Л.В.Щерба зазначав, що “існування будь-якої граматичної категорії зумовлюється тісним, нерозривним зв’язком її змісту і всіх її формальних ознак. Не бачачи змісту, не можна встановлювати формальних ознак, оскільки невідомо, означають вони щось, а відповідно, чи існують вони як такі, і чи існує сама категорія” [1, 65].
Синтаксична категорія другорядних членів речення1, теоретичне обґрунтування якої склалося історично у традиційній лінгвістиці, сьогодні потребує нового переосмислення. Пов’язано це з тим, що поняття другорядних членів речення намагаються замінити або й відкинути взагалі на тій підставі, що воно не відображає суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відображають семантичні його аспекти. Еклектизм членів речення виявляється у своєрідній їх асиметрії щодо змістових компонентів його структури. Ще більше заперечення статусу другорядних членів речення викликало розмежування і вивчення формальної і змістової сторін як автономних. Багатоаспектність речення як найвищої синтаксичної конструкції водночас сприяє чіткішому осмисленню формально-граматичної і функціональної природи категорії членів речення взагалі.
Ахіллесовою п’ятою традиційної теорії членів речення було намагання виробити їх класифікацію з урахуванням якогось одного критерію — чи то формально-граматичного, чи семантико-синтаксичного без урахування взаємозумовлюваної їхньої природи. Відповідно випадки невідповідності форми і змісту члена речення, відсутність чітко закріпленої форми за тим або тим членом речення і синкретизм їхньої семантики викликають або ж заперечення категорії другорядних членів, або її суттєву перебудову. Уже в традиційній лінгвістиці суперечки стосувалися труднощів диференціації другорядних членів речення, що очевидно призвело до фактичного їх заперечення у [2] (та [3]) (за ред. Н.Ю.Шведової)2. Сучасна лінгвістична теорія центром перегляду загальної теорії членів речення обирає й головні члени речення, і найперше, підмет. Зацікавлення семантикою речення, виділення та аналіз засобів вираження в реченні семантичного суб’єкта у формах непрямих відмінків показали, що підмет начебто може бути виражений і непрямим відмінком. Однак тут не враховано синкретизм тих словоформ у непрямих відмінках, які передають суб’єктну семантику, а підмет семантично не виявляє лише значення агенса (діяча).
Т.П.Ломтєв поняття членів речення замінює поняттям позиційної значущості, позиції, позиційної ланки у структурі речення, яку займає певна словесна форма, і речення відповідно являє собою “структуру позицій, які займають у ньому словесні форми...” [4, 44]. Однак при цьому визначаються головні і другорядні позиції, повнозначні і неповнозначні, залежні і незалежні. Такий погляд видається коректним і показує намагання виявити позиційну структуру будь-якого речення з урахуванням причин, що спричиняють ту чи іншу позицію словоформи у загальній семантико-синтаксичній структурі речення.
Вбачаючи наступність та еволюційність теорії синтаксемного аналізу стосовно теорії членів речення, А.М.Мухін вважає, що за поняттями синтаксеми і члена речення стоять дискретні одиниці, що виділяються в реченні на основі характеру синтаксичних зв’язків. Синтаксеми — це елементарні, тобто синтаксично неподільні одиниці у структурі речення, тоді як члени речення можуть бути синтаксично членованими [5, 21-22]. Члени речення часто втрачають свій внутрішній розподіл на головні і другорядні, коли встановлюється їхня синтаксична семантика. Вони часто передають тотожні синтаксичні значення3, через що у поняттях головних і другорядних членів речення поєднуються різні синтаксичні одиниці, що мають свої змістові і формальні ознаки: з одного боку, ядерні і неядерні компоненти речення, з другого — синтаксеми. Перші складають поверхневу структуру речення, другі — його глибинну структуру [6, 99-100]. Послідовне розмежування і виділення двох уже родів елементарних синтаксичних одиниць у реченні дає можливість аналізувати їх у єдності змістових і формальних їхніх властивостей. Змістовою особливістю синтаксеми виступає синтаксико-семантична її ознака, змістовою властивістю члена речення – чисто синтаксична, не пов’язана буквально з позначенням явищ позамовної дійсності [Див.: 5, 23; 7, 124]. Розподіл синтаксичних ролей між членами речення і синтаксемами показує, що вони перебувають у своєрідних системних відношеннях у позиційній структурі речення і стосуються його ядерної і периферійної площини. На цій основі можна визначити два типи речень, враховуючи наявність у їхній поверхневій структурі двох або одного ядерного компонента. Водночас серед тих та інших закономірно виділяти поширені і непоширені, а враховуючи синтаксико-семантичні типи синтаксем і їх варіантні моделі у цих позиціях, розрізняти основні структурно-семантичні типи речень.
Позиція другорядного члена речення визначається щодо головних членів речення. Змістовою ознакою у таких позиціях є периферійна синтаксична функція, що зумовлюється підрядним зв’язком з головними членами (підметом і присудком) або з іншим другорядним членом та граматичним центром односкладного речення. Диференційними формально-граматичними ознаками другорядних членів речення виступають сила і характер підрядного зв’язку. На цій підставі уже в класичній лінгвістиці були спроби не диференціювати сильного і слабкого керування, а визначати керованими всі форми залежних відмінків [8, 113], по суті, відмовляючись від визнання необхідного підрядного зв’язку при так званих перехідних дієсловах і відносно слабкого при неперехідних4.
Однак збереження для наукового пояснення категорії перехідності/неперехідності по-суті заперечує категорію валентності, що характеризує не лише дієслівні предикати, тому перехідність, гадаємо, не виявляється у морфологічній структурі дієслова, а поглинається іншою категорією з синтаксичною домінантою — валентністю.
Категорія другорядного члена речення своїми формально-граматичними ознаками виявляється як неоднорядна величина. Врахування і виділення характеру синтаксичного зв’язку другорядних членів на основі підрядного підпорядкування іншим компонентам у позиційній структурі речення показують, що такий зв’язок може бути прислівним і неприслівним. Останній визначає підпорядкування другорядного члена реченнєвотвірному (двоскладному чи односкладному) ядру, а не окремому компонентові його структури.
Прислівні компоненти речення (як правило, означення, додатки) залежать від окремого слова у реченні і мають набагато тісніший, порівняно з неприслівними, характер синтаксичного зв’язку, зумовлюваний в основному лексичними потенціями граматично панівного слова. Інколи це приводить до пояснення типового прислівного зв’язку керування як несинтаксичного, а лексичного, фразового розширення дієслова, яке утворює комплементі фрази [Див.: 6, 153-156]. Різновид сильного керування як вияв категорії підрядності справді ґрунтується на утворенні комплетивних фраз і зумовлюється лексичними інтенціями граматично панівних компонентів уже на рівні словосполучення як міжрівневої синтаксичної одиниці. Фактично усі прислівні другорядні члени речення є проекцією словосполучень на формально-граматичну структуру речення. У цьому плані показовим є затухаюче керування через інфінітив як дієслівний іменник (або іменникове дієслово), напр.: прийшов на зустріч — прийшов зустрітись; домовився про роботу ®домовився працювати, вдався до переконання — вдався переконати.
Отже, другорядні члени речення реалізуються у двох основних субпозиціях — прислівній і детермінантній. Прислівна субпозиція в реченні, по суті, відображає структуру словосполучення — нижчерівневої одиниці, яка перетворюється у бінарний компонент речення. Воно передбачає дві позиції — основну і залежну. Основна позиція визначається на основі лексико-граматичних інтенцій опорного компонента і регулюється підкатегоріями підрядності – керуванням (безпосереднім та опосередкованим), узгодженням, кореляцією. Залежно від типу зв’язку виділяється основна позиція дієслова, іменника, прикметника. Основна позиція морфологізованого прислівника виникає (надзвичайно добре, зовсім погано) як чиста модифікація його загальної семантики, бо сам прислівник знаходиться, як правило, у детермінантній площині речення і “не може поширюватися залежними членами” [9, 20]. Номінативна функція словосполучень у структурі речення визначається номінативною природою повнозначних частин мови, а функція залежних компонентів, що реалізують підрядність як формально-граматичну категорію і формують структурні властивості речення, перебуває у залежності від синтаксичної функції самостійних членів реченнєвотвірного ядра. Характерно, що сполучуваність слова і форми слова на рівні словосполучень не приводить до утворення комунікативної одиниці, оскільки така формально-граматична категорійна функція, викликана підрядним типом зв’язку, на змістовому рівні не викликає інших граматичних ознак, які мали б реченнєвотвірний статус. Субпозиційна ж характеристика другорядного члена речення у загальній його структурі і прислівна позиція акумулюють вираження реченнєвих категорій семантико-синтаксичного виміру. Так, при сильному характері вияву категорії підрядності, коли опорним компонентом (його лексико-граматичною природою) вимагається залежний компонент у певній відмінковій формі, стає можливим окреслення семантико-синтаксичної категорії об’єктності, її інваріантного значення, напр.: Ой мостили на Росаві мости тулубами, Засівали чисте поле густо головами (П.Куліш); Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди — добрі, ласкаві, злі (В.Симоненко); Блакить мою душу обвіяла... (П.Тичина).
З послабленням сили зв’язку керування, його затуханням, виникають інші (слабокеровані) форми відмінків, які займають, на відміну від знахідного об’єктного (центральна позиція серед субпозицій другорядних членів), напівпериферійні і периферійні позиції. Вони створюються іншими відмінковими і прийменниково-відмінковими формами через напівсильне, напівслабке і слабке керування [Див.: 9, 22]. Порівняймо: Никли трави жалощами, Гнулось дерево з туги (П.Куліш). Бо ти на землі — людина... (В.Симоненко). Тут у першому маємо слабке керування (жалощами) і напівслабке (з туги), а в другому — детермінантний (неприслівний) зв’язок (на землі) з реченнєвотвірним ядром ти — людина.
Детермінантна субпозиція (неприслівна) другорядних членів речення характеризується слабким підрядним зв’язком з граматичною основою речення у формі прилягання. Детермінантні члени речення репрезентуються синтетичними й аналітичними прислівниковими (прийменниково-відмінковими формами), що передають адвербіальні значення. Аргументованим видається трактування детермінантної субпозиції як постійно периферійної, бо кожен з детермінантних компонентів є ні більш центральним, ні більш периферійним [9, 20]. За наявності кількох детермінантних членів вони займають лише більш чи менш віддалені, але постійно периферійні позиції на лінійній осі реального часу речення.
Таким чином, детальний розгляд онтологічної природи словосполучення і речення як двох синтаксичних одиниць-конструкцій показує, що характер словосполучних і реченнєвих синтаксичних зв’язків виступає взаємопов’язаним і системно зумовлюваним, і взаємодіючим. Серед другорядних членів речення визначаються такі, які формуються як його формально-синтаксичні компоненти на основі ускладнення (розширення) речення через словосполучні зв’язки залежних підрядних непредикативних форм. Їхня природа чітко диференційована синтаксико-семантичними функціями і характером та силою прислівного підрядного зв’язку. Самі ж функції другорядних компонентів цього різновиду залежать від морфологічної природи головних членів речення, які формують його структурно-граматичну основу. Їх поява на основі сили підрядного зв’язку не змінює структурно-граматичного типу речення, бо не стосується способів вираження предикації, але модифікує семантико-синтаксичні параметри речення і репрезентує категорії семантико-синтаксичного спрямування, які розширюють змістові параметри реченнєвої моделі. Напр.: Вростаю у небо високе, Де зорі – жовті джмелі, І чую: пульсують кроки У тіло моє з землі (В.Симоненко). Показовим у цьому прикладі є можливе трансформаційне перетворення — І чую пульсування кроків у тіло моє з землі, де віддієслівний іменник ще зберігає сильний керований зв’язок, але прийменниково-відмінкові форми “переводяться” в аналітичні прислівники і зумовлюються детермінантним характером їх як другорядних членів речення з фактичною зміною зв’язку – власне керування на прилягаюче керування (відмінкове прилягання), яке стає ланкою переходу прислівного керування у реченнєвий детермінантний зв’язок і набуття статусу самостійного розширюючого компонента з перспективою додаткової предикативної його функції, пор.: Під моїм вікном дуб шумить всю ніч (П.Тичина) і Дуб — під моїм вікном, він шумить всю ніч.., де у другому вторинна детермінантна позиція першого стає центральнореченнєвотвірною, але морфологічно нейтралізованою.
Порівняно слабкий з семантичного боку підрядний зв’язок спостерігаємо у формі узгодження, що диференціює означення як другорядний член речення у загальній категорії другорядних членів.
Типовою формою узгодження є синтаксичне співвідношення опорних елементів як лексико-граматичних класів слів із залежними лексико-граматичними класами прикметників. Наприклад: Тим часом у Кондратовому хлівчику місячними ночами виспівував рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цибеніло через шалівку каганчикове світло... (Григір Тютюнник); Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях (Д.Павличко). Така форма зв’язку властива більшості флективних мов, тому є підстави виділяти категорію означення серед інших категорій формально-граматичного аспекту речення. Визначаючи характер узгодження, О.І.Смирницький відзначав, що “такий зв’язок начебто попередньо даний, готовий. Для цього характерним є те, що він утворює такі сполуки, які в реченні виступають як цілісні одиниці, як цілісні комплекси, що включаються у речення в збірному готовому вигляді”. І далі: “Однак, реалізуючись в реченні, атрибутивна фраза не виступає в ньому як “один комплексний член” [10, 174, 175]. Водночас відзначають, що об’єднання суттєво відмінних мовних явищ у понятті “означення” як другорядного члена речення має умовний характер5. Якщо незаперечним є вирізнення прикметникового означення при іменних компонентах його структури (у припідметовій чи придодатковій позиції), то явно умовним буде визначення означення у формах відмінкових, прийменниково-відмінкових, формі інфінітива. Якщо перші поєднані формою узгодження, то другі мають форму напівслабкого керування, кореляції, прилягання. Проте характер зв’язку лише уподібнює формальну специфіку категорії означення і категорії додатка як підкатегорій загальної категорії диференційованого другорядного члена речення6.
Основна категорійна значущість носіїв категорії означення (як підкатегорії), зважаючи на їхню синтаксичну формальну омонімію, регулюється глибинною семантикою, а отже, виявляється на рівні синтаксеми. Можна думати, що формальна природа неузгоджених означень нівелюється в порівнянні з типовими формами вираження непрямого додатка. Але присубстантивна субпозиція таких омонімічних форм у реченні й можливості трансформаційних і транспозиційних перетворень підтверджують категорійний статус означення як підкатегорії другорядного члена речення. “Означеність” імені передбачає не лише якісний, але й відносний та присвійний характер, а також означеність іншим іменем, яке виступає не кваліфікатором ознаки, а невласне-означальним показником, через якого “приписується” невласне-ознака означуваному компонентові, напр.: Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я (В.Симоненко); То буде сон... і нам присниться тато... А тату — ми, стежиною йдучи...А хаті — хата, нашій хаті — хата Під крапелиною з хмарини уночі (М.Вінграновський); А тут тобі і нате: молочай При березі, в камінні, на порогах (М.Вінграновський).
Невласне-ознака іменникового члена речення виникає за місцем і часом, за метою чи призначенням, за стосунком до іншого предмета чи особи; типовою формою таких невласне-означальних компонентів у структурі речення виступають непрямі безприйменникові і прийменникові відмінки, які знаходяться у невласне-прислівній позиції і не виражають об’єктно-суб’єктних, інструментальних значень, неозначена форма дієслова, позбавлена семантичної домінанти власне-дії та мети дії, прислівник, зрідка дієприслівник, напр.: Хороший, як Микитина свита навиворіт (Укр. присл.); Опадав черемхи цвіт (В.Сосюра); А хата через дорогу стояла пусткою (Є.Гуцало); Малі, без голосу, у ніч летіли птиці (М.Вінграновський); І сниться каченяті сон, солодкий сон при мамі (М.Вінграновський); Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже вагою моя земля з рахманною журбою (В.Стус).
Неузгоджені означення – дуже продуктивна категорія сучасної української мови. Вона представлена у сучасній українській мові системою умовно керованих і прилягаючих компонентів у типових формах іменникових і прийменниково-відмінкових конструкцій, семантика яких розвинулася на ґрунті об’єктних та обставинних значень як значень вихідних (первинних) моделей. За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом їх умовно можна поділити на керовані і прилягаючі, але форма керування у них відображає вторинне значення і є фактично прилягаючою.
Однак твердження про те, що означення у системі членів речення займає найнижчий щабель (порівняно з додатком і обставиною), оскільки стосується лише рівня словосполучення [11, 222-223], видається не зовсім коректним. Інша справа, що такі, особливо форми неузгоджених означень, реченнєві компоненти стосовно рівня синтаксичного зв’язку є синтаксично нерегулярними і відображають складніший спосіб взаємодії елементів у реченні7.
До особливого різновиду категорії означення належить прикладка. Це означення у формі іменника чи іменникового словосполучення, форми яких корелюють з означуваним іменником. Специфічною властивістю означення-прикладки є означуваність у формі іменника, який виступає другою назвою8. У семантиці прикладкового означення важливим є компонент номінації (означуваний іменник) і компонент власне-означення, які нелегко розрізняються уже навіть тому, що їхні позиції не є регулярними. Прикладка може передувати іменникові і знаходитися в постпозиції, напр.: Пришерхла тиша — сіра миша — у жовто-білих комишах; І сизий цап — іранський шах — Пришерхлу тишу тихо лиже (М.Вінграновський); Ось як під вітром поволі поводить плечем Жінка-трава (Л.Таран); Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі червоний голос і свободи (М.Вінграновський); І цілували наші губи Вдова-Любов, Вдова-Життя (М.Вінграновський). Це пояснюється, очевидно, й тим, що дуже часто неузгоджені означення утворюють з означуваним словом семантично образну єдність і, на відміну від додатка чи обставини, входять у склад того члена речення, який означують, напр.: Ці груди болю, біль грудей, застрашених страждань — нема їм жодних панацей, все поглинає хлань (В.Стус); На золоту солому лягає червінь дня (В.Стус) і відокремлюються (Мов струни, червоні стовбури високих сосон Д.Павличко). Туга і ясна, мов калина-дитина, горить горобина, горить горобина. Бо ж пальці піаніста-віртуоза Копитама людського глуму топтано, Бо ж диригентський жест тобі покручено у покруч-дерево вітрами Малоросії (І.Драч); Він Пушкіна, вигнанця, приймав колись (М.Рильський). Відокремлена прикладка належить до категорій ускладненого речення і передає вторинне предикативне значення, супроводжуючи власне-ознаку предиката.
При розмежуванні прикладки і прикладкового іменника найчастіше вдаються до семантики (лексико-семантичних і лексико-граматичних значень поєднуваних слів). Прикладкою виступає, як правило, власна назва, коли корелюють загальні і власні назви, наприклад: лікар Кречет, професор Зінченко, річка Дніпро, озеро Світязь. За кореляції загальних назв прикладкою виступають образні, метафоричні означення-назви, родові щодо видових (Дніпро-річка), рідше видові щодо родових (річка Стир), що означують особу за місцем проживання, чи родом занять (дівчина-лучанка, робітник-сталевар), за віком, (хлопець-підліток), професією (лікар-терапевт), національністю (дівчина-молдаванка, д
Поєднання означуваного імені та прикладки може бути настільки міцним, що вони виступають як нерозчленований компонент речення (вагон-ресторан, ліжко-диван, крісло-диван тощо). Напр.: Крім холодильника, є у мене ще диван-ліжко, але я на ньому не сплю…(Григір Тютюнник).
Означення як формально-синтаксична підкатегорія другорядного члена речення має трирівневу формальну площину: центральну ланку становить означення прикметникового (дієприкметникового) типу, периферійну-неузгоджене означення, означення-прикладка, найпериферійнішу — означення у формі інфінітива. Всі форми означень виявляються у реченні і становлять похідні величини реченнєвотвірних процесів, зумовлюваних розширенням структурних моделей речення, спрямованих на ускладнення. Ускладнення вихідної (первинної) моделі зумовлюється віддаленням другорядного члена речення стосовно граматичного ядра і регулюється іншими категорійними аспектами речення, серед них – семантико-граматичною категорією напівпредикативності.
До особливої підкатегорії другорядного члена речення належить обставина. Специфікою обставини виступає форма її зв’язку, як правило, прилягання обставинного компонента до присудкового слова чи ознакового. Семантична специфіка обставини полягає в позначенні ознаки не предметів, а інших ознак чи спосіб їх вияву в реченні (інтенсивність, час, місце, умови, за яких реалізується ознака чи всупереч яким вона постає, причини їх тощо). Дуже широка гама семантичних відтінків обставини робить цей другорядний член речення дуже ємним, а спосіб синтаксичного зв’язку (в одному випадку зумовлюваний валентністю дієслова, а іншому не зумовлений нею) утворює нерівнорядну граматичну підкатегорію серед підкатегорій другорядного члена речення.
Розглянемо деякі спеціальні риси обставин. Питання обставини перенесено в граматику із середньовічної риторики, у якій розрізнялося сім “обставин речей”: persona, res, locus, causa, tempum, modus, facultas (materia) [Див. 12, 72, 77].
Широка гама значеннєвих відтінків, зв’язок у формі керування і прилягання викликали пояснення обставин як досить невизначених категорійних одиниць9.
Це призвело і до заперечення категорії обставини взагалі на тій підставі, що розмежування лексичного і синтаксичного рівнів передбачає визначення природи як лінгвістичних зв’язків, так і відповідних елементів (елементарних одиниць). А саме це зумовлює поглиблене вивчення всіх типів зв’язків як у формах словосполучень, так і в структурі речень. Такими одиницями, які адекватно відображають взаємодію суті лінгвістичних зв’язків і природи відповідних лінгвістичних компонентів речення виступають синтаксеми, а не другорядні члени речення [6, 165-166].
На розпливчастий характер обставини звертають увагу й інші лінгвісти10.
Однак усі ці аргументи вказують на специфіку категорії обставини серед інших категорій диференційованого другорядного члена речення, але не дають достатніх підстав заперечувати явний формально-граматичний статус категорії обставини. Кваліфікативні і квалітативні семи обставинних компонентів, які викликають найбільше суперечок, лише показують широку семантичну специфіку обставини у загальній категорійній структурі речення, її транспозитивні можливості ще більше відображають суть перехідних процесів у категорійній системі другорядних членів речення. Про категорійний статус обставини як другорядного члена речення свідчать: 1)те, що вона входить у структурну схему речення як периферійний компонент і не входить у структурне ядро речення; 2)вона типово виражається прислівником (дієприслівником), відмінковою та прийменниково-відмінковою конструкцією (аналіт прислівником); 3)типовою формою зв’язку виступає прилягання, слабке керування і детермінантне керування; 4)типові позиції в реченні — придієслівна і прикметникова, за детермінантного керування позиція легко переходить у реченнєву детермінантну поза дієсловом і прикметником. Ця позиція виникає в результаті трансформації двох елементарних речень в одне ускладнене речення; 5)комунікативні позиції в реченні не є стабільними (і тема, і рема); 6)семантика ознаки дії й ознаки ознаки в найзагальнішому плані є визначальною.
Семантична диференціація обставин не завжди піддається чіткому розподілу, тому у сфері обставинних значень спостерігаємо досить широку гаму синкретичних значень.
Серед вищеназваних диференційних семантичних ознак обставинних компонентів необхідно розрізняти:
1)обставини з категорійним значенням локативності дії. Вони внутрішньо розподіляються на обставини місця дії, напрямку і руху дії, напр.: Зійшло сонце у тумані. Ревнули гармати... (П.Куліш); Він прихилився раптом до колони. Сльоза чомусь набігла до повік (Л.Костенко); В очах звабливий морок ночі, — з них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна (Є.Маланюк); Cин повернувся, нарешті, до отчої хати... (В.Підпалий); На варті пам’яті дуби зорюють у дозорі (Б.Олійник); Все б отак іти під материнським стягом вишні І скибку місяця нести В прозорій чаші тиші (Б.Олійник); Помчала бідняцька кіннота через село, вискочила за околицю в степ (О.Довженко).
Прийменниково-відмінкові форми (аналітичні прислівники) відзначаються синкретизмом, зміщенням семантики об’єкта й обставини. Чіткість визначення обставинної семантики залежить від рівня втрати іменником у складі прийменниково-відмінкового комплексу предметного значення і від аналітичного постфікса дієслова спрямовувати дію на просторові обставинні значення. Напр.: Тож грек пливе на північ і на північ, все вище й вище, в землі праслов’ян А ще ж ні карт, ні компаса, й крізь Гринвіч не пролягав іще меридіан (Л.Костенко); Під моїм вікном при зорях шепчуться квітки (П.Тичина);
2)обставини з категорійним значенням часу. Вони внутрішньо членуються на обставини із значенням вихідного чи кінцевого моменту дії-ознаки; безвідносно щодо кінцевого і вихідного моменту дії-ознаки; обставини, що виражають власне-часові значення дії-ознаки. Напр.: Рано, вранці, пораненьку козаки рушали (Нар. тв.); В таку добу, під горою, біля того гаю, щось чорніє над водою... (Т.Шевченко); Коня напувала до зірниці із криниці (Т.Шевченко); Щодня, щогодини бомбардую думками твій образ (В.Стус); Рвав восени я шипшину, карії очі любив (В.Сосюра);
3) обставини з категорійним значенням причини, яке передує значенню дії і зумовлює її протікання, напр.: Стара верба од старості зомліла, забула, що казав їй водяник (Л.Костенко); В кім юная душа — той не сивіє з горя (П.Тичина); І вже щасливий здобиччю (Григір Тютюнник); Вітер віє, не вертає, серце з жалю розпукає (С.Руданський); Відцвіли в матері очі від чекання (О.Довженко); Спересердя став кричати на хлопця (М.Стельмах); А ти здригаєшся од моїх зойків, наче од сейсмічних поштовхів (В.Стус); Олесь підповз ближче, приглядівся і застогнав від подиву: щука! (Григір Тютюнник);
4) обставини з категорійним значенням мети, яке виявляє призначення дії-ознаки, напр.: Во ім’я радості і миру встають будови тут і там (В.Сосюра); Поїхали, як хочете, по м’яту... (Григір Тютюнник); ...Щастя треба на всяк випадок, сили треба — на цілий вік (Л.Костенко); Другого дня я вирушив у пошуки роботи за фахом (Григір Тютюнник). Таку функцію часто виконує залежний інфінітив при дієсловах руху, напр.: Місяць пливе оглядати і небо, і зорі, і землю і море (Т.Шевченко). Пустуючи, дурне Ягня само забилося до річки — Напитися водички (Л.Глібов); Вийшли з хати батько й мати в садок погуляти, порадитись... (Т.Шевченко); Прийшло дівча воду брати (Т.Шевченко);
5)обставини з категорійним значенням умови, яке визначає умови дії-ознаки чи процесу, за яких вони можуть відбуватися, існувати, напр.: При щирості між людьми, приміцній і глибокій симпатії ніякий риск не страшний (Леся українка); Ах, не смійтеся ви наді мною, — не для вас я Вкраїну люблю! (П.Тичина) В разі небезпеки вирішуйте все і зважено (З газ.); Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини! (Марко Вовчок);
6)обставини допустовості з категорійним значенням умови, всупереч якій здійснюється дія-ознака чи стан. Типовою конструкцією таких обставин виступають прийменники складеної форми незважаючи на, а також похідні попри, всупереч, наперекір з відмінковими формами, напр.: Наперекір суховіям та чорним бурям повсюди йде вона (біла акація) за людиною... (О.Гончар); Всупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці (О.Гончар); Поетичне слово Стуса в кращих своїх проявах енергійне, м’язисте гранично виразне попри без сумніву ускладненість і рафінованість його словника... (М.Коцюбинська);
7)обставини способу дії, з категорійним значенням, характеру її протікання, вияву її статичної ознаки, або ознаки стану. Напр.: І пада сонце пташкою до рук (А.Малишко); Гей, іду, іду я полем з піснею-журбою (П.Тичина); Рибалочки плавають з огнем під погоду і тихо-тихесенько несе річка воду (П.Куліш); Ми зупинились табором до ранку (Л.Костенко); Петрівочка-нічка тепленька, ясненька. Мов жемчугом сипле зірками дрібненько (П.Куліш); Орися ж ти, моя ниво, долом та горою (Т.Шевченко); Почувався ні в сих ні в тих... (Є.Гуцало); Лягли, як килим, трави... (О.Олесь); Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто, Дивився вовком, вовком і літав... (М.Вінграновський); Він бачив світ крізь дуже грецькі міфи... (Л.Костенко)
Часто обставини цього різновиду мають порівняльно-способову семантику, напр.: В’яжуться гронами зорі (В.Свідзинський); Мов лялечка... я відчуваю власну смерть живою (В.Стус); Самотою повзли між хатами брудні дороги (М.Коцюбинський). Типовими формами обставин виступають якісно-означальні прислівники. Тому серед цього виду обставин можна виділити підгрупу обставин власне-якості, напр.: Не треба думати мізерно (Л.Костенко); Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів (В.Сосюра); Потяглися журавлі в далеч плавко (Б.Олійник); Земля радіє дивним дивом, смагою спраглою щасливо цілується з дощем (О.Богачук);
8)обставини міри і ступеня вияву ознаки-дії чи стану з категорійним значенням інтенсивності, кількісної характеристики. Напр.: Он звільна, звільна, козаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай (В.Свідзинський); Скільки душа прориває тенет (Л.Костенко); Скільки щастя, простору, краси в цім житті! (П.Тичина); У дверях скрадливо дзеленькнув дзвоник — хтось покрутив його впівоберта і ніби причаївся, затамувавши подих, потім ще раз — учвертьоберта (Р.Іваничук);
9)обставини наслідку з категорійним значенням результативної допустовості, напр.: На своє нещастя тебе я покохав (Нар. тв.); (На втіху, на щастя, на біду, на горе).
Семантична категорійна ємність обставинних компонентів, синкретизм і переходи та зміщення, які тут спостерігаємо, показують, що категорія обставини характеризується в основному неприслівним способом поєднання компонентів і не відзначається стабільними формальними критеріями. Фактично поняття синтаксичної залежності обставинних компонентів значно послаблене і не характеризується синтаксичною регулярністю.
Категорійний статус другорядного члена речення, отже, не відзначається рівнорядністю категорійних ознак. В одному випадку домінують формальні чинники (означення узгоджене, прямий додаток), в інших — надається перевага семантичним. Синкретизм, зміщення семантики часу та умови (допустовості) і т.п. в одних компонентах свідчать про наявність перехідних категорійних величин, що зумовлюються змінами у загальній категорійній структурі мови.
Примітки
[1] Уже Виноградов визначав члени речення як “синтаксичні категорії, що виникають у реченні на основі предикативного використання і сполучення слів, а також на основі форм словосполучень, що відображають відношення між структурними елементами речення”; відзначав, що “традиційне вчення про другорядні члени речення потребує перегляду”, що не означає відмови від них (С.96 і там само: “Зберігаючи звичну схему членів речення, наш “Синтаксис” прагне до детальнішого розчленування і граматичної характеристики тих форм синтаксичних відношень і синтаксичних зв’язків, які підводяться під категорії означення, додатка, обставини, а також до опису перехідних або “синкретичних” випадків, і тим самим готує базу для поглибленого, всебічного вирішення питання про члени речення в сучасній російській мові” [13, 87; 96; 23].
2 Л.В.Щерба, розмірковуючи про другорядні члени речення, відзначав: “... я скажу, що вважати “сестрина” означенням це означає прирівнювати “сестрина” і “хороша” книга. З цим я ніяк не можу погодитися. По-моєму, це все-таки кардинально різні речі: “книга сестри” і “хороша книга”. В одну кучу звалювати відношення якості, властивості предмета і відношення двох предметів, взаємні відношення їх одне до одного, звичайно, протиприродно...”. І далі: “Я протестую проти того, щоб вважати приналежність властивістю, яка ж це властивість? Це ніяк під властивість не підвести” [1, 96, 102].
3 На таке явище вказував О.Єсперсен. Аналізуючи речення Peter is beaten by John (букв. Петро побивається (побитий) Джоном), він наголошує, що у відповідності з іншим визначенням можна форму John (непрямий відмінок) розглядати як підмет, оскільки Джон є діючою особою [14, 178].
4 Пор.:“... Поділ на так зване сильне і слабке керування видається невиправданим. Дієслово може включати у своє значення об’єктну інтенцію відповідного змісту, тобто володіти керуванням, або не включати такої інтенції, тобто не володіти керуванням, але воно не може володіти тим і тим значенням у більшій чи меншій мірі”. “Що стосується характеру впливу синтаксичної інтенції на структуру речення, то тут варто відзначити таке. Закладені у дієслові можливості синтаксичної сполучуваності і реалізація таких можливостей, зрозуміло, впливають на структуру речення прямо, безпосередньо. Структура речення безпосередньо визначається тими відношеннями, які виникають між елементами, одиницями, категоріями синтаксичного рівня мови. Тому видається помилковою накреслена в літературі тенденція пояснювати структуру речення безпосередньо через валентні властивості дієслова (див., напр. працю Л.Теньєра, у якій автор робить висновок про принципову несуттєвість розрізнення категорій підмета і додатка) [15, 309].
5 Пор.: Л.В.Щерба висловив критичне зауваження щодо означення. Він констатує, що “з “означеннями” справа стоїть надто гірше, ніж це здається на перший погляд, їх не можна визначати за допомогою запитань. Питання дуже допомагають, але питання чий даремно ставити, і деякі прикметники, можливо, зовсім не потрібно вважати означеннями, а деякі іменники з прийменниками чи без них, які відносяться до іменника, зовсім не варто вважати додатками, а варто вважати означеннями” [1, 98-99].
6 “...означення виражене генітивом, відрізняється від означення — прикметника лише морфологічно: генітив, так би мовити, сам представляє перехід іменника в прикметник через відмінкову форму, в той час як прикметник є первинним, що виник із іменника шляхом словотворення. Добре відома індоєвропеїстам спорідненість атрибутивного генітива і атрибутивного прикметника одержує таким чином природне синтаксичне пояснення. Різницю у використанні тієї чи тієї форми слід розглядати швидше як норму, ніж як систему” [16, 413].
7 Не визнаючи неузгоджені означення членами речення, О.О.Потебня писав: “Ці непрямі відмінки, які з граматичної точки зору означають предмети, що мисляться не в іншому предметі, а поза ним, хоч незалежно від свого словесного вираження можуть бути мислимі не як субстанції, а як атрибути” [17, 107].
8 На цій підставі іноді прикладку розглядають і серед уточнюючих членів речення [Див.: 18, 46-56].
9 “У традиційній граматиці, — відзначає О.І.Смирницький, — категорія обставини — це дуже невизначена категорія, в ній об’єднують не лише різні, але відмінні речі. Обставина місця і обставина часу відмінні, але не різнорідні, оскільки обоє вони характеризують обстановку, за якої відбувається подія, дають її просторово-часову характеристику. Якщо ж ми порівняємо обставини часу і місця з тим, що називають обставиною способу дії, то ми побачимо, що це зовсім різні речі. Так звана обставина способу дії не характеризує, не уточнює обстановки, умов здійснення процесу, не визначає місця події в дійсності: “Обставина способу дії” дає внутрішню характеристику дії само собою. За своїм змістом “обставина способу дії” є кваліфікацією відомого процесу... Якщо ми порівняємо те, що називають обставиною способу дії з традиційно виділюваним означенням, ми побачимо, що між ними є певний паралелізм... Таким чином, як за характером виражальних відношень (позначення ознаки, кваліфікації), так і за характером... синтаксичного зв’язку, обставина способу дії ближче стоїть до означення, ніж до обставини” [10, 223-225].
10 “З граматичної точки зору узагальнення роду так званих обставинних значень у єдиному значенні обставини чи адвербіального зв’язку є неправомірним… На місці обставини з урахуванням характеру зв’язку і характеру зв’язаних явищ повинні бути виділені різні члени, класифікація яких буде значно багатшою, ніж сучасна класифікація обставинних слів... Виникає необхідність уточнення поняття адвербіального зв’язку. Традиційне трактування адвербіального зв’язку видається нам розпливчастим, що об’єднує різнорідні категорії. Із адвербіального зв’язку варто вилучити атрибутивний зв’язок між процесом і його ознакою типу голосно кричати, швидко бігати. Процес як і предмет може мати свої якісні ознаки. Тому поряд з означенням при іменнику є підстави говорити і про означення при дієслівному слові” [19, 48-49].
Список литературы
Щерба Л.В. О частях речи в русском языке // Щерба Л.В. Избранные работы по русскому языку.– М.: Учпедгиз, 1957.– С. 63-84.
Грамматика современного русского литературного языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой.– М.: Наука, 1970.– 767 с.
Русская грамматика: В 2 т.– М.: Наука, 1980.– Т.2.– 709 с.
Ломтев Т.П. Основы синтаксиса русского языка.– М.: Учпедгиз, 1958.– 166 с.
Мухин А.М. Синтаксемный анализ и проблема уровней языка.– Л.: Наука, 1980.– 380 с.
Мухин А.М. Лизгвистический анализ: теоретические и методологические проблемы.– Л.: Наука, 1976.– 282 с.
Мухин А.М. Структура предложений и модели.– Л.: Наука, 1968.– 230 с.
Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. 7-е изд.– М.: Учпедгиз, 1956.– 511 с.
Вихованець І.Р. Формально-граматична структура речення // Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення.– К.: Наук. думка, 1983.– С. 6-24.
Смирницкий А.И. Синтаксис английского языка.– М.: Изд-во лит. на иностр. яз., 1957.– 286 с.
Ilush B.A. The structure of Modern English.– Изд. 2.– Л.: Наука, 1971.– 321 с.
Иофик Л.Л. Из истории английской грамматики // Исследования по английской грамматике.– Сб. 4.– Л.: Наука, 1971.– С. 5-79.
Грамматика русского языка.– Т. ІІ.– Ч. І.– М.: АН СССР, 1960.– 702 с.
Есперсен О. Философия грамматики.– М.: Изд-во иностр. лит., 1958.– 404 с.
Шутова Е.Н. О глагольной интенции // Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие.– М.: Наука, 1969.– С. 307-310.
Дресслер В. К вопросу о реконструкции индоевропейского синтаксиса // Новое в зарубежной лингвистике.– М.: Прогресс.– Вып. ХХІ.– 1988.– С. 409-432.
Потебня А.А. Из записок по русской грамматике: В 4 т.– М.: Учпедгиз, 1958.– Т. 1-2.– 536 с.; Т. 3.– М.: Просвещение, 1968.– 551 с.; Т.4.– Вып. 2.– М.: Просвещение, 1977.– 406 с.
Основина Г.А Приложение и уточняющие члены предложения // Предложение как многоаспектная единица языка.– М.: МГУ, 1984.– С. 46-54.
Мигирин В.Н. Принципы изучения членов предложения // Научн. докл. высш. шк.– Филол. науки.– 1961.– №3.– С. 41-48.