.
Серед усіх видів декоративно-ужиткового мистецтва різьба по дереву є чи не найулюбленішою й найпоширенішою в народі.
Конкретні соціально-економічні, історичні та географічні умови спричинилися до створення самобутніх видів декоративного мистецтва Гуцульщини, виділили його серед інших осередків народної художньої творчості в Україні. Багаті природні запаси деревини сприяли широкому розвиткові різьбярства, яке стало нині чи не найпопулярнішим і найулюбленішим мистецьким ремеслом місцевих майстрів.
Художня обробка дерева — це численні вироби з нього, різноманітні за формами, технічними засобами виконання й декорування. Побутове призначення їх визначило характер художньо-технічних прийомів обробки дерева. Уже здавна гуцульські різьбярі славилися досконалою професійною майстерністю створення різних за характером виробів, починаючи від меблів і завершуючи дрібними побутовими речами.
З предметів хатнього вжитку на Гуцульщині прикрашувалися різьбою скрині, ліжка, мисники, полиці, посуд (миски, ракви-масельниці, барильця, баклаги, пляшки), вироби господарського вжитку (вази, тарниці-сідла, куш-ки, кісята), архітектурні частини (двері, одвірки, сволоки) та предмети, різні за призначенням (палиці, топірці, пістолети, рушниці).
Початки розвитку різьби по дереву сягають раннього слов'янського періоду історії західних земель України. В епоху Київської Русі вона, як і всі інші види промислів, досягла високого рівня. Під час татарських нападів цей вид художньої обробки дерева підупав, а в XVI— XVIIIстоліттях знову почався період його розквіту.
Найдавнішими такими пам'ятками є ручні дерев'яні хрести. У Львівському музеї етнографії та художнього промислу зберігається хрест XVIстоліття. Цікаво, що на ньому нанесено мотиви плоскої різьби, які ще й досі вживаються на Гуцульщині і мають назви "кривульки" та "шнурочки". Усе це переконливе свідчить, що так звана гуцульська різьба по дереву тут лише розвинулася й сформувалася як вид високохудожнього оздоблення дерев'яних ужиткових виробів.
Найвизначнішими різьбярами II половини XIX століття були Ю. Шкрібляк та його сини Василь, Микола, Федір із с. Яворів Косівського району. Власне, цими іменами розпочинається нова епоха в розвитку різьби по дереву на Гуцульщині. Ю. Шкрібляк жив у середовищі, де шанували ремесло різьблення, випалювання та інкрустації. Початкові навички він ще юнаком набув у батька-бондаря. Згодом самостійно опанував токарство, різьблення й випалювання. Сконструював оригінальний токарний верстат, що давав змогу шукати нові форми виробів із дерева, які прикрашував різьбою. Спочатку були найпростіші "пасочки", а згодом орнаментальні мотиви ускладнювались. У трудовому процесі він об'єднував дві функції — духовну діяльність (пошук оригінального задуму, добір відповідного матеріалу, прийомів обробки, композиції) та фізичну працю (безпосереднє виготовлення виробів).
Майстер творчо підходив до справи, відомий як людина обдарована, допитлива, котра постійно в пошуках нового. Його цікавили не лише кінцевий результат, а й доцільність та довершеність прийомів і способів діяльності. Виробивши свій стиль творчості, максимально спів
фактурного контрасту, тим самим "значно посилюючи декоративну виразність. Ю. Шкрібляк часто застосовував композиційні прийоми поділу декорованої площини на межі поля, де розташовував орнаментальні мотиви.
Його твори експонувалися на господарсько-промислових виставках у Відні (/572;, Львові ^577;, Трієсті (1878), Станіславі (1879), Коломиї (1880), де талант автора проявлявся з дивовижною силою. Основа художньої творчості майстра — традиції гуцульського різьблення.
Другий період розвитку художньої обробки дерева припадає на кінець XIXстоліття. Удосконалюються мотиви плоского різьблення, вводиться інкрустація різноколірним деревом, рогом, перламутром, металом, бісером. На цей час припадає і творчість його синів — Василя, Миколи і Федора, які зберегли батьківські традиції.
Своєрідними майстрами плоскої різьби в Яворові були Іван, Петро та Юрій Гондуряки. Онуки Ю. Шкрібля-ка Юрій і Семен Корпанюки не лише продовжили справу дідуся, а й значно розвинули технічні та технологічні прийоми яворівської різьби по дереву, підняли на вищий рівень художньо-стильові можливості, їхній вклад у скарбницю школи різьби по дереву складає пишний, самобутній вінок щедро обдарованих талантом, істинно народних митців Гуцульщини.
У той час в с. Річка творчо працює Марко Мегедилюк, який також зумів удосконалити технічні й художні прийоми обробки дерева. Він почав прикрашати вироби різноколірним бісером, вибиранням фону, де приділяє велику увагу орнаменту, вважаючи його домінуючою частиною всього твору. Серед майстрів-різьбярів його села особливо вирізнялись Яків і Микола Тонюки, Петро Григорчук.
До розвитку косівської різьби приклався Василь Девдюк, поєднуючи її з інкрустацією. Він вводить інкрустацію різноколірним деревом, бісером, металом, перламутром та поліруванням виробів. Розробляє нові орнаментальні мотиви різьблення: "сльозки", "гачки". Косівська школа різьби та інкрустації по дереву славна такими майстрами, як Микола Тимків, В. Кабин, В. Гуз, І. Балагурак, М. Федірко.
Оригінальністю й самобутністю вирізнялась брустурівська школа. Тут плідно працювали П. Ткачук, М. Гре-пиняк, О. Ванджуряк.
Створюються центри гуцульського різьблення: Косів і села Яворів, Річка, Брустури. їхні витвори привертають увагу чистим кольором деревини і грою світлотіней на різьбленій поверхні, виблискуванням відполірованих випуклих форм, своєрідним місцевим колоритом, інкрустацією різними матеріалами. Такі предмети домашнього вжитку настільки тісно ввійшли в народні традиції, що стали гордістю кожної оселі. У них проявилися багата уява, естетичний смак і м'яка філософська натура гармонії.
Народне декоративне мистецтво Гуцульщини — оригінальне художнє явище українського народного мистецтва.