Компоненти концепту кохання в англійській мові

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і НАУКИ УКРАЇНИ

Курсова робота

Компоненти концепту "кохання" в англійській мові

Запоріжжя - 2010

Зміст

Вступ

Розділі 1. Концепт "кохання"

1.1 Поняття "концепт" в різних мовах світу

1.2 Компоненти концепту "кохання"

Розділ 2. Концепт "кохання" вербалізований засобами англійських паремій

2.1 Поняття "паремії" в англійській мові

2.2 Смислові компоненти концепту "кохання" в англійській пареміології

2.3 Метафорична репрезентація концепту "кохання"

Розділ 3. Вербалізації концепту "кохання"

Висновки

Список використаної літератури

У центрі уваги сучасної лінгвістики знаходяться проблеми, пов’язані з відображенням національної культури та історії у мовах. Роль мови в накопиченні культурних здобутків є очевидною і значною. При цьому вона, як одна з основних ознак нації, виражає культуру народу, який говорить цією мовою, тобто створює національну культуру.

За допомогою мовних засобів формуються концепти часу, простору, різноманітних об’єктів та явищ, моделюються способи організації всесвіту. Мова віддзеркалює як матеріальні сторони життя народу - географічне положення, клімат, побут, так і духовні сторони носіїв мови - мораль, систему цінностей, менталітет, національний характер.

При вивченні іноземної мови відбувається поринання в культуру народу. Важливим історико-лексичним пластом кожної мови являється фольклор, в тому числі прислів’я та приказки. Розділ фольклористики, що займається мовним і структурним аналізом прислів’їв та приказок, називається пареміологія.

Кохання як складний та багатовимірний феномен психічного, емоційного життя людини має високий аксіологічний статус у багатьох гуманітарних та негуманітарних дисциплінах: філософії, релігієзнавстві, етиці, естетиці, літературній критиці, мистецтвознавстві, психології, антропології, соціології, політології та багатьох інших. У сучасних лінгвістичних дослідженнях знайшли своє відображення лише окремі аспекти дослідження концепту "кохання": аналіз концептуальних метафор кохання, що лежать в основі типових метафоричних виразів на матеріалі однієї мови або у зіставленні двох мов (G. Lakoff, Z. Koevesces, M. Emanatian, A.D. Shmelev), моделювання прототипу концепту "кохання" (B. Fehr), вивчення асоціатів дієслів із значенням „кохати/любити” (S. Martinek), дослідження семантики відповідних дієслів (О.А. Корнілов), особливості представлення кохання в пареміології тієї чи іншої мови (С.Г. Воркачев, Л.Є. Вільмс), вивчення концепту "кохання" в єдності його системно-мовних зв’язків (Г.П. Джінджолія), особливості використання прямих та непрямих мовленнєвих актів у спілкуванні закоханих (Н. Кушнір), характерні риси адресатної номінації у дискурсі кохання (C.J. Bruess, J.C. Pearson).

Зацікавленість лінгвістів феноменом кохання можна пояснити тим, що етнічно-культурне відображення емоцій у мові, співвідношення універсального та етно-специфічного в уявленнях про почуття належать до популярних, але не повністю висвітлених питань у лінгвістиці. У сучасній концептології та лінгвокультурології велика увага приділяється концептам емоційного та етичного характеру (Н. Д.Арутюнова, А. Вежбицька, С. Г.Воркачов, В.З. Дем’янков, Н.В. Дорофєєва, О.П. Єрмакова, В.І. Карасик, О.А. Корнілов, Н.А. Красавський, В.С. Морозова, Л.Г. Панова та ін.), оскільки особливості вербальної репрезентації емоційного досвіду мають безпосереднє відношення до менталітету етносу.

Концепт "кохання" є цікавим об’єктом саме лінгвістичного дослідження ще і тому, що культура кохання в європейському лінгво-культурному ареалі є передусім культурою вербальною, тісно пов’язаною із словесним (літературним та повсякденним) вираженням. У мовленні про кохання діє закон мовленнєвого посилення емоції: констатація емоції посилює саму емоцію, а іноді навіть створює її. Оскільки кохання є вторинним по відношенню до інстинктивних емоцій, окультуреним почуттям, саме мовна репрезентація кохання, культурно детерміновані засоби його вербального вираження є основними експлікатурами уявлень, що сформувались у даній культурі щодо цього почуття.

Актуальність теми курсової роботи зумовлена загальною спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень на розгляд мовних одиниць з урахуванням інформації, знань про світ, а також уявлень - наївних, наукових, художніх та досвідних, які ці одиниці репрезентують. Дослідження звертається до розгляду вербалізованих уявлень про внутрішній світ людини як носія певної культури в межах антропоцентричної парадигми сучасної гуманітарної науки.

Об’єктом курсової роботи є вербалізований в сучасній англійській мові концепт "кохання", концептуальна інформація, закладена у вербальних засобах його вираження, а також спілкування закоханих як вид дискурсу.

Предметом курсової роботи виступають різнорівневі мовні засоби вираження концепту "кохання" у сучасній англійській мові: окремі лексеми, термінологічні словосполучення, конвенціональні метафори, усталені мовні вирази, паремії та мовні кліше, а також основні дискурсивні особливості спілкування закоханих.

Завдання курсової роботи:

1) проаналізувати концепт "кохання" як складову англомовної наукової (філософської та психологічної) картин світу, визначити специфіку його мовної об’єктивації у цих сферах людського знання;

2) виділити в англійській мові особливий комплекс мовних засобів (усталених словосполучень, стійких мовних кліше, англійського пареміологічного фонду), які об’єктивують ключові ознаки концепту "кохання" в буденній/наївній свідомості англомовної спільноти;

3) виявити ключові когнітивні метафори, які лежать в основі мовлення про кохання в сучасній англійській мові;

4) визначити основні особливості спілкування закоханих на вербальному рівні.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури.

Поняття концепту є здавна відомим філософській, психологічній, лінгвістичній і літературознавчій парадигмам. Проте справедливим буде відзначити, що в останні 10-11 років (із часу появи відомої праці Д. Лихачова) це поняття переживає період актуалізації, повернення з пасивного запасу наукової терміносистеми та - паралельно - проходить процес переосмислення. Це особливо помітно в сучасних лінгвістичних працях, насамперед російської семантичної традиції.

Визначення концепту в межах філософської теорії пізнання та відображення дійсності варіюються в такому діапазоні: від широкого (складні ментальні утворення - думка, знання, віра, причина, - осмислені на основі широкого онтологічного фону речей, які становлять навколишній світ, та власного досвіду людини) до дещо звуженого (смисли, якими оперує людина у процесі згортання, або інтеріоризації, знання про навколишній світ, які зберігаються у вигляді квантів - таких, як життя, смерть). Фактично, філософська традиція, як і раніше, трактує концепт як згорнуті знання людини про світ, як складову світобачення, концептуальної картини світу, яка, у разі означення, об'єктивується як мовна.

Нині лінгвісти трактують поняття концепту інакше, що відбилося вже в дослідженнях представників російської семантичної традиції 80-90-х рр. ХХ ст.: Н. Арутюнової, О. Кубрякової, Р. Фрумкиної та інших, а також у семіотичних працях Ю. Степанова, Д. Лихачова, А. Вежбицької. Для цього періоду типовою є кваліфікація концептів як наборів смислів, якими оперує людина у процесі своєї ментальної діяльності й пізнання світу, і типовими є уявлення, відповідно до яких концепт-структури стоять між словами та екстралінгвістичною дійсністю (тобто є даністю "буття семантичного", за О. Лосєвим), тож концепти по-різному групуються і вербалізуються в різних мовах. Згодом такі уявлення про концепти усталилися, але типові визначення набули конкретизації за рахунок неодмінного акцентування етнічного компоненту поняття, наприклад: концепт є одиницею колективного знання/свідомості, яка має мовне вираження і позначена етнокультурною специфікою. Тобто концепти відбивають етнічне світобачення, маркують етнічну мовну картину світу, є цеглинками того "дому буття" (метафора М. Ґайдеггера), котрий кожним етносом вибудовується в неозорих просторах світу-космосу. Крім того, з'ясувалася практична значущість досліджень концепту: виявилося, що корекція концепту через системні зв'язки з іншими тисне на концептуальну картину світу людини, красномовні приклади чого навів Г. Почепцов. Усе це обумовило значне зростання інтересу до поняття концепт і стимулювало появу численних праць, серед яких роботи російських учених Т. Булигіної, О. Яковлевої, О. Шмельова, А. Кошелєва, Л.Панової, С. Сахно, С.Воркачова, українських учених - Т. Радзієвської, А. Бєлової, Л. Бєлєхової, О. Тищенка, І. Голубовської та багатьох інших, та викликало до життя різні теорії концепту, з-поміж яких розглянемо три, на наш погляд, основні.

Системно-мовний підхід. Його сутність полягає в осмисленні концепту в єдності системно-мовних вимірів за осями синтагматики, парадигматики та асоціативних зв'язків, що в сукупності дозволяє відтворити типові пропозиції (лінгвістичні моделі ситуації), у центрі яких стоїть даний концепт. Такий підхід як допоміжний використовується в багатьох працях; як провідний його яскраво демонструє, зокрема, невелика стаття Г. Джинджолія. У полі зору автора - концептосфера дієслова російської мови любить. Вона сформована єдністю типізованих і ситуативних пропозицій. Типізовані включають до свого складу пропозиції світського і релігійного типів, кожна з цих груп визначається своєрідними синтагматичними, парадигматичними та асоціативними зв'язками компонентів. Наприклад, світські. Синтагматика пропозицій такого типу визначається сферою семантичної сполучуваності дієслова любить, яке в ролі суб'єкта вимагає імен або субститутів зі значенням живих істот (скажімо, чоловік), включно з вищими духовними сутностями (Бог), а в ролі об'єкта може мати імена зі значенням живих і неживих істот (дівчина, країна), а також пропозиції (добре попоїсти), імена пропозитивного значення (бокс). Парадигматика пропозицій такого типу формується семантичним полем "почуття - дія", тезаурусом відповідних синонімів дієслова любить у російській мові - таких як питать слабость, обожать, симпатизировать, быть неравнодушным і подібних, антонімів - таких як ненавидеть і т. ін. Асоціативні містять семантико-граматичні, історико-культурні й ціннісно-етичні характеристики асоціативу любить: російською, відповідно, человек, ненавидеть, сильно, жить, мужа, женщину, жалеть, верить, да радоваться, я люблю тебя, жизнь (від стимулу до реакції); і женщину, верить, огонь, обещать, относиться, просто, помнить, сердце, чадо, быть, интересовать, носить, смеяться (від реакції до стимулу). У сукупності згадані виміри обумовлюють існування типізованих пропозицій, серед яких зафіксовані такі: А фіксує свій внутрішній стан; хоче показати, що відчуває почуття прив'язаності до Б; промовляє словесну формулу, яка просто буде приємна для Б; А здається, що, коли він не скаже цього, Б подумає, що А не цінує Б; А говорить це, щоб Б знав, що відчуває А відносно нього і т. ін. За такою моделлю серед світських можна розглянути пропозиції елітарної культури, народної культури, "третьої культури" і, поєднавши отримані дані з даними про зміст релігійних пропозицій і узагальненням змісту ситуативних пропозицій, представити своєрідний "парафраз" дієслова любить у російській мові.

Денотативний підхід передбачає посилену увагу до опису позамовного кореляту пропозиції - ситуації та укладання переліку таких корелятів пропозицій, які дозволяють коректне використання концепту. Цей підхід зустрічається в багатьох дослідженнях як допоміжний; оберемо для ілюстрації його можливостей одну працю, але таку, де він використовується як основний. Автор розглянув лексему російської мови "долг-1" ("моральная норма, существующая независимо от воли его носителя или каких-либо посторонних лиц"), зафіксував такі її якості, як зв'язок із нормативністю - ненормативністю існування, безумовність обов'язку (відсутність утилітарної мети), належність до етичних проскрипцій (обов'язку підкоряються з внутрішніх спонукань), міжособистісний характер обов'язку, та описав основні вимоги до ситуацій (як говорить автор, "типи ситуацій"), де в російській мові може фігурувати "долг-1". Таким вимогам відповідає певний реєстр ситуацій. Це (1) ситуації, коли Х і У пов'язані специфічними соціальними відносинами, а саме: Х добре знає і любить У, тобто У є близьким, дорогим для Х, і ця любов може бути заснована й на інстинкті (рос. "материнский долг", "христианский долг", "долг дружбы"). Це (2) ситуації, коли виникає необхідність захистити інтереси У - в найширшому розумінні: матеріальні, моральні, інформаційні (серед прикладів наведений, зокрема, такий: "Ваш долг - скакать в армию теперь, когда армия в опасности" (Л. Толстой. Война и мир). Це (3) ситуації, коли Х здатний свій обов'язок виконати: якщо у Х такої можливості немає, некоректно говорити про обов'язок Х (на відміну від ситуацій, де фігурує та ж лексема, але в іншому значенні, так звана лексема "долг-2", значення якої реалізується у словосполученні рос. денежный долг). Це (4) вимога до ситуації, відповідно до якої Х має бути спроможним виконати обов'язок лише шляхом витрати якихось важливих для нього власних ресурсів (виконати долг дружбы, вважає автор, не говорять, якщо Х допоміг без якихось помітних втрат для себе). Зі сказаного випливає, що російською концептуально неправильно реагувати висловлюванням Х выполнил долг вежливости перед У, коли Х штовхнув У у транспорті й вибачився; так само невірно вживати висловлювання выполнил долг, якщо Х розбив машину У і відремонтував її; якщо Х пожертвував гроші на дитячий притулок (хіба що виконав християнський обов'язок) і подібних. Денотативний підхід не пропонує кінцевого визначення концепту, але є необхідним кроком на такому шляху.

Сигніфікативний підхід до визначення концепту передбачає осмислення даного феномену через аналіз його сигніфікативного поля - чи через спрощену сітку універсалій бінарних, тернарних, четверичних і подібних систем, чи в єдності енциклопедичних і лінгвістичних компонентів, чи в єдності профанних, секуляризованих і міфопоетичних, передусім етнічних - язичницьких і християнських, смислів. Відповідно можна зафіксувати такі варіації сигніфікативного підходу: наївно-мовний, за визначенням О. Шмельова, або семантичних примітивів: лінгво-енциклопедичний, лінгвоміфопоетичний. Цікаво, що багато з праць, де представлені варіанти сигніфікативного підходу, носять порівняльний характер. Так, С.Воркачов (лінгво-енциклопедичний підхід) у процесі дослідження концепту любові/кохання в російській та іспанській пареміології передусім виділив типи сем для опису концепту - дефініційні (дозволяють виділити об'єкт з класу подібних), енциклопедичні (надмірні, вони перевищують достатній рівень відомостей), імплікативні (проміжні) - і в процесі аналізу дійшов певних висновків. Набір дефініційних сем концепту любов/кохання майже повністю представлений у російській пареміології: наприклад, серед інших зафіксована ознака центрального положення цієї цінності (Деньги прах, одежа тоже, а любовь всего дороже), невмотивованість вибору об'єкта і неконтрольованість почуття (Не по хорошему мил, а по милу хорош, Любовь зла, полюбишь и козла) разом з "оптичним зсувом" (Хоть ряба, да мила). Аналогічна сфера в іспанській пареміології є, на думку автора, лакунарною: представлена лише індивідуалізованість об'єкта (як приклад наведено паралелі російського виразу: С милым и в шалаше рай). Енциклопедичні смисли і в російській, і в іспанській представлені фразеологізмами, які відсилають до образу кохання як страждання (Любовь - крапива стрекучая - російською мовою, Любовь входит со смехом, а уходит с плачем - переклад з іспанської), варіюють мотив ідеалізації предмета й обставин кохання (відповідно Любовь слепа / Кто любит жабу, тому она кажется луной). Лише російська фіксує непідконтрольність кохання свідомості (Сердцу не прикажешь), тільки іспанська - невгамовність любовної жаги (Любовь не говорит: хватит - переклад), а також динаміку любовного почуття (Любовь похожа на месяц: если не растет, то уменьшается - переклад). Ці та інші спостереження дозволяють автору подати парафрази двох різних концептів кохання у двох мовах.

Лінгвоміфопоетичний підхід до визначення концепту має сьогодні багато прибічників і, відповідно, пропонує кілька варіантів осмислення поняття.Л. Г.Панова у процесі дослідження концепту гріх у російській та італійській мовах передусім постулювала релігійну домінанту даного концепту, потім виділила блок спільних, старозавітного походження, компонентів значення даного концепту в російській та італійській мовах (так, у Новому Завіті грішником виступає людина, у Старому - народ; у Новому Завіті заповіді носять характер припису, у Старому - заборони, табу; у Новому Завіті основна функція Бога - прощати, у Старому - карати), і блок розбіжних, похідних від різного осмислення тексту Нового Завіту, смислів, закріплених за концептом у двох мовах. До останніх належать такі: якщо для католицтва гріх - свідоме порушення норм і заповідей, то для православ'я - свідоме і несвідоме (порівняймо переклад з італійської: Где нет злого умысла, нет и греха і фрагмент молитви російською: Отпусти ми, недостойному, и прости… вольныя мои грехи и невольныя, ведомыя и неведомыя); грішник у російській православній традиції може бути покараний за життя і після смерті, у католицькій - тільки після смерті; для носія італійської католицької свідомості (особливо порівняно з російською) число гріхів різко зростає, а для російської православної свідомості без гріха лише Бог, а також Адам і Єва до гріхопадіння, тому ідея покірливості є дуже актуальною, на відміну від італійської, де Данте навіть насмілився визначити собі місце в Чистилищі, уникаючи самоприниження. Згадані відмінності обумовили високий ступінь десакралізації концепту у профанній традиції італійської мови, і всі вони проілюстровані у статті відповідним мовним і культурологічно вагомим матеріалом. Інший варіант лінгвоміфопоетичного зіставлення російських концептів зависть и совесть - через дохристиянську міфопоетичну парадигму - запропонувала О.Єрмакова. Наприклад, її спостереження показують, що совість у росіян має риси живої одухотвореної істоти (с совестью говорят, советуются, идут на компромисс, с ней не уживаются, к ней взывают, с ней примиряются, ее усыпляют, убаюкивают, пробуждают, мучают, пытаются заглушить ее голос, убить, удушить), але не подібної до людини (совесть - когтистый зверь, кошка, змея, огонь, она царапает душу, рвет когтями, ятрит), часто божественної природи (нет бога в душе - нет совести).

Шлях реконструкції концепту через аналіз наївно-мовних уявлень про певний феномен об'єктивного світу широко використовується сьогодні. Так, наприклад, О. Шмельов осмислення універсалій часу, простору відокремлено і синкретично (як хронотопу) у російській мові здійснив через призму опозицій спереду - позаду, близький - далекий, молодий - старий та інших і дійшов висновку про парадоксальність мовної об'єктивації часу, коли, наприклад, один і той самий префікс російської мови пред - у складі слів несе і значення попередній (предыдущий, предшествующий), і значення наступний (рос. предстоящий), як і російський прислівник вперед. Так само парадоксально виглядає можливість водночас визначити давно минулі часи як давній світ і молодий, новонароджений світ, час предків, які жили перед теперішнім поколінням. На наш погляд, дані парадокси фіксують прадавні міфологічні уявлення про світобудову: відокремлення космосу від хаосу колом, замикання кола золотого часопростору вирію, розмикання кола певною подією (часто гріхом, злочином), після чого розвиток подій іде висхідною спіраллю міфологічного, згодом історичного (емпіричного) часу. Спіралеподібний розвиток часу передбачає реверсивність компонентів опозиції позаду - попереду, близький - далекий та інших, що ми й спостерігаємо в сучасній мові. Звичайно, міркування О. Шмельова про парадокси позначень часу в російській мові склали лише фрагмент опису концепту час, до складу якого ввійшло багато інших компонентів, зокрема, ранок - вечір, день - ніч та аналогічні.

Кожний з названих підходів не вичерпує поняття концепт, але дозволяє глибше пізнати його природу. Слід визнати, що розглянуті теорії часто виступають як перехресні, співвіднесені та є комплексними. Це недивно, адже вербальний концепт має надзвичайно складну будову, його статус остаточно не визначений. Наприклад, системно-мовний підхід передбачає, крім вимірів синтагматики, парадигматики, асоціативних зв'язків, прочитання концепту в єдності типізованих і ситуативних пропозицій (тобто включає елементи денотативного підходу), і типізовані пропозиції поділяються на світські й релігійні (а це вже можна кваліфікувати як елементи сигніфікативного підходу). Подібним чином можна прокоментувати й інші теорії. Але головне, що їх характеризує, полягає ось у чому: при всіх відмінностях у дослідженнях сутності концепту вони розкривають його здатність виступати маркером етнічної мовної картини світу, причому мовні парадигми вбирають культурологічні, виступають єдністю світських і релігійних, профанних і міфопоетичних смислів, що дає підстави іменувати концепт не лише феноменом мовно-культурного, але й культурно-семіотичного плану, бо він здатний відбивати і "мовчазні смисли" культурних даностей найширшого кола семіотичних систем, основною серед яких була й залишається мовна.

На основі розмежування мислення і мови як двох самостійних, однак взаємопов’язаних феноменів, у лінгвістиці традиційно розрізняють дві моделі (картини) світу: концептуальну і мовну. Концептуальна картина світу пов’язана зі сферою абстрактного, вона є сукупністю ідей, понять та знань про навколишній світ та принципи його організації, у той час коли мовна картина світу є продуктом вербальної реалізації цих понять, ідей та знань. Порівняно з мовною, концептуальна картина світу має більш універсальний характер, і є спільною для народів з однаковим рівнем знань про світ, тим часом як мовна картина світу виявляє специфіку бачення світу етнічною спільнотою.

Важливою складовою мовних картин світу є виражені лексично концепти, що визначаються як багатовимірні ідеалізовані формоутворення або як одиниці ментального процесу, які кодуються у мові та відображають результат категорізації світу. Важливим аспектом вивчення концептів є їх топологія: визначення та функціонування цих ментальних сутностей в основних сферах суспільної свідомості: науковій, буденній/мовній, релігійній та ін. У залежності від сфери свого функціонування концепти типологізуються на художні, буденні та наукові. Архітектоніку концептів як складових національної наукової картини формують понятійний та ціннісний компоненти; у художніх та буденних концептах присутній ще й образний смисловий компонент.

Концепт "кохання", вербалізований засобами сучасної англійської мови, визначається у курсовій роботі як ментальна одиниця абстрактного характеру, що відтворює у мовній свідомості багатовіковий досвід інтроспекції етносу у вигляді універсальних та етноспецифічних уявлень про це почуття.

Понятійний компонент концепту "кохання" представлений у визначеннях кохання, що існують в англомовній науці. В англомовній філософській картині світу, зокрема, концепт "кохання" об’єктивується переважно за допомогою термінів-класифікаторів кохання, запозичених з грецької мови (agape, eros, philia, storge, praxis). Переважна більшість сучасних англомовних філософських праць спирається на давньогрецьку класифікацію типів кохання. Найважливішим предметом рефлексії, представленої в англомовних роботах з філософії, є концепт егалітарного кохання до всіх, agape, та його англійські відповідники absolute love, ultimate love, supreme love, які конденсують знання про загальнофілософські, етичні та релігійні цінності.

Конкретизація понятійного компоненту концепту "кохання" в англійській мові відбувається також за допомогою створення нових словосполучень, які не мають культурної або філософської традиції (наприклад, infantile love, immature love, mature love, erotic love, self-love, Gift-love, Need-love, social love, deficiency love). Англомовна класифікація типів кохання, яка існує у філософських працях ХХ століття, не має універсального характеру. Сукупність термінів-класифікаторів (Cosmic love, Positive love, Benevolent love) та термінів-дескрипторів кохання (care, compassion, sympathy, concern, respect, attraction, reverence, esteem, veneration) підкреслює багатоаcпектність концепту "кохання", а також множинність його філософських інтерпретацій. На понятійну багатовимірність концепту "кохання" вказують словосполучення, створенні за моделлю love of X (Y, Z): love of self, of mankind, of nature, of God, of mother or father, of children, of tribe or nation, of sweetheart or spouse or sexual idol, of material possessions, of food or drink, of action and repose, of sports, of hobbies or engrossing pursuits, of justice, of science, of truth, of beauty.

На противагу англомовній філософії, що не зосереджується безпосередньо на питаннях кохання як почуття між чоловіком та жінкою, концепт "кохання" в англомовних психологічних текстах включає в себе наукові уявлення, гіпотези та теорії власне романтичного кохання. В англомовній психологічній літературі існують певні розбіжності щодо кількості та природи типів міжособистісного кохання. Залежно від авторської концепції, таких типів може бути два: loving та liking (Z.rubin); passionate love та companionate love (E. Hatfield); п’ять: Eros, Ludus, Storge, Mania, Agape (J. Lee) або вісім: consummate love, infatuated love, romantic love, empty love, companionate love, nonlove, liking, fatuous love (R. Sternberg); Affection, Sexual love, Friendship, Romantic love, Puppy love, Passionate love, Infatuation, Committed love (B. Fehr, J.russell). Типологія кохання між чоловіком та жінкою в англомовній психологічній літературі враховує буденні уявлення носіїв мови про це почуття та дозволяє стверджувати, що концепт "кохання" у науковому психологічному зображенні поєднує певну сукупність почуттів, кожне з яких верифікується за допомогою мовного матеріалу.

Якщо у науковій картині світу концепт має чітку дефініцію та дає досить повне уявлення про відповідний предмет або явище, то, як вважає Ю.С. Степанов, у свідомості „пересічної людини” концепт поєднує уявлення, поняття, знання, асоціації, переживання, що супроводжують певне слово. Вважається, що наївні концепти є багатшими за наукові, передусім внаслідок закріпленого в них ширшого спектру властивостей спостережуваних предметів або явищ, а також тому, що в них відбиваються властивості самих мовців і спостерігачів (Ю. Д.Апресян).

За даними етимологічних словників, гіперонімом лексеми love та семантичним архетипом відповідного концепту є "бажання": дієслівний корінь індоєвропейського походження leubh - означав „бажати, кохати” (OED, CIDE). Каузативне давньоіндійське дієслово lobhauati означало „збуджувати бажання, закохувати в себе” (OED). Cпільна давньоіндоєвропейська основа lubh - “бажання” у суфіксованій формі lubh-a переходить до спільногерманської як lub-o, в давньоанглійській стає lufu “кохання”. Спільна давньоіндоєвропейська основа lubh - “бажання” у динаміці свого розвитку набирає інших, більш абстрактних значень (у германських мовах, зокрема, „цінність”, „віра”, „кохання”). Однак первісне значення зберігається у смисловій структурі слова: об’єкт кохання представляється як предмет ще не реалізованого бажання.

У словниковій дефініції лексеми love фіксується ознака „невимовності" самого почуття, що передається прикметником ineffable: a deep, tender, ineffable feeling of affection and solicitude toward a person (AHDEL). Культурно-обумовлена стриманість у вербальній маніфестації емоцій британцями (J.Gorer) проявляється у тому, що вживання лексеми love у повсякденному мовленні стосовно взаємовідносин чоловіка та жінки пов’язане з певними труднощами соціального характеру: As a society, we are embarrassed by love. Even saying the words makes us stumble and blush. Ця тенденція знаходить своє відображення в евфемізації лексеми love за допомогою словосполучень із нечіткою семантикою: that certain gleam in one's eyes, that funny feeling, something between them, excitable state, perpetual emotion, secret sorrow, L-word, the tenth word in a telegram (WEDT; ESC).

Концепт "кохання" у сучасній англійській мові має ознаку „подвійності”, що проявляється у семантиці композитів з лексемою love: loving-cup “чашка з двома ручками”, love-seat “крісло, що вміщає двох, або невеличкий диван у формі літери S" (OED). Для того, щоб лінгвально позначити ситуацію “потрійності” у коханні, вживаються лексеми з квантитативним значенням (love triangle). Водночас, мовленню про кохання характерне створення опозиції two:: one, яка підкреслює, по-перше, елемент подвійності (залучення двох осіб), по-друге, їх осмислення як єдине ціле: Time was away and somewhere else, there were two glasses and two chairs, and two people with one pulse (MacNeice).

Концептуальною рисою концепту "кохання" є як дуальність - наявність двох протилежних ключових ознак. Композитний прикметник bitter-sweet є частотним атрибутом лексеми love: Sweet, sweet bitter love what joy you taught me, // What pain you brought me, so short a stay (LSLE). Використання стилістичної антитези характерне для вербальної реалізації концепту "кохання": Mysterious love, uncertain treasure, // Hast thou more of pain or pleasure! (J.Addison). Важливо, що внутрішня дуальність концепту "кохання" є типовою для багатьох лінгвокультур. Так, для французької - на першому плані такі протилежні характеристики концепту "кохання" як захоплення та жаль (З.І. Кірнозе), у російській лінгвокультурі концепт ЛЮБОВЬ включає дуальне протиставлення сильної пристрасті та доброзичливого, теплого ставлення, яке в російській мові відображується як „быть милым" (В.І. Карасик).

Хоча у сучасному філософському та психологічному англомовному дискурсі використання грецьких термінів є нормою, то частотність використання лексем eros, philia (англ. phileo) та agape в повсякденному мовленні cуттєво поступається частотності вживання слова love. Деякі іншомовні лексеми - класифікатори кохання набувають в англійській мові зниженого значення, зокрема, іменник amour (“кохання, пристрасть”) набуває в англійській мові вузького та зниженого порівняно з первісним значення “любовний (таємний) зв’язок”. В англійській мові культурно-специфічною є негативна оцінка надлишковості почуття кохання, що виявляється у виділенні особливого типу кохання possessive love, який є відсутнім в українській, російській та німецькій лінгвокультурах. У британській та американській культурах поняття self-worth, self-reliance, individual freedom є цінностями, що мають високий статус, тому посесивна поведінка, яка демонструє відсутність самодостатності, нестачу впевненості у собі, а також порушення свободи іншої людини, інтерпретується негативно. У різноманітних типах текстів словосполучення possessive love / possessive relationship має чітко виражену негативну конотацію. Cуб’єкт, який відчуває possessive love, характеризується такими негативно-оцінними словосполученнями як insecure possessive partner, emotional vampire та також прикметниками egocentric, clingy, manipulative. Екзистенційний страх є однією з визначних рис західної цивілізації. Відчуття покинутості у цьому світі відлунює також і в такій важливій сфері життя людини, як любовні стосунки. Під поняттями fear та anxiety у стосунках передусім розуміється екзистенціальний страх втратити власну свободу: Yet we also dread becoming enmeshed in suffocating or abusive relationships - our fear of being controlled, defined, overpowered or hurt by other people. Виникає і культурно-специфічне словосполучення fusion anxiety, що кoнцептуалізує характерну тривогу повного „злиття" з об’єктом кохання і втрату власної індивідуальності. Саме цей страх втратити себе відбивається у метафоричному словосполученні love’s comfort zone, яке позначає особливу дистанцію між закоханими, що дозволяє їм відчувати себе комфортно у стосунках.

Паремія (грец. рareimia - прислів'я або лат. proverbium - приказка, прислів'я) - це видове позначення фольклорних малих жанрів афористичного спрямування. Саме паремії містять уявлення про норми співіснування і взаємодії людей та представляють їх цінності.

Сучасні лінгвісти Мар’яна Лановик та Зоряна Лановик вирізняють понад десять різновидів паремій. Першим видом є вітання. Це - сталі вислови-кліше, які говорять при зустрічі знайомої людини. Окрему групу становлять святкові вітання, тобто усталені фрази, якими вітають один одного лише у певні свята. Побажаннями називаються словесні мініатюри зичення добра, щастя, матеріального статку, а тостами - застільні побажання, висловлені господарям дому або гостям. Побажання-подяки, прощання, формули-побажання до певних нагод (з нагоди народження дитини; застосовані у похоронному обряді) також є пареміями. Прокльони (своєрідні форми вираження почуття незадоволення, обурення, досади, гніву з висловленням побажання зла чи загибелі іншій людині), присяги (словесні формули, якими людина підтверджує правоту своїх слів із зазначенням, що у разі обману чи невиконання обіцяного, лихо чи нещастя повинно впасти на неї), приказки-застереження (формули, якими один співрозмовник спиняє іншого або й самого себе, щоб не сказати зайвого) також причисляють до паремійних одиниць. Ще М. Лановик та З. Лановик виділяють прикмети (сталі вислови, в яких певні явища природи відповідно до змін пір року пов'язуються з кліматичними чи погодними змінами, які впливають на наслідки хліборобської праці), народний календар (перелік прикмет на кожен день року і пов'язана з ним народна мудрість), народні порівняння (стійкі словесні формули, в яких одні предмети, явища або дії зіставляються з іншими предметами, явищами або діями на основі спільності, подібності, спорідненості). Афоризми - це короткі влучні оригінальні вислови, в яких узагальнена, глибока думка висловлена у стислій лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній, тому їх також зачисляють до паремій. Щодо гумористичних різновидів, то сюди належать каламбури та стягнені анекдоти. Каламбури, сталі фрази, побудовані на зіставленні чи поєднанні непоєднуваних, несумісних понять та явищ, що набуває форми нісенітниці, вживаються здебільшого в сатиричному, іронічному контексті. Стягнені анекдоти, чи діалогічні каламбури, в лаконічній формі в кількох репліках передають комічну ситуацію. Як й інші каламбури, вони побудовані на мовних парадоксах чи використанні прийому невідповідності. До жанрів дитячої пареміографії належать казкові зачини і кінцівки, дитячі примовки, скоромовки, дражнилки.

В даній роботі ми аналізуємо паремії на прикладі прислів’їв та приказок. При вивченні будь-якої іноземної мови відбувається зіткнення з історією та культурою народу, які, крім інших чинників, виражаються через прислів’я та приказки. Велика їх кількість позначає специфічні національні риси, а своїм корінням вони сягають в давнішню історію народу, його побут, звичаї, традиції. Прислів'я та приказки - це безмежне мовне багатство народу, що створювалось впродовж віків. В них міститься багатовіковий досвід суспільного розуму.

Видатний російський письменник М. Горький називав прислів’я та приказки "мисленням афоризмами" і вважав, що вони зразково формують весь життєвий, соціально-історичний досвід народу.

Прислів’я та приказки в переважній більшості створюються самим народом і відбивають найрізноманітніші сторони людського життя. Виникнення прислів’їв, за думкою дослідників, бере початок з часів первіснообщинного ладу. Воно пов’язане з трудовою діяльністю людей. Прислів’я та приказки мали утилітарно-практичне значення, носили повчальний характер. В майбутньому тематика прислів’їв значно розширилась. Проте, їх повчальний зміст зберігся та незабаром став однією з їх відмінних жанрових ознак.

Лінгвісти стверджують, що поряд з фольклорними прислів’ями та приказками широко вживаються образні вирази, створені письменниками та окремими громадськими діячами. Згодом вони стають так званими "крилатими виразами" й починають уживатися як звичайні прислів’я та приказки. Встановити авторство окремих паремій можливо. Наприклад, в англійській мові багато прислів’їв та приказок було популяризовано або створено В. Шекспіром, Дж. Байроном, Дж. Мільтоном та іншими відомими письменниками та поетами. Прикладом можуть служити шекспірівські вислови. Багато з них зберегли свою початкову форму, наприклад: