Кафедра філософії
Курсова робота
на тему
Проблема життя та смерті в духовному досвіді людства
Виконав:
2002
ПЛАН
ВВЕДЕННЯ................................................................................................. 3
ПРОБЛЕМА ЖИТТЯ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ................................ 4
У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?........................................................................... 5
ПРОБЛЕМА СМЕРТІ................................................................................. 5
ПРОБЛЕМА БЕЗСМЕРТЯ......................................................................... 5
ВІДНОШЕННЯ ДО СМЕРТІ, ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, СМЕРТІ І БЕЗСМЕРТЯ в релігіях СВІТУ........................................................................................ 5
ВИСНОВОК................................................................................................ 5
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.............................................. 5
ВВЕДЕННЯ
Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства. Про неї міркували пророки й основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, що рано чи пізно не задумалася б про зміст свого існування, смерть і досягнення безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям. Про це говорять вірші і проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє дитинство чи старечий маразм рятують людину від необхідності рішення цих проблем.
За невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопегауер і ін.). Життя - сон (Платон, Паскаль). Життя - безодня зла (Древній Єгипет). "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марко Аврелій). "Життя - це повість дурня, яку розповів ідіот, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір). "Усе людське життя глибоко занурене в неправду" (Ніцше) і т.п.
Смерть і потенційне безсмертя - найдужча принада для філософського розуму, тому що всі наші життєві справи повинні, так чи інакше, порівнюватися з вічним. Людина приречена на міркування про життя і смерть, і в цьому її відмінність від тварини, що смертна, але не знає про це. Смерть - розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота.
Століттями людство намагається, хоча б теоретично, спростувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Однак ідеалом такого безсмертя є не існування амеби і не ангельське життя в кращому світі. З цього погляду людина повинна жити вічно, знаходячись у постійному розквіті сил. Людина не може примиритися з тим, що саме їй доведеться піти з цього чудового світу, де кипить життя. Бути вічним глядачем цієї грандіозної картини Всесвіту, не випробувати "насичення днями" як біблійні пророки - чи може бути щось більш привабливим?
Але, міркуючи про це, починаєш розуміти, що смерть - мабуть, єдине, перед чим усі рівні: бідні і багаті, брудні і чисті, улюблені і нелюбимі. Хоча й у давнину, і в наші дні постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що є люди, що побували "там" і повернулися назад, але здоровий розум відмовляється цьому вірити.
Замічено, що мудрість людини часто виражається у спокійному відношенні до життя і смерті. Як сказав Махатма Ганді: "Ми не знаємо, що краще - жити чи вмерти. Тому нам не варто ні надмірно захоплюватися життям, ні тріпотіти при думці про смерть. Ми повинні однаково відноситися до них обох. Це ідеальний варіант.
ПРОБЛЕМА ЖИТТЯ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ
Людина - насамперед, жива істота. Для того, щоб виявити специфіку людського життя серед інших організмів, потрібно визначити, що таке життя, у чому його сутність і якісна своєрідність.
Люди віддавна намагалися осягнути таємницю життя. Уже древні мислителі в явищах життя вбачали щось істотне, що відрізняє їх від явищ неживої природи. Так великий давньогрецький філософ Аристотель, розуміючи живу істоту як єдність матерії і форми, тіла і душі, головною ознакою життя вважав здатність до самостійного руху. Але в зв'язку з тим, що матерія сама по собі, на його думку, нездатна до руху, то життєвою силою, що рухає і направляє тіло в його розвитку, як він думав, є душа і форма.
У далекій стародавності людей уже цікавило питання не тільки про те, що таке життя, але і питання про його походження, про те як з'явилися рослини, тварини, людина. Це знайшло відображення в міфах різних народів. Давньогрецькі міфи оповідають, як Зевс наказав зробити людський рід з “кісток великої матері”. Під матір'ю малася на увазі мати-Земля, а під кістками її камені. За деякими іншими древніми сказаннями, людина була створена з глини, землі, дерева чи безформних живих істот. Те ж стверджував у системі своєї матеріалістичної філософії Демокрит. За його уявленнями, атоми, сплітаючись, утворюють різні речовини, а також рослини і тварин не безпричинно, а “на якій-небудь підставі й у силу необхідності.
З поширенням християнства в європейських країнах стало загальноприйнятим біблійне сказання про створення життя на землі богом. Біблійна міфологія відрізала шляхи всякому дослідженню дійсних причин виникнення світу, і середньовічним мислителям залишилося лише “з'ясовувати” яка тривалість життя Адама, “уточнювати” на якій мові він розмовляв з Євою і т.п. Правда, у деяких батьків церкви ми спостерігаємо примирення біблійних сказань із представленнями древніх мислителів. Так, наприклад, один з батьків християнської церкви, Блаженний Августин (354-430), стверджував, що всякий розвиток протікає природним шляхом завдяки тому, що бог вклав у матерію діючу силу. Цей процес, за його словами, можна побачити на прикладі росту дерева з насіння, у якому вже закладені майбутні гілки, листи, але створюються вони поступово, в результаті дії вкладеної богом потенційної сили. Виходячи з цього, Августин стверджував, що сказання Біблії про шість днів творення не можна розуміти буквально, а потрібно вірити, що саме з цієї пори почався перебіг часу.
Наука нового часу на основі строгого методу наукового дослідження прямих чи непрямих спостережень встановила, що явища життя знаходяться у строгій закономірності. Експерименти показали, що в складі живих організмів немає таких простих речовин, яких не було б у неорганічній природі, що багато з'єднань, що створюються в організмах у результаті переходу одних форм речовини в інші, можна створювати штучно, лабораторним шляхом.
З вчених 20 століття більшість вважає приблизно так. Колись на Землі склалися умови для хімічної еволюції, в результаті якої синтезувалися складні органічні молекули. А з них після незліченних проб і помилок сформувалися крихітні згустки органічної речовини, здатні здійснювати обмін речовин і розмноження... У цих гіпотез є єдиний серйозний недолік: немає ні єдиного факту, що підтверджує теоретичну можливість мимовільного зародження живих організмів на Землі з неорганічних речовин.
У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?
Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті).
Міркування над цим питанням виявляється вихідним пунктом у виробленні основної “лінії” життя, що підкоряє собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях: суспільство в цілому, трудовий колектив, родина, близькі друзі і т.п.. Відхилення від цієї “лінії” приводять до болісних моральних страждань у його життєдіяльності, а втрата “лінії” – до моральної (іноді фізичної) загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно зв'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають ціль і зміст усієї людської історії, суспільства, людства як цілого, його призначення, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть робити людина і людство. Цим же визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатися своїх цілей.
Навіть, якщо людина керується в житті визначеними моральними цілями і використовує для їхнього досягнення адекватні їм засоби, вона знає, що не завжди і не у всіх випадках може домогтися бажаного результату, який у моральних категоріях за всіх часів позначався як добро, правда, справедливість...
Виникає багато питань:
Життя людини єдине і неповторне – якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, діє зло, неправдиво і несправедливо?
Життя кожної людини не нескінченне, а обривається смертю, небуттям?
Чи не втрачають внаслідок цього зміст такі моральні категорії, як добро і зло, правда чи неправда, справедливість і несправедливість?
Чи все приходить у бутті людському і чи все “зрівнюється” у небутті?
Люди завжди шукали вихід з цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його на початку в релігійному постулаті про “безсмертя душі” і загробному “возданні”, потім – в уявленнях про “абсолютний розум” і “абсолютні моральні цінності”, а середньовічні алхіміки століттями шукали “еліксир життя”.
Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і, задаючи питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя і до смерті. Ця тема займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.
Пошуками відповіді на це питання займаються численні напрямки філософії. Філософія, якщо вона не є догматичною, апелює насамперед до розуму людини і виходить з того, що людина повинна шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні (і фізичні) зусилля. Філософія допомагає людині, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в цих пошуках.
Філософський матеріалізм заперечує можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на “загробне життя”. Приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності і сили духу, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорної. Накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і воздання, що очікують кожного після смерті.
Як показало 20 століття, насильницьке масоване нав'язування людям матеріалістичного світогляду неминуче спричиняє серйозні втрати в моральному розвитку. А це особливо тривожно і небезпечно, коли діяльність людини як у науково-технічному, так і соціальному плані стає масштабною за всіма наслідками і тому вимагає особливо відповідального до себе ставлення.
ПРОБЛЕМА СМЕРТІ
Перефразуємо відому російську приказку: “Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти”. Ворог усього народу -смерть.
Тільки факт смерті глибоко ставить питання про сенс життя. Життя в цьому світі має сенс саме тому, що є смерть. Зміст зв'язаний з кінцем. І якби не було кінця, тобто якби була нескінченність життя, то змісту в житті не було б. Смерть - граничний жах і граничне зло - виявляється єдиним виходом з дурного часу у вічність, і життя безсмертне і вічне виявляється досяжної лише через смерть.
Платон учив, що філософія є не що інше, як готування до смерті. Але лихо лише в тім, що філософія сама по собі не знає, як потрібно вмерти і як перемогти смерть.
Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі зміст ніколи не розкривається, зміст лежить у вічності. Але між життям у часі і життям у вічності лежить безодня, через яку перехід можливий тільки лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не тільки нісенітниця життя в цьому світі, тлінність його, але і знак, що йде з глибини, що вказує на існування вищого сенсу життя.
Не низинний страх, але глибока туга і жах, що викликає в нас смерть, є показник того, що ми належимо не тільки поверхні, але і глибині, не тільки щоденності життя в часі, але і вічності. Вічність же в часі не тільки притягає, але і викликає жах і тугу. Зміст смерті полягає в тім, що в часі неможлива вічність, що відсутність кінця в часі є нісенітниця.
Але смерть є явище життя, вона ще по цю сторону життя, вона є реакція життя на вимогу кінця в часі з боку життя. Смерть є явище, що поширюється на все життя. Життя є безупинне вмирання, постійний суд вічності над часом. Життя є постійна боротьба зі смертю і часткове вмирання людського тіла і людської душі.
Час і простір смертоносні, вони породжують розриви, що є частковим переживанням смерті. Коли в часі вмирають і зникають людські почуття, то це є переживання смерті. Коли в просторі відбувається розставання з людиною, з будинком, з містом, із садом, із твариною, що супроводжується відчуттям, що, може бути, ніколи їх більше не побачиш, то це є переживання смерті. Смерть настає для нас не тільки тоді, коли ми самі вмираємо, але і тоді вже, коли вмирають наші близькі. Ми маємо в житті досвід смерті, хоча і не остаточний. Прагнення до вічності всього буття є сутність життя. І разом з тим вічність досягається лише шляхом проходження через смерть, і смерть є доля всього живого в цьому світі, і, чим складніше життя, чим вище рівень життя, тим більше його підстерігає смерть.
Смерть має позитивний сенс. Але смерть є разом з тим найстрашніше і єдине зло. Всяке зло може бути зведене до смерті. Вбивство, ненависть, злість, розпуста, заздрість, помста є смерть і сіяння смерті. Смерть є на дні всякої злої пристрасті. Ніякого іншого зла, крім смерті й убивства не існує. Смерть є злий результат гріха. Безгрішне життя було б безсмертним, вічним. Смерть є заперечення вічності, і в цьому антилогічне зло смерті, її ворожнеча до буття, її спроби повернути творення до небуття. Смерть є повернення до споконвічного небуття.
Смерть негативно свідчить про силу Божу у Світі і про Божий зміст, що виявляються в нісенітниці. Можна навіть сказати, що світ здійснив би свій безбожний задум нескінченного (вічного) життя, якби не було Бога, але тому що є Бог, то цей задум нездійсненний і кінчається смертю. І Син Божий, абсолютно безгрішний і святий, повинний був прийняти смерть, і цим освятив смерть. Звідси подвійне відношення християнства до смерті. У шануванні хреста ми шануємо смерть, що звільняє, що перемагає смерть. Щоб ожити, потрібно вмерти. У хресті смерть перетворюється і веде до життя, до відродження. І все життя цього світу повинно бути проведено через смерть, через розп'яття. Без цього людина не може прийти до відродження, до вічності. Добро, благо є життя, сила і повнота життя, вічність життя. Смерть є божевілля, що стало щоденністю.
Живі, а не мертві страждають, коли смерть зробить свою справу. Мертві більше не можуть страждати; і ми можемо навіть похвалити смерть, коли вона кладе кінець крайньому фізичному болю чи розумовому падінню. Однак неправильно говорити про смерть як про ”винагороду”, оскільки справжня винагорода, як і справжнє покарання, вимагає свідомого переживання факту. У житті кожної людини може наступити момент, коли смерть буде більш діючою для його головних цілей, ніж життя; коли те, що він відстоює, завдяки його смерті стане більш ясним і переконливим.
Смерть - це зовсім природне явище, вона грала корисну і необхідну роль у ході тривалої біологічної еволюції. Дійсно, без смерті, що додала саме повне і серйозне значення факту виживання найбільш пристосованих, і в такий спосіб уможливила прогрес органічних видів.
Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить нам близькими загальні турботи і загальну долю всіх людей усюди. Вона поєднує нас глибоко відчутими серцевими емоціями і драматично підкреслює рівність наших кінцевих доль. Загальність смерті нагадує нам про істотне братерство людей, що існує незважаючи на всі жорстокі розбіжності і конфлікти, зареєстровані історією.
Трагедія і парадокс смерті.
Смерть, що породжується природною закономірністю і до якої людина приречена біологічним процесом, є саме індивідуально-особисте в людині. І вона є насамперед припинення стосунків з іншими людьми і з життям Космосу. Кожна людина повинна пройти через трагедію смерті. Фрейд затверджує, що ціль, якої прагне всяке життя, є смерть. Парадокс смерті в тім, що смерть є найстрашніше зло, що більш за все страшить людину, і через це зло розкривається вихід до вічного життя, чи один з виходів. Такими парадоксами наповнене наше життя. Нескінченність життя саме і робила би людину кінцевою істотою.
Парадокс смерті має не тільки етичне, але й естетичне вираження. Смерть виродлива, і вона є граничне каліцтво, розкладання, втрата обличчя, втрата всякого вигляду і лику, торжество нижчих елементів матеріального світу. І смерть прекрасна, вона облагороджує останнього зі смертних і ставить його на одну сходинку з найпершими, вона перемагає каліцтво вульгарності і щоденності. Смерть - це граничне зло, шляхетніше життя в цьому світі. Краса, принадність минулого, зв’язана з фактом смерті, що облагороджує. Саме смерть очищає минуле і кладе на нього печатку вічності. У смерті є не тільки розкладання, але й очищення. Іспиту смерті не витримує ніщо. Цей іспит витримує лише вічне. Моральний парадокс життя і смерті виражається в етичному імперативі: відносься до живих, як до умираючих, до померлого відносься, як до живих, тобто пам’ятай завжди про смерть, як про таємницю життя, і в житті, і в смерті затверджуй завжди вічне життя.
Трагедію смерті можна усвідомити лише при гострій свідомості особистості. Трагедія смерті відчутна лише тому, що особистість розуміється як безсмертна і вічна. Трагічна лише смерть безсмертного, вічного за своїм значенням і призначенням. Смерть смертного, тимчасового зовсім не трагічна. Трагічна смерть особистості в людині, тому що особистість є вічна Божа ідея, вічний Божий задум про людину. Особистість не народжується від батька і матері, особистість діється Богом. Людина в цьому світі є смертна істота. Але вона усвідомлює у собі образ і подобу Божу, особистість, усвідомлює себе приналежним не тільки до природного, але і до духовного світу. І тому людина рахує себе приналежною не тільки до природного, але і духовного світу. І тому людина рахує себе приналежною до вічності і прагне вічності. Людина безсмертна і вічна, як духовна істота, що належить до нетлінного світу, але вона є духовною істотою, коли вона відчуває себе духовною істотою, коли в ній перемагає дух і духовність, опановує її природними елементами. Безсмертним виявляється вид, рід, а не індивід. Наприклад, Гегель не знає особистого людського безсмертя. Людська особистість і її вічна доля приносяться в жертву ідеї, цінності, світовому духу, світовому розуму і т.п.
Матеріалізм, позитивізм і т.п. навчання примиряються зі смертю, узаконюють смерть і разом з тим намагаються забути про неї, влаштовуючи життя на могилах небіжчиків. Відношення до смерті стоїчне чи буддійське безсиле перед нею й означає перемогу смерті, але воно шляхетніше родових теорій, що зовсім забувають про смерть. Щиросердечне, а не духовне відношення до смерті завжди сумно і меланхолічно, у ньому завжди є сум спогаду, що не має сили воскрешати. Тільки духовне відношення до смерті переможне. Християнство знає перемогу над смертю. Християнство навчає не стільки про природне безсмертя, що не припускає ніякої боротьби, скільки про воскресіння, що припускає боротьбу духовних, благодатних сил із силами смертоносними. Навчання про відродження виходить із трагічного факту смерті й означає перемогу над ним, чого немає ні в яких навчаннях про безсмертя, ні у Платона, ні в теософії. Тільки християнство прямо дивиться в очі смерті, визнає і трагізм смерті, і зміст смерті, і разом з тим не примиряється зі смертю і перемагає її. Людина і смертна і безсмертна, вона належить і смертоносному часу і вічності, вона і духовна істота, і істота природна. Смерть є страшна трагедія, і смерть через смерть перемагається воскресінням. Але смерть перемагається не природними, а надприродними силами.
Жах смерті є не тільки жах смерті особистості, але і жах смерті світу. Є особистий Апокаліпсис і Апокаліпсис світовий. Апокаліпсис - є одкровення про смерть світу, хоча смерть у ньому не останнє слово. Смертна не тільки людина, не тільки народи і культури, але і все людство в цілому, і весь світ. Апокаліпсис є парадоксом часу і вічності. Кінець нашого світу настає в часі, ще в нашому часі. Але він також є кінцем нашого часу, і тому він за його межами. Для кожного з нас і для всього світу настає катастрофа, стрибок через безодню, незбагненний вихід з часу, у самому часі що відбувається. Якби наш гріховний світ у нашому гріховному часі був нескінченним, не знав кінця, то це був би такий же злий кошмар, як і нескінченне продовження в часі життя окремої людини. Це було б торжеством нісенітниці. Страшний суд над особистістю і світом у внутрішньому своєму розумінні є не що інше, як знаходже
Парадокс часу і вічності існує також і для долі особистості. Безсмертне і вічне життя об'єктивуються, і тоді говорять про нього як про загробне існування. Але безсмертне, вічне життя, не об’єктивоване і не натуралізоване, узяте зсередини, є життя принципово іншої якості, воно є життя духовне, у якому вічність настає вже у часі. Вічне життя може розкритися кожну мить, у глибині миті як вічне сьогодення. Вічне життя не є майбутнє життя, а життя сьогодення, життя в глибині миті. У цій глибині миті відбувається розрив часу. Тому етично помилкова та установка, що чекає вічності в майбутньому, як загробного існування, чекає смерті в часі, щоб прилучитися до вічного божественного життя. У майбутньому, по суті, ніколи не наступить вічності, у майбутньому є лише дурна нескінченність. Так можна уявити собі лише пекло. Вічність і вічне життя настає не в майбутньому, а в миті, тобто виході з часу, у перехрещенні вічної проекції життя в часі.
Смерть існує ззовні як деякий натуральний факт, що настає в майбутньому, і вона означає проекцію життя в майбутньому. Але подолання смерті і перемога над нею означає не забуття і не відсутність чутливості до неї, а прийняття її усередину духу, коли вона перестає вже бути натуральним фактом у часі і стає виявленням змісту, що йде з вічності. Смерть особиста і смерть світова, як і смерть націй і цивілізацій, як і смерть історичних форм держави, суспільства і побутового укладу, означає катастрофічне нагадування змісту і правди про те, що вони не виконані і перекручені. Смерть - не тільки торжество нісенітниці, результат гріха і перемога темних сил, але і торжество змісту, нагадування про божественну правду, недопущення неправди бути вічною.
ПРОБЛЕМА БЕЗСМЕРТЯ
Проблема безсмертя - основна, сама головна проблема людського життя, і лише по поверхні і легкодумству людина про це забуває. Іноді вона хоче переконати себе, що забула, не дозволяє собі думати про те, що важливіше всього. Усі релігії, починаючи з зародкових релігійних вірувань дикунів, будувалися у відношенні до смерті. Людина є істота, поставлена перед смертю протягом усього життя, а не тільки в останню годину життя. Людина веде подвійну боротьбу: за життя і за безсмертя. Смерть є явище ще усередині життя, а не по ту сторону, саме приголомшливе явище, прикордонне з трансцендентним.
Сильне страждання завжди порушує питання про смерть і безсмертя. Але і всяке поглиблення життя ставить ті самі питання. Було побудовано багато типів релігійних і філософських вчень про перемогу над жахом смерті і досягнення реального чи примарного безсмертя: спіритуалістичне навчання про безсмертя душі; навчання про перевтілення душ; містико-пантеїстичне навчання про злиття з Божеством; ідеалістичне навчання про безсмертя ідей і цінностей; християнське навчання про воскресіння цілісної людини; притуплення гостроти проблеми смерті через злиття з колективним життям на землі і через можливість земного щастя. Спіритуалістичне навчання про безсмертя душі обіцяє безсмертя лише частині людини, а не цілісній людині. Навчання про перевтілення ще менш дає безсмертя цілісній людині, вона припускає його розкладання на окремі елементи і ввергнення людини в космічний круговорот, залишає його у владі часу. Людина може перейти в нелюдський рід існування. Навчання про злиття з божеством не означає безсмертя особистості, а лише безсмертя безособових ідей і цінностей. Ідеалістичне навчання також не означає безсмертя особистості, а лише безсмертя безособових ідей і цінностей. Відвернення від теми про безсмертя через спрямованість до прийдешнього щастя людства говорить про нерозв'язність цієї теми і про ворожнечу до її постановки. Тільки християнське навчання про воскресіння цілісної людини відповідає на поставлене запитання, але з ним зв'язано багато труднощів.
Безсмертя душі.
Питання про смерть і безсмертя нерозривно зв'язано зі свідомістю особистості, з особистою долею. Якщо втратити гостру свідомість особистості і забути про її єдину і вічну долю, то можна утішити себе тим, що життя в природі, у роді вічно відроджується і безсмертне. Людина, як особистість, бореться зі смертю в ім'я безсмертя.
Людина безсмертна тому, що у неї є божественний початок. Але безсмертне не тільки божественне в людині, безсмертний весь склад людини, яким опановує дух. Духовний початок і є той початок у людині, що веде до смерті, остаточного занурення в смертоносний потік часу.
Древнім властива була віра не в безсмертя людини і людського, а в безсмертя Бога і божественного. Душу зв'язували з подувом, що виходить від бога. Душа має тінь. Дуже широко було поширене вірування, що потрібно харчувати небіжчиків, інакше можуть бути з їх боку ворожі дії. На шляху загробного життя бачили різного роду перешкоди: у переході небезпечних місць, у зустрічі з дикими звірами. Важка і небезпечна боротьба була і після смерті. Тільки в Єгипті були моральні вимоги для безсмертя. Єгиптяни перші визнали людську душу безсмертною. Але спочатку безсмертним визнавався лише один цар, а вже потім привілейований шар.
Ідея безсмертя душі грецького походження. Досягти безсмертя в греків - значить стати Богом. Безсмертя - є прояв у людині божественного початку. Безсмертні лише герої, напівбоги, а не звичайні люди. Є роздільність людини і божественного роду. Це в пізню годину історії повторюється і у Ніцше. Людина смертна. Але безсмертя можливо, тому що в людині є божественний початок. У людині є Бог.
Індивідуального безсмертя немає, є лише універсальний вогонь. Піфагор визнавав безсмертя душі, але зв'язував з перевтіленням. В Ананксагора безсмертний дух, а не душа. Безсмертне загальне, а не індивідуальне.
Людська особистість реальніше всього світу, вона належить вічності. Але цього не видно ззовні, видно лише зсередини. Людська душа обмежена тілом, залежить від природної необхідності, але вона внутрішньо нескінченна. Життя від народження до смерті є лише маленький відрізок вічної долі. Людина шукає особистого безсмертя, не безсмертя в об'єкті, а безсмертя в суб'єкті. Дуже важливо усвідомити, що тільки вічне реально. Усе невічне, перехідне не має справжньої реальності. Ніцше говорить, що для радості, щастя миті потрібна була вічність і усе виправдано.
Безсмертя особистості.
Безсмертя в родовому житті, у дітях і онуках, як і безсмертя в нації, у державі, у соціальному колективі, нічого спільного не має з безсмертям людини. Дуже складне і таємниче відношення між особистістю і статтю. Стать є безособове, родове в людині, і цим відрізняється від еросу, що носить особистий характер. З подоланням статі зв'язана і зміна людської свідомості. Безсмертя зв'язане зі станом свідомості. Тільки цілісна свідомість, не роздвоєна, що не розкладається на елементи і не складається з елементів, веде до безсмертя. Безсмертя в людині зв'язано також з пам'яттю. Безсмертя є прояснена пам'ять. Саме ж страшне в житті є переживання безповоротності, непоправності, абсолютної втрати.
Людина прагне до цілісного безсмертя, до безсмертя людини, а не безсмертя надлюдини, інтелекту, ідеального в собі початку, до безсмертя особистого, а не безособово-загального. Лише звільнення свідомості від виняткової влади феноменального світу розкриває перспективу безсмертя.
Кошмарні перспективи нескінченних перевтілень, перспективи зробленої втрати особистості в безликому Божестві і найбільше перспектива можливості вічних пекельних мук. І якщо повірити в можливість нескінченного існування в умовах нашого життя, що часто нагадує пекло, то це також було би кошмаром, і викликало би бажання смерті. В індусів перевтілення було песимістичним віруванням. Буддизм, насамперед, учить шляху звільнення від мук перевтілення. Вірування в перевтілення невдячне, і не дає звільнення від карми. У ньому безвихідність, немає виходу часу у вічність. Крім того, навчання про перевтілення виправдує соціальну несправедливість, кастовий лад. Той, хто піддається суму і болю, хто раб відчуттів, хто зайнятий ефемерними предметами, не знає безсмертя.
Л. Толстой визнає особисте життя помилковим життям, і особистість не може успадковувати безсмертя. Смерті немає, коли переборюється особисте життя. Навчання Ніцше про вічне повернення є антична грецька ідея, що знає лише космічний час і цілком віддає людину у владу космічного круговороту. Це кошмар того ж типу, що ідея нескінченного перевтілення.
Найбільш людяний характер носить навчання Н. Федорова про відродження. Він вимагає повернення життя всім померлим предкам, не погоджується, щоб хто-небудь з померлих розглядався як засіб для прийдешнього, для торжества яких-небудь безособових об'єктних початків. І мова йде про відродження цілісної людини. Це не повинно бути пасивним чеканням воскресіння мертвих, а активною участю, тобто відродженням.
Тема безсмертя людини зайняла своє місце в матеріалістичному світогляді. Матеріалізм, завжди намагався зрозуміти світ без яких-небудь суб'єктивістських внесень, з таких позицій розвивав і дану тему.
Ідеалістична система доказів посмертного існування особистості містить у собі чимало і раціональних доводів. Наприклад, Сократ говорив, що подібно тому, як сон протилежний бадьорості і переходи між ними суть пробудження і засипання, протилежністю життя є смерть, а переходом між ними - умирання і оживлення. Оскільки ж природа не повинна кульгати на одну ногу, вмирання треба доповнити оживленням. Сократ також вірить і в переселення душ.
Китайський філософ Ян Чжу (440 - 360 до н.е.) говорив, що смерть рівняє усіх: ”При житті існують розходження - це розходження між розумними і дурними, знатними і низькими. У смерті існує тотожність - це тотожність смороду і розкладання, зникнення і знищення... Вмирають і десятилітній, і столітній; вмирають і доброчесний, і мудрий; вмирають і злий, і дурний”.
Відповідно до навчання черваків (староіндійська школа філософії), існування світу обумовлене мимовільними комбінаціями матеріальних елементів, і тому немає необхідності допускати буття бога - творця. Можна обійтися без віри в безсмертя душі. Те, що люди називають душею, насправді є живе тіло, що володіє свідомістю. Існування душі поза тілом недоведене, тому і безсмертя її довести не можна. Після смерті організм знову розкладається на первісні елементи, комбінацією яких він був. Людина в реальному світі випробує і насолоди і страждання. Усунути останні цілком не можна, однак їх можна звести до мінімуму, а перші, навпаки, до максимуму. Релігійне ж поняття про чесноту і порок - вигадка авторів священних книг.
Геракліт розумів смерть як елемент діалектики світового процесу: ”Вогонь живе смертю землі, і повітря живе смертю вогню; вода живе смертю повітря, земля – смертю води. Смерть вогню - повітря народження, і смерть повітря - води народження. Зі смерті землі народжується вода. Зі смерті води народжується повітря, зі смерті повітря - вогонь, і навпаки”. У цей круговорот він включає і душу, що йому представляється матеріальною, одним з перехідних станів вогню. Смерть і безсмертя він розглядає як єдність протилежностей: ”Безсмертні - смертні, смертні - безсмертні; смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають”.
ВІДНОШЕННЯ ДО СМЕРТІ, ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, СМЕРТІ І БЕЗСМЕРТЯ в релігіях СВІТУ
Розглянемо дані проблеми відповідно до трьох світових релігій - християнства, ісламу і буддизму і цивілізацій, на них заснованих.
Християнське розуміння смерті і безсмертя виходить зі старозавітного положення: "День смерті краще дня народження" і новозавітної заповіді Христа "... я маю ключі від пекла і смерті". Безсмертя особистості як цілісної істоти мислимо тільки через воскресіння. Шлях до нього відкритий спокутною жертвою Христа через хрест і воскресіння. Це сфера таємниці і чуда, тому що людина виводиться зі сфери дії природно-космічних сил і стихій і ставиться як особистість віч-на-віч з Богом, що теж є особистість.
Таким чином, метою життя людини є рух до вічного життя. Без усвідомлення цього, земне життя перетворюється на сон, порожню і дозвільну мрію, мильний міхур. Вона є тільки готування до вічного життя, котре не за горами для кожного. Але необхідно завжди пам'ятати про смертну годину. Це не трагедія, а перехід у світ інший, де вже живуть міріади душ, добрих і злих, і де кожна нова входить на радість чи муку. Смерть руйнує не тіло, а тлінність його і тому вона - не кінець, а початок життя вічного.
Інше розуміння безсмертя християнство зв'язало з образом "Вічного жида" Агасфера. Коли знемагаючий під вагою хреста Ісус йшов на Голгофу і захотів відпочити, то Агасфер, що стояв серед інших, сказав: "Йди, йди", за що і був покараний - йому назавжди було відмовлено в спокої могили. Зі століття в століття приречений він блукати по світу, чекаючи другого пришестя Христа, що один може позбавити його безсмертя.
Євангеліст Лука так визначив суть християнського підходу до життя і смерті: "Бог не є Бог мертвих, але Бог живих. Тому що в нього усі живі". Християнство категорично засуджує самогубство, тому що людина не належить собі, її життя і смерть "у волі Божої".
Інша світова релігія - іслам - виходить з факту створення людини волею всемогутнього Аллаха, що, насамперед, милосердний. На відміну від християнства, земне життя в ісламі розцінюється високо. Проте, в Останній день усе буде знищено, а померлі воскреснуть і стануть перед Аллахом для остаточного суду. Віра в загробне життя є необхідною, оскільки в цьому випадку людина буде оцінювати свої дії і вчинки не з погляду особистого інтересу, а у змісті вічної перспективи.
Руйнування всього Всесвіту в день Справедливого суду припускає творення досконалого нового світу. Про кожну людину буде представлений "запис" діянь і думок, навіть самих таємних і винесений відповідний вирок. Таким чином, восторжествує принцип верховенства законів моралі і розуму над фізичними закономірностями. Морально чиста людина не може знаходитися в приниженому положенні, як це має місце в реальному світі. Іслам категорично забороняє самогубство.
Опис раю і пекла в Корані повний яскравих подробиць, щоб праведники могли цілком задовольнитися, а грішники одержати по заслугах. Рай - це прекрасні "сади вічності, внизу яких течуть ріки з води, молока і вина"; там же "чисті чоловіки", "повногруді ровесниці". Сидячих на килимах і спираючихся на зелені подушки обходять "хлопчики вічно юні", що пропонують на блюдах із золота "м'ясо птахів". Пекло для грішників - вогонь і окріп, гній і помиї, плоди дерева “заккум”, схожі на голову диявола, а їхня доля - "крики і ревіння". Запитувати Аллаха про смертну годину не можна, тому що знання про це тільки в нього.
Відношення до смерті і безсмертя в буддизмі значно відрізняється від християнського і мусульманського. Сам Будда відмовлявся відповідати на питання: "чи безсмертний той, хто пізнав істину, чи смертний він?", а також: чи може той, хто пізнав бути смертним і безсмертним одночасно? По суті, визнається тільки один вид "чудового безсмертя" - нірвана, як втілення Абсолютного Початку, що не має атрибутів.
Буддизм не став спростовувати розвинуте брахманізмом навчання про переселення душ, тобто віру в те, що після смерті будь-яка жива істота знову відроджується у виді нової живої істоти (людини, тварини, божества, духу і т.д.). Однак буддизм вніс у навчання брахманізму істотні зміни. Вищою метою буддиста повинне бути повне припинення перероджень і досягнення нірвани, тобто небуття.
Оскільки особистість розуміється як сума драхм, що знаходяться в постійному потоці перевтілення, то звідси випливає безглуздість, безглуздість ланцюга природних народжень. “Дхаммапада” стверджує, що "народження знову і знову - болюче". Виходом є шлях знаходження нірвани, прорвавши ланцюга нескінченних перероджень і досягнення просвітління, блаженного "острова", що знаходиться в глибині серця людини, де "нічим не володіють" і "нічого не жадають". Відомий символ нірвани - угасання вічного тріпотливого вогню життя добре виражає сутність буддійського розуміння смерті і безсмертя. Як говорив Будда: "Один день життя людини, що бачила безсмертний шлях, краще столітнього існування людини, що не бачила вищого життя".
Спокійне й умиротворене ставлення до життя, смерті і безсмертя, прагнення до просвітління і звільнення від зла характерно і для інших східних релігій і культів. У цьому зв'язку міняється відношення до самогубства; воно вважається не настільки гріховним, скільки безглуздим, тому що не звільняє людину від кола народжень і смертей, а тільки приводить до народження в більш низькому втіленні. Потрібно перебороти таку прихильність до своєї особистості, тому що, за словами Будди, "природа особистості є безупинна смерть".
Безрелігійних людей і атеїстів часто дорікають за те, що для них земне життя - це все, а смерть - нездоланна трагедія, що, по суті, робить життя безглуздим. Л.Н. Толстой у своїй знаменитій сповіді болісно намагався знайти в житті той зміст, який би не знищувався неминуче майбутній кожній людині смертю. Для віруючого тут всі зрозуміло, а для невіруючого виникає альтернатива трьох можливих шляхів вирішення цієї проблеми.
Перший шлях
- це прийняти думку, що підтверджується наукою і просто здоровим розумом, що у світі неможливо повне знищення навіть елементарної частки, і діють закони збереження. Зберігається речовина, енергія і, як вважають, інформація й організація складних систем. Отже, частки нашого "я" після смерті ввійдуть у вічний кругообіг буття й у цьому змісті будуть безсмертними. Правда, вони не будуть мати свідомість, душу, з якою зв'язується наше "я". Більш того, цей вид безсмертя набувається людиною протягом всього життя Можна сказати у формі парадокса: ми живі тільки тому, що щомиті вмираємо. Щодня відмирають еритроцити в крові, випадає волосся і т.д. Тому зафіксувати життя і смерть як абсолютні протилежності в принципі неможливо не в дійсності ні в думках. Це дві сторони однієї медалі.
Другий шлях
- знаходження безсмертя в справах людських, у плодах матеріального і духовного виробництва, що входять у скарбничку людства. Для цього, насамперед, потрібна впевненість у тім, що людство безсмертне і має місце космічне призначення в дусі ідей К.Э. Ціолковського й інших космистів. Якщо ж для людства реальне самознищення в термоядерній екологічній катастрофі, а також внаслідок якихось космічних катаклізмів, то в цьому випадку питання залишається відкритим.
Третій шлях
до безсмертя, як правило, вибирають люди, масштаб діяльності яких не виходить за рамки їхнього будинку і найближчого оточення. Не очікуючи вічного блаженства чи вічних мук, не вдаючись у "хитрощі" розуму, що з'єднує мікрокосмос (тобто людину) з макрокосмосом, мільйони людей просто пливуть у потоці життя, відчуваючи себе, його часткою. Безсмертя для них - не у вічній пам'яті облагодіяного людства, а в повсякденних справах і турботах. "Вірувати в бога не важко.... Ні, ви, в людину увіруйте!" - Чехов написав це, зовсім не припускаючи, що саме він, сам, стане прикладом такого типу відносини до життя і смерті.
ВИСНОВОК
“Боги, боги мої! Як смутна вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непосильну ношу, той це знає. Це знає втомлений. І він без жалю залишає тумани землі, її болота і ріки, він віддається з легким серцем у руки смерті, знаючи, що тільки вона одна заспокоїть його”. У цих словах Михайла Булгакова вкладена сумна і примирена зі смертю істина. Тому що на шляху життя для того, хто смертельно втомився - не переситився задоволеннями, а саме втомився, подібно майстру, що завершив непосильну працю, - для стомленого мандрівника спокій небуття не вселяє страху. Така велика справедливість долі. Як би ми не теоретизували, якими б ідеями про перехід в інший чи світ у понад життя біосфери ні утішалися, неминуче залишається найпростіший повсякденний вигляд смерті, рано чи пізно очікує нас. І тоді багато що - якщо не все - залежить від нас самих.
Іншим страх смерті допомагають перебороти релігійні обряди й образи, надія на безсмертя душі. Треті думають, що в нісенітниці життя тільки і залишається погоня за задоволеннями і матеріальними благами. Такі люди здатні - про всяк випадок (а раптом Бог є!) - формально сповідати ту чи іншу віру. Однак, незважаючи на всі свої хитрування, вони час від часу випробовують тяжкий жах передчуття смерті, її прижиттєвого переживання. Четверті прагнуть обґрунтувати науково-філософські концепції, що пояснюють зміст смерті. Стаючи предметом науково-філософського аналізу, смерть з'являється пересічним природним процесом, що супроводжує життя, - не більш того. У найкращому положенні виявляються мислителі здатні глибоко перейнятися життям природи, Всесвіту. І нарешті залишаються ті, про яких ми говорили на самому початку: стомлені мандрівники, що гідно пережили удари і блага долі, трудівники і майстри, що випробували щастя творчості і самовіддачі.
Було б дивно і нерозумно вибирати з цих варіантів найкращий. Адже не ми вибираємо їх, а вони нас. Кожний має ті життя, смерть та безсмертя якого заслуговує.
І ще одна очевидна істина: усі ми безсмертні, поки живі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Короткий словник з філософії. Під. Заг. Ред. И.В. Блауберга,И.К. Пантіна. Москва, 1979 рік. C. 59-60, с. 88, с. 269-270, с. 366-368.
2. ЄРШОВ Г.Г. Сенс життя і соціальне безсмертя. М.,1990.
3. ГУРЕВИЧ П.С. Життя після смерті. -М., Радянський письменник 1990.
4. ЧИРКІН С.Я. Шлях до довголіття. -М., Знання, 1986- нар. Ун-т. Фак. Здоров'я, №12.
5. КОГАН Л.Н. Мета і сенс життя людини. М.,1984.