Проблеми та перспективи інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий ринок

Проблеми та перспективи інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий ринок.

ПЛАН

ВСТУП.. 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СВІТОВОМУ ФІНАНСОВОМУ РИНКУ.. 6

1.1. Понятійно-категорійна сутність міжнародної діяльності комерційного банку на світовому фінансовому ринку. 6

1.2. Домінанти розвитку світового фінансового ринку. 13

1.3. Роль та значення діяльності комерційних банків на світовому фінансовому ринку. 21

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ ПРОСТІР. 26

2.1. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України26

2.2. Аналіз процесів функціонування вітчизняних банків у світовому фінансовому просторі36

2.3. Організаційно-економічні інструменти виходу українських банків на світовий фінансовий ринок. 47

РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА СТРАТЕГІЇ ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ДО СВІТОВОГО ФІНАНСОВОГО РИНКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ68

3.1. Проблемні аспекти та перспективи інтеграції України до світового фінансового середовища. 68

3.2. Загальні засади формування та реалізації стратегії інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір. 73

3.3. Шляхи оптимізації процесів виходу вітчизняних банків на світовий фінансовий ринок. 93

ВИСНОВКИ.. 106

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 110

ДОДАТКИ.. 116

ВСТУП

Характерною рисою сучасних міжнародних фінансових відносин є динамічний розвиток нових банківських продуктів та технологій. Це вимагає використання нових концепцій, методологічних і методичних підходів до вивчення можливостей та стратегій їх здійснення комерційними банками України. Вихід України у глобальне економічне середовище викликав ряд принципово нових проблем та задач, які постали перед комерційними банками. Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. В останнє десятиріччя суб’єкти господарської діяльності, громадяни нашої країни все ширше залучаються до фінансових операцій на внутрішньому та світовому ринках. Вони активно діють на міжнародних валютних ринках, світових ринках капіталу та цінних паперів і виступають суттєвим сегментом споживання фінансових послуг. В Україні операції з надання фінансових послуг здійснюються переважно комерційними банками. Вони є головними посередниками і при проведенні міжнародних операцій на світовому ринку фінансових послуг. Здійснюючи ці операції, комерційні банки використовують конкретні стратегії, в яких обґрунтовуються довготривалі заходи, що зорієнтовані на отримання оптимального фінансового результату. Спираючись на світовий досвід, застосування та подальший розвиток прогресивних банківських технологій у практиці роботи комерційних банків повинно слугувати поштовхом в розвитку економіки України. Тому проведення аналізу комплексу операцій на ринку фінансових послуг та пошук шляхів його використання в повному обсязі в умовах ринкової трансформації економіки України є своєчасним та актуальним як з теоретичних, так, особливо, і з прагматичних позицій.

Все це актуалізує тематику нашого дослідження і ставить питання необхідності формування дієздатної фінансової стратегії здійснення операцій комерційними банками України на світовому фінансовому ринку.

Значний внесок у розробку питань функціонування фінансового ринку та діяльності комерційних банків на ньому зробили сучасні західні економісти Марковіц Г., Мертен Р., Мишкін Ф., Петерс Е., Роуз П., Фабоцци Ф., Фома Ю., Фішер І., Шарп У.. Дослідженню теорії та практики організації фінансового ринку України, функціонуванню комерційних банків у його межах в умовах наближення до міжнародних стандартів, сприяють праці вітчизняних вчених-економістів Андрущенка В., Білоруса О., Боринця С., Будкіна В., Гаврилюка О., Гальчинського А., Геєця В., Даниленка А., Кістерського Л., Клочка В., Лук’яненка Д., Новицького В., Пахомова Ю., Плотнікова О., Поручника А., Рогача О., Румянцева А., Сікори В., Степаненка В., Федосова В., Філіпенка А., Шаро­ва О., Шниркова О., Юрія С. та інших. Серед російських вчених слід виділити роботи А.І. Басова, В.І. Колеснікова, Ю.І. Львова, Я.М.Міркіна, В.С. Торкановского та інших.

Мета дипломної роботи полягає в системному дослідженні процесу інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір.

У відповідності з поставленою метою визначені такі задачі
дослідження:

· дослідити суть, функції та структуру світового фінансового ринку в контексті процесу глобалізації, що відбувається у світі;

· розкрити теоретичні аспекти формування стратегії комерційними банками України на світовому фінансовому ринку;

· визначити основні моделі інтеграції комерційного банку у світовий фінансовий простір та провести їх аналіз;

· визначити основні переваги та недоліки надання фінансових послуг комерційними банками України;

· встановити передумови виходу українських банків на світовий ринок фінансових послуг.

Об'єктом
дослідження є процес формування та оптимізації механізму реалізації стратегії інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий ринок.

Предметом
дипломної роботи виступають теоретичні та практичні аспекти формування стратегії комерційними банками України на світовому фінансовому ринку.

Методи дослідження.
Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні діалектичні методи пізнання соціально-економічних явищ і процесів, теоретичні висновки, узагальнення наукових публікацій, положення відповідних нормативно-правових документів національного законодавства.

Наукова новизна
дипломної роботи полягає в поглибленні теоретичних положень щодо визначення передумов і факторів формування фінансових стратегій комерційних банків України при здійсненні операцій на світовому фінансовому ринку.

Дипломна робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються задачі, предмет, об’єкт, методи та наукова новизна дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дипломного дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СВІТОВОМУ ФІНАНСОВОМУ РИНКУ
1.1. Понятійно-категорійна сутність міжнародної діяльності комерційного банку на світовому фінансовому ринку

Сучасний стан економіки України характеризується від’ємним сальдо платіжного балансу, погіршенням ситуації у сфері управління державним боргом, погіршенням кредитного рейтингу держави, падінням ВВП, руйнуванням експортної бази держави та зменшенням надходження валютної виручки від експортної діяльності вітчизняних підприємств, підвищенням спекулятивного попиту на готівковому та безготівковому валютному ринку, низьким рівнем офіційних валютних резервів НБУ. Ця сумна картина підтверджує актуальність і важливість створення засад ефективної і науково обґрунтованої валютної політики, що втілювала б в собі світовий досвід щодо ролі та методів впливу банківського сектору на розвиток зовнішньоекономічних відносин країни. З огляду на все це, дослідження ролі банків в розвитку зовнішньоекономічних відносин України є актуальним як з теоретичних, так і особливо з прагматичних позицій [24 c.152]

Теоретичні засади впливу банків на розвиток зовнішньоекономічних відносин певною мірою вивчені у фінансовій літературі. В той же час, в Україні, нажаль, занадто мало досліджень спеціально присвячених проблемам впливу банків на розвиток зовнішньоекономічних відносин країни. В працях зазначених вище авторів переважно йдеться про окремі аспекти валютно-фінансових відносин та діяльності банків на валютному ринку, тоді як стратегічні орієнтири діяльності банків у зовнішньоекономічних відносинах України у вітчизняній науковій літературі досі залишались не визначеними [17, c.351].

На сучасному етапі розвитку економічної думки в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких - розгляд та встановлення взаємозв’язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку та ролі в них комерційних банків. Теоретико-методологічні проблеми вивчення фінансового ринку пов’язані з відсутністю єдиного трактування основоположних фінансових категорій, таких, як фінанси, фінансова система, фінансовий ринок, фінансові послуги тощо. В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування економічної сутності цих понять. Тому нашим завданням, перш за все, є уточнення цих понять для більш чіткого розуміння процесів, що відбуваються за сучасних умов.

Термін „фінанси” досить різнопланове поняття, тому у літературних джерелах визначення йому дається по-різному. Фінанси – це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів [44]. Фінанси є системою імперативних (imperative - “наказових” – вимога, наказ, закон) грошових відносин [30, c.75]. Фінанси – це планомірний рух фінансових фондів, які виражають відносини з приводу необхідного, обов’язкового вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах [36, c.28]. Фінанси – система грошових відносин, що зумовлена характером економічного ладу суспільства і його політичної надбудови – держави [61]. Фінанси – це система грошових відносин, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу на макрорівні валового внутрішнього продукту і національного доходу (на мікрорівні – виручки і прибутку) із приводу утворення і розподілу, використання фінансових ресурсів (що найчастіше відбувається у фондовій формі) з метою задоволення суспільних інтересів і потреб [15, c.65]. На думку автора, найбільш точно відбиває суть поняття наступне визначення: фінанси – це система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу.

Отже, характерні ознаки, які випливають з економічної суті фінансів: фінанси – це категорія розподільна; фінанси беруть участь у вартісній формі розподілу; у процесі вартісного розподілу ВВП беруть участь не тільки фінанси, а й ціни, кредит, доходи домогосподарств у різних формах; фінанси завжди мають справу з рухом фінансових ресурсів. Мета їх функціонування – задоволення суспільних інтересів та потреб, до складу яких входять: загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві, особисті, а також міжнародні, міждержавні та глобальні інтереси.

Поняття “фінансовий ринок” є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв’язки, але і значну кількість форм відносин власності та їх перерозподілу. Плутанину в об’єктивність оцінки фінансового ринку та його територіальної організації вносить той факт, що "фінансовий ринок” намагаються замінити в літературі поняттям “грошового” або “кредитного ринку”, “інвестиційного ринку”.

З огляду на наведене вище, досить важко досліджувати той сегмент загально ринкового простору, який, маючи історичне й економічне підґрунтя, не знайшов чіткого визначення в економічній літературі як самостійна категорія.

М.Леві і Д.Гордон відзначають, що для нормального розвитку економіки постійно потрібна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових засобів між її сферами і секторами [71, 69]. В ефективно функціонуючих економіках цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Ринок фінансових ресурсів, на їх думку, - це загальне визначення тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні платіжні засоби, а структура цього ринку представлена кредитним ринком, ринком інструментів власності та валютним ринком. Ринок фінансових ресурсів може інтегрувати ринок інструментів власності та частину кредитного ринку (ринок інструментів позики), яка, на думку авторів, може бути позначена в літературі як ринок цінних паперів.

Д. Михайлов, наводячи схему класифікації ринків, наголошує, що найбільш розроблені класифікації фінансових ринків, але єдиної принципової схеми не існує [34, c.451]. У його “спрощеному розумінні” “фінансовий інвестиційний ринок капіталу – це місце, де громадяни й організації, які хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші” [34, c.452].

Л.М. Красавіна при розгляді міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин, використовує поняття “світового кредитного ринку” як специфічної сфери ринкових відносин, де здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотків та формується попит і пропозиція [20]. “Світовий фінансовий ринок” – це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах. Протиріччя полягає в наступному: у структурі світового ринку позичкових капіталів, такого поняття, як “світовий кредитний ринок”, ми не знаходимо, а натомість розглядається світовий ринок позичкових капіталів. Він, згідно із запропонованою автором класифікацією, включає: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів, світовий фінансовий ринок. Грошовий ринок – це ринок короткотермінових позичкових капіталів, а ринок капіталів – це ринок середньо- і довгострокових капіталів, що включає і фінансовий ринок. На нашу думку, даний підхід не дає можливості об’єктивно судити про економічну сутність таких понять, як “кредитний ринок”, “фінансовий ринок”, “ринок фінансових послуг” тощо [21, c.115].

Р. Херынг, Р. Літан при розгляді проблем управління фінансовими ризиками прив’язують її до “валютного і фондового ринку, а також ринку позичкових капіталів”, також мова йде і про фінансовий ринок, ринки акцій та облігацій, при цьому розкриття економічного змісту ключових понять відсутнє[60].

Н.С. Рязанова розкриває зміст фінансового ринку наступним чином: “Фінансовий ринок – це грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах”[39, c.57].

Р.Л. Балакін відзначає, що “у найбільш загальному вигляді фінансовий ринок є ринком, на якому об’єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги” [1, c.107].

Узагальнюючи методологічні підходи різних дослідників, ми хочемо дати власне визначення „фінансового ринку”.

Фінансовий ринок - це складна економічна система, що є:

- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміють грошові зобов’язання та інвестиційні цінності. Інвестиційні цінності – це інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, дорогоцінні метали, нерухомість та ін);

- сферою прояву економічних відносин між продавцями та покупцями фінансових активів. На фінансовому ринку взаємодіють попит в особі покупця фінансових активів і пропозиція в особі продавця цих активів. Кожний з них має свої інтереси, що можуть збігатися або не збігатися. При збігу інтересів відбувається акт купівлі-продажу, дарування, застави фінансових активів. А це означає реалізацію вартості і споживчої вартості, укладених у даних активах;

- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на фінансовому ринку, - це фінансові активи. До них відносяться гроші, депозити, цінні папери, зобов’язання та борги, позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об’єкти нерухомості.

Фінансовий ринок для конкретного підприємця – це сукупність споживачів (покупців, вкладників), які зацікавлені в активах (тобто в продукції) і послугах, запропонованих цим підприємцем, і мають засоби купити їх сьогодні або завтра. Підприємець залежить від свого ринку (від своєї “ніші” на ньому). Кожен підприємець багатий не тільки тим, що в нього є майно, фінансові активи, робітники, але й тим, що в нього є ринок, на якому реалізується його продукція, у т.ч. фінансові активи та послуги [29].

Отже, фінансовий ринок можна розглядати як відносини між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого переливу фінансових ресурсів, та як систему економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки [32, c. 58].

Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, вкладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об’єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній Україні на стадії становлення цивілізаційної державності), які формують в остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв’язки і відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв’язку з іншими економічними категоріями. Економічні відносини та взаємозв’язки, які виникають на фінансовому ринку, визначаються об’єктивними економічними законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою суб’єктів економіки здійснювати заощадження та інвестиції, надавати та брати грошові кошти в борг.

Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел [32, c.59].

З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки конкретних видів фінансових активів (сегменти) (рис. 1.1).

Рис 1.1 Структуризація та сегментація фінансового ринку (за групою фінансових активів) [34, c.72]

На фінансовому ринку постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів серед галузей економіки. Передача фінансових ресурсів від одних суб’єктів ринку до інших відбувається через різні фінансові інструменти, які для інвесторів є фінансовими активами, а для тих, хто потребує інвестицій і виступає емітентом фінансових активів, є зобов’язаннями.

Отже, розглянувши структуру та тенденції світового фінансового ринку, слід більш детально зупинитися на аналізі комерційних банків формуванні стратегій виходу на світовий фінансовий ринок.

1.2. Домінанти розвитку світового фінансового ринку

Новим явищем, що характеризує світову економіку кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя, є перехід від інтернаціоналізації господарського життя, якій притаманне налагодження тісних торгово-економічних стосунків між окремими міждержавними господарськими комплексами, до глобалізації світового господарства. Нинішній етап цивілізаційного розвитку зумовлює необхідність розробки новітніх підходів до вивчення та усвідомлення процесів функціонування світового економічного простору, сутності сучасної парадигми світового фінансового середовища і глобальної фінансової архітектури [27].

Сучасні світові тенденції поступово привели до того, що конструкція існуючої міжнародної фінансової архітектури застаріла. Кожний новий прояв глобалізації стає черговою сходинкою до формування однополюсного світу, де вирішальна роль і вплив належать лише центру, постіндустріальною складовою якого є архітектонічна вершина сформованої світової фінансової системи. В економіці глобалізація охоплює перш за все фінансову сферу (переважно в секторі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей»). Інтернаціоналізація ж виробничих і торгових трансакцій значною мірою пов’язана із внутрірегіональними процесами, а також із феноменом ТНК та операціями, що здійснюються між їх філіями; сучасними особливостями корпоративного злиття, поглинання, так званою «корпоративною дипломатією», появою глобальних фірм. Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є її розгляд як багаторівневої ієрархічної системи. На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб’єктами світогосподарських процесів та активними складовими сучасної фінансової архітектоніки [28].

Фінансова глобалізація виникла як складова і результат економічної інтеграції, що інтенсивно поширювалася протягом другої половини ХХ століття. Однак багато елементів фінансової глобалізації спричинені до життя розвитком власне фінансового середовища – зростанням вільних грошових капіталів та їх переміщенням між країнами, появою нових фінансових інструментів, утворенням колективних валют тощо.

Парадоксом у світовій економічній глобалізації є те, що глобалізація фінансів існує і проявила себе постфактум, не будучи при цьому інтегрованою в напрямі конвергенції. Фінансова глобалізація передує фінансовій інтеграції за змістом, масштабами охоплення та сферою дії, але за формою і глибиною фінансових механізмів процеси міняються місцями.

Поняття «глобалізація фінансів» містить уявлення про світ як взаємопов’язаний, взаємозалежний, значною мірою інтегрований ринок, що не має кордонів. За рівнем глобалізації фінансова сфера сьогодні випереджає інші сфери реальної економіки. Основні матеріали і сировина були глобалізовані ще в 1960-ті роки, а за ними – валюта, деривативи, цінні папери та індекси. Ринки, що розвиваються, дедалі більше стають важливою інтегрованою частиною глобального фінансового ринку. Створення в такий короткий термін міжнародної сітки і прискорення обміну послугами та нерегульованим капіталом просто вражає [28].

Інтегрований та інтеграль­ний світовий фінансовий сектор сьогодні є нічим іншим, як глобальною систе­мою акумулювання фінансових ресурсів з розподілом та перерозподілом між світовими господарюючими суб’єктами на принципах конкуренції, яка також набула глобального характеру. Відбувається прямування до світового фінансиз­му, коли першоосновою уже є не надприбуток, а можливість отримувати дохо­ди, функціонувати у глобальній системі, маючи свою нішу, брати участь у роз­поділі та перерозподілі (принцип прибуток – надприбуток у такій системі змі­нюється і набирає відтінку отримання оптимального прибутку – перерозподіл) [29, c.118].

Глобалізація фінансових ринків впливає на розвиток, оскільки фінанси відіграють важливу роль в економічному зростанні та індустріалізації. Тенден­ція до глобалізації особливо стала відчутною з середини 1980-х років, зокрема у сфері фінансів. Табл. 1.1 показує еволюцію деяких показників, що характери­зують розвиток цього процесу.

Таблиця 1.1

Глобалізація світових фінансових ринків (промислово розвинені країни; млрд. дол. США)
[28]

1981	1985	1990	1991	1992	1995	2000	2005	2010 *	2015 *
Портфельні інвестиції
експорт	30,5	117,4	152,6	273,8	254,4	290,0	769,5	677,6	–	–
імпорт	50,9	152,8	155,4	377,3	313,4	396,2	1095,3	985,5	–	–
Прямі інвестиції
експорт	49,2	56,1	207,5	173,4	149,7	272,3	750,1	317,2	307,8	320,0
імпорт	41,0	35,2	160,1	110,4	89,6	57,7	92,3	142,8	212,2	300,0
Обсяг міжнародного банківського кредиту	1040,0	1530,0	3530,0	3610,0	3870,0	4200,0	10650,0	13000,0	15000,0	21000,0
Обсяг міжнародних ва­лютних операцій (день)	60¢	206¢¢	663¢¢¢	800	967	1300,0	1150,0	–	–	–

Фінансова глобалізація впливає на зростання двома способами:

· за рахунок підвищення глобальної пропозиції капіталу;

· через стимулювання розвитку національної фінансової системи, що підвищує ефективність розподілу ресурсів, створює нові фінансові інструменти та покращує якість банківських послуг.

За прогнозними оцінками середньорічні темпи збільшення міжнародного ринку капіталу будуть коливатися в діапазоні від 10 до 15%, а його обсяг за період до 2015 р. з 4,2 до 8 раз (Див. табл. 1.2) [28]

Таблиця 1.2

Можливе зростання міжнародного ринку капіталу до 2015 р. (в млрд. дол.)
[28]

Темпи приросту	1980	1990	1995	2000	2005	2010	2015
10% в рік	303	435	1285	2070	3330	5370	8650
15% в рік	–	–	–	–	4180	8370	16850

Світовий фінансовий ринок у ході посилення глобалізації економіки набуває справді всесвітнього характеру. Змінився традиційний склад факторів виробництва. Тепер до них долучилася інформація як могутня і, у багатьох випадках, основна умова вирішення економічних, соціальних і політичних проблем.

Світ починає перетворюватися в єдиний ринок. Перш за все це виражає­ться у значному розширенні міжнародних фінансових ринків і відчутному зрос­танні обсягів угод на валютному ринку і ринках капіталу. Прогрес в інформа­ційних і телекомунікаційних технологіях, лібералізація ринків капіталу і роз­робка нових фінансових інструментів будуть і в подальшому стимулювати збільшення міжнародних потоків капіталу, що призводить до підвищення ефективності світових фінансових ринків. Фінансові ринки зараз переживають те, що, за словами І.Шумпетера, називається “розрухою творення”. Змінюються структура ринку, сформована у 1970-1980-ті роки, характер відносин, з’являються нові фактори, що формують попит та пропозицію.

По мірі формування світового господарства і особливо його глобалізації фінансовий ринок почав, як зазначає Р.Л. Балакін, зливатися з валют­ним ринком [1], однак на нашу думку, більш точнішим буде цей процес охарактеризувати як зрощення, яке випливає із взаємопереплетеності та взаємопроникненості. Так, у структурі фінансового ринку поряд із численними і традиційними потоками руху капіталу, виникли принципово нові напрями його руху. Поряд із капіталом, який обслуговує (безпосередньо чи опосередко­вано) виробництво та інші комерційні структури, з’явився капітал, здатний із грошей робити гроші. Розміри цього виду капіталу поки що не піддаються чіт­кій та точній оцінці в силу анонімності грошових знаків і їх записів [1].

Сучасний фінансовий капітал суттєво відрізняється від того, яким його виділяли та описували в свій час Д.Гобсон та Р.Гільфердінг. Останній зазначав: “Фінансовий капітал знаменує уніфікацію капіталу”, однак він розглядав його з класичних позицій, що “з’єднання банків з промисловістю дозволяє їм надавати грошовий капітал на тих умовах, щоб цей грошовий капітал знайшов застосува­ння у відповідній промисловій галузі. Це до надзвичайності прискорює експорт капіталу в усіх його формах” [29, c.97]. Однак, Гільфердінг ще у 1909 році підкреслював специфіку та неймовірну важливість дослідження і вивчення питання фінансового капіталу, фінансових ринків “Містична обо­лонка, яка взагалі оточує капіталістичні відносини, стає тут найбільш непро­никною. Своєрідний рух фінансового капіталу, який видається самостійним, хоча, насправді він відображення, багатоукладність форм, в яких він здійсню­ється, відділення та відокремлення цього руху від руху промислового і торго­вого капіталу, – усе це явище, яке вимагає аналізу; і аналіз стає тим більше необхідним, що при швидкому зростанні і все зростаючому впливі, який спричиняє фінансовий капітал у теперішній його фазі капіталізму, без пізнання законів і функцій фінансового капіталу є неможливим розуміння тенденцій у розвитку сучасного господарства, а разом з тим не можлива і взагалі наукова економія і політика” [29, c.98]. Фінансовий капітал, мобільніший навіть за фізичні інвестиції, перебуває у привілейованому становищі, бо може уникати обтяжливого оподаткування чи несприятливих умов регулювання та інше.

І лише зараз, вперше у світовій практиці відбувається відділення капіта­лу, який пустив глибоке коріння в економіку, і валютно-спекулятивного, який грає на ринку цінних паперів і за своєю сутнісною природою є бігаючим капі­талом. Причому мова йде не про поодиноке (одиничне) явище (втеча капіталу була і раніше), а про системну характеристику сучасного фінансового ринку.

Традиційно у роботах Трахтенберга І.О., Солюса Г.П., Красавіної Л.М., Шенаєва В.М., Муратова В.П., присвячених міжнародним і національним ринкам позичкового капіталу подавалась структура цих ринків, виділялась низ­ка цілком самостійних секторів: коротко-, середньо- та довгострокові кредитні ринки, іпотечні ринки, власне фінансові ринки. Пізніше національні і міжна­родні були доповнені новою складовою - євровалютним ринком. Досить широко та найбільш повно даний ринок досліджено професором В.М.Шенає­вим у монографії “Международный рынок ссудных капиталов” у якій він характеризує його як “універсальний міжнародний ринок, який поєднує в собі елементи валютних, кредитних і комісійних операцій” [58, c.14]. Депозитно – позичкові операції, які здійснюються на євровалютному ринку, часто доповнювались конверсією коштів із однієї валюти в іншу.

Як видно із вищесказаного, різні трактування та доповнення, які зроблено щодо характеристики фінансового ринку, відображають історичний зріз та рет­роспективу розвитку основних складових та видозміни суті його, а дискутив­ність в черговий раз підкреслює динамічність даного процесу та органічне поєднання економіки із суспільним розвитком. Основні тенденції розвитку міжнародного фінансового ринку полягають у тому, що він перетворюється у все більш впливову силу в світовому русі капіталів, стає основним структуро­утворюючим фактором фінансового сектора. Обсяг коштів, залучених з даного ринку за 1995 рік зріс вдвоє у порівнянні з 1993 роком і склав 1258 млрд. дол., а у 2006 році цей показник складав 4608 млрд. дол. США, демонструючи прогре­суюче посилення значень зовнішніх джерел для фінансування господарського життя країн всього світу [12].

Дедалі чіткіше проявляється троїстість фінансової впливовості у сучас­ному економічному середовищі таких силових центрів як США, Європа, Япо­нія. Їх вплив може бути як синхронним так і асинхронним, як і економічні цик­ли. Головна небезпека, яка погрожує сьогодні фінансовим ринкам, за словами французького економіста Паскаля Бланке, полягає саме у синхронності циклів у США, Європі та Японії. Аналіз подій показує, що ступінь синхронізації циклів у цих основних економічних регіонах світу вхо­дить до числа ключових факторів, які визначають організацію і ступінь нестій­кості ринків облігацій. У зв’язку з посиленням мобільності міжнародних пото­ків капіталу розбіжності у процентних ставках на ринку повинні ставати все менш помітними [27]. На практиці така ситуація може проявлятися у підвищенні ефективності позитивного процентного арбітражу. Існує ще й така закономір­ність, якщо арбітраж здійснюється у вузькому діапазоні, то це свідчить про глибоку інтеграцію ринків. Однак реалії сьогодення такі, що у країнах, ринки яких розвиваються, процентні ставки різко впали у період кризи. Тепер вони зростають в такт до загальноекономічного підйому, а це чинить депресивний вплив на ринки акцій, утруднюючи ріст їх капіталізації.

Світовий фінансовий ринок усе більше набуває обрисів дворівневої системи: глобальний
(наднаціональний) рівень, який представлений оборотом цінних паперів провідних міжнародних корпорацій, чия діяльність носить глобальний характер; та національний
на якому обертаються цінні папери національних компаній, а їх оборот забезпечується інфраструктурою локальних фінансових ринків. Однак межі між цими двома рівнями поступово стира­ються, і на сьогодні їх в основному вже визначають самі компанії, цінні папери котрих обертаються. Як модель майбутнього світового фінансового ринку мож­на розглядати модель західноєвропейського ринку, який функціонує на теренах Європейського Союзу. Інтернаціоналізація та консолідація національних фі­нансових ринків створює умови для функціонування спільного фінансового простору в якому національні ринки зберігають своє значення, але як локальні чи регіональні по відношенню до об’єднаного (загального) [49].

Сучасний світ, безперечно, надзвичайно взаємопов’язаний, і сучасні еко­номічні проблеми це доводять: страждає економіка не окремих країн, а світо­вих ринків. А останні вже впливають на економіку країн-учасниць. З іншого боку, внутрішній стан економічно потужних країн теж впливає на світові ринки, а через них – опосередковано на економіку інших країн. У цьому полягає суть “нового економічного зростання”, але в цьому ж і суть нової економічної кризи. Така зміна парадигми змушує задуматися про існування структурних проблем у самих глобальних фінансових ринках і необхідність зміни існуючих фінансових теорій щодо механізмів функціонування, регулю­вання та саморегулювання [54].

В останні роки різко впала стійкість фінансових ринків, яка була значно вищою поки вони існували в обмежених національних і регіональних межах. Ці зміни відбулися у зв’язку з глобалізацією і тим, як вона проявляється у стрім­кому збільшенні обсягів операцій та прискоренні функціонування фінансових ринків, у тому, що весь світ об’єднується в єдиний ринок і грає одночасно на принципах “overnight” (гра на різниці часових поясів на коротких грошах). Зараз, на світових фінансових ринках спостерігається своєрідний період, коли в рамках національних кордонів існує певне їх регулювання (в усіх країнах, в тому числі і в США), а в міжнародних масштабах цього немає [7, c.24].

Ще в 2000 році відомий фінансист Дж. Сорос критикував сталі і закоре­нілі існуючі фінансові теорії за якими вважається, що “володіючи більш пов­ною інформацією, фінансові ринки будуть спроможні автоматично коректувати диспропорції, які виникають; точніше, якщо фінансові ринки не зможуть їх коректувати то з таким завданням взагалі ніхто не зможе справитися” [43]. За такою логікою головне завдання полягає в забезпеченні доступності необхідної інформації і в недопущенні будь-якого втручання в діяльність ринкового меха­нізму. Посилення ринкової дисципліни залишається центральним принципом, а ключовими є транспарентність та інформація. Весь цей ланцюжок частково усуває наслідки, але не причину, не говорячи вже про принципову причину.

Аналізуючи вищезазначене приходимо до висновку про необхідність посилення регулювання на міжнародному рівні, зміцнення національних бан­ківських та фінансових систем в цілому та ін. У глобальній фінансовій архітек­турі вже відбулися деякі важливі зміни і зокрема щодо обмеження ризико­ваного міжнародного кредитування, що допоможе уникнути повторення хвилі криз (1997-1999рр.), хоча в собі це може крити і причини неадекватності припливу капіталу в країни периферії.

Комплексний аналіз функціонування світових фінансових ринків та особли­вості їх розвитку на сучасному етапі дають можливість зробити висновок про необ­хідність формування глобальної фінансової архітектури.

1.3. Роль та значення діяльності комерційних банків на світовому фінансовому ринку

Окрім звичайних операцій комерційних банків усередині країни багато банків, в першу чергу найкрупніші з них, надають послуги за її межами. Останніми роками у всьому світі міжнародні операції росли виключно швидкими темпами як з погляду видів і об'ємів банківських послуг, так і відносно числа банків, що надають ці послуги.

Форми виходу комерційних банків на зовнішній ринок: - відкриття за межею відділень чи / або дочірніх банків; - придбання акцій іноземних банків аж до встановлення повного контролю за їх діяльністю; - відкриття за межею представницьких контор і бюро, які не займаються депозитно-позиковими операціями в країні перебування, а забезпечують головну контору необхідною фінансовою інформацією [3, c.71].

Комерційні банки відіграють ключову роль в міжнародній торгівлі. Перш за все, це посередництво банків в розрахунках: перевірка і оплата товарних документів, отримання платежу від імпортера; а також надання додаткових фінансових послуг, які забезпечують надійність виконання зобов'язань в міжнародній торгівлі: видача гарантій і поручительств, авалювання і акцепт векселів і ін. Помітну роль грають комерційні банки у валютних операціях, включаючи мінімізацію курсових втрат, пов'язаних з ЗЕД; відкривають і ведуть валютні рахунки; беруть участь в страхуванні фінансових ризиків в торгівлі біржовими товарами. В країнах з валютним регулюванням, до групи яких входить Україна, уповноважені на проведення валютних операцій комерційні банки виконують важливу роль агентів валютного контролю, забезпечуючи репатріацію експортної виручки і перешкоджаючи несанкціонованому вивозу капіталу за рубіж [3, c.72].

Валютні операції, обмін однієї валюти на іншу, надання послуг з мінімізації валютних ризиків є найважливішою функцією комерційних банків в міжнародних розрахунках. Покупка і продаж іноземних валют на національні грошові одиниці здійснюється на валютному ринку, який представлений головним чином комерційними банками. Відкриття валютних рахунків учасникам ЗЕД не є необов'язковою умовою розрахунково-платіжних відносин в зовнішній торгівлі. В країнах з вільною конверсією національних грошових одиниць достатньою умовою для розрахунків буде наявність рахунків в національній валюті. Крупні фірми з великим об'ємом експортно-імпортних операцій в різних валютах разом з рахунками в національній валюті відкривають додатково рахунки в іноземних валютах для мінімізацій курсових втрат, пов'язаних з обміном валют. В країнах з валютними обмеженнями відкриття валютних рахунків служить меті контролю за розрахунками із зарубіжними партнерами і є одним з елементів валютного регулювання. Комерційні банки учасники валютних ринків обслуговують всі форми відносин, які вимагають обміну валют: зовнішню торгівлю, інвестиції, туризм, неторгові операції т.п. Банківське посередництво в зовнішньоторговельних розрахунках [3, 13]

Надання платіжного механізму для обслуговування неторгового обороту традиційно одна з головних задач комерційних банків, що здійснюють операції в іноземних валютах. Основні форми розрахунків в міжнародних операціях включають авансові платежі (передоплату), документарний акредитив, документарне інкасо і відкритий рахунок. Погашення грошового зобов'язання імпортером може бути здійснено за допомогою телексного, телеграфного, поштового або електронного платіжного доручення, інструкції системи СВІФТ, пересилка чека, перевідного векселя, банківської тратти і т.д. Але платежі по зовнішньоторговельних операціях не можуть бути виконаний ні з допомогою банкнот іноземної валюти, ні за допомогою дорожніх чеків. Банківське кредитування експортно-імпортних операцій Кредитування комерційними банками експортно-імпортних операцій є їх найважливішою функцією в міжнародних розрахунках. Комерційні банки кредитують учасників зовнішньоекономічної діяльності головним чином у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів і інших товарно-матеріальних цінностей. Іноді комерційні банки надають своїм крупним клієнтам експортно-імпортним компаніям, з якими вони тісно зв'язані, бланкові кредити, тобто кредити без формального забезпечення. Банки надають своїм клієнтам вказані кредити в національній або іноземній валюті. Українські банки також надають своїм клієнтам кредити в гривнях і іноземній валюті, останні головним чином для оплати імпортних контрактів. Останнім часом в практиці українських банків з'явилися кредити в іноземній валюті для фінансування конкурентоздатних виробництв, у тому числі що проводять і експортну продукцію. Разом з прямими кредитами своїм клієнтам комерційні банки здійснюють кредитування експорту шляхом викупу у експортерів їх зобов'язань в грошовій формі (облік експортних векселів, покупка банківських гарантій), шляхом переуступки експортерами банку грошових зобов'язань на імпортера (операції факторингу), у формі акцепту або негоціації тратт в рамках інструкцій по виконанню акредитиву або у формі аваля імпортних векселів в операціях форфейтингу і т.п., поєднуючи кредитування зовнішньоторговельних операції з видачею гарантії і поручительств за зобов'язаннями клієнтів [13, c.68].

Розглянемо особливості акцептно-гарантійних операцій комерційних банків в міжнародних розрахунках. Акцептно-гарантійні операції в міжнародних розрахунках полягають в тому, що комерційні банки за певну винагороду приймають на себе платіжне зобов'язання або дають поручительство за зобов'язаннями клієнта. Звичайно подібним операціям передує загальна домовленість банку з його кореспондентами і клієнтами про надання акцептів і гарантій в межах обумовлених сум, на звичайній або відновлюваній основі, або ж без обмежень. Сутність акцептної операції в міжнародних розрахунках полягає в акцепті банком на прохання клієнта перевідного векселя тратти. Тратта, що акцептується банком, легко може бути врахована на національному грошовому ринку банку-акцептанта, а у разі акцепту широко відомим першокласним банком практично на будь-якому грошовому ринку. Висока реалізовуваність банківських акцептів дозволяє розміщувати в них засоби, вільні навіть на найкоротші терміни. Банківські акцепти в портфелі комерційних банків відносяться до розряду самих високоліквідних активів. Банківські гарантії (гарантійні листи крупних першокласних банків) є зобов'язанням банку провести платіж при настанні передбачених гарантією умов. В зовнішній торгівлі банківські гарантії незалежно від видів, форм, їх юридичної природи служать засобом виконання зобов'язань сторін по зовнішньоторговельному контракту. Основним видом банківських гарантій в зовнішній торгівлі є гарантії платежу: погашення суми боргу імпортером експортеру; повернення авансів, наданих імпортером експортеру у разі невиконання контракту останнім; повернення гарантійних сум по закінченню гарантійного терміну і т.д. Широко застосовуються тендерні гарантії, а також гарантії виконання, видавані банками на прохання експортерів [13, c.68-69].

Україна робить перші кроки у світовому просторі, що вимагає від неї прийняття низки конструктивних рішень із принципово важливих питань, зокрема пов’язаних із переходом до відкритого типу економіки, що має особливості як позитивного, так і негативного характеру. До того ж нашій країні притаманна й власна специфіка: в силу свого геостратегічного розташування у найближчому десятиріччі їй доведеться балансувати між Заходом, де вона межує з Європейським Союзом, та Сходом, де Україна має кордони з Росією та іншими країнами СНД. Будучи в такій ситуації, маючи дефіцит фінансових ресурсів, обмежені міжнародні зв’язки, ускладнений доступ на міжнародні ринки, необхідно насамперед брати до уваги новітні тенденції світового економічного розвитку. Адже сьогодні світове господарство – це збалансована система, у якій кожна країна/група країн має своє чітко визначене місце, а якщо і трапляються певні винятки, то відлагоджений механізм досить швидко здійснить самокорективи. Однак ми аж ніяк не випадаємо із цієї системи, оскільки на зламі тисячоліть проходить багато змін та корекцій, здавалося б, у бездоганних, усталених механізмах, теоріях. І Україна, поряд із іншими країнами перехідної економіки (Росією, країнами Балтії, Білоруссю та ін.) має всі шанси гідно ввійти в епоху неоекономіки, не будучи обтяженою принципами постіндустріалізму, розвиваючи засади регіоналізму, новітньої фінансової цивілізації інноваційного типу.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ ПРОСТІР
2.1. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

Стратегія держави щодо банківської системи країни ґрунтується на принципі верховенства права і збереженні та зміцненні ринкових засад діяльності банків і використанні переважно опосередкованих методів впливу на процеси, які відбуваються у банківській сфері, шляхом формування відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування банків і ринку фінансових послуг та реалізацію контролю за виконанням установлених вимог. Частка держави також є в капіталі деяких банків і вона бере безпосередню участь у їх управлінні.

Основою для зміцнення банківської системи України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатній рівень капіталізації. Як відомо, сумарний балансовий капітал усіх банків нашої країни (станом на січень 2007.р..— 3,52 млрд дол. США) приблизно дорівнює розміру капіталу одного із провідних зарубіжних банків. А загалом обсяг капіталізації усіх українських банків становить близько 5,4% до ВВП (порогове значення цього показника — 20% [35]), що створює реальну загрозу фінансовій безпеці держави.

Проблемними, на думку вітчизняних фінансових експертів [7], є не лише кількісні показники, що характеризують рівень капіталізації, а й її якість. Річ у тім, що капіталізація багатьох вітчизняних банків складається з коштів переоцінки основних засобів, не сплачених відсотків, субординованого боргу. Зростання таких складових можна вважати штучним нарощуванням капіталу.

З огляду на те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низька капіталізація вітчизняних банків, особливо у зв’язку із вступом України до СОТ, може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно з іноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземного капіталу) [35].

Розв’язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків — це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.

Для банків з недостатньою капіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов’язання продажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсоткових ставок за зобов’язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсацій менеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмежень на сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотно відрізняються від їх звичайної діяльності [7].

Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу

Станом на 01.10.2006 року в Україні було зареєстровано 183 банки (Рис.2.1).

Рис 2.1 Динаміка кількості банківських установ в Україні за станом на 01.01.2007 рр.
[35]

Разом із тим, якщо поглянути на кількість банків та їх філій у розрізі регіонів (рис.2.2), то бачимо, що фактично кожен регіон характеризується досить високою концентрацією банківських установ, які в основному представлені філіями банків, майже усі головні офіси банківських установ розташовані у м. Київ.

По суті, така велика кількість банківських установ повинна була б повністю забезпечувати потреби населення у банківських послугах. Але, як відомо, якість банківських послуг лише до певної міри залежить від кількості банківських установ представлених на ринку послуг для фізичних осіб.

Спектр та обсяги послуг що надаються банками залишаються досить обмеженими – тоді, як сучасні умови господарювання вимагають нових форм та методів банківської підтримки. У промислово-розвинутих країнах Заходу накопичений багатий досвід інновацій, в тому числі і в банків, частина якого представляє безперечний інтерес для банків, і може бути з успіхом використана з урахуванням специфічних умов України.

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – важлива умова стабільного функціонування і розвитку банків України. Сумарний прибуток на 01. 10. 2006 р. становив 962,096 млн. грн. (за 2005 р. – 684,5 млн. грн.) [35].

Отриманий банками прибуток за групами розподіляється нерівномірно. Так, банки І групи, на які припадає 54,1% банківських активів, одержали його на суму 480,520 млн. грн., або 49,9% від загального показника; банки II групи (активи становлять 14,7%) – 164,144 млн. грн. (17,06%); банки III групи (активи – 17,4%) – 196,634 млн. грн. (20,4 %); IV групи (активи – 13,8%) – 120,798 млн. грн. (15,55%). Як свідчать наведені дані, найвищою є рентабельність діяльності банків III групи [35].

Доходи зростали дещо вищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення витрат і доходів, яке на 01.10.2006 р. становило 54,19% (на – 01.01.2005 р. – 93,5%; на 01.01.2004 р. – 93,8%) [35].

Рис.2.2 Кількість банків та філій банків за регіонами за станом на 01.10.2006 р.
[35]

Порівняно з попереднім періодом дещо поліпшилися результативні показники діяльності банків. Рентабельність капіталу збільшилася із 7,50% у 2005 році до 9,36% у 2006, рентабельність активів зросла у порівнянні із 2003 роком на 1,27%. Чиста процента маржа зменшилася з 6,31% у 2001 році до 4,93% на початок 2007 року.

Як бачимо, банки України зберегли рентабельність своїх активів на рівні минулого року попри зменшення процентної маржі, що свідчить про збільшення обсягів активних операцій та про виваженішу політику процентних ставок (табл.2.1).

Основними шляхами покращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурні зміни в активах, капіталі, зобов'язаннях банків, підвищення дохідності активів за рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниження вартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності, насамперед унаслідок скорочення адміністративних витрат тощо.

Таблиця 2.1

Основні результативні показники діяльності банків
[35]

Показники	01.01.03	01.01.04	01.01.05	01.01.06	01.01.07
Рентабельність капіталу	-0,45	7,50	7,97	7,61	9,36
Рентабельність активів	-0,09	1,27	1,27	1,04	1,18
Чистий спред	7,10	8,45	7,20	6,97	5,76
Чиста процентна маржа	6,31	6,94	6,00	5,78	4,93

Та пори усі позитивні зміни в економіці сучасна структура грошових доходів населення України та її динаміка все ще не сприяють розвитку ринку банківських послуг для фізичних осіб (рис 3). Заробітна плата не займає ключове значення і за впливом на заощадження наближається до соціальних виплат (пенсій, стипендій, допомог). Про це свідчать і результати анкетних опитувань, проведених у 2003-2006 роках. Вони свідчать, що значна частина вкладників, майже 32 % неспроможна заощаджувати кошти в зв'язку з низькими заробітками та доходами, які ледве покривають потреби (pис.2.3). Однак переконаність громадян у вигідності зберігання коштів у банках поступово міцнішає – майже 60% опитаних вважають за потрібне нагромаджувати заощадження в банківських установах, оскільки це дає змогу отримувати дохід у вигляді процентів за депозитами.

Результати опитування свідчать про доволі значні потенційні можливості вітчизняних комерційних банків щодо залучення заощаджень населення. Тому необхідно постійно поліпшувати імідж банківських установ, розширювати і якісно вдосконалювати депозитні операції, які здатні примножувати ресурси банку і забезпечувати на цій основі їх ширшу участь в інвестиційній та кредитній діяльності.

Головною причиною малої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низький рівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці та соціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тими чинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, й розвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем.

Аналізуючи стан ринку банківських послуг у аспекті залучення коштів від фізичних осіб, динаміка грошових вкладів населення за останні кілька років свідчить про зростання довіри громадян до банків і зацікавленості банкірів до збільшення частки залучених коштів населення у своїх активах (Рис.2.5).

Рис. 2.3 Чинники, які стримують приплив грошових доходів громадян у банки
[35]

За результатами проведених досліджень, 27% респондентів нарікають на недосконалу систему гарантій за знеціненими вкладами; 20% – на непривабливість системи державного страхування вкладів (рис. 2.4).

Порівняно невелика кількість опитуваних надає перевагу спеціальним інвестиційним програмам, які базувалися б на депозитах фізичних осіб.

Рис. 2.4 Заходи для посилення припливу вкладів населення у національній валюті в банки України
[35]

Рис.2.5 Динаміка ресурсної бази банків за 2003-2007 роки (у млрд.грн.)
[35]

Їх приріст за аналізований період сягнув 70,8%. При чому більша питома вага належить вкладам саме у національній валюті, що свідчить про зростання довіри громадян до національної грошової одиниці. А отже можна прогнозувати що і надалі відбуватиметься позитивний приріст вкладів населення у банках регіону [12].

Адже ринок банківських послуг для фізичних осіб є чутливим індикатором економіки в цілому, і коливання обсягів заощаджень населення на банківських рахунках відображають зміни що відбуваються в економіці країни: зміна демографічної ситуації, політики доходів і цін, особливостей розвитку і задоволення потреб, соціальної структури населення тощо.

Що стосується темпів зростання вкладів населення в банки, то на сьогоднішній день вони становлять 21 млрд. 407 млн. грн, та за останніх 3 роки збільшились у 7,3 рази. Покращилася також їхня структура: частка строкових депозитів зросла на 5% і становить 75,4%. Більша частина з них довгострокові, терміном понад один рік (три роки тому їх, частка становила всього 5,5%). Утім рівень довіри населення до банків в Україні все ще значно нижчий, ніж у західних країнах із високо розвинутими ринковими економіками і банківськими системами. Про це свідчать такі дані: на початку 2003 року вклади населення в банках України становили приблизно 30% від сумарних зобов'язань , що в 1,5-2 рази менше, ніж у банках західних держав , де ця частка коливається на рівні 60–80% [35]. Щоб наздогнати банківські системи економічного розвитку країн за цим показником, українським банкам потрібно приблизно 10 років при збережені темпів зростання вкладів населення, які склалися в останні три роки. А для цього всім органам економічного та монетарного управління слід врахувати чинник довіри до банків при прийнятті будь-якого рішення, пов’язаного з діяльністю банківської системи.

Недостатність залучення коштів також пов’язана з тим, що населення України через слабкий розвиток фінансового ринку має обмежений вибір інструментів для капіталізації своїх гривневих заощаджень. Банківські депозити є поки що найдоступнішими з них. Але й цим інструментом населення користується лише за достатньої довіри до банків. За її відсутності, яка є і на сьогоднішній день, більша частина гривневих заощаджень (приблизно 25–35 млрд. грн. (включаючи валютні)) зберігається в готівковій формі, або ж дробиться на декілька депозитів для зменшення ризику втрат від банкрутства банків.

Такий стан справ потребує комплексного вирішення проблеми і нового підходу як на макро рівні, де повинен здійснитися перегляд податкової політики у сфері оподаткування доходів громадян та відповідні законодавчі зміни. Так і на внутрібанківському рівні, де зміни повинні проходити у напрямку спрощення та зростання доступності операцій для фізичних осіб, а також розроблення схем ефективної співпраці з кожним клієнтом – фізичною особою та використання коштів з максимально можливою ефективністю при мінімальному рівні ризиковості цих операцій.

Підвищення довіри до банків – це актуальне завдання загальнодержавної ваги, зволікання з її вирішенням може найближчим часом відчутно загальмувати розвиток економіки країни. Тому необхідно, невідкладно вживати заходів:

· на сам перед повинні діяти самі банки створюючи нові вигідніші для вкладників пропозиції;

· потрібно підняти питання про перегляд, тої частини закону (“Про податок з доходів фізичних осіб”) яка стосується оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих від депозитних операцій ;

· налагодити законодавчий і судовий захист прав та інтересів банкірів, що по суті, свідчить про недооцінку ролі банків і навіть певну неповагу до них з боку органів державної влади;

· також, щоб збільшити довіру до банку потрібно налагодити систему гарантування вкладів населення.

Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банків на внутрішньому й міжнародних ринках, необхідно вжити заходів щодо:

· підвищення ефективності контролю за діяльністю банків, досягнення повної відповідності Базельським принципам ефективного банківського нагляду, що передбачає вдосконалення чинного законодавства та нормативно-правових актів НБУ; впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі таз урахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності;

· підвищення рівня капіталізації банків, у т. ч. Шляхом залучення нових акціонерів, збільшення резервного фонду, результату діяльності, активізації процесів об'єднання банків, інтенсивнішого застосування процедури реорганізації банків шляхом приєднання та злиття малих і фінансове нестійких банків;

· забезпечення участі всіх банків у єдиній інформаційній системі "Реєстр позичальників", що дасть змогу знизити кредитний ризик;

· оптимізації структури капіталу, активів та зобов'язань, виходячи із завдань забезпечення фінансової стійкості банків та їх позитивного впливу на розвиток реального сектора економіки;

· підвищення прибутковості банківських операцій, орієнтації на доходи від кредитування та обслуговування реального сектора економіки і зниження витрат за рахунок підвищення технологічності та комп'ютеризації банківських операцій, зменшення необгрунтованих витрат;

· упередження здійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтів та їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхом здійснення належного контролю за наявністю в банків положень, практики та процедур щодо протидії відмиванню грошей, набутих злочинним шляхом удосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посилення захисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань, надання недостовірних даних про фінансовий стан позичальника;

· забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банків шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на світовому ринку банківської системи України, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

2.2. Аналіз процесів функціонування вітчизняних банків у світовому фінансовому просторі

Широкий доступ до фінансових ресурсів є однією з визначальних умов розвитку національного господарства. Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. На сьогодні, нажаль, чи не єдиною можливість роботи вітчизняних банків на світовому фінансовому ринку є валютний дилінг, як правило, на умовах маржинальної торгівлі. У результаті дії маржинального механізму учасник ринку оперує сумами, які в декілька разів перевищують кількість його власних грошей. Відповідним великим обсягам стане й фінансовий результат такої операції. З урахуванням середньої денної цінової динаміки — кількасот доларів на стандартний лот [54, c.461].

Проте отримання прибутку це не єдина мета валютного дилінгу, заслуговують на увагу також можливості даного сегменту світового фінансового ринку щодо хеджування валютних ризиків, адже можливість попередження валютного ризику є однією із основних складових конкурентоспроможності компанії на ринку. Валютний ризик для експортерів та імпортерів виникає у випадках, коли валютою ціни є іноземна для них валюта.

Експортер має збитки при зниженні курсу валюти ціни відносно його національної валюти в період між укладанням контракту і здійсненням платежу по ньому. Для імпортера збитки виникають при протилежному русі курсу. В обох випадках еквіваленти в національних валютах будуть відрізнятися в гірший бік від тих сум, на котрі експортер і імпортер розраховували в момент підписання контракту [10, c.57].

Компанії, що займаються зовнішньоторговельними операціями (експортери й імпортери), в усьому світі є активними учасниками міжнародного валютного ринку forex. В експортерів існує постійний інтерес продавати іноземну валюту, а в імпортерів - купувати її.

Курси валют на forex постійно міняються. У результаті цього реальна вартість товару що купується чи продається за валюту може значно змінитися, і контракт, що здавався вигідним, може в підсумку виявитися збитковим. Звичайно, можлива і зворотна ситуація, коли зміна курсу валюти приносить прибуток, але задачею торгової компанії не є одержання прибутку від зміни валютних курсів. Для торгової компанії важливо мати можливість планувати реальну собівартість товару який купується або продається [62, c.425].

Показовим прикладом можливості використання валютного дилінгу у хеджуванні валютних ризиків є ситуація із ревальвацію гривні наприкінці квітня 2005 року. Передумовами ревальвації стали інфляційні очікування, частково спричинені великими валютними доходами українського експорту та загальною світовою тенденцією до ослаблення долара, до якого тривалий час була прив’язана гривня. Використовуючи підходи фундаментального аналізу можливо було спрогнозувати укріплення гривні. Так, існувало декілька причин щодо можливої її ревальвації. Перша причина для зростання гривні – об'єктивна недооцінка валюти. Виходячи з паритетів купівельної спроможності, гривня на сьогодні є недооціненою щодо світових валют і передусім долара. Як нами було визначено вище, згідно теорії паритету купівельної спроможності, курс гривні до долару США станом на квітень 2005 р. повинен складати приблизно 2,37 грн. за 1 долар США. Така значна недооцінка вітчизняної валюти сформувалася через те, що економіка України орієнтована на експорт. Лише у 2004 р. Україна експортувала продукції, за даними Держкомстату України, на $ 3,67 млрд. більше, ніж імпортувала [12].

Друга причина для подальшого зростання гривні – зростання цін на пальне. Імпортерам найбільш вигідна сильна валюта країни імпорту (купують відносно дешевше, продають відносно дорожче). Згідно інформації Держкомстату України у 2004 році 35,49 % імпорту припадало на енергоносії (передусім, на нафту і газ) [12].

Третя причина ревальвації гривні це менеджмент державного боргу. Урядом було задекларовано про наміри зменшення державного боргу, а чим дешевшим буде долар США, тим реально менше заплатить держава за своїми боргами закордонним кредиторам.

Четверта причина щодо зміцнення гривні – боротьба з інфляцією. За даними Міністерства фінансів України, в українську економіку щодня надходить до 300 млн. дол. США. Доволі велику частину цієї суми викуповує Нацбанк, проте великий щоденний обсяг вкидання гривні може спровокувати інфляцію. Отже, із підвищенням валютного курсу гривні, менше вітчизняної валюти буде вкидатися в економіку, це зменшить ризики інфляції.

Базуючись на отриманому прогнозі постає завдання побудувати дієву стратегію щодо хеджування валютних ризиків. Хеджування приводить до того, що для компанії зникає ризик зміни курсів і це дає можливість планувати діяльність і бачити фінансовий результат, не перекручений курсовими коливаннями, дозволяє заздалегідь призначити ціни на продукцію, розрахувати прибуток, зарплату і т.д.

Як вже відзначалося вище, угоди на ринку forex здійснюються за принципом маржинальної торгівлі. Торгівля проводиться без реального постачання грошей, що скорочує накладні витрати і дає можливість відкривати позиції як на купівлю, так і на продаж валюти (у тому числі відмінної від валюти депозиту).

Хеджування валютного ризику за допомогою угод без руху реальних засобів (з використанням кредитного плеча) дає додаткові можливості. По-перше, дозволяє не відволікати з обороту компанії значні кошти. По-друге, дозволяє продати валюту, що буде отримана в майбутньому.

Розглянемо на конкретних прикладах можливості ринку forex щодо хеджування валютних ризиків. Проаналізуємо можливість використання валютного дилінгу для хеджування валютних ризиків, що виникли внаслідок ревальвації гривні у квітні 2005 р., для умовної компанії – імпортера.

Компанія-імпортер очікує протягом місяця постачання партії товарів з Білорусі на суму 60 000 грн. Розрахунок відбувається в національній валюті України. У компанії на рахунку є долари США і їй прийдеться їх конвертувати у своєму банку в гривні. Виходячи з розрахунку витрат і майбутнього прибутку, поточний курс гривні стосовно долару США компанію влаштовує. Проте менеджмент компанії не бажає зараз купувати гривні на всю суму контракту. Аналітики компанії, використовуючи прийоми фундаментального аналізу, прогнозують можливу ревальвацію гривні. Тому приймається рішення захеджувати ризик подорожчання гривні шляхом укладання угод на торговому рахунку без реального постачання коштів. Для цього компанія переводить 5 000 доларів США на свій торговий рахунок і відкриває довгу позицію по валютній парі долар США / гривні (купує гривні, продає долари) на суму 60 000 грн. Сума в 5 000 доларів США на торговому рахунку дозволяє "витримати" несприятливий рух курсу порядку 800 пунктів (60 000 * 0.0800 = 4 800). Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Хеджування валютного ризику компанії-імпортера[1]

Дата і подія	Курс долар США / гривня	Угоди в банку з реальним постачанням	Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту	5,2000	Покупка 60 000 грн., продаж доларів США
Через місяць: Одержання товару і перерахування 60 000 грн. продавцю	5,0500	Покупка 60 000 грн., продаж доларів	Продаж 60 000 грн., покупка доларів США
Результат	Прибуток 9 000 доларів щодо курсу 5,2000	Збиток 9 000 доларів

Як видно з таблиці 3.2, отриманий на торговому рахунку збиток, компенсується прибутком від конвертації гривні в банку за вигіднішим курсом, ніж у момент укладання контракту. Тепер, незалежно від напрямку руху курсу гривні на валютному ринку, сума прибутку і збитку завжди буде дорівнювати нулю. Таким чином, керівництво компанії вирішило для себе проблему можливого подорожчання гривні і зберегло засоби для інших операцій.

Розглянемо інший приклад використання валютного дилінгу як інструменту хеджування, для компанії-експортера. Протягом півроку керівництво підприємства очікує кілька постачань сировини за кордон з оплатою в євро на суму 600 000 євро. Однак компанія-експортер бажає тримати свої засоби в доларах США, тому вона мусить отримані євро конвертувати в долари. Якщо в даний час курс євро до долара США компанію влаштовує, то необхідно відкрити коротку позицію по євро/долар (продати євро і купити долари) відразу на всю суму контракту, а згодом закривати її частинами в залежності від суми кожної партії товару. Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3

Хеджування валютного ризику компанії-експортера[2]

Дата і подія	Курс Євро /Долар США	Угоди в банку з реальним постачанням	Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту	1,2100	Продаж 600 000 євро, покупка доларів
Через місяць : Постачання партії товару й одержання 200 000 євро від покупця	1,1700	Продаж 200 000 євро, покупка доларів	Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Через два місяці : Постачання партії товару й одержання 200 000 євро від покупця	1,1500	Продаж 200 000 євро, покупка доларів	Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Через місяць : Одержання товару і перерахування 200 000 євро продавцю	1,1400	Продаж 200 000 євро, покупка доларів	Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Результат	Збиток 34 000 доларів щодо курсу 1,2100	Прибуток 34 000 доларів

Таким чином, збиток від конвертації євро в банку за гіршим курсом, ніж у момент укладання контракту, компенсується прибутком, отриманим на торговому рахунку. Варто звернути увагу на той факт, що в момент укладання контракту в компанії-експортера ще не було євро, але використання схеми роботи без реального постачання засобів дозволяє продати всю суму євро, що буде отримана в майбутньому.

Для відкриття позиції на суму 600 000 євро необхідно мати на торговому рахунку 7 260 доларів США (600 000 * 1,2100 / 100 = 7 260; 100 - це максимальний важіль, 1,2100 - курс євро до долара США). Однак щоб "витримати" коливання курсу в розмірі до 500 пунктів, необхідно мати на торговому рахунку ще додатково близько 25 000 доларів США (кожні 100 пунктів "коштують" 6 000 доларів: 600 000 * 0,0100 = 6 000). Навіть при русі в 1000 пунктів протягом місяця (що зустрічається дуже рідко) з обороту відволікається тільки 60 000 доларів США (600 000 * 0,1000 = 60 000), тобто 10% від суми контракту.

Розглянемо приклад де імпортером виступає не юридична особа, а приватний підприємець. Отже, базуючись на прогнозах експертів про можливий неврожай зернових. Український бізнесмен вирішив закупити партію канадської пшениці, щоб з вигодою її перепродати. Він укладає контракт на постачання пшениці з Канади через півроку, оплата також планується через півроку.

Допустимо, що контракт укладено на суму 600 000 канадських доларів, а бізнесмен має на своєму рахунку тільки американські долари. На момент ухвалення рішення про угоду курс долар США / канадський долар складає 1,5000 (тобто за 1 американський долар дають 1,5 канадських). Цей курс цілком улаштовує бізнесмена, однак за півроку курс канадського долара стосовно американського може вирости. Тому він вирішує захеджувати ризик шляхом укладання угод на торговому рахунку без реального постачання засобів. Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.4.

Як видно з таблиці 2.4, збиток від конвертації в банку за гіршим курсом, ніж у момент укладання контракту, компенсується прибутком, отриманим на торговому рахунку (40 000 = 600 000 / 1,5000 * 0,1000; 1,5000 - курс канадського долара до американського, 0,1000 - зміна валютного курсу). Тепер, незалежно від напрямку руху курсу канадського долара, сума прибутку і збитку по всіх операціях завжди буде дорівнювати нулю.

Таблиця 2.4

Хеджування валютного ризику підприємця-імпортера[3]

Дата і подія	Курс Долар США / Канадський долар	Угоди в банку з реальним постачанням	Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту	1,5000	Покупка 600 000 канадських доларів, продаж американських доларів
Через 6 місяців: Одержання товару і перерахування 600 000 канадських доларів продавцю	1,4000	Покупка 600 000 канадських доларів, продаж американських доларів	Продаж 600 000 канадських доларів, покупка американських доларів
Результат	Збиток 40 000 канадських доларів щодо курсу 1,5000	Прибуток 40 000 канадських доларів

Для відкриття позиції на суму 600 000 канадських доларів необхідно мати на торговому рахунку близько 4 000 доларів США (600 000 / 1,5000 / 100 = 4 000; 100 - це максимальний важіль, 1,5000 - курс канадського долара до американського). Однак щоб "витримати" коливання курсу в розмірі до 1000 пунктів, необхідно мати на торговому рахунку близько 27 000 доларів США, що складає менш 7% від суми контракту.

Таким чином, використання важеля заощаджує значні кошти - щоб зафіксувати поточний курс валют не потрібно миттєва конвертація всієї суми і чекання часу настання розрахунків.

За зниження ризику, як відомо, практично завжди приходиться платити. При використанні хеджування виникають кілька статей витрат. Будь-яка угода, що укладається, на ринку forex пов'язана з витратами у виді різниці цін покупки і продажі валюти (спред). Однак при сформованій ринковій практиці ця різниця звичайно складає 0,05% - 0,1% від суми угоди, що несуттєво.

Позицію приходиться тримати відкритої протягом тривалого часу, і щодня виконується перенос позиції на наступну дату (ролловер) з урахуванням різниці процентних ставок по валютах, що беруть участь в угоді. При сформованій ринковій практиці це складає приблизно 0,01% на добу, що за місяць складає 0,3% від суми угоди. Для відкриття позиції потрібно внести гарантійний депозит. Величина цього депозиту звичайно складає від 1% до 5% від суми угоди, що укладається. Після закриття позиції депозит можна зняти з торгового рахунка (з урахуванням прибутку чи збитку).

Таким чином, витрати на хеджування дуже незначні в порівнянні із сумою контрактів, що хеджуються. Метою хеджування є не отримання додаткового прибутку, а зниження ризику потенційних утрат. Тому ефективність хеджування можна оцінювати тільки з урахуванням основної діяльності торгової компанії. Добре побудована програма хеджування зменшує не тільки ризик, але і витрати за рахунок вивільнення ресурсів компанії, допомагає менеджеру зосередитися на головних аспектах бізнесу.

Відповідно до вітчизняного законодавства, займатися конверсійними операціями мають право тільки банки. Тому, на сьогодні, дилінгові компанії в Україні не можуть безпосередньо проводити операції валютного дилінгу. Діючи в Україні дилінгові компанії мають право тільки надавати інформаційні і консультаційні послуги клієнтам, а на їхній дилінговій площадці здійснюється не торгівля як така, а „управління торговим рахунком інвестора” [45]. Оскільки спекулятивні валютні операції при цьому формально відбуваються за межами країни, під дію українського законодавства вони не підпадають.

Базуючись на проведеному автором моніторингу фінансового ринку України можна виділити наступні фінансові інституції, які надають послуги маржинальної торгівлі на ринку forex: АКБ „Укрсоцбанк”, АКБ „Інтеграл - банк”, ТОВ „Дилінговий центр „Альпарі-Україна””, ТОВ „Телетрейд Консалтинг”, ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce””, ТОВ „Фінмаркет”, ТОВ „Capital Standard”, ТОВ „Компанія „Форекс””. Це є основні гравці на українському сегменті ринку forex. У таблиці 3.17 наведено порівняльну характеристику умов, за яких пропонуються даними фінансовими інституціями послуги маржинальної торгівлі.

Таблиця 2.5

Порівняльна характеристика умов надання послуг маржинальної торгівлі провідними вітчизняними фінансовими посередниками[4]

Посередник	Мінімальна сума гарантійного депозиту	Кредитне плече	Спред
АКБ „Укрсоцбанк”	$200	1:100	3-20 пунктів по основних валютах
АКБ „Інтеграл - банк”	$200	1:100	5-10 пунктів по основних валютах
ТОВ „Дилінговий центр „Альпарі-Україна””	$200	1:100	3-4 пунктів по основних валютах
ТОВ „Телетрейд Консалтинг”	$200	1:100	5-7 пунктів по основних валютах
ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce””	$100	від 1:5 до 1:100	3 пункта по основних валютах
ТОВ „Фінмаркет”	$200	від 1:1 до 1:200	3-5 пунктів по основних валютах
ТОВ „Capital Standard”	$500	1:100	не більше 5 пунктів по основних валютах
ТОВ „Компанія „Форекс””	$200	1:100	4-8 пунктів по основних валютах

Відповідно до інформації наведеної в даній таблиці можна констатувати, що умови маржинальної торгівлі практично майже у всіх суб’єктів аналізу схожі. Основна відмінність полягає у кількості пунктів спреду (максимальний розрив спостерігається у АКБ „Укрсоцбанк” – 16 пунктів). Сума мінімального гарантійного депозиту практично у всіх суб’єктів становить 200 доларів США (це так званий mini forex), виключеннями є ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce”” – 100 доларів США та ТОВ „Capital Standard” – 500 доларів США, а от кредитне плече варіюється від 1:5 до 1:200.

Спираючись на дані моніторингу, можна зробити висновок, що основними гравцями на вітчизняному ринку валютного дилінгу на сьогодення є не комерційні банки, а дилінгові компанії. У інвестора, який забажає співпрацювати при проведенні арбітражних конверсійних операцій з дилінговою компанією, природно, виникнуть законодавчі ризики, тому що всі вітчизняні дилінгові компанії є лише, як відзначалося вище, „консультаційними центрами” і співпрацюють із закордонними брокерами. Відповідно, для того, щоб розпочати торгівлю інвестору необхідно буде перевести суму гарантійного депозиту на рахунок брокера за кордоном. Брокери, як правило, мають ліцензію і знаходяться під наглядом відповідного регулюючого органа (SEC у США і FSA у Великобританії). Тому вони вимагають, щоб засоби на їхній рахунок в обов'язковому порядку надходили з особистого рахунка клієнта в одному із західних банків. Проте згідно Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” відкриття фізичними особами резидентами рахунків в іноземній валюті дозволяється тільки на час їхнього перебування за кордоном і після повернення особи в Україну рахунок у закордонному банку повинний бути закритий. Отже, виникає парадоксальна ситуація, яка вимагає від інвестора займатися пошуком шляхів обходу законодавства[45].

У силу того, що в Україні легальний вивід коштів за кордон є процедурою досить складною, дилінгові центри тими чи іншими методами змушені підстроюватися під існуючі реалії, так, на сьогодні існує чимало способів обходу законодавчих норм щодо відкриття рахунків за кордоном та переказу коштів. Проте переводячи гроші за кордон і вкриваючи прибуток від оподаткування, громадянин України змушений вступати в конфлікт із законом. Тому розраховувати на його захист у випадку несумлінного обходження з ним закордонного брокера теж не приходиться.

Займатися валютним дилінгом можна також і через українські банки. Фізичні особи, які вирішили діяти таким чином, не будуть мати проблем з українським законодавством (наприклад, у частині переказу грошей за кордон). За цією схемою клієнтські гроші не ідуть за кордон, як у дилінгових компаній, а залишаються в Україні. При такій організації торгівлі клієнт купує і продає валюту банку, а той у свою чергу проводить зворотні угоди безпосередньо з маркетмейкерами ринку forex. Для юридичних осіб цей спосіб, як і будь-який інший, за умови не вступу в конфлікт з українським законодавством, поки закритий. У випадку виникнення будь-яких фінансових проблем з банком, його вкладник законодавчо захищений від фінансових втрат з вини банківської установи. Проте, стверджувати, що така схема роботи для клієнта цілком легітимна на сьогодення не можна. Незважаючи на той факт, що діяльність банків у цій сфері регулюється рядом нормативних актів, процедура надання ними дилінгових послуг для юридичних осіб формально ніде не встановлена і не урегульована жодним законодавчим і нормативним документом.

2.3. Організаційно-економічні інструменти виходу українських банків на світовий фінансовий ринок

Організаційно-економічні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок представлені відносинами, що віддзеркалюють взаємозв’язок фінансового сектору країни зі світовим співтовариством в цілому, та його складовими – окремими організаціями, інституціями, угрупуваннями, зокрема. Він проявляється сукупності форм і методів державного регулювання та ринкових факторів цього взаємозв’язку.

Структура даного механізму має три чітко визначені рівні: мікрорівень участі банків у світогосподарських зв’язках, галузевий рівень та макрорівень. Основною функцією організаційно-інституціональних інструментів виходу України на світовий фінансовий ринок є забезпечення поетапного виходу національних банків на світовий фінансовий ринок на засадах ринкових відносин, трансформації структури банківської системи і гарантії її економічної безпеки.

Стосовно мікрорівня участі банків на світовому фінансовому ринку, то встановлення прямих кореспондентських відносин відкриває можливість поєднати національну діяльність з інтернаціональною. При цьому прямі кореспондентські зв’язки мають встановлювати в першу чергу банки, що беруть участь в цільових програмах розвитку національної економіки, а також банки, в яких створені реальні умови для подібних зв’язків, нагромаджений досвід, є регуляторні контракти [55, c.67].

Щодо галузевого рівня зовнішньоекономічного співробітництва, то потрібно враховувати співвідношення між найновішими банківськими продуктами та послугами і тими, які є застарілими на даний момент. З метою уникнення подальшої деформації банківської структури при включенні в систему світогосподарських зв’язків значну увагу слід приділяти реалізації пріоритету державного підходу над галузевим. При цьому, в угодах, що укладатимуться, доцільно відобразити питання: підготовчої роботи по налагодженню прямих зв’язків з окремими фінансовими структурами; спільного фінансування впровадження нових банківських продуктів та послуг; спільного пошуку шляхів перетворення ринкової інфраструктури тощо.

Як на будь-якому ринку, на світовому фінансовому ринку діє багато суб’єктів, які визначають умови функціонування даного ринку. Від їх цілей, намірів, політики залежать можливості виходу вітчизняних банків на ринок. Тому доцільним буде розглянути більш детально суб’єктів цього ринку для визначення оптимальної стратегії банків при виході на ринок [55, c.68].

Так, серед суб’єктів світового фінансового ринку можна виділити: інтегровані банківські структури, валютні блоки, валютні союзи, різноманітні фінансові угруповання, транснаціональні корпорації, міжнародні біржі, міжнародні економічні та фінансові організації, уряди тощо.

До числа найбільш помітних інтегрованих структур в міжнародній діяльності відносяться групи, утворені міжнародними банками. Таким терміном зазвичай визначають крупні банки, що мають банківські офіси (підрозділи) в багатьох країнах, а також банки, що вирізняють значною міжнародною діловою активністю. Діяльність міжнародних банків тісно пов’язана з діяльністю багатонаціональних корпорацій (далі БНК): міжнародні банки надають зарубіжним компаніям БНК необхідні фінансові послуги, тим самим сприяючи їх розвитку. Крім того, міжнародні банки самі по собі є багатонаціональними підприємствами [53, c.241].

Міжнародні банки поєднують в своїй діяльності традиційні послуги і процедури з новими фінансовими інструментами, які розробляються для більшої конкурентноздатності в світовому масштабі. Серед напрямів діяльності міжнародних банків слід виділити наступні [31, c.72]:

- фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;

- торгівля іноземною валютою;

- операції з іноземними цінними паперами, включаючи єврооблігації;

- залучення позик і надання кредитів на ринку євровалют;

- організація та участь у міжнародних синдиційованих кредитах;

- проектне фінансування;

- міжнародні перекази;

- кредитно-депозитні операції в національних (місцевих) валютах;

- консультування своїх клієнтів, в особливості з числа БНК.

Деякі з міжнародних банків намагаються виконувати усе із переліченого вище. Інші, навпроти, вважають доцільним спеціалізуватися на деяких напрямках міжнародної діяльності. Спеціалізація чи універсалізація міжнародного банку залежать від його фінансових ресурсів, а також від того, якого роду фінансові послуги закордоном необхідні його основним клієнтам.

Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають – банками-кореспондентами. Це необхідно для здійснення клірингу міжнародних платежів по експорту чи імпорту, проведення документарних операцій, пов’язаних з міжнародною торгівлею (сплата векселів, підтвердження і виконання акредитивів, інкасо тощо), а також надання різноманітної інформації [31, c.72].

Наступним кроком головного банку в процесі виходу на світовий ринок стає утворення банківського відділення (філії) на території приймаючої держави чи офшорного фінансового центру. Такі центри на території інших держав являють собою більш дешеві джерела капіталу для БНК чим національні ринки. Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна і політична стабільність, а також сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів [31, c.73].

Через своє офшорне відділення міжнародний банк приймає вклади і видає кредити в євровалюті, здійснюючи відокремлений облік цих операцій. Перевагою ведення банківського бізнесу через офшорні відділення є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при прийнятті депозитів, пільгове (або нульове) обкладання податками, високий рівень збереження фінансової таємниці. При цьому офшорні відділення міжнародних банків в таких регіонах, як Карибський басейн (Багамські та Кайманові острови), фактично виконують роль облікових центрів і мають мінімальний штат. Відділення ж, розташовані в найбільших світових фінансових центрах, таких як Лондон, Нью-Йорк, Цюрих, Люксембург чи Гонконг, виконують значно більш широкий спектр банківських операцій, залучення і розміщення значних об’ємів грошових ресурсів у євровалюті, міжнародних синдиційованих кредитах (див. Додаток А).

Максимальний рівень міжнародних зобов’язань виникає, коли банк (банківська група) приймає рішення по свою повноцінну присутність на місцевому фінансовому ринк тієї чи іншої держави. При цьому можуть бути створені представництва, банківські філіали, дочірні, або залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а також небанківські фінансові компанії. Такий крок передбачає залучення міжнародного банку до обслуговування місцевої клієнтури (включаючи дочірні компанії БНК), операції з місцевою валютою, а також у конкуренцію з іншими банківськими інститутами присутніми в цій країні.

У сукупності з головним банком (та його філіальною мережею і дочірніми структурами в країні реєстрації) ці організації утворюють міжнародну банківську групу.

Міжнародний банк створює представництво в закордонній країні в першу чергу з метою сприяння своїм клієнтам при веденні бізнесу в цій раїні чи сусідніх державах. Представництво не є „банківським офісом”, воно не може прийняти банківський вклад, видати від імені головного банку кредит, сплатити вексель, авізувати акредитив, або провести операцію на ринку євровалюти. Турист, що має на руках чек, виданий головним банком, або емітовану ним кредитну картку, не зможе отримати у представництві готівкові кошти [55, c.115].

Основною функцією представництва є надання інформації, консультацій, організація ділових контактів на місці для клієнтів головного банку, а також надання інформації для місцевих бізнесменів про продукти чи послуги головного банку. Представництво організовує контакти керівників головного банку з місцевими банками і сприяє встановленню кореспондентських відносин. Також представництво організовує контакти між клієнтами головного банку і зацікавленими місцевими бізнесовими колами, а також з урядовими чиновниками. Важливою задачею представництва є надання головному банку аналітичних дослідів і оглядів економічної, соціальної і політичної ситуації в країні, а також виконання кредитного аналізу місцевих фірм як потенційних позичальників [55, c.116].

Головною перевагою представництва є те, що його штат краще представляє потреби клієнтів банку і може надавати необхідну інформацію чи консультацію. Представництво також може стати важливим базовим елементом, якщо головний банк вирішить з часом відкрити повноцінний банківський офіс. Але, зазвичай, представництво є єдиною законною формою присутності іноземного банку на місцевому ринку. Очевидним недоліком представництва є його нездатність надавати банківські послуги: для проведення операцій клієнти повинні переадресовуватися банкам-кореспондентам.

Як з юридичної, так і з операційної точки зору банківський філіал є частиною головного банку, опираючись на усю його ресурсну базу. Філіал (відділення) не є самостійною юридичною особою, тому він не має своїх установчих документів (уставу), своєї ради директорів, не може емітувати акції. Для управлінських і фіскальних цілей банківський філіал веде власну бухгалтерську звітність, однак насправді його зобов’язання і активи є складовою частиною зобов’язань і активів головного банку [57].

Банківські філіали контролюються з двох сторін: як частина головного банку вони є суб’єктом регулювання контрольними органами країни походження, але одночасно до них застосовують нормативи і обмеження, встановлені місцевим законодавством.

Основною перевагою для міжнародного банку у виборі саме цієї форми присутності на місцевому ринку є те, що філіал займається наданням повноцінних банківських послуг від імені головного банку, який несе усі юридичні зобов’язання. Так, грошовий депозит, розміщений у філіалі, призводить до виникнення перед вкладником зобов’язань зі сторони головного банку. При наданні послуг філіал орієнтується на глобальну значимість клієнта (БНК) для міжнародного банку в цілому, а не на ступінь розвитку відносин на місцевому рівні. Кредитні ліміти, встановлені для філіалу, є похідною від кредитних лімітів, діючих в головному банку [23].

З організаційної точки зору, відкриття філіалу частіш за все є простішим і дешевшим, чим відкриття дочірнього банку.

Головним недоліком філіалу як організаційної форми, з точки зору головного банку (але не клієнтів), є те, що саме головний банк несе повну відповідальність по зобов’язанням свого філіалу. Крім того, законодавство ряду країн, не допускає діяльність філіалів закордонних банків на своїй території[23].

Дочірнім банком називають самостійну банківську організацію, як правило, у формі відкритого чи закритого акціонерного товариства, або товариства з обмеженою відповідальністю, де всі 100 % чи більша частина акцій (паїв) належать головному міжнародному банку.

Такий банк надає повний спектр банківських послуг. Як самостійна банківська організація, дочірній банк повинен задовольняти усім вимогам, що пред’являються до такого роду інституцій зі сторони місцевого законодавства, в тому числі вони повинні мати необхідні ліцензії на здійснення банківської діяльності.

Кредитний ліміт дочірнього банка обмежений його власним капіталом і не пов’язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність дочірнього банку у кредитуванні значних позичальників. Одночасно з цим відповідальність головного банку по зобов’язанням дочірнього також обмежена величиною статутного капіталу.

Дочірній банк іноземного банку часто виглядає як місцевий в очах потенційних клієнтів з числа місцевих компаній, що полегшує йому залучення місцевих вкладників. Це справедливо, якщо місцевий банк був самостійним до його купівлі міжнародним банком. Використання менеджерів з числа місцевих професіоналів також дозволяє встановити більш розвинуті відносини з місцевим бізнесовим товариством.

Іноді, як це зазначалося вище, законодавство деяких країн забороняє відкривати філіали міжнародним банкам, але при цьому дозволяє діяльність дочірніх банків. З іншого боку, дочірні банки можуть мати податкові переваги перед філіалами, причому як з точки зору сплати місцевих податків, так і з точки зору обкладання податками головного банку [23].

Під назвою асоційований (залежний, афілійований) банк розуміють самостійну банківську організацію, частина акцій (паїв) якої – але не контрольний пакет – належать іноземному банку. Доля капіталу, що залишилася, може бути розподілена як серед місцевих так і серед іноземних співвласників. Асоційований банк може бути заново утвореним фінансовим інститутом, але це також може бути діючий місцевий банк, який увійшов у міжнародний стратегічний альянс з паєвою участю більш великого іноземного банку.

Основною перевагою цієї організаційної форми – як і у будь-якого іншого спільного підприємства – є можливість поєднання досвіду, потенціалу, корпоративних культур двох (або більше) груп співвласників. Асоційований банк зберігає статус місцевого фінансового інституту з місцевими власниками і менеджментом і в той же час підтримує постійні зв’язки зі своїм іноземним акціонером, навіть до залучення додаткових ресурсів. Недоліком як і у будь-якого спільного підприємства є те, що в критичний для банка момент різні групи власників не зможуть виробити і затвердити єдину політику дій [14].

Особливим типом асоційованого банку є банківський консорціум – банківське спільне підприємство, яке належить групі з двох чи більш банків, що представляють різні країни. Банківський консорціум формує початкову клієнтську базу за рахунок компаній, що отримали рекомендації від міжнародних банків-співвласників, але в подальшому розвиває власний банківський бізнес. До числа специфічних напрямків діяльності банківського консорціуму слід віднести організацію міжнародних банківських синдикатів для надання більш крупних чи більш довготривалих кредитів, чим ті, якими готові профінансувати його банки-засновники, розміщення емісій корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках, операції на ринку євровалюти, організація зливання та поглинання міжнародних компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, виконуючи проектне фінансування і надаючи послуги по консультуванню БНК [14].

Як правило, банківський консорціум є тимчасовою формою співробітництва міжнародних банків на місцевому ринку: з часом він стає конкурентом будь-якому з банків засновників при обслуговуванні найбільш значних і привабливих клієнтів, і той залишає альянс, створюючи власний дочірній банк чи філію. В зв’язку з цим існує тенденція до поступової реструктуризації банківського консорціуму в дочірній банк як одного з міжнародних банків[14, 23]].

Важливим стержневим елементом багатьох міжнародних банківських груп є банківські холдингові компанії. Банківська холдингова компанія – це акціонерне товариство, що володіє пакетами акцій юридично самостійних банків і небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних чи контрольних функцій по відношенню до них.

Банківські холдингові компанії отримали широке розповсюдження в США, особливо у 1970-х та 1980-х рр. До початку 1990-х рр. вони вже контролювали 2/3 з приблизно 13000 банків, на долю яких припадало більше 90% сумарних активів галузі. Серед факторів, що сприяли появі банківських холдингових компаній слід виділити наступні [23:

- високий рівень розвитку акціонерної власності дозволяє здійснювати ефективну взаємодію промислового і банківського капіталів;

- більш вільний доступ на ринки капіталу при необхідності мобілізації ресурсів;

- оптимізація оподаткування шляхом компенсації збитків одного дочірнього підприємства за рахунок прибутків, отриманих іншими;

- прийняття стратегічних рішень на рівні єдиного центра, де знаходяться рада директорів і ключові інформаційно-управлінські ланки;

- диверсифікація портфелю активів, а звідси – можливість зниження ризику банківської групи в цілому;

- можливість інвестицій у небанківську сферу і за рахунок цього – розширення закордон, чого не можуть зробити самостійні банки.

Остання з перерахованих особливостей потребує пояснення. У відповідності з американськими законами будь-яке придбання холдінговою компанією небанківського підприємства повинно спочатку бути ухвалено Радою керівників Федеральної резервної системи, причому ці небанківські підприємства повинні надавати послуги, безпосередньо пов’язані з банківською справою, і сприяти зниженню цін на них. Серед дозволених напрямів бізнесу наступні:

- іпотека;

- факторинг;

- траст, довірче управління активами;

- торгівля цінними паперами;

- випуск кредитних карток;

- лізинг;

- операції з нерухомістю;

- страхова справа;

- обробка і передача даних;

- консалтінг.

Законодавство США виокремлює однобанківські і багатобанківські холдингові компанії. Більша частина (близько 80%) зареєстрованих холдингових компаній в США контролює один банк. Однак багатобанківські холдингові компанії значно крупніші, на їх долю приходиться близько 70% сумарних банківських активів в США [23].

До переваг банківських холдингових компаній перед самостійними банками відносяться: більш широкий спектр послуг, що пропонуються; більш висока доходність від операцій (включаючи небанківські), зниження загального ризику вкладення за рахунок їх диверсифікації; більша стійкість до банкрутства. З іншого боку, утворення і розширення холдингових компаній сприяє монополізації ринку і тим самим зниженню конкуренції і завищенню цін на банківські послуги. Крім того, високий ступінь централізації при прийнятті рішень тягне за собою бюрократичні бар’єри.

Законодавство європейських країн, особливо континентальної Європи, пред’являє суттєво менш жорсткі вимоги до діяльності банків, тому багато з них самі є материнськими холдинговими компаніями, що стоять на чолі розгалужених групових структур[34, c.53].

У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валюті блоки – регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий [52, c.246].

Під валютним блоком у світовій практиці розуміється угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн – учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав – колишніх метрополій[52, c.248]].

Створення валютних блоків пов’язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним каркасом для його складових, головні серед яких: торговельні (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); фінансові (більшість країн-членів блоку мають довгострокову або зовнішню заборгованість перед третіми країнами; ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які найменше постраждали за роки всесвітньої кризи та „Великої депресії”); політичні (вони складалися історично і традиційно міцно зв’язували країни-учасниці валютного блоку)[57].

Розглянемо більш детально валютні блоки, що існували протягом ХХ сторіччя для розуміння впливу цих інституцій на розвиток світового фінансового ринку, а також опосередкований вплив на розвиток стратегій виходу банків на світовий фінансовий ринок.

Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великобританією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше – Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія – де-факто, а потім Греція та Іран.). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних „правил гри”. Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок – фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків з третіми державами [52, c.250].

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами – членами блоку, так і з третіми державами[52, c.251].

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних в

алют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і після кризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що країни-учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великобританією та США, які очолювали інші блоки, і де, як і в переважній більшості країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, яка показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах після кризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни „вісі” – Німеччина та Японія – створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування [52, c.252].

Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Головні ознаки валютної зони такі[34, c.329]:

- підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

- зміна курсів валют – учасниць зони відносно інших валюти лише в разі згоди на це країни-гегемона;

- збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн-членів валютної зони;

- вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

- вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

- концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Об’єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено вже існуючими тісними економічними зв’язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, яка правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни – лідера зони, також використовуються в інтересах останньої [34, c.330].

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: британського фунта стерлінгів; долара США; французького франка; португальського ескудо; іспанської песети; голандського гульдена.

З 1999 р. почала функціонувати єдина європейська валюта – Євро, як безготівкова, а з 2002 р. – і у готівковій формі, тобто з’явилася нова Валютна зона Євро.

Найбільшими валютними зонами на сьогоднішній день є доларова, зона Євро та стерлінгова [25].

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великобританії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам–членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют відносно фунта стерлінгів та зберігати свої офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. з необхідністю виникають вимоги до країн-членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, установленого Великобританією, а також мати спільний валютний і золотий фонд. Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах : „Про регулювання фінансового захисту (1939 р.) та „Про валютний контроль” (1947 р.). Країни–члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечувати не тільки взаємний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об’єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн-членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги в міжнародних платежах, у яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його в скрутне становище [25, c.112].

До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни – члени Британської Співдружності Націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично протягом століть: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

Об’єднання в складі стерлінгової зони великої кількості різноманітних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великобританією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період англійського колоніального панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через фінансовий центр у Лондоні [25, c.113].

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великобританії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Великобританія, щоб зберегти зону, останнім часом йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їх фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку. Деякі переваги при здійснення операцій на лондонському валютного ринку.

Такі поступки, як правило, мають місце після чергової девальвації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони.

Доларова валютна зона утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять головним чином країни Північної, Центральної та Південної Америки. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар США. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. Її економічною основою виступає американський капітал. Саме США є основним споживачем значної частини сировинних ресурсів країн-учасниць зони і головним постачальником готових виробів у ці країни[25, c.113-114].

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн-учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний, і не тільки чисто економічний вплив на всі країни, що є членами цього регіонального валютного угруповання.

З 1 січня 1999 р. Європейський центральний банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти євро, а також за політику процентних ставок і грошової маси у просторі євро. Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. одинадцять із п’ятнадцяти країн-членів ЄС ввели нову грошову одиницю – євро, яка з 1 січня 2002 р. використовується і в готівковій формі. Дбаючи про надійність спільної валюти, країни-члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро [62, c.453]:

- дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП;

- сукупний державний борг має становити не більш як 60% ВВП;

- річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3.3%) більш як на 1.5%;

- середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

- країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.

Діяльність міжнародних організацій пов’язана з виконанням певних функцій, що визначаються їхніми статутами. Фінансове забезпечення таких функцій здійснюється через фонди, створювані цими організаціями. Це можуть бути узагальнені фонди, наприклад бюджет Організації Об’єднаних Націй (ООН) і цільові – під конкретні заходи і програми. Тому суб’єктами міжнародних фінансів на національному рівні виступають, з одного боку, міжнародні економічні організації, з іншого - міжнародні фінансові інституції [61, c.454].

Міжнародні економічні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування власного бюджету чи інших фондів. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їхнього апарату та на фінансову допомогу окремим країнам. Таким чином, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, що стосуються її чи поширюються на неї.

Міжнародні фінансові інститути можуть мати взаємовідносини як з урядами, так і з суб’єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини – надання кредитів урядам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інститути фінансово забезпечують певні проекти, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі [56].

Отже, як міжнародні економічні організації, так і фінансові інститути забезпечують централізацію певної частини міжнародних фінансових ресурсів для забезпечення потреб світового господарства. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового господарства в цілому, а не окремих країн, якими б важливими ті інтереси для цих країн не були. При цьому інтереси окремих країн на стадії розгляду та затвердження таких проектів і програм обов’язково присутні.

Наростання процесів інтеграції, інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя зумовлює як посилення ролі діючих організацій та інститутів, так і створення нових, що, у свою чергу, веде до підвищення рівня централізації фінансових ресурсів, збільшення як їхньої маси, так і обсягів міжнародних фінансових потоків [56].

Розглянемо глибше міжнародні організації та міжнародні економічні структури та інституції.

Під терміном міжнародні організації розуміється створення на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об’єднань суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб’єктністю і засновані відповідно до міжнародного права.

Найвідомішою такою організацією є Організація Об’єднаних націй (далі - ООН), яка функціонує понад півстоліття. Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із усестороннім зростанням ролі світових політичних проблем, все більше місця в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінансових питань розвитку сучасного світу[17, c99].

Економічна діяльність ООН включає в себе чотири головні напрями:

- вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;

- сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-економічного розвитку;

- сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;

- вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

У цілому, незважаючи на докладені зусилля міжнародного співтовариства щодо розв’язання проблем розвитку економічного і фінансового співробітництва через систему і механізми ООН, на сьогодні залишається багато принципових питань, до успішного вирішення яких поки що не знайдено відповідних підходів.

Однією з основних міжнародних економічних організацій є Організація економічного співробітництва і розвитку (далі - ОЕСР). Основними напрямами діяльності ОЕСР є: сприяння ефективному використанню економічних і фінансових ресурсів, дослідженням і професійній підготовці в галузі науки і техніки; проведення політики забезпечення економічного зростання, а також внутрішньої і зовнішньої фінансової стабільності; зменшення або усунення перешкод на шляху обміну товарами, послугами, а також поточних платежів, подальша лібералізація руху капіталів; сприяння розвитку країн, що розвиваються [17, c.100].

Крім того, ОЕСР виконує надзвичайно важливу функцію економічного прогнозування. Нею вироблені стандартні системи показників і підходи стосовно аналізу національних рахунків. Рівня безробіття і паритету купівельної спроможності, що дає змогу економістам і фінансистам всього світу користуватися надійними і порівняльними статистичними даними з економіки провідних промислово розвинутих країн. На цій основі в ОЕСР було побудовано надзвичайно складну економетричну модель світової економіки, яка дозволяє два рази на рік робити прогнози стосовно економічного розвитку країн-членів на наступні два роки[17, c.100].

Наднаціональна координація міжнародних фінансів здійснюється міжнародними та регіональними валютно-фінансовими організаціями, які створюються на азі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета – сприяння розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їхніх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном [54].

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (далі - МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (далі - МФК), Міжнародна асоціація розвитку (далі - МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (далі - БАГІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (далі - МЦВІС) [59].

Таким чином, аналіз організаційно-інституціональних інструментів виходу банків на світовий фінансовий ринок дозволяє зробити наступні висновки:

1. Застосування організаційно-економічного забезпечення в процесі виходу банків на світовий фінансовий ринок має два чітко визначені рівні: макрорівень державного регулювання та мікрорівень участі банків у цій діяльності. При цьому модель розвитку банківської структури України передбачає необхідність розробки організаційно-економічних інструментів зовнішньоекономічної діяльності, яка поєднала б два напрямки – традиційний і стратегічний – пов’язані між собою функціонально, що дасть змогу ефективно використовувати ресурсний потенціал задля подолання структурної недовершеності фінансової сфери та розвитку нових форм співробітництва на взаємовигідній основі.

2. Організаційно-економічні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок передбачають використання перспективних форм та методів міжнародного співробітництва із закордонними країнами, банками, юридичними та фізичними особами. В економіко-організаційному плані цьому може сприяти створення філіалів, відділень, дочірніх банків, стратегічних альянсів, банківських холдингових компаній.

3. Державна політика щодо виходу банків на світовий фінансовий ринок, спрямована на формування інформаційного забезпечення цього процесу, потребує: здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення фактів недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку; проведення банками України за кордоном аналізу зовнішніх ринків з метою виявлення можливостей розширення присутності на них та запобігання введенню обмежувальних заходів з боку інших держав; формування інфраструктури інформаційного забезпечення шляхом створення мережі інформаційно-консультативних служб з метою надання послуг суб’єктам господарської діяльності.

РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА СТРАТЕГІЇ ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ДО СВІТОВОГО ФІНАНСОВОГО РИНКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
3.1. Проблемні аспекти та перспективи інтеграції України до світового фінансового середовища

Глобалізаційні процеси у всіх без виключення сферах суспільного життя поступово охоплюють всі реґіони світу, при цьому економічна глобалізація стає головним фактором розвитку світової економіки. Однак, виходячи з аналізу статистичних показників розвитку міжнародних економічних відносин на протязі ХХ та початку ХХІ століття, можна дійти висновку, що економічна глобалізація не є принципово новим явищем для людства і значною мірою сучасні глобалізаційні процеси призводять до повернення ліберального режиму зовнішньоекономічної діяльності, що існував наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття [25, c.71].

Випереджаючі темпи розвитку міжнародних фінансових ринків у порівнянні із реальним сектором світової економіки свідчать про випереджаючі темпи розвитку фінансової глобалізації у порівнянні з іншими видами економічної глобалізації. Можна зробити висновок, що фінансова глобалізація супроводжується значною користю для фінансових ринків більшості держав, адже глобалізація сприяє розвитку фінансових ринків та вдосконаленню функціонування фінансової системи. Країни, що розвиваються, отримують доступ до більших обсягів капіталу, завдяки інтеграції у світовий фінансовий простір покращується фінансова інфраструктура цих країн. Однак переваги у вигляді спрощеного залучення чи розміщення активів супроводжуються зростанням ступеню ризику фінансових операцій[37].

Об’єднання окремих національних фінансових ринків у єдиний світовий фінансовий простір, яке є безпосереднім наслідком фінансової глобалізації, вимагає лібералізації внутрішнього фінансового сектору та операцій по транскордонному руху капіталів. Результатом такої лібералізації стала масштабна інтенсифікація та зміни у природі міжнародних потоків капіталу. Внаслідок цього міжнародна міграція капіталів серед інших факторів виробництва набула значення провідного чинника в процесі розвитку світової економіки, а іноземне інвестування стає невід’ємною та здебільшого визначною частиною внутрішніх економічних процесів більшості держав.

Але, не зважаючи на суттєве зростання загальних обсягів міжнародного руху капіталу, розподіл інвестиційних ресурсів між реґіонами із різним ступенем розвитку відзначається значною нерівномірністю. З огляду на це можна говорити про суперечливість та неоднозначність розгортання процесу глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних фінансових відносин та неоднаковий вплив міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн [37].

Відзнаками останнього на сьогодні етапу фінансової глобалізації є зміна структури потоків капіталу на користь приватних інвестицій та заміна потоків, спрямованих на розвиток виробництва у різних реґіонах світу, на користь міжнародної диверсифікації інвестиційного портфеля. Окрім цього, спостерігається зростання абсолютного обсягу інвестицій у країни, що розвиваються та поступове вирівнювання обсягів накопичених інвестицій у різних країнах. Однак зазначене вирівнювання відбувається переважно між країнами із приблизно однаковим ступенем розвитку, в той час як відносна частка інвестицій у країни, що розвиваються, зменшується, тобто ступінь залучення до глобалізації країн із різним рівнем економічного розвитку є різним. Відповідно різним є ефект, що отримують різні держави від участі у процесах глобалізації – цей ефект є тим більшим, чим вищим є рівень економічного розвитку країни [14].

Тим не менше, в перспективі одним із найважливіших наслідків фінансової глобалізації має стати поступове вирівнювання обсягів інвестування та вартості фінансових активів в різних реґіонах.

Економічні системи країн із найменшим рівнем економічного розвитку та країн, що розвиваються, є надзвичайно вразливими перед дією глобалізаційних чинників, що призводить до підвищення ризику фінансової нестабільності в цих країнах. Тому очевидно, що на певному етапі своєї еволюції фінансова глобалізація призводить до зростання рівня ризику, притаманного операціям на фінансовому ринку. Особливо, з огляду на наведені причини, ця ризикованість проявляється в початковий період фінансової лібералізації у країнах, що розвиваються. Відповідно, головне завдання країн з так званими новостворюваними ринками полягає у мінімізації ступеня вразливості від зовнішніх шоків та від зміни позицій іноземних інвесторів, що спрямовують у ці країни великі потоки “гарячих” капіталів [14].

Високий ступінь мінливості потоків капіталу свідчить про надзвичайну чутливість цих потоків до своїх детермінантів, більшість з яких тісно пов’язана із ступенем глобалізованості національного фінансового ринку і в кінцевому підсумку визначає рівень ризику та прибутковості інвестицій. Тобто можна зробити висновок, що внаслідок надзвичайно високої ліквідності глобалізованого фінансового ринку міжнародний капітал має тенденцію до притоку у країни із найкращими макропоказниками. Але в той же час надлишок капіталу призводить до погіршення макроекономічних показників, зростання спекулятивних інвестицій та сприяє нестабільності національного фінансового ринку. Відповідно значні обсяги іноземного інвестування до країни можуть стати безпосередньою причиною як фінансової кризи, так і наступної рецесії у реальному секторі національної економіки [56].

Не зважаючи на значний рівень загальної відкритості економіки та позитивну динаміку у подальшому включенні України до світового господарства, фінансовий сектор країни відзначається слабкою взаємодією із міжнародним фінансовим ринком. Відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому секторі потребує негайної корекції економічної політики держави з метою збільшення обсягів іноземного інвестування та кредитування.

Задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу. При цьому особлива увага має бути приділена ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної економіки до глобалізованого фінансового простору.

В процесі подальшого розвитку та лібералізації фінансового ринку України, в процесі його подальшої інтеграції до світового фінансового простору надзвичайно актуальним є вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та щодо уникнення її негативних наслідків [56].

З метою завчасного виявлення та ліквідації передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку від негативного впливу міжнародних кризових процесів іноземними науковцями пропонується застосування різноманітних заходів державного регулювання. Але для України, на наш погляд, більшість наведених заходів не є прийнятними, адже національний фінансовий ринок не досяг достатнього ступеню розвитку, а характерною рисою вітчизняної економіки є потреба у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання у якості кредитних ресурсів. Тобто створення кредитору “останньої інстанції” в будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних фондів і тому подібні заходи не можуть вважатись достатніми для запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести і Україну [56].

У вітчизняних умовах було б доцільним поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку фінансового ринку, в тому числі – щодо розбудови фінансової інфраструктури. З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни – як у вигляді прямого або портфельного інвестування, так і у вигляді запозичень. При цьому роль, яку відіграють у світовій економіці ТНК, свідчить про необхідність стимулювання ТНК до такого інвестування, що має бути одним з ключових аспектів державної політики [56].

Аби вплив глобалізації на економіку України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки до світового економічного простору, в першу чергу шляхом розвитку вітчизняного законодавства та розбудови відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

3.2. Загальні засади формування та реалізації стратегії інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір

Процес виходу банків на світовий фінансовий ринок, підвищення ступеню їх прозорості та відкритості робить, на наш погляд, актуальним розгляд економічних важелів, як інструментів, що забезпечують ефективне входження національних банків у сферу міжнародного конкурентного середовища. В розвинутій ринковій системі основними ланками зовнішньоекономічного механізму є валютна, податкова, фінансово-кредитна, цінова, митно-тарифна політики, розробка і здійснення яких набуває в Україні сьогодні окремого значення. Економічні важелі пов’язані з рухом вартості і, у зв’язку з цим, безпосередньо впливають на економічні інтереси суб’єктів банківської сфери [62, c.21].

Ключовим елементом зовнішньоекономічного механізму є конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, яка сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк [37].

На нашу думку, доцільним буде розглянути економічні важелі валютної та фінансово-кредитної політики, які мають безпосередній вплив на діяльність банків як на національному рівні, так і на інтернаціональному рівні.

Валютна та фінансово-кредитна політика є складовими зовнішньоекономічної політики України. Вихідними, фундаментальними положеннями і принципами зовнішньоекономічної політики України є: забезпечення суверенітету України в світогосподарських зв’язках, гарантування її національної зовнішньоекономічної безпеки; вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна ґрунтуватись на суворо еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі і кооперації; взаємодія із світовим господарством має спиратись на комплексну, гнучку і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої максимальна свобода безпосередні виробників та експортерів товарі і послуг – підприємств, фірм, банків, корпорацій тощо; відкритість економіки для широкої і взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.

Виходячи з вищезгаданих основоположних принципів можна сформулювати головні складові елементи системи зовнішньоекономічної політики України, і як її складових валютної та фінансово-кредитної політик: створення потужного експортного сектору; національна конвертована валюта; залучення іноземних інвестицій; лібералізація імпорту; проведення зарубіжної підприємницької та фінансової діяльності; розбудова розгалуженої системи зовнішньоекономічного менеджменту (банки, біржі, небанківські організацій, аудит, консалтінг, лізинг тощо); гнучка податкова, цінова, депозитна, кредитна, фінансова, валютна політики, які стимулюють диверсифікацію експортно-імпортних відносин; поступова інтеграція економіки в європейські і світові господарські об’єднання та організації; кадрове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності [62].

Розглянемо більш детально основні економічні важелі валютної та фінансово-кредитної політики.

Серед економічних важелів валютної політики можна виділити: валютні операції та валютний курс. Весь спектр операцій, які на сьогоднішній день дозволяється здійснювати банкам України і визначає їх конкурентоспроможність на світовому ринку, а валютний курс служить основним індикатором доцільності здійснення таких операцій [56].

Курси валют мають першочергове значення для обміну товарами, послугами і руху капіталу між націями. Іноземна валюта купується і продається на валютному ринку за ціною, яку називають валютним (або обмінним) курсом. Якщо бути більш точним, валютний курс – це ціна на іноземну валюту в місцевій валюті, яка встановлює відповідність між доларами і британськими фунтами стерлінгів, доларами і євро і т.д.. Курс для іноземної валюти базується на ціні банківських (електронних) переказів, які є найшвидшим засобом міжнародних платежів [5].

Для більшості валют котирується лише курс „спот”. Курс „спот” – це зовнішній курс з негайною доставкою (звичайно протягом одного чи двох днів). Однак, для іноземних валют ринки Нью-Йорка, Токіо, Лондона та інших котирують також „форвардні” курси для іноземної валюти, яку, згідно з домовленістю, необхідно доставити у певний час в майбутньому (через 30, 60, 90 днів). Наш аналіз поведінки валютних курсів буде пов’язаний із курсом „спот” [47].

У дійсності є декілька курсів „спот” для певної валюти. Ціна банківських переказів є базовим курсом обміну. Інші засоби платежів – вексель на пред’явника та вексель на термін, як правило, продається за дисконтним курсом, нижчим від базового курсу. Знижки, пов’язані з можливими відтер мінуваннями або ризиком платежу. Порівняно з банківськими переказами, навіть здійснення платежу з використанням тратти, виставленої на банк, відправленої авіапоштою, вимагає двох-трьох днів. Протягом цього часу, дилер, який торгує іноземною валютою, може використовувати як національні гроші, заплачені за тратту, так і іноземний рахунок, на який ця тратта виставлена. Тратта на термін відкладає платіж на більш тривалий період. Знижка на певний вид іноземної валюти, скажімо, 30-денний вексель, буде залежати від поточної відсоткової ставки, оскільки, по суті, покупець векселя позичає гроші продавцеві векселя до настання терміну його погашення. Знижка у порівнянні з базовим курсом залежить також від відмінностей у ризику платежу. Через це комерційні тратти котируються нижче ніж тратти, виставлені на банк з подібним терміном погашення.

Таким чином, курси різних видів іноземної валюти пов’язані з базовими знижками, в яких беруться до уваги фактори ліквідності і ризику. Хоча ці знижки будуть змінюватись із зміною двох наведених вище факторів. Але валютні курси будуть зростати або знижуватись залежно від базового курсу. Тому в аналізі курсів іноземних валют модель курсів «спот» розглядається на прикладі одного курсу, а саме базового для банківських переказів.

Поведінка валютних курсів залежить від типу ринку, іноземної валюти. У випадку, коли немає ніяких обмежень на торгівлю на ринку і офіційні агентства не стоять напоготові стабілізації валютних курсів, курс обміну буде щоденно плавати залежно від пропозиції і попиту на іноземну валюту. Коли ж, однак, уряд дотримується стабілізації, але не втручається в приватні ринкові операції з іноземною валютою, валютний курс буде змінюватися лише в незначних межах. Ці межі час від часу можуть значно розширюватись у випадку втручання держави. І нарешті, уряд може обмежити приватні операції, ставши єдиним покупцем і продавцем іноземної валюти. У цьому випадку курс обміну вже не буде визначатися попитом і пропозицією, а є кінцевим результатом бюрократичних рішень [25, c.64].

Валютний курс має особливе значення в механізмі переміщення контролю над факторами виробництва в перехідних економіках. По-перше, валютний курс забезпечує імпорт цінових пропорцій зовнішнього ринку до національної економіки. У цьому випадку він може використовуватись як антиінфляційний засіб, оскільки зумовлює зміни цін на товари і послуги, у тому числі на національних ринках з високим рівнем домінування одного чи декількох банків. По-друге, він безпосередньо впливає на конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, оскільки на його основі відбувається порівняння доходів і витрат суб’єктів господарювання. По-третє, валютний курс у цьому випадку забезпечує певний характер і рівень зовнішньоекономічної збалансованості національних господарств у цілому, співвідношення експорту та імпорту товарів, послуг, капіталів [25, c.65].

Валютний курс у більшості країн з перехідною економікою застосовувався переважно як антиінфляційний інструмент, а не як засіб по контролю за зовнішньою збалансованістю. Це було особливо очевидно для країн, які використовували фіксований валютний курс (Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Хорватія). Але в країнах з плаваючим курсом (Албанія, Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Україна, Польща, Югославія, Росія) центральні банки намагались скоротити рівні знецінення і в кращому випадку зробити так, щоб темпи девальвації були нижчі темпів інфляції [62].

У цьому випадку можливі три варіанти впливу зміни валютного курсу на конкурентоспроможність національних банків у короткостроковій перспективі: позитивний (темпи девальвації випереджають темпи інфляції); негативний (знецінення валюти проходить повільніше, ніж ростуть внутрішні ціни) і нейтральний (зміна курсу національної валюти приблизно збігається зі зміною цін). В першому і другому випадках, особливо за значної різниці між змінами валютного курсу і внутрішніх цін, від експортерів мало що залежить у визначенні їх реальної конкурентоспроможності. У третьому випадку посилюється мотивація до скорочення витрат, підвищення якості послуг, що експортуються, поліпшення її обслуговування.

До валютних операцій належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції пов’язані із вивезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей[62, c182].

Отже, операції, пов’язані з використанням як засобу платежу іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті, а також з покладанням виконання зобов’язань в іноземній валюті на тертю особу є валютними операціями.

Операції з іноземною валютою поділяються на поточні і такі, що пов’язані з рухом капіталу, причому для здійснення останніх має бути спеціальний дозвіл НБУ.

Банківські операції з іноземною валютою за ступенем їх складності та ризикованості можна класифікувати таким чином [62, c.183]:

· ведення валютних рахунків клієнтів;

· неторговельні операції;

· встановлення прямих кореспондентських зв’язків і іноземними банками;

· операції за міжнародними торговельними розрахунками;

· операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;

· операції із залучення та розміщення валютних коштів на внутрішньому ринку;

· операції із залучення та розміщення валютних коштів на міжнародних ринках;

· валютні операції на міжнародних грошових ринках;

· операції з монетарними металами на внутрішньому ринку;

· операції з монетарними металами на міжнародних ринках.

Валютні операції здійснюються уповноваженими банками, тобто банками, що мають ліцензії НБУ на здійснення цих операцій. Банки, котрі одержали ліцензію на здійснення операцій в іноземній валюті, виконують функції агента валютного контролю за операціями своїх клієнтів.

Важливим напрямом валютної політики є прогнозування курсів валют. Воно здійснюється банками, фірмами та державними органами з метою поліпшення страхування валютних ризиків і підвищення ефективності рішень, що приймаються в галузі зовнішньоекономічної діяльності. Передбачення можливих змін та динаміки курсів валют спрямоване на правильний вибір: валюти ціни і валюти платежу у зовнішньоторговельних контрактах; валюти, в якій надаються або беруться позики на міжнародних ринках, і валюти, в якій ці позики сплачуються; валюти, в якій ведеться рахунок корпорації в банку; грошової одиниці, в якій деномінуються закордонні капіталовкладення компанії або закордонні активи банку [62, c.184].

Але слід зважити на таке явище як валютний контроль. По суті, валютний контроль замінює вільне функціонування ринку, коли приймаються офіційні рішення, що визначають використання та наявність іноземної валюти для всіх або ж певних трансакцій, коли валютний контроль охоплює всі трансакції, тоді уряд стає чистим монопсоністом і монополістом іноземної валюти, що на сьогоднішній день і відбувається в Україні. Валютний контроль обмежує права власників валюти обмінювати її на інші валюти. Результатом є не конвертованість валюти. Найбільш же важливим наслідком валютного контролю є недопущення багатостороннього врегулювання і спрямування міжнародної торгівлі у двосторонні канали. Таким чином, валютний контроль обмежує переваги, які можуть бути отримані в результаті міжнародної спеціалізації в умовах конкуренції на світовому ринку.

Основним звинувачувальним вердиктом для валютного контролю є його втручання у міжнародну торгівлю, що здійснюється на основі порівняльної переваги. Досягнення багатосторонньої системи торгівлі, однак, узгоджується з використанням валютного контролю для зупинки втечі капіталу, а також забезпечення достатнього часу для фундаментального врегулювання дефіциту платіжного балансу [62, c.184].

В Україні, починаючи з 1992 р., формується система валютного регулювання і валютного контролю, спрямована на забезпечення фінансової стабілізації, зміцнення грошової одиниці – гривні. Цей процес відбувається в складних соціально-економічних умовах, здійснюється суперечливо, часом непослідовно, що відображає перехідний характер ринкової трансформації економіки і демократизації всього суспільства [62, c.185].

Отже, ефективна політика держави в сфері валютних відносин є одним із стабілізуючих економіку країни факторів. Включення валютних стабілізаторів в зовнішньоекономічний механізм забезпечує певною мірою створення умов для зниження курсів вільноконвертованих валют по відношенню до української гривні, рееміграції валютних коштів в Україну, притоку іноземного капіталу в країну, оплати зовнішньоторговельних операцій тощо.

Фінансове і кредитне регулювання є важливими інструментами державного впливу на зовнішньоекономічні зв’язки суб’єктів господарювання, в тому числі і банки. Інструменти монетарної та фіскальної політики здатні ефективно регулювати економічні процеси лише в умовах ринкового середовища, де досягла високої зрілості ринкова інфраструктура. Існують інструменти безпосереднього (прямого) та опосередкованого регулювання.

Інструменти прямого регулювання передбачають досягнення цілей фінансової політики, які знаходять свій вираз в контрольних, планових показниках. Контроль над величиною ставки банківського проценту, обмеження, що запроваджуються на міжбанківському ринку встановленням законом норм ліквідності, пряме кредитування та квотування позичкових операцій на міжбанківському ринку – усе це приклади регулювання методами прямого монетарного контролю. Інструменти непрямого контролю дають більш ефективний результат порівняно з інструментами прямого монетарного контролю. Тому більшість індустріально-розвинутих країн не вважають за доцільне здійснювати регулювання за допомогою інструментів прямого контролю [9, c. 207].

Діапазон фінансових інструментів досить широкий, охоплює і непряме фінансування (субсидіювання) експортного та імпортозаміщуючого виробництва, державне кредитування експортно-імпортних операцій тощо [47]. В перехідних умовах актуальність застосування в ряді ключових областей впродовж певного періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень в напряму росту міжнародної конкурентоспроможності. В сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом прямих субсидій держава фінансує експортні програми, капітальні вкладення в експортне та імпортозаміщуюче виробництва, освоєння нових видів продукції, впровадження у виробництво нової техніки, підготовку кадрів. Держава також видає експортерам прямі субсидії (експортні дотації) для покриття різниці між високою внутрішньою ціною товару і низькою ціною аналогічного товару на світовому ринку або для компенсації частини витрат експортерів.

Державне кредитування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності полягає в наданні цим суб’єктам через державні банки і спеціальні органи середньострокових і довгострокових кредитів, видачі державних гарантій по кредитам на підставі відповідних законів. Умови державного кредитування і гарантування державою комерційних кредитів визначаються кредитними угодами, що укладаються між відповідними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і банками [9, c.210].

Фінансова політика справляє великий вплив на сукупні витрати країни. В кінцевому рахунку ця політика визначає всі основні макроекономічні агрегатні показники: зайнятість, інвестиції, динаміку національного продукту, стан платіжного балансу, державних фінансів тощо. Здійснює фінансову політику держава за допомогою відповідних інструментів: облікова ставка, процент, бюджет, податки тощо. Найпоширенішими інструментами здійснення фінансової політики є: операції центрального банку на відкритому ринку; ставка банківського проценту; норми обов’язкових резервів, які тримають депозитні установи на балансі центрального банку[56].

Механізм регулювання економічних процесів за допомогою такого інструменту фінансової політики як операції на відкритому ринку полягає в тому, що центральний банк періодично здійснює на фондовому ринку купівлю-продаж державних цінних паперів і в такий спосіб впливає на рішення, які приймають комерційні банки відносно позик та інвестицій. Це ж стосується також корпорацій та приватних осіб. Які виступають продавцями та покупцями державних цінних паперів. Операцій на відкритому ринку вважаються найбільш дійовим знаряддям впливу центрального банку на економіку. За допомогою цього інструменту центральний банк здатний створювати на грошовому та кредитному ринку відповідні умови для здійснення грошової та кредитної емісії, або, навпаки, спричиняє стиснення грошового базису. Безпосереднім результатом грошово-кредитної рестрикції є обмеження витрат, які здійснюються суб’єктами господарської діяльності. І, навпаки, розширення грошової маси та кредиту відповідним чином впливає на збільшення суми касової готівки у приватних осіб, фірм. Таким чином, операції з цінними паперами держави – це своєрідний механізм регулювання резервів кредитних установ. Метод покриття бюджетного дефіциту, купівля-продаж центральним банком державних цінних паперів є ефективним засобом, за допомогою якого справляється вплив на грошовий ринок [6].

Іншим важливим інструментом фінансової політики є дисконтна ставка. Регулювання економічної кон’юнктури за допомогою дисконтної ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Дисконтна (облікова) ставка – це фактично „ціна”, за якою центральні банки продають комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком дисконтної ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зниження облікової ставки робить кредити, які купують комерційні банки, дешевшими. В першому випадку, коли дисконтна ставка підвищується, комерційні банки, щоб не втратити прибутків, змушені, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, попит на які справляють промислові, торгові та інші фірми. В другому випадку, коли ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження дисконтної ставки, тоді доступ до кредитів стає більшим. Оскільки від розмірів кредитування в значній мірі залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є одним із інструментів регулювання економічної кон’юнктури [62, 6].

Ще один інструмент фінансової політики – регулювання центральним банком величини резервів, які повинні приймати на безпроцентних рахунках центрального банку комерційні банки. В наш час дотримання вимог резервувати певну частку депозитів, зокрема, безстрокових, на рахунках центрального банку диктується не стільки мотивами страхування вкладів, гарантіями ліквідності банків, скільки потребами регулювання грошово-кредитної системи, здійснення ефективної монетарної політики. Механізм регулювання грошово-кредитної системи через встановлення норми обов’язкових резервів діє за такою схемою: підвищуючи норму обов’язкових резервів, центральний банк в такий спосіб призводить до зниження резервів комерційних банків. В результаті цього обмежуються кредитні можливості банків та інших кредитних інститутів, що негативно впливає на економічну кон’юнктуру ринку. З іншого боку, стиснення кредиту призводить до зменшення грошової маси в обігу, а отже, якщо в економіці мали місце інфляційні процеси, то вони почнуть згортатися.

Переважна частина грошового обороту формується через безготівкові міжгосподарські розрахунки, через них же реалізуються найбільш масові відносини між економічними агентами нефінансового сектора. Вони постійно розраховуються між собою шляхом перерахування коштів на відкриті у банках рахунки за реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, тобто за товарними операціями. Значна частина безготівкових розрахунків підприємств припадає на так звані нетоварні операції – розрахунки з бюджетом, органами соціального страхування, управління, судочинства тощо [59].

Щоб забезпечити учасника міжгосподарських розрахунків можливість успішно виконувати свої зобов’язання, світова практика виробила широкий спектр різних платіжних інструментів, кожний з яких має свої переваги та недоліки. Враховуючи їх та зважаючи на свій реальний фінансовий стан і характер конкретної товарної операції, кожний з контрагентів товарних операцій може вибрати найбільш надійний та зручний для себе платіжний інструмент та визначити умови його застосування.

Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна розділити на такі групи [56]:

· ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів: доручення про кредитовий переказ у системі „жиро”; доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат; постійні доручення; доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT.

· ті, що базуються на дебетових переказах коштів: векселі, чеки, прямі дебетові списання; банківські трати, інші.

· пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.

В Україні спектр платіжних інструментів, що застосовуються при безготівкових розрахунках, значно вужчий, ніж у світовій практиці, і базується переважно на кредитовому переказі коштів. Це зумовлено головним чином хронічною платіжною кризою, що охопила економіку України в перехідний період, унаслідок чого продавці товарів примушують платників здійснювати попередню оплату кредитовими інструментами. Дебетові інструменти, такі як вексель та чек, хоча і застосовуються в українській практиці, проте не набули значного поширення [56].

Сьогодні в безготівкових міжгосподарських розрахунках в Україні застосовуються такі платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитивні заяви, платіжні вимоги, інкасові доручення, векселі.

Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб’єктами – клієнтами різних банків або різних філій одного банку.

Крім того, між банками як самостійними економічними суб’єктами виникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі – міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів, надання послуг тощо. Тому без добре організованої, надійної, ефективної системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися міжгосподарські розрахунки і функціонувати банківська система взагалі.

Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків – Систему електронних платежів (далі - СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був Національний банк України. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків [10, c.347].

Крім Системи електронних платежів, міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися і через інші системи, а саме: внутрішньобанківську платіжну систему (далі - ВПС), комбінацію систем ВПС і СЕП; міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад SWIFT; двосторонні прямі кореспондентські відносини [51].

Розрахунки за участю фізичних осіб, на відміну від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою[43]. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені трансформаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу.

Враховуючи те, що світова практика інтенсивно скорочує застосування в масових платежах паперових безготівкових інструментів і запроваджує електронні платежі за допомогою пластикових карток, Національний банк та уряд України прийняли рішення запровадити безготівкові розрахунки у сферу масових платежів із застосуванням пластикових карток, не вдаючись до використання паперових інструментів. Якщо цей задум буде реалізовано, то і в організації масових платежів Україна зможе вийти на рівень світових досягнень [28].

Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух за допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.

У світовій практиці вже існує багато видів пластикових карток, які різняться за характером емітента (банки, небанківські структури), характером власника (приватна особа, корпорація), функціональним призначення (кредитна картка, дебетна картка), технологією використання (картки з магнітною смугою, картка з мікросхемою або смарт-картка), за ступенем пільг для користувачів („стандартні”, „золоті”, „платинові”)[23].

Продавці мають такі вигоди від застосування пластикових карток: зростають обсяги реалізації завдяки залученню більшої кількості і з більшою платоспроможністю покупців; скорочуються витрати на інкасацію та конвертацію виручки; скорочуються витрати на підтримання безпеки; зростає якість, технологічність обслуговування клієнтів та рейтинг банку.

Негативні наслідки застосування карток полягають у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. У подальшому зростуть і поточні витрати з обслуговування терміналів та пристроїв.

Для окремих банків застосування пластикових карток у масових платежах має такі переваги: збільшується залучення коштів, зростають кредитні ресурси банків і можливості збільшувати їх доходи; зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату; зростає імідж банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів.

Проте перехід на карткові платежі вимагає від банків також значних первинних витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв’язку тощо.

Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має такі вигоди [23]:

· зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому, підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки;

· знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати);

· з’явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп’ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв’язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва і зайнятості.

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги [23].

Розвиток міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного права. З цією метою проводилось кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. [13]. На конференції було прийнято конвенцію № 358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим документом встановлювався Одноманітний закон про переказні векселі і прості векселі, положення якого країни учасниці зобов’язались прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція № 359 про врегулювання колізій законів про переказні і прості векселі, а також Конвенція № 360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та простих векселів.

У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство більшість європейських та ряд інших країн світу, які формують женевську систему вексельного права. Разом з тим, в ряді країн вексельне законодавство базується на основі британського закону про векселі. До них належать Великобританія, США, більшість членів Британської співдружності націй. Ще ціла низка країн не приєднались ні до женевської, ні до британської системи вексельного права.

СРСР як учасник женевської конференції, у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було затверджено Положення про переказний і простий вексель, який, за винятком кількох пунктів, повністю збігається з ОВЗ. Проти прийняття даного документа не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті довелось чекати аж до кінця 80-х років [18].

Необхідність упровадження вексельного обігу закономірно постала у зв’язку з переходом України від планово-розподільчої до ринкової системи господарювання. У прийнятому у червні 1991 р. Законі України „Про цінні папери та фондову біржу” вексель було легалізовано як цінний папір, що „може випускатися і обертатись” у країні. У тому ж 1991 р. Україна підтвердила чинність Положення про переказний і простий векселі від 1937 р. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Постанови „Про застосування векселів у господарському обороті України” від 17 червня 1992 р., в якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р. [18] Розрізняють простий, переказний, комерційний, фінансовий, підроблений, дружній (приятельський), бронзовий (дутий, вигаданий) векселі.

Низка вітчизняних комерційних банків, здійснюючи діяльність у сфері вексельного обігу, виконує роль емітентів векселів. При цьому можна виділити дві основні сфери застосування комерційними банками України емісії векселів.

По-перше, як і інші суб’єкти підприємницької діяльності, банки використовують векселі для оформлення своїх господарських боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

По-друге, трапляються випадки використання векселів, виписаних банком, для залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків між підприємствами. І якщо практика застосування векселя в господарській діяльності банку ідентична його використанню нефінансовими компаніями, то в цих випадках можна говорити про появу специфічного продукту, який у нашій країні прийнято називати банківським векселем.

Банки – активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів – пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різних сегментах ринку – первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному [20, c.73].

Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною і професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків [11, 18].

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, активні інвестори на ринку державних цінних паперів, що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану [23].

Банківська модель характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації не фінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині.

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів . Так, у США, згідно з законом Гласса і Стігала (1933 р.), банкам, як правило, забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, обмежена їх діяльність з корпоративними облігаціями [23].

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інститутів.

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найбільш ефективна стосовно банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підвищення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектора.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція виходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інститутів і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також пом’якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників [23, 37].

Комерційні банки України також приймають участь в обслуговуванні міжнародних кредитів.

Для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки України існує певний порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов’язань юридичних осіб-резидентів за цими кредитами.

Конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, а також всередині самої банківської системи, сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк. Крім традиційних, базових для комерційних банків України операцій, вони виконують нові, не традиційні для них операції та послуги. До нетрадиційних для банків України операцій та послуг можна, зокрема, віднести: лізинг, факторинг, довірчі (трастові) послуги, операції з дорогоцінними металами; гарантійні, посередницькі, консультаційні та інформаційні послуги, фінансовий інжиніринг [37]. В Україні значна частка нетрадиційних операцій та послуг не набула широкого застосування в практичній діяльності комерційних банків. Передусім це пов’язано з повною відсутністю чи недосконалістю існуючої законодавчої бази. Яка регулює здійснення таких операцій або надання послуг, а також із сучасним станом економіки країни.

Таким чином, при аналізі економічних важелів діяльності комерційних банків на внутрішніх та зовнішніх ринках фінансових послуг можна зробити ряд висновків:

1. З огляду на весь спектр економічних важелів валютної та фінансово-кредитної політик, які на сьогоднішній день використовуються в Україні, існує безпосередня потреба в уніфікації та стандартизації їх основних параметрів та напрямів використання, з метою оптимізації прийняття комерційними банками стратегічних рішень при виході на світові фінансові ринки.

2. Органам законодавчої влади слід приділити особливої уваги вирішенню питань щодо вдосконалення та/або запровадження законодавчої бази для здійснення банками та нефінансовими інституціями нетрадиційних фінансових послуг для збільшення рівня конкурентоспроможності в порівнянні з закордонними банками як на внутрішньому, так і на світовому ринку фінансових послуг.

3. Розглянуті інструменти валютного регулювання і валютної політики виступають головним чином як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень національної валюти. Разом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються методи прямого втручання держави у сам механізм формування валютних курсів.

4. Важливим напрямом валютної політики України повинно стати прогнозування курсів валют, а також докладання усіх зусиль для досягнення вільної конвертованості національної валюти гривні. Але на сьогоднішній день пряме втручання урядових структур у ринок іноземної валюти, відоме як валютний контроль, обмежує права власників валюти обмінювати її на інші валюти, а отже є однією з перешкод на шляху до конвертованості національної валюти.

5. Проводячи розумну валютну та фінансово-кредитну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регулюючи умови здійснення банківських операцій, держава в особі Національного банку України повинна бути спроможною формувати збалансовані потоки фінансових ресурсів.

3.3. Шляхи оптимізації процесів виходу вітчизняних банків на світовий фінансовий ринок

Ефективний вихід українських комерційних банків на світовий фінансовий ринок є невідкладною задачею розвитку економіки в цілому. Але для того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити і реалізувати декілька вихідних позицій. Вони повинні ґрунтуватися на знанні і прогнозуванні тенденцій у змінах зовнішньоекономічного середовища, в якому повинні функціонувати комерційні банки України. При цьому слід чітко усвідомлювати необхідні – збалансовані із національними інтересами трансформації національного господарства, які б змогли забезпечити ефективну взаємодію зі світовим господарством на основі високого рівня конкурентноздатності економіки.

Для цього розробляється фінансова стратегія банку, яка представляє собою концепцію того, як будуть використовуватися залучені банком фінансові ресурси для досягнення стійкого високого рівня прибутків чи поступового зростання рейтингу банку на світових ринках; як і на яких умовах будуть залучатися необхідні фінансові ресурси; як буде визначатися розрахунок за залученими коштами; на яких умовах буде будуватися в цілому фінансова політика. Стратегія також включає в себе обов’язковий аналіз можливої зміни державної політики в галузі фінансів і оцінку релевантності[5]
стратегії і цілей банку [57, c.86].

Довгострокові рішення в загальному плані зводяться до наступних видів:

- бюджетування капіталу;

- політики дивідендів;

- вибір способів досягнення зростання прибутків банку і диверсифікація ризиків;

- вибір джерел довгострокового фінансування.

Міжнародні банківські угоди визначають переважно організаційні основи здійснення розрахунків. Це, передусім, встановлення між банками кореспондентських відносин. Вони передбачають відкриття банками один одному кореспондентських рахунків для зберігання своїх валютних коштів, виконання на засадах взаємності розрахункових операцій за дорученням і за рахунок власних коштів кожного. Між банками укладаються й інші міжнародні угоди з різних питань організації розрахунків (про використання чеків, кредитних карток, систему СВІФТ тощо.

Міжнародний кредит – це надання валютно-матеріальних ресурсів одних країн іншим у тимчасове користування у сфері міжнародних економічних відносин. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів, а також за рахунок використання ресурсів державних, регіональних і міжнародних організацій [19].

У міжнародних розрахунках застосовуються такі ж форми документів і порядок їх оплати, що й у розрахунках усередині країн, однак існує і певна їх специфіка. Зокрема, особливо важливим тут є попереднє визначення основних елементів організації розрахунків у різного рівня угодах та контрактах: між контрагентами, банками.

Міжнародні розрахунки класифікуються найчастіше за двома ознаками: строками платежу та порядком документообігу. За строками виділяються негайні платежі – сконто і платежі в кредит – інстолмент. За порядком документообігу є інкасо та акредитив. Рідше застосовуються розрахунки банківськими переказами за відкритими рахунками.

Пріоритетними видами діяльності комерційних банків є надання посередницьких послуг в операція з цінними паперами, валютою, майном, які здійснюються на основі доручення клієнта. Особливої уваги заслуговує посередницька практика комерційних банків при емісії, при розміщенні та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів. Посередництво банку в цих операціях здійснюється на основі годи, яка укладена з емітентом. У випадку великих масштабів емісії, обслуговуючий банк може вдаватись до створення консорціуму [18].

Послуги банку при переводі цінних паперів від одного власника до іншого, тобто при передачі права власності на володіння цими цінними паперами від однієї особи іншій – це трансфертні послуги. Замовником трансфертних послуг виступають емітенти цінних паперів. У теперішній час перед ними постає безліч проблем, пов’язаних з оперативним обліком цінних паперів та їх власників, повідомленням для багато численних акціонерів про діяльність акціонерних товариств і розподілом дивідендів, перереєстрацією власників цінних паперів на вторинному ринку. Дохід банку за посередництво в операціях із цінними паперами утворюється за рахунок різниці в цінах купівлі і продажу.

Банківські послуги за торгівлю валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їх платежів і підтримання ліквідності у валюті; страхування ризиків знецінення коштів унаслідок зміни валютних курсів; отримання спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют [37].

Довірчі (трастові) послуги є видом діяльності комерційного банку у віданні майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов’язане з виконанням робіт у обліку операцій, збереження цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.

Траст-операція, або трастові операції – це довірчі операції банків з управління майном клієнта та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах довіреної особи. За останній час трастові операції отримують все більший розвиток.

Довіреною особою банків виступають, як правило, приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (у тому числі пенсійні).

Приватним особам банки надають кілька видів трастових послуг: право розпоряджатися спадщиною, управління персональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентські функції [54].

Фірмам комерційні банки надають такі види трастових послуг: розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств. Вони звертаються до трастових послуг банків для організації облігаційних позик. У цьому випадку банк бере на себе функції зберігання застави (за забезпеченими облігаціями), розміщення цінних паперів, сплати відсотків та погашення позики, розпорядження фондом погашення позики. Комерційні банки надають фірмам послуги з управління пенсійними фондами та фондами часткової участі в прибутках працівників фірми.

Дохід від трастових послуг банків формується за рахунок комісійних винагород, у які включаються: щорічні відрахування від доходів за трастовими операціями; щорічний внесок з первісної суми наданої трастової послуги; внесок із суми за трастовою операцією після закінчення строку дії траст-договору [37].

Зберігальні послуги банків пов’язані з тим, що банки мають спеціально обладнані, важкодоступні для викрадачів приміщення. Вони надаються у двох формах: надання клієнтам сейфів для зберігання цінностей, зберігання цінностей у стальній камері.

Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, вивчення платоспроможності партнерів клієнта, організації емісії та повторного обігу цінних паперів, вибору напряму інвестування коштів тощо. Як правило, консультування є видом послуг, пов’язаним з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжного обороту тощо [19, c.114].

Також до стратегічних напрямів діяльності комерційних банків слід віднести Інтернет-банкінг (e-banking). Інтернет є не тільки новим каналом дистрибуції послуг. Його можна розглядати як нову ринкову нішу – „ринок електронної комерції”. Освоєння цієї ринкової ніші відкриває перед банками можливість одержання додаткових доходів, але при цьому банки можуть зштовхнутися з високим рівнем конкуренції з боку інших учасників ринку.

Обслуговування рахунків через Інтернет принципово не відрізняється від дистанційного керування рахунками в системах „банк-клієнт” (відкриття, закриття рахунків, переклади засобів, одержання виписок тощо). Нові види послуг по обслуговування угод викликані використанням Інтернет, включають: пред’явлення й оплату рахунків і обслуговування електронних платіжних інструментів – «електронних грошей», що використовуються при здійсненні угод в Інтернет- комерції.

Пред’явлення рахунків і оплата рахунків – відносно нова послуга банків. Зміст цієї послуги зводиться до того, що система „Інтернет-банк” забезпечує користувачу доставку рахунка компанії (наприклад, рахунка, за комунальні послуги) до оплати і показує його на екрані комп’ютера . Клієнт може акцептувати цей рахунок, не заповнюючи платіжне доручення, і гроші з його рахунку автоматично будуть переведені на рахунок компанії. Тобто ця послуга рятує клієнтів від паперового обороту.

Поширеність такої послуги залежить від національної специфіки. Наприклад, у США щорічно виписується і пересилається поштою близько 21 мільярда рахунків, відповідно, в індустрію «представлення рахунків до оплати» втягнуті величезні гроші [24, c. 31].

Найбільш радикальною інновацією в сфері трансакційних послуг є використання електронних грошей на роздрібному рівні. Електронні гроші в банківській справі самі по собі не є чимось новим. Трансферти через комп’ютери і телефонні лінії вже багато років складають основну частину оптових операцій банків на фінансових ринка: на міжбанківському, міжнародному банківському, для здійснення безготівкових платежів і операцій на валютному ринку.

Електронні гроші звичайно визначаються як збереження грошової вартості за допомогою технічного пристрою, що може широко застосовуватися для здійснення платежів на користь не тільки емітента, але й інших контрагентів і яке не вимагає обов’язкового використання банківських рахунків для проведення операцій, а діє як напередоплачений інструмент на пред’явника. Найбільш розгорнуте визначення електронних грошей належить Європейському центральному банку, що визначає електронні гроші як «грошову вартість, що представляє собою вимогу до емітента, що : 1. зберігається на електронному пристрої; 2. емітується після одержання засобів у розмірі не менш чим емітована вартість; 3. приймається як засіб платежу не тільки емітентом, але й іншими установами» [24, c.32].

Надання депозитних послуг через Інтернет не представляє особливої проблеми – висновок договорів, відкриття рахунків і внесок коштів можуть здійснювати через електронні канали доставки, у тому числі і через Інтернет. (Зокрема, депозитні договори можна укладати з використання звичайної системи «клієнт - банк»).

В області кредитування послуги Інтернет-банкінгу на даний час найчастіше обмежуються заповненням і відсиланням заявки на одержання позички, оскільки у „вилученому режимі” складно проводити оцінку позичальника.

Саме значна конкурентна боротьба на фізичному ринку спонукає традиційні банки до освоєння ринку Інтернет-комерції [23].

З метою визначення оптимального переліку послуг пропонується використовувати модель операційно-вартісного аналізу. Операційно-вартісний аналіз (далі ОВА) - це аналіз прибутковості банку на основі співставлення доходів за активними і витрат – за пасивними операціями. ОВА дає уяву про вартість і рентабельність конкретних фінансових операцій, послуг і структурних підрозділів банку, а також враховує вартість обробки конкретних операцій і послуг банка [36].

Реалізація моделі ОВА може здійснюватися у двох напрямах:

1. Розрахунок фактичної собівартості операцій і послуг для визначення її прибутковості (збитковості). Даний спосіб оцінки рентабельності послуги застосовується при здійснення операції в різних підрозділах банку. Операція розбивається на різну кількість фаз, які відповідають кількості підрозділів, через які вона здійснюється. В процесі дослідження було доведено, що використання цього напрямку є малоефективним і недоцільним.

Розрахунок вартості операції проводиться наступним чином. Попередньо вивчається структура витрат часу кожного підрозділу банку, що приймає участь в обробці операції, і вираховується середній час, витрачений в кожному структурному підрозділі на протязі періоду здійснення операції. Для визначення вартості операції в кожному структурному підрозділі враховуються всі його не операційні витрати і розраховуються витрати на обробку операції на фазі середнього часу. Даний метод розрахунку фактичної собівартості послуги дає найбільш точний результат, але він є і найбільш складним, так як потребує проведення хронометражу кожної операції і послуги, а також фотографії робочого дня кожного із співробітників підрозділів банку, задіяного в здійснення даної операції. Тому, на нашу думку, використовувати цей метод для визначення прибутковості здійснення тієї чи іншої операції на світовому фінансовому ринку є недоцільним.

2. Розрахунок доходів і витрат центрів прибутків[6]
і центрів видатків[7]
комерційних банків по операціях і послугах. Інший напрямок схеми ОВА визначає розподіл структурних підрозділі банку на центри прибутків і центри видатків за послугами і операціями. Центри можуть складатися із структурних підрозділів чи одного підрозділу банку, цільових робочих груп і сукупності різнопрофільних підрозділів.

Одній послузі чи операцій відповідає один центр прибутку і один центр витрат банку:

Послуга 1 → Центр прибутку 1 + Центр витрат 1.

Послуга N → Центр прибутку N + Центр витрат N.

В загальному вигляді формула визначення прибутковості послуги чи операції має наступний вигляд:

Пп = (Одп – Овп) – НВ,

де Пп – прибутковість послуги;

Одп – операційні доході від послуги (операції);

Овп – операційні витрати від послуги (операції);

НВ – неопераційні витрати від послуги (операції).

Для послуг ресурсного виду ця формула набуває наступного виду:

Пп = (Одр – АС) + (АС – ОВр) – Нво,

де Одр – операційні доходи від послуг по розміщенню ресурсів;

АС – альтернативна процентна ставка для даної послуги, тобто та середня величина процентної ставки, за якою можна відносно швидко продати/купити ресурси;

ОВр – операційні витрати за послугами, пов’язаними з залученням ресурсів;

Нво – загальні не операційні витрати центрів витрат і прибутків банку.

Загальні операційні витрати визначаються за формулою:

(Р - Ро)w= (W - Wo) – Q,

де Р – операційні витрати в звітному (поточному) періоді;

Ро – операційні витрати у попередньому періоді;

(Р - Ро) – зміна операційних витрат за період, що аналізуються;

W – об’єм послуг у звітному (поточному) періоді;

Wо - об’єм послуг у попередньому періоді;

Q – середня процентна (альтернативна) ставка за послугами звітного (поточного) періоду.

При проведенні аналізу стану процентної маржі банку за блоками послуг і операцій, використовуючи вище наведені формули, на основі моделі ОВА:

ПМ = СД – СВ,

де ПМ – процентна маржа банку за блоками операцій та послуг;

СД – сумарні операційні доходи (чи альтернативна процентна ставка для послуг по залученню ресурсів) у відсотках річних;

СВ – сумарні операційні витрати у відсотках річних.

Розрахунки на основі моделі ОВА дозволяють зробити порівняльний аналіз показників операційно-вартісного аналізу і на його основі прийняти рішення про доцільність застосування конкретного методу підвищення ефективності проведення банком операцій і послуг й здійснити, зокрема, корегування процентних ставок за послугами і операціями банку; збільшення/зменшення об’ємів операцій і послуг, що пропонуються банком; зміну структури активних чи пасивних операцій, або окремо кожної з них, а також прийняти рішення про розвиток або згортання посередницьких операцій [36].

Однак управління фінансами в комерційному банку полягає не тільки у визначенні пріоритетних напрямів його діяльності, а й в управління ризиками, які займають визначальне місце в діяльності банку. Банк може отримати значні прибутки не збільшуючи обсягу стандартних послуг – залучення депозитів та надання позик, а уміло розпоряджаючись наявними ресурсами та ефективно управляючи ризиками.

Банк зацікавлений у кваліфікованому управлінні ризиками, оскільки він позичає кошти своїх клієнтів. Правильна оцінка ризиків дає змогу банку підтримувати певні фінансові показники на такому рівні, який забезпечує збереження задовільного фінансового становища і конкурентоспроможності при реалізації тих чи інших ризиків, які мають внутрішню природу. Банк, який прагне займати достойну конкурентну позицію на ринку банківських послуг, має створити таку систему управління ризиком, яка могла б ідентифікувати, оцінювати ризик і ефективно управляти ним [62].

Процес управління ризиками відбувається з великою швидкістю, оскільки дуже рухливим є як ринкові процентні ставки, так і валютні курси. Для успішного управління ризиками банку треба мати висококваліфіковані кадри, здатні з мінімальними затримками в часі виявляти. Оцінювати ризики, розробляти та реалізувати відповідні стратегії управління ними, a також вчасно вносити корективи в розроблені стратегії.

До основних банківських ризиків належать: фінансові, ризики шахрайства та операційні [62, c.17]. Операційні ризики – це ризики втрат внаслідок неполадок у функціонування терміналів та телекомунікаційних систем, а також низької якості роботи технічного персоналу та ін. Операційні ризики банку визначаються насамперед ризиками банківських продуктів, інформаційних систем, людським чинником. Людський чинник і відповідний йому ризик є композицією ризиків, пов’язаних із роботою персоналу, керівництва банку, а також з поведінкою різних типів клієнтів. Ризики інформаційних систем визначаються рівнем недосконалості систем ідентифікації користувачів, систем створення резервних копій, шифрування даних, систем, що надають право доступу. Крім того, ризики інформаційних систем пропорційні до рівня „досконалості” комп’ютерних вірусів, які можуть руйнувати як окремі сегменти інформаційних систем, так і всі системи в цілому.

Основними фінансовими ризиками, що супроводжують діяльність банку, є кредитний, процентний, валютний ризики та ризик ліквідності [62]. Управління фінансовими ризиками має на меті максимізувати очікуваний дохід при задовільному ступені ризику або мінімізувати ризик при необхідному рівні доходу. Оскільки ефективне управління банком фактично полягає в ефективному управлінні банківськими ризиками, одним із основних завдань банківського менеджменту є визначення того максимального допустимого рівня ризику, який банк може прийняти на себе з тим, щоб максимізувати свої прибутки і не порушити фінансової стійкості.

Управління кредитним ризиком є основним елементом в управлінні банком, оскільки кредитний портфель банку становить 50-75% загального обсягу активів банку, а процентний дохід від надання кредитів – близько 2/3 загального доходу банку. Необхідною умовою успішної діяльності будь-якого банку є ефективне управління кредитним ризиком, яке полягає в розробці і реалізації продуманої кредитної політики, успішному управлінні кредитним портфелем у цілому та ефективному управлінні процедурою кредитування [19].

Ризик процентної ставки – це ризик скорочення суми чистого процентного доходу внаслідок зміни процентних ставок на ринку. Особливим проявом процентного ризику є такі несприятливі зміни процентних ставок, при яких витрати по залученню фінансових ресурсів перевищують дохідність активів і призводять до збитків у діяльності банку. В цілому несприятливі зміни процентних ставок призводять до зменшення процентної маржі банку.

Теоретично банк може уникнути процентного ризику, якщо залучить кошти, що будуть повністю збалансовані за термінами та ціною за активами банку. Оскільки окремі групи пасивів банку не збігаються з відповідними групами активів ні за термінами, ні за обсягами, ні за розміром процентної ставки, банки в своїй діяльності більшою чи меншою мірою постійно підпадають під ризик процентної ставки.

Ефективне управління процентним ризиком полягає не в досягненні збалансованості активів та пасивів, а в збільшенні чи зменшенні їх незбалансованості в той чи інший бік з ти, що отримувати прибуток як при падінні, так і при зростанні процентних ставок на ринку. Головною проблемою більшості напрацьованих стратегій управління процентним ризиком у банках є правильне прогнозування змін ринкових процентних ставок, причому прогнозування не тільки напряму руху процентних ставок, а й їх величини та періоду коливань [18].

Валютний ризик може охоплювати всі види банківських операцій: залучення фінансових ресурсів, активні та позабалансові операції, якщо вони здійснюються в іноземній валюті. Розмір можливих виграшів чи втрат від реалізації різноманітних стратегій управління валютним ризиком визначається розміром відкритої валютної позиції банку, що характеризується різницею між сумою активів та позабалансових вимог у певній іноземній валюті і сумою балансових і позабалансових зобов’язань у такій самій валюті [62].

Основними прийомами управління валютним ризиком, що застосовують для страхування від падіння курсу національної валюти, є зменшення активів та збільшення зобов’язань у національній валюті, зменшення зобов’язань в іноземних валютах та коротке хеджування на ринку строкових угод. Прикладами управління валютним ризиком при очікуваному падінні курсу національної валюти можуть бути укладання форвардів на продаж національної валюти, прискорення отримання дебіторської та можливе нарощування кредиторської заборгованості в національній валюті, прискорення, якщо це можливо, виплат в іноземній валюті. Стратегії управління валютним ризиком при очікуваному зростанні курсу національної валюти спрямовані на збільшення інвестицій та зменшення зобов’язань у національній валюті.

Отже, основними стратегіями управління валютним та процентним ризиками є спекулятивні операції при сприятливих умовах та хеджування при несприятливих. При несприятливих змінах у кон’юнктурі ринку, які можуть призвести до втрат застосовує різні стратегії хеджування строковими контрактами, а при сприятливих – реалізує різноманітні спекулятивні стратегії.

Управління ліквідністю полягає переважно в управління ліквідними коштами, а також в управлінні графіками погашення позик та виконанні відповідних дій у майбутньому, спрямованих на підтримку показників ліквідності на належному рівні. Банки підтримують відповідний рівень ліквідності, для того щоб вчасно виконати зобов’язання перед вкладниками банку та задовольнити попит на позики з боку потенційних позичальників. Для підтримки ліквідності на належному рівні вони максимально узгоджують за термінами активи і пасиви і відмовляються в разі потреби від більш доходних, але менш ліквідних можливостей. При цьому стабільні банки мають більші можливості управління ліквідністю, ніж нестабільні банки. Тому вони можуть більшою мірою використовувати кошти грошового ринку в своїй діяльності.

В
ИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дозволяють зробити наступні, найбільш важливі висновки та рекомендації, які характеризуються науковою новизною і мають теоретико-методологічне та науково практичне значення:

1. Основні моделі інтеграції комерційних банків України у світовий фінансовий ринок: модель інтеграції українських банків у світовий фінансовий ринок як вихід комерційного банку на ринок промислово розвинутих країн; модель інтеграції у світовий фінансовий ринок, що базується на розвитку закордонної мережі філій; модель інтеграції українських банків у світовий фінансовий ринок за умов вступу до Всесвітньої торговельної організації; модель інтеграції банків у світовий фінансовий ринок, що базується на встановленні кореспондентських відносин з іноземними банками, отримання міжнародних рейтингів і аудиторських висновків провідних спеціалізованих компаній, взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями. Поєднання визначених моделей може бути однією з ланок оптимальної стратегії виходу комерційних банків України на світовий фінансовий ринок.

2. Для визначення оптимального переліку послуг, які можуть надаватися комерційними банками України на світовому фінансовому ринку слід використовувати операційно-вартісний аналіз, за допомогою якого можна: прийняти рішення про доцільність застосування конкретного методу підвищення ефективності проведення банком операцій і послуг й здійснити корегування процентних ставок за послугами і операціями банку; визначити збільшення або зменшення об’ємів операцій і послуг, що пропонуються банком; прийняти рішення про розвиток або згортання посередницьких операцій.

3. Система розробки стратегії в комерційних банках представляє собою багаторівневий механізм. На першому рівні знаходиться стратегічне планування, яке включає в себе постановку ключових цілей, задач і визначення основних підходів до їх рішення. Другий рівень - це тактичне планування, яке визначає задачі по реалізації стратегічних рішень. І на третьому рівні – фінансове планування проявляється як стратегії, задачі, що вироблені на попередніх етапах планування в конкретних вартісних показниках. Сутність стратегічного планування і управління банком полягає в наступних ключових моментах: складання прогнозу розвитку банку; розвиток окремих напрямів банківської діяльності; відповідності банківських операцій вимогам Національного банку України; розвиток ресурсного забезпечення, розподілу, перерозподілу ресурсів; реалізація принципів, планів і цілей банку; довгострокове планування, що спрямоване на забезпечення стабільної конкурентної переваги і подальшого розвитку напряму банківської діяльності; забезпечення умов для впровадження інновацій в масштабі всього банку; управління окремими підрозділами банку як інвестиційним портфелем, що складається з акцій окремих бізнесів – стратегічних бізнес-одиниць. Банк розглядає свої підрозділи як підприємства і вирішує, які з них розвивати, підтримувати, а які – обмежувати чи ліквідувати; точна оцінка майбутнього прибутку кожного підрозділу з врахуванням темпу росту ринку і положення на ньому банку; планування стратегічної діяльності кожного окремого підрозділу банку.

4. При виході на світовий фінансовий ринок комерційні банки мають розглянути ряд конкретних зовнішніх факторів, які відіграють суттєву роль у формуванні стратегії і подальшій діяльності банку на ньому. Серед них основну увагу слід приділити культурним, політичним, соціальним і економічним факторам. Фактором, що стримує входження України в глобальний конкурентний простір є нерозвиненість банківського сектору. Про це свідчить показник банківської платоспроможності, який залишається досить низьким порівняно з іншими країнами протягом останніх років.

5. Для ефективного виходу українських банків на світовий фінансових ринок необхідно вжити комплекс заходів нормативно-правового, економічного та інституціонального характеру. Напрями та економічні орієнтири удосконалення нормативно-правового забезпечення виходу українських банків на світовий фінансовий ринок повинні передбачати:

- гармонізацію українського законодавства з міжнародними нормами;

- забезпечення доступу до світового фінансового ринку шляхом скасування (оптимізації) обмежень на фінансові операції, які існують на сьогоднішній день, спрощення системи виходу банку на світовий ринок з боку національного законодавства та розширення спектру послуг, які можуть надаватися українськими банками;

- виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, зокрема, створення ефективного механізму захисту внутрішнього ринку та вдосконалення системи стандартизації та сертифікації, захисту прав інтелектуальної власності.

6. Організаційно-інституціональні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок передбачають використання перспективних форм та методів міжнародного співробітництва із закордонними країнами, банками, юридичними та фізичними особами. В економіко-організаційному плані цьому може сприяти створення філіалів, відділень, дочірніх банків, стратегічних альянсів, банківських холдингових компаній.

7. Державна політика щодо виходу банків на світовий фінансовий ринок має бути спрямована на формування інформаційного забезпечення цього процесу і потребує: здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення фактів недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку; проведення банками України за кордоном аналізу зовнішніх ринків з метою виявлення можливостей розширення присутності на них та запобігання введенню обмежувальних заходів з боку інших держав; формування інфраструктури інформаційного забезпечення шляхом створення мережі інформаційно-консультативних служб з метою надання послуг суб’єктам господарської діяльності.

8. Важливим напрямом валютної політики України повинно стати прогнозування курсів валют, а також докладання усіх зусиль для досягнення конвертованості національної валюти: гривні. На сьогоднішній день пряме втручання урядових структур у ринок іноземної валюти, відоме як валютний контроль, обмежує права власників валюти обмінювати її на інші, а отже є однією з перешкод на шляху до конвертованості національної валюти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Балакін Р.Л. Проблеми інтеграції України у світове господарство / Під ред. П.І. Гайдуцького, Є.А. Бузовського. – К.: УСГД, 2002. – 246 с.

2. Банківське право України: навч.посібник. авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. / За заг. ред. Селіванова А.О. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2000.- 384 с.

3. Банківські операції: Підручник / А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000. – 412 с.

4. Белецький В.М., Бакуменко В.Д. Моделювання макроекономічних процесів. – К., 2005. – 319 с.

5. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Зання-Прес, 2002, 311 с.

6. Василик О.Д. Теорія фінансів. Київ: НІОС, 2001, 416 с.

7. Глобалізація фінансових ринків / О.Г. Білорус, Ф.В. Костенко та ін. – К., 2006. – 75 с.

8. Глобальные трансформации и стратегии развития. Монография / Белорус О.Г., Лукяненко Д.Г. и др., (Перевод с укр. издания 1998 года) - К.: Орияне. - 2000. - 424с.

9. Гончаренко О.М. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин, 2006. – 416 с.

10. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка, 2005. – 460 с.

11. Гумен І. Складові банківських рейтингів: науково-практичний аспект // Вісник НБУ – 2007 р. - № 1 – С. 57-59.

12. Держкомстат України http://www.ukrstat.gov.ua

13. Ершов М.В. Валютно-финансовые механизмы в современном мире (кризисный опыт конца 90-х). – М.: ОАО НПО «Экономика», 2000

14. Жуков В. Комерційні банки та інвестиційна діяльність // Банківська справа. – 2005 р. - № 2 – С.59-62.

15. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 490 с.

16. Ковальчук С.В., Форкун І.В. Фінанси. Львів: “Новий Світ – 2000”, 2005, 568 с.

17. Ковалевич О. Фінанси і банки. Львів: Новий Світ – 2000”, 2005, 621 с.

18. Кортюк В. Стратегія і тактика розвитку банківської системи // Вісник НБУ – 2000 р. - № 10 – С. 2.-5

19. Костіна Н.І. Гроші та грошова політика. Київ: НІОС, 2001, 224 с.

20. Красавина Л.Н., Смирнов А.Л. Международный кредит: формы и условия. М.: ЮНИТИ. 2003. – 327с.

21. Кручок С.І., Алексійчук В.М., Ляшенко Ю.І. Гроші та кредит. Київ: ДІЯ, 2000, 132 с.

22. Кузнецов О. Вільгельм Ханкель: від Бреттон-Вудсу - до Маастрихту // Вісник НБУ. – 2001. - № 8. – С.6-9.,

23. Лазепка В. Інвестиційні банки // Банківська справа. – 2006 р. - №6 – С. 47-49.

24. Левківський В. М. Новітні тенденції міжнародного руху капіталів // Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття. — К., 2000. — 371с.

25. Лукашевич В. М. Глобалистика. — Львів: Новий світ-2000, 2004. — 227с.

26. Лукінов І.І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя) //НАН України, Інститут економіки. – К. – 2003. – 455с.

27. Луцишин З.О. Інтернаціоналізація потоків капіталу – основа фінансової глобалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 30. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин - 2001. - С.81-96.

28. Луцишин З.О. Специфіка світових фінансових криз в умовах глобалізації. - Вісник ТАНГ. – 2002. - №8-1. – С.152-163

29. Луцишин З.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. Київ: Видавничий центр "ДрУк", 2002, 320 с.

30. Луцишин О.О. Фінансові ринки та управління фінансами. – Тернопіль: СМП “Астон”. – 2000. – 108с.

31. Майєр Дж.М., Раух Дж.Е., Філіпенко А. Основні проблеми економіки розвитку. Київ: Либідь, 2003, 688 с.

32. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. Київ: Каравела, 2004, 344 с.

33. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 838 с.

34. Михайлов Д.М. Мировой финансовый рынок. Тенденции и инструменты. – М.: Экзамен, 2000. – 546 с.

35. Офіційний сайт НБУ http://www.bank.gov.ua

36. Петровська І.О., Клиновий Д.В. Фінанси (з елементами статистики фінансів). Київ: ЦУЛ, 2002, 300 с.

37. Распутна Л. Комерційні банки у сфері фінансових послуг України // Банківська справа. – 2000 р. - №5. – С. 43-45

38. Рогач О.І., Філіпенко А.С., Шемет Т.С. Міжнародні фінанси. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

39. Рязанова Н.С. Міжнародні фнанси. Київ: КНЕУ, 2001, 119 с.

40. Ряжнов О. Міжнародні фінансові потоки. Київ: Діло, 2007, 356 с.

41. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХI столетия. Перспективы Украины К.: Логос. - 2004. – 568с.

42. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. - К.: Логос. – 2005. – 568с.

43. Сорос Дж. Новая глобальная финансовая архитектура // Вопросы экономики. – 2000. – №12. – С.56-84.

44. Стукало Н. В. Особливості сучасного трактування термінів «фінанси» та «фінансова система» // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Л. Українки. Економічні науки, №1, 2006. — С. 132—138.

45. Стукало Н. В. Фінансова глобалізація: сучасні тенденції розвитку та висновки для України // Прометей: регіональний збірник наукових праць з економіки / Донецький економіко-гуманітарний інститут МОН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України. — Вип. 2 (17). — Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005. — С. 41—44.

46. Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій. Київ: КНЕУ, 2004, 566 с.

47. Суторміна В.М., Радзієвська В.М., Стеценко Б.С. Фінансовий ринок. Київ: КНЕУ, 2001, 100 с.

48. Федякина Л.Н. Мировая внешняя задолженность: теория и практика урегулирования. – М.: «Дело и Сервис». - 2000. – 304с.

49. Філіпенко А.С. Економічний розвиток. Європейський контекст. Київ: Знання України, 2001, 120 с.

50. Філіпенко А.С. Основи наукових досліджень. Київ: Академвидав, 2004, 208 с.

51. Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ: "Знання України", 2002, 190 с.

52. Філіпенко А.С., Будкін В.С., Гальчинський А.С. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. Київ: Либідь, 2002, 470 с.

53. Філіпенко А.С., Будкін В.С., Дудченко М.А. та ін. Міжнародні інтеграційні процеси в сучасності. Київ: Знання України, 2004, 304 с.

54. Філіпенко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І., та ін. Світова економіка. Київ: Либідь, 2000, 582 с.

55. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг. Ірпінь: Академія ДПС України, 2001, 501 с.

56. Чистілін Д. Еволюційний розвиток світової економіки та інтеграції України // Економіст № 1, 2007. – С. 80-87.

57. Шелудько В.М. Фінансовий ринок. Київ: Знання-Перс, 2002, 535 с.

58. Шенаев В.Н. Международный рынок ссудных капиталов. М.: Финансы и статистика. 2001. – 140с.

59. Шишков Ю.В. Мировая финансовая система: необходимость реформ // Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 11. - С.3-8.

60. Энг Максимо В., Лис Френсис А., Мауер Лоренс Дж. Мировые финансы /Пер. с англ. - М.: ООО Издательство - консалтинговая компания «ДеКА». 2001. – 768с.

61. Юрій С.І. Логос теорії міжнародних фінансів // Фінанси України. – 2003. - №1. – С.5-11.

62. Ющенко В.А., Міщенко В.І. Управління валютними ризиками: Навч. посіб. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2007. – 531 с.

63. Balassa Bela. The Theory of Economic Integration. Homowood. - III: Richard D. Irwin, Inc. - 2003.

64. Benoit Emile. Europe at Sixes and Sevens. - New-York: Columbia University Press. - 2004.

65. Dunning J. The Globalization of Business. – London: Routledge, 2003. – 463 р.

66. Economic growth with equity: which strategy for Ukraine? World Bank, Washington, D.C., 2006. - 62 p.

67. Economic reform in Ukraine; the unfinished agenda. Armonk, N.Y., M.E. Sharpe, 2007. - 287 p.

68. Gabler Wirtschafts-Lexikon. 12.Auflage.-Taschenbuch-Kassette mit 6 Bd.-Wiesbaden: Gabler. 2005 - 6Bd. Р. 2915-2918.

69. Gordon D. The Global Economy: New Edifice of Crumbling Foundations? – New Left Review. - №168. - March/April 2006. - L.

70. Herring Richard and Robert E.Litan. Financial Regulation in a Global Economy. Washington, DC: Brooking Institution. – 2005.

71. Levi M. International Finance: The Market and Financial Management of multinational Business. – N.Y., etc., 2002. – 863 p.

72. Madura I. International Financial Managment. Third Edition. – N.Y.: West Publishing Company, 2002. – 728 p.

73. Schmukler S. Financial Globalization and Debt Maturity in emerging economies. – World Bank, 2003. – 29 p.

74. Schmukler S. L. Financial Globalization: Gain and Pain for Developing Countries. – World Bank, 2003. – 43 p

75. Sercu R. Uppal International financial markets. – London: Chapman & Hall, 2005. – 760 р.

76. Ukraine at the crossroad; economic reforms in international perspective. Heidelberg, Physica-Verlay, 2006. - 437 p.

77. Underhill G. State, Market and Global Political Economy // International Affairs. V. 76. - № 4. 2000. P. 805-824.

ДОДАТКИ

Додаток А

Відмінності між синдиційованим кредитуванням

та випуском єврооблігацій

Характеристика	Синдиційований кредит	Випуск єврооблігацій
Мультивалютна структура	так	ні (крім MTN)
Дострокове погашення (без штрафних санкцій)	можливе	ні
Відсоткова ставка	коливається	фіксована або коливається
Можливість поновлення (revolving option)	так	Ні
Отримання рейтингу	не потрібно	бажано
Стандартна документація	так	так
Залежність від поточних ринкових умов	опосередкована	безпосередня
Строки позичання	коротко- та середньострокові	середньо- та довгострокові
Початкові витрати	відносно незначні	відносно значні
Інвестори	банки	інституціональні і роздрібні інвестори
Час, необхідний для організації позики, (неділі)	8-10	4-6

Додаток Б

Загальна (комплексна) стратегія банку

[1]
Таблиця складена автором

[2]
Таблиця складена автором

[3]
Таблиця складена автором

[4]
Таблиця складена автором

[5]
Відповідність у часовому просторі (розрізі)

[6]
Центри прибутків– підрозділи комерційного банку, які безпосередньо здійснюють операції чи надають послуги, що приносять прибуток.

[7]
Центри видатків – підрозділи комерційного банку, що здійснюють керування банком, опосередковане надання послуг, що не приносять прибутку.