відносно стійкою антисуспільною спрямованіс­тю — ситуація, сприятлива для вчинення злочину;

3) особа зі слабо вираженою антисуспільною спрямованістю — ситуація, що прово­кує злочин.

Ступінь сформованості антисуспільних властивостей особи і її реакція на конкретну ситуацію найбільш чітко виявляють­ся у мотивації. Вона може бути стійкою, притаманною поведінці ін­дивіда в цілому, і ситуаційною або випадковою, не властивою для даної особи, яка раніше була законослухняною. Настільки ж поміт­на і різниця мотивів злочинів, що лежать в основі протиправної по­ведінки, — від глибоко укорінених, антигромадських за змістом (на­приклад, хуліганських), до соціально нейтральних (що співпадають зі звичайною поведінкою) або змушених мотивів дії, властивих ексцесу оборони, порушенням умов крайньої необхідності тощо [6, с. 427]..

Виявлення типових чинників, що впливають на злочинність, дає можливість вивести закономірності детермінації, а, отже, обрати найбільш раціональні шляхи їх нейтралізації й усунення. У криміно­логічних дослідженнях саме цьому питанню нерідко не надається належного-значення. Дослідники досить часто ставлять в один ряд і найчастіше повторювані (типові) чинники, і ті, що проявляються порівняно рідко. Їх неоднакова значимість, з одного боку, може свід­чити про випадковий вплив деяких із них, а з іншого — про стійкі закономірності проявів.

У кримінологічній літературі найчастіше підкреслюється значен­ня криміногенного впливу середовища на особу. При цьому особли­ва увага справедливо приділяється мікросередовищу — сфері безпо­середнього спілкування індивіда. Проте саме мікросередовище заз­вичай розглядається як щось статичне, яке існує лише в даний мо­мент або безпосередньо напередодні вчинення злочину. У тих же випадках, коли вказується на криміногенні фактори, які сформували особу злочинця в минулому, то однозначно відзначається роль нес­приятливого оточення у сфері сімейно-побутових відносин, дозвіл­ля, навчання чи праці, але при цьому упускається з виду динамізм особистих стосунків з іншими людьми.

Внутрішня структура будь-якого мікросередовища може різнити­ся, але її основу становить мала соціальна група, що впливає на осо­бу безпосередньо і найсильніше. Тут же міститься предметно-речове (матеріальне) середовище, яке оточує людину в побуті, на роботі, особистому житті, в умовах якого вона здійснює свою життєдіяль­ність.

Спілкування з іншими людьми має для кожного індивіда різне значення, що позначається поняттям референтності (особливої цін­ності, важливості для нього). "Еталоном" може бути будь-яка група, але криміногенне значення мають насамперед асоціальні і кримі­нальні угруповання, які стають для особи референтними.

Така загальна схема взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, які детермінують конкретний злочин. їх криміногенність може змі­нюватися у досить широких межах, що не дає можливості пояснити різні види злочинів за допомогою якогось головного чинника неза­лежно від того, належить він до об'єктивних чи суб'єктивних детер­мінант, їх взаємозв'язок має комплексний характер і стосовно кож­ного окремого випадку своєрідний. Наприклад, у рецидивістів домі­нують суб'єктивні чинники — стійка антисуспільна спрямованість особи, яка сама створює передумови для вчинення злочину. Зовніш­ні чинники при цьому відсуваються на другий план. Вони лише в минулому зіграли свою роль, сформувавши таку особу, взаємодіючи з нею. У той же час значна частина осіб, які вчинили злочин упер­ше, не характеризуються міцними антисуспільними установками, звичками. Вони вступають у конфлікт із законом у результаті про­вокуючих або скрутних зовнішніх обставин. Вчинене нерідко нега­тивно оцінює сам винний. У таких випадках, очевидно, можна гово­рити про моральну нестійкість особи, що не стала бар'єром для вчи­нення злочину. Нарешті, вчинене іноді вступає у суперечність з внутрішнім, у цілому позитивним змістом особистої спрямованості, ставши сплетінням випадково сформованих обставин, конфліктної ситуації, що дістала помилкове, неправильне рішення. Така ситуація може бути викликана як об'єктивними, так і суб'єктивними причи­нами. Зовнішніми обставинами, що провокують злочин, можуть бу­ти сімейні негаразди і побутові конфлікти, у тому числі протиправна поведінка потерпілого, недооцінка несприятливої ситуації, учасни­ком якої суб'єкт став випадково, а іноді його власна аморальна поведінка чи ігнорування якихось соціальних вимог [3, с. 186].

Елементами криміногенної ситуації є обставини, які сприяють вчиненню злочинів. Ці обставини різноманітні. Вони можуть бути пов'язані з недоліками в діяльності державних чи громадських орга­нізацій, мати місце на виробництві і в родині, у школі і серед най­ближчого оточення індивіда. Ці обставини полегшують вчинення злочину, створюють умови для настання суспільно небезпечних на­слідків. До таких обставин належать:

1)недоліки в діяльності державних установ (тяганина, бюрокра­тизм), незадовільна робота правоохоронних органів (приховування злочинів від обліку, необґрунтована відмова у порушенні криміналь­них справ, інші порушення законності);

2)недоліки в системі господарювання (ненадійна охорона май­на, незадовільний стан обліку і контролю, проблеми в матеріально-технічному забезпеченні тощо);

3)упущення в ідеологічній та культурно-виховній роботі, не налагодженість сфери дозвілля;

4)вади у сімейному, шкільному і трудовому вихованні;

5)пияцтво, наркоманія, токсикоманія, паразитизм, проституція;

6)згубний вплив побутового оточення з антисуспільною спрямо­ваністю.

Перелічені вище обставини є не причинами злочинів, а умовами, оскільки самі по собі вони не викликають їх вчинення, а лише допо­магають цьому.

Попередження конкретного злочину досягається впливом не тільки на його причини, а й на умови його вчинення. У багатьох ви­падках усунути обставини, які допомагають вчиненню злочинів, значно легше, ніж усунути самі причини. Тому вплив на обставини криміногенної ситуації, попередження її виникнення, усунення або нейтралізація — найважливіші напрями профілактичної діяльності органів внутрішніх справ.

Під механізмом злочинної поведінки розуміється зв'язок і взаємодія зовнішніх факторів об'єктивної дійсності і внутрішніх, психічних процесів та станів, що обумовлюють (детермінують) усві­домлене і вольове рішення діяти (бездіяти), спрямовують і контро­люють його виконання.

Механізм злочинної поведінки включає в себе три ланки: моти­вацію злочину; планування злочинних дій; виконання злочину і на­стання суспільно небезпечних наслідків.

До першої ланки входять потреби особи, її інтереси, ціннісні орієнтири, установки, які породжують мотиви злочинної поведінки.

У другій ланці механізму злочинної поведінки мотивація вже конкретизується у план протиправного вчинку. Суб'єкт визначає безпосередні цілі й об'єкти своїх дій, а також засоби, місце і час вчинення злочину, приймаючи відповідне рішення [8, с. 290].

Третя ланка — безпосереднє вчинення злочину. Вона охоплює як злочинні дії (бездіяльність) суб'єкта, так і настання злочинного наслідку.

Виходячи з усього вищесказаного можна зробити висновок, що детермінанти злочинів лежать, з одного боку, у морально-психоло­гічних якостях особи (внутрішній момент), а з іншого — у криміно­генних ситуаціях і соціальних суперечностях та негараздах, які об'єктивно існують у нашому суспільстві (зовнішній момент).

ВИСНОВОК

Отже, з вище викладеного можна зробити висновок про те, що причинами вчинення конкретного злочину є саме психічне ставлення особи до ситуації склалася.

Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов'яз­ково змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різного роду соціальними ано­маліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звужен­ням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, спричинених різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т. п., що самі по собі споконвічно.

Ще однією обставиною, за якої вчиняється конкретний злочин є життєва ситуація. Під конкретною життєвою ситуацією розуміється певне спо­лучення об'єктивних обставин життя людини, що безпосередньо впливають на його поведінку вданий момент. У кримінологіч­ному змісті - це подія чи стан, що викликає рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння, що сприяє або перешкоджає йому. Ситуація здебільшого передує злочину, але може і супроводжу­вати його вчинення.

Конкретна життєва ситуація може знаходитися в різних лан­ках механізму злочинної поведінки і відігравати певну роль.

По-перше, ситуація може бути джерелом мотивації злочину. Це відчувається головним чином тоді, коли перед суб'єктом ви­никає важка проблема, яку він може вирішити як законним, так і незаконним способом (так звана проблемна ситуація).

По-друге, ситуація може означати створення умов для задо­волення мотивів поведінки і досягнення тієї чи іншої мети.

По-третє, конкретна ситуація може бути приводом для вчи­нення злочину. Значної ролі набуває ситуація при ситуативних, ненавмисних злочин як, наприклад, коли сварка вже сталася і мо­тив (помста, ревнощі) наявні, але не вистачає мізерної деталі, аби та розпалила полум'я взаємної ненависті, перетворивши її в тра­гедію.

По-четверте, конкретна ситуація може сприяти чи перешкод­жати досягненню злочинного результату.

При­чиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів со­ціального середовища (зовнішніх умов) і антисуспільних властивос­тей особи (внутрішніх умов), яка призводить індивіда до вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним зако­ном як злочинне.

Розкриття причини злочину безпосередньо пов'язане з проник­ненням у механізм злочинної поведінки. Під останнім розуміють зв'язок і взаємодію зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх психічних процесів і станів, що детермінують рішення вчинити злочин, скеровують і контролюють його виконання.

Виявлення типових чинників, що впливають на злочинність, дає можливість вивести закономірності детермінації, а, отже, обрати найбільш раціональні шляхи їх нейтралізації й усунення.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Беляев Н.А., Волгарева И.В. Криминология. Учебник. – СПб.: Издательство С. – Петербургского университета, 1992. – 216 с.

2. Даньшин І.М., Голіна В.В. Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальних вищих закладів освіти. – Харків.: Право, 1999. – 232 с.

3. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Кримінологія: Навчальний методичний посібник. – К.: Атака, 2003. – 400с.

4. Джужа О.М., Михайленко П.П. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

5. Джужа О.М. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини). Навчальний посібник. – К.: Атака, 2001. – 368 с.

6. Дольова А.И. Криминология. Учебник для юридических вузов. – М.: Издательство группа ИНФРА∙М. – НОРМА, 1997. – 216 с.

7. Іванов Ю.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 264 с.

8. Корнієнко М.В., Романюк Б.В., Мельник І.М. – Кримінологія. К.: Юрінком Інтер, 2001. – 480 с.

9. Курило В.І., Михайлов О.Є. Кримінологія. Загальна частина. Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2006. – 192 с.

10. Кудрявцева В.Н. Криминология. Учебник. – М.: Юрист, 1995. – 512 с.