Конфесійно-етнографічний ареал України
1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.
Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні культи), народність (політеїстичні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін.). Не звільнилися від етнічного впливу і світові релігії, попри їхній універсалізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки виросли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (народністю, нацією), його культурою і психологією.
В етноісторичному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявився:
· в асиміляції елементів племінних культів, вірувань наявних етнографічних груп тощо (наприклад, у давнину греко-візантійське православ'я змішалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського етносу, що привело до трансформації його в українську національну форму православ'я);
· у засвоєнні національних форм побуту, традицій, звичок, психічного складу українського етносу, що відобразилося на появі та еволюції різноманітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;
· у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народних інструментах, національних мелодій у церковно-хоровому співі (скажімо, знаменитий київський розспів, пройнятий мотивами народної обрядової пісні), української архітектури в церковному будівництві та інших національних цінностей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;
· у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці.
Релігія не тільки пов'язана з національним духовним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, брали активну участь у житті нації та в міжнаціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну боротьбу, обстоювали національне відродження, суверенітет і незалежність української державності тощо. З іншого боку, релігія і церква можуть відігравати негативну роль у національних процесах, бути додатковим джерелом суперечок у міжнаціональних відносинах, служити розпаленню релігійно-націоналістичних або шовіністичних пристрастей та ін.
Відомі також випадки, коли церква і конфесійні громади, опанувавши національні звичаї й традиції, пристосувавши їх до своєї практики, зберігають самобутність національної культури етнічних меншин, служать засобом і формою задоволення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні.
Слід відзначити і той факт, що взаємозв'язок релігії та етносу веде до створення певних історичних спільностей — етноконфесійних груп і меншин. Етноконфесійні групи —
це відособлена частина народу, культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості яких є наслідком політико-територіальної та історично-географічної ізоляції на релігійно-політичній, релігійно-культурній, релігійно-світоглядній основі. В етнополітичній історії України етноконфесійні групи переплітали релігію, культуру, політику, ідеологію та мораль у тугий вузол гострих проблем людського життя, внаслідок чого виникали політико-неврологічні ситуації, конфліктні зони і т. ін. Етноконфесійні меншини —
це обособлена частина народу чи нації зі своєрідною культурою, побутом, психічним складом, які утворилися внаслідок ізоляції, пов'язаної з релігійною належністю. Відносини її членів часто регулюються особливою системою соціального контролю: церковними статутами і релігійною системою права, думками віруючих, нормами релігійної моралі та ін.
2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні
Для глибшого розуміння відмінностей обрядово-культової практики конфесій і церков в Ук раїні, навіть у межах одного віросповідання, доцільно розглянути етнічний склад населення України, а також вплив поліетнічного складу українського народу на утворення конфесійного різноманіття.
Попри наявність загальнонаціональних рис українського народу, його культура і побут зберігають певні відмінності, що знаходить відображення в ритуально-культовій практиці, оформленні церковної архітектури, проведенні релігійних свят та обрядів. Безперечно, це обумовлено насамперед характером історичного розвитку окремих районів України, природно-географічними умовами, соціально-етнічними особливостями формування населення та ін. Як відомо, територія України поділяється на низку окремих історико-етнографічних зон — Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний поділ території на етнографічні зони має особливості, що характеризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи інших груп населення. Історично на зазначених територіях склалися такі найвідоміші етнографічні групи: українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — на Поліссі; севрюки — у східноукраїнських областях тощо. Історично обумовлена поліетнічна структура населення України доповнювалася різноманітними етнонімами, полі-тонімами, антропонімами та іншими групами. Інколи внаслідок віросповідного забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміни етноніма конфесіонімом, виникали навіть певні віросповідні групи. Так, на Буковині існувало населення — як романомовне, так і українське, що звалося волохами через православну належність. Етно-соцільна структура ускладнювалася також завдяки переселенцям із інших регіонів і країн. Так Україна визначально формувалась як поліетнічна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релігійної визначеності.
На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення — росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичними факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами — церковними міжусобицями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.
Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я — духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади —старовірів, духоборів, молокан та ін.
Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжям, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчисленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVII—XVIU ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак — до створення католицької церкви.
Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовних євреїв (кенаани). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі — вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідиш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію — хасидизм.
Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи — волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоською).
З XVIII ст. на території України селилися західноєвропейські колоністи (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Це зумовило виникнення на території країни протестантських громад менонітів, методистів, лютеран та ін. Поширенню протестантизму сприяло те, що землі на півдні України, які належали Запорозькій Січі, після її знищення безкоштовно передавались у користування західноєвропейським колоністам, значний прошарок яких становили протестанти.
Отже, поліетнічний склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці.
Важливо також відзначити, що історія Української держави не знала гострих міжрелігійних війн, значних міжконфесійних і міжцерковних конфліктів. Щоправда, траплялися суперечки між уніатами та православними. В Україні в минулому панувала певна віротерпимість, що дозволяло знаходити тут притулок від переслідувань різноманітним послідовникам релігійних конфесій, члени яких виборювали свою незалежність від панівної церкви. Тому сучасні конфесійні та міжцерковні конфлікти, що виникають спорадично в окремих регіонах України, не мають історичних коренів, а обумовлені певними політичними чинниками.
3. Поліконфесійний склад населення України
Україна — поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні,
що склались у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні
релігії, які виникли у XX
ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно розділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями.
Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква,
прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква — Київський патріархат. Українська православна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єднують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад, та ін.
Хоч окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х pp. XX ст., історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під .юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала долю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Україні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-територіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утворилась УПЦ—КП. Управління церквою здійснює Вища церковна рада на чолі з патріархом київським і всієї Русі-України.
У стосунках між трьома гілками православ'я загалом спостерігаються напруженість і часті суперечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів. Власне, розпад православ'я на три самостійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію всього православ'я в Україні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з боку окремих зарубіжних релігійних центрів, які виборюють "свої канонічні українські території".
Українська греко-католицька церква
започаткована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями. 3 моменту легалізації (1989 p.) УГКЦ відновила свою структуру, а за кількістю громад (3200) посідає нині друге місце після православ'я в Україні. Переважна більшість парафій (97%) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очолює церкву (опріч Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ.
Хоча процес відбудови УГКЦ перебігає стабільно, ця церква втягнута у складні та гострі протиріччя з православ'ям. Історично склалося так, що територією сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі й точилася боротьба за вплив на громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою незалежність і від православних, і від католиків, що обумовило сучасні конфліктні ситуації.
Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості й культури народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях Екуменічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь (Івано-Франківськ, 1997 p.) за участю представників облдержадміністрацій тощо.
Римсько-католицька церква
існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення Католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідієцезію як її духовний центр, відповідні управлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті — Закарпатська апостольська адміністрація Римсько-католицької церкви. Нині більш як 700 католицьких громад діють у всіх областях України.
Основні зусилля церкви на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні — у XVIII—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності, духовного відродження народу, в подоланні міжконфесійної ворожнечі, яку постійно роздмухували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. Її ієрархи та вищі духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, які є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.
Іслам —
одна з конфесій національних меншин, представники яких на теренах України з'явилися ще за часів формування етнічної групи кримських татар, які прийняли мусульманську віру. Згодом громади послідовників ісламу були утворені переселенцями з Поволжя (татари). Середньої Азії (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанці, чеченці тощо). Кількість мусульманських громад в Україні зросла до 200, проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. Нині офіційно діють три зареєстровані самостійні центри у Києві, Донецьку, Криму. Створено мусульманську політичну партію.
Мусульмани України активно підтримують політику національного державотворення, беруть участь у збереженні культурної самобутності національних меншин. Проте певна напруженість у мусульманському середовищі характерна для Криму, де зосереджено основну масу прихильників цієї конфесії. В основному загострює її відсутність достатньої кількості кваліфікованих служителів культу і відповідних культових споруд, що обумовлено, насамперед, тимчасовими складнощами в облаштуванні кримських татар.
Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують близько 4 тис. релігійних громад. Разом із православними, греко-католиками й католиками християнські течії об'єднують понад 17 тис. релігійних організацій, що діють в Україні. У протестантських церквах є необхідні управлінські структури, що діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законом порядку. Тут панують спокій і діловитість, відсутні гострі протиріччя між громадами, активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійна робота. Найбільше поширені такі протестантські церкви:
Церква євангельських християн-баптистів (Союз ЄХБ України),
послідовники якої з'явилися на теренах України в 60—70-х pp. XX ст. У 1961 p. від Всесоюзної церкви ЄХВ відкололася громада баптистів-ініціативників, утворивши потім Раду церков ЄХБ. Послідовники останньої є і в Україні. У 1990 p. після розпаду Всесоюзної церкви ЄХБ послідовники баптизму в Україні отримали самостійність.
Церква християн віри євангельської (ХВЄ, або п'ятидесятники) —
одна з течій п'ятидесятників не тільки в світі, а й на теренах України. Послідовники американської церкви Асамблеї Бога з'явилися на території нашої країни у 20-х pp. XX ст. Зокрема, на території Тернопільської області було започатковано віросповідання ХВЄ, а в Одесі під впливом проповідника І. Воронаєва, місіонера американської церкви п'ятидесятників, започатковано віросповідання християн євангельської віри (ХЄВ, або воронаєвпі). Окремо від зазначених церков існує ще велика кількість відрубних релігійних громад п'ятидесятників (ХВЄ). Нині в Україні діє Всеукраїнський союз ХВЄ (п'ятидесятників) України та Союз вільних церков ХВЄ України.
Церква Свідків Єгови,
послідовники якої в Україні з'явилися після возз'єднання західних земель, де у 20—30-х pp. XX ст. було засновано перші громади. Це — пізня течія у протестантизмі, що виникла в 70-х pp. XIX ст. (офіційна назва існує з 1931 p.). Після довгого невизнання з боку держави наприкінці 80-х pp. цю церкву було, зрештою, юридичне оформлено. Українські громади Свідків Єгови підпорядковані центру в Брукліні (СІЛА).
Церква адвентистів сьомого дня (АСД) —
одна з найбільших течій в адвентизмі, послідовники якої в Україні (Криму та Запоріжжі) з'явилися 1887 p. Внаслідок розколу в АСД від них відійшли громади адвентистів реформаційного руху, які все ж таки залишились у межах віросповідання. Громади адвентистів у нашій країні об'єднано в Українську уніонну конференцію АСД. Загалом, вищезгадані протестантські церкви справляють помітний вплив на всі сфери суспільного життя і, передусім, на духовність народу.
Церкви окремих національних меншин в Україні представлені такими релігійними конфесіями:
Закарпатська реформатська церква (угорська)
має своїх послідовників серед угорців (мадярів), які проживають головно в Закарпатській області. Реформатське віровчення близьке до догматів ортодоксального кальвінізму, започаткованого у 20-х pp. XVI ст. в період Реформації. Послідовники реформатського віровчення з'явилися на теренах України внаслідок угорської колонізації Закарпаття, що мала місце в період загарбання Угорщини Оттоманською імперією, та витіснення звідти українського населення. Слід зазначити, що частину послідовників реформатської церкви складають чехи, а певна частина угорців є послідовниками католицизму. Взагалі, протестантські течії, що набули поширення в Україні, беруть активну участь у суспільному житті, відродженні української духовності та держави.
Російська православна старообрядницька церква (Білокриницької згоди) та Російська православна старообрядницька церква (Безпопівської згоди)
сформувалися на території України серед російських переселенців, які тікали від релігійних переслідувань після церковної реформи XVII ст. у Російській державі. Перші поселення старовірів виникли на Чернігово-Сіверщині у 60-х pp. XVII ст. У XVIII ст. старовірські поселення з'явилися в Подільській губернії (засновані пилипівця-ми) та в межах Північної Буковини (засновані ли-пованами).
Серед релігійних організацій російських національних меншин варто відзначити й громади молокан,
які виникли на теренах України в першій третині XIX ст. через переслідування їхніх
прихильників з боку Російської православної церкви. Трохи раніше в Україні заснували свої селища православні сектанти-духобори,
які також тікали від переслідувань. Нарешті, на початку 30-х pp. XX ст. в Україні серед російського населення утворилися секти прихильників Істинно-православної церкви (ІПЦ).
Об'єднання релігійних громад іудейського віровизнання
мають своїх послідовників з-поміж єврейської національної меншини. Поселення євреїв в Україні обумовлено історично. Серед єврейського населення є також прихильники сучасних течій в іудаїзмі, що про них йшлося вище. Іудаїстськими громадами в Україні керують два центри.
Вірмено-григоріанська апостольська церква,
послідовниками якої є представники вірмен. Перші вірменські колонії виникли на сучасній території України (в Криму) ще в XI ст., але компактні поселення з'явились у XV—XVII ст. на західноукраїнських землях. Серед вірмен є й послідовники Вірмено-католицької церкви.
Караїми — народ, який живе переважно в Криму; походить від послідовників секти іудаїзму, що виникла ще у VIII ст. у Вавилоні та не визнавала Талмуду. Все це обумовило існування в Україні етноконфесійної групи — караїмів.
Кримчаки — етнічна група, що живе також переважно в Криму і е нащадками давнього місцевого населення Криму, яке згодом прийняло іудаїзм (за іншою версією, це нащадки кримських євреїв і генуезців, які перейняли тюркську мову). Це обумовило існування в Україні етноконфесійної групи — кримчаків.
Серед інших національних меншин, які населяють територію нашої країни, трапляються послідовники Німецької євангелічно-лютеранської церкви. Шведської євангелічно-лютеранської церкви, Корейської методистської церкви
та інші конфесії.
На теренах України набули поширення релігійні громади нових культів, або релігії нового віку. Щ нові релігійні утворення 60-х pp. XX ст. виникли спершу у СІЛА, а згодом поширились у Західній Європі та Україні (80—90-і pp.). Умовно нові релігії поділяють на три групи:
1) культи, що виникли на запозичених християнських ідеях і п
тощо];
2) культи, що виникли на основі східних вірувань (рух "Харе Кришна", віра Багаі, "Місія божественного світла"
тощо);
3) культи, що практикують медитації, духовні вправи, психічні сеанси тощо (Церква сайєнтології, Товариство трансцендентальної медитації
та ін.).
Розгляньмо найбільш поширені в Україні нові культи зі стислим викладом змісту їхніх догматів та особливостей культу. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні вони не мають, хоча діяльність окремих із них сприймається неоднозначне.
Серед нетрадиційних культів (нові релігії 60-х pp. XX ст.) в Україні найпомітнішим є Товариство свідомості Кришни,
яке має свої громади в багатьох містах країни. Керівники ятр (організацій кришнаїтів) мають зв'язки зі Шведським регіональним центром МТСК1
, звідки отримують культову атрибутику та літературу. Гуру — наставником українських кришнаїтів та інших організацій є член Всесвітньої ради МТСК американець Р. Кампаньйола (духовне ім'я Шріла Вішнупад). Формування кришнаїтських організацій в Україні
Міжнародне товариство свідомості Кришни. 273 відбувалося в останні 10 років завдяки місіонерам зі США. Після довгого перебування в напівлегальному становищі громади кришнаїтів офіційно визнані нашою державою.
Джерелом віровчення і культу кришнаїзму були вірування:
1)
індуїзму
(індуїстські поняття:
карма — причинний зв'язок між діями людини та її долею; інкарнація — реалізація духовної субстанції бога Кришни; гуру — вчитель; індуський пантеон Богів — Шива, Вішна, Кришна тощо);
2) бхактизму
(бхакті — любов, ушанування) — антифеодальний рух XV—XVI ст., який проповідував рівність усіх перед богом, боровся проти кастового поділу, пропагував любов до людини. Стати бхакті у кришнаїтів — це бути відданим послушником бога Кришни; 3) вішнуїзму —
релігійно-філософська традиція, що йде від реформатора Чайтаньї (XVI ст.). Реформуючи індуїзм, він закликав відмовитися від схоластики у тлумаченні Ведант індуїзму, а частіше й невтомно благословляти бога Кришну. Чайтанья встановив обов'язкове багаторазове колективне розспівування мантри "Харе Кришна", щоб отримати спасіння від бога.
Власне, свідомість Кришни — це позначення надприродного духу, який пронизує ввесь світ. Завдання членів громади — пристосуватися, прилучитися, приєднатися до Кришни, трансцендентного буття. Святим письмом кришнаїтів є "Бгага-вадгіта" ("Пісня бога") та "Бгагавата Пурана" — частини великого індійського епосу "Махабхарата". Інколи його називають "Гіта" ("пісня").
Культ у кришнаїтів зводиться до бхакті-йоги — спасіння через любов і відданість богові Кришні. Цей культ реалізується, зокрема, у розспівах (найчастіше колективних) мантри "Харе Кришна". Обов'язковий мінімум декламації — 1728 повторень святої великої мантри ("Харе Кришна, Харе Кришна, Харе Кришна, Харе, Харе, Харе, Рама, Харе, Рама, Рама, Рама, Харе, Харе"). Відлік ведеться за допомогою ритуальних чоток (108 зерен перебираються 16 раз). В Індії число 108 ува-жається магічним. Мантра розспівується перед кожним уживанням їжі, під час спільних богослужінь, після всіляких дій тощо (наприклад, після статевих контактів — 50 тис. раз). Вважається, що 16 слів мантри відтворюють певну трансцендентальну вібрацію звуку, що допомагає людині прилучитися до Кришни. Послідовники релігії повинні постійно роздумувати про бога Кришну, від двох до шести разів на добу виконувати обряд “аратрика” (вітання Господа).
Прихильники Кришни дотримуються певних свят і постів. Три найвідоміші свята — Дні явлення Кришни, Радхи і Прабхупаді. Їхні статуї, одягнуті в шовк і прикрашені коштовностями, поміщають у храмах, їм поклоняються, доглядають за ними, миють, змінюють одяг тощо.
Кришнаїти поклоняються священному дереву — туласі деві (базилік, за повір'ям, очищає від гріхів та хвороб), подрузі Кришни — Радхі. У приміщеннях кришнаїтів є вівтарі з зображенням Кришни й fypy Прабхупаді (засновника громад МТСК).
Згідно з "Керівництвом до джапа-медитації" послідовник громади повинен наслідувати: 1) чотири принципи духовного розвитку (не вживати в їжу м'яса, риби, яєць, не вживати дурманних речовин, не грати в азартні ігри, не вступати в статеві відносини поза шлюбом, а в шлюбі — лише для зачаття дитини); 2) систематично читати "Бга-гавад-Гіту"; 3) вживати лише вегетаріанську їжу;
4) жертвувати плоди своєї діяльності Кришні;
5) спілкуватися переважно з одновірцями. Перед вступом до громади необхідно пройти "ашраму" (колективне поселення одновірців).
В Україні громади кришнаїтів зареєстровано в державних органах згідно з Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації".
До нетрадиційних релігій в Україні можна віднести РУН-віру (Рідну українську національну віру).
Її засновником і реформатором є Лев Силен-ко, американський громадянин українського походження.
Послідовники Рун-віри закликають поклонятись і вірити в бога слов'ян Дажбога, який є свідомістю світу, з якого виникла людина. "Даж-бог, — пише Л. Силенко, — це свята Правда, Справедливість, життєтворче світло, святий дух, Воля". Заповіти РУН-віри такі: 1) розумій і люби свого бога; 2) не поклоняйся чужим богам; 3) само-вдосконалюй розум, душу й тіло; 4) вір у себе;
5) люби своїх рідних; 6) виховуй дітей у дусі РУН-віри; 7) шануй духовність своїх нащадків; 8) шануй свята РУН-віри та ін.
РУН-віра вчить: щоби мати рай у душі (за РУН-вірою, рай і пекло знаходяться в душі людини) необхідно жити за законами праведного життя. Ось
вони: 1) правильне мислення: воля, мета, подвиг;
2) правильне бажання: любов, справедливість, послідовність; 3) правильне виконання, відповідальність, точність, дисципліна; 4) правильна їжа, якісна їжа, національні страви, обрядність тощо. Символом РУН-віри є білий прапор із зображенням сонця і написом "РУН-віра". Громади послідовників цого культу офіційно зареєстровані в державних органах.
Церква об'єднання (уніфікації) —
одна з най-впливовіших серед сучасних нових культів. Заснована преподобним Сан М'ян Муном (корейським проповідником) 1954 p. як "Товариство Святого Духа з об'єднання світового християнства". У Кореї цю організацію називають "Церква Тонг-іль". За легендою Муна, йому явився сам Ісус і доручив виконати до кінця місію спасіння, тообто стати новим месією. Канонічним текстом віровчення громад Муна стала праця "Божественний принцип", яка, власне, заступила християнську Біблію.
Теологія Муна зосереджена на вченні про трьох Адамів і трьох Єв. Перша пара їх була створена Богом, щоб вони породили досконале людство. Але Єва вчинила перелюб із сатаною (Люцифером) і прирекла людський рід на довгі страждання. Нащадком Єви від Люцифера був Каїн, який, на думку Муна, уособлював комунізм. Авель був сином Єви від Адама і символом демократії. Другим Адамом був Ісус Христос, який не виконав своєї божественної місії, бо не приніс людям духовного й фізичного спасіння. Третій Адам має принести людям фізичне спасіння, тому що він є "Господь другого пришестя". Завдяки витлумаченню текстів Біблії й футурології Мун зробив висновок, що "Господь другого пришестя" народився в Кореї 1920 p. (сам Мун народився тоді ж).
Послідовники релігійного вчення Муна досить активно проводять місіонерську діяльність. Пропагуючи прийдешність месії, мирне об'єднання людей тощо, вони намагаються залучити якомога найбільше людей у свої громади, де проводяться колективні молитви і співи. Віруючі дотримуються догмату, за яким спасіння можна досягти власними зусиллями людини, заслугами її перед громадою, оскільки новий месія виноситиме свої рішення на суді згідно зі ставленням людей до церкви Муна.
У комунах послідовників вчення Муна заборонено вживати алкоголь, тютюн, наркотики тощо, заохочується одноманітність в одежі (уніформа), скромність у побуті, а також практикується суворе дотримання розпорядку дня. Віруючі зобов'язані постійно працювати, щоб дістати матепіальні засоби для об'єднання людей всіх віросповідань у єдину божественну сім'ю.
Громади Церкви об'єднання (уніфікації) активно діють на теренах України, намагаючись залучити якомога більше прихильників.
Організація віри Багаї
(Бахаї). Започаткована в середині XIX ст. в Ірані, ця релігія об'єднує понад 5 млн послідовників у 166 країнах. Її засновником уважається один із лідерів релігійного руху бабітів Баха-Улла (Бага-Улла), якого 1863 p. публічно проголосили месією всіх релігій. Оскільки це зроблено було у Багдаді в саду Різван з 21 квітня по 2 травня, то цей період увійшов в історію релігії як свято Різван (відзначається прихильниками на перший, третій і дев'ятий день травня).
Головний догмат віровчення Багаї — принцип "світової єдності людства", що нібито є останньою стадією соціального розвитку людства на його шляху до зрілості. Світова єдність стосується кожного, в ній кожен може знайти вираз своїх прагнень та ідеалів. Такого стану розвитку людства буде досягнуто, коли люди усвідомлять, що "світ — єдина країна і всі люди — її громадяни".
Послідовники віри Багаї шанують усі релігії світу, а їхніх засновників уважають божественними посланцями. Кришна, Аврам, Зороастр, Мой-сей, Будда, Ісус, Мухаммед, Баха-Улла створили не лише релігії, а й надихнули до розвитку самостійну цивілізацію. Всі великі релігії світу божественні за походженням, а святі книги цих релігій — священні. За переконаннями прихильників віри Багаї, їхній учитель є останнім за часом пророком Бога на землі, і його місія — реалізувати єдність релігій світу. Віра — найперший фактор миру і справжнього прогресу людства. Істинна віра і наука не суперечать одна одній, позаяк вони є засобом духовного зростання і матеріального прогресу. Кожна людина має вдосконалювати свою духовну природу, щоб пізнати Бога. Духовна сутність, душа людини — вічна, тіло розпадається зі смертю.
Етична доктрина віри Багаї вимагає від віруючих справ, а не слів, пропонує будувати своє життя на основі вчення Баха-Улли і демонструвати цей приклад іншим людям. Забороняється аскетизм — людина повинна користуватися всіма життєвими благами, що надані Богом. Віруючим також заборонено вживати алкоголь і наркотики, мати позашлюбні зв'язки, вдаватися до азартних ігор, жебрацтва, работоргівлі, крадіжок, жорстоко поводитися з тваринами, сповідати гріхи та обдурювати людей, злословити, вбивати й цілувати руки.
Серед послідовників віри Багаї відсутні професійні служителі культу, оскільки кожному необхідно бути вчителем своєї релігії та поширювати вчення. Для цього всі повинні бути освіченими. Взагалі слід набувати знання тих наук, ремесел і мистецтв, які можуть принести користь людям і покращити їхнє життя на Землі. Незнання є причиною забобон і марновірства.
Культ віри Багаї має 9 свят, під час яких припиняються всілякі роботи. Одне свято встановлене на пам'ять про Декларацію Баба, де оголошено початок нової ери світу і всесвітнього братства (створено 22 травня 1844 p.). Три свята — на пам'ять про Декларацію Баха-Улли. Інші свята присвячені дням народження та в пам'ять про кончину Баба і Баха-Улли. Дев'яте свято — Новий рік. Взагалі ба-хаїстський рік має 19 місяців по 19 днів у кожнім. Між 18 і 19 місяцями додатково розміщують 4 або 5 днів, щоб мати повний рік. Початок і скінчення доби визначаються заходом сонця. На початку кожного місяця віруючі проводять свої збори або свято Дев'ятнадцятого дня, на яких співають, читають і декламують обрані місця зі святих книг, звітують про діяльність Духовної ради та її комітетів, проводять спільну трапезу. Зібрання послідовників віри Баха-Улли проводяться у Будинках поклоніння.
Верховним і центральним органом управління міжнародною організацією віри Багаї є Всесвітній дім справедливості. З 1968 p. існує 11 Континентальних колегій радників (по одній у Європі та Австралії, по три в Африці, Північній та Південній Америці), які співпрацюють із Національними духовними радами, що обирались на національних з'їздах під час свята Різван. Національна духовна рада організації віри Багаї існує і в Україні. Місцем її перебування є Київ. Вона організовує зустрічі, лекції, збори віруючих, на яких розповсюджують віровчення та відповідну літературу.
Серед новітніх релігійних культів, що зараз набули поширення і в Україні, певний інтерес викликають, а надто серед молоді, окультизм, або окультні релігії. Слово "окультний" означає "таємний", тому всім окультним релігіям властива таємна, секретна для широкого загалу, природа вірувань і ритуалів. Утім, це не перешкоджає брати участь в обрядах і ритуалах цих релігій усім бажаючим. Тому сучасна молодь у пошуках нових образно-чуттєвих, екзотичних вірувань звертається інколи до окультизму. Дедалі частіше про ці культи почали писати на сторінках преси. Є потреба в науковому роз'ясненні широкому загалові та, зокрема, працівникам правоохоронних органів, особливостей окремих окультних вірувань, їхньої сутності й проявів.
Особливу зацікавленість серед вірувань окультизму викликає культ сатанізму.
Сатанізм — це наслідок обожнення диявола, образ якого створено релігіями іудаїзму та християнства. Послідовники сатани — сатаністи — вважають, що перебувають з ним у зв'язку (в буквальному чи символічному значенні). Вони щиро визнають, що звертаються за допомогою до демонічних сил або ж до могутності самого сатани. Серед сатаністів є групи своєрідних ортодоксів, які вважають сатану реально духовною істотою, наділеною розумом, волею і почуттями. Інші сатаністи, помірковані, розглядають сатану лише як символ темних сил природи, що їх людина, маючи певні навички, може використати у власних цілях.
Відродження сатанізму відбулося на початку XX ст. завдяки Алістеру Кроулі (1875—1947), який, за переказом, уклав договір із сатаною та називав себе "великим звіром Об'явлення" (звір, що виходить із безодні). У 60-х pp. у СІЛА виникла Церква сатани, яку заснував Антон Лавей (Ентоні Лабей). Він же написав "Біблію сатани". Послідовники церкви вважають сатану символом сили, яка дозволяє досягти влади та успіху. Церква сатани діє цілком легальне, має свою ієрархію; щоби стати її членом, необхідно пройти складний обряд випробування і посвячення. До громади прихильників сатани у США, яка практикує чорну магію, входять люди з різноманітних верств населення.
Сатанізм безпосередньо є спотворенням християнства, його, так би мовити, зворотним боком (наприклад, сатаністи вшановують чорний колір, що символізує тілесні спокуси, на відміну від білого — символу чистоти і трансцендентності у християнстві'). Сатана є "князь світу цього" (їв., 12:31; 16:11), він протиборствує Богові та вимагає, щоб демони й люди поклонялися йому. Тому сатаністи вшановують "князя світу", як Творця і Бога, моляться йому, вдаються до чудотворств і пророцтв. Вони гадають, що тоді як сила християнського Бога (якщо Він іще не вмер) убуває, сила сатани зростає. Ісус Христос зображується ними як талановитий містифікатор, що обманув безсильних і розгублених людей, обіцяючи їм спасіння в обмін на покірність. Тим, хто вступає до громади сатаністів, пропонують звільнитися від почуття вини й комплексу неповноцінності, навіяних іудео-хрис-тиянським світорозумінням, користуватись усіма радощами й насолодою життя.
Члени таких громад збираються щотижня чи щомісяця на "служби" (збори), найчастіше в кількості 13 осіб (чоловіки й жінки), пародіюючи в такий спосіб Тайну Вечерю. Вважається, що сатана і сили зла надають перевагу темряві, тому збори починаються опівночі й тривають до ранку. Керує зборами верховний жрець — "князь темряви".
Під час зборів проводяться ритуальні поклоніння сатані, каяття за добрі справи, трапези, молитви тощо.За трапезою настає "чорна меса" з певним ритуалом. Вона відкривається загальним колективним паплюженням Бога та Ісуса Христа, потім настає "богохульна служба", в якій використовуються різноманітні релігійні предмети, як-от: чорні ряси, свята вода (розбавлена сечею), чорні свічки (виготовляють інколи з людського жиру), перевернуті розп'яття, смолоскипи з сірчаним пломенем тощо. Часто використовують украдеш з християнських храмів предмети. Наприклад, са-таністи наповнюють чашу для причащання сумішшю вина і крові та розпивають її, передаючи по колу. Учасники "чорної меси" кремсають ножем проскури, а інколи "причащаються" чорними трикутними облатками.
Використовується також молитовник (рукописний чи друкований), переплетений інколи в людську шкіру (часто шкіру нехрещеного малюка). Нерідко присутні на "чорній месі" співають християнські гімни, наперед спотворюючи слова й мелодію. Якщо "чорна меса" проходить у домі, "служба" проводиться у спеціально підготовлених приміщеннях із жертовником, укритим чорною тканиною, і чорними стінами, на яких розвішано зображення диявола. Особливого значення са-таністи надають знущанню над хрестом та іншими символами християнства, щоб звільнитися, за їхнім переконанням, від страху перед цими символами. Цьому сприяє й те, що зібрання супроводжується найчастіше гнівом і люттю, мстивими закликами на адресу своїх ворогів, насамперед християн та їхніх пастирів, знищенням виготовлених із тканини чи воску ляльок, що символізують ворогів. Буває, що під час чи після таких "чорних мес" скоюються тяжкі злочини (скажімо, вбивство людини чи дитини як жертвоприношення сатані).
Важливим моментом сатанинських культів є залучення й посвячення нових прихильників. Воно передбачає укладення договору з сатаною. Договір цей може бути усним чи письмовим; в останньому випадку адепт підписує його власною кров'ю. Останній вважається священним і непорушним. Інколи нові послідовники сатани викреслюють свої імена з церковних книг і вписують їх у "книгу сатани", яка зберігається в тайнику "головним жерцем" або "великим майстром". Якісь договори укладаються навічно, інші — на певний час. "Новонавернений" до сил зла проходить "хрещення" (здійснюють сумішшю з води, солі та сірки), та отримує нове ім'я. Часто його помічають особливим знаком сатани на прихованій від сторонніх частині тіла.
Взагалі в сатанинському культі велику роль відіграють забобони, марновірство та психічні розлади у їхніх послідовників. Культ сатани грунтується на природних інстинктах людини, виховує в неї помсту, заздрість, агресивність тощо і тому шкідливо впливає на духовний розвиток особи. Часто сатаністи вчиняють тяжкі злочини. Через це культ сатани заборонено в багатьох країнах світу.
Окрім культу сатанізму, існує ще ряд окультних вірувань: астрологія, спіритуалізм, кабала
тощо. Їхні доктрини знайшли відображення у релігієзнавчій літературі.
4. Географічна мережа віруючого населення України
У роки розбудови суверенної Української держави, загальної демократизації суспільних відносин та нормалізації державно-церковних стосунків розпочався бурхливий процес відродження релігійного життя серед населення України. Про це нагадують факти статистичного обліку конфесійних організацій. Усього в Україні 1997 p. налічувалося майже 17,6 тис. зареєстрованих і 870 незареєстрованих релігійних організацій, що їх обслуговували до 17 тис” священнослужителів. На теренах України — понад 170 монастирів, а в 68 духовних навчальних закладах — близько 11 тис. слухачів. У нашій країні зареєстровано 65 різноманітних конфесій, деномінацій, їхніх напрямків і тлумачень, понад 25 із яких з'явилися на початку 90-х pp. У користуванні поліконфесійного населення країни — до 11 тис. культових споруд і молитовних будинків.
Характерною рисою динаміки релігійних організацій є зростання їхньої чисельності й масове поширення в усіх регіонах та областях України. Про це свідчать порівняльні дані кількості релігійних організацій Державного комітету у справах релігій.
За останні роки в декілька разів збільшили свою чисельність православна конфесія, окремі протестантські церкви (баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, єговісти), мусульмани та іудеї. Ряд окремих релігійних течій, відновлених чи зареєстрованих вперше на теренах України, набули масового поширення серед населення (наприклад, УПЦ—КП) або стали домінуючими серед населення окремих областей (скажімо, УГКЦ серед населення Львівщини). Знайшли відгук в Україні й нетрадиційні культи (неорелііії). Серед них: громади новоапостольської церкви (38), громади ха-ризматичного напрямку (63), громади іудео-хрис-тиян (6), громади церкви повного Євангелія (99), громади Товариства свідомості Крішни (23) тощо. Крім того, в Україні діють релігійні громади буддистів (24), даосистів (3), а також десятки інших релігійних громад східних культів.
Найвпливовішим і найбільш масовим серед різноманітних конфесій залишається православ'я. Кількість релігійних організацій православних утворень складає: Українська православна церква — Київський патріархат — понад 1,5 тис.;
Українська автокефальна православна церква — майже 1170; Українська православна церква Московського патріархату — близько 6,9 тис. Загалом православ'я налічує серед населення України майже 9,6 тис. громад [без громад Російської православної старообрядницької церкви (39) та інших православних церков (39)]. У поєднанні з греко-ка-толицькими громадами українське православ'я перевищує в декілька разів кількість громад подібного віровизнання в Росії, а також у десятки разів такі православні церкви, як Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська разом узяті. Ці церкви є першими в диптиху Вселенського православ'я апостольськими церквами.
За географічною ознакою найбільші масиви релігійних громад і організацій — в областях Західної України: Львівській (2425/77), Тернопільській (1492/22), Закарпатській (1108/324), Івано-Франківській (1159/41) та Рівненській (945/33). Тут представлені громади майже всіх традиційних релігійних конфесій, а також окремих віровчень нетрадиційних і східних культів. Провідне становище серед віруючого населення тут посідають православ'я, греко-католицька церква, а також протестантські конфесії — баптисти, п'ятидесятники, єговісти тощо.
У 1996 p. серед населення набули найбільшого поширення такі протестантські течії: євангельські християни-баптисти в Чернівецькій (116), Київській (109/6), Вінницькій (84/13) та Хмельницькій (93) областях; п'ятидесятники — в Рівненській (166/5), Волинській (100/5) і Тернопільській (66/3); єговісти — в Закарпатській (39/188), Львівській — (31/45) та Івано-Франківській (20/32);
адвентисти — в Чернівецькій (76/8), Вінницькій (56) областях. Окрім того, в Закарпатській області діють реформатські громади (101).
Найменшу кількість релігійних громад зареєстровано в південних регіонах України — Херсонській (256), Запорізькій (277/23), Кіровоградській (241/20) областях і в Криму. Перевагу серед послідовників конфесій тут мають громади православних та окремих протестантських церков (баптисти, п'ятидесятники тощо).
У центральних областях і в східному регіоні України представлено майже всі існуючі в країні релігійні конфесії. За кількістю релігійних громад вирізняються центральні області — Київська (729), Полтавська (269/18) і Черкаська (451/6). Значно менше релігійних громад у східних областях України — Донецькій (446/65) та Луганській (296/2). Досить поширені в центральному регіоні православні громади, тоді як на сході представлені здебільшого протестантські.