1. Характер художньої культури стародавнього Єгипту.
Художність – це складне поєднання творчих і професійних якостей, які визначають кінцевий результат праці творця в мистецтві. Художності характерні завершеність адекватного втілення творчого задуму, «артистизм», який є умовою активного впливу твору на читача, глядача, слухача. Художність безпосередньо пов”язана з творчою свободою, оригінальністю, смаком, почуттям міри автора у висвітленні теми. До художніх належать твори, де у співзвучності з ідеальними нормами та вимогами теорії мистецтв реалізується професійний творчий процес, органічно поєднуються форма і зміст.
Кожному митцю завжди притаманне протиріччя між природною суб’єктивністю бачення події людиною-автором та його прагненням об’єктивно розповісти через художній образ про реальні події. Об”єктивність передбачає особливість художнього методу в усіх жанрах і є тією загальною умовою, коли автор висловлює власну точку зору не декларативно, а відповідно до вимог суспільства. Таємниця художньої об”єктивності передбачає вміння розмежувати суб”єктивне та об”ективне, тобто власне «Я» підпорядковувати вищому об”єктивному. Виокремлення ідеї, що виходить з духовного і душевного світу, життєвої пам’яті творця, виводить його на рівень образного узагальнення, відкриває широку артистичну перспективу, дає можливість увібрати в себе схвильованість реально сприйнятого, активізує творчу зосередженість. Це необхідні чинники, що є визначними у творчості.
У цьому разі вступає в силу протиріччя між задумом твору і необхідністю підпорядкувати реалії буття художнього процесу. Для того щоб гідно пройти шлях від невизначеності задуму до конкретного твору, митець має піднестися над хаотичним розмаїттям творчої фантазії. Багато митців наголошують на тому, що на шляху до реалізації художнього задуму накопичується безліч невизначених образів, які, впливаючи на свідомість автора, кристалізуються у цілісний художній образ. Для того щоб вирішити поставлене завдання, художник має володіти високим рівнем професійної майстерності, знаннями та умінням. Лише в такому разі можна досягти адекватності творчого задуму його успішній реалізації. Часто творчим процесом намагаються управляти люди, які хочуть щось зробити на мистецькій ниві, але не вміють реалізувати задумане. Між митцем високого рівня і дилетантом – «поетичною натурою» - існує суттєва відмінність: перший може і вміє реалізувати задумане, а другий лише дискредитує його.
Художній процес, принципи художності у кожного митця базуються на життєвих реаліях. Велике значення для художності має етика творчого процесу, свідомий і вольовий контроль художника за втіленням образу, коли автор захищає образ від випадковостей, стежить за етикою втілення задуму, орієнтується на високогуманні засади. Лише в цьому разі твір може посісти чільне місце в мистецькій загальнолюдській спадщині. Художня реальність упорядкована і вибудована за законами краси. Творець відчуває радість творчості, натхнення. Художня творчість – завжди гра. Мистецтво моделює діяльність людини у безкорисливій формі, уособлює свободу творчого потенціалу. Художня творчість розкриває людям правду життя, дає радість осягнення краси, естетичну насолоду.
Єгипет – це країна розташована переважно вздовж Нілу, від гирла ріки до першого порога (1 200 км). Як державне утворення існує з 3100 р. до н.е. Історія Стародавнього Єгипту охоплює епохи Старого Царства – XXVII – XXII ст. до н.е., Середнього Царства ХХІ – ХVIII ст. до н.е. і Нового Царства – XVI – XI ст. до н.е. Далі був Пізній період ( Х ст. – 31 р. до н.е.) – час панування різних завойовників: лівійців, ефіопів, ассірійців, персів і Мусульманський Єгипет – з 641 р.
Відмінною рисою давнього Єгипту були монополізація і централізація влади, Ії персоніфікація в особі деспота-царя (фараона) та сакралізація (підлягання релігійним нормам всього життя суспільства, жорстокого пригнічення мас). На культи, обрядовість, звичаєвість мали великий вплив природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом обабіч Нілу, природна відокремленість держави від іншого світу пустинею і Средиземним морем.
У цілому ситуація розвою єгипетської культури була дуже суперечливою. Адже ще на кінець додинастичної епохи (а всіх династій фараонів було аж 30 від заснування єгипетської держави – ІV тис. До н.е.) – давньоєгипетська культура мала ієрогліфічне письмо, власний художній стиль; від пізніших часів залишились папірус, монументальна архітектура, скульптурний портрет, ідея художнього канону, викладена в тексті «Розпорядження для стінного живопису» і канон пропорції, математичні та астрономічні знання, літературні пам’ятки, такі як «Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», «Книга мертвих», «Пісня арфіста», «Бесіди зневіреного зі своєю душею». Тут же – запаморочливі релігійні уявлення, культ мертвих, неймовірна забобонність, культ різних тварин, жука-скарабея, непохитна віра в те, що долею людей розпоряджаються боги, фараон і жерці.
Багату історію має народна творчість Єгипту у вигляді пісень, любовних та придворних віршів, казок, повістей, повчань та гімнів, присвячених фараонам, полководцям, мудрецям, оточеним ореолом святості. Частково вони дійшли до нас у вигляді ієрогліфічних текстів. У них червоною ниткою проходить тема оспівування ратної слави, проте пафос змінюється заспокійливими текстами гімнів богам («Книга мертвих»). Любовна лірика пориває з культом і в так званих піснях насолоди серця постає як свійська, позахрамова. У цьому жанрі характерною була пісня про страждання красуні, яка хотіла потрапити до гарему фараона «Мехі» (певно, Хоремхеба). Гімни богам глибиною образів і щирістю почуттів, вкладених у них, послужили прикладом для біблейських псалмів; дидактичні тексти, як стверджують деякі дослідники, зокрема «Повчання Аменемопа», паралельно відображені у «Притчах Соломонових». Це засвідчено в «Діяннях святих апостолів» : «І Мойсей був навчений всієї премудрості єгипетської...»
На основі джерел усної народної творчості, найдавнішого письма як знакової форми фіксації усної мови виникла література. До речі, письмо мало чотири типи креслюнкових (графічних) позначок: ідеографічне, словесне-складове (ідеографічно-ребусне), силабічне (складове) і буквено-складове (алфавітне), а також стенографічне. У Єгипті з початку ІІІ тис. до н.е. попередником письма, як раніше і в Месопотамії, теж були засоби, які служили запам’ятовуванню і фіксації усних повідомлень (вапуми, кіпу, піктографія).
Єгипет – одне з найстародавніших вогнищ цивілізації – залишив світу малюнкові знаки письма, застосовували також у багатьох неалфавітних письменностях (китайське і японське, корейське і в’єтнамське письмо), яке в певні періоди налічувало близько 50 тис. знаків. Тут також зародилися художній стиль, релігійні уявлення та культ мертвих. І досі приваблюють літературні пам’ятки на папірусах – «Тексти пірамід», «тексти саркофагів», «Книга мертвих», «Пісня арфіста», «Бесіди зневіреного зі своєю душею», різні художні канони, математичні та астрономічні знання тощо.
Почесне місце в літературі Стародавнього Сходу займає єгипетська література, особливо релігійно-філософська поезія епохи Старого царства, а ній чудова пам’ятка – текст, відомий під назвою «Мемфіський богословський трактат». Як і поема «Енума еліш», трактат прагне довести пріоритет молодого бога перед старшим, схиляючи симпатії до бога Птаха (а отже, і міста Мемфіса), показує його спадкоємцем геліопольського бога-творця Атума. Мова трактату насичена філософськими термінами, якими міг володіти тільки непересічний єгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала серце бога, з мовленням повеління, яка втілює цю думку в реальність. Правитель творить подумки через «серце» і «язик» - мовлення для висловлення наказу. Відштовхуючись від вчення про Логос, «Мемфіський богословський трактат» щільно підступає до єднання думки і мови, тобто Слова, яке пізніше, за Євангелієм, було у Бога, і Слово було бог.
Таким чином, у Стародавньому Єгипті була створена багата художня література (міфи, казки, повісті, гімни, повчання), вони мали ритмічну форму і були художньо досконалі. Хоча під впливом консервативної релігійної ідеології протягом тисячоліть зберігалися традиційні сюжети на релігійні теми. з’явилися літературні твори і на світські теми, повісті та оповідання про пригоди мандрівників, про мудрість простих ремісників («Повчання Хеті. Сина Дуауфа, своєму сину Пепі», «Бесіда зневіреного зі своєю душею», де зневірений доходить до висновку, що світ, у якому живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегшення).
2. Антична культура як феномен.
Культура античного світу цілком справедливо вважається фундаментом європейської цивілізації. За образним визначенням французького мислителя Поля Валері, все, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалима, є дійсно європейським. Проте для цього антична спадщина та християнство мали з’єднатись з культурами народів Стародавньої та Середньовічної Європи: кельтів, германців, слов’ян. Саме цей своєрідний культурний сплав заклав фундамент сучасної європейської культури.
Говорячи про вплив античності на сучасність, слід пам’ятати, що багато понять і термінів дійшли до нас з античного світу: академія, ліцей, школа, демократія, тиранія, імперія, олігархія. Та й сам термін „культура” походить з латинської мови, що означає „обробка, виховання, освіта”.
Античний вплив безпосередньо відчуваємо й в Україні. Античні міста Північного Причорномор’я – це символи елліністичного впливу. Пам’ятки давньогрецького мистецтва у скіфських курганах, і, нарешті один із перших описів території України та народів, що її населяли, були зроблені давньогрецьким істориком Геродотом. Античне мистецтво в цілому стало для нас класикою, тобто таким мистецтвом, яке не підвладне часові, воно вічне, поки є людина, яка здатна сприймати прекрасне.
Що ж це за феномен – антична культура? Під античністю мають на увазі греко-римську культуру. Стародавня Еллада та Рим – дві взаємопов’язані, але не тотожні частини одного цілого.
Не слід забувати про те, що античність майже тисячу років не привертала до себе уваги. В Європі її „відкрили” гуманісти епохи Відродження. З тих пір усе античне стало еталоном краси. Наукове ж її осмислення відбулося пізніше – у XVIII ст. Тоді вперше з’явився у французькій мові термін „античність” (від лат. antiguus – давній), і спочатку він означав особливий вид мистецтва, що належав до ранніх історичних періодів. У подальшому вживанні цей термін було звужено до рамок тільки греко-римської давнини.
Античність визначила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам’ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політичного устрою, створила закони та етичні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у надрах античності.
Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність. що складається з пластів різної швидкості розвитку з вибуховими ефектами, де є новаторство та спадкоємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти її стиль та світогляд і зробити спробу об’єднати їх.
Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символічному зв’язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. антична культура народжувалась у середземноморському просторі з м’яким кліматом, складним ландшафтом. Гори захищають і роз’єднують, море об’єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов’язково розрізняло гострий острівець на відстані 150 км. Він ввижався йому „щитом, покладеним на море”. У давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егейське море – дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена від суші більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окультурило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покликав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жебрацтва. Так, це була бідна країна – ґрунти убогі, кам’янисті, засушливі. Природа визначила цю землю для скульптури, кераміки й бідності. На цих землях завдяки величезній праці закріпилася середземноморська сільськогосподарська тріада – оливкове дерево, виноградна лоза та ячмінь. Олія і вино – „розмінна монета” та предмет гордості античного світу. Елліни стримані – цього вимагають клімат і бідність. Ячмінний хлібець, багато овочів і фруктів, сир і козяче молоко, багато часнику та вино, яке розбавляли джерельною водою один до семи – ось раціон елліна. М’ясо тільки на свята, коли відбувалося жертвоприношення.
Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між населенням. а це, у свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство як іржа роз’їдало еллінське суспільство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого – відбувався поступовий вихід населення із сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної громадської общини - поліса. Полісу, внаслідок його дивовижної життєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою ланкою античного суспільства – у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного поліса в складі територіально-державної країни у біль пізній елліністичний та римський час.
Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирішенні труднощів за рахунок сусідів за допомогою колонізації, яка вивела надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаючого ремісничого виробництва еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу нееквівалентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужеземців.
Велика грецька колонізація VIII – VI ст.. до н.е. безпосередньо пов’язана з історією України, елліни вийшли з Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе, без островів Чорне море створювало труднощі, тому елліни називали його Понтом Аксінським – тобто Негостинним, і лише пізніше змінили назву на Понт Евксінський – Гостинне море.
Перші колонії з’явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст.. до н.е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря – на острові Березань проти Дніпровського лиману.
Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію – найважливіший форпост грецьких колоній у північному Причорномор’ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі – місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор’я і столицею Боспорської держави. У V ст.. до н.е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.
На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV – III ст.. до н.е.
<Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка – раціоналізмом.
Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов’язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливе, перебуває у повній єдності з народженою на його ґрунті культурою Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли найвеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.
Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфортним. раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об’єднані в одну нерозривну і органічну єдність. Раб – це істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність – це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом „схоле”. Це й вільний час, й інтелектуальні заняття, „вчена бесіда” (звідси наше слово „школа”). все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.
Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність ґрунтується на принципі об’єктивізму. В античності є свій абсолют – почуттєво-матеріальний космос. космос – це і є абсолютне божество. Античні боги – це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що „наказує” космос, те й буде. Необхідність – це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.
Космос – це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів – це лише добре організоване живе тіло, а космос – це „що” а не „хто”. В цьому і була безвихідь, яка, нарешті, спіткала античність.
Міфи – основа та джерела античної культури.
Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н.е. у східній частині Середземного моря – на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж , прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце справді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав Ії мінойською, за ім’ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський – 2800 – 2200рр. до н.е.; середньмінойський – 2200 – 1600рр. до н.е.; пізньомінойський – 1600 – 1100рр. до н.е.
Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космологічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос – життєва основа. Гея народила зоряне небо – Уран. який став першим володарем світу та чоловіком Геї. від Урана і Геї народилося друге покоління богів – титани. Титан Кронос скинув владу Урана. У свою чергу діти Кроноса – Аїд, Посейдон, Зевс, Гестія, Гера, Деметра – під проводом Зевса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом. Верховним богом став Зевс – володар грому, неба та блискавки. Посейдон вважався богом вологи, Аїд – повелителем підземного світу. Дружина Зевса Гера була покровителькою шлюбу, Гестія – богинею домашнього вогнища. Як богиню землеробства шанували Деметра, дочка якої Персе фона, викрадена Аїдом, стала дружиною цього бога.
Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба – богиня юності, Арес – бог війни, Гефест – бог вулканічного вогню та ковальства. Серед нащадків Зевса особливо виділявся Аполлон – бог світлого начала в природі. Він вважався покровителем мистецтв, богом-цілителем і одночасно смертоносним богом, який розносить епідемії. сестра Аполлона Артеміда – богиня полювання і покровителька молоді. Багатосторонніми були функції Гермеса, спочатку бога достатку, потім торгівлі, покровителя шахраїв та злодіїв, патрона ораторів та спортсменів. Діоніса шанували як бога виноробства. Великою повагою користувалися Афіна – богиня мудрості та війни. Постійна супутниця Афіни – богиня перемоги Ніка, символ мудрості Афіни – сова. Афродіті, народженій з морської піни, поклонялися як богині кохання та краси.
Однією з останніх воєнних операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Геллероспонту (бл. 1240 – 1230 рр. до н.е.). Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу – ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов’язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.
Поеми „Іліада” та „Одіссея” є найбільш ранніми літературними пам’ятками античності, що дійшли до нас, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер (пом. у VIII ст.. до н.е.).
Епос пояснює причину війни – зневага, яку син троянського царя Пріама Парис наніс спартанському цареві Менелаю: Парис викрав у нього дружину – прекрасну Олену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя „ряснозлатих” Мікен, Агамемнона, греки-ахейці виступили проти Трої. А втім, відповідно міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з’явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом „найчарівнішій”. Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парису. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Париса і Трої. А принижені Гера і Афіна встали на бік греків-ахейців.
Побачимо один суттєвий штрих: створюючи поему в рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв – Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій патріотизм, Гомер все-таки віддає перевагу герою з ворожого табору – Гектору. Гектор – улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор її ненавидить. Протиставлення героїв – це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й дві стадії еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу – ахейського світу. Гектор – провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.
Мить смерті – це й мить боротьби. Останній заклик Гектора – це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до „людей майбутнього”.
Скульптура та архітектура стародавньої Греції.
У ХХ ст. науковці з’ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, але від того не менш великих попередників, а саме крито-мінойську і мікенську цивілізації. На межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на о.Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м. Кнос. Наприкінці ХV ст.. до н.е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, що це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о.Тіра (о.Санторин), можливо, підсилене агресією проти країни з боку таємничих „народів моря”.
Значного впливу критської культури зазнала більш сурова мікенську цивілізація, розквіт якої припав на ХV – ХІІІ ст.. до н.е. Жителі цих місць – греки-ахейці – будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, звідки пішла назва „акрополь” – верхнє місто, де й зводились царські палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам’яних брил вагою 5-6т кожна. Таке мурування недарма називають „циклопічним”, бо спорудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни.
Протягом архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах мікенський міст, знищених дорійцями, виникла нова культура. На зміну палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст.. до н.е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер характеризується тяжінням до монументальності, лаконічної досконалості пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у Сіракузах; храм Гери на о. Самос і одне з сімох чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51х105 м2, а дах підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у віках і досяг своєї мети.
V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних спору у різних містах Греції. було споруджено велику кількість храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о.Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознійшим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. на Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдон та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, „пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє”.
З кінця VII ст.. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного юнака (курос) та одягненої дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів (їх ще називають „архаїчними аполлонами”) відтворювалися монументально, узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести термін „архаїчна посмішка”, очі широко відкриті. Куроси присвячувались богам і атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур, бронза. Статуї кор. зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор. подовжені, широко розкриті, „архаїчну посмішку” ледь намічено. Звичайно кор. розфарбовували, У чоловічих фігурах підкреслено статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор.. Все це відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки.
Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон(„Дискобол”, „Афіна та Марсій”), Поліклет (провідна тема – показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньовідомими є його „Дорифор”, „Діадумен”, та Фідій (показові риси – велич, відчуженість, неземна краса) – Афіни Парфенос, Афіна Промахос.
Театр та драматургія як явище художньої культури.
Синтетичним і узагальнюючим видом мистецтва є театр – вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформлення, світло та архітектурно-просторове рішення сцени. Театр – це колективна творчість, оскільки у спектаклі об’єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника.
Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували її у мистецькому еквіваленті. З часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обов’язковою – єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце було неможливо.
Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.
Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу у порівнянні зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищі Афін. це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов’язаний з ім’ям визначного політичного та громадського діяча – Перікла. Талановита, освічена людина, він міг силою красномовства переконати слухачів у своїй правоті. Перикл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У нього в домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.
Список використаної літератури:
С.М. Канчук, В.Ф. Остафійчук, Ю.А. Горбань „Історія української та зарубіжної культури” – навчальний посібник – К.: Знання-Прес, 2002р.
В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко „Історія української та зарубіжної культури” – підручник для вищих закладів освіти – К.: Літера, 2000р.
Бокань Володимир „Культурологія” – навчальний посібник – К.: МАУП, 2000р.