АПК України

Коломийський економіко-правовий коледж

КУРСОВА РОБОТА

з предмету “Розміщення продуктивних сил України”

на тему:

“АГРОПРОМИСЛОВИЙ

КОМПЛЕКС УКРАЇНИ”

Зміст роботи

1. Роль агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві. Структура і форми територіальної органі­зації АПК.

2. Сільське господарство, його структура.

3. Розміщення галузей рослинництва.

4. Розміщення галузей тваринництва.

5. Територіальна структура АПК України.

6. Харчова промисловість як основна переробна ланка АПК.

7. Проблеми і перспективи розвитку АПК України.

1
. РОЛЬ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

В НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.

СТРУКТУРА І ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АПК

Галузевій структурі народного господарства прита­манні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві вироб­ничі зв'язки, що постійно посилюються і розширюють­ся. Відбувається процес інтеграції різних стадій вироб­ництва і розподілу тієї чи іншої продукції. В народно­му господарстві України спостерігається взаємодія га­лузей у складі інтеграційних структур — міжгалузевих комплексів.

Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є аграрнопромисловий. Це складний комп­лекс виробництва, що об'єднує різні галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) знач­ною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення про­дуктами харчування, а промисловість — сільськогос­подарською сировиною. Вирішення продовольчої проб­леми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріо­ритетний розвиток.

В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності пра­цівників народного господарства. На частку його галу­зей припадає понад 30% основних виробничих фондів.

Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту.

АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов'язані між собою багато галузей і ви­робництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3 основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тва­ринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для га­лузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобудування, ви­робництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбі­кормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спе­ціального устаткування і приладів для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соці­альна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, ма­теріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечення, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслу­говування тощо.

Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення його ефективного функ­ціонування.

За виробничою ознакою до складу АПК входять продоволь­чий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей, пов'язаних з виробництвом продуктів харчу­вання рослинного і тваринного походження. Крім того, до продо­вольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це — виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.

До непродовольчого комплексу належать галузі, пов'язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насампе­ред ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподар­ської сировини.

Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.

Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов'язані лише з виробництвом продовольчої продукції. До скла­ду цього комплексу входять зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-вино­робний, м'ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктурні галузі.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропро­мислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Ло­кальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють:

• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об'єд­нує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогоспо­дарської сировини;

• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об'єд­нує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогоспо­дарської сировини;

• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що харак­теризується компактним розміщенням на невеликій території аг­ропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

• агропромисловий вузол — складне територіальне агропро­мислове утворення, яке розглядається як система компактно роз­міщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру) [9, с. 19—26].

Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідно­го регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району.

В межах природно-економічних зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агро­промисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона — це тери­торіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформува­лись у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропро­мислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціа­лізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спе­ціалізований агропромисловий район — територіальне зосере­дження агропромислових підприємств однієї спеціалізації в ме­жах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне вироб­ництво). Інтегральний агропромисловий район — це територі­альне зосередження агропромислових підприємств у межах пев­ної частини природно-економічної зони.

Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися пере­важно під впливом природних умов у межах природно-еконо­мічних зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом еко­номічних факторів формувалися зональні — інтегральні і спе­ціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромисло­вих утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне м'ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний зв'язок виробництва про­дукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.

2. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЙОГО СТРУКТУРА

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю ма­теріального виробництва України є її високоінтенсивне, багато­галузеве сільське господарство. Якщо в структурі АПК за показ­никами обсягу продукції, основних виробничих фондів, чисель­ністю зайнятих сільськогосподарське виробництво відіграє про­відну роль, то в народногосподарському комплексі України на ньо­го припадає близько 24,6% основних виробничих фондів, 14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного гос­подарства. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22% національного доходу країни.

В структурі сільського господарства виділяють дві основні га­лузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-еко­номічних умов та рівня розвитку сільського господарства спів­відношення між цими галузями в обсягах його продукції зміню­ються. Так, у 80-ті роки і на початку 90-х у структурі продукції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 28, 29).

В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляє­ться, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробни­цтво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштан­ництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосуєть­ся способу виробництва окремих культур, то до складу рослин­ництва входять такі галузі — рільництво, овочівництво, баштан­ництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Таблиця 1

СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГОГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

у 1997 р. (у господарствах усіх категорій)

Показники	У порівнянних цінах 1996р., млн грн	В%
Продукція сільського господарства	28112	100
Продукція рослинництва	1 7364	62,1
Зернові культури	5661	20,1
Технічні культури	1787	6,3
Картопле-овочебаштанні	6386	22,5
Плодоягідна та виноградна продукція	1779	6,3
Кормові культури та інша продукція рослинництва	1751	6,9
Продукція тваринництва	10748	37,9
Вирощування худоби та птиці	4967	17,5
Молоко	4218	14,8
Яйця	1015	3,6
Вовна	11	0,04
Інша продукція тваринництва	537	1,96

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 158.

Таблиця 2

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1990—1997 pp.*

Роки	Продукція сільського господарства			в тому числі
	млрд. грн.	в%	продукція рослинництва		продукція тваринництва
			млрд. грн.	в%	млрд. грн.	в%
1990	48,6 .	100	24,3	50	24,3	50
1995	31,6	100	17,9	56,6	13,7	43,4
1996	28,6	100	16,4	57,3	12,2	42,7
1997	28,1	100	17,4	61,9	10,7	38,1

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 158.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов'язані з природ­ними особливостями сільськогосподарського виробництва. Вели­кий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних факторів, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і роз­міщення цієї галузі народного господарства.

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, власти­вість якої — родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується пе­реважно як територія для розміщення того чи іншого виробницт­ва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — зем­ля — при правильному використанні має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сіль­ськогосподарського виробництва.

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини, і тварини виступають одночасно і як засоби, і як пред­мети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує на­селення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних економічних умовах. У розв'язанні акту­альних проблем аграрного сектора АГЖ повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні, фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 1998 р. в Україні налічувалось 35927 фермерських господарств з площею сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.

Основним завданням розвитку сільськогосподарського вироб­ництва є його подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збіль­шенні виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення ефективності всіх структурних підрозді­лів АПК, переведення виробничого процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.

Інтенсифікація передбачає використання досягнень науково-технічного прогресу, активне впровадження всіх заходів науково-технічного характеру та прогресивних індустріальних технологій 204

в усіх галузях сільського господарства, а також меліорацію зе­мель, хімізацію сільськогосподарського виробництва. Інтенсифі­кація веде до підвищення і раціонального використання родючос­ті землі, збільшення її продуктивної сили.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га, з них 46,7 млн. га (близько 77%) перебуває у користуванні сільськогос­подарських підприємств і господарств, у тому числі 41, 9 млн. га (близько 70% всієї території України) становлять сільськогоспо­дарські угіддя, тобто землі, які безпосередньо використовуються у сільськогосподарському виробництві. Майже 30% земельних ре­сурсів не використовується в сільськогосподарському виробництві, з них значну площу займають ліси і лісонасадження, болота, піски, водоймища, шляхи, а також землі, зайняті під будівлями, та ін.

До сільськогосподарських угідь відносяться рілля, природні кор­мові угіддя (пасовища та сіножаті), а також багаторічні насаджен­ня. Найбільшу площу серед цих угідь складас рілля (33 млн. га), що становить 79,3% площі всіх сільськогосподарських угідь і 55% всієї території України. Площа пасовищ складає 5,3 млн. га (12,9% усіх сільгоспугідь), сіножатей — 2,2 млн. га (5,4%), багаторічних насаджень — близько 1 млн. га (2,4%).

Найбільша частина (більше 2/5) сільськогосподарських угідь припадає на Степ, 1/3 — на Лісостеп і майже 1/5 — на Полісся та передгірні райони Карпат і Криму.

Україна належить до країн світу, де рівень сільськогосподар­ського використання земельного фонду один з найвищих. Забез­печеність земельними ресурсами досить висока і становить 0,65 га ріллі на душу населення (для порівняння в Європі — 0,26 га, в світі в цілому — 0,29 га). В останні десятиліття спостерігається зниження землезабезпеченості в Україні. Так, якщо у 1950 р. на душу населення припадало 1,2 га сільськогосподарських угідь і 1 га ріллі, то в 1965 р. — відповідно 0,95 га і 0,78 га. У 1996 р. цей показник знизився і становив 0,8 га і 0,6 га. Найбільшою землезабезпеченістю характеризуються південні області України — Херсон­ська, Миколаївська, Кіровоградська, де на душу населення припадає 1,3 — 1,4 га орних земель, а найменш забезпечені ріллею в розра­хунку на душу населення Закарпатська (0,15 га), Львівська (0,29 га), Івано-Франківська (0,26 га), Чернівецька (0,3 га) області.

Землі України характеризуються високою природною і еко­номічною родючістю, особливо чорноземи лісостепових і степо­вих областей, де зосереджена третина їх світових запасів. Під чор­ноземами зайнято більше половини (55%) ґрунтового покриву України. Особливо високою природною родючістю серед них відзначаються найцінніші типові чорноземи (18% всього ґрунтового покриву), поширені переважно в Лісостепу, а також звичайні чор­ноземи (28%), що мають високу природну родючість і поширені переважно в північному Степу, та чорноземи мало- і слабогумусні (9%), які потребують штучного зрошення і розміщені на півдні Степової зони.

В Лісостепу досить поширені сірі лісові фунти (7%). В Поліс­сі переважають дерново-підзолисті, болотні і торфові грунти, які потребують вапнування та інших меліоративних робіт. На всій території України (а найбільше на півдні) є невеликі площі солон­чаків, що потребують глибокого промивання і внесення добрив.

Враховуючи надмірну розораність території України і надто обмежене збільшення сільськогосподарських угідь, потрібне бе­режливе ставлення й раціональне використання земельного фонду. В той же час земельні ресурси України нерідко потребують захис­ту від нераціонального їх використання. Велика розораність зе­мель, особливо в Степу і Лісостепу, призводить до розвитку си­льних ерозійних процесів. Щорічно з кожного гектара землі зно­ситься близько 12—17 т родючого грунту. Ерозія змиває в основ­ному верхній — найбільш родючий шар грунту, зменшуючи вміст у ньому гумусу, що погіршує родючість грунтів. Слід за­уважити, що і меліоративні заходи, якщо вони економічно не об­грунтовані і не враховують місцевих умов, призводять до негатив­них наслідків. Так, у Поліссі внаслідок непродуманої меліорації знижується рівень ґрунтових вод, що викликає пересушення тор­фово-болотних грунтів, вітрову ерозію, а це призводить не лише до зниження родючості грунтів, а навіть до непридатності деяких з них до використання. Негативні наслідки меліорації в степовій зоні, в районах зрошувального землеробства призводять до під­вищення ґрунтових вод, підтоплення, засолення земель.

Земельним ресурсам завдають великої шкоди, знижують їх продуктивність і надмірне застосування хімічних засобів захисту рослин, і використання на полях недосконалої техніки, і забруд­нення грунтів різними шкідливими викидами численних підпри­ємств тощо. Внаслідок Чорнобильської трагедії із сільськогоспо­дарського обігу вилучено майже 100 тис. га земель. Вилучаються значні площі земельних угідь для несільськогосподарського ви­користання. Так, для різних видів будівництва щорічно відводи­ться 12—14 тис. га сільськогосподарських земель. Все це вимагає економного і науково обгрунтованого використання земельних ресурсів як одного з важливих напрямів раціонального природо­користування.

3. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ РОСЛИННИЦТВА

Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, "рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення га­лузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. У табл. ЗО і 31 на­ведено основні показники щодо посівних площ України за всіма категоріями господарств.

Таблиця
3

ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ

(всі категорії господарства, тис. га)*

Показники	1985	1990	1995	1996	1997
Вся посівна площа	32656	32406	30963	30061	30304
з неї: зернові культури	16077	14583	14152	13248	15051
у тому числі пшениця	6651	7568	5324	5985	6486
Технічні культури	3669	3751	3748	3652	3348
у тому числі цукрові буряки (фабричні)	1641	1607	1475	1359	1104
соняшник	1480	1636	2020	2107	2065
Картопля і овочебаштанні	2208	2073	2165	2135	2185
у тому числі картопля	1528	1429	1532	1547	1579
Кормові культури	10702	11999	10898	11026	9720

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165.

Таблиця 4

СТРУКТУРА ПОСІВНИХ ПЛОЩ УКРАЇНИ у 1985—1997 рр.,% *

Показники	1985		1990		1995		1996		1997
Вся посівна площа	100		100		100		100		100
Зернові культури	49,2		45.0		45,7		44,1		49,6
Технічні культури	11,2		11,6		12,1		12,1		11,0
Картопля і овочебаштанні		6,8		6,4		6,9		7,1		7,2
Кормові культури		32,8		37,0		35,3		36,7		32,2

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165.

Посівна площа України в 1997 р. становила 30,3 млн. га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (49,6% всіх посівів). Серед зернових найбільші площі займа­ють посіви озимої пшениці і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 9— 11 млн. га, що становить 32—36,6% від усієї посівної площі.

Третє місце в посівах займають картопля і овочебаштанні куль­тури — 2,1 млн. га, що становить 7% посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове госпо­дарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб — усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і доб­робут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки — і Німеччині.

У табл. 32 наведена динаміка валового збору сільськогоспо­дарських культур (в тому числі зернових) в Україні у 1986—1997 pp. в усіх категоріях господарств.

Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн. до 50 млн. т. Максимальні валові збори спостеріга­лись в 1978 р. і 1990 р. — 51 млн. т. За останні роки значно змен­шилось виробництво зерна і становило: в 1991 р. — 38,6 млн. т, в 1995 р. — 33,9 млн., в 1996 р. — 24,6 млн., в 1997 р. — 35,5 млн. т. Відповідно знизилось і виробництво зерна на душу населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг в 1996 р. і 702 кг в 1997 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не менш, як 1 — 1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50 млн. т.

Таблиця 5

ВАЛОВИЙ ЗБІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ

у 1986—1997 pp. (в усіх категоріях господарств)*

Показники	1986—1990 (в середньому за рік)	1990	1995	1996	1997
Зерно (млн. т)	47,4	51,0	33,9	24,6	35,5
Цукрові буряки (фабричні), млн. т	43,8	44,3	29,6	23,0	17,7
Соняшник (млн. т)	2,6	2,6	2,9	2,1	2,3
Льон-довгунець (волокно), тис. т	110,0	108,0	48,0	18,0	9,0
Картопля (млн. т)	18,0	16,7	14,7	18,4	16,7
Овочі (млн. т)	7,4	6,7	5,9	5,1	5,2

*Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. —С. 171.

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населен­ня зросло з 138 кг у 1985 р. до 145 кг у 1993 р. при фізіологічній нормі його споживання 101 кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля становлять 46%, у той час як у аме­риканця — 22%.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'я­них культур. В зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріори­тетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високо­якісного зерна твердих і сильних пшениць, носінні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42% валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо зби­раємо ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використо­вуючи продовольче зерно для фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва фуражним зерном перед­бачається в найближчі роки довести його питому вагу у валовому зборі всього зерна до 60—65%.

Протягом останніх років посівна площа під чорновими коли­валася від 16 млн. га у 1998 р. до 13,2 млн. га в 1996 р. та 15 млн. га їв 1997р. Національною програмою «Зерно України» передбачаєть-Іся стабілізувати площу посіву зернових культур в межах 15 млн. га, що при урожайності 30—32 ц/га дасть змогу забезпечити валові, збори зерна близько 50 млн. т.

В структурі виробництва зерна більше половини припадає на Іозиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь 1(1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому — жито (до 4%). За обсягами валового збору їм знач­но поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові (табл. 33).

Основна продовольча зернова культура України — озима шениця. її посіви займають 6—7 млн. га, що становить 43% по­сівів усіх зернових культур (за даними 1997 p.). Яра пшениця ви­користовується в основному як страхова культура, коли доводи­ться пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму пшеницю гвисівають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім від-: новлює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу врожайність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний пе-д — 220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур — 1200—1500°. Вибаглива до грунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними речовинами чорноземах, а також на сірих бісових грунтах. Протягом 1990—1997 pp. валовий збір пшениці скорочувався (табл. 6).

Таблиця 6

ВАЛОВИЙ ЗБІР І СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ у 1997 p.*

Сільськогосподарські культури	Валовий збір, тис. т	Структура,%
Зерно	35472	100,0
втому числі: пшениця	18404	51,9
жито	1348	3,8
ячмінь	7407	20,9
кукурудза	5340	15,1
овес	1062	2,9
просо	312	0,8
гречка	405	11,2
рис	65	0,2
зернобобові	1077	3,1
інші	52	0,1

* Статистичний щорічник України за 1997 рік — К. Українська енциклопедія, 1998. — С. 171.

Таблиця 7

ВАЛОВИЙ ЗБІР ПШЕНИЦІ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., млн. т*

1985— 1990р. (в середньому за рік)	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997
23,5	30,3	21,1	19,5	21,8	13,8	16,2	13,5	18,4

Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 171.

Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою;— Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці, її посіви зосереджені в степу, де розміщено біль­ше половини її посівної площі в Україні — 3,5 млн. га, 1/3 — в Лісостепу — 2,5 млн. га і найменше в Поліссі — близько 10% і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Хар­ківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Хер­сонській областях та Автономній Республіці Крим.

Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в Поліссі мають визначатися внут­рішніми потребами регіонів і господарств. Передбачається на Півдні степової зони та в господарствах Автономної Республіки Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої пше-йиці, де щорічно вироблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть змогу забезпечити цією сировиною вітчизняну макаронну круп'яну промисловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на світовому ринку.

Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це мо-їозостійка і посухостійка культура, з коротким вегетаційним пе­ріодом (80—120 днів), невисокою сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте стабільні врожаї росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами дерно-,о-підзолистих грунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, І Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн. га, при середній урожайності 20 ц/га. Україна отримує близько 1,3 млн. т цієї ультури.

Основними продовольчими круп'яними культурами, що вирощуються в Україні, є гречка, просо і рис. Гречка — цінна куль-ура. Але посіви її порівняно невеликі (0,3—0,4 млн. га) через изьку врожайність (7—10 ц/га), складність очищення тощо. Гречка — тепло- і вологолюбива рослина, що має короткий вегетаціїйний період (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані та орфоболотні грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її виро­щування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її посіви. Значно менше її вирощують у степу. В Україні виділяється два ареали з високою концентрацією посівів гречки:

1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони Полтавської і Черкаської областей.

2. Південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони Вінниччини.

Валові збори гречки у 1997 р. становили 0,4 млн. т.

Просо вирощують переважно в степу завдяки його посухо­стійкості. Воно має короткий вегетаційний період (90—120 днів) ч сумами активних температур 1400—1800 . Посівна площа ста­новить 0,2—0,3 млн. га, валові збори — 0,3 млн. т.

Рис — нова для України круп'яна культура, яку почали виро­щувати в 30-ті роки. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. Посівна площа — 23 тис. га. Валові збори у 80-ті роки ста­новили 159 тис. т, а в 1997 р. — 63 тис. т.

Основними зернофуражними культурами в нашій країні є яч­мінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Це скоростигла, посухостійка, невибаглива культура. Має короткий вегетаційний період (60—90 днів) з невеликими сумами активних температур (950—1450°). Переносить кислі грунти, але найкращі врожаї дає на чорноземах, темних каштано­вих грунтах. Найсприятливішими для неї є грунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В Україні ви­рощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого яч­меню, більше в Степу, менше — в Лісостепу і Поліссі, перед­гір'ях Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних степових районах. За площею (3—4 млн. га) і валовими зборами поступається лише озимій пшениці. Валові збори протягом 80-х та на початку 90-х років становили 10—13 млн. т, а в 1997 р. — 7,4 млн. т.

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, посухо­стійка, тепло- і світлолюбива. Мас короткий вегетаційний період (90—150 днів), для дозрівання зерна сума активних температур становить 2500—2900 , а у фазі молочно-воскової стиглості 1800—2400 . Одночасно вона вибаглива до грунтів, добре реагує на внесені добрива. Найкращі грунтово-кліматичні умови для її вирощування в лісостеповій і степовій зонах. Особливо сприят­ливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дні­пропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприят­ливі — в Поліссі і в Карпатах (за винятком Закарпаття), де куку­рудза дає високі врожаї на зерно — 70 ц/га при середній врожай­ності по Україні — З0—35 ц/ra. Під посівами кукурудзи на зерно в 1985 р. було зайнято 2,5 млн. га. На початку 90-х років посівна площа під цією культурою зменшувалась і становила 0,7 млн. га в 1996 р. В 1997 р. намітилось значне зростання площі посіву під зерно кукурудзи до 1,7 млн. га, що відповідно привело і до знач­ного зростання її валового збору: від 4,7 млн. т на початку 90-х років, 1,5 млн. т в середині 90-х років до 5,3 млн. т в 1997 р.

Різкий спад валового збору кукурудзи на зерно на початку і в середині 90-х років стримував виробництво комбікормів, що не­гативно вплинуло на розвиток тваринництва. Велику потребу в зерні кукурудзи відчуває також харчова, мікробіологічна промис­ловість, медична та інші галузі народного господарства. Несприят­ливі погодні умови останніх років та погіршення забезпечення господарств добривами, гербіцидами, пально-мастильними мате­ріалами, морально застаріле технічне забезпечення галузі — ось ті головні причини, що призвели до різкого зменшення валового збору кукурудзи в країні. У зв'язку з цим у розробленій Націо­нальній програмі «Зерно України» передбачається в наступні ро­ки збільшити посівні площі під кукурудзою до 2,3 млн. га і ство­рити умови для доведення валових зборів цієї культури до 8 млн. т у 2005 р.

Овес — фуражна і продовольча культура. Це холодостійка, вологолюбива і невибаглива до грунтів зернова культура. Має короткий вегетаційний період (90—120 днів), потребує 1000 — 1600° активних температур. Найбільшу частку в структурі посів­них площ овес займає в Поліссі і в районі Карпат. Посівна площа цієї культури — 0,5—0,6 млн. га. її валові збори протягом 90-х років становили 1,0—1,3 млн. т.

Зернобобові культури мають велике фуражне і частково про­довольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи грунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін. Посівна площа під зернобобовими на початку 90-х років становила 1,4 млн. га; у 1997 р. — 0,7 млн. га; валові збори — відповідно 3,2 млн. т і 1 млн. т.

Зернове господарство розміщене у відповідності з особливос­тями природно-економічних зон України. В Поліссі зернові зай­мають 2,1—2,3 млн. га, або 40—45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60—65% його валового збо­ру в Україні) та зернобобових культур; виробляється 6% товар­ного зерна, 1/6 валового збору гречки та ячменю, 10% пшениці.

В Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн. га, що становить 40—50% всієї посівної площі. Основна зернова куль­тура Лісостепу — озима пшениця, площа якої становить більш як 2 млн. га; вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зерно­бобові. Лісостепова зона виробляє близько 40% пшениці, 35% кукурудзи, 40% ячменю, 40% проса, 64% гречки, 27% жита.

В Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5—7 млн. га, що становить 55%

всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу — озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. В Степу вирощують 50—48% всього зерна України, 0% пшениці, 60% кукурудзи, 43% ячменю, 53% проса, 100% рису. В Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.

Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; ряд галузей харчової промис­ловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельна, хлібопекарська, макаронна, конди­терська, виробництво харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна); селекція і насінництво зернових куль­тур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що обслуговує цей підкомплекс.

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського гос­подарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мі­рою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського вироб­ництва. Вирощування технічних культур ще залишається трудо­містким виробництвом, рівень механізації окремих виробничих процесів є досить низьким. Розвиток і розміщення галузі ви­значають як сприятливі грунтово-кліматичні умови для вирощу­вання окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість трудовими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисло­вості. Основними технічними культурами, що вирощуються на Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких в струк­турі посівних площ технічних культур становить 94,6%, а також льон-довгунець (1,2% до площі всіх технічних культур), хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які ви­користовуються також як сировина в харчовій, легкій та медич­ній промисловості.

Під технічними культурами зайнято 3,3 млн. га, що становить 11% посівної площі України. Найбільші посівні площі під техніч­ними культурами зосереджені в степовій і лісостеповій зонах. Тут вища концентрація їх посівів, в структурі посівних площ їх частка становить близько 15%. Значно менша площа і концент­рація посівів технічних культур в Поліській зоні.

Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна — сві­товий виробник бурякового цукру, який за обсягами його вироб­ництва поступається лише Франції. Саме від реалізації буряково­го цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх продовольчих товарів.

У 1997 р. під цукровим буряком було зайнято 1,1 млн. га, що становить 3,6% всієї посівної площі і 33% площі посівів техніч­них культур. Протягом 90-х років спостерігається тенденція змен­шення посівів і валового збору цукрових буряків (табл. 8).

Таблиця 8

ПОКАЗНИКИ ВАЛОВОГО ЗБОРУ, УРОЖАЙНОСТІ ТА ПОСІВНИХ ПЛОЩ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ В УКРАЇНІ у 1990-1997 pp.*

Показники	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997
Посівна площа (тис. га)	1607	1558	1498	1530	1485	1475	1359	1104
Урожайність (ц/га)	276	234	194	222	192	205	183	176
Валовий збір (млн. т)	44,2	36,1	28,7	33,7	28,1	29,6	23,0	17,6

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165, 171.

Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує бага­то сонячних днів і багато води. У зв'язку з цим її можна вирощу­вати в районах, де кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період, а також в районах зрошувального землеробства, її вегетаційний період становить 125—160 днів, сума активних температур — 2200—2800°. Цукровий буряк дуже вибагливий до родючості грунтів. Кращі врожаї отримують на чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових грунтах. Ви­рощування цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, враховуються і економічні: наявність трудових ресурсів, перероб­них підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній час­тині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопіль­ська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомир­ська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Хар­ківська, Чернігівська області). В Лісостепу сконцентровано 80% посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70% всього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північ­ному степу та на півдні Полісся.

Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буря­ків. Перевезення сировини залізницею на 1 км у 6—7 разів обхо­диться дорожче, ніж перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються поблизу цукробуряко­вих плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними базами ста­новлять елементарні агропромислові утворення. На базі викорис­тання найбільшого у світі масиву посівів цукрових буряків як сировинної бази переробної промисловості в Україні сформував­ся потужний цукропромисловий спеціалізований АПК, до складу, якого входять господарства по вирощуванню цукрових буряків,, численні цукрові і цукрорафінадні заводи, а також підприємства not виробництву спирту, харчових кислот, комбікормів тощо. До складу цукробурякового АПК входять і відповідні виробництва засобів виробництва та інфраструктури, що забезпечують його розвиток.

Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що знач­но зросла в 90-ті роки в порівнянні з попередніми, має соняшник. В 1997 р. під цією культурою було зайнято 2,1 млн. га, що стано­вить 7% всієї посівної площі і 58% площі посіву технічних куль­тур України. Соняшник — це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5—2,1 млн. т при урожайності 12—15 ц/га. У 1997 році було зібрано 2,3 млн. т насіння соняшнику. Це — світлолюбива і теплолюбива культура, добре переносить посуху. Вегетаційний період становить 100—200 днів з сумами активних температур 2200—2300 . На Україні ця культура вирощується в зоні, де сума температур становить 3000°. Добрі врожаї вона дає на чорноземах, темно-каштанових грунтах, сірих лісових суглин­ках, перегнійно-карбонатних; зовсім не витримує кислих та болот­них грунтів. Це дає змогу культивувати його в зонах недостат­нього зволоження, переважно в степовій зоні, де розміщено 80% його посівів. В господарствах цієї зони посіви соняшнику станов­лять 10—14% всієї посівної площі. Частково вирощують соняш­ник і в Лісостепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніп­ропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харків­ській областях.

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в за­хідному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій облас­тях. Це нова для України культура. У 1997 році її валовий збір становив 18 тис. т. На півдні, переважно в Миколаївській, Херсон­ській, Запорізькій та Дніпропетровській областях вирощують ри­цину; в західних областях — ріпак; ефіроолійні культури — корі­андр, м'яту, троянду, лаванду, кмин — вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі. Ці та інші олійні культури створюють сировинну базу добре розвинутому в Україні олійнопродуктово-му підкомплексу. Промислова переробка насіння розміщена в ра­йонах концентрації посівів олійницької сировини. Тут розміщені олійні заводи, що виробляють різні види рослинної олії.

Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Пло­ща посіву цієї культури за останні роки зменшилась від 211 тис. га в 1985 р. до 40 тис. га в 1997 р. Середня врожайність волокна — 216

5—6 ц/га. Валові збори льноволокна зменшилися з 110 тис. т в 1985 р. до 9 тис. т в 1997 р. Льон-довгунець — невибаглива до І епла, вологолюбива культура, потребує 600—700 мм опадів, має короткий вегетаційний період (80—90 днів) з сумою активних температур 1200—1600°. Найбільш придатними для її вирощу­вання є суглинкові, або супіщані сірі та підзолисті грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини — поліські райони, а також передгір'я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рів­ненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78% посівних площ льону-довгунця і ви­робляється майже 95% його валових зборів.

До прядивних культур належить і коноиля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропет­ровській та Черкаській областях, а середньоросійські — в Сумсь­кій, Чернігівській, Полтавській областях. Льонарство і конопляр­ство створюють сировинну базу для розвитку луб'янопромис-лового підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає виробницт­ва, що переробляють цю сировину.

В повоєнні роки була спроба в південних районах Херсонсь­кої, Миколаївської, Одеської областей та степовому Криму ство­рити бавовницьку базу. Але через низьку врожайність бавовнику і низьку якість продукції вимушені були відмовитись від виро­щування цієї культури в Україні. Зараз повернулися знову до ви­рішення цієї проблеми, і ось уже перші 200 га бавовнику посіяно на Херсонщині.

До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробни­цтва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махорку ви­сівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. "Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмель-Іицькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. На >азі переробки цієї сировини в Україні формується тютюнопро-шсловий спеціалізований АПК.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі Іузі рослинництва, що забезпечують населення високоцінними Іродуктами харчування, а також мають велике технічне і кормо-ю значення. На частку цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36% продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га, що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна землероб­ська культура універсального значення. В продовольчому балансі населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «дру­гим хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задово­льняються повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього продукту.

Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура для її розвитку — 18—20°. Вегетацій­ний період становить 70—120 днів з сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризую­ться Полісся України, північні райони Лісостепу. Картоплю ви­рощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва райо­нах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області) спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає 34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і рекреа­ційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посів­них площ, за винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані зони вирощування ранньої картоплі.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощу­вання. За вимогами до температурного режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8 із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві, потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родю­чості грунтів.

Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає територіальну організацію їх виробництва. У зв'яз­ку з цим основна маса товарної продукції овочівництва орієнтує­ться на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також в сиро­винних зонах овочеконсервних підприємств. Великі спеціалі­зовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промис­лових центрів Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони Степу, де вирощують тешюлюбиві культури — особливо помідори, баклажани, перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві куль­тури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холо­достійких культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби населення в картоплі забезпечуються повніс­тю, навіть з перевищенням рекомендованих норм, то овочів спо­живається на душу населення ще недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Ав­тономна Республіка Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу яко­го входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження розміщені по всій території країни, але най­більша їх концентрація у правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів.

Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для плодоовочеконсервної промисловості і разом формують плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різно­манітних овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних під­приємств розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують напівфабрикати, орієнтуються на споживача.

4. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ТВАРИННИЦТВА

Другою важливою галуззю сільського господарства є багато­галузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить напов­нення ринку висококалорійними продуктами харчування — м'я­сом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду лі­кувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв'язки із земле­робством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тва­ринництва. Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже поло­вина всіх затрат в цій галузі припадає на створення кормових ра­ціонів тварин. Кормову базу формують польове кормовиробни­цтво (вирощування кормових і зернофуражних культур), природ­ні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи перероб­ки сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисло­вості і комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кор­мовими культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що стано­вить 32—37% всієї посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви куку­рудзи на силос і зелений корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим важливим джерелом кормо­вої бази є використання природних кормових угідь, їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають 2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогоспо­дарських угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісосте­пу, а пасовищ — в Степовій зоні. В Укра'їні налагоджено вироб­ництво комбікормів на комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази, її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'яс­ному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвиткові м'ясного і м'ясо-молочного скотарства, вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво то­що. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тва­ринництва у всіх природно-економічних зонах України є скотар­ство, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію пе­реважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м'ясній спеціалізації частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при м'ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м'ясний і м'ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В при­міських АПК, що створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров'я і Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4 тис. кг.

На 01.01.98 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно 24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній річний удій яких становив 1902—1384 кг. Най­вища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в Правобе­режному Лісостепу і на заході Поліської зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.), білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра україн­ська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська, [Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ). Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної

І худоби галузь тваринництва. На 01.01.98 р. налічувалось 9,4 млн. гол. (на 01.01.91 р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах ви­рощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів'я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лі­состеповій зонах галузь має м'ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК переважає м'ясний напрям. Основні породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу і на півночі степової зони; українська біла степова — у Степу, а також степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.

Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється пта­хівництво. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів'я птиці спосте­рігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігаєть­ся також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічує­ться близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізо­ваних господарств та господарств у гірських місцевостях. Най­більша концентрація поголів'я овець і кіз в степових та передгірських районах. В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м'ясо-вовняний. На 01.01.1998 р. в Україні налічува­лося 2,3 млн. голів овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.

5. ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА АПК УКРАЇНИ

В межах України виділяються зональні АПК, що сформува­лись на базі трьох основних сільськогосподарських зон з відповід­ною спеціалізацією сільського господарства та підприємств пе­реробної промисловості і виробничої інфраструктури — Полісь­кий АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також АПК гір­ських і передгірських районів Карпат і Криму та приміські АПК.

Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся, До його складу входять більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні частини Київської, Чернігівської та Сум­ської обл., що займають 12,3 млн. га (19% території України).

Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість опадів — 550—750 мм, середньорічна температура — +6, +7°С, тривалість вегетаційного періоду — від 190 до 205 днів з сумою активних температур 2250—2600 . Це найбільш зволоже­на територія України (особливо Західне Полісся). Низинний ре­льєф, значна кількість опадів і незначне випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих грунтів. У зв'яз­ку з цим в зоні переважають дерно-підзолисті і болотні грунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнуван­ня та інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і чагарниками, 2% — болотами. Сільськогосподарські угід­дя становлять близько половини, а рілля — 35% всієї території зони. В структурі сільськогосподарських угідь на орні землі при­падає 2/3 і на природні кормові угіддя — 1/5.

Середня густота населення 20—40 чол. на 1 км2, на одного працездатного припадає 2,6—3 га орних земель.

Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського гос­подарства — скотарство (молочно-м'ясного напряму), льонарст­во, картоплярство з виробництвом зернової продукції. На основі переробки сільськогосподарської сировини тут функціонують мо-локопромисловий, м'ясопромисловий, картоплепродуктовий, льо-нопромисловий спеціалізовані комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний та ви­робництво хмелепродукції тощо. Тут виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м'яса.

Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природ­но-економічної зони України. До його складу входять значна час­тина Львівської і Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька обл., пів­нічна частина Кіровоградської обл., Черкаська, Полтавська, Хар­ківська (крім південно-східної частини), а також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування височин із •щиженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами рі­чок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніп­ровська та відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська низовина. Клімат помірно-теплий, кіль­кість опадів від 600 мм на заході і півночі до 500—450 мм на пів-Ідні і сході. Але тут більше випаровування, ніж в Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна температура — +7, +8 С. Тривалість вегетаційного періоду — 200—2^0 днів, су­ма активних температур — 2600—2800 С, до 3000 на півдні. Ґрунтовий покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові, чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характе­ризується високою господарською освоєністю території. Тут ве­лика розораність земель — питома вага ріллі до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище, ніж у Поліссі. В зоні знаходиться 37% орних земель України.

В Лісостепу висока густота сільського населення — 40— 60 чол. на 1 кв. км, на 1 працездатного припадає 3—5 га ріллі; тут добра забезпеченість трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського господарства, яке спе­ціалізується на виробництві цукрових буряків, зерна, скотарстві га свинарстві. В зоні розвинуте виробництво картоплі, овочів, юняшнику, хмелю, м'яти, фруктів, м'яса птиці. Все це створює :иачну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопро-Іуктового, м'ясопромислового, молоко-промислового та плодо-зочеконсервного спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 0% цукрових буряків, 40% зерна, половина виробництва молока м'яса України.

Степовий АПК сформувався в межах Степової природно-кономічної зони, до складу якої входять Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь Кіровоградської, Дніпропетровська, апорізька, Донецька, Луганська, південно-східні райони Полтав-І.кої та Харківської областей та Автономна Республіка Крим. Іін становить 25 млн. га, або 40% території України. Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температу ра — +7,5, +11 С. Тут спостерігаються найбільш високі темпера­тури і найтриваліший вегетаційний період (210—245 днів) з су­мою середньодобових температур вище +10° — від 2900° на півночі зони до 3600° на півдні. В зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм в Причорномор'ї. Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. В Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних районах — каштанові грунти. Це основний район зрошувальної меліорації. В Степу найвища розораність земель — близько 80% території і 80—85% сільськогосподарських угідь. Тут знаходиться 48% ор­них земель України. Густота сільського населення — 20—40 чол. на 1 км2
. На 1 працездатного припадає 7—10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами низький.

Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства, яке спеціалізується на вирощуванні зернових, со­няшнику, а також на скотарстві. Додатковими галузями є вино­градарство, овочівництво, свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну базу для функціонування спе­ціалізованих комплексів — м'ясопромислового, молокопромис-лового, зернопродуктового, олійнопродуктового та плодоовоче-консервного.

Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна, 70% вовни, овочів — 35%, молока і м'яса — бли­зько 1/3.

6. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПЕРЕРОБНА ЛАНКА АПК

Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється та­ким чином, що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із перероблюваної сільськогос­подарської продукції 85% як сировина поступає на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є голов­ним інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка вироб­ляє близько 16,3% продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку особли­вість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства роз­міщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше виробництво харчової продукції. Проте розміщення окре­мих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три групи галузей харчової промисловості:

1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених строках зберігання і виробляє транспортабельну продук­цію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела від­повідної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійножирова.

2. До другої групи належать галузі, що переробляють транс­портабельну сировину і випускають малотраііспортабельну про­дукцію, або продукцію з обмеженими строками її зберігання. Та­кі галузі розміщуються в районах споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, макаронна, мо­лочна, безалкогольних напоїв.

3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції (м'ясна, борошномельна). До цієї групи вхо­дять і ті галузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими. Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).

Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше 20 галузей. Провідними галузями харчової про­мисловості України є цукрова, м'ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соля­на. Динаміка виробництва найважливіших видів продукції харчо­вої промисловості України у 1985—1997 pp. наведена в табл. 36.

Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. І Україні у 80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 1997 р. було вироблено 2 млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукро­вих заводи, що розміщуються в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38), Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15). Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.), Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський (Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регі­он (30% його виробництва в Україні), Центральний (24%), Схід­ний (15%). Серед областей цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%), Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%) області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону (13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського.

Таблиця 9

ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА НА ЙВАЖЛИВІЦШХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*

Найменування продукції	1985	1990	1995	1996	1997
Цукор-пісок, тис. т	6247	6791	3894	3296	2034
в тому числі з цукрових буряків	4366	5388	3500	2702	2034
М'ясо (включаючи субпродукти 1 категорії), тис. т	2357	2763	957	760	558
Тваринне масло, тис. т	390	444	222	163	117
Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко, тис. т	5687	6432	1293	915	661
Олія, тис. т	846	1070	696	705	509
Консерви, млн. умовних банок	3978	4836	1444	1014	1135
в тому числі плодоовочеконсервні	3175	3865	1038	611	796

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 130.

Важливою галуззю харчової промисловості і складовою час­тиною м'ясопродуктового комплексу є м'ясна, що забезпечує на­селення м'ясом і продуктами його переробки. Виділяють три ос­новні напрями виробництва м'ясної промисловості — м'ясне, ковбасне і м'ясоконсервне. М'ясне виробництво представляють більше сотні потужних м'ясокомбінатів, що розміщуються як в про-мислово розвинутих областях України, так і в районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено 525 тис. т м'яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового вироб­ництва м'яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце займає м'ясо свинини (34%), третє — м'ясо птиці (до 10%). По­тужні м'ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров'ї, Києві, Ялті тощо. М'ясоконсервне вироб­ництво зосереджене переважно в сировинних районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.

До складу молокопереробної промисловості входять маслороб­на, сироварна, молочноконсервна галузі, а також виробництво про­дуктів з незбираного молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною молокопродуктового комплексу АПК. Роз­міщення галузі залежить від наявності сировини і масового спо­живача. В районах споживання розміщують підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. Па сировину орієн­туються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні працює близько 500 підприємств молокопереробної про­мисловості. Маслоробні підприємства діють майже в усіх облас­них і районних центрах. Найбільші з них розміщені в Києві, Дніп­ропетровську, Харкові, Одесі, Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька обл.), Долині і Бобринці (КІ-звоградська обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська обл.), Кре­менчуку (Полтавська обл.) та ін.

В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони роз­міщені в районах зосередження сировини. Найбільші з них - в їахмачі (Чернігівська обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), :мілі (Черкаська обл.), Куп'янську (Харківська обл.) та ін.

Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода-си, які виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90% виробництва), кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т олійного насіння), ця галузь середжена переважно в Степовій зоні. В Україні існуємо вели-xдержавних олійних комбінатів та заводів, 418 олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров'ї. На астку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей рипадає більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ, Слов'янськ, а також Кіровоград, Полтава, причорноморський регіон виробляє 14% олії (Одеса, Возне-енськ, Херсон). Серед інших центрів виділяються Вінниця і Чернівці. В 1997 р. в Україні було вироблено 486 тис. т олії.

Плодоовочеконсервна промисловість — це складова частина повідного підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну про-.кцію овочівництва та плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України. Саме тут, на території Одесь­кої, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей та Авто­номної Республіки Крим сформувався спеціалізований район плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри — Одеса, Херсон, Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в районах Поділля, а також в Черкасах, Жито­мирській, Полтавській та Донецькій областях.

Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, ма­каронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах споживання готової продук­ції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська, борошномельно-кру­п'яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова промисло­вість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства розміщуються і в Поліських районах.

7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК

За останні роки у сільськогосподарському виробництві Украї­ни значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресур­сів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між га­лузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів'я ху­доби досягло критичної межі при значному зниженні його про­дуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійс­нення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.

У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропро­мисловому комплексі України поряд із заходами щодо приско­рення аграрної реформи та розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямо­ване на створення економічно ефективного агропромислового ви­робництва, поглиблення ступеня переробки та покращання збері­гання сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається:

формування ринку землі та нерухомості, запровадження сис­теми іпотечного кредитування сільськогосподарських товарови­робників;

фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури щодо інформаційного забезпечення;

розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель, оптової торгівлі;

формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;

ефективне використання наявного земельного фонду;

реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.

У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони земель, запровадження ґрунтозахисних систем зем­леробства.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення Украї-ш основними видами продовольства потребує значного звіль­нення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки віт-гчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі широко­масштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих тех­нологій, докорінної модернізації засобів механізації.

Література

1. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная спе-циализация сельскохозяйственного производства Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1989. — 197 с.

2. Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1988. — 311с.

3. Иванух Р. А. Природньїе ресурси сельскохозяйственного произ­водства Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1984. — 223 с.

4. Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. — М.: Мьісль, 1987. — 231 с.

5. Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1986. — 253 с.

6. Маракулин П. П. Региональньїе особенности размещения сельс­кохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 1986. — 212 с.

7. МаслякП. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Слонник-довідник з економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.

8. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерпого. — К.: Ви­дав. Центр «Академія», 1998. —464 с.

9. Пістун М. Д., Гуцал В. О., Лровотар II. І. Географія агропромис­лових комплексів. —К.: Либідь. — 1997. — 198 с.

Ю.Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мьісль, 1970. —342с.

П.Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985. —136с.

12. Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.: Наукова думка, 1985. — 304 с.

ІЗ.Шипович Е. Й. География производительньїх сил Украинской ССР. — К.: Вища школа, 1988. — 127 с.