Структура мови

Реферат на тему

Структура
мови

ПЛАН

1. Системний характер мови

2. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями

3. Основні й проміжні рівні мови

4. Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови

5. Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і несистемних явищ у мові. Система і норма

Використана література

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови
нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови,
хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.

1. Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалеж­ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів. Пор.: англ. love
,
love
'
s
,
loves
,
loves
'
і love
,
loves
,
loved
,
loving
,
де в другому випадку (ряді) love
— дієслово зі зна­ченням «любити», а в першому випадку (ряді) love
— іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку love
— член іменникової парадигми, у друго­му — дієслівної). На основі принципу системності мо­ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, водф, во­
дам, води, водами, водах).
Відсутність закінчення в ро­довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен­нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.

Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут­ворювальні властивості
формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті
— це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатувати таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає
є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала
у виразах я співала, ти співала, вона співала
є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­ми
розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на 6
і й (
rabds
—> рабъ;
sunus
—> сынъ),
оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [ъ] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: scirt
«спідниця» і ст. англ. shirt
«сорочка», egg
«яйце» і edge
<—
ecg
«край»; tradition
(лат. traditio
)
«традиція» і treason
(ст. фр. traison
<— лат. traditio
)
«зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре
«зброєносець» і Knabe
«хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра- матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:

Матеріальні системи

складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи
— це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.

Ідеальні системи

— це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Закритою

є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою

є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XIIст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до маловідкритих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність,
яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність
мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

2. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні
відношення між

мовними одиницями

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення

— відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра­матиці — між відмінковими формами слів, формами діє­відмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма­тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер­тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення

— відношення одиниць, розташованих
лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальни­ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну­ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цстп.
Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо­дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно­шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій
тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

-тель -ар-ач -(ль)ник -ій

учити
+
— — — —

лікувати
— + — — —

ткати
— — + — —

уболівати
— — — + —

водити
— — — — +

У синтаксисі кожної мови також існують певні син­тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага­тьох романських і германських мовах існує зворот accusativuscuminfinitivo (див. нім.: Ich
sah
ihn
durch
die
Strafe
gehen
,
що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян­ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить
тощо.

У лексиці синтагматичні відношення також вияв­ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди­ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати
(час), розтринькати
(гроші), витріщити
(очі), скалити
(зу­би), вудити
(рибу), рос. закадычный
(друг), убористый
(почерк), подножный
(корм), трескучий
(мороз), испус­тить
(дух), грецкий
(орех), перочинный
(нож). Лексич­на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. brown
(
eyes
,
boots
,
hair
,
horse
)
і укр. ко­ричневі черевики,
але карі очі, каштанове волосся, ка­рий, гнідий, каро-гнідий кінь;
англ.: brown
bread
і укр. чорний хліб.

Ієрархічні відношення

— відношення структурно простіших оди­ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад­ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен­ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.

Протиставлення парадигматичних і синтагматич­них відношень, з одного боку, та ієрархічних,

з іншо­го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу­ється будови мови, її структури.

3. Основні й проміжні рівні мови

У науковій літературі немає чіткої диференціації тер­мінів система

і структура.

Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за­пропонував термін система

використовувати для по­значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура

для визначення сис­темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль­ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.

В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа­хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що входять до неї, структура — поняття динамічне і шир­ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо­пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту­вання терміна структура
Л. Єльмслевом: «Структу­ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере-більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень».

Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально­вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства
і структура міністерс­тва,
але не можна сказати замість система важелів
— структура важелів,
замість структура ґрунту
— сис­тема ґрунту.
Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов­ку, що система

— це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура

— це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем­ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико­логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Рівні мови

— деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи,
кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­
ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в
різні класи і підкласи.

Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо­жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне­ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале­жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля­ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди­ниці одного рівня повинні бути однорідними;

2)одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3)одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів

належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Синтаксичний

Лексико-семантичний

Морфологічний

Фонологічний

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо­пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні.

їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одини-

ці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень
виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо­ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч­ного використання фонологічних засобів мови. Морфо­нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука
— ручка, сёла
— села,
англ. foot
— feet
,
нім. Vogel
— Vogel
тощо.

Словотвірний рівень
є проміжним між морфологіч­ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово­твірних моделей.

Фразеологічний рівень
як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме­том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море
тощо).

Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диферен-ційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, на­ведена тут класифікація рівнів мови є огрублениям реальних мовних фактів. У мові існують більш склад­ні відношення між її підсистемами. У цій схемі рів­нів не все враховано, зокрема те, що морфеми поді­ляються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які ви­конують зовсім різні функції; що над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм; що речення утворюється не із слів, а з певних словоформ.

Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, струк­туру мови можна схематично зобразити так:

У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Голо­вин 1979: 147—148]).

Для різних рівнів ступінь системності не є однако­вим, тому говорять про градуальність поняття систем­ності. Ступінь системності рівня залежить від кількос­ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди­ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-сико-семантичного.

4. Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови

Теорію ізоморфізму
запропонував польський мо­вознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичен­ня методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов ува­жає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших струк­тур з площинною будовою.

Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів
— сформулював у 1962 р. фран­цузький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Схематично це можна зобразити так:

Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває ли­ше в складі слова. Наприклад: закінчення -а
має зна­чення «називний відмінок, однина, жіночий рід» тіль­ки в складі слова (рука,рік-а, сестра).
Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою части­ною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

5. Своєрідність системності мови. Співвідношення
системних і

несистемних явищ у мові. Система і норма

Говорячи про мову як відкриту й динамічну систе­му, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта
не має форми родового відмінка множини; від рос. победить
не утво­рюється форма І особи однини (*побежу;
пор. укр. пе­ремогти
— переможу)
тощо). Пор. ще відсутність дея­ких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю:

начальник
— начальница певец
— певица дворник
— ? министр
— ? врач
— ?

Спостерігається також зворотне явище: балерина
—? (жартівливе некодифіковане *балерун).

Асистемні факти в мові, які, як правило, характер­ні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будаго-ва «Система й антисистема в науці про мову» [Будагов 1978: 3—17]. Дослідник зазначає: «Будь-яка природ­на мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні влас­тивості та явища».

Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ні­коли цього не досягає повністю. Через те вона розвива­ється і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в са­мій мові.

Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косе-ріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тельь,
«дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним зна­ченням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мо­ви, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній сис­темі (писаю, малюваю
тощо).

Норма завжди є вужчою від системи. Норма відби­рає і закріплює далеко не всі дозволені системою фор­ми. Порушення норм, які визначаються системою мо­ви, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі мож­ливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припуска­тися тільки іноземці (білий стіна, будем
посмот­реть).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян­ки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

Використана література

1. Семчинський
С
В.
Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 56—72, 185—206, 212—218.

2. Березин Ф. М., Головин Б. Н.
Общее языкознание. — М., 1979. — С. 90—110.

3. Кодухов
В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 134—152.

4. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А. Се­ребренников. — М., 1972. — С. 8—119.

5. Солнцев В. М.
Язык как системно-структурное образование. — М., 1977.

6. Косериу Э.
Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти­ке. — М., 1966. — Вып. 3.

7. Мельничук А. С.
Понятие системы и структуры языка...// Вопр. язы­кознания. — 1970. — № 1.

8. Мороховський О. М.
Про співвідношення понять мовлення — нор­ма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1.

9. Гухман М. М.
Понятие системы языка в синхронии и диахронии // Вопр. языкознания. — 1962. — № 4.

10. Успенский Б. А.
Отношение подсистем в языке и связанные с ними универсалии // Вопр. языкознания. — 1968. — № 6.

11. Будагов Р. А.
Система и антисистема в науке о языке // Вопр. языко­знания. — 1978. — № 4.

12. Виноградов В. А.
Всегда ли система системна? // Система и уровни языка. — М., 1969.