Контрольна робота
з предмету: «Управління витратами»
на тему:
«Методика калькулювання собівартості підприємств будівельної індустрії»
Зміст
Вступ
1. Методика калькулювання собівартості випущеної продукції
2. Методика калькулювання собівартості виконаних робіт і послуг
Література
Вступ
Калькулюванням собівартості завершується, як правило, процес узагальнення затрат на виробництво продукції, виконання робіт чи надання послуг. Методика калькулювання собівартості випущеної продукції відрізняється від калькулювання виконаних робіт і послуг. Калькулюванням собівартості випущеної продукції займаються промислові підприємства, а виконаних робіт, як правило, підрядні будівельні (ремонтні) організації Щодо калькулювання собівартості послуг, то його здійснюють допоміжні й обслуговуючі виробництва та господарства вищезазначених підприємств і організацій та спеціалізовані організації (автотранспортні підприємства, управління механізації, котельні тощо). У зв'язку з цим розглянемо окремо процеси калькулювання собівартості випущеної продукції на підприємствах будівельної індустрії та виконаних робіт — у підрядних будівельно-монтажних (ремонтно-будівельних) організаціях.
1. Методика калькулювання собівартості випущеної продукції
калькулювання собівартість будівельний
Підприємства будівельної індустрії — це, у переважній більшості, промислові підприємства, для яких характерна цехова структура, серійність та масовість випуску, як правило, однорідної продукції. Ці особливості впливають як на організацію обліку витрат, так і на калькулювання собівартості продукції. Основні напрями досліджень засвоєння видів діяльності підприємств будівельної індустрії, характеристика особливостей побудови номенклатури калькуляційних статей, методика калькулювання собівартості збірного залізобетону, столярних виробів, стінових і керамічних матеріалів, металоконструкцій.
Підприємства будівельної індустрії виготовляють великими партіями будівельні матеріали, конструкції й деталі. Споживачами їх продукції є підрядні будівельно-монтажні організації, підприємства і організації-замовники, які проводять будівництво, реконструкцію та модернізацію господарським способом, і населення.
За сучасних умов господарювання продукція підприємств будівельної індустрії відпускається споживачам незалежно від того, юридична чи фізична це особа, за єдиними відпускними цінами. Процес калькулювання зорієнтований лише не одну мету — формування відпускної ціни одиниці продукції. Базою для її визначення є розрахунок витрат на випуск продукції, іншими словами, виробнича або повна собівартість продукції (кожного виду зокрема). Безперечно, забезпечити достовірний бухгалтерський облік витрат на виготовлення кожного найменування виробів надзвичайно складно і в умовах до ринкових відносин, коли необхідна оперативна інформація про виробничі витрати, запізніла інформація втрачає свою актуальність. Через це основою для складання калькуляцій відпускної ціни служать розрахунки витрат, базою для яких є виробничі норми і нормативи /з більшості видів витрат/ та діючі ціни придбання матеріальних ресурсів і послуг від постачальників та сторонніх підприємств і організацій. Номенклатура статей витрат підприємств будівельної індустрії має певні особливості й характеризується своєю неоднорідністю щодо видів продукції, що виготовляються. Проте кожне підприємство має основні статті витрат, без яких не обходиться випуск продукції. До них слід віднести такі як:
■сировина і основні матеріали,
■допоміжні матеріали,
■купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби,
■роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій,
■зворотні відходи /вираховуються/,
■паливо и енергія на технологічні цілі,
■основна заробітна плата виробничих робітників,
■додаткова заробітна плата виробничих робітників,
■нарахування на зарплату /відрахування на соціальні заходи/,
■витрати на утримання і експлуатацію виробничого устаткування,
■загальновиробничі витрати,
■втрати від браку,
■інші виробничі витрати,
■попутна продукція /вираховується/.
У сукупності дані витрати становлять виробничу собівартість. Поряд з виробничою собівартістю існує ще ряд витрат, які разом з нею утворюють повну собівартість продукції. До таких витрат належать адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати. Дані витрати називаються витратами періоду і в собівартість окремих видів продукції не включаються, а відносяться безпосередньо на фінансові результати. З метою встановлення відпускної ціни на базі повної собівартості в сучасних умовах доцільно витрати періоду включати до складу собівартості окремих видів виробів у нормалізованому порядку (певному процентному співвідношенні до виробничої собівартості, вирахуваному на підставі фактичних даних попередніх звітних періодів).
Калькуляція відпускної ціни містить усобі ще два складові елементи, до яких належать плановий прибуток (рентабельність у деяких підприємствах) і податок на додану вартість (ПДВ). Якщо величина останнього встановлюється урядом і на сьогодні вона становить 20 відсотків відпускної ціни (без ПДВ), то рівень планового прибутку— величина, яка визначається підприємством самостійно. Нині розмір планового прибутку, як засвідчує практика діяльності підприємств будівельної індустрії, знаходиться у досить широкому діапазоні від 10 до 30, а до недавнього часу іноді сягав й 50 відсотків повної (збутової) собівартості.
Необхідно зазначити, що такий підхід не зовсім виправданий. Він ставить підприємства у неоднакові умови. Окремі з тих, що мають порівняно вищий розмір планового прибутку з одиниці продукції, не зацікавлені у пошуку резервів зниження собівартості продукції й на цій основі — підвищення ефективності господарювання. Водночас інші підприємства, запроваджуючи раціональні безвідходні технологи, наукову організацію пращ, продуктивніше використання виробничого устаткування тощо, іншими словами, використавши усі наявні резерви зниження собівартості, при відносно низькому рівні планового прибутку виглядатимуть у фінансовому аспекті набагато гірше від своїх «побратимів».
У разі насичення ринку однорідними матеріальними ресурсами у виграші буде той виробник, який пропонує дешевшу продукцію (при інших рівних умовах), тобто те підприємство, собівартість виробів якого та відпускна ціна разом з ПДВ нижча. Проте розвиток економіки України свідчить, що це буде не так швидко. Тоді сам ринок стане регулятором ціни і не потрібне буде втручання держави до встановлення величини рівня планового прибутку.
Умови сьогодення вимагають такого державного втручання стосовно обмеження рівня рентабельності і, найперше, для підприємств, які є монополістами у виробництві окремих видів будівельних матеріалів, конструкцій і деталей.
Специфічними особливостями використовуваної номенклатури статей у окремих підприємствах будівельної індустрії є виділення зі складу витрат окремої статті — «Транспортні витрати». У даному разі статті, на яких знаходять своє відображення матеріальні витрати, складаються лише з відпускної ціни постачальника.
Крім того, підприємства, у структурі витрат яких значне місце посідають витрати на паливо і енергію, та з метою посилення контролю за економним і раціональним їх використанням розділяють ці витрати і показують їх у калькуляції двома самостійними статтями: «Паливо технологічне» та «Енергія технологічна».
Деякі підприємства не виділяють окремою статтею вартість «зворотних відходів», а враховують їх у складі статті «Сировина і основні матеріали». При цьому стаття витрат називається «Сировина і основні матеріали» /за вирахуванням зворотних відходів/. Такий підхід не зовсім виправданий, оскільки занижується вартість використаної сировини і основних матеріалів за рахунок відходів, які на мають вже властивостей повноцінної сировини чи основних матеріалів і можуть бути використані на зовсім інші цілі, крім виробництва основної продукції.
А зараз зупинимося на деяких специфічних особливостях методики калькулювання собівартості найбільш поширених видів продукції підприємств будівельної індустрії дещо детальніше.
Калькулювання собівартості збірного залізобетону
здійснюють заводи залізобетонних виробів і конструкцій, комбінати будівельної індустрії, тобто спеціалізовані промислові підприємства, основною продукцією яких є вироби зі збірного залізобетону.
Оскільки основними компонентами їх виготовлення є бетон і арматурні каркаси, то з метою полегшення складання калькуляцій на кожен виріб зокрема обчислюють собівартість 1 м3 бетону різних марок та 1 кг ділової арматури. Знаючи норми витрат бетону і арматури на той чи інший виріб і собівартість їх одиниці, підсумовуванням добутків вираховують матеріальні витрати, пов'язані з випуском кожного виду основної продукції.
Таким чином на підприємствах, де виготовляють збірний залізобетон, складають калькуляції на виробництво товарного бетону, ділової арматури та залізобетонних конструкцій і деталей.
Через те, що для різних видів продукції (фундаментні подушки, блоки, поперечки, плити покриття, сходові клітки, марші, карнизи тощо) й навіть однорідних їх видів, проте різних розмірів, використовують бетони різних марок, то калькулювання бетону здійснюють за відповідними марками, а саме: М-150, М-200, М-250, М-300, М-350, М-400, М-450. Це найпоширеніші марки бетону. В окремих випадках (при виконанні індивідуальних замовлень та несерійної продукції) можуть використовуватися бетони нижчих або, навпаки, вищих марок.
Матеріальні ресурси та послуги, які становлять основу виготовлення бетонів, у калькуляціях знаходять своє відображення кожен зокрема. Ними є цемент, щебінь, пісок, вода, паливо, електроенергія, стиснуте повітря.
Інші статті витрат, які включаються до складу собівартості, такі самі, як і наведені вище, тому що в них відсутня деталізація. До них належать основна і додаткова заробітна плата виробничих робітників, нарахування на зарплату (відрахування на соціальні заходи), втрати від браку, інші виробничі витрати. Це, як правило, прямі статті, тобто витрати за цими статтями можна у міру їх виникнення віднести на собівартість конкретного виробу.
Що ж стосується таких статей, як «Витрати на утримання і експлуатацію устаткування», «Загальновиробничі витрати», то вони є непрямими і розподіляються між видами продукції у переважній більшості підприємств і організацій пропорційно до основної заробітної плати виробничих робітників.
Слід зазначити, що дана база розподілу не зовсім прийнятна, оскільки веде до недостовірного визначення собівартості окремих видів продукції, занижуючи при цьому собівартість одних з них і завищуючи не обґрунтовано собівартість інших.
Доцільно було б здійснювати такий розподіл наступним чином: витрати на утримання і експлуатацію виробничого устаткування — пропорційно до кількості відпрацьованих машино/верстато/-годин або нормативних ставок на одиницю випущеної продукції, а загальновиробничі витрати — пропорційно до комплексної бази, якою є витрати на утримання і експлуатацію устаткування і основна заробітна плата виробничих робітників.
Калькуляції собівартості ділової арматури
подібні до калькуляцій собівартості бетону. Матеріальні витрати розчленовані на окремі види, зокрема: метал (дріт), арматурна сталь, сталь кругла, електроди (в умовах ручного зварювання), закладні деталі тощо. Усі інші витрати аналогічні до тих, які знаходять своє відображення при калькулюванні собівартості бетону.
Через те що ділова арматура та бетон можуть не лише входити до складу залізобетонної продукції як окремі складові елементи, а й реалізовуватися на сторону, на них складають калькуляції відпускної ціни.
До повної собівартості включають плановий прибуток (планові нагромадження) і до загальної суми — ПДВ. Таким чином, маючи відпускні ціни (з ПДВ) на 1 м3 бетону /різних марок/ і 1 кг /1 т/ ділової арматури і масу відповідно бетону та арматури, визначають відпускні ціни на кожний вид продукції зокрема.
Калькуляції відпускних цін на залізобетонну продукцію складають, маючи такі реквізити: марка бетону, відпускна ціна одиниці, об'єм /у кубометрах/, сума /вартість бетону/, відпускна ціна 1 кг металу, маса /у кілограмах/, сума /вартість металу/, відпускна ціна одиниці продукції. Додаванням двох сумарних величин (бетону і металу, які визначаються як добуток ціни на об'єм та масу, відповідно, обчислюють відпускну ціну залізобетонних конструкцій і деталей.
Калькулюванням собівартості столярних виробів
займаються деревообробні підприємства та комбінати будівельної індустрії.
Головними видами продукції їх є віконні та дверні блоки, паркет, плінтуси, штапик, підвіконні дошки, дошка підлоги, «дошка-вагонка», рейки, дранка та ін. Через те що сировиною для виготовлення вказаних виробів є обрізні пиломатеріали, окремо калькулюється ще й собівартість 1 м3 пиломатеріалів.
Номенклатура калькуляційних статей характеризується особливостями лише в частині матеріальних витрат. Річ у тім, що всі матеріальні цінності, які витрачаються на виготовлення окремих виробів, вираховуються кожен зокрема, а відтак згруповуються у калькуляційні статті витрат, до яких слід віднести: «Сировина і основні матеріали», «Допоміжні матеріали». Розраховуються окремо і витрати палива та електроенергії за діючими нормативами /в розрахунку на 1 м2 виробів/ і вартістю їх одиниці відповідно 1 Г/кал та 1 квт/год. Дані вирахування подають на звороті калькуляційного листа. Кінцеві вартісні підсумки переносять на лицеву сторону і записують за відповідною калькуляційною статтею.
Внаслідок різноманітності і різнохарактерності столярних виробів у калькулюванні їх собівартості має місце застосування кількох калькуляційних одиниць. Так, найпоширенішою одиницею є 1 м3 /пиломатеріали обрізні й необрізні, дошка підлоги, бруски/. Крім того, застосовуються ще й такі як 1 м2 /паркет, «дошка-вагонка», блоки дверні й віконні/, 100 м/п /плінтус, штапик/. Поряд з цими одиницями калькулюється ще й собівартість комплектів /віконних і дверних/. Якщо продукція серійна — віконні й дверні блоки, то складають калькуляції відпускної ціни 1 шт., тобто одного вікна чи одних дверей відповідної серії. При виготовленні несерійної продукції — виробів за окремими замовленнями, ці замовлення калькулюють, беручи за основу кількість квадратних метрів, які входять до комплекту.
Калькулювання собівартості стінових і керамічних матеріалів
здійснюють заводоуправління будівельних матеріалів.
Продукцією вказаних підприємств є цегла, стінові блоки / шлако- і тирсоблоки/, різаний /тесаний/ камінь, облицювальна плитка /глазурована і неглазурована/, кахель тощо.
Специфічною особливістю калькулювання собівартості вказаних виробів є те, що калькуляції собівартості окремі заводоуправління складають у надто деталізованому вигляді, тобто практично кожна калькуляційна стаття поділяється на окремі складові. Для прикладу наведемо номенклатуру статей витрат одного з цегельних заводів Тернопільщини.
До складу калькуляції згаданого підприємства входять такі види витрат:
♦ сировина і основні матеріали /амортизація, пально-мастильні матеріали, основна і додаткова заробітна плата, відрахування на соціальне страхування, порода, геологорозвідувальні роботи, рекультивація земель, вода/;
♦ допоміжні матеріали /дріт, тирса, цегла вогнетривка, шиберний папір/;
♦ роботи і послуги виробничого характеру; паливо /газ, вугілля/;
♦ електроенергія;
♦основна заробітна плата виробничих робітників;
♦додаткова заробітна плата виробничих робітників;
♦відрахування на соціальне страхування;
♦втрати від браку,
♦витрати на утримання і експлуатацію виробничого устаткування /амортизація, заробітна плата робітників-верстатників, відрахування на соціальне страхування, матеріали, електроенергія, пально-мастильні матеріали, інші витрати/,
♦цехові (загальновиробничі) витрати /амортизація, основна і додаткова заробітна плата, відрахування на соціальне страхування, матеріали, електроенергія, паливо, невиробничі витрати/.
Загальна сума всіх наведених витрат становить виробничу собівартість цегли.
Калькуляційною одиницею у даному випадку виступає 1 тис. шт. На кожну марку цегли /М-75, М-100, М-125/ складають окремі калькуляції собівартості, які є основою для визначення їх відпускної ціни.
Калькуляції стінових блоків і різаного каменю складають у розрахунку на 1 шт. , кахелю — на один комплект, а облицювальної плитки — на 1 м2.
Калькулюванням собівартості металоконструкцій
займаються, як правило, промбази ти інші спеціалізовані промислові підприємства
До металоконструкцій належать різноманітні конструкції й деталі, заготовки і напівфабрикати заводського виготовлення, які мають самостійн
З метою визначення відпускних цін на окремі їх види складають калькуляції собівартості з кожного виду металоконструкцій. Калькуляційними одиницями є одна штука /кришки люків, металеві підпори/, 1 м2/щити, ворота/, 1 м/п/загорожі, стелажі/.
Вартість матеріалів у калькуляції розраховують з кожного їх виду зокрема, головними з яких є кутники, листове і кругле залізо, швелер, дріт та ін. Відтак загальну вартість матеріалів заносять на відповідну калькуляційну статтю.
Специфічною самостійною статтею витрат є «Внутрішні перевезення» /«Транспортні витрати» — в окремих організаціях/. При неможливості прямого їх віднесення на собівартість окремих видів виробів транспортні витрати, пов'язані з внутрішніми перевезеннями, включають у склад цехових /загальновиробничих/ витрат.
Витрати води, тепло- і електроенергії, які належать до прямих витрат, вираховують на основі діючих норм на 1 т металоконструкцій та їх вартості, одержаних зі сторони.
Непрямі витрати, до складу яких належать витрати на утримання і експлуатацію виробничого устаткування, загальновиробничі витрати, розподіляються між цехами основного /допоміжних/ виробництв, а відтак — між видами металоконструкцій пропорційно до суми основної заробітної плати виробничих робітників.
Заробітна плата, як відомо, є, крім того, базою для відрахувань на соціальні заходи та в резерв на оплату відпусток. Це вказує на необхідність й достовірного розрахунку. Практика роботи деяких підприємств засвідчує таку особливість вирахування даних витрат. Ураховуючи вплив інфляційних процесів і періодичного підвищення на цій основі розцінок за виготовлення продукції чи виконання певних робіт, організації беруть за основу старі розцінки і застосовують до них відповідний коефіцієнт подорожчання. Проте не завжди розрахована таким чином заробітна плата відповідає справжньому рівню витрат, що позначається на достовірності калькуляційних розрахунків. Причиною цього є зміни у структурі робіт унаслідок впливу досягнень науки і техніки, можливе збільшення частки механізованих робіт порівняно з ручними, а також використання необґрунтованого коефіцієнта подорожчання.
З метою ліквідації вказаного недоліку рекомендується розробити діючі виробничі розцінки заробітної плати на одиницю робіт і використовувати їх впродовж певного періоду часу, а при зміні умов виробництва та підвищенні рівня заробітної плати своєчасно їх коригувати.
2. Методика калькулювання собівартості виконаних робіт і послуг
Серед виконаних робіт найбільша частка припадає на роботи, пов'язані з будівництвом або виконанням ремонтних робіт.
Як відомо, витрати на будівництво обліковуються двічі — у підрядчика і замовника. При цьому повна вартість споруджуваного об'єкта визначається лише у замовника /забудовника/, оскільки він приймає в експлуатацію готовий об'єкт. Ось чому собівартість об'єкта калькулює замовник. Він здійснює калькулювання так званої інвентарної вартості об'єкта будівництва, до складу якої входять такі витрати:
- договірна ціна будівельно-монтажних робіт,
- витрати на проектно-пошукові роботи,
- вартість проектно-кошторисної документації;
- витрат на відведення земельної ділянки під будівництво об’єкта;
- витрати на знос будівель і споруд, що знаходяться на майданчику, відведеному під забудову;
- компенсаційні витрати населенню, пов'язані з переселенням на нові місця проживання з місця забудови;
- витрати на утримання дирекції підприємства, що будується, і технічний нагляд;
- преміальні виплати за дострокове або своєчасне здавання об'єкта в експлуатацію;
- інвентарна вартість устаткування;
- інші витрати /збитки від ліквідації тимчасових споруд тощо/.
Підрядник (будівельно-монтажна організація) виконує тільки частину робіт — будівельно-монтажні, внаслідок чого калькулює лише ці роботи, тобто собівартість проміжної продукції.
Генеральний підрядник укладає угоди з субпідрядними організаціями на виконання окремих видів робіт, тому субпідрядники обліковують витрати і калькулюють собівартість окремих конструктивних елементів або видів робіт /будівельних чи спеціальних/.
Фактичні витрати на виконання будівельно-монтажних робіт збирають у розрізі калькуляційних статей, а саме: матеріали, основна заробітна плата виробничих робітників, витрати на утримання і експлуатацію будівельних машин та механізмів, загальнодільничні витрати.
Наведений перелік витрат може бути розширений і деталізований такими статтями, як: будівельні конструкції і деталі; додаткова заробітна плата виробничих робітників; транспортні витрати; відрахування на соціальні заходи та рядом інших статей витрат. Справа у тому, що в сучасних умовах господарювання номенклатура калькуляційних статей визначається підприємствами і організаціями самостійно. Субпідрядні організації калькулюють лише власні витрати, а генпідрядні до власних фактичних витрат додають договірну вартість виконаних обсягів робіт субпідрядників, що у загальному підсумку становить фактичну собівартість будівельно-монтажних робіт генпідрядної організації.
У підрядних будівельно-монтажних (ремонтно-будівельних) організаціях методика калькулювання собівартості виконаних робіт зводиться до нагромадження витрат. Вказаній методиці відповідає позамовний метод обліку затрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції. При цьому усі витрати послідовно нагромаджуються в картках обліку витрат з початку виконання замовлення і до його завершення.
Крім основного виробництва, сучасні підприємства й організації мають у своєму складі ще й допоміжні та підсобні виробництва, які надають різноманітні послуги або ж випускають продукцію для потреб основного виробництва чи на сторону. Методика калькулювання собівартості у цих виробництвах залежить від технології створення продукції чи надання послуг, можливостей локалізації витрат за калькуляційними об'єктами, наявності супутніх і побічних видів продукції та інших чинників.
У вказаних виробництвах можуть застосовуватись такі способи калькулювання, як:
• нагромадження (підсумовування) витрат;
• розподілу витрат;
• прямого розрахунку;
• виключення витрат.
Спосіб нагромадження (сумування) витрат
полягає у тому, що собівартість калькуляційного об'єкта і одиниці визначається підсумовуванням витрат за частинами продукції або продукції в цілому, за процесами, переділами.
Спосіб розподілу витрат
використовується у виробництвах комплексної переробки сировини при отриманні декількох видів продукції із одного процесу і неможливості прямого обліку витрат по кожному калькуляційному об'єкту, а також при організації аналітичного калькуляційного обліку за групами однорідних виробів. Такий спосіб поширений у хімічній промисловості, кольоровій металургії, сільському господарстві. Суть його зводиться до розмежування загальної суми витрат між видами продукції (робіт, послуг) відповідно до бази розподілу через коефіцієнт розподілу.
Спосіб прямого розрахунку
полягає у тому, що зібрані витрати виробництва у розрізі калькуляційних об'єктів діляться на кількість калькуляційних одиниць по кожному об'єкту в розрізі статей калькуляції або елементів витрат. Цей спосіб є універсальним і використовується в кінцевому розрахунку собівартості продукції. Сферою його застосування є кар'єри (піщані, глиняні, кам'яні), а також підприємства видобувних галузей промисловості.
Спосіб виключення витрат
застосовується при розмежуванні витрат і визначенні собівартості основної та попутної продукції, які отримуються в одному процесі, і коли неможливо локалізувати витрати в аналітичному обліку. Цей спосіб поширений у хімічній промисловості, сільському господарстві тощо. Характерною особливістю даного способу є переведення усіх видів продукції до умовно однорідної через певні перевідні коефіцієнти, а відтак — розмежування витрат між видами продукції та розрахунок собівартості кожного виду зокрема шляхом ділення витрат на кількість однорідної продукції /за кожним їх видом/.
Поряд з основним, допоміжними та підсобними виробництвами, які є на балансі сучасних підприємств і організацій, окремі з них мають ще й обслуговуючі виробництва і господарства, що спеціалізуються на наданні послуг. Вони, на відміну від вищезазначених виробництв, покликані надавати послуги працівникам підприємств і організацій та членам їх сімей, зокрема дітям. До них належать:
■житлово-комунальні господарства /гуртожитки для одинаків і малосімейних, відомчі квартири/;
■дитячі дошкільні заклади /ясла, ясла-садки та дитячі садки/;
■лікувально-оздоровчі комплекси /профілакторії, санаторії,санаторії-профілакторії, поліклініки, діагностичні центри, стоматологічні кабінети, зали лікувального масажу і гігієни, лікувальної фізкультури, сауни тощо/;
■ спортивні заклади /плавальні басейни, тири, більярди, спортзали, спортмайданчики, спорі комплекси, тенісні корти, стадіони, гімнастичні зали та інші споруди спортивного характеру/;
■ бази відпочинку /турбази, оздоровчі дитячі табори, пансіонати, будинки відпочинку/;
■ бібліотеки, музеї.
Особливістю діяльності усіх вищеперелічених обслуговуючих виробництв і господарств є те, що їхня робота базується згідно з наперед складеними і затвердженими кошторисами доходів і видатків.
Кошторис — деталізований перелік усіх можливих доходів і видатків. Складання кошторису — кропітка робота і за сучасних змов господарювання не зовсім об'єктивна з причини впливу інфляції. Специфіка складання кошторису полягає у тому, що необхідно передбачити можливі доходи і видатки не лише на наступний місяць, а й на більш тривалу перспективу — квартал, півріччя, рік.
Головна умова кошторису — балансування доходів і видатків, а звідси і відсутність фінансового результату. Кошториси складають на кожен вид послуг обслуговуючих виробництв і господарств. Вони повинні уточнюватися внаслідок впливу інфляційних процесів.
Номенклатура статей витрат для кожного виду обслуговуючих виробництв і господарств різна. Найхарактернішими з них є такі статті:
• експлуатаційні витрати /тепло- і електроенергія, водопостачання, матеріали, придбання інвентарю, іграшок, книг, медикаментів/;
• амортизація будівель, споруд /приміщень/ та обладнання, інвентарю;
• основна і додаткова заробітна плата;
• відрахування на соціальні заходи;
• ремонт приміщень;
• витрати на харчування /вартість продуктів харчування/;
• транспортні витрати;
• телеграфні, телефонні, поштові, канцелярські видатки /накладні витрати/;
• орендна плата /у разі оренди приміщення, інвентарю/;
• витрати на охорону і безпеку праці.
Унаслідок великих розмірів і обсягів діяльності окремі виробництва та господарства можуть бути виділені на самостійний баланс. Для прикладу житлово-комунальне господарство, яке виділене на самостійний баланс, здійснює облік витрат у розрізі таких груп витрат:
1.Адміністративно-управлінські витрати.
2.Утримання обслуговуючого персоналу.
3.Утримання домогосподарства /будинкогосподарства/.
4.Витрати на ремонт житлового фонду.
5.Технічна інвентаризація.
6.Обов'язкові платежі й відрахування.
7.Експлуатаційні витрати /опалення, водопостачання і каналізація, гаряче водопостачання, радіо-, телеантени тощо/.
Головними видами доходів, отриманих внаслідок експлуатації житлово-комунального господарства, є:
- нарахування квартиронаймачам /квартплата, плата за користування опаленням, водою і каналізацією, гарячим водопостачанням, радіо-, телеантеною, інші види цільових платежів/;
- нарахування орендаторам /орендна плата, збори на покриття, експлуатаційних витрат, за комунальне обслуговування/;
- вартість пред'явлених рахунків підприємствам і організаціям за обслуговування внутрішньобудинкових сіток і пристроїв;
- штрафні санкції за несвоєчасну оплату рахунків квартиронаймачами;
- надходження за збір макулатури і металобрухту.
З метою калькулювання собівартості кожного виду послуг зокрема необхідно забезпечити відокремлений облік їх витрат. Практика діяльності підприємств і організацій засвідчує зворотне явище У переважній їх більшості аналітичний облік витрат за видами обслуговуючих виробництв і господарств не здійснюється Витрати показують за їх видами у цілому за дебетом одного із субрахунків синтетичного рахунка 23 «Виробництво»
Такий порядок організації бухгалтерського обліку не сприяє розвитку та забезпеченню достовірної о калькулювання собівартості окремих видів послуг Фактичні калькуляції, як правило, не складаються на кожен вид послуг Проте для встановлення розміру оплати за надання тих чи інших видів послуг загальнообов'язковим є складання кошторисних калькуляцій або просто кошторисів Кошториси дають можливість наочно визначити величину витрат, яка припадає на певну калькуляційну одиницю
У житлово-комунальному господарстві
розраховують місячні витрати, які припадають на 1 м2 площі, діленням загальної суми цих витрат /місячних/ на площу гуртожитку Однак для розрахунку плати за проживання найчастіше використовують методику розрахунку собівартості одного місця шляхом ділення загальної суми витрат на кількість проживаючих
З метою більш раціонального використання житла доцільно все-таки калькулювати собівартість 1м2 корисної площі /діленням витрат на загальну корисну площу/ і на основі даних розрахунків встановлювати оплату відповідно до використаної площі, коригуючи її на кількість проживаючих у кімнаті /членів сім'ї/
Не менш важливе значення для визначення розміру оплати має калькулювання собівартості дитячих дошкільних закладів і баз відпочинку.
В даному разі обчислюють прямим способом витрати, які припадають на одну дитину /різних вікових груп/ або на одного відпочиваючого Непрямі витрати /амортизація будівель, експлуатаційні витрати тощо/ відносять на одну людину на основі розрахунку, одержаного внаслідок ділення цих витрат на «експлуатаційну» спроможність
Калькулювання собівартості послуг лікувально-оздоровчих комплексів і спортивних закладів
має свої особливості порівняно з наведеними господарствами Річ у тім, що до них належать різноманітні за сферою діяльності обслуговуючі виробництва, об'єднані між собою у певні групи лише за кінцевою метою /оздоровлення/.
На кожен їх вид складають самостійний кошторис, у якому поряд із статтями витрат показують джерела їх покриття. Як правило, це кошти фондів цільового фінансування і цільових надходжень, на які зараховуються кошти спонсорської допомоги, інших підприємств і організацій, працівники котрих користуються послугами даних обслуговуючих виробництв і господарств.
Як засвідчує сучасна практика роботи, перелічених джерел фінансування не вистачає на повне покриття необхідних витрат, унаслідок чого залучають кошти користувачів цих послуг. Однією з причин цього є вплив інфляційних процесів в Україні. Калькуляції заміщення /відшкодування/ витрат складаються за лікувально-оздоровчими комплексами в розрахунку на один лікувально-оздоровчий сеанс або одиницю часу.
Що стосується спортивних закладів,
то найбільш оправданим є розрахунок компенсаційних оплат за одну годину користування на людину. Достовірність таких обчислень має бути, безперечно, кращою. Похибки при вирахуванні плати за послуги пояснюються впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, до яких можна віднести неможливість точно передбачити кількість користувачів послуг. У переважній більшості для такого розрахунку використовують «експлуатаційну» спроможність, тобто місячну суму витрат ділять на кількість людей, які згідно з проектною потужністю можуть одержати відповідні послуги. Проте немає абсолютно ніякої гарантії, що спортивні заклади та лікувально-оздоровчі комплекси використовуватимуться на повну проектну потужність.
У даній ситуації необхідно застосовувати економіко-математичні методи, теорію ймовірності, елементи наукового прогнозування та інші досягнення вітчизняної й зарубіжної науки. Лише у цьому разі калькулювання собівартості послуг стане справжньою базою формування цін на певні види послуг.
Враховуючи те, що ринкові умови господарювання вимагають впровадження господарського розрахунку не лише у виробничі підрозділи, а й у невиробничі, до яких належать й обслуговуючі, здійснення науково обґрунтованого калькулювання собівартості — запорука підвищення ефективності їх діяльності.
Література
1. Грещак М Г, Коцюба О С Управління витратами Навч-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002.
2. Давидович І.Є. Управління витратами: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.
3. Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Турило А.А. Управління витратами підприємства: Навч. посібник — К.: Центр навчальної літератури, 2006.
4. Панасюк В.М.Витрати виробництва: управлінський аспект — Тернопіль Астон, 2005.